Пролог

Ніч наскрізь просмерділася людськими пахощами.

Варг зупинився під деревом і принюхався; брунатно-сіре хутро мережили тіні. Подих смолистого вітру приніс до нього людський запах, а під ним інші, слабкіші: лисиці та зайця, тюленя та оленя, ба навіть вовка. Варг знав, що ті пахощі теж плинуть від людей; сморід старих, мертвих, кислих шкур майже потонув у сильнішому запаху диму, крові та гниття. Лише людина вміла білувати інших звірів і вдягати на себе їхні шкури та хутро.

Варг не відчував жодного страху перед людиною, притаманного вовкам — натомість у його череві згорнулися кільцями голод і ненависть. Він видав низьке переливчасте гарикання, закликаючи до свого одноокого брата, до малої сестри-хитрунки. Поки він долав дерева, п’ятами за ним бігли брати по зграї — вони теж вловили запах. Біжучи, він бачив також і їхніми очима, роздивлявся самого себе попереду. Подих зграї виривався білими теплими хмаринками між довгих сірих щелеп. Між пазурів намерз лід, твердий, наче камінь, але то було байдуже, бо почалося полювання — попереду чекала здобич. «Жива плоть, — подумав варг, — м’ясо.»

Сама по собі людина була слабка і немічна. Хай велика на зріст, сильна руками, гостра очима… зате глуха на вуха і геть нетямуща до запахів. Олені, сарни, ба навіть зайці були швидші, ведмеді та вепри — запекліші у бійці. Але люди ставали справді небезпечні, коли збивалися у зграю.

Коли вовки вже наздоганяли здобич, варг почув скигління цуценяти, хрускіт кірки учорашнього снігу під незграбними людськими лапами, брязкіт твердошкур і довгих сірих пазурів, які носили при собі люди.

«Мечів, — прошепотів голос усередині. — Списів.»

Дерева відростили собі довгі крижані зуби і вишкірялися ними з голих бурих гілок. Одноокий продерся крізь підлісок, здіймаючи хмару снігових бризок. Брати й сестри по зграї рушили за ним. Нагору пагорбом, униз схилом… ось і ліс відкрився перед ними, а в ньому — люди. Одна з них була самиця, в лапах стискала клумак хутра — своє щеня. «Залиш її наостанок, — прошепотів голос, — найнебезпечніші тут самці.» Вони ревли одне на одного, як часто роблять люди, али варг відчував запах їхнього жаху. Один із людей мав при собі дерев’яного зуба заввишки з себе самого; він шпурнув його тремтливою рукою, але поцілив вище.

І на них налетіла зграя.

Одноокий брат збив метальника дерев’яного зуба у сніговий замет і вирвав горлянку, подолавши недовгий опір. Сестра ковзнула за спину іншому самцеві й узяла здобич ззаду. Самицю зі щеням вони залишили йому.

Самиця теж мала зуба — невеличкого, зробленого з кістки — але впустила його, коли щелепи варга зімкнулися їй на нозі. Падаючи, вона огорнула своє вискливе цуценя обома руками. Під товстими хутрами самиця мала на собі самі лише кістки та шкуру, хоча цицьки повнилися молоком. Найсолодше м’ясо мало бути на щеняті; вовк вирішив зберегти найкращі частини для свого брата. Навколо впольованих туш, якими зграя натоптувала собі животи, скрижанілий сніг швидко ставав рожевим і червоним.

За багато верст звідти у мазаній хатині з соломи та глини, під солом’яною стріхою з діркою-димарем та втоптаною земляною підлогою в єдиній кімнаті, Варамир затремтів, закашлявся, облизнув губи. Очі його були червоні, вуста потріскані, горлянка — суха, наче пергамен, але смак крові та сала наповнював рота, хоча порожній напухлий живіт волав з голоду.

«Плоть дитини, — подумав він, пригадуючи Горбика. — Людське м’ясо.» Невже він упав так низько, щоб жадати людської плоті? У вухах майже чувся голос Хагона, який гарчав на нього: «Хай собі люди їдять плоть звірів, а звірі — плоть людей. Але людина, що їсть плоть людини — мерзенне чудовисько.»

«Мерзенно.» Мабуть, найулюбленіше Хагонове слово. «Мерзенно те, мерзенно се.» Їсти людське м’ясо — мерзенно, паруватися як вовк із вовком — мерзенно, а наймерзенніше з усього — захоплювати тіло іншої людини. «Хагон був слабак. Він боявся власної сили. І помер самотній, скиглячи, коли я силоміць вирвав у нього друге життя.» Серце Варамир зжер сам. «Він багато чого навчив мене… і останнє, що я дізнався від нього, був смак людської плоті.»

