Танок з драконами

Тиріон

Увесь шлях через вузьке море він потопив у вині.

Корабель був малий, бесіда — ще менша, та капітан не дозволяв йому потикатися нагору. Колихання чардаку під ногами вивертало шлунок назовні, а поганючий харч, коли його вибльовували, ставав на смак ще поганішим. Але навіщо давитися солониною, твердим сиром і сухарями з хробаками, коли є таке поживне вино? Червоне, кисле, дуже міцне. Іноді вино теж виверталося назовні, але завжди знаходилося нове.

— Світ повен вина, — бурмотів він у вогкому мороці свого помешкання.

Батько завжди зневажав пияків, але хіба його думка тепер щось важила? Батько помер — він-бо сам його убив. «Стріла в черево, ясновельможний князю — отакий од мене даруночок. А якби я умів стріляти влучніше, то поцілив би просто у прутня — того самого, котрим ниций мерзотник породив мене на світ.»

У череві корабля було ніяк не зрозуміти, чи ззовні день, а чи ніч. Тиріон відміряв час за приходом корабельного учня, котрий приносив страви — ті самі, яких Тиріон їсти не хотів. Малий завжди мав при собі також щітку і цебро — прибратися у помешканні.

— Це дорнійське вино? — запитав одного разу Тиріон, висмикнувши чіп із міха. — Нагадує мені про одного змія, котрого я знав особисто. Жвавий був та кумедний, аж поки гора його не задавила.

Малий жеглярчук не відповів. З себе він був досить незугарний, хоч і не такий страшкий, як один собі карлик з половиною носа та рубцем від ока до щелепи.

— Я тебе чимось образив, абощо? — питав Тиріон, поки малий тер підлогу. — Тобі наказали до мене не балакати? Чи якийсь карлик колись уграв твою мамцю?

Відповіді не було.

— Куди ми пливемо? Хоч це мені скажи! — Хайме згадував про одне з Вільних Міст, але не казав, яке саме. — До Браавосу? Тирошу? Миру?

Тиріон радше волів би потрапити у Дорн. «Мирцела старша за Томена, за дорнійським законом Залізний Престол належить їй. А я б допоміг їй у здобутті законних прав — саме так, як закликав мене князь Оберин.»

Але ж Оберина вбили; йому розтрощив голову на криваві друзки броньований кулак пана Грегора Клегана. А чи стане Доран Мартел без заохочення Червоного Гаспида навіть розглядати такий непевний задум? «Ще хтозна, чи не заб’є в залізи та не віддасть назад моїй милій сестрі.» На Стіні, мабуть, було б спокійніше. Старий Ведмідь Мормонт казав, що Нічна Варта має потребу в таких людях, як Тиріон. «Але ж і Мормонт, напевне, вже мертвий. Хтозна, чи не оберуть на воєводу після нього Яноса Слинта.» А той різницький вилупок навряд чи забуде, хто запхав його на Стіну. «Та й чи хочу я решту життя давитися кулішем з солониною за одним столом з убивцями і злодіями?» Хай навіть та решта життя буде не такою вже довгою — клопотом Яноса Слинта.

Жеглярчук змочив щітку і завзято допався до прибирання.

— Чи відвідував ти колись будинки задоволень у Лисі? — поцікавився карлик. — Може, це там місце шльондрам?

Тиріон не міг пригадати валірійського слова, що позначало б шльондру, та й запізно було згадувати — малий вже кинув щітку до цебра і пішов геть.

«Вино тупить мені розум.» Він навчився читати високовалірійською ще на коліні в маестра, хоча те, як розмовляли у Дев’яти Вільних Містах… ну, то була навіть не одна говірка, а дев’ять, у самому розпалі перетворення на дев’ять окремих мов. Тиріон трохи тямив браавоською і дуже поверхово — мирійською. В Тироші він би зміг наблюзнити на богів, обізвати когось шахраєм і замовити кухоль пива — усе завдяки одному сердюкові, котрого побіжно знав у Скелі. «У Дорні хоч розмовляють посполитою.» Подібно до дорнійських страв та дорнійського правосуду, дорнійська мова була присмачена приправами з річки Ройни, та все ж її можна було так-сяк розуміти. «О так, Дорн — то є добре. Подайте мені Дорн.» І з цією думкою — обійнявши її, наче дитина ляльку — він поліз на лежанку спати.

Сон ніколи не приходив легко до Тиріона Ланістера. На цьому ж кораблі сон узагалі рідко до нього навідувався — хіба що час від часу йому вдавалося випити досить вина, щоб ненадовго знепритомніти. Зате він не бачив снів і з того радів, бо надивився їх уже вдосталь для одного невеличкого життя. «І все про якісь дурниці: кохання, справедливість, дружбу, славу. Все одно, що мріяти стати високим на зріст.» Тиріон розумів, що зі згаданого йому тепер ніщо не світить. Знав напевне. Але не знав, де ж усе-таки місце шльондрам.

— Туди, де місце шльондрам, — сказав його батько.

«То були його останні слова — ще й які.» Тумкнув самостріл, князь Тайвин сів на нужник, а Тиріон Ланістер почалапав кудись у темряву з Варисом при боці. Напевне, спершу він спустився у колодязь, подолавши двісті тридцять щаблів туди, де у пащі залізного дракона жевріли жовтогарячі жарини. Але не пам’ятав, як саме. Пам’ятав лише тумкання арбалету і сморід батькових кишок, що попустилися у смерті. «Ач який… навіть помираючи, не дав дихати вільно — змусив давитися своїм смородом.»

