Віктаріон

Коли Залізний Флот налетів на здобич, море було чорне, а місяць світив ясним сріблом. Ціль вони помітили у вузькій протоці між Кедровим островом та скелястими горбами на узбережжі, що належало Астапорові — саме так, як провістив жрець Мокорро.

— Гіскарець! — крикнув Довгобурун Пайк з «воронячого гнізда».

Віктаріон Грейджой дивився, як більшає вітрило чужого корабля, з високого переднього чардаку. Невдовзі стало видно, як здіймаються і падають весла; довгий білий слід засяяв позаду в місячному світлі, наче шрам у плоті моря.

«Не бойовий корабель, — зрозумів Віктаріон. — Торговельна галера, і чималенька.» Здобич мала бути добряча; великий керманич дав капітанам знак починати гонитву і захопити корабель приступом.

Капітан галери вже зрозумів, у яку халепу вскочив, і переклав на захід, до Кедрового острова — можливо, сподівався знайти прихисток у схованій затоці або наразити переслідувачів на гострі скелі вздовж північно-східного берега острова. Проте галера була важко накладена товаром, а залізяни мали за себе добрий вітер. «Журба» і «Залізна перемога» перетнули здобичі шлях, а прудкий «Боривітер» і спритний «Персторуб» наблизилися ззаду. Та навіть тоді гіскарський капітан не спустив прапора. Коли «Лемент» став зі здобиччю облавок до облавку, обдираючи лівий бік і трощачи весла, обидва кораблі були вже так близько до страхолюдних руїн Гозаю, що над ними лунав невпинний мавп’ячий вереск. А тим часом зруйнованими пірамідами міста вже повзли перші промені вранішнього світла.

Нагорода переможцям звалася «Гіскарським світанком». Так сказав капітан, якого доправили до Віктаріона у кайданах. Корабель належав Новому Гісові, повертався туди через Юнкай після торгівлі у Меєрині. Капітан не розмовляв жодною пристойною мовою, окрім горлової гіскарської — суцільного гарчання та сичання, найбридкішої говірки, чутої Віктаріоном Грейджоєм за життя. Мокорро перекладав капітанові слова посполитою мовою Вестеросу. Капітан твердив, що війну за Меєрин скінчено, драконова цариця загинула, а містом править гіскарець на ім’я Гіздак.

За брехню Віктаріон наказав вирвати йому язика. Даянерис Таргарієн не загинула, запевнив його Мокорро; червоний бог Ра-Гльор показав йому обличчя королеви у священних вогнях. Залізний керманич брехні не терпів, тому наказав зв’язати гіскарця по руках та ногах і викинути у море на приношення Потоплому Богові.

— Твій червоний теж матиме свою жертву, — пообіцяв він Мокорро, — але на морі править Потоплий Бог.

— Немає богів, крім Ра-Гльора та Іншого, чиє ім’я не можна називати.

Жрець-ворожбит був убраний у врочисте та непоказне чорне вбрання, з ледь помітним гаптуванням золотою ниткою по комірі, рукавах та подолі. Червоної тканини на «Залізній перемозі» не знайшлося, але і лишатися у просоленому лахмітті, яке мав на собі Мокорро, коли Ховрах виловив його з моря, було б ганебно. Тому Віктаріон наказав Томові Прибийдубові пошити жерцеві нову рясу з того, що знайшлося, і навіть пожертвував одну з власних сорочок. А були вони чорні з золотим, бо за герб дім Грейджой мав золотого кракена проти чорного тла, і той самий знак сяяв на прапорах та вітрилах його кораблів. Криваво-кармазинові шати червоних жерців були чужі й незвичні залізянам; Віктаріон сподівався, що його люди легше приймуть Мокорро вдягненим у кольори Грейджоїв.

Та сподівання виявилися марними. Вбраний у чорне з голови до п’ят, з личиною червоних і жовтогарячих полум’яних язиків на обличчі, жрець виглядав ще моторошнішим. Жеглярі сахалися, коли він ходив чардаком, і плювалися, коли на них падала його тінь, щоб не зурочитися. Навіть Ховрах, який сам виловив червоного жерця з моря, почав закликати Віктаріона віддати його Потоплому Богові.

