Танок з драконами

Хайме

Замок Крукоберіг був дуже старий. Між його стародавніми каменями наросло моху, що біг угору мурами, наче сині жили на старечих ногах. Дві велетенські вежі охороняли з боків головну браму замку, кілька менших захищали кожен кут мурів. Усі вони були чотирикутні. Круглі та серпикові вежі краще трималися проти метавок — кинутий камінь охочіше відлітав під кутом від заокругленої стіни. Але Крукоберіг збудували значно раніше, ніж будівельники додумалися до таких премудрощів.

Замок панував над просторою родючою долиною, яку і мапи, і люди величали Чорноліссям. Ніякого лісу — чорного, зеленого чи брунатного — в ній, щоправда, не росло вже кілька тисяч років. Колись у прадавні віки тут, напевне, таки буяло чорнолісся, та відтоді людські сокири винищили все до останнього дерева, і де раніше високо здіймалися дуби, нині стояли будинки, млини та кам’яні городища. Земля була гола, болотиста, поплямована тут і там заметами мокрого снігу. Але на диво, всередині замкових мурів ще лишилося трохи пралісу — дім Чорноліс тримався старих богів і вклонявся їм так само, як першолюди у дні, що передували з’яві андалів на Вестеросі. Казали, що деякі з дерев у їхньому божегаї віком не поступалися чотирикутним вежам Крукоберегу — а надто серце-дерево, оберіг неймовірної величини, чиї верхні гілки, схожі на кістяні пальці, що шкрябали небо, виднілися подорожнім за багато верст.

Просуваючись звивистим шляхом, який біг між пагорбів у долину Чорнолісся, Хайме Ланістер та його супровід не знаходили очима розкидистих ланів, кошар і загорож для худоби, родючих плодових садів, що колись оточували Крукоберіг — лише багно, попіл та зчорнілі шкаралупи домівок, майстерень, клунь і млинів. Самі бур’яни, терен і кропива росли нині там, де дбайливі руки колись сіяли збіжжя. Хай куди падав погляд Хайме — усюди він бачив труди батькових рук, ба навіть у кістках, що подеколи стрічалися при дорозі. Більшість складали овечі кістки, та були й кінські, коров’ячі, а де-не-де траплявся людський череп або безголовий кістяк, крізь ребра якого повитикалася трава.

На відміну від Водоплину, Крукоберіг не облягало велике військо з кількома воєводами. Тут чинилася справа скромніша, особистіша — новий крок танку, що танцювався вже багато століть. Джонос Бракен приступив до замку хіба що з п’ятьма сотнями людей, і то порожнем — Хайме не побачив ані гуляй-городів, ані стіноламів, ані метавок. Бракен не мав охоти ламати браму Крукоберегу, а ще менше — йти на приступ високих і товстих мурів. Не маючи сподівань на підкріплення, що змусило б супротивника здатися, він удовольнився надією виморити замок голодом. Наприпочатку облоги, певно, чинилися тут і вилазки, і сутички, туди-сюди літали стріли… проте за півроку геть усі в замку та коло нього стомилися від таких нісенітниць, і над усім запанували найгірші вороги військового ладу та послуху — нудьга і одноманітність.

«Давно вже час скінчити ці дурниці» — подумав Хайме Ланістер. Відколи Водоплин надійно перейшов до рук Ланістерів, Крукоберіг лишився останнім клаптиком недовговічного королівства Молодого Вовка. Коли замок здасться, працю Хайме на Тризубі буде скінчено, і він зможе повернутися до Король-Берега. «До короля» — казав він собі, та щось усередині шепотіло: «До Серсеї».

