Сурма лебедя

Розділ 3 Гість

Одного чудового дня, десь за тиждень потому, лебедиця тихенько прослизнула до свого гнізда й знесла яйце. І надалі старалася так, аби щодня було знесене одне яйце. Траплялися й дні без нового яйця. Хай там як, але вона мала їх уже трійко й ладналася знести четверте.

Лебідь-коб, її муж, граційно плавав довкола, а вона сиділа на гнізді й мала химерне відчуття, ніби за нею стежать. Їй стало тривожно. Птахи не люблять, щоб на них витріщались, надто коли вони сидять на гнізді. Тож лебедиця почала крутитись-вертітись і роззиратися на всі боки. Пильно обдивилася ту косу, що врізалася в озерце, мало не дістаючи до гнізда. Де, де ж він, той порушник спокою? Своїми зіркими очима вивчала вона кожен кущик на березі. Й те, що вона нарешті вздріла, вразило її так, як досі ніщо в житті не вражало. На колоді, на крайчику іншого виступу суходолу, сидів хлопчик. Він не мав рушниці й сидів зовсім тихо.

— Чи ж ти бачиш, що я бачу? — прошепотіла лебідка до свого мужа-лебедя.

— Ні. А що там?

— Ген там! На тій колоді! То людський хлопчик! І що ж нам тепер робити?

— І як сюди втрапило людське дитя? — прошепотів лебідь. — Ми ж у самісінькій глибині канадської пущі! На милі довкола немає жодної людської душі.

— Та й я те саме подумала, — сказала лебідка. — Але якщо то не хлопчик сидить на колоді, то моє ім’я — не Ціґнус Букцінатор!

А лебідь, її муж, тим часом неабияк розлютився.

— Чи ж на те я так довго летів до Канади, щоб мати тут мороку з якимсь хлопчиком? — вигукнув він. — Ми з тобою забилися в цю ідилічну глушину, в цю далеку від галасу криївку, аби натішитись заслуженою всамітненістю!

— Ну, — розважливо мовила його дружина, — хлопчик і мені мозолить очі, але я мушу визнати: поводиться він чемно. Він бачить нас, але не кидається камінцями. Не жбурляє дрючків. Він просто спостерігає.

— А я не бажаю, щоб мене спостерігали! — й далі обурювався лебідь. — Чи ж на те я трудив крила, добивався до самого серця Канади, аби мене тут спостерігали? А ще ж я не бажаю, щоб спостерігали тебе! Тільки я маю на це право. Ти ж якраз тужишся, щоб знести яйце (принаймні я сподіваюся, що ти це робиш), тож ніщо не повинне тебе тривожити! Я давно переконався: всі хлопчаки кидаються камінцями й дрючками, бо така вже їхня природа. Ось зараз я як налечу на того нахабу, як ударю його моїм могутнім крилом, то він подумає: хтось улупешив його ломакою! Дам йому хіба такої прочуханки!

— Ну, постривай хвилинку! — попрохала лебедиця. — Немає причини розпочинати бійку. Поки-що той хлопчик мені не заважає. Та й тебе ж він не чіпає.

— Але ж як, що занесло його сюди? — не вгамовувався лебідь-коб, переходячи на крик. — Як він сюди втрапив? Людські хлопчики не літають, і немає в цій частині Канади жодної дороги. П’ятдесят миль відділяють нас від найближчої дороги!

— Може, він збився з дороги, — припустила лебідка. — Може, помирає з голоду? Може, хоче розграбувати гніздо й пожерти мої яйця? Але на це ніби й не схоже. Вигляд у нього не захарчований. Хай там як, а я змостила собі це гніздо, знесла трійко пречудових яєць, і ось зараз я маю намір знести й четверте!

— То хай щастить тобі, моя люба! — побажав лебідь. — Я буду ось тут, поруч, і захищу тебе, як щось трапиться. Давай, знось яйце!