Варис провів його підземними проходами, але розмов уникав доти, доки вони не вигулькнули коло Чорноводи — там, де Тиріон здобув славну перемогу і втратив носа. Тоді карлик обернувся до євнуха і мовив:

— Я вбив свого батька.

Таким голосом, яким хтось інший сказав би: «я забив собі пальця.»

Коронний шепотинник був одягнений жебрущим братом: у побиту міллю брунатну рясу грубого плетіння з каптуром, що ховав гладкі повні щоки й круглу лису голову.

— Не варто було вам лізти тією драбиною, — дорікнув він.

— А куди ще? Саме там-бо місце шльондрам.

Тиріон застерігав батька не казати цього слова. «Якби я не спустив стрілу, він би побачив порожність моїх загроз. Він би забрав у мене з рук арбалета, як колись забрав Тайшу з моїх обіймів. Коли я його вбив, він уже піднімався на рівні.»

— Шаю я теж убив, — зізнався він Варисові.

— Ви ж знали, ким вона була насправді.

— Знав. Та не знав, ким насправді був він.

Варис захихотів.

— Ну то тепер знаєте.

«Було б мені убити і євнуха.» Трохи більше крові на руках — яка вже різниця? Тиріон сам не знав, що спинило його кинджал. Авжеж не вдячність. Варис урятував його від катового меча, та лише тому, що Хайме його примусив. «А Хайме… ні, про нього краще не думати.»

Натомість Тиріон відшукав новий міх вина і допався до нього, як до жіночої цицьки. Кисле червоне потекло підборіддям, всоталося у брудну сорочку — ту саму, яку він мав на собі ще від темниці. Чардак колихався під ногами; коли Тиріон спробував підвестися, підлогу перекосило, а його тяжко вдарило об переділку. «Буря гуляє, — здогадався він, — або ж я п’яніший, ніж гадав.» Він виблював вино і трохи полежав у калюжі, мляво цікавлячись, чи не потоне корабель. «Отака твоя помста, батьку? Небесний Батько узяв тебе за Правицю?»

— Тяжка доля вбивці родичів, — мовив він, слухаючи виття вітру.

Несправедливо якось топити хлопчину-корабельного учня, капітана та решту жеглярів за його вчинок… та хіба боги коли поводилися справедливо? На цій думці його поглинула пітьма.

Коли Тиріон знову поворухнувся, йому здалося, що голова зараз вибухне; корабель гуляв під ним запаморочливими колами, хоча капітан наполягав, що вони вже прибули до порту. Тиріон наказав йому замовкнути, а тоді заходився звиватися і мляво відбиватися ногами, коли велетенський лисий жегляр запхав його під пахву і поніс до черева корабля, де чекало порожнє винне барило. Барило було невеличке і тісне — навіть як на карлика. У перебігу боротьби Тиріон обісцявся, хоча хісна з того не мав — його однак запхали головою до барила, а коліна притисли до вух. Пеньок носа жахливо свербів, але руки, ущент затиснені тулубом, не дозволяли почухатися. «Паланкін, гідний моєї статури» — думав він, поки жеглярі молотками забивали віко. Чув, як волають голоси, поки його піднімали нагору. Кожен різкий рух озивався ударом голови по дні барила. Світ обертався колами — то барило скотили униз, а тоді воно спинилося з таким ударом, що йому закортіло заверещати. Інше барило врізалося у те, де сидів Тиріон, і він закусив собі язика.

То була найдовша подорож у його житті, хоча тривати вона мала не більше за півгодини. Його піднімали і опускали, котили і ставили у стоси, перевертали, хилитали і знову котили. Крізь дерев’яні клепки він чув галас людей, одного разу — іржання коняки десь неподалік. Короткі криві ноги почало судомити, а скоро біль у них змусив забути навіть про гупання по голові.

Все скінчилося так, як і починалося — котінням барила, од якого знову паморочилося в голові й трусилося все тіло. Ззовні незнайомі голоси балакали невідомою говіркою. Хтось загрюкав по барилі згори, і скоро віко тріснуло навпіл. Досередини ринуло світло, а з ним і свіже повітря. Тиріон жадібно вдихнув і спробував підвестися, та зумів лише перекинути барило набік і вивалитися на втоптану земляну долівку.

Над ним нависав неймовірно жирний чолов’яга з розгалуженою жовтою бородою, тримаючи в руках дерев’яну довбню і залізне долітце. Халат на ньому легко міг би служити комусь шатром на турнірі; вільно пов’язаний пас розпустився, відкриваючи велетенське біле черево і пару важких обвислих цицьок, схожих на торби з салом, вкриті цупкою жовтавою шерстю. Тиріонові чоловік нагадав здохлу морську корову, яку колись давно викинуло хвилями до печер під Кастерлі-на-Скелі.

Товстун подивився униз і посміхнувся.

— П’яний карлик, — мовив він посполитою мовою Вестеросу.

— Гнила морська корова.

Тиріонів рот був повен крові, яку він і сплюнув під ноги товстунові. Знаходилися вони у довгому темнуватому підвалі зі склепінчастою стелею та стінами, поплямованими салітрою. Навколо громадилися барила вина та пива — більше ніж досить, щоб спраглому карликові вистачило пережити ніч. «Та й решту життя дожити теж.»