Але те сталося у вовчій подобі. Він ніколи не їв людського м’яса людськими зубами. Проте своїй зграї відмовити у бенкеті не міг. Вовки були змучені голодом не менше за нього, змерзлі, виснажені, а здобич… «Двоє чоловіків і жінка, немовля на руках, утікачі від поразки до смерті. Однак вони б загинули чи так, чи інакше — не від голоду, то від морозу. Те, що з ними сталося, було швидке і милосердне. Їм же на краще.»

— Милосердя, — повторив він уголос.

Горлянка була суха і запалена, та все ж добре було почути людський голос, хай лише свій власний. У повітрі стояв запах вологої плісняви, ґрунт був холодний і твердий, вогонь давав більше диму, ніж вогню. Він підсунувся до вогню так близько, як насмілився, то кашляючи, а то здригаючись. Бік, у якому відкрилася рана, смикало болем. Кров просякла крізь штани аж до коліна і засохла у тверду брунатну кірку.

Будячиха застерігала його, що так може статися.

— Я там зашила, де змогла, — казала вона, — але тобі треба вилежатися, аби затягнулося. Бо ще репне знову, тоді начувайся.

Будячиха була останньою з його супутниць — міцна, як старий корінь, списниця, укрита бородавками і зморшками, обпечена холодними вітрами. Решта завважила за краще загубитися дорогою; один за одним вони лишалися позаду або поспішали наперед — до своїх старих сіл, річки Молочної, Недолі чи самотньої смерті у пущі. Варамир не знав, хто куди тікає, та й знати не хотів. «От би захопити котрогось, поки була нагода. Одного з близнюків чи здорованя з порізаною пикою, а чи рудоголового юнака.» Проте йому було лячно. Хтось із решти загону міг допетрати, що коїться, і тоді б на нього накинулися геть усі, щоб забити на смерть. Та й Хагонові слова не давали спокою. А тоді зручна нагода минула і вже не поверталася.

Опісля битви кілька тисяч таких самих, як вони — голодних і наляканих — заходилися продиратися крізь ліс, шукаючи порятунку від різанини, що запопала їх на Стіні. Хтось подейкував про повернення до покинутих домівок, хтось закликав до другого приступу брами, та більшість просто розгубилася і геть не тямила, куди подітися і що робити. Вони уникли смерті від рук чорних ґав та лицарів у сірій криці, але тепер на них чигали у дорозі вороги безжальніші та невтомніші. Щодня обіч стежин лишалися нові й нові трупи; хтось помирав од голоду, хтось — од холоду, а хто — від хвороб. Ще деяких порізали ті, кого вони раніше мали за своїх братів по зброї — коли разом тяглися на південь під орудою Манса Розбишаки, Короля-за-Стіною.

— Манса більше немає, — розповідали вцілілі одне одному голосами, повними відчаю, — Манса схопили, Манса вбили.

— Харма загинула, Манс у полоні, а решта втекла і кинула нас напризволяще, — казала Будячиха, поки зашивала йому рану. — Тормунд, Плакун, Шестишкур… усі хоробрі наскочники, скільки їх є. Де їх зараз носить?

«Отакої, вона мене не знає, — зрозумів тоді Варамир. — Та й відки їй знати?» Без своїх звірів він не виглядав ані значним, ані грізним. «А я ж був Варамир Шестишкур і зламував хліб з самим Мансом Розбишакою.»

Варамиром він назвав себе сам, коли мав десять років од народження. «Ім’я, гідне князя. Ім’я для пісень. Могутнє ім’я, що наганяє жах.» Але володар цього імені утік від бісових ґав, наче сполоханий заєць. Грізний князь Варамир перекинувся на боягуза, та не міг терпіти, щоб вона дізналася, і тому назвав списниці ім’я Хагон. Згодом йому аж самому стало цікаво, чому саме це ім’я спало йому на думку і вирвалося з вуст — з-поміж усіх, які він міг собі обрати. «Я з’їв його серце і випив його кров. А він досі переслідує мене безжальною примарою.»

Одного дня протягом їхньої втечі крізь пущу прилетів навскач вершник на кощавому білому коні. Він гукав, що всі мають рушати до річки Молочної, що Плакун збирає воїв, маючи на меті перетнути Міст Черепів і узяти приступом Тіньову Вежу. Багато людей пішло за ним, але ще більше лишилося. Пізніше похмурий воїн у хутрі та бурштині ходив від вогнища до вогнища, закликаючи усіх живих на північ — шукати притулку в долині теннів. З якого дива він вирішив, що там буде безпечніше, коли самі тенни давно звідти втекли — цього Варамир так і не дізнався, але кількасот людей все-таки за ним пішло. Ще кількасот потяглося геть за лісовою відьмою, яка бачила видіння: безліч кораблів, що припливли забрати вільний нарід на південь.