Протягом наступної години лебідь поволеньки, раз за разом, обпливав крихітний острівець, несучи варту. Його дружина спокійно сиділа собі на гнізді. А Сем, сидячи на своїй колоді, боявся бодай пальцем поворухнути. Це видовище — лебеді — його просто зачарувало. Він зроду ще не бачив таких великих водоплавних птахів. Зачувши їхні суремні гуки, він попоблукав лісами-болотами, поки нарешті вийшов на це озерце й нагледів їхнє гніздо. Семових знань про птахів вистачило, щоб визначити: це — лебеді-сурмачі. Хлопчик завжди почувався щасливим, коли опинявся десь у дикому місці серед диких істот. Сидячи на тій колоді й спостерігаючи лебедів, він мав десь таке добре почуття, яке переживають декотрі люди в церкві.

Годинку поспостерігавши, Сем тихо підвівся. Неквапливо, обачливо подався він геть, ставлячи по-індіанському ногу поперед другої ноги, майже безшелесно. Лебеді провели його поглядом. Лебедиця зійшла з гнізда, а тоді озирнулася. Там, на денці гнізда, серед пуху та м’якого пір’ячка, лежало, ціленьке-гарненьке, четверте яйце. Лебідь перевальцем підійшов до острівця й зазирнув у гніздо.

— Шедевр! — виголосив він. — Яйце бездоганної краси й довершених пропорцій! Завдовжки — сантиметрів дванадцять, коли не більше.

Дружина задоволено вислухала його похвалу.

Коли ж лебедиця знесла й п’яте яйце, вона відчула повну втіху. Гордо оглянула вона всі п’ять яєць. А тоді вмостилася на гніздо — зігріваючи кладку, висиджувати майбутніх діточок. Обережно дзьобом поправила положення кожного яйця, аби всі вони отримували якнайбільше її тепла. А муж-лебідь плавав довкола, щоб звеселяти дружиноньку та захищати її від ворогів. Бо ж знав: через ліс добирається до них лис! Чув, як той дзявкає ночами, коли щось уполює…

Минали дні за днями, а лебедиця все так само незворушно сиділа на яйцях. Минали й ночі за ночами, а вона все сиділа-висиджувала, обдаровуючи своїм теплом свої яйця. Ніхто її не турбував. Хлопчик як пішов геть, то більше й не з’являвся: може, він більш ніколи й не повернеться? А всередині кожного яйця діялося щось таке, чого мати-лебедиця не могла бачити: там формувалися малесенькі лебедятка. Минали вже й тижні: дні довшали, ночі коротшали. Навіть коли йшов дощ, лебедиця все так само сиділа на гнізді: хай собі дощить, хай собі ллє.

— Моя люба! — якось надвечір звернувся до неї муж-лебідь. — Чи ж твої обов’язки не видаються тобі часом обтяжливими або набридливими? Невже ти ніколи не стомлюєшся все сидіти на одному місці й все в одній позі? Все на тих яйцях, без жодних тобі розваг, утіх, виходів у світ чи й витівок? Невже тобі ніколи не дошкуляє нудьга?

— Ні! — твердо відповіла дружина. — Таки ніколи.

— Але ж воно незручно: весь час сиди та й сиди на тих яйцях?

— Авжеж, незручно, — погодилася терпляча дружинонька. — Але ці невеличкі незручності я легко перетерплю, аби пустити малесеньких лебедяток на світ.

— А чи знаєш ти, скільки ще днів тобі сидіти? — допитувався муж.

— Не маю жодного уявлення, — відказала вона. — Але я спостерегла, що качки з того краю озерця вже повисиджували своїх каченят. І я помітила, що й у косиків-червонокрильців повилуплювалися їхні косенятка, а вчора укмітила, як смугаста скунсиха полювала понад бережком, а за нею підбігали й четверо маленьких скунсенят. Отож я й здогадуюсь, що скоро-скоро і я відсиджу своє сидіннячко. Як ніщо не завадить, то небавом ми й побачимо наших малесеньких діточок — чудових наших лебедяточок!

— А хіба тобі не дошкуляє голод, хіба спрага не мучить? — співчутливо допитувався муж-лебідь.

