Сурма лебедя

Розділ 15 Ніч у готелі «Ріц»

Коли адміністратор «Ріцу» вздрів, як до вестибюля заходить Човняр у товаристві величезного білосніжного лебедя з чорним дзьобом, це йому зовсім не сподобалось. Адміністратор був дуже охайно, просто елегантсько вбраний чоловік із дбайливо прилизаною чуприною. Човняр хоробро підступив до його стола.

— Я хотів би зняти на цю ніч номер на одну персону — для ось цього мого приятеля! — заявив Човняр. Адміністратор похитав головою.

— Жодних птахів! — відповів він. — «Ріц» — не прихисток для птаства.

— А знаменитостей ви ж приймаєте, прихищаєте? — запитав Човняр.

— Аякже! — запевнив адміністратор.

— Ви б прийняли Ричарда Бертона й Елізабет Тейлор, якби вони забажали у вас переночувати?

— Звісно! — відказав клерк.

— І королеву Єлизавету прийняли б, чи не так?

— Авжеж.

— Окей! — мовив Човняр. — То оцей мій друг якраз і є знаменитість. Він — славетний музикант. Сьогодні він учинив справжню сенсацію в Міському саду. Ви не могли не чути, який неподалік від вас коївся гармидер. Це — Лебідь-Сурмач, що грає, як великий Армстронг!

Адміністратор зміряв Луї підозріливим поглядом.

— А цей ваш лебідь має якийсь багаж? — поцікавився він.

— Багаж? — вигукнув Човняр. — Та ви подивіться на нього! Пригляньтеся, які в нього солідні речі!

— Ну, не знаю, — протягнув адміністратор, розглядаючи набутки Луї: його сурму, торбинку з грішми, грифельну дощечку, крейдяного олівця й медаль за врятоване життя. — Птах є птах. Звідкіля мені знати: може, в нього є воші? «Ріц» не приймає осіб із вошами.

— Воші? — обурено ревнув Човняр. — Та чи ви в житті своєму бачили чистішого гостя? Подивіться на нього! Він просто бездоганний!

Тут Луї підніс адміністратору свою дощечку, де написав: «Вошей не маю».

Адміністратор витріщився вражено. Він уже почав піддаватися.

— Знаєте, я маю бути обачливим, — сказав він Човняреві. — От ви запевняєте, ніби він — знаменитість. А звідкіля мені знати, чи славетна він постать? Може, ви просто дурите мене, посилаючись на вигадки?

І саме цієї миті до вестибюля ввійшли три дівчини. Вони захихотіли, аж запищали від захвату. Одна з них показала пальцем на Луї.

— Он він! — вереснула вона. — Он він, славетний музикант! Я візьму в нього автограф.

І дівчата підбігли до Луї. Верескуха простягла йому блокнотика й олівця.

— Чи можу я мати ваш автограф? — попрохала вона.

Луї узяв дзьобом олівця. Дуже каліграфічними літерами він вивів у записнику: «Луї».

Ще трохи писку, хихотіння, й дівчатка шугнули геть. Адміністратор тільки споглядав усе те мовчки.

— Ну, ви бачили? — напирав Човняр. — То знаменитість він чи ні? Адміністратор завагався. Він уже майже змирився з думкою, що, мабуть-таки, доведеться надати Луї кімнату.

І тут Луї сяйнула чудова ідея. Він підняв сурму й почав виводити мелодію давньої пісні «Готелик старий»:

І як же гарно виспівувала його сурма! Гості, що саме переходили через вестибюль, стали й заслухались. Заслухався й адміністратор, спершись ліктями на свій стіл. Продавець із газетного кіоску підвів погляд — уже й цей слухає. Люди, що сиділи поверхом вище у кімнаті відпочинку, поставили свої коктейлі на столи й заслухались. Коридорні поставали й повитріщались, наслухаючи. На кілька хвилин, поки Луї виконував мелодію, все завмерло у вестибюлі. Цей юний лебідь зачаровував усіх, хто тільки не був глухий. Навіть покоївки покидали свою роботу в спальнях, аби послухати чарівну музику. Це був момент чистих чарів. Коли залунали останні рядки пісні, всі, хто знав слова, почали тихо підспівувати:

— Ну, і як вам це? — усміхаючись, запитав Човняр адміністратора. — Музикант цей лебідь чи ні?