Але Мокорро знав ці чужі береги так, як не знали їх залізяни, і до того ж був утаємничений у науку про драконів. «Вороняче Око тримає при собі чаклунів… то чому мені не можна?» Його власний чорний ворожбит був могутніший та показніший, ніж усі троє Еуронових, навіть якби їх кинути у один казан і зліпити разом у одного. Мокрочуб, мабуть, не схвалив би, але Аерон з його побожністю лишився на іншому кінці світу.

Отже, Віктаріон стиснув обпечену руку в могутній кулак і мовив:

— «Гіскарський світанок» — негідне ім’я для корабля Залізного Флоту. На подяку до тебе, чародію, я нарікаю його «Гнівом червоного бога».

Чаклун поштиво схилив голову.

— На те воля капітана.

І ось кораблів Залізного Флоту знову стало п’ятдесят і чотири.

Наступного дня на них налетіла раптова чамра. Та Мокорро передбачив і погіршення погоди. Коли шалена злива з буревієм минулася, то виявилося, що зникло три кораблі. Віктаріон не мав змоги дізнатися, чи вони потонули, чи викинулися на берег, а чи збилися зі шляху.

— Вони знають, куди ми прямуємо, — сказав він своїм жеглярам. — Якщо не потонули, то доженуть.

Залізний керманич не мав часу чекати на незграб і тихоплавів — тільки не тоді, коли його наречену обложили вороги. «Найвродливіша жінка у світі потерпає без моєї сокири.»

До того ж Мокорро запевнив, що три кораблі не втрачено назавжди. Щовечора жрець-ворожбит запалював вогнище на передньому чардаку «Залізної перемоги» і ходив круг полум’я, виспівуючи молитви. Відблиски ніч-ватри робили його чорну шкіру схожою на вилощений онікс; іноді Віктаріон ладен був заприсягтися, що і наколоті на обличчі жерця вогні теж танцюють, вихиляються та вигинаються, зливаються один з одним, змінюють кольори при кожному повороті жерцевої голови.

— Чорний жрець накличе на наші голови гемонів, — ляпнув якось один весляр.

Коли про це доповіли Віктаріонові, капітан наказав шмагати небораку, доки спина в нього не скривавилася від плечей до крижів. А почувши пророцтво Мокорро: «Твої загублені ягнята повернуться до пастви коло острова під назвою Ярос», відповів:

— Молися, щоб повернулися, жерцю. Бо скуштуєш батога наступним.

Море мінилося синім та зеленим, сонце палало на чистому блакитному небі, коли Залізний Флот запопав свою другу здобич у водах на північний захід від Астапору. Цього разу це був мирійський коч під назвою «Голуб», що прямував до Юнкаю через Новий Гіс, везучи килими, солодкі зелені вина та мирійське мереживо. Капітан його володів «мирійським оком», що наближувало віддалені речі — то були два скла у хитромудро з’єднаних трубках, які ковзали всередину одна одної, і «око» ставало не довшим за кинджал. Цей скарб Віктаріон забрав собі, коч перейменував на «Жулан», а полонених жеглярів наказав узяти на викуп — вони не були ані работорговцями, ані рабами, але вільними мирійцями і гартованими мореплавцями, вартими чималих грошей. Щоправда, «Голуб», припливши з Миру, не приніс свіжих новин ані про Меєрин, ані про Даянерис — лише старі звістки про дотракійських вершників уздовж Ройни, виступ «Золотої Дружини» на війну тощо; все це Віктаріон давно чув і знав.

— Що ти бачиш? — запитав капітан свого чорного жерця тієї ночі, коли Мокорро стояв біля ніч-ватри. — Що чекає на нас завтра? Знову чамра?

У повітрі, здавалося йому, стояли пахощі дощу.

