Танок з драконами

Принц зимосіцький

Комин захаращували скиби й грудки холодного чорного попелу; єдине тепло у покої давали кілька запалених свічок. Щоразу, як прочиняли двері, їхнє полум’я хилиталося і тремтіло. Тремтіла і наречена, вдягнена у білу ягнячу вовну, облямовану мереживом. Рукави та стан сукні були вишиті річковими перлами; на ноги вдягли капці оленячої шкіри — гарні, але не надто теплі. Обличчя молодої було бліде, без жодної кровинки.

«Обличчя, вирізьблене з льоду, — подумав Теон Грейджой, накидаючи їй на плечі хутряний кожушок. — Труп, похований у снігу.»

— Ласкава панно. Вже час.

З-за дверей їх кликала музика — лютні, кози, тамбурини. Наречена підняла очі вгору. Карі очі, яскраві при світлі свічок.

— Я буду їм вірною дружиною, п-покірною та лагідною… догоджатиму як належить, даруватиму синів… краще, ніж справжня Ар’я, вони побачать, вони самі побачать…

«Згадаєш хоч словом про справжню Ар’ю — і тобі смерть. Або гірше.» Цю науку він добре вивчив у шкурі Смердюка.

— Ви і є справжня Ар’я, панно. Ар’я з дому Старк, донька князя Едарда, спадкоємиця Зимосічі. — «Ім’я, вона має вивчити своє ім’я…» — Ар’я-Підніжка. Але сестра колись кликала вас Ар’єю-Конякою.

— Це ж я вигадала їй те прізвисько! Бо в неї справді обличчя довге і трохи кінське. А моє — ні. Я була гарненька.

Нарешті з її очей ринули довго стримувані сльози.

— Не така вродлива, як Санса, але всі казали, що гарненька. А чи князь Рамзай вважають мене гарненькою?

— Так, — збрехав Теон. — Він сам мені сказав.

— Але ж вони знають, хто я. Хто насправді. Я бачу, коли вони дивляться. Вони такі сердиті, навіть коли посміхаються… але ж то не моя провина! Кажуть, їм до смаку робити людям боляче.

— Ласкава панна дарма слухає ті… наклепи…

— Казали, що й вам теж завдали болю. Рукам, і ще…

В нього пересохло в горлянці.

— Я… я заслужив. Я розсердив хазяїна. Не сердіть його, ніколи. Князь Рамзай, він… добрий і великодушний. Потішите його — матимете його прихильність. Тож будьте хорошою дружиною.

— Допоможіть! — раптом учепилася вона за нього. — Благаю! Колись я дивилася на вас у дворищі, ви змагалися мечами. Ви тоді були такий дужий, вродливий. — Вона щосили стиснула йому плече. — Якби ми втекли разом, я б стала вам дружиною… або хвойдою… ким забажаєте! Ви були б моїм чоловіком і господарем!

Теон рвучко викрутився з її пальців.

— Я не… я нікому не чоловік. — «Чоловік не відмовив би у допомозі.» — Ви просто будьте… Ар’єю, покірною дружиною. Догоджайте йому, інакше… догоджайте якнайкраще, і облиште балачки про те, що ви хтось інша.

«Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Музика тиснула, наполягала.

— Нам час іти! Витріть сльози з очей. — «Карих очей. А мають бути сірі. Хтось помітить. Хтось згадає.» — Отак добре. Тепер посміхніться.

Дівчина спробувала. Її вуста затремтіли, смикнулися, скривилися і завмерли; він побачив її зуби. «Он які гарненькі, біленькі, — подумав він. — Та спробуй розсердити його, і скоро їх не матимеш.»

Коли він штовхнув двері, три з чотирьох свічок згасли. І він повів наречену в туман, де вже чекали весільні гості.

— Чому я? — спитав він, коли пані Турстан звеліла йому батькувати на весіллі.

— Її батько мертвий, усі брати — теж. Мати загинула в Близнюках. Дядьки загубилися, померли або сидять у полоні.

— Але ж вона має одного брата. — «Вона має трьох братів!» — кортіло скрикнути йому. — Джон Сніговій служить у Нічній Варті.

— То лише зведений брат, уроджений байстрюком і прив’язаний присягою до Стіни. Ти був вихованцем її батька. Ти найближчий з усіх живих, хто так-сяк пасує їй за родича. Тому згодишся за названого батька на весіллі.

«Найближчий з усіх живих.» Теон Грейджой виріс поруч із Ар’єю Старк. Теон упізнав би облудницю. Коли ж північне панство, зібране засвідчити шлюб, побачить, як він визнає Болтонову підміну за справжню Ар’ю, їм не лишиться причин сумніватися у її правах. Дужаки і Лупаки, Хвойдоріз Умбер, задерикуваті Ризвелі, піддані Роголісів та родичі Кервинів, жирний князь Виман Мандерлі… жоден не знав доньок Неда Старка так близько, як він. А якщо хтось потай навіть і плекатиме сумніви, авжеж йому стане розуму тримати їх при собі.

«Вони покривають моєю особою свою оману. Вішають моє обличчя на свою брехню.» Ось чому Руз Болтон знову вдягнув його як вельможу — зіграти загадану роль у блазенській виставі. А коли все скінчиться, коли облудна Ар’я ляже з чоловіком у подружнє ліжко… тоді Болтонові не лишиться жодної користі від Теона Перевертня.

— Послужи нам у цій справі, і коли Станіс зазнає поразки, ми обговоримо, як найкраще відновити тебе на батьковому престолі, — сказав його вельможність отим своїм тихим, м’яким голосом. Голосом, наче створеним для брехні та шепотинництва.

Теон не повірив жодному слову. Він мусив танцювати, як йому заграють, бо не мав іншого вибору, але потім… «Потім він поверне мене до Рамзая, — майнула розпачлива думка, — а Рамзай забере ще кілька пальців і знову оберне мене на Смердюка.» Хіба що боги матимуть ласку, Станіс захопить Зимосіч і покладе тут усіх під меч, рахуючи і його самого. Кращої надії Теон не мав.