— Так, він гарно грає на сурмі, — визнав адміністратор. — Але є й ще одне запитання, яке я мушу поставити, хоч і незручне воно. Як щодо його особистих звичок? Чи не зробить він із кімнати стайню? Актори неохайні, а музиканти — ще гірші! Я ж не можу дозволити величезному птахові зайняти одне з наших ліжок, бо тоді ми ще випадемо з бізнесу. Інші гості можуть поскаржитися.

«Я сплю у ванні, — написав Луї на дощечці. — Ліжка не чіпатиму».

Адміністратор переступив з ноги на ногу.

— А хто оплатить рахунок? — запитав він.

— Я оплачу, — відказав Човняр. — Рано вранці завтра, коли Луї буде пора виписуватися від вас, я вже буду тут.

Більше адміністратор не міг уже придумати жодної підстави, щоб не дозволити лебедеві поселитися в готельному номері.

— Дуже добре! — сказав він. — Розпишіться, будьте ласкаві, ось на цьому бланку!

І вручив Луї перо й бланк.

Луї написав:

Адміністратор перечитав написане й лишився нарешті начебто задоволений. Тоді він покликав коридорного й вручив йому ключа.

— Проведи цього джентльмена до його номера! — звелів він.

Луї поскидав із себе свої речі: медаль, сурму, грифельну дощечку, крейдяного олівця й торбинку з грішми — і передав усе це коридорному. Удвох вони рушили до ліфтів.

— На добраніч, Луї! — попрощався Човняр. — І будь готовий із самого ранку взятися до роботи!

Луї кивнув головою. Двері ліфта відчинилися. «Сюди, сер!» — запросив коридорний. Вони увійшли в ліфт, зачекали, поки зачиняться двері. Повітря було насичене густим духом парфумів. Луї стояв, не ворушачись. Потім відчув, як кабіна почала підйом. Ліфт зупинився на сьомому поверсі, й коридорний привів Луї до його номера, відімкнув двері й запросив гостя досередини.

— Ось ви і в своїй кімнаті, сер! — сказав він. — Відчинити вам вікно?

Коридорний поклав багаж Луї, увімкнув кілька лампочок, відчинив вікно й поклав ключа на туалетний столик. А тоді став і чекає.

«Здається, він хоче отримати чайові!» — здогадався Луї. То підійшов до своєї торбинки з грішми, ослабив зашморг і дістав долар.

— Дуже дякую! — сказав коридорний, беручи долара. Тоді вийшов, тихо причинивши за собою двері. Нарешті Луї лишився сам-один — один у номері готелю «Ріц».

Досі молодий лебідь жодного разу ще не ночував у готелі — та ще й сам-один. Спочатку він походив скрізь, вмикаючи й вимикаючи то тут, то там світло, усе обдивляючись. У шухляді письмового стола знайшов кілька аркушів поштового паперу з надрукованими вгорі словами:

Почуваючись брудним і спантеличеним, Луї пішов до ванної кімнати, заліз у ванну, завісився шторою і прийняв душ. Це принесло йому полегшення, нагадавши про ті водяні побоїща, які влаштовував він зі своїми братами й сестрами. Поводився обачно, стараючись робити так, щоб вода не випліскувалася за межі ванни. Покінчивши з цією процедурою, трохи постояв, милуючись матою на підлозі ванної кімнати й чистячи собі пір’я. А тоді відчув голод.

На стіні в спальні він знайшов кнопку з підписом ОФІЦІАНТ. Луї приклав дзьоба до кнопки й добряче натис. За кілька хвилин пролунав стукіт у двері, й зайшов офіціант. Він був вишукано вбраний і намагався ніяк не виказати свого подиву, заставши в номері не людину, а лебедя.

— Можу я вам щось подати? — запитав він.

Луї схопив свого олівця й написав на дощечці: «Дванадцять сандвічів із водяним крес-салатом, будь ласка!»

Офіціант трохи поміркував.

— Ви чекаєте гостей? — запитав він.

Луї похитав головою.

— І ви хочете аж дванадцять сандвічів із крес-салатом?

Луї кивнув головою.

— Гаразд, сер, — погодився офіціант. — А ви їх бажаєте з майонезом?

Луї не знав, який на смак той майонез, але швидко зміркував, як бути. Витер дощечку й написав: «Один — з. Одинадцять — без».