— Мусимо шукати моря! — кричала Матінка-Кротиха. Її прихильники рушили за нею на схід.

Варамир теж, може, пішов би з ними, якби мав більше сил. Та на жаль, сіре холодне море лежало у страшенній далечині; він знав, що живим його вже не побачить. Дев’ять разів він уже помер, і зараз помирав знову, і цей останній раз стане його справжньою смертю. «Кожух з білячих шкурок, — пригадав він, — те падло вдарило мене ножем за кожух з білячих шкурок.»

Хазяйка кожуха була мертва — голову їй розтрощили у криваву кашу, помережану шматками кісток, — але кожух здавався теплим і товстим. Навколо сніжило, а власного кожуха Варамир загубив коло Стіни. Шкури для спання, вовняне спіднє, пасові чоботи з овечої шкури та рукавиці з хутряною облямівкою, запаси меду та харчів, кучерики волосся, що він брав у жінок, з якими ділив постіль, ба навіть золоті обручі на руки, подаровані Мансом — усе пропало, усе лишилося позаду. «Я згорів і помер, а тоді побіг, напівздурілий від болю та жаху.» Від спогаду йому досі було соромно, але ж він утік тоді не сам — поруч тікали сотні й тисячі інших. «Битву було програно. Прийшли непереможні лицарі у міцній криці. Вони убивали всіх, хто пробував стати до бою. Ми мусили рятуватися або загинути.»

Та від смерті, на жаль, так легко не втечеш. Коли Варамир надибав у лісі мертву жінку і став коло неї на коліна, щоб зняти кожуха, то не помітив хлопчину, аж доки той не вискочив з хованки і не ввігнав йому в бік довгого кістяного ножа. По тому малий вирвав кожуха з Варамирових скоцюблених пальців.

— Материн, — пояснила йому Будячиха, коли хлопець уже давно втік. — То був кожух його матері, отож коли він побачив, що ти її грабуєш…

— Та ж вона була мертва, — відповів Варамир, болісно кривлячись, коли кістяна голка простромлювала живу плоть. — Їй хтось голову розтрощив. Мабуть, що ґава.

— Ні, не ґава. Хтось із рогоногів — я сама бачила. — Голка і нитка потроху зменшували розріз у боці. — Кляті дикуни… і хто їх тепер тамуватиме? Хто лишився?

«Ніхто. Якщо Манс загинув, вільний нарід приречено.» Тенни, велетні, рогоноги, печерні мешканці з підпиляними зубами, наїзники кістяних запряжок з західного узбережжя… усі вони теж приречені. Ба навіть ґави — ті кляті вилупки у чорних киреях ще й не знають, але вони мають загинути разом із рештою. Адже ворог насувається.

У голові залунав грубий Хагонів голос:

— Ти помреш десятком смертей, хлопче, і кожна тобі болітиме… але коли прийде справжня смерть, отоді ти знову оживеш. Кажуть, друге життя — простіше і душі миліше.

І Варамир Шестишкур мав дізнатися, чи то є правда, вже зовсім скоро. Він чув смак власної справжньої смерті у ядучому димі, що висів у повітрі, у жарі під пальцями, якими торкався рани, просовуючи руки під одяг. Незважаючи на жар, у ньому, проте, жив і холод — глибоко, аж у кістках. Цього разу його вже напевне вб’є холод.

Попередня його смерть сталася від вогню. «Я спалахнув і згорів.» Спершу, на власний подив і замішання, він подумав, що то якийсь лучник зі Стіни поцілив його вогняною стрілою… але ж вогонь палав зсередини, з’їдав саме його єство. І біль…

Перед тим Варамир уже помирав дев’ять разів. Одне життя забрав у нього удар списа, інше — пазурі ведмедя у горлянці, а ще одне витекло річкою крові при народженні мертвого дитинчати. Найпершою смертю він помер, коли мав лише шість років віку — батько розтрощив йому сокирою череп. Та навіть тоді мука не була страшніша за вогонь у нутрощах, який з тріском повз крилами і жер, жер, жер… Коли він спробував полетіти геть від болю, жах лише розбурхав полум’я, запаливши ще жаркіше. Ось однієї миті він ширяє над Стіною, орлиним оком помічаючи пересування людей далеко внизу… а іншої його серце перетворюється на чорне вугілля, дух повертається з вереском у власну шкуру, і на якусь хвилину розум затьмарюється безумством. Самий лише спогад про пережите змушував здригатися.

Отоді він і помітив, що вогонь зовсім вигорів і згас. Лишилася тільки сіро-чорна купка покручених обгорілих гілок і трохи жарин у попелі. «Але ж дим є — лишень дров підкинути.» Скрегочучи зубами від болю, Варамир поповз до купи поламаного гілля, котре назбирала Будячиха, перш ніж піти полювати, ухопив кілька сучків і кинув їх на вуглини.