— Сірі небеса, сильні вітри, — відповів Мокорро. — Але без дощу. Позаду скрадаються тигри, попереду чекає ваш дракон.

«Ваш дракон.» Віктаріонові подобалося таке чути.

— Скажи мені щось, жерцю, чого я не знаю.

— Капітанові наказувати, мені коритися, — відповів Мокорро.

Жеглярі призвичаїлися кликати його Темним Вогнем — а вигадав це Стефар Гикавий, бо не вмів проказати «Мокорро». Та під будь-яким іменем жрець володів незвичайними силами.

— Тут берег біжить з заходу на схід, — розповів він Віктаріонові. — А де повертає на північ, там ви натрапите ще на двох зайців. Прудких, з багатьма ногами.

Саме так і сталося — цього разу здобиччю виявилися дві галери, довгі, зграбні та прудкі. Ральф Перебийнога першим помітив їх, але невдовзі вони перегнали «Лихо» і «Безнадію». Тоді Віктаріон надіслав по них «Залізне крило», «Боривітер» і «Кракенів цілунок» — три найшвидші кораблі у всьому флоті. Гонитва тривала майже всю решту дня, та наприкінці його обидві галери було взято приступом у короткому запеклому бою. Віктаріон дізнався, що вони пливли порожніми, прямуючи до Нового Гісу по припас та зброю для гіскарських легіонів, розташованих поблизу Меєрину… і по свіжі затяги для війни — замінити мертвих.

— Багато людей загинуло в битвах? — запитав Віктаріон.

Жеглярі з галер заперечили: більшість померла від кривавої різачки, яку гіскарці називали «блідою кобилою». І услід за капітанами «Гіскарського світанку» керманичі повторили брехню про смерть Даянерис Таргарієн.

— Ну то поцілуйте її від мене у тому пеклі, в якому знайдете, — мовив Віктаріон, послав по свою сокиру і стяв їм голови просто на місці.

Опісля він поклав під ніж і решту жеглярів з захоплених галер, лишивши тільки прикутих до весел рабів. Їм він сам розбив кайдани і сказав, що тепер вони вільні люди та мають неабияку честь веслувати у Залізному Флоті — честь, про яку мріє кожен хлопчак на Залізних островах.

— Драконова королева звільняє рабів, і я чиню так само! — оголосив капітан.

Галери він перейменував на «Тінь» та «Примару».

— Хочу, щоб вони повернулися з іншого світу і лякали юнкайців, — сказав він тієї ночі своїй смаглявці після того, як отримав од неї свою втіху.

Останнім часом вони дуже прихилилися одне до одного, і прихильність щодня зростала.

— Вдаримо на них, наче грім з неба, — мовив Віктаріон, стискаючи жінці груди.

Він спитав себе, чи не так почувався його брат Аерон, коли до того говорив Потоплий Бог. Зараз великий керманич і сам майже чув божий голос, що здіймався з глибин моря. «Ти добре послужиш мені, мій капітане, — здавалося, проказували хвилі. — Саме для цього я тебе створив.»

Але він збирався погодувати і червоного бога теж — вогняного бога Мокорро. Рука, зцілена жерцем, на вигляд була страшна та огидна — мовби спалена у печі, потріскана від ліктя до кінчиків пальців. Іноді, коли Віктаріон стискав кулака, шкіра лускала і пускала дим, але загалом рука стала дужішою, ніж була будь-коли.

— Нині зі мною двоє богів, — сказав він смаглявій жінці. — Жоден ворог не встоїть перед двома богами.

А тоді перекотив смаглявку на спину і оволодів нею ще раз.

Коли скелі Яросу з’явилися ліворуч проти носа, залізний капітан побачив, що на нього вже чекають три загублені кораблі — саме так, як обіцяв Мокорро. В нагороду Віктаріон подарував жерцеві золоту гривню.