На диво, у божегаї було тепліше; за його межами Зимосіч скував тяжкий білий мороз. Стежки схопило зрадливою чорною кригою; на розбитих шибках Скляних Садів блищала під місячним сяйвом паморозь. Проти стін навалені були купи брудного снігу, заповнюючи кожен найменший куток; деякі були вже такі високі, що ховали собою двері. Під снігом лежав сірий попіл та недопалки дерева, тут чи там — зчорнілий сволок або купа кісток, прикрашена клаптями шкіри та волосся. Довгі, наче списи, бурульки звисали з виступів на мурах, облямовували вежі, наче цупкі білі вуса та бурці якогось сивого старого. Але всередині божегаю земля навіть не замерзла; пара здіймалася від гарячих ставів — тепла, наче подих дитини.

Наречена була вбрана у біле та сіре — кольори, які вдягла б справжня Ар’я, якби дожила до свого весілля. На Теоні було чорне та золоте; кирею припинала на плечі пряжка у грубій подобі кракена, яку йому нашвидкуруч змайстрував коваль у Курганищі. Та під каптуром багатого вбрання волосся його було тонке і біле, а плоть мала сірувате забарвлення, як у немічного старого. «От я нарешті й Старк» — подумалося йому. Руч-об-руч із ним наречена подолала вигнуту луком кам’яну браму; навколо ніг їм завивалися пасма туману. Швидко і тривожно, наче серце юної діви, стукотів тамбурин, тонко, солодко та звабливо співали сопілки. Над верхівками дерев у темному небі плив серп місяця, майже схований туманом, визираючи оком крізь шовковий серпанок.

Теонові Грейджою цей божегай не був чужий. Він грався у ньому ще хлопчиком: перестрибував камінцями через холодний чорний ставок попід оберіг-деревом, ховав свої скарби у стовбурі старезного дубу, підкрадався до білок з луком, якого зробив власноруч. Згодом, вже старшим, він довго вимочував у гарячих джерелах синці, отримані довгими годинами у дворищі проти Робба, Джорі та Джона Сніговія. Серед каштанів, в’язів, смерек він знаходив таємні місця, куди ховався, коли хотів лишитися на самоті. Саме тут він уперше поцілував дівчину. Потім інша дівчина зробила його чоловіком на розкошланій ковдрі у тіні високої сіро-зеленої вартовини.

Але таким він божегаю ще не бачив — сірим, примарним, повним теплих туманів, тремтливих вогнів, шепітних голосів, що долинали зусібіч і нізвідки. Попід деревами парували гарячі джерела. Теплі випари злітали угору, огортали дерева вологим подихом, підповзали стінами, накидали сірі запони на сторожкі вікна.

Попереду лежала ледь помітна стежка — звивистий ланцюжок потрісканих каменів, порослих мохом, майже схованих нанесеним брудом і впалим листям. Товсті брунатні корені дерев, що лізли з глибин землі, зробили стежку зрадливою для необачного ходака. Теон рушив уперед і повів з собою наречену. «Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.»

Ні, так думати не годиться. Варто цьому імені раз зірватися з вуст — і це коштуватиме йому пальця, або й вуха. Теон переставляв ноги, пильнуючи кожен крок. Відрізані пальці на ногах примушували тупати поволі, перевальцем; поспішиш — запнешся і впадеш. Лишень спробуй затьмарити хибним кроком свято князя Рамзая — і князь Рамзай змусить спокутувати нечувану недбалість шкірою з зухвалої ноги.

Туман був такий рясний, що в ньому ледве виднілися найближчі дерева; за ними вгадувалися лише високі тіні та тьмяні вогники. Коло звивистої стежки та далі між деревами мерехтіли свічки, наче бліді вогники у теплій сірій юшці. Вся місцина здавалася дивним, позбавленим часу потойбіччям між світами, де юрби проклятих і грішних блукають, чекаючи миті, коли їм відкриється нарешті шлях до того пекла, яке подарує їм спокуту. «То може, ми всі тут мертві? Чи не прийшов Станіс і не повбивав нас усіх уві сні? Чи попереду ще битва? Чи вже позаду і остаточно програна?»

Тут і там стрічався палкий жадібний смолоскип, що кидав червоні відблиски на обличчя весільних гостей. Відбиття невірного, тріпотливого світла від пасем і брил туману робило обличчя звірячими, нелюдськими, спотвореними. Князь Дужак здався Теонові вовкодавом, старий Кляск — стерв’ятником, Хвойдоріз Умбер — горбатою химерою, Великий Вальдер Фрей — лисом, Малий Вальдер — рудим биком, якому лише кільця у ніс бракувало. Обличчя самого Руза Болтона було блідою сірою личиною з двома друзками сірого льоду там, де люди мають очі.

Понад головами на деревах розсілися зграї круків; настовбурчивши пір’я, вони горбилися на голих темних гілках, витріщаючись на розкіш натовпу внизу. «Птахи маестра Лювина.» Лювин лежав мертвий, його маестерську башту віддали вогню, але круки лишилися. «Бо тут їхній дім.» Раптом Теонові закортіло знати, як це — мати свій дім.

І ось туман розступився, наче запони перед блазенською виставою, відкриваючи глядачам нові лаштунки. Попереду з’явилося серце-дерево з широко розчепіреним гіллям, схожим на покручені кістки. Впале листя лежало навколо товстого білого стовбура червоно-бурими купами. Тут круки юрмилися найгустіше, бурмотіли щось одне одному таємною мовою своєї зловісної зграї.

Попід круками стояв Рамзай Болтон, взутий у високі чоботи м’якої сірої шкіри, вбраний у чорний оксамитовий жупан з розрізами рожевого шовку та блискучими гранатовими крапельками. Усмішка танцювала в нього на обличчі.

— Хто прийшов? — Вуста його були вологі, шия над коміром — налита червоним. — Хто прийшов постати перед богами?

Відповів йому Теон.

— Прийшла Ар’я з дому Старк, прийшла побратися у шлюбі. Жінка доросла і розквітла, чесно і шляхетно уроджена, нині прийшла вона благати божого благословіння у святому шлюбі. Хто прийшов узяти її?