— Язикатий. Я це в карликах полюбляю. — Коли товстун сміявся, його плоть стрибала так завзято, що Тиріон був злякався, чи не звалиться він на нього та не розчавить. — Ви голодні, мій маленький друже? Стомилися?

— Пити хочу. — Тиріон важко зіп’явся на коліна. — І брудний, як дідько.

Товстун принюхався.

— Таки-так, спершу купіль. А потім обід і м’яка постіль, еге ж? Моя челядь подбає. — Хазяїн відклав довбню і долітце. — Мій дім — ваш дім. А друг мого друга за морем — друг Іліріо Мопатіса, не майте сумніву.

«А я друзям Вариса-Павука довірятиму, лише коли за горло триматиму.»

Втім, обіцянку про купіль товстун справдив. Щойно Тиріон опустився у гарячу воду і заплющив очі, як його негайно зморив міцний сон. Прокинувся він голий на перині гусячого пуху — такій м’якій, наче його ковтнула хмарка з неба. На язику мовби виросла щетина, горло дерлося, а прутень стояв, наче залізний. Тиріон скотився з ліжка, знайшов горщика і заходився його наповнювати зі стогоном задоволення.

У покої стояли сутінки, та крізь щілини віконниць пробивалися смуги жовтого сонячного світла. Тиріон струснув останні краплі й почалапав візерунчастими мирійськими килимами — м’якими, наче молода весняна травичка. Незграбно видершись на лаву коло вікна, він розчахнув віконниці — подивитися, у які краї його заслали боги та Варис.

Просто під вікном навколо мармурової водойми стояли стрункими вартовими шість вишневих дерев; їхні тонкі гілки були голі та брунатні. На воді стояв голий хлопчик, готовий до двобою з вузьким клинком бравів у руці. Він був з себе гарний, стрункий та зграбний, не старший за шістнадцять років, з прямим білявим волоссям аж до плечей — такий живий та природній, що карлик не зразу зрозумів: хлопчика було зроблено з мальованого мармуру, лише клинок блищав справжньою крицею.

За ставком здіймалася цегляна стіна у дванадцять стоп заввишки з залізними шпичками нагорі. А далі простерлося місто. Море черепичних дахів купчилося навколо затоки. Тиріон побачив чотирикутні цегляні башти, великий червоний храм, віддалений маєток-палац на пагорбі. Ген далі на глибокій воді мерехтіло сонячне сяйво. Затокою гуляли рибальські лайби, тріпотіли вітрилами на вітрі; уздовж берега витикалися лісом щогли більших кораблів. «Напевне ж, один із них має вирушити в Дорн. Або до Східної-Варти-біля-Моря.» Утім, грошей заплатити за дорогу він не мав, а тягти весло не зумів би. «Напевне, міг би набитися у корабельні учні й дозволити жеглярам грати себе в сраку по всьому вузькому морі.»

Йому стало цікаво, де ж це він. «Тут навіть повітря пахкотить якось незвично.» Прохолодний осінній вітер ніс пахощі дивних прянощів; через стіни з вулиць доносилися ледве чутні крики. Слова нагадували валірійські, та він упізнавав хіба одне з п’яти. «Не Браавос, — вирішив Тиріон, — і не Тирош.» Голі гілки та холодок у повітрі унеможливлювали також Мир, Лис та Волантис.

Почувши, як позаду відчиняються двері, Тиріон обернувся і стрівся поглядом з гладким господарем будинку.

— Це Пентос, чи не так?

— Таки-так. Ніщо інше.

«Пентос, кажеш.» Ну хоча б не Король-Берег — вже й на тому дяка.

— А де тут місце шльондрам? — мимоволі вирвалося в нього.

— Шльондрам тут місце у бурдеях, як і на Вестеросі. Але вам, мій маленький друже, їхні послуги не знадобляться. Оберіть собі будь-яку з моїх служниць — вам не посміє відмовити жодна.

— То ваші невільниці? — здогадався карлик.

Товстун погладив угору та вниз одну з галузок своєї намащеної жовтої бороди. Тиріонові його рух здався відверто непристойним.

— Рабство у Пентосі заборонено умовами угоди, до якої нас змусили браавосці століття тому. І все ж вам не відмовить жодна з них. — Іліріо злегка вклонився, дуже поважно. — Та зараз мій малий друг мусить мені пробачити. Я маю честь бути одним із магістратів цього величного міста, і князь кличе нас на раду.

Він посміхнувся, показавши в роті криві жовті зуби.

— Досліджуйте маєток і всі помешкання в ньому, як забажаєте, але в жодному разі не виходьте за стіни. Краще нікому не знати, що ви тут були.

— Був? А я вже кудись поїхав?

— Про те буде час побалакати надвечір. Ми з моїм малим другом попоїмо, вип’ємо вина і обговоримо величні задуми, чом би й ні?

— Гаразд, мій гладкий друже, — відповів Тиріон.

«Він гадає заробити на мені грошей.» Торговельні магнати Вільних Міст жили заради грошей і думали завжди лише про збільшення прибутків. «Прянищне вояцтво, сироварне панство» — презирливо кликав їх його панотець. Якщо настане день, коли Іліріо Мопатіс побачить у мертвому карлику більше прибутку, ніж у живому, Тиріона просто на світанку запхають в інше винне барило і відішлють куди слід. «Краще бути якнайдалі звідси, коли той день настане.» А що він настане — Тиріон не сумнівався. Не забуде ж про нього Серсея — наставляй кишеню. Та й Хайме може роздратуватися, коли знайде стрілу в батьковому череві.