— А таки мучить! — визнала дружина-лебедиця. — Як по правді, то я оце б і напилась залюбки водички.

Стояло тепле надвечір’я, сонечко добре гріло. Тож майбутня мама вирішила, що безпечно буде залишити свої п’ятеро яєць лише на кілька хвилин. І вона встала. Кинула на яйця ще пір’ячка, що лежало з боків, аби ніхто не вгледів — не зурочив та щоб більше було яйцям тепла, поки вона нап’ється. Тоді ступила на землю й плюхнулася у воду. Швидко зробила кілька ковтків. Тоді підпливла до мілини й підхопила з дна трохи ніжної зелені. Потім скупнулася, перекочуючи по собі воду. Тоді видибала на зелений берег і стала чистити дзьобом пір’я.

Їй було так добре, що й не відчула, як близько підкрався до неї ворог. Лебедиця не вгледіла рудого лиса, що вистежував її зі своєї схованки за кущами. Його ж привабило до води гучне хлюпотіння. Невже гуска? Але принюхався й розібрав: то дух лебедя! Ага, стоїть спиною до нього… Обережно почав скрадатися. Завелика здобич, не піднести… але загризти-задушити можна, й покуштувати крові, м’ясця… Але муж-лебідь усе ще плавав по озерцю, й він перший укмітив лиса.

— Бережись! — просурмив він. — Цієї ж миті до тебе підкрадається лис! Його очі палають, мов дві жарини, хвіст стирчить трубою, животом він припадає до землі, а в душі його одне-єдине бажання: пролити кров! Ти у великій небезпеці! Ось зараз ми дамо йому бій!

Та поки лебідь виголошував свою вишукану засторогу, сталося щось несподіване — негадане для всіх. Саме тієї миті, коли лис уже наготувався стрибнути й вгородити свої зуби в лебідчину шию, у повітрі просвистів кинутий чиєюсь рукою дрючок. Кидок виявився влучний — просто в ніс катюзі! Рудий як підскочить! І драла в гущавину.

Обоє лебедів не могли збагнути: що ж це воно сталося? А тоді помітили, як ворухнулися кущі. З них вийшов Сем Бівер — той самий хлопчик, що був зробив їм візит місяць тому. Сем задоволено усміхався. В руці він тримав запасного дрючка — на той випадок, якщо лис нахабно повернеться. Але тому ніяк не хотілося вертатись. Надто вже болів чутливий ніс — і де й поділося бажання поживитися свіжою лебедятинкою.

— Привіт! — тихо мовив лебедям Сем.

— Ку-гуу, ку-гуу! — відповів лебідь.

— Ку-гуу! — відповіла й лебідка. Озерце аж задзвеніло від суремних гуків: «Радість! Радість! Перемога над лисом!»

Сем весь аж затріпотів від того лебединого галасу (дехто стверджує, ніби у лебедів-сурмачів виходить звучання не так сурми, як, коли точніше, французького ріжка). Хлопчик несквапно підійшов до тієї невеличкої коси й сів на свою колоду. А лебеді вже не сумнівалися: то ж він прийшов їм на допомогу, він їм друг! Так, цей хлопчик урятував лебедиці життя. Він опинився у потрібному місці в потрібний момент і з належним озброєнням. Лебеді були такі вдячні йому! Лебідь підплив до Сема, вийшов на берег і став перед самим хлопчиком, по-дружньому на нього дивлячись і граційно вигинаючи шию. Ось він так осмілів, що обережно витяг шию і мало не торкнувся хлопчика! А в Сема жоден м’яз не здригнувся — тільки серце шалено калатало від хвилювання й радощів.

Лебедиця ж хутенько попливла до свого гнізда й повернулася до свого обов’язку: висиджувати потомство…

Того вечора Сем, перш ніж піти на боковеньку, дістав свого записника й схопив олівця. Ось що він записав:

Сем закрив записника, сказав батькові добраніч, загасив лампу й заліз у свою койку. Полежав трохи, чудуючись, як то птаха сама знає, хоч ніхто її не вчив, як їй звити гніздо… і небавом очі йому склепилися — він заснув.