— Я, — мовив Рамзай. — Рамзай з дому Болтон, князь на Роголісі, спадкоємець Жахокрому. Я беру цю жінку собі за правом та згодою. Хто віддає її?

— Теон з дому Грейджой, що був колись вихованцем її батька. — Він обернувся до нареченої. — Панно Ар’є, чи берете ви сього чоловіка?

Вона підняла на нього очі. «Карі очі, не сірі. Невже вони всі засліпли?» Довгу мить вона нічого не казала, лише мовчки благала поглядом. «Остання твоя нагода, — подумав він. — Скажи їм. Негайно. Вигукни перед усіма своє ім’я. Зізнайся, що ти не Ар’я Старк. Хай уся північ почує, що тебе змусили нап’ясти чужу личину.» Звісно, для неї б це означало смерть, і для нього теж. Але Рамзай з люті міг би вбити їх швидко і безболісно. Невже і такої ласки не судилося їм мати від старих богів півночі?

— Я беру сього чоловіка, — відповіла наречена пошепки.

Навколо них крізь туман мерехтіли вогники — сотні свічок, блідих, наче огорнуті білою імлою зірки. Теон відступив назад, а Рамзай з нареченою з’єднали руки, стали на коліна перед серце-деревом і схилили голови на знак покори та страху божого. Різьблені червоні очі оберіг-дерева витріщалися на них, великі червоні вуста мовби реготали темним проваллям. У гіллі нагорі крякнув один з круків.

За мить мовчазної молитви чоловік та жінка підвелися на ноги. Рамзай розстебнув кирею, якою Теон накинув плечі нареченої лише за хвилину перед тим — важку кирею білої вовни, облямовану сірим хутром і прикрашену знаком лютововка дому Старк. Замість неї він прищіпнув рожеву, всипану такими самими червоними гранатами, як у себе на жупані. На спині одежини цупкою червоною шкірою зображено було оббілованого чоловіка Жахокрому, зловісного і страхолюдного.

На тім відправа і скінчилася. На півночі шлюби укладалися швидко — Теон гадав, що за браком жерців чи священників. Так чи не так, на нинішньому весіллі звичай цей здався йому доречно милосердим. Рамзай Болтон схопив молоду на руки і закрокував з нею крізь туман. Услід рушили князь Болтон та його пані Вальда. Знову заграли музики, бард Абель заспівав «Два серця б’ються як одне». Дві з його жінок підхопили пісню дзвінкими голосами, утворивши солодкий, втішний для вуха лад.

Теон зненацька спитав себе, чи не слід і йому проказати молитву. «Чи почують мене старі боги?» Вони не були його богами… ніколи не були. Адже він уродився залізним сином Пайку, і господом його був Потоплий Бог островів… але Зимосіч лежала за багато верст від моря. Минула вічність, відколи його чув хоч якийсь бог. Він не знав уже, хто він такий, ким був, чому ще живе на світі, навіщо народився…

— Теоне, — прошепотів чийсь голос.

Голова сама собою підскочила вгору.

— Хто сказав?!

Та побачив він лише дерева і туман, що їх укривав. Голос був тихіший за шурхіт листя, холодніший за ненависть. «Кому належав він? Богам? Примарним ворогам?» Скільки їх загинуло тут того дня, коли він хитрістю захопив Зимосіч? Скільки ще того дня, коли втратив? «Того самого дня, коли помер Теон Грейджой, що згодом відродився Смердюком. Смердюком — верескливим пацюком.»

Раптом йому закортіло опинитися деінде, аби щонайдалі. Та за межами божегаю на нього миттю накинувся, наче голодний вовк, і схопив у зуби лютий холод. Теон нахилив голову під вітром і рушив до великої трапезної, намагаючись не загубити довгу вервечку свічок та смолоскипів. Під чоботями хрумтіли крижини; раптовий подих вітру відкинув назад каптура, наче якийсь привид смикнув морозними пальцями, прагнучи зазирнути в обличчя.

Теонові Грейджою вся Зимосіч повнилася привидами минувщини. Авжеж не таким він пам’ятав замок з літа своєї юності. Нині він стояв посічений, потрощений, вже не твердиня, а руїна — притулок для трупів та гайвороння. Величезний подвійний мур ще стояв, бо граніт нелегко скорити вогнем, але більшість веж і палат лишилися без дахів, а кілька й зовсім повалилися. Вогонь зжер солому та дерево — де цілком, де шматками. Під розтрощеними шибками Скляних Садів городина й садовина, що мала живити замок узимку, лежала чорними вимороженими гичками. Дворище заповнювали намети, майже сховані снігом — то Руз Болтон привів до замку власне військо, а з ним і військо своїх приятелів-Фреїв. Тепер тисячі вояків купчилися серед руїн, юрмилися у кожному дворику, спали у льохах та підвалах, у вежах без дахів, у будівлях, залишених кілька століть тому.

Пасма сірого диму зміїлися лише з димарів відбудованої кухні та куренів варти, де дах перешили наново й нашвидкуруч. На зубцях мурів лежали вінці снігу, зі стінних виступів висіли грона бурульок. Усі кольори вицвіли в Зимосічі, лишивши сірий та білий. «Кольори Старків.» Теон не знав, що йому думати: чи добра то призвість, а чи погана. Посіріло і саме небо. «Сіре, сірувате, сіреньке й ще сіріше. Цілий світ посірів, куди не глянь. Лише очі нареченої — не сірі.»

Молода дружина мала карі очі. «Великі, карі, нажахані.» Дарма вона шукає в нього порятунку. Чого вона чекає: що він свисне до себе крилатого коня і вилетить відси з нею за спиною, як у тих казках, що дівчисько полюбляло читати разом з Сансою? Та йому й себе було годі порятувати. «Смердюк-смердятина, нікчемна здохлятина.»