Легкий вітерець ганяв рясиці водою у мармуровій водоймі навколо оголеного мечника. Тиріонові вони нагадали, як Тайша куйовдила йому волосся тієї облудної весни їхнього шлюбу — перш ніж він узяв участь у її зґвалтуванні разом із батьковими стражниками. Він думав про тих стражників під час втечі — намагався згадати, скільки ж їх було. Здавалося, мав би пам’ятати — аж ні. Десяток? Два? Сотня? Хто їх зна. Усі були дорослі чоловіки, високі та дужі… хоча тринадцятирічному карликові усі чоловіки мали здаватися високими. «А Тайша мала знати їхнє число.» Кожен дав їй по срібнякові, лишалося тільки порахувати монети. «По срібнякові за них, золотого — за мене.» Батько наполіг, щоб він теж їй заплатив. «Адже Ланістери завжди платять борги.»

— Туди, де місце шльондрам, — знову почув він голос князя Тайвина, а тоді знову — тумкання арбалетної тятиви.

Магістрат гостинно запросив його оглянути маєток. Чистий одяг він знайшов у кедровій скрині, прикрашеній візерунками з ляпису та перломутеру. Одежини краяли на малого хлопчину — це він зрозумів, коли спробував у них улізти. Крам був багатий, хоча трохи заяложений, але штани виявилися задовгі, рукави — закороткі, а комір змусив би почорніти обличчям незгірше Джофрі, якби примудритися його застібнути. На додачу до одягу трохи допалася міль, та зрештою, він хоча б не смердів блювотинням.

Тиріон почав оглядини з кухні, де дві огрядні жінки та кухарчук спостерігали сторожкими очима, поки він пригощався сиром, хлібом і смоквами.

— Доброго вам раночку, ласкаві панії, — мовив він, уклоняючись. — А чи не знаєте ви часом, де місце шльондрам?

Коли йому не відповіли, він повторив запитання високовалірійською, та замість слова «шльондра» ужив «куртизана». Молодша і повнотіліша куховарка стенула плечима.

Йому стало цікаво, що б вони зробили, якби він ухопив котрусь за руку та потяг до своєї опочивальні. «Жодна не посміє вам відмовити» — твердив Іліріо, та чомусь Тиріон не думав, що ці дві також малися на увазі. Молодша годилася Тиріонові у матері, а старша, напевне, була її матір’ю. Кожна тілистістю не поступалася Іліріо, а цицьки мала більші за його голову. «Я б у тому салі й захлинувся.» Та бувають гірші способи померти — приміром, спосіб його батька. «Але ж якби я міг спершу змусити його висрати трохи золота, а вже потім здохнути.» Може, князь Тайвин і був скупий на схвалення та приязнь, але грошей за доречної нагоди ніколи не шкодував. «Як буває щось жалюгідніше за карлика без носа, то це карлик без носа і без грошей.»

Тиріон полишив товстух коло їхніх паляниць та казанів і пішов шукати льох, у якому Іліріо напередодні витяг його з барила. Льох знайшовся легко. Вина в ньому було стільки, щоб Тиріонові не просихати років, мабуть, сто: солодкі червоні з Обширу та кислі червоні з Дорну, бліді пентоські бурштинові, зелені мирійські нектари, більше як півсотні барилець золотого вертоградського, ба навіть вина з казкового сходу: Карфу, Ї-Ті, Асшаю коло Тіні. Зрештою Тиріон обрав барильце міцного з тавром особистих запасів князя Рунцеброда Рожвина — дідуся нинішнього господаря на Вертограді. Вино густо і насичено смакувало на язику, паморочило голову, а колір мало такий темно-пурпуровий, що у тьмяному підвалі здавалося чорним. Тиріон наповнив собі келиха, потім налив глека, щоб краще розкуштувати, і поніс до саду — порозкошувати під поміченими ним раніше вишневими деревами.

Так сталося, що вийшов він не у ті двері й не знайшов водойми, яку бачив з вікна — але те вже не важило. Сад за будинком був теж розкішний, ще й значно більший. Тиріон трохи погуляв ним, сьорбаючи вино. Мури в маєтку присоромили б чимало панських замків, а візерунчасті залізні шпички нагорі аж просилися, щоб на них наштрикнули голови, бо без звичних прикрас виглядали голими. Тиріон подумки змалював на одній зі шпичок голову своєї сестри — зі смолою в золотому волоссі та мухами, що дзижчали у роззявленому роті. «О так, і Хайме не забути віддати сусідню з нею шпичку, — подумав він. — Ніхто більше не сміє ставати між моїми братом і сестрою.»

Маючи мотузку та гака, він би, може, і видерся тим муром — адже руки мав дужі, а важив небагато. Мабуть, і на той бік би перевалився, якби не наштрикнувся на шпички. «Пошукаю собі мотузки завтра» — вирішив він.

У своїх мандрах він знайшов три виходи з маєтку: головний з брамною баштою, потерну коло псярні та садову хвіртку, сховану за плутаниною білого плюща. Останній вихід було замкнено ланцюгом, інші два охоронялися. Охоронці були опасисті, з гладенькими, наче дупці немовлят, обличчями, і кожен мав на собі спижеву мисюрку зі шпичаком. Тиріон упізнав євнухів з першого погляду — він їх знав за переказами. Вони нічого не боялися і не відчували болю — так про них розповідали — а ще зберігали вірність господарям аж до смерті. «Мені б стало у пригоді кількасот моїх власних, — розсудив Тиріон. — Шкода, не подумав раніше, поки ще не став злидарем.»