Тепер він мав зробити вибір: наважитися зайти у протоку чи повести Залізний Флот навколо острова. Спогад про Файний острів досі скимів у пам’яті залізного керманича. Станіс Баратеон тоді напосівся з півночі та півдня на Залізний Флот, затиснений у протоці між островом та великою землею, і завдав Віктаріонові найстрашнішої в його житті поразки. Але огинати Ярос означало втратити кілька днів коштовного часу. Так, Юнкай лежав неподалік, і кораблів у протоці мало швендяти чимало, але бойових так далеко від Меєрину Віктаріон серед них не чекав.

«Як учинив би Вороняче Око?» Віктаріон трохи поміркував, потім віддав наказ своїм капітанам:

— Заходьмо до протоки!

Перш ніж Ярос зник далеко позаду, флот поповнився ще трьома кораблями. Ховрах з «Журбою» здобув жирного купецького галеаса, Манфрид Марлин на «Шуліці» — трохи меншу торговельну галеру. Їхні черева були натоптані коштовним крамом: винами, шовками, прянощами, рідкісними породами дерева і ще рідкіснішими пахощами. Але справжнім скарбом були самі кораблі. Пізніше того ж дня «Сім черепів» і «Згуба слабаків» натрапила на рибальську лайбу — невеличку, повільну, занедбану посудину, ледве варту клопоту. Віктаріон був незадоволений, що аж два його кораблі відволіклися на жалюгідних рибалок… але саме з їхніх вуст він почув про повернення чорного дракона.

— Срібна цариця зникла, — розповів йому старший на лайбі. — Полетіла геть на своєму чудовиську аж за Дотракійське море.

— Де лежить те Дотракійське море? — завимагав Віктаріон. — Я поведу через нього Залізний Флот і знайду королеву, хай де вона є!

Рибалка гучно зареготав.

— Отакої! Я б на те подивився. Дотракійське море — не з води, а з трави, йолопе!

Цього йому казати було не варто. Віктаріон ухопив рибалку за горло спаленою рукою, підняв у повітря, гепнув спиною об щоглу і стискав, доки обличчя юнкайця не стало чорніше за пальці, що врізалися йому в плоть. Якусь хвилину чолов’яга хвицяв ногами і звивався, марно силуючись вирватися з капітанового хвату.

— Ніхто не може назвати Віктаріона Грейджоя йолопом і дожити, щоб цим похвалитися.

Капітан розтулив пальці й дав безсилому тілу рибалки ляпнутися на чардак. Довгобурун Пайк і Том Прибийдуб перекинули його через облавок; Потоплий Бог отримав ще одне приношення.

— Ваш Потоплий Бог є гемоном, — згодом сказав йому чорний жрець Мокорро. — Він лише роб у службі Іншого, темного бога, чиє ім’я не можна казати.

— Стережися, ворожбите, — попередив його Віктаріон. — На цьому кораблі є побожні люди, які висмикнули б тобі язика за блюзнірство. Твій червоний бог матиме свою частку. Це я тобі обіцяю, а моє слово — залізо. Спитай будь-кого з моїх людей.

Чорний жрець схилив голову.

— Нема потреби питати, великий керманичу. Господь Світла показав мені, чого ви варті. Щоночі у моїх вогнях я бачу відблиск слави, що чекає на вас.

Слова його потішили Віктаріона Грейджоя аж до глибин серця; так він і сказав смаглявці тієї ночі.

— Мій брат Балон був великою людиною, та я зроблю те, чого не зміг він. Залізні острови знову стануть вільними, і повернеться старий звичай. Навіть Дагонові таке не було до снаги.

Майже сто років минуло, відколи на Морекамінному Престолі сидів Дагон Грейджой, але залізяни й досі переповідали казки про його битви та наскоки. За Дагонових часів Залізний Престол обіймав король-слабак, чиї сльозаві очі дивилися без упину за вузьке море, де плели змови і заколоти збіговиська байстрюків та вигнанців. Тоді з Пайку і виплив князь Дагон, щоб знову зробити море, де заходить сонце, своїм власним.

— Він ухопив за гриву самого лева у його лігві, а лютововкові вкоротив хвоста… але навіть Дагон не зумів подолати драконів. Та я зроблю драконову королеву своєю. Вона ляже до мене в ліжко і подарує багато міцних синів.