Дворищем були тут і там розвішані у конопляних зашморгах майже задублі мерці; напухлі обличчя вкрила паморозь. Коли передовий полк Болтона досяг Зимосічі, в замку аж кишіло самозваних мешканців — десятки зо три їх вигнали списами з кублищ, пороблених серед зруйнованих веж та палат. Найзухваліших, що посміли опиратися, повісили, решту приставили до праці. Хай служать вірно — сказав їм князь Болтон, і він матиме ласку. У сусідстві з вовчою пущею дерева та каміння для будівництва було вдосталь. Найперше замість спаленої навісили нову браму — глуху, міцну, надійну. Потім вичистили уламки впалого даху над великою трапезною і поспіхом спорудили новий. Коли роботу було скінчено, князь Болтон повісив усіх будівників — але, вірний своєму слову, мав ласку і жодного не наказав оббілувати.

Дотоді придибала вже і решта Болтонового війська. Вони підняли над мурами Зимосічі оленя з левом короля Томена, а під ним — оббіловану людину Жахокрому. Прапори шалено заплескали на північному вітрі, що завивав, наче скажений вовк. Теон прибув у обозі пані Барбреї Турстан разом із власною особою її вельможності, її рушенням з Курганища і нареченою для весілля. Пані Турстан наполягла, що саме вона має опікуватися панною Ар’єю перед весіллям. Але нині той час зійшов. «Тепер вона належить Рамзаєві. Бо проказала слова обітниць.» Через цей шлюб Рамзай ставав законним господарем на Зимосічі. І поки Джейна матиме осторогу не сердити чоловіка, він не матиме приводу її кривдити. «Ар’я. Її звуть Ар’я!»

Навіть у підбитих хутром рукавицях Теон відчув напад болю. Саме руки боліли йому найчастіше і найгірше, а надто — зниклі пальці. Невже бували такі часи, коли жінки жадали його дотиків? «Я зробив себе принцом зимосіцьким, — подумав він, — і відти все й почалося.» Він гадав, що про його звитяги сто років співатимуть пісні й оповідатимуть казки. Та зараз, коли хто до нього і звертався, то кликав Теоном Перевертнем, а оповідки переказували про його ницість і зраду. «Але тут ніколи не був мій дім. Мене тримали тут заручником.» Князь Старк не ставився до нього жорстоко, але довга сталева тінь його обіручного меча завжди маяла між ними. «Він був до мене добрий, але не теплий і не лагідний. Бо знав, що одного дня його можуть змусити покласти мене на колоду.»

Перетинаючи дворище стежкою, що зміїлася між численних наметів, Теон не піднімав очей від землі. «Я ж навчився битися у цьому самому дворі» — подумав він, пригадавши теплі дні літа, збройні забави з Роббом та Джоном Сніговієм під пильним оком пана Родріка. Тоді ще він був цілий, ще міг ухопитися за руків’я меча незгірш кого іншого. Та лишилися з цього дворища і похмуріші спогади. Саме тут він зібрав Старкову чадь тієї ночі, коли Бран та Рікон утекли з замку. Тоді Рамзай ще був Смердюком і стояв поруч, пошепки підказуючи оббілувати кількох бранців, щоб інші сказали, куди поділися хлопці. «Поки я тут принц, нікого не білуватимуть» — відповів тоді Теон, ще не знаючи, як швидко скінчиться його правління. «Жоден мені не допоміг. Я знав їх половину свого життя, але жоден не схотів допомогти.» І все ж він зробив усе можливе, щоб їх захистити. Та коли Рамзай скинув личину Смердюка, то повбивав усіх в замку, і залізняків Теона теж. «І коня мого спалив.» Це було останнє, що він бачив того дня, коли втратив замок: як палає Веселун, як полум’я пашіє вгору з його гриви, як кінь стає дибки, хвицяє копитами і верещить з очима, побілілими від жаху. «Просто отут, у цьому самому дворищі.»

Попереду замаяли двері великої трапезної; зроблені навзамін спалених з грубо припасованих вогких дощок, вони здалися йому бридкими і негідними замку. Охороняло їх двійко списників, що горбилися і тремтіли у товстих кожухах, укриті памороззю по самі вуха. Поки Теон шкандибав угору сходами, штовхав праві двері та заходив досередини, вони міряли його зневажливими очима.

У палаті панувало блаженне тепло і яскраве світло смолоскипів, а натовп юрмився такий, що подібного він тут не бачив ще ніколи. Теон трохи погрівся у теплій хвилі, а тоді заходився пробиратися до помосту. Люди сиділи на лавах коліно до коліна, лікоть до ліктя — так тісно, що челяді доводилося протискатися. Навіть панство та лицарство вище солі не мало звичного для себе вільного простору.

Попід помостом сидів Абель, смикав струни лютні й співав «Красні діви літа». «Кличе себе бардом, пхе. А насправді не бард, а бандур.» Князь Мандерлі привіз із Білої Гавані власних музик, та ніхто з них не співав, тому коли Абель з’явився перед брамою з лютнею та шістьма жінками, то зустрів гарячі вітання.

— Дві сестри, дві доньки, одна дружина і старенька мамця, — казав про них співець, хоча жодна не була на нього схожа. — Одні танцюють, інші співають, одна грає на козі, ще одна стукотить у тамбурин. І пралі з них непогані.

Та бард він був чи бандур, голос Абель мав пристойний, і на лютні грав жвавенько. Посеред суворої північної руїни на краще годі було й сподіватися.

Уздовж стін висіли прапори: золоті, брунатні, сірі та чорні кінські голови Ризвелів, ревливий велетень дому Умбер, кам’яна рука дому Кремінець з Кремінь-Пальця, лось Роголісів і водяник Мандерлі, чорна сокира Кервинів та сосни Толгартів. Але яскраві кольори не могли зовсім приховати зчорнілі стіни за ними, ані дошки, якими забили діри замість колишніх вікон. Навіть дах був не такий, як звикло око — нові свіжі бантини сяяли світлими смугами проти старих крокв, які зробилися майже чорними за незліченні століття у диму та кіптяві.