«Напевне, таки доведеться стати з нею лицем до лиця, — міркував Хайме. — Це якщо верховний септон не вкоротить їй життя раніше, ніж я повернуся до міста.» «Приїзди негайно, — написала вона. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!» Що потребу вона в ньому мала негайну — про те Хайме сумнівів не мав. А щодо решти… «вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом і хтозна — чи не під Місячком теж»… Якби він навіть і повернувся, врятувати її вже не мав надії. Бо ж сестра була винна у всіх висунутих їй звинуваченнях, а йому бракувало мечової руки.

Коли батова кіннотників ристю викотилася з-поміж ланів, вартові витріщилися на них радше зачудовано, ніж налякано. Ніхто не засурмив і не закричав на ґвалт; Хайме лише порадів, що обійшлося без зайвого галасу. Шатро князя Бракена знайшлося без особливого клопоту — воно було найбільше у таборі та стояло на найкращому місці, на низькому горбку коло струмка, звідки добре видно було дві брами Крукоберегу.

Шатро було брунатне, і прапор, що плескав на його опорній жердині — теж; на прапорі стояв дибки червоний огир дому Бракен на золотому щиті. Хайме наказав своїм воякам спішитися і дозволив ходити вільно.

— А ви стійте тут, — мовив він до своїх хорунжих. — Нікуди не йдіть. Я там надовго не забарюся.

Хайме зіскочив з Гонора і закрокував до Бракенового шатра, брязкаючи мечем у піхвах. Вартові перед запоною намету занепокоєно перезирнулися, побачивши його наближення.

— Мосьпане! — привітав його один. — Оголосити князеві про вашу з’яву?

— Я сам про себе оголошу, — відповів Хайме, відкинув запону золотою правицею і пірнув досередини.

Ті, кого він там знайшов, трудилися щиро, ревно, без упину; жоден з двох навіть не помітив його появи. Жінка заплющила очі, вхопила повні жмені цупкої брунатної шерсті на Бракеновій спині, скрикувала і хапала повітря щоразу, як той у неї встромлявся. Голова вельможного князя була схована у неї між грудей, руки міцним колом охопили стегна.

Хайме прочистив горлянку.

— Князю Джоносе!

Жінчині очі широко розплющилися, вуста перелякано верескнули. Джонос Бракен скотився з неї, ухопив піхви і скочив на ноги вже з оголеним клинком, гучно лаючись.

— Семеро дідьків у семи пеклах! — заволав він. — Кого це тут лихий приніс, хай тобі…

А тоді побачив біле корзно Хайме і визолочений панцир на грудях. Вістря меча впало додолу.

— Ланістере? Ви?!

— Даруйте, пане князю, що перебив вам утіху, — мовив Хайме, слабенько всміхаючись, — та я трохи поспішаю. Чи не можна з вами побалакати?

— Побалакати. Авжеж.

Князь Джонос укинув меча в піхви. Зростом він поступався Хайме, зате був важчий, кремезніший, мав дебелі рамена і такі руки, що й коваль би позаздрив. Щоки та підборіддя йому вкривала брунатна жерниця; очі були карі, і в них буяв погано прихований гнів.

— Ви мене застукали зненацька, мосьпане. Ніхто не казав, що я матиму задоволення побачити вас тут.

— Ну добре хоч якесь матимете — замість того, що я вам споганив.

Хайме посміхнувся до жінки у ліжку. Однією рукою вона затуляла ліву цицьку, іншу руку тримала між ніг, а праву цицьку лишила неприкритою. Соски вона мала темніші за Серсеїни, ще й утричі більші. Відчувши на собі погляд Хайме, вона затулила правий сосок, тим відкривши свій потаємний горбик.

— Невже усі табірні дівки отак стидаються? — спитав Хайме. — Якщо людині треба продати ріпу, вона викладає її усім на спогляд.

— Ви на мої ріпки витріщаєтеся, відколи увійшли, добрий паночку. — Жінка знайшла ковдру і накинулася нею до пояса, а тоді однією звільненою рукою прибрала волосся з очей. — Та вони, на ваш жаль, не продаються.

Хайме знизав плечима.