— Та займайся ж! — прокаркав він хрипко. — Гори!

Він дмухнув на вуглини і проказав молитву без слів до безіменних богів лісу, пагорбів та лук. Але боги не відповіли, а трохи згодом перестав здійматися і дим. Хатина вже вистигала, швидко втрачаючи тепло. Варамир не мав ані кременя, ані труту, ані сухого розпалу. Він би ніколи не запалив вогнище знову власними силами.

— Будячиха! — закликав він хрипким, ламким від болю голосом. — Будячиха!

Підборіддя вона мала гостре, носа — плаского, на щоці — бородавку, з якої стирчали чотири темні волосини. Бридка мармиза, ще й суворо насуплена… та зараз він би дорого дав, аби лише побачити її на порозі хатини. «Було б заволодіти нею, поки не пішла.» А чи давно пішла? Два дні тому? Три? Варамир не знав напевне. У хаті було темно, він то засинав, а то прокидався, навіть не знаючи, день чи ніч стоїть ззовні. «Чекай на мене, — звеліла вона. — Я повернуся з їжею.» І він чекав, як дурний, бачив сни про Хагона та Горбика, про всі гріхи та образи, які вчинив протягом свого довгого життя. Минали дні й ночі, але Будячиха все не поверталася. «І вже не повернеться.» Варамир непокоївся, чи не виказав він себе з необачності. Невже вона вгадала, про що він думає, з погляду на нього? Чи може, він обмовився у хворобливому сні?

— Мерзенно, — почув він Хагонові слова так, наче той стояв у хаті просто поруч із ним.

— Та вона ж просто дика страхолюдна списниця, — відповів Варамир. — А я велика людина. Я Варамир, варг, перевертень. Хіба правильно їй жити, а мені померти?

Але ніхто не відповів, бо нікого не було. Будячиха зникла — покинула його, як решта.

Його власна мати теж його покинула. «За Горбиком вона плакала, а за мною — дзуськи.» Того ранку, коли батько витяг його з ліжка, щоб відвести до Хагона, мати на нього навіть не глянула. Він верещав, хвицяв ногами, коли батько тяг його до лісу, аж доки йому не дали ляпаса і не наказали мовчати.

— Тобі місце серед таких, як ти, — тільки й сказав батько, кидаючи малого до Хагонових ніг.

«І не помилився, — подумав Варамир, здригаючись. — Хагон таки дечого мене навчив. Полювати і рибалити, патрати тушу і витягати кістки з риби, знаходити шлях у лісі. А ще — навчив звичаям варгів і таємницям перевертнів, хоча мій хист виявився сильнішим за його власний.»

За багато років по тому він спробував знайти батьків і розповісти їм, як їхній Пухлик став великим Варамиром Шестишкуром, та обоє дотоді вже померли і згоріли на вогнищах. «Пішли у дерева та струмки, у скелі та землю. У прах та попіл.» Саме так розказала лісова відьма її матері того дня, коли помер Горбик. Але Пухлик не хотів ставати горбиком землі — він мріяв про той день, коли барди заспівають про його діяння, а вродливі дівчата палко за них розцілують. «От виросту — стану Королем-за-Стіною» — обіцяв собі Пухлик. І хоча не став, але підібрався близенько. Імені Варамира Шестишкура люди страхалися. Він їхав у бій на спині снігового ведмедя заввишки у тринадцять стоп, тримав у неволі трьох вовків та сутінькота, сидів одесну Манса Розбишаки. «Саме Манс привів мене туди, де я зараз. А було б його не слухати. Було б ковзнути у мого ведмедя та подерти його на клапті.»

Доки не з’явився Манс, Варамир Шестишкур був своєрідним князем у власних володіннях. Жив він на самоті, оточений своїми звірями, у колишньому Хагоновому теремі з рублених колод, законопачених мохом та глиною. З тузня сіл йому приносили данину хлібом, сіллю та сидром, дарували плоди з садів та зеленину з городів. М’ясо він здобував собі сам. Коли він жадав жінку, то потай надсилав свого сутінькота, і будь-яке дівча, на яке падав його вибір, покірно йшло за котом до Варамирового ліжка. Декотрі плакали, ніде правди діти, але все одно йшли. Варамир дарував їх своїм сім’ям, брав од кожної кучерик волосся на спогад і відсилав назад. Час від часу нагоджувався якийсь сільський зух зі списом у руці — бажав убити хижу тварюку та врятувати сестру, кохану або дочку. Таких він убивав, але жінок ніколи не чіпав. Деяких навіть благословив дітьми. «Ото ще куцопердки. Кволі, миршаві створіння — от як Горбик — і жодного з хистом.»