Найбільші корогви висіли позаду помосту, за спинами молодої та молодого — лютововк Зимосічі та оббілований чоловік Жахокрому. Споглядання Старкового прапора вдарило Теона сильніше, ніж він гадав. «Все не так. Неправильно. Хибно. Як колір її очей.» Знаком дому Пул була синя таріль на білому, з сіро-білою облямівкою. Саме такий прапор мав би висіти позаду на стіні.

— Теон Перевертень, — буркнув хтось, коли він проходив повз. Інші відверталися, один плюнув на підлогу.

«Чом би й ні?» Хто здобув Зимосіч зрадою, вбив хлопців, що виховувалися з ним, як брати, віддав острів’ян при Калин-Копі в руки катів, а дівчину, з якою виріс — до ліжка князя Рамзая? Рузові Болтону він, може, і став у пригоді, але кожен правдивий північанин мав його зневажати аж до краю.

Відрізані пальці на лівій нозі зробили його ходу незграбною, перевальчастою, кумедною для сторонніх очей. Позаду зареготала якась жінка. Навіть на цьому морозному цвинтарі, що прикидався замком, хоч не обіцяв своїм мешканцям нічого, крім снігу, льоду та смерті, траплялися жінки. «Пралі.» Це був чемний спосіб сказати «табірні дівки» — а то в свою чергу був чемний спосіб сказати «хвойди».

Звідки вони узялися — Теон не мав навіть гадки. Здавалося, вони просто з’явилися нізвідки, як хробаки на трупі чи круки після битви. Кожне військо притягало їх до себе. Одні повії були такі гартовані, що могли вграти два десятки чоловіків за ніч, ще й очі позаливати разом з ними. Інші виглядали невинно, мов цнотливі діви — та то була лише хитрість їхнього ремесла. Деякі робилися табірними дружинами і тягалися разом з вояками, котрим прошепотіли обітниці перед одним чи іншим богом. Але щойно війна кінчалася, добігали кінця і такі шлюби. Табірні дружини уночі зігрівали чоловікові постіль, вранці латали дірки у його чоботях, вдень варили обід, а після битви — грабували його труп. Деякі навіть трохи прали. Навколо них частенько крутилися діти-байстрюки — недолугі замурзані істоти, народжені в одному таборі чи іншому. І навіть такі насміхалися з Теона Перевертня.

«Хай сміються.» Його пиха і гонор загинули тут, у Зимосічі; в підземеллях Жахокрому їм не було місця. Коли ти спізнав цілунок білувального ножа, нічий сміх більше не має над тобою влади.

За кров’ю та родоводом йому належало місце на помості, наприкінці високого столу, біля самої стіни. Ошую сиділа пані Турстан, вдягнена, як завше, у чорну вовну простого крою без прикрас. Одесну не сидів ніхто. «Бояться зганьбитися сусідством.» Теон би посміявся з них, якби мав хоч краплю хоробрості сміятися.

Молода сиділа на місці найвищої пошани, між Рамзаєм та його батьком. Коли Руз Болтон закликав усіх випити за пані Ар’ю, вона опустила очі й не насмілилася навіть ворухнутися.

— У дітях сього шлюбу два стародавні доми поєднаються в один, — промовив князь, — і тривалий розбрат між Старками та Болтонами буде скінчено.

Голос його був такий тихий, що в палаті все замовкло — кожен силувався почути сказане.

— Шкода, наш добрий друг Станіс не завважив за доцільне приєднатися до свята, — правив далі Болтон під хвилю смішків. — Рамзай-бо так хотів піднести його голову пані Ар’ї. Хіба поганий був би весільний подарунок?

Смішки посилилися.

— Ми привітаємо Станіса пишно та гідно, щойно він з’явиться — так, як за звичаєм вітають на півночі. А до того дня пиймо, закусюймо і веселімося… бо зима вже недалечко, друзі мої, і багатьом з нас не судиться побачити нової весни.

Напої та наїдки для бенкету доправив князь на Білій Гавані. Було тут пиво чорне і пиво золоте, вино червоне, вино біле і вино пурпурове, привезене з теплого півдня череватими кораблями і витримане у глибоких льохах. Гості весілля розкошували пирогами з тріскою, останньою зимовою городиною, купами товченої ріпи та величезними кружалами сиру, скибами баранини, що спливали гарячою парою, яловичими ребрами, зчорнілими над вогнем… і нарешті — трьома велетенськими весільними пирогами завбільшки з колесо гарби. Скоринка пирогів аж лускала від начинки, де змішалися морква, цибуля, ріпа, постернак, гриби, а над усе — покришена добірна свинина у гострій брунатній підливі. Рамзай відрубав кілька куснів пирога своєю важкою шаблею, а Виман Мандерлі подав їх найпочеснішим гостям власноруч. Перші паруючі полумиски отримали Руз Болтон і його гладка дружина, в дівоцтві Фрей. Далі пригостилися пан Гостін і пан Аеніс, сини Вальдера Фрея.

— Кращого пирога ви ще не куштували, ласкаві панове! — оголосив гладкий князь. — Запийте його вертоградським золотим і насолодіться кожним шматочком. Що до мене, то моя насолода перевершить усі сподівання.

Мандерлі, вірний своєму слову, зжер шість куснів — по два з кожного з трьох пирогів, безперервно ляпаючи себе по череві та набиваючи його стравою, аж доки груди жупана не вкрилися плямами підливки, а в бороду не насипалося крихт. Навіть Вальда Вгодована не могла з ним змагатися, хоча і впорала три кусні. Рамзай теж наминав за обидва вуха, проте бліда його дружина ледве глянула на поставлену перед нею таріль. Коли вона підняла свої великі карі очі й зиркнула на Теона, він не міг не помітити жаху, що тріпотів у їхній глибині.

У палаті нікому не дозволялося мати при собі меча, проте кожен чоловік — навіть Теон Грейджой — мав кинджал, бо інакше як різати м’ясо? Щоразу, кидаючи погляд на дівчину, що колись була Джейною Пул, він відчував вагу ножа при боці. «Я не маю способу врятувати її, — подумав Теон, — але вбити можу легко. Ніхто й не чекатиме. Попрохати про честь дарувати мені танок і перерізати горлянку. Адже так буде добріше, хіба ні? А якщо старі боги справді почули мої молитви, Рамзай у гніві скарає мене одразу на смерть.»