— Ну то вибачай, моя помилка. Мій менший брат знав сотні хвойд і бачив їх наскрізь. Певно, він би не помилився. Але я за всеньке життя брав до ліжка лише одну.

— Це воєнна здобич. — Бракен підняв з підлоги штани і струснув їх. — Належала одному з панцирних слуг Чорноліса, доки я йому макітру не розчерепив. Опусти руки, жінко. Ясновельможний пан Ланістер бажає добре роздивитися твоє багатство.

На це Хайме нічого не сказав, натомість зауважив:

— Ви, пане князю, штани наопак вдягаєте. Краще переверніть.

Джонос вилаявся, а жінка вислизнула з ліжка і заходилася збирати в оберемок розкиданий одяг; поки вона крутилася і нахилялася по своє ганчір’я туди й сюди, долоні її гарячково метлялися між грудьми і низом живота. Незграбними спробами прикритися жінка мимохіть вабила до себе очі — сильніше, ніж якби просто робила свою справу голою.

— Маєш ім’я, добродійко? — спитав її Хайме.

— Мати назвала мене Гільдою, пане.

Вона нап’яла через голову не надто чисту сорочку і струснула волоссям, розправляючи його. Обличчя жінка мала чи не брудніше за ноги, а рясну порость між стегон таку, що справила б за рідну Бракенову сестру… і все ж відрази не викликала. Невеличкий кирпатий носик, буйлива грива волосся…

Жінка нарешті ступила у спідницю, підтягла її до пояса, зграбно присіла, вітаючи гостя, і спитала:

— Чи не бачили, м’сьпане, мого другого черевика?

Князь Бракен, почувши запитання, вибухнув люттю.

— Я тобі що, в сім дідьків, покоївка? Черевики тобі шукатиму? Забирайся геть хоч боса, а хоч би й гола!

— То м’сьпан не забере мене додому помолитися разом з дружинонькою? — засміялася Гільда і кинула на Хайме безсоромний погляд. — А ви собі маєте дружиноньку, хоробрий лицарю?

«Я собі сестру маю.»

— Ти колір моєї киреї бачиш?

— Білий, — відповіла вона, — зате рука он яка золота. Я люблю, коли чоловік уміє позолотити ручку. А ви що любите в жінках, добрий паночку?

— Цноту.

— Я ж питаю: в жінках, а не в доньках.

Хайме згадав Мирцелу. «Їй теж доведеться розповісти.» Дорнійцям, напевне, це не сподобається. Доран Мартел погодився на її заручини зі своїм сином, бо вважав дівчинку Робертовою плоттю та кров’ю. «Заплутано все так, що не розв’яжеш» — подумав Хайме і пошкодував, що не може розсікти вузли одним ударом меча.

— Я склав обітниці, — мляво буркнув він Гільді.

— Ну то ріпок вам не бачити, — хтиво вишкірилося дівчисько.

— Геть звідси! — заревів на неї князь Джонос.

Жінка хутко кинулася назовні, тримаючи в руках один черевик і решту свого одягу. Та проминаючи Хайме, вона сягнула донизу і стиснула йому прутня крізь штани.

— Гільда! — нагадала вона і прожогом вискочила напіводягненою крізь запону намету.

«Гільда, кажеш» — повторив подумки Хайме, а князя Джоноса спитав, коли дівчина зникла:

— До речі, як ся має ваша вельмишановна пані дружина?

— Відки мені знати? Спитайте її септона. Коли ваш батько спалив нам замок, вона вирішила, що то божа кара. І відтоді лише молиться й молиться.

Джонос нарешті втямив, де в штанів передок, і тепер зав’язував на них шворки.

— Що вас привело сюди, мосьпане? Чорноструг? Чули ми, він утік.

— Чули, отакої? — Хайме всівся на табірному ослоні. — А чи не від нього самого, часом?