Він прогулявся галереєю зі стовпами, стрільчастою аркою, і потрапив до викладеного плитками дворику, де біля колодязя прала білизну якась жінка. Віком вона була приблизно така, як він сам, мала тьмяно-руде волосся і круглясте обличчя, всипане ластовинням.

— Хочеш вина? — запитав її Тиріон. Вона кинула непевний погляд. — Келиха для тебе я не маю, доведеться пити з одного.

Праля повернулася до викручування сорочок та розвішування їх на мотузці сушитися. Тиріон усівся на кам’яній лаві з глеком.

— Скажи-но мені, наскільки варто довіряти магістратові Іліріо? — Почувши ім’я, вона глянула вгору, наче на небо. — Аж отак?!

Тиріон гигикнув, схрестив короткі криві ноги і сьорбнув вина.

— Не надто мені кортить витанцьовувати під ту музику, якої гратиме цей сировар… та як йому відмовиш? Виходи стережуть. Може, ти виведеш мене під своїми спідницями? Матиму таку дяку, аж одружуся з тобою. Дві дружини я вже маю — чому б не взяти третю? Ой, а де ж ми житимемо? — Тиріон подарував їй найчарівнішу посмішку, на яку здатна людина з половиною носа. — Я тобі не казав, що маю небогу в Сонцесписі? У Дорні ми з Мирцелою можемо наробити чимало капостей. Приміром, влаштувати війну між моїм небожем і небогою, ото буде кумедно, хіба ні?

Праля розвісила одну з сорочок Іліріо, що легко могла правити за вітрило.

— Мені має бути соромно за такі злі думки, ти маєш рацію. Напевне, варто натомість поїхати на Стіну. Кажуть, як вступиш до Нічної Варти, тобі пробачають усі злочини. На жаль, мені не дозволять там тримати при собі тебе, люба моя. Жінок у Варті не тримають — не буде мені милої веснянкуватої дружиноньки, щоб гріла постіль уночі, а будуть лише холодні вітри, солона тріска і кисле пиво. Як гадаєш, ясна панно, чи здаватимуся я вищим у чорному строї? — Він знову наповнив келиха. — Ну кажи вже. Південь чи північ? Спокута старих гріхів чи коєння нових?

Праля подарувала йому останній погляд, ухопила кошика і пішла геть. «Здається, надовго утримати жодну жінку мені не судилося» — подумав Тиріон.

Глек чомусь закінчився аж до краплі. «Мабуть, треба якось доповзти до того льоху і взяти ще.» Але міцне вино геть забило памороки, а сходи до льоху були неабияк круті.

— Де шльондрам місце? — запитав він у випраної білизни, що теліпалася на мотузці.

А було б запитати пралю. «Ні, люба моя, це не натяк, що ти шльондра — може, просто знаєш, де їм місце.» А чи не краще спитати в батька? «Туди, де шльондрам місце» — сказав князь Тайвин. «А вона ж мене кохала. Донька простого чиншовика закохалася у мене, пішла за мене заміж, поклалася на мене і подарувала свою довіру.»

Порожній глек випав з руки і покотився дворищем. Тиріон рвучко зіп’явся з лави, пішов його підняти і дорогою побачив гриби, що виросли з розтрісканої плитки бруку. Були вони бліді, майже білі, мали плями, а знизу ребра — темно-червоні, наче кров. Карлик ухопив одного, зірвав, нюхнув. «Смакота, — подумав він, — до того ж смертельна.»

Грибів загалом було сім. Може, то Седмиця намагалася йому щось сказати. Тиріон зібрав усі, смикнув з мотузки рукавичку, ретельно загорнув і запхав до кишені. Од зусиль запаморочилося у голові, відтак він заповз на лаву, згорнувся клубком і заплющив очі.

Коли Тиріон отямився, то побачив навколо вже знайому опочивальню, а себе зануреним у ту саму перину гусячого пуху. За плече його трусила білява дівчина.

— Ясний пане, — мовила вона, — купіль чекає. За годину вас до столу просить магістрат Іліріо.

Тиріон випростався, сів спиною до подушок, тримаючись обіруч за голову.

— Мені це сниться, чи ти балакаєш посполитою мовою?

— Так, мосьпане, балакаю. Мене купили догоджати королю.

Дівчина була блакитноока, гарна вродою, молода, струнка і гнучка.

— Що догодила — в тому не сумніваюся. А мені догоди келихом вина.

Дівчина йому налила.

— Магістрат Іліріо приставив мене до вас терти спину і зігрівати постіль. Моє ім’я…

— …мене не цікавить. Ти знаєш, де місце шльондрам?

Вона зашарілася.

— Там, де вони продають себе за гроші.

— Або за коштовності, сукні чи замки. Але ж де це місце?

Дівчина не могла зрозуміти його запитання.

— Це загадка, ласкавий пане? Я не вмію відгадувати загадки. Чи не скажете мені відповідь?

«Ні, — подумав він. — Я й сам ненавиджу загадки.»

— Нічого я тобі не скажу. А ти зроби мені ту саму послугу.

«Єдине, що мене в тобі цікавить, знаходиться в тебе між ногами» — трохи не ляпнув він; слова вже крутилися на язику, але чомусь так і не зірвалися з нього. «Вона не Шая, — сказав собі карлик, — а лише юна дурепа, що думає, наче я з нею граюся в загадки.» Та по правді, він навіть її піхви не надто жадав. «Напевне, я захворів. А чи й помер.»