Померти Теон не боявся — у підземеллях Жахокрому він спізнав речі, гірші за смерть. Рамзай навчив його цієї науки палець за пальцем, нога за рукою… а вивчена в такий спосіб наука не забувається ніколи.

— Ти нічого не їси, — зауважила пані Турстан.

— Ваша правда.

Жувати Теонові було тяжко і болісно, бо Рамзай майже не лишив йому в роті непотрощених зубів. Добре хоч пити було легше — щоправда, аби не зронити, він мусив тримати келиха обіруч.

— Не маєте смаку до пирога зі свининою, пане князю на островах? Найкращий пиріг, який ми куштували — так нас переконує наш опасистий друг. — Вона майнула в бік князя Мандерлі власним келихом. — Бачили колись гладуна таким щасливим? Ось зараз затанцює. Навіть страву подає власноруч.

То була правда. Князь на Білій Гавані являв з себе зразкову картину гладкого веселуна, реготав і розкидав усмішки, жартував до панства, ляпав усіх по спині, гукав до музик, щоб заграли те чи інше.

— Ану ж утни нам «Ніч скінчилася», піснярику! — ревів Мандерлі. — Нареченій вона сподобається, знаю напевне. Або заспівай про хоробру юну Даню Кремінець і примусь нас лити сльози.

Сторонньому оку могло здатися, що саме старий Виман Мандерлі — наречений на цьому весіллі.

— Пан князь добряче п’яні, — зауважив Теон.

— То він топить свій страх. Той жирний — боягуз аж до кісток, чи мені не знати.

Хіба? Теон не був певний. Сини Мандерлі теж були добрячі гладуни, але в битві задніх не пасли.

— Залізяни теж полюбляють гульнути перед битвою. Останній ковток життя, бо ж раптом вранці смерть чатує. Якщо Станіс таки прийде…

— Та прийде. Як не прийти? — Пані Турстан видала коротенький смішок. — А коли прийде, отой жирний обісцить собі штани. Його син загинув на Червоному Весіллі, а він поділяє хліб та сіль з Фреями, вітає під своїм дахом, обіцяє одному з них власну онуку! Навіть пирога подав. Колись Мандерлі втекли з півдня — їх випхали з земель та замків сильні вороги. Погнали, наче вовки овець. І досі та кров овеча у них у жилах тече. Гладун убив би нас усіх, і радо, сумніву не маю. Та кишка йому слабка, хай черево і здоровезне. Під тією драглистою плоттю б’ється таке ж нікчемне, жалюгідне серце, як, приміром… твоє.

Останнє слово пролунало ударом батога, та Теон і писнути не посмів у відповідь — знав-бо, що зухвалість коштуватиме йому шматка власної шкури.

— Якщо ласкава пані вважають князя Мандерлі за зрадника, їм слід розповісти князеві Болтону.

— Гадаєш, Руз не знає? Дурний хлопчисько. Ти подивись на нього. Подивись, як він стежить за Мандерлі. До вуст нічого не візьме, поки не побачить, що князь Виман те скуштував. Ані ковтка не зробить, поки не впевниться, що Мандерлі пив з того самого глека. Гадаю, він би навіть зрадів, якби гладун затіяв якусь зраду — мав би собі розвагу. Адже Руз, бач, не має людських почуттів. Оті його п’явки, що він їх так полюбляє, висмоктали з нього всі пристрасті вже чимало років тому. Кохати він не кохає, і не ненавидить, і не сумує ні за ким. Лишень грається, щоб зовсім не знудитися. Хтось любить лови з хортами, хтось — із соколами, хтось кидає кості. А Руз грається з людьми. З тобою, зі мною, з отими Фреями, з князем Мандерлі, з власною ропухатою дружиною, ба навіть з власним байстрюком. Ми усі для нього — іграшки.

Повз них пробрався стольний слуга. Пані Турстан простягла келиха і дала його наповнити, потім махнула, щоб налили Теонові.

— Правду кажучи, — мовила вона, — князь Болтон заміряється на щось більше, ніж князівство. Чом би йому не стати королем півночі? Тайвина Ланістера вбито, Крулеріза скалічено, Тиріон здимів світ за очі. Відтак Ланістери звелися нанівець, а ти люб’язно позбавив його клопоту зі Старками. Старий Вальдер Фрей не заперечуватиме, щоб його буцмата Вальда зробилася королевою. Біла Гавань, може, ще наробить трохи клопоту, якщо князь Виман переживе прийдешню битву… та я певна, що не переживе. Так само, як і Станіс. Руз їх обох спекається гарно та спритно, як спекався Молодого Вовка. І хто ж тоді лишиться?

— Ви, — мовив Теон у відповідь. — Лишитеся ви. Княгиня у Курганищі, Турстан за шлюбом, Ризвель за родоводом.

Його відповідь її, вочевидь, улестила. Пані сьорбнула вина, зблиснувши темними очима, і проказала:

— Радше вдовиця у Курганищі… але все ж таки — так, якщо я вирішу, то стану перепоною. Руз, певно, теж це розуміє, тому подбав, щоб мені догоджати.

Вона хотіла сказати щось іще, але побачила маестрів, що увійшли трійцею крізь панські двері позаду помосту. Один був довготелесий, інший — опецькуватий, третій — дуже молодий, але у однакових рясах та ланцюгах вони виглядали однаковими сірими горошинами з одного чорного стручка. Перед війною Медрік служив князеві Роголісу, Родрі — князеві Кервину, а молодий Генлі — князеві Лупаку. Руз Болтон зібрав усіх у Зимосічі й приставив до Лювинових круків — відновити листування замку зі світом.

Маестер Медрік став на одне коліно і зашепотів у Болтонове вухо; пані Турстан скривилася з огиди.