— Панові Бріндену стане клепки не тікати до мене. Так, я його поважаю, брехати не буду. Але якщо він покаже свою пику тут чи неподалік — усюди, де є мої люди — його негайно заб’ють у кайдани. Він знає, що я схилив коліна перед престолом. І сам мав би зробити те саме, але ж завжди був упертий, як бугай. Якби його брат був живий, то розказав би.

— Титос Чорноліс ще не схилив колін, — зауважив Хайме. — То може, Чорноструг знайшов собі притулок у Крукоберезі?

— Шукати міг би, та щоб знайти, мав би проминути мою облогу. А я не чув, щоб він виростив собі крила. Та й Титосові скоро самому знадобиться притулок. Вони вже там щурів і шкіру з чобіт з’їли. Скоро Чорноліс здасться — ще й повний місяць не зійде.

— Чорноліс здасться, ще й сонце не сяде. Я запропоную йому умови і поверну до королівського миру.

— Зрозуміло. — Князь Джонос вліз до брунатної вовняної сорочки з червоним огирем Бракенів, вигаптуваним на грудях. — Чи не вип’ють пан Регіментар ріг пива?

— Не вип’ю. Та не вважайте, що з-за мене мусите сушити горло.

Бракен налив собі ріг, випив половину і витер рота долонею.

— Ви казали про умови. Які саме умови?

— Та звичайні. Князь Чорноліс муситиме визнати свою зраду і відмовитися від присяги Старкам і Таллі. Він урочисто присягнеться перед богами та людьми надалі бути вірним значковим слугою Гаренголу та підданим Залізного Престолу. А я від імені короля подарую йому пробачення. Звісно, як ціну непокори короні ми заберемо дзбан-другий золота і заручника, щоб утримати Крукоберіг від подальших бунтів.

— Беріть доньку! — порадив Бракен. — Чорноліс має шість синів, але лише одну доньку. Труситься над нею понад усе в світі. Вона ще мале шмаркляве дівчисько, років семи, не більше.

— Замала. Та може, згодиться.

Князь Джонос перехилив рештки пива і відкинув ріг убік.

— Як щодо замків та земель, обіцяних нам?

— Яких саме?

— Східний берег Вдовиної Води, від Самострільного Гребеня до луки, що на Гонах, і всі острови на річці. Мелен-Млин і Княж-Млин, руїни Мул-Палат, Покуса, Змагна Долина, Старокузня, села Горбик, Чорногорбик, Курганівка, Глиностав і базарне містечко Мулище. Пуща-Осина, Пуща-Лоргенова, Зеленогорб і Барбині Цицьки. Міссині Цицьки — так кличуть їх Чорноліси, та Барбиними вони звалися раніше. Бортянка з усіма пасіками. Отут я все позначив, на спогляд вашій вельможності.

Бракен понишпорив на столі й видобув мапу, мальовану на пергамені. Хайме узяв її здоровою рукою, але мусив розправити і тримати золотою, щоб не скрутилася.

— Добрячий клапоть, — зауважив він, роздивившись. — Ви збільшите ваші маєтності мало не на чверть.

Бракен уперто стиснув вуста.

— Усі ці землі колись належали Камінному Заплотові. Чорноліси забрали їх силою, не правом.

— Як щодо оцього села тут, між Цицьками? — постукав Хайме по мапі визолоченим пальцем.

— Грошодуб. Воно теж колись було нашим, але вже років сто голдує престолові. Облиште його; ми просимо тільки те, що свавільно захопили Чорноліси. Ваш ясновельможний батечко пообіцяв нам усе повернути, коли ми скоримо князя Чорноліса.

— Коли я наближався до замку, то побачив на мурах прапори Таллі поруч лютововка Старків. Як на мене, вони означають, що князя Титоса досі не скорено.

— Ми вигнали його з військом з поля і замкнули у Крукоберезі. Дайте мені, мосьпане, досить людей для приступу мурів, і я скорю тих задрипанців до могили.