— Кажеш, купіль чекає? Не можна змушувати великого сирного короля чекати.

Поки Тиріон сидів у купільниці, дівчина помила йому ноги, відшкрябала спину і вичесала волосся. Потім вона втерла йому в литки якусь запашну масть — полегшити судоми та біль — і вдягла знову в хлопчаче вбрання: заяложену пару темно-пурпурових штанів та синій жупан з парчовою підкладкою.

— Чи схоче мене ясний пан у ліжку після вечері? — запитала вона, ушнуровуючи чоботи.

— Ні. Мої справи з жінками скінчені. — «З хвойдами.»

Дівчина поставилася до його байдужості надто вже легко, як на його смак.

— Якщо мосьпан надають перевагу хлопчикам, я їм знайду належного і пришлю до ліжка.

«Мосьпан хочуть свою дружину. Мосьпан надають перевагу дівчині на ім’я Тайша.»

— Пришлеш, якщо він знає, де місце шльондрам.

Дівчина стиснула вуста. «Зневажає мене, — зрозумів він, — та не більше, ніж я сам себе.» Тиріон Ланістер не мав сумніву, що безліч жінок, яких він гойдав, гидували навіть самим його виглядом. Але деякі хоча б мали чемність удавати прихильність. «А трохи чесної зневаги навіть бадьорить — як терпке кисле вино після надміру солодощів.»

— Мабуть, я передумав, — сказав Тиріон дівчині. — Чекай на мене у ліжку. І май ласку чекати гола, бо я буду трохи занадто п’яний, щоб копирсатися у твоїй одежі. Не розтуляй рота, зате розтули стегна якомога ширше, і ми чудово порозуміємося.

Він кинув на неї косий та лукавий погляд, сподіваючись викликати хоч трохи остраху, та у відповідь побачив лише відразу. «Хто стане боятися карлика?» Навіть князь Тайвин не боявся, хоча Тиріон тоді тримав у руках арбалета.

— Ти стогнеш, коли тебе дрюкають? — запитав Тиріон постільну зігрівачку.

— Якщо мосьпан забажають.

— Мосьпан може забажати тебе придушити. Саме так я повівся зі своєю останньою шльондрою. Гадаєш, твій господар заперечуватиме? Авжеж ні. Він-бо має таких ще сотню, а таких, як я — більше жодного.

Цього разу в відповідь на свій вишкір він таки отримав той страх у очах, на який сподівався.

Іліріо сидів, відкинувшись, на м’якій канапі та потрошку смакував гострі перчини і перлові цибулини з дерев’яної миски. Чоло його покропили краплі поту, поросячі очиці виблискували над товстими щоками, а на руках, коли він ними рухав, витанцьовували самоцвіти: онікси та опали, тигрові ока та турмаліни, рубіни, аметисти, сафіри, смарагди, гагати, нефрити, чорні діаманти та зелені перли. «Я б за ті персні багато років прожив, — подумав Тиріон, — хоча без різницького тесака їх не здобудеш.»

— Сідайте ж, мій малий друже, — заохотив Іліріо помахом руки.

Карлик видерся на крісло — занадто велике для нього, справжній престол із подушками, створений для підтримки величезних сідниць магістрата і спертий на міцні товстезні ноги. Тиріон Ланістер усе життя прожив у світі, завеликому для нього, та в маєтку Іліріо Мопатіса він геть загубився у речах, що розмірами не вміщувалися йому в голові. «Я — наче миша у мамутовому лігві. Та нехай — мамут хоч має непоганий винний льох.» Згадка викликала спрагу, і Тиріон спитав вина.

— Вам смакувала дівчина, котру я прислав? — запитав Іліріо.

— Якби я хотів дівчину, то попросив би собі сам.

— Невже вона вас не вдовольнила?

— Вона зробила все, що від неї бажали.

— Сподіваюся. Адже навчали її в Лисі, де з кохання зробили мистецтво. Король спізнав із нею велику насолоду.

— А я королів убиваю, хіба ви не чули? — зловісно вишкірився Тиріон понад чарою з вином. — І не треба мені королівських недоїдків.

— Як забажаєте. Нумо ж повечеряймо.

Іліріо ляснув долонями, і до столу заспішили стольні слуги.

Розпочалася вечеря юшкою, звареною з крабів та жабуна-рибалки, і ще однією — холодною, з яйцями та лимонами. Далі пішли куріпки у меді, сідло ягняти, гусяча печінка у вині, пастернак у маслі та молочне пацятко. Побачивши те все на столі одночасно, Тиріон аж відчув запаморочення, та все ж примусив себе з чемності ковтнути ложку юшки… а відчувши смак, забувся і загубився. Куховарки були старі та жирні, але справу свою знали — так смачно він не їв навіть при королівському дворі.

Зісмоктуючи м’ясо з кісток своєї куріпки, Тиріон запитав Іліріо про вранішні турботи у раді магістратів. Товстун здвигнув плечима.

— На сході неспокійно. Астапор захоплено, і Меєрин теж. То гіскарські невільницькі міста, котрі були вже старі, коли світ стояв ще зовсім юний.

Порізали молочне паця. Іліріо вхопив шматок хрусткої шкуринки, вмочив у сливову підливку та з’їв руками.

— Невільницька затока далеченько від Пентосу.