Офіціант уклонився і вийшов. Повернувся він за півгодини. Закотив до кімнати столика, поклав на стільницю величезну тацю з крес-салатовими сандвічами, а ще — тарілку, ножа, виделку, ложку, сіль і перець, склянку води й гарно складену льняну серветку. А ще ж була там і така страва, як масло: кілька шматочків масла, вкритих товченим льодом. Офіціант усе гарненько спорядив-аранжував, а тоді вручив Луї чек — на підпис. Ось що звіщав той чек:

12 крс-слт сандвічів: $18.0.

«Боже мій! — подумав Луї. — Який дорогий цей готель! Хоч би Човняр не збожеволів завтра вранці, коли побачить чек за сьогоднішню мою вечерю!»

Але він позичив олівця в офіціанта й підписав чек: «Лебідь Луї».

Офіціант забрав чека, але не пішов: чогось чекав.

«Ага, чайових хоче!» — здогадався Луї. Тож він знову розшнурував свою грошову торбинку, добув два долари й вручив офіціантові, який подякував лебедеві, знову вклонився і вийшов.

Довга лебедина шия і тут виручила її власника — столик виявився якраз потрібної для Луї висоти. А стілець — навіщо лебедеві стілець? Повечеряв стоячи. Скуштував намащений майонезом сандвіч і переконався: майонез йому не до вподоби. Потім обережно пороз’єднував усі сандвічі. Бо ж насправді хотів він тільки водяного крес-салату. Скибки хліба поскладав у два охайні стовпчики, весь крес-салат вигорнув собі на тарілку й смачно повечеряв. До масла він і не доторкнувся. Чим запити? Знехтувавши склянку води, почалапав у ванну кімнату, набрав миску холодної води та й напився. Тоді взяв серветку, витер дзьоба й закотив столика в куток, щоб не стояв на дорозі. О, тепер усе воно куди краще!

Коли перебуваєш сам-один у готельній кімнаті, це дає тобі відчуття затишку, а ще — власної значущості. Луї відчув себе великою особистістю! Але минула якась хвилина, і він відчув ще й те, який він тут самотній. Подумалося йому про Сема Бівера. Потім згадався табір «Кукускус». Згадалися батько, мати, сестри й брати — як вони там, удома, в Монтані? Подумав про Серену, кохану свою лебідку: де вона? І як вона? Згадалися тут і слова пісні, яку він допіру був заграв у вестибюлі:

«Як то було б чудово, — подумав він, — коли б отут, поруч, у „Ріці“, опинилася й Серена! Разом потішилися б готельним життям…»

Офіціант лишив на столику вечірню газету. Луї глянув на першу шпальту. О диво! Там було велике фото його самого: на озері в Міському саду, поперед Човна-Лебедя! I великий заголовок сповіщав:

А стаття починалася так:

Луї дочитав статтю до кінця, а тоді вирвав її з газети. «Сем Бівер повинен знати про це!» — подумав він. Із шухляди письмового стола, що стояв у його кімнаті, Луї узяв ручку й аркуш поштового паперу. Й ось що він написав:

Юний лебідь написав на конверті Семову адресу, згорнув листа, вклав до конверта газетну вирізку, а в своїй торбинці-скарбничці вишукав шестицентову марку. Тоді запечатав конверта, наклеїв марку й вкинув листа до поштового жолоба, що був за дверима номера. «Ну, а тепер можна й поспати!» — вирішив він.

Пішов до ванної кімнати, скористався туалетом, а тоді набрав повну ванну холодної води. А думками все линув до Серени… От чудово було б, якби вона оце зараз опинилася тут! Перш ніж відійти до сну, взяв він свою сурму та й заграв пісню, яку склав ще в Онтаріо:

І намагався грати тихенько, але за хвилину в його кімнаті задзеленчав телефон. Луї підняв слухавку, приклав до вуха.

— Перепрошую, сер, — сказав чийсь голос, — але я мушу попросити вас не створювати стільки шуму. «Ріц» не дозволяє своїм гостям грати на духових інструментах у спальнях.

Луї поклав слухавку — й сурму також. Тоді повимикав скрізь світло, заліз у повну води ванну, зігнув свою довгу шию праворуч, поклав голову на спину, засунув дзьоба під крило та так і заліг там, плаваючи на воді, а голову йому колихала його власна рідна перина. За хвильку й заснув, і снилися йому весняні озерця на півночі, а ще снилася його щира любов, ім’я якій — Серена.