— Якби я була королевою, то найперше б наказала повбивати всіх сірих щурів. Нишпорять усюди, живуть недоїдками з панських столів, перешіптуються між себе, бурмочуть щось на вухо господарям. Але хто є насправді господар, а хто слуга? Кожен зацний пан має свого маестра, кожен дрібніший та вбогіший прагне його мати. Якщо не маєш маестра, то з тобою нібито і рахуватися не варто. Сірі щури читають і пишуть наші листи — навіть за тих панів, хто сам і слова не прочитає. І хто скаже напевне, чи не викривлюють вони сказані їм слова на власний зиск? Який з них хосен чесним людям, питаю я тебе?

— Вони зцілюють, — відповів Теон. Йому здалося, що від нього чекали саме такої відповіді.

— О так, зцілюють. Не скажу, що їх геть нічого не навчено. То хитромудре плем’я. Авжеж вони дбають про нас, коли ми хворі чи поранені, коли сумуємо з хвороби батька чи дитини. Коли ми слабкі, коли вразливі — вони гульк, і поруч. Інколи їм вдається побороти недугу, і тоді ми належно вдячні. А коли не вдається, вони розраджують наш розпач, і за те ми їм теж вдячні. З дяки ми даруємо їм притулок під своїм дахом, утаємничуємо в ганебне та приховане, садовимо у кожну раду в часи миру і війни. Але минає трохи часу — і підданий стає правителем.

— Так сталося і з князем Рікардом Старком. Маестер Валис — таке було ім’я його сірого щура. Хіба не розумна вигадка — кликати маестрів лише на ім’я? Навіть тих, хто мав прізвище, коли уперше прибув до Цитаделі? Так ми не знаємо, ким вони є насправді, звідки походять… але маючи наполегливість, з’ясувати все-таки можливо. Перш ніж скувати собі ланцюга, маестер Валис був знаний як Валис Буйцвіт. Буйцвіти, Схили, Водограї, Сніговії… ми даємо ці імена непорядно вродженим дітям, нібито тавруючи їх на все життя. Але маестри навчилися спритно позбавлятися ганебного тавра. Валис Буйцвіт мав за матір одну з дівчат Вишестраж… а за батька, як подейкували — одного з архімаестрів Цитаделі. Отже, сірі щури не так вже дбають про свою цноту, як про них думає поспільство. Староградські ж маестри — найгірші з усіх. Щойно той байстрюк скував собі ланцюга, як його таємний батько з друзями швиденько запроторили його аж до Зимосічі — вливати у вуха князя Рікарда отруту, солодшу за мед. Шлюб з Таллі був його задумом, не сумнівайся, саме він…

Раптом пані перервалася, бо Руз Болтон саме зіп’явся на ноги, виблискуючи світлими очима у сяйві смолоскипів.

— Друзі мої, — почав він, і палатою побігла тиша така глибока, що Теон почув, як вітер свистить між дощок на вікнах. — Станіс зі своїм вояцтвом виступив зі Жбиру-в-Пущі, розвіваючи прапором свого червоного бога. Разом з ним ідуть північні верховинні роди верхи на своїх кошлатих кониках. Якщо погода втримається, вони будуть біля нас за двотиждень. Королівським гостинцем рухається Ґавин Харч Умбер, зі сходу наближаються Карстарки. Вони мають намір з’єднатися з князем Станісом тут і забрати в нас цей замок.

На ноги скочив пан Гостін Фрей.

— То треба виступати їм назустріч! Навіщо дозволяти з’єднати потуги?

«Бо Арнольф Карстарк тільки й чекає знаку від Болтона, щоб зрадити і перебігти» — подумав Теон, поки панство вигукувало поради. Князь Болтон здійняв руки, прохаючи тиші.

— Такі речі не обговорюють у трапезній палаті, ласкаве панство. Зберімося у моїй світлиці, поки син здійснюватиме свій шлюб на ложі. Решту прошу лишатися тут і втішатися напоями та наїдками.

Князь на Жахокромі вийшов геть у супроводі трьох маестрів; інші пани та воєводи підводилися з місць і рушали услід. Готер Умбер, кощавий старий на прізвисько Хвойдоріз, ішов похмурий, суплячи чоло і кривлячи вуста. Князь Мандерлі так налигався, що знадобилося четверо дужих чоловіків, аби вивести гладуна з палати.

— Хочу пісню про Щура-Куховара, — бурмотів він, налягаючи на своїх лицарів і поволі пересуваючи ноги повз Теона. — Гей, співцю! Заспівай нам про Щура-Куховара.

Пані Турстан вийшла однією з останніх. Коли вона зникла, Теонові зненацька стиснула горло задуха. Та лише зіп’явшись на ноги, він зрозумів, що напився п’яним, як чіп. Дибаючи повз стіл, він вибив глек з рук служниці; темно-червона хвиля хлюпнула йому на штани і чоботи.

За плече його вхопила чиясь рука — п’ять твердих, наче залізо, пальців уп’ялися у кволу плоть.

— Тебе просять, Смердюче, — мовив Кислий Алин, дихаючи огидним смородом гнилих зубів. З ним разом були Жовтий Пуць і Дамон Потанцюй-Мені. — Рамзай каже, ти маєш привести молоду до нього в ліжко.

Усім Теоновим тілом побігли дрижаки. «Я зробив, що загадали, — подумав він. — Навіщо я йому?» Та заперечувати, певна річ, не наважився.

Князь Рамзай вже залишив трапезну. Його молода дружина, покинута й забута, мовчки понурилася під прапором дому Старк, стискаючи обіруч срібного келиха. Судячи з очей, якими вона зиркнула на Теона при його наближенні, той келих вона спорожнила не раз і не двічі — може, сподівалася, що як вип’є достатньо, то уникне тяжкої долі. Але Теон знав, як вона помиляється.

— Пані Ар’є, — мовив він. — Ходімо. Час вам виконати ваш обов’язок.