Тиріон наколов гусячу печінку на кінчик кинджала. «Найгірше прокляття падає на вбивцю родичів, — пригадав він, — та мені в моєму пеклі починає нівроку подобатися.»

— Так-то воно так, — погодився Іліріо, — але світ — це одні великі павучі тенета, у яких лише торкнися однієї нитки, і затремтить безліч інших. Іще вина? — Іліріо кинув собі до рота перчину. — Хоча ні, я маю дещо ліпше.

Він ляснув у долоні. Увійшов стольник з накритою таріллю і поставив її перед Тиріоном, а Іліріо перехилився через стіл і прибрав накривку.

— Гриби! — оголосив магістрат, супроводжуваний заманливими пахощами. — Поціловані часником і скупані у маслі. Мені казали, на смак виняткові. З’їжте одненького, друже мій. Або навіть два.

Тиріон вже був підніс тлустого чорного гриба мало не до рота, але щось у голосі Іліріо змусило його раптово спинитися.

— Після вас, ласкавий пане.

І він штовхнув таріль до хазяїна дому.

— Ні-ні. — Магістрат Іліріо штовхнув гриби назад. На один удар серця здалося, неначе з набряклої плоті сирного короля визирнув юний хлопчина, хитрун і вигадник. — Після вас. Я наполягаю. Куховарка навмисне приготувала їх саме для вас.

— Та невже? — Він пригадав куховарку, борошно на її руках, важкі цицьки, помережані темно-синіми жилами. — Дяка їй за добрість, але… ні.

Тиріон опустив гриба назад у калюжу масла, з якого той виник.

— Ви занадто підозріливі, — посміхнувся Іліріо крізь розгалужену жовту бороду. Щоранку намащувану, щоб блищала, наче золото — так подумалося Тиріонові. — Невже вам властиве боягузтво? Ніколи про вас такого не чув.

— У Семицарстві вважається прикрим порушенням законів гостинності труїти власного гостя за вечерею.

— У цих краях теж. — Іліріо Мопатіс сягнув по келиха. — Проте коли гість сам плекає бажання скінчити своє життя, чому б хазяїнові не допомогти йому, хіба не так? — Він добряче ковтнув вина. — Ось приміром, якихось півроку тому отруїли грибами магістрата Ордейо. Мені казали, що йому не так уже й боліло. Раптова судома у кишках, швидкий гострий біль за очима, і все скінчено. Краще гриби, ніж меч у шию, хіба ні? Навіщо помирати зі смаком крові в роті, коли можна куштувати часник і масло?

Карлик уважно роздивився поставлену перед ним страву. Пахощі часнику та масла наповнили рота слиною. Якоюсь частиною душі він прагнув тих грибів, навіть знаючи, що вони з собою несуть. Він не мав досить мужності встромити сталевого клинка собі у черево, але з’їсти грибочок-другий — хіба то так важко? Проте сама думка налякала його так, що аж мову відібрала.

— Ви помиляєтеся щодо мене, — самі собою проказалися слова.

— Та невже? Як цікаво. Хочете потонути у вині — то скажіть лише слово, і справу буде зроблено швидко. А топити себе чара за чарою — це марнувати і час, і вино.

— Ви помиляєтеся щодо мене! — повторив Тиріон гучніше.

Гриби у маслі виблискували у світлі ліхтарів, темні та звабливі.

— Жаги до смерті я не маю, можу присягнутися. А маю…

Голос його непевно стишився. «Що я, власне, маю? Життя попереду? Незавершені труди? Дітей, яких треба виростити? Володіння, щоб у них правити? Жінку, щоб кохати?»

— Ви не маєте нічого, — закінчив за нього магістрат Іліріо, — та ми це можемо змінити.

Він висмикнув гриб з масла, кинув до рота і з насолодою прожував.

— Смакота!

— Отже, гриби не отруйні. — Тиріон почувався роздратованим.

— Авжеж ні. Навіщо мені бажати вам зла? — Магістрат з’їв іще грибочок. — Ми маємо якось показати довіру одне до одного. А почнемо з вечері.

Він знову ляснув долонями.

— Попереду на нас чекає велика праця. Мій малий друг має підкріпити свої сили.

Стольники внесли чаплю, набиту смоквами, телячі січеники, тушені з мигдалевим молоком, оселедця з вершками, цукрову цибулю, гидкі на запах сири, тарелі равликів та солодкого м’яса, чорного лебедя у пір’ї. Від лебедя Тиріон відмовився, бо згадав вечерю в сестри. Але чаплею та оселедцем пригостився, а до них з’їв кілька солодких цибулин. Чашники хутко наповнювали його келиха щоразу, як той порожнів.

— А ви чимало п’єте вина, як на такого невеличкого чоловічка.

— Убивати родичів — виснажлива справа. Аж горлянка всихає.

Очі гладуна заблищали, наче самоцвіти на його пальцях.

— На Вестеросі є люди, які вважають, що вбивство старого князя Ланістера — то був добрий початок корисної справи.

— Хай не кажуть цього при моїй сестрі, бо незчуються, що язика втратять. — Карлик розірвав навпіл паляницю хліба. — Та й ви обережніше, магістрате, просторікуйте про мою сім’ю. Хай я вбив трохи родичів, але все ж лишаюся левом.

Володаря сирів це, здавалося, розважило аж до нестями. Він ляпнув себе по тлустому стегні й зауважив:

— Усі ви, вестеросці, геть однакові. Намалюєте собі на шовковій латці якогось звіра — і ось ви вже раптом леви, дракони або беркути. Я можу відвести вас, мій малий друже, до справжнього лева — князь міста тримає одного у своєму звіринці. Хочете до його клітки, щоб удвох веселіше було?