Раптом страх змусив його скочити на ноги та заточитися у запамороченні. Тримаючись за бік, щоб спинити струмочок крові з рани, Варамир ковзнув до дверей і відкинув засмальцьовану шкіряну запону, що вкривала пройму. Перед ним відкрилася біла стіна. «Сніг.» Не диво, що всередині стемніло і просмерділо димом. Снігопад геть поховав хатину під білими заметами.

Варамир наліг на снігову перепону; сніг розсипався і дав дорогу, ще м’який та вогкий. Знадвору ніч була біла, наче смерть; бліді ріденькі хмари танцювали запобігливо навколо срібного місяця під холодними поглядами тисяч зірок. Він побачив горбаті обриси інших хатин, теж закиданих снігом, а за ними — бліду тінь оберіг-дерева, вбраного у крижаний обладунок. На південь та захід пагорби перетворилися на білу пустелю, де ніщо не рухалося, крім лапатих сніжинок.

— Будячихо! — кволо покликав Варамир, питаючи себе тривожно, чи далеко вона могла піти. — Будячихо! Жінко! Де ти є?

Десь далеко, наче у відповідь, завив вовк. Варамирові усім тілом пробігли дрижаки. Він знав те виття так само добре, як Пухлик колись знав голос власної матері. «Одноокий.» То був найстарший з його трьох, найбільший, найзавзятіший. Пластун був кощавіший, швидший, молодший, Хитрунка — меткіша, та обоє стереглися Одноокого, бо лютий старий вовк не знав ані страху, ані жалю.

Конаючи разом зі своїм орлом, Варамир втратив владу над іншими своїми звірями. Сутінькіт утік до лісу, а снігова ведмедиця обернула пазурі проти всіх навколо себе та подерла чотирьох людей, перш ніж загинути від списа. Вона б і Варамира пошматувала, якби дотяглася — ведмедиця ненавиділа його і лютувала щоразу, як він вдягав її шкуру або залізав на спину.

Але вовки…

«То мої брати. Моя зграя.» Безліч холодних ночей він спав укупі зі своїми вовками, обклавшись їхніми кошлатими тілами задля збереження власного тепла. «Коли я помру, вони порозкошують моєю плоттю і лишать самі кістки зустрічати весняну відлигу.» Думка чомусь видалася йому втішною. Вовки часто здобували йому харч у спільних мандрах, і здавалося справедливим нагодувати їх востаннє власним тілом. Він міг би навіть почати своє друге життя, розриваючи зубами теплу мертву плоть власного трупа.

Пов’язатися з собаками завжди було найлегше — вони жили біч-обіч із людьми і самі майже олюднилися. Ковзнути у шкуру пса — все одно, що вдягти старого чобота, пом’якшеного довгим носінням. Як чобіт підлаштовувався до ноги, так собака підлаштовувався до нашийника, навіть якщо того нашийника не бачило людське око. З вовками, певно, велося важче. Людина могла заприязнитися до вовка, навіть змусити його коритися своїй волі… та жодна людина не могла уповні приборкати вовка.

— Вовки та жінки одружуються на все життя, — часто казав Хагон. — Коли ти береш собі когось із них — то береш шлюб. Від того дня вовк є часточкою тебе, а ти — часточкою його. І обидва ви змінюєтеся назавжди.

Інших звірів у лісі — так твердив мисливець — краще зовсім не чіпати. Коти є жорстокими та зарозумілими, щомиті ладні обернути свій раптовий гнів проти тебе. Олені, великі й малі — то здобич хижака; якщо носити їхні шкури надто довго, то і найхоробріша людина перетвориться на боягуза. Ведмеді, вепри, борсуки, тхори… з ними Хагон не бажав мати справи.

— Деякі шкури не варто вдягати ніколи, хлопче. Тобі не сподобається, ким ти у них станеш.

За його словами, найгіршими були птахи.

— Люди не створені залишати тверду землю. Якщо довго літати хмарами, то не схочеш повертатися. Знав я перевертнів, що пробували вселятися у яструбів, сов, круків. А потім, навіть повернувшись до власної шкури, сиділи несповна розуму і витріщалися у ті кляті небеса.

Утім, не всі перевертні трималися тієї самої думки. Колись, як Пухликові було десять років, Хагон узяв його на їхні збори. Варги-вовкулаки були найчисленнішими у товаристві, але малий побачив багато інших — далеко чудернацькіших, але й на диво принадних. Боррок виглядав точнісінько як його вепр — лише ікл бракувало. Орель мав орла, Терня мала сутінькота (Пухлик забажав собі власного кота, щойно її побачив), а була ще й козятниця на ймення Грізелла…

Втім, жоден із них не був такий могутній, як Варамир Шестишкур — ба навіть Хагон, високий і похмурий, з твердими, наче камінь, долонями. Мисливець помер, заливаючись слізьми, коли Варамир відняв у нього Сірошкура — випхав геть і оголосив звіра своїм. «Не буде тобі другого життя, старигане.» Тоді він іще називав себе Варамиром Тришкуром. Сірошкур став його четвертим звіром — хоча старий вовк був уже немічний, майже беззубий, і скоро пішов услід Хагонові до царин смерті.