— Якби я дав вам досить людей, це мої люди б їх скорили, а не ви. В такому разі я мав би винагородити себе. — Хайме відпустив мапу і дав їй згорнутися. — З вашого дозволу, заберу це собі.

— Мапу беріть. А землю віддайте. Кажуть, Ланістери завжди платять борги. Ми билися на вашому боці.

— Проти нас ви билися удвічі довше.

— За те король нас вже пробачив. Під вашими мечами загинув мій небіж і тілесний син. Ваш клятий Гора вкрав мій врожай і спалив усе, що не зміг вивезти, віддав мій замок вогню і зґвалтував одну з доньок. За все це я вимагаю відшкодування.

— Гора мертвий, і мій батько теж, — відповів Хайме. — Що ж до відшкодування… дехто скаже, що вціліла голова на плечах — вже непогана винагорода за вашу службу. Ви ж таки стали за Старка і зберігали йому вірність, доки князь Вальдер його не вбив.

— Свавільно замордував разом з десятком добрих вояків, моїх родичів! — Князь Джонос відвернувся і сплюнув. — О так, я зберігав вірність Молодому Вовкові. І вам зберігатиму, якщо не чинитимете мені образ. Я зігнув коліна, бо не бачив хісна гинути за мертвих чи проливати Бракенову кров у програній справі.

— Вельми розумно. — «Кожному своє. Одним — розум, іншим — честь. От як Чорнолісові.» — Гаразд, ви матимете свої землі. Принаймні, якусь їх частку. За те, що частково скорили Чорнолісів.

Скидалося, що князь Джонос вдовольнився обіцяним.

— Ми приймемо ту частку, яку ваша вельможність завважить за чесну і справедливу. Та якби ви дозволили дати пораду… не годиться вам панькатися з тими Чорнолісами. У них зрада в крові тече. Ще перед тим, як андали прийшли на Вестерос, на цій річці правили Бракени. Ми були королями, а Чорноліси — присяжними слугами. Та вони нас зрадили і вкрали корону собі. Кожен Чорноліс — природжений зрадник і перевертень. Краще вам це пам’ятати, коли укладатимете з ним угоду.

— Авжеж не забуду, — пообіцяв Хайме.

Виїжджаючи з Бракенового обложного табору до брами Крукоберегу, Хайме вислав наперед Пека з прапором миру. Ще не досягши воріт, він відчув на собі погляди двох десятків вояків з-поміж зубців брамної вежі. Гонор став на краю рову — глибокого, викладеного каменем, зелені води у якому загатилися безліччю різного сміття. Хайме вже хотів наказати панові Кеносу засурмити у Ріг Герока, коли перекидний міст почали спускати.

Князь Титос Чорноліс зустрів їх у зовнішньому дворищі, сидячи на румаку такому ж кощавому, як він сам. Господар у Крукоберезі був надзвичайно високий і надзвичайно худорлявий, мав ніс гачком, довге волосся та розкошлану бороду, в якій біла сіль вже перемагала чорний перець. Срібний карб на панцирі вилощеного шкарлатного обладунку зображував біле дерево, голе та мертве, оточене зграєю оніксових круків, що саме злітали з нього у небо. За плечима плескала кирея, зроблена з чорного крукового пір’я.

— Князю Титосе, — привітався Хайме.

— Пане Регіментарю.

— Дякую, що дозволили увійти.

— Не скажу, що радий вас вітати. Але не заперечуватиму, що сподівався на вашу появу. Адже ви прийшли по мого меча?

— Я прийшов, щоб покласти усьому край. Ваші люди билися відважно, але вашу війну програно. То ви готові здатися?

— Королю — так. Джоносу Бракену — ні.

— Я вас розумію.

Чорноліс на мить завагався.

— Накажете зійти з коня і стати на коліна просто зараз?

На них вже дивилася сотня очей.