Тиріон мусив подумки визнати, що панство Семицарства таки занадто переймається своїми гербовими знаками.

— Ну гаразд, — погодився він. — Ланістер не означає неодмінно лев. Та все ж я син свого батька, і Хайме з Серсеєю — то моя законна здобич.

— Ви доречно згадали вашу милу сестру, — зауважив Іліріо між двома равликами. — Королева обіцяла княжий титул будь-кому, хто принесе вашу голову, хай яким ницим він уродився.

Тиріон іншого від неї не чекав.

— Хочете впіймати її на слові — змусьте ще й ноги розсунути. Найкраща її частина за найкращу мою — ото буде чесний обмін.

— Краще я попрохаю мою вагу в золоті. — Сирний король зареготав так гучно, що Тиріон злякався, чи він не лусне. — Усе золото Кастерлі-на-Скелі, чом би й ні?

— Золото я вам обіцяю, — мовив карлик, відчуваючи полегшення, що не потоне просто зараз у напівпереварених вуграх і солодкому м’ясиві, — але Скелю заберу собі.

— Таки-так. — Магістрат затулив рота рукою і потужно відригнув. — А ви гадаєте, король Станіс вам її віддасть? Мені казали, він кохається у законі та правосуді. Ваш брат носить біле корзно, і за всіма законами Вестеросу ви є законним спадкоємцем.

— Станіс може б і віддав мені Кастерлі-на-Скелі, — мовив Тиріон, — якби не така дрібничка, як убивство короля та родичів. За ті мої вибрики він мене вкоротить на голову, а я вже й зараз на зріст невеличкий. Але з якого дива ви вирішили, що мені кортить приєднатися до князя Станіса?

— Навіщо ж іще вам їхати на Стіну?

— Станіс на Стіні? — Тиріон почухав рубець носа. — Якого з семи клятих дідьків у семи пеклах Станіс робить на Стіні?

— Гадаю, тремтить з холоду. А у Дорні — воно тепліше. Може б йому варто було поїхати туди?

Тиріон почав підозрювати, що одна веснянкувата праля тямить трохи більше посполитою мовою, ніж прикидається.

— Так сталося, що у Дорні перебуває моя небога Мирцела. А я вже був зібрався коронувати її на королеву.

Іліріо посміхнувся; стольник тим часом накладав їм обом повні миски черешень з солодкими вершками.

— Що такого заподіяла вам бідна дитина? Чому ви бажаєте їй смерті?

— Навіть убивці родичів не обов’язково пускати під ніж геть усю рідню, — ображено буркнув Тиріон. — Я сказав, що хочу її коронувати, а не вбити.

Товстий сировар закинув до рота ложку черешень.

— У Волантисі ходить монета з короною на одному боці та черепом на іншому. Боків два, а монета — одна й та сама. Коронувати Мирцелу означає її вбити. Дорн може повстати за неї, але сил самого Дорну недостатньо. Якщо ви такі розумні, як твердить наш спільний друг, то мали б самі розуміти.

Тиріон роздивлявся товстуна з новими почуттями. «А він має рацію і щодо одного, і щодо іншого. По-перше, коронувати її означає вбити. По-друге, я справді це розумів.»

— Що поробиш — мені лишилися тільки порожні, але зухвалі вихватки. Принаймні ця змусить сестру поплакати гіркими слізьми.

Магістрат витер солодкі вершки з рота тилом пухкої долоні.

— Шлях до Кастерлі-на-Скелі, мій малий друже, не пролягає через Дорн. І через Стіну він теж не пролягає. Але такий шлях існує, запевняю вас.

— Я засуджений зрадник, убивця короля і рідні.

Балачки про якісь там шляхи його дратували. «Чи не думає він гратися зі мною в ігри?»

— Що присудив один король, інший може і відсудити. У Пентосі, друже, ми маємо собі князя. Він головує на танцях, бенкетах та веселощах, катається містом у ношах з золота і слонової кістки. Аж троє надвірних слуг виступають поперед нього з золотими терезами торгівлі, залізним мечем війни і срібним батогом правосуду. Першого дня кожного нового року він має за обов’язок порушити цноту діви поля і діви моря. — Іліріо нахилився уперед, поставив лікті на стіл. — Але щойно стається недорід чи поразка у війні, ми врізаємо йому горлянку, щоб піддобритися до богів, і обираємо нового князя серед сорока сімейств міста.

— Нагадайте мені ніколи не пнутися у князі пентоські.

— Невже у вашому Семицарстві справи робляться якось інакше? На Вестеросі немає миру, немає правого суду, немає віри… а скоро й харчів не буде. Коли люди голодують і усього бояться, то шукають собі спасителя.

— Та хай шукають, але якщо не знайдуть нікого ліпшого за Станіса…

— Ні, не Станіса. І не Мирцелу. — Жовта посмішка поширшала. — Зовсім іншого. Сильнішого за Томена, добрішого за Станіса і з кращими правами на престол, ніж дівчинка Мирцела. Прийди, спасителю, з-за моря і полікуй рани Вестеросу, що кров’ю спливають.

— Гарненько брешете. — Вочевидь, Тиріон здивований не був. — Але брехню вітер носить. Хто ж цей клятий спаситель?

— Дракон. — Сирний король побачив його обличчя і зареготав. — Дракон із трьома головами.