Варамир умів забрати собі будь-якого звіра, котрого забажає, зігнути під своєю волею, зробити його плоть власною. Пса чи вовка, ведмедя чи борсука…

«Будячиху» — раптом подумав він.

Хагон сказав би, що то мерзенно, найчорніший гріх з усіх можливих. Але Хагон був мертвий, з’їдений та спалений. Манс прокляв би його найстрашнішими прокляттями… але Манс загинув чи потрапив у полон. «Ніхто й не знатиме. Я стану Будячихою-списницею, а Варамир Шестишкур помре.» Мабуть, хист його загине разом із тілом. Він втратить вовків і проживе решту своїх днів як висохла бородавчаста баба… та все ж то буде життя. «Якщо вона повернеться. І якщо мені стане сили її захопити.»

На Варамира накотила хвиля запаморочення. Він опинився на колінах, зануривши руки у снігові замети. Ухопив жменю снігу, набив ним рота, втер у бороду та потріскані губи, жадібно всмоктуючи вологу. Вода була така холодна, що він ледве змусив себе ковтнути, і аж тоді зрозумів, яким жаром палає.

Але тала вода лише підігріла його голод. Порожнє черево жадало їжі, не води. Сніг уже не падав, зате здіймався вітер, наповнював повітря кришталевими друзками, різав обличчя, поки Варамир пробирався заметами, щулячись від рани, яка відкривалася і закривалася знов. Подих виривався з рота пошматованою білою хмаркою. Досягнувши оберіг-дерева, він знайшов упалу гілку саме такої довжини, щоб нею підпертися, як костуром. Тяжко спершись на гілку, він зашкандибав до найближчої хижі. Можливо, селяни забули там щось, коли тікали… торбу яблук, трохи сушеного м’яса… та бодай щось, аби дожити до повернення Будячихи.

Він майже дістався хижі, коли костур репнув під його вагою, а ноги не втримали, наче їх і не було.

Скільки часу він лежав простертий, поки кров його барвила навколишній сніг — того Варамир не знав і сказати не міг. «Тутечки мене сніг і поховає.» А мирна буде смерть, тиха. «Кажуть, наприкінці почуваєшся тепло, затишно, мовби потроху засинаєш.» Якби ж то знову відчути тепло, хоч так… хай як сумно думати, що ніколи вже не побачиш зелені землі, теплі краї за Стіною, про які, бувало, співав Манс.

— Світ за Стіною не для нашого роду-племені, — казав колись Хагон. — Вільний нарід боїться перевертнів, але й шанує теж. А на південь од Стіни колінкарі полюють на нас і ріжуть, мов свиней.

«Ти мене застерігав, — подумав Варамир, — а сам показав Східну Варту.» Йому тоді було не більше як десять років. Хагон того разу зміняв тузінь ниток бурштину і повні ґринджоли хутра на шість міхів вина, брилу солі та мідний казан. У Східній Варті торгувалося краще, ніж у замку Чорному, бо туди приходили кораблі, важкі товаром з казкових країв за морем. Гайворони знали Хагона як мисливця та друга Нічної Варти, вітали його новини про життя за Стіною. Дехто знав і про його перевертництво, та ніхто не казав ані слова. Саме там, у Східній-Варті-біля-Моря, малий уперше почав мріяти про теплий південь.

Варамир відчував, як на чолі в нього тануть сніжинки. «Краще так, ніж горіти. Заснути й не прокидатися, почати друге життя.» Тепер його вовки близько. Він їх відчував. Він міг залишити позаду свою слабку плоть, стати одним із них, розчинитися мисливцем у ночі, завити на місяць. Варг тоді б став справжнім вовком. «Але котрим?»

Ні, не Хитрункою. Нехай Хагон обізвав би його мерзотою, але Варамир часто ковзав у її шкуру, коли на вовчицю залізав Одноокий. Та все ж він не хотів почати нове життя сукою — лише в крайньому разі, коли не матиме іншого вибору. Пластун, молодий самець, пасував би йому більше… хоча Одноокий був більший та лютіший, і саме Одноокий завжди брав Хитрунку, коли та була у охоті.

— Кажуть, що ти потроху забуваєш, — розповідав йому Хагон за кілька тижнів до власної смерті. — Коли людська плоть помирає, людський дух живе далі у тілі звіра, та щодня пам’ять слабшає, і звір стає трохи менше варгом, трохи більше вовком, аж доки не лишається самий тільки звір і ані краплі людини.