Тієї ночі чисельність Залізного Флоту сягнула шістдесяти.

На північ од Яросу чужі вітрила у морі почастішали. Флот був дуже близько до Юнкаю, а узбережжя між Жовтим Містом та Меєрином мало кишіти купцями і перевізниками припасів. Тому Віктаріон повів Залізний Флот у глибші води, де його б не помітили очі з суходолу. Але навіть там вони мали стрічати інші кораблі.

— Хай ніхто не втече і не попередить наших ворогів, — наказав залізний керманич.

І ніхто не втік.

Море було зелене, а небо сіре того ранку, коли «Журба», «Діва-войовниця» і власна Віктаріонова «Залізна перемога» схопили невільницьку галеру з Юнкаю в водах на північ від Жовтого Міста. У череві корабля було двадцятеро напахчених хлопчиків і вісім десятків дівчат на продаж до будинків утіхи в Лисі. Жеглярі з корабля ніколи не гадали зустріти небезпеку так близько до власного дому, і залізянам не склало жодного клопоту їх полонити. Звався корабель «Хтивою дівою».

Віктаріон поклав работорговців під меч, тоді надіслав людей униз розкувати веслярів.

— Тепер ви веслуєте для мене. Не лінуйтеся, і забагатієте.

Дівчат він розділив між своїми капітанами.

— Лисенійці обернули б вас на хвойд, — сказав їм Віктаріон, — але ми вас врятували. Тепер вам доведеться втішати лише одного чоловіка замість багатьох. Хто добре розважить своїх капітанів, ті стануть дружинами з солі — а це неабияка честь.

Напахчених хлопчиків Віктаріон наказав забити у ланцюги і кинути в море. То були неприродні покручі; на кораблі без них аж дихати стало легше.

Собі Віктаріон узяв сімох найдобірніших дівчат. Одна мала волосся червоного золота і веснянки на цицьках. Інша голила волосся усюди на тілі. Ще одна очі мала карі, волосся брунатне, а норов боязкий, наче в миші. Четверта мала такі величезні цицьки, яких Віктаріон ще не бачив. П’ята була зовсім дрібненька, з прямим чорним волоссям, золотою шкірою та очима кольору бурштину. Шкіра шостої була біліша за молоко, у сосках та нижніх губах вона носила золоті кільця; шкіра сьомої, навпаки, була чорніша за чорнила каракатиці. Людопродавці Юнкаю навчили їх науки семи зітхань, та Віктаріон відібрав дівчат не заради неї — доки він не дістанеться Меєрину і не здобуде свою королеву, його жагу вдовольняла смаглявка. Який чоловік захоче свічку, коли на нього чекає сонце?

Галеру він перейменував у «Вереск людолова». З нею потуга Залізного Флоту склала шістдесят і один корабель.

— Кожен здобутий нами корабель зміцнює нашу силу, — казав Віктаріон своїм залізянам, — та відси й далі матимемо більше клопоту. Вже завтра чи, може, післязавтра ми зустрінемо бойові кораблі. Ми входимо у води, де владарює Меєрин, де на нас чекають флоти його ворогів. Нас зустрінуть кораблі з усіх трьох Невільникарських Міст, з Толосу, Елірії та Нового Гісу, ба навіть з Карфу.

Він ретельно подбав, щоб не згадати про зелені галери Старого Волантису; а вони ж мали вже пробиратися затокою Журби — тієї самої години, коли він проказував свою промову.

— Невільникарі та їхні кораблі — слабаки. Ви бачили, як вони від нас тікають, чули, як вони верещать, коли їх карають на горло. Кожен з вас вартий двадцяти таких, бо лише нас зроблено з заліза. Пам’ятайте про це, коли ми знову побачимо невільникарські вітрила. Нікого не жалійте і самі милості не просіть. Який нам хосен з милості? Ми — залізного роду, два боги наглядають за нами. Ми заберемо їхні кораблі, знищимо їхні сподівання і обернемо води їхньої затоки на кров!