— Вітер дме холодний, у дворі болото, — відповів Хайме. — Колінкування ви зможете відбути на килимі у вашій світлиці, щойно ми погодимо умови.

— Вельми шляхетно з вашого боку, — зауважив князь Титос. — Ну то ходімо, пане. В моєму замку забули, що таке їсти досхочу, але ніколи не забували чемних звичаїв.

Світлиця Чорноліса розташувалася на другому поверсі приземкуватої дерев’яної вежі. Коли вони ввійшли, у комині палав вогонь. Помешкання було велике та просторе, високу стелю тримали товсті сволоки темного дубу. Стіни вкривали вовняні гобелени; широкі ґратчасті стулки подвійних дверей відкривалися на божегай. Крізь товсті дзвінкові шибки жовтого скла, вставлені у них, Хайме помітив покручені гілки дерева, від котрого замок узяв собі ім’я. То був старезний велетенський оберіг, удесятеро більший за дерево у Кам’яному Саду замку Кастерлі-на-Скелі — хоча, на відміну від нього, мертвий та голий.

— Бракени отруїли наше дерево, — розповів господар замку. — Вже з тисячу років на ньому не з’являється ані листочка. А ще за тисячу воно скам’яніє. Так кажуть маестри. Оберіг-дерева ніколи не гниють.

— А круки? — запитав Хайме. — Де вони?

— Вони прилітають у сутінках і сидять усю ніч. Кілька сотень. Укривають дерево, наче чорне листя — кожну гілку, від найбільших до найменших. Дерево вабить їх щоночі вже кілька тисяч років, а чому і як — ніхто не скаже.

Чорноліс умостився у кріслі з високою спинкою і мовив далі:

— Честь вимагає від мене спитати про долю мого зверхнього пана.

— Пан Едмур їде до Кастерлі-на-Скелі моїм бранцем. Його дружина лишиться у Близнюках до народження їхньої дитини. Потім вона з немовлям приєднається до чоловіка. Якщо Едмур не замірятиметься на втечу або заколот, то проживе довге і безпечне життя.

— Довге і гірке, радше сказати. Життя без честі. І до останнього дня чутиме, як люди казатимуть, що він злякався битися.

«Наклеп, — подумав Хайме. — Він злякався за свою дитину. Бо знав, чий я син, краще за мою власну тітку.»

— Він зробив свій вибір. Його дядечко зробив би інший — і пролилася б кров.

— Тут ми збігаємося в думках. — Голос Чорноліса не виказував його почуттів. — А чи можна спитати, що ви зробили з паном Брінденом?

— Я дав йому дозвіл вдягти чорне. А він утік. — Хайме посміхнувся. — Ви, часом, не ховаєте його в себе?

— Ні.

— А якби ховали, то сказали б мені?

Настала черга Титоса Чорноліса посміхнутися.

Хайме склав докупи руки, вклавши золоті пальці в долоню з плоті.

— Напевне, час нам обговорити умови.

— Отже, час мені ставати на коліна?

— Якщо ваша ласка. Або просто сказати людям, що ви на них стали.

Князь Чорноліс залишився у кріслі. Невдовзі вони досягли згоди з найголовнішого: визнання провини, присяги на вірність, пробачення, грошового стягнення золотом та сріблом, яке мало бути виплачене престолові.

— Які землі ви хочете забрати? — спитав князь Титос. Коли Хайме передав йому мапу, він кинув лише один погляд і реготнув. — Авжеж! Перевертень хоче свою винагороду.

— Хоче. Але матиме меншу, ніж сподівався, бо й прислужився меншою службою. Які з цих земель ви погоджуєтеся віддати?

Князь Титос поміркував хвилинку і відповів:

— Дрівопліт, Самострільний Гребінь та Горбик.

— Руїну, гребінь гори та кілька халуп? Годі вам, пане князю. Маєте ж ви якось постраждати за зраду корони. Бракен захоче принаймні один з млинів.