Варамир знав, що то правда. Забравши собі орла, що раніше належав Орелеві, Варамир відчував, як інший перевертень лютує од його присутності. Ореля вбив гайворон-перебіжчик Джон Сніговій, і у вбитому буяла така ненависть до вбивці, що Варамир мимоволі й сам зненавидів хлопця-звірятника. Він зрозумів, що являє з себе той Сніговій, щойно побачив величезного і мовчазного білого лютововка при його боці. Один перевертень завжди відчує іншого. «Манс мав би дозволити мені узяти собі лютововка. О, то було б друге життя, гідне короля.» А що він здатен був це зробити, Варамир не мав сумнівів. Сніговій був обдарований хистом, але юний і не навчений — він досі боровся проти своєї суті замість розкошувати у ній.

Варамир бачив, як червоні очі оберіг-дерева витріщаються на нього з білого стовбура. «Боги зважують мене.» Тілом пробігли дрижаки. Він зробив багато зла, скоїв багато жахливих злочинів. Він крав, убивав, ґвалтував. Бенкетував на людській плоті, сьорбав червону і гарячу людську кров, що дзюрила з розірваних горлянок. Скрадався за ворогами крізь ліс, накидався на них уві сні, пазурями випускав їм тельбухи і розкидав навколо у брудне болото. «Яке ж солодке було їхнє м’ясо.»

— То був звір, не я, — проказав він хрипким шепотом. — То був хист, подарований мені вами.

Але боги не відповіли. Його подих висів білим туманом у повітрі. Борода потроху бралася льодом. Варамир Шестишкур заплющив очі.

Він бачив старий сон про хижу біля моря, про трьох скигливих собак, про жіночі сльози.

«Горбик. Вона плаче за Горбиком, а за мною не плакала ніколи.»

Пухлик народився за місяць до належного часу і хворів так часто, що його вже не чекали побачити серед живих. Мати діждалася майже чотирьох років, щоб дати йому належне ім’я, та було вже пізно — усе село кликало його Пухликом. Це прізвисько дала йому сестра Міха, коли малий ще і з черева матері не виліз. Міха назвала і Горбика теж, але менший брат Пухлика народився вчасно, був чималенький, міцний та червоний, жадібно смоктав матінчину цицьку. Мати хотіла назвати його на честь батька. «Але Горбик помер. Помер, коли мав два роки, а я шість — за три дні до своїх іменин.»

— Твій малюк тепер з богами, — казала лісова відьма матері, поки та лила сльози і голосила. — Йому ніколи не буде боляче або голодно, він не плакатиме з розпачу. Боги забрали його в землю, в дерева. Боги-бо всюди навколо нас: у скелях та струмках, у птахах та звірях. Твій Горбик пішов до них. Він стане цілим світом і усім, що в ньому є.

Слова старої пронизали Пухлика, наче ніж. «Горбик бачить. Він дивиться на мене. Він знає.» Пухлик не міг од нього сховатися, не міг закопатися у материні спідниці або утекти з собаками, як від гніву батька. «Собаки.» Куцохвіст, Нюхач, Буркун. «Добрячі були пси. Мої друзі.»

Коли батько побачив, як пси нюхають Горбикове тіло, то не мав способу дізнатися, котрий зі псів це зробив. А тому приклався сокирою до всіх трьох. Руки йому так трусилися, що закатрупити Нюхача вдалося лише двома ударами, а Буркуна — чотирма. У повітрі важко повис кривавий сморід, виття та скимління помираючих собак були жахливі, але Куцохвіст усе ж таки підійшов, коли батько його покликав. То був найстарший серед псів, і його навчання перебороло жах. Коли Пухлик ковзнув у його шкуру, було вже запізно.

«Ні, батьку, благаю!» — намагався сказати він, але ж собаки не говорять мовою людини, і з рота вирвалося лише жалібне скигління. Сокира встромилася старому собаці у маківку черепа, і в ту саму мить малий хлопець у хижі видав моторошний вереск. «Саме так вони дізналися.» За два дні батько потяг його до пущі. При ньому була сокира, і Пухлик думав, що на нього чекає той самий кінець, що на псів. Але натомість батько віддав його Хагонові.

Варамир раптово прокинувся, рвучко смикнувся, здригнувся усім тілом.

— Підводься! — верещав голос. — Вставай, час іти! Там їх багато сотень!

Сніг укрив його твердою білою ковдрою. «А холодно ж як.» Коли він спробував ворухнутися, то виявив, що рука примерзла до землі; поки він її відривав, то лишив на ґрунті трохи шкіри.

— Вставай! — знову заверещала вона. — Вони йдуть!