Гучне ревище відповіло на його слова. Капітан, похмурий та врочистий, кивнув усім, потім наказав вивести знизу на чардак тих сімох дівчат — найвродливіших з усіх, знайдених на «Хтивій діві». Він розцілував кожну в обидві щоки й розповів, яка на них чекає честь і шана, хоча вони не зрозуміли ані слова. Тоді Віктаріон наказав відвести їх на рибальську лайбу, захоплену раніше, перерізати линву і підпалити.

— Сим дарунком цноти та краси ми вшановуємо двох богів! — оголосив він, поки бойові кораблі Залізного Флоту проминали палаючу лайбу на веслах. — Нехай відродяться ці дівчата у світлі, не споганені смертною хіттю, або зійдуть до підводних палат Потоплого Бога частуватися, танцювати і сміятися, доки не висохнуть моря на землі.

Наприкінці справи, перед тим, як задимлену лайбу проковтнуло море, вереск семи юних чарівниць перетворився у вухах Віктаріона Грейджоя на радісну пісню. Услід накотив могутній вітер — вітер, що наповнив вітрила і погнав флот на північ, тоді на схід і знову на північ, до Меєрину та його пірамід багатобарвної цегли. «На крилах пісні я лечу до тебе, Даянерис» — думав залізний керманич.

Тієї ночі він уперше за свою подорож видобув драконовий ріг, який Вороняче Око знайшов серед димливої пустки великої Валірії. Ріг був звивистий і покручений, від кінця до кінця у шість стоп завдовжки, виблискував чорним, був схоплений кільцями червоного золота і темного валірійського булату. «Пекельний ріг Еурона.» Віктаріон пробіг уздовж нього пальцями. Ріг був теплий і гладенький, наче стегна смаглявої жінки, і такий налощений, що у глибині він бачив власну викривлену подобу. Кільця були оздоблені чудернацьким і, мабуть, чарівним, глибоко врізаним у метал письмом.

— Валірійські єрогліфи, — назвав його Мокорро.

Та Віктаріон знав і без нього.

— Що тут написано?

— Чимало. — Чорний жрець вказав на один з золотих обручів. — Тут ім’я цього рогу. Він зветься «Драконов’яз». Ви колись чули його пісню?

— Один раз чув. — Один з братових покручів сурмив у його пекельний ріг на король-вічі на Старому Вику. То був могутній бурмило з голеною головою, обручами золота, нефриту і гагату на грубих від м’язів руках, та наколотим на грудях великим яструбом. — Його пісня, вона… пече. Неначе самі кістки палають і смажать тобі плоть зсередини. А письмо розжарилося до червоного, потім до білого, аж боляче було дивитися. Здавалося, та пісня ніколи не скінчиться. А скидалася вона на довгий вереск… чи радше на тисячу вересків, злитих у один.

— Що сталося з людиною, яка в нього сурмила?

— Неборака помер. На вустах знайшли пухирі. Птах його спливав кров’ю. — Капітан гупнув себе кулаком у груди. — Яструб, просто тут. Кожне перо капотіло кров’ю. Я чув, чолов’ягу геть випалило зсередини. Та може, брешуть.

— Не брешуть. — Мокорро покрутив пекельний ріг, роздивляючись дивні літери, що бігли другим з золотих обручів. — Осьде написано: «Несила смертному дмухнути в мене і піти живим».

На Віктаріона накотили гіркі думки про братську зрадливість. «Еуронові дарунки завжди отруєно.»

— Вороняче Око заприсягся, що його ріг підкорить драконів моїй волі. Але як мені те допоможе, коли ціна йому — смерть?

— Ваш брат сам у ріг не дмухав. І ви не мусите. — Мокорро вказав на булатну смугу. — Ось. «Кров за вогонь, вогонь за кров.» Хто саме дмухає у ріг — це нічого не важить. Дракони прийдуть до господаря рогу. Ви повинні оголосити себе ним. А для цього знадобиться кров.

Загрузка...