Теон повів дівчину крізь задні двері палати, морозним дворищем до великого кам’янця; з ним разом пішло шестеро Байстрючат. До опочивальні князя Рамзая — помешкання, найменше зачепленого пожежею — вело три прогони кам’яних сходів. Поки вони видиралися тими сходами, Дамон Потанцюй-Мені висвистував пісеньку, а Гицель вихвалявся, що князь Рамзай обіцяв йому шмат скривавленого простирадла на знак особливої ласки.

Опочивальню добре приготували для здійснення шлюбу. Вся обстава була нова, привезена з Курганища у обозі. Ліжко з навісом мало товсту перину і запони криваво-червоного оксамиту. Кам’яну підлогу вкривали вовчі шкури. У комині палав вогонь, на столику при ліжку горіла свічка. На миснику біля стіни стояв глек вина, два келихи, лежало пів-кружала білого сиру з синіми жилками.

Було там і крісло, вирізьблене з чорного дубу, з червоним шкіряним сидінням. Саме в ньому сидів князь Рамзай, коли товариство увійшло до опочивальні. На вустах його вогко блищала слина.

— Осьде моя красна діва! Молодці, хлопці. А тепер ідіть. Ні, Смердюче, ти лишайся.

«Смердюче, лишайся… та не заглядайся.» Відрізані пальці раптом зсудомило: два на лівиці, один на правиці. На стегні нерухомо у своїй шкіряній колисці спав кинджал — важкий, такий важкий… «На правиці мені бракує лише мізинця, — нагадав собі Теон. — Я ще досі можу втримати ножа.»

— Так, мосьпане. Як накажете служити вам?

— Ти віддав мені наречену. Хто краще за тебе розгорне подаруночок? Ну ж бо поглянемо на маленьку донечку Неда Старка.

«Вона князеві Едарду навіть не родичка, — трохи не ляпнув Теон. — Але Рамзай сам знає, має знати. Що це за нова жорстока гра?»

Наречена стояла коло стовпчика ліжка і тремтіла, наче злякана сарна.

— Пані Ар’є, будьте ласкаві обернутися спиною, я розшнурую вам сукню.

— Е ні. — Князь Рамзай налив собі келих вина. — Розплутувати надто довго. Розріж кинджалом.

Теон витяг кинджала. «Тепер лишень обернутися і встромити. Ніж у мене вже в руці.» Він розумів, що за гра нині грається. «Нова пастка, — сказав Теон собі, пригадавши Кайру з ключами. — Він хоче, щоб я спробував його вбити. А коли мені не вдасться, він зніме шкіру з руки, якою я тримав клинок.»

Теон ухопив спідницю молодої в жменю.

— Стійте рівно, пані.

Нижче від стану сукня була простора; саме там він і підчепив шворки лезом, поволі повів угору, щоб не порізати дівчину. Криця тихо шурхотіла шовком і вовною, наче щось ледве чутно шепотіла. Дівчина тремтіла; Теон мусив ухопити її за плече, щоб утримати на місці. «Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Він стиснув сильніше — скільки дозволяла скалічена лівиця.

— Стійте, не рухайтеся.

Нарешті сукня впала додолу, заплутавшись безладним вихором навколо ніг.

— Спіднє теж, — наказав Рамзай. Смердюк підкорився.

Коли справу було зроблено, молода лишилася стояти зовсім оголеною, а весільні її шати — лежати купою біло-сірого ганчір’я, огортаючи ноги. Груди її були маленькі й гострі, стегна — вузькі, ще зовсім дитячі, ніжки — наче пташині кісточки. «Мала дитина.» Теон вже й забув, яка вона юна. «Але Сансиного віку. Ар’я має бути ще молодшою.»

Попри вогонь у комині, опочивальня стояла вистигла, майже морозна. Блідою шкірою Джейни побігли сироти. На якусь мить вона здійняла руки, немовби прикрити груди, але Теон самими вустами вимовив мовчазне «ні», і дівчина послухалася негайно.

— Що про неї скажеш, Смердюче? — запитав князь Рамзай.

— Вона… — «Якої відповіді він хоче?» Про що там дівчина обмовилася у божегаї? «Всі казали, що я гарненька»? А зараз… де й поділася та врода. Спиною дівчини бігло павутиння тонких, ледь помітних рисок — там її колись шмагали різками. — Вона… така вродлива, така… чарівна.

Рамзай вишкірився своєю вологою посмішкою.

— Що, Смердюче, вже пуцька стоїть? Аж штани роздирає? — Він зареготав. — Е ні, першим своє право має здійснити володар зимосіцький. Так чинили усі вельможні володарі за старих часів. Право першої ночі. Але ж ти не володар, не вельможний князь, хіба не так? Ти всього лише Смердюк. Правду кажучи, навіть не чоловік.

Він жадібно ковтнув ще вина, тоді жбурнув келих через опочивальню, де той розбився на стіні. Каменем потекли червоні струмки.

— Пані Ар’є! Прошу на постіль. Так-так, на подушки. Оце гарна жіночка, розумничка. Тепер розсунь ноги. Погляньмо на твою піхву.

Дівчина підкорилася без жодного слова. Теон зробив крок до дверей. Князь Рамзай сів біля своєї молодої, ковзнув їй долонею по стегні зсередини, потім зненацька устромив у неї два пальці. Дівчина зойкнула з болю.

— Ти суха, наче стара кістка. — Рамзай висмикнув руку і загилив дружині ляпаса. — Мені ж казали, ти вмієш догодити чоловікові. Невже брехали?

— Не б-брехали, мосьпане. Мене н-навчали.

Рамзай підвівся; на обличчі його вигравав вогонь.

— Гей, Смердюче, сюди! Приготуй її для мене.

Якусь мить Теон нічого не розумів.

— Я… ваша вельможність хочуть… але, мосьпане, я ж не маю… я…

— Ротом! — буркнув князь Рамзай. — І то швидше. Якщо вона не змокріє, поки я роздягатимусь, я відріжу тобі твого ницого язика і приб’ю цвяхом до стіни.

Десь у божегаї заверещав крук. Кинджал досі був у Теона в руці. Він вклав його в піхви.

«Звіть мене Смердюком — нікчемним лайдаком.»

І нахилився виконувати наказане.