Млини були коштовним джерелом податків — пан, що володів млином, отримував десятину з усього зерна, яке на ньому змелювалося.

— Хай буде Княж-Млин. А Мелен-Млин — наш.

— І ще одне село. Наприклад, Курганівку?

— Під каменями в Курганівці лежать мої пращури. — Чорноліс знову зиркнув на мапу. — Віддайте йому Бортянку з пасіками. Хай на меді нагулює сало і псує собі зуби.

— Отже, домовлено. Лишилася одна річ.

— Заручник.

— Саме так, пане князю. Здається, ви маєте доньку.

— Бетанію. — Князя Чорноліса наче по голові приголомшили. — Також двох братів і сестру. Двійко овдовілих тіток. Небожів, небог, нерідних братів. Я гадав, ви погодитеся…

— Заручник має бути дитям вашої плоті.

— Бетанії лише вісім років! Вона ласкава дівчинка, така сміхотлива… Ніколи не бувала далі, ніж за день верхи від замку.

— То чом би не показати їй Король-Берег? Його милість — майже її одноліток і буде щасливий мати нову приятельку.

— Таку, яку зможе повісити, якщо батько приятельки йому не догодить? — буркнув князь Титос. — Я маю чотирьох синів. Чи не розглянете одного з них? Бенові дванадцять, він прагне пригод і мандрівок. З вашої ласки міг би служити вам зброєносцем.

— Я вже маю стількох зброєносців, що й не знаю, до чого їх приставити. Коли хочу посцяти, вони б’ються один з одним за честь потримати мені прутня. А ви, мосьпане, маєте шістьох синів, не чотирьох.

— Колись мав. Роберт був наймолодший і не надто дужий. Помер дев’ять днів тому від слабкого живота. Лукаса вбили на Червоному Весіллі. Четверта дружина Вальдера Фрея була з Чорнолісів, та в Близнюках нині родинні пута важать стільки ж, скільки звичаї гостинності. Я хочу поховати Лукаса попід деревом, але Фреї досі не зізволили повернути мені його кістки.

— Я подбаю, щоб повернули. То Лукас був ваш найстарший син?

— Другий. Найстарший в мене Брінден, мій спадкоємець. Наступним іде Гостер. На жаль, кохається у книжках, не в мечах.

— У Король-Березі теж є книжки. Пригадую, мій малий братик час від часу їх читав. Може, вашому синові закортить у них зазирнути. Я прийму Гостера за нашого заручника.

Князеві Чорнолісу помітно полегшало.

— Дякую, мосьпане. — Він завагався, потім додав: — Даруйте зухвалість, та вам незле буде взяти заручника і від князя Джоноса теж. Одну з його доньок. Хай як жеребець любить дибки повигравати, а народити сина йому силоньки не стало.

— Він мав байстрюка, вбитого на війні.

— Справді? Так, Гаррі був байстрюком, це всі знають. Але чи Джоносовим? Дражливе питаннячко. Малий був білявий волоссям і вродливий обличчям. А Джонос — ні те, ні інше.

Князь Титос зіп’явся на ноги.

— Чи не зробите мені честь повечеряти за моїм столом?

— Іншим разом, пане князю. — Замок голодував; не личило Хайме забирати вбогий харч з заморених ротів. — Не можу баритися, Водоплин чекає.

— Водоплин? Чи Король-Берег?

— Обидва.

Князь Титос не зробив спроби відмовити Хайме від його наміру, лише додав:

— Гостер буде готовий вирушити за годину.

Так і сталося. Хлопець зустрів Хайме коло стайні; на плече він закинув згорток постелі, під пахву запхав оберемок сувоїв. Років йому було не більше шістнадцяти, але зростом він вже переганяв татка. Мало не сажінь довгих ніг, суглобів та ліктів — незграбний цибатий хлопчина з непокірно завихореним чубом.