То до нього повернулася Будячиха. Вона тримала його за плечі, трусила, волала просто у обличчя. Варамир чув носом її подих, відчував тепло на щоках, занімілих од холоду. «Негайно, — подумав він, — роби це зараз, бо інакше смерть.»

Він зібрав усі сили, які йому ще лишилися, вистрибнув з власної шкури і силоміць вдерся до жінки всередину.

Будячиха вигнула спину і страшно заверещала.

«Мерзенно. Мерзота.» Хто це сказав: вона, він або Хагон? Тепер уже не дізнаєшся. Стара його плоть упала назад у сніг, коли її пальці послабли і розтиснулися. Списниця жахливо скрутилася з несамовитим вереском. Свого часу сутінькіт завзято опирався його вторгненню, а снігова ведмедиця на якийсь час мовби збожеволіла і почала кидатися на дерева, скелі та порожнє повітря… але з людиною повелося ще гірше.

— Геть від мене, геть із мене! — чув він голос із власних вуст.

Її тіло запнулося, впало, знову підвелося, руки навіжено молотили, ноги смикалися туди-сюди, наче у якомусь чудернацькому танку — то його дух боровся з її за владу над плоттю. Раптом вона глибоко вдихнула морозного повітря, і Варамир уже був зрадів на пів-удару серця, відчувши його смак та силу молодого тіла… аж тут її зуби рвучко стиснулися, наповнивши рота кров’ю. Руки жінки піднялися до обличчя; він намагався опустити їх донизу, але руки його не слухалися, а видирали очі. «Мерзота» — згадав він, потопаючи у крові, болю та безумстві. Коли він спробував закричати, вона виплюнула їхній язик на сніг.

Білий світ перевернувся і розпався. Якусь мить йому здавалося, що він сидить усередині оберіг-дерева і дивиться крізь вирізьблені червоні очі, як смикається, помираючи, чоловік на землі, а божевільна жінка витанцьовує сліпою та скривавленою під світлом місяця, проливаючи червоні сльози і розриваючи на собі одяг. Потім обоє зникли, а він піднімався, танув, дух його летів із якимось холодним вітром. Він був у снігу та у хмарах, став горобцем, білкою, дубом. Рогата сова тихо пролетіла між дерев, полюючи на зайця; Варамир був усередині тієї сови, усередині зайця, усередині дерев. Глибоко під морозним ґрунтом хробаки наосліп прокладали собі шлях у землі; він відчував себе усіма ними одразу. «Я — ліс, і все, що є у ньому» — подумав він захоплено. Зі сто круків знялося у повітря, крякаючи — вони почули його поряд із собою. Задудів великий олень, перелякавши дітей, що чіплялися до його спини. Сонний лютововк підняв голову і гарикнув на порожнє повітря. Та ще не встигли їхні серця вдарити наступний раз, як він повіяв геть, шукаючи своїх — Одноокого, Хитрунку та Пластуна, свою зграю. Його вовки його врятують — так він казав собі.

І то була його остання людська думка.

Справжня смерть настала зненацька: він відчув крижаний удар холоду, наче пірнув у темні води замерзлого озера, і ось раптом уже біжить снігами, залитими місячним сяйвом, зі своїми однозграйниками на хвості. Половина світу лишалася темною. «Одноокий» — зрозумів він, коротко гавкнув, і Хитрунка з Пластуном відгукнулися.

Досягши гребеня хребта, вовки зупинилися. «Будячиха» — згадав він. Якась частина його затужила за втраченим, ще якась — за скоєним. Унизу цілий світ перетворився на лід. Пальці паморозі повільно повзли угору оберіг-деревом, тягнучись один до одного. Порожнє село вже не стояло порожнє. Блакитноокі тіні блукали між снігових заметів. Хтось мав на собі бурі лахи, хтось — чорні строї, а хтось ходив голий, з білішою за сніг плоттю. Вітер зітхав у пагорбах, несучи з собою важкі пахощі мертвої плоті, висохлої крові, просмерділої пліснявою, гниллям та сечею шкіри. Хитрунка загарчала, вишкірилася, нашорошила карк. «Не люди. Не здобич. Не такі.»

Те, що було унизу, рухалося, але не жило. Один за одним істоти піднімали голови до трьох вовків на пагорбі. Остання з істот раніше була Будячихою. Вона мала на собі вовну, хутро, шкури, а зверху вдягла накидку з паморозі, що потріскувала з кожним рухом і срібно виблискувала під місяцем. Бліді рожеві бурульки звисали з її пальців — десять довгих ножів замерзлої крові. А у ямах, де раніше були її очі, миготіли блакитні вогники, надаючи грубим рисам моторошно-чудернацької краси, якої те обличчя ніколи не знало за життя.

«Вона мене бачить.»

Загрузка...