— Пане Регіментарю… я ваш заручник, Гостер. Зазвичай мене кличуть Госом, — вишкірився він.

«Він гадає, ми тут зібралися дружнім товариством на веселу розвагу?»

— Перепрошую, хто саме кличе?

— Приятелі. Брати.

— Я тобі не приятель і аж ніяк не брат.

Вишкір зник з хлопцевого обличчя. Хайме обернувся до князя Титоса.

— Не бажаю, мосьпане, лишити між нами бодай найменше непорозуміння. Князь Берік Дондаріон, Торос Мирійський, Сандор Клеган, Брінден Таллі, ота жінка Серце-Камінь… усі вони — розбійники та бунтівники, вороги короля і його вірних підданих. Якщо я дізнаюся, що ви або хтось із ваших ховає їх, захищає чи хай як допомагає — анітрохи не завагаюся прислати вам голову вашого сина. Маю надію, ви це добре затямили. А заразом і те, що я не Риман Фрей.

— Авжеж. — Рештки тепла зникли з обличчя князя Чорноліса. — Я знаю, з ким маю справу. З Крулерізом.

— От і добре. — Хайме сів у сідло і розвернув Гонора до воріт. — Бажаю вам багатого врожаю і радощів королівського миру.

Їхати було недалечко. Ззовні Крукоберегу, за межами досяжності доброго арбалета, на нього чекав князь Джонос Бракен — на броньованому огирі у кольчузі та бляхах, з сірим шоломом на голові, увінчаним гребенем кінської волосіні.

— Побачив, як знімали лютововчий прапор, — пояснив він свою присутність, коли Хайме наблизився. — То справу зроблено?

— Зроблено і скінчено. Їдьте додому засівати лани.

Князь Бракен підняв забороло.

— Сподіваюся, тепер я маю засівати більше ланів, ніж коли ви рушали до замку?

— Горбик, Дрівопліт, Бортянка з усіма пасіками. — Хайме весь час забував щось одне. — Ой, ще Самострільний Гребінь.

— Млин! — мовив Бракен. — Мені треба млин.

— Княж-Млин віднині ваш.

Князь Джонос пирхнув.

— Нехай. Наразі годиться. А там подивимося. — Він вказав на Гостера Чорноліса, що їхав позаду поруч із Пеком. — Оце те, що він вам віддав за заручника? Вас обвели круг пальця, мосьпане. Це слабак, водичка замість крові. Зросту в ньому чимало, та будь-яка з моїх дівчат переломить його, наче суху лозину.

— Скільки ж ви маєте доньок, пане князю? — запитав Хайме.

— П’ятьох. Двох від першої дружини і трьох від третьої, — відповів Бракен і негайно, але запізно, зрозумів, що ляпнув зайвого.

— Пришліть одну з них до двору. Вона матиме честь служити особисто королеві-намісниці.

Коли Бракен усвідомив тяжкий зміст сказаного, то потемнів обличчям.

— Отакою монетою ви платите за дружбу Камінного Заплоту?

— Служити в почті королеви — то велика честь, — нагадав Хайме його вельможності. — Майте ласку подбати, щоб ваша дівчинка це затямила. Ми чекатимемо на неї до кінця року.

Відповіді князя Бракена він не чекав, натомість злегка торкнувся боків Гонора золотими острогами і пустив його ристю геть. Кіннота вишикувалася і рушила слідом, плескаючи прапорами. Невдовзі замок і табір зникли позаду в хмарі пилу, здійнятій копитами.

Дорогою до Крукоберегу їх не турбували ані розбійники, ані вовки, тому Хайме вирішив повернутися іншим шляхом — з ласки божої, на ньому він міг здибати Чорноструга чи звабити Беріка Дондаріона на нерозсудливий напад.

Поки загін просувався уздовж Вдовиної Води, день потроху добіг кінця. Хайме викликав наперед свого заручника і спитав, де шукати найближчого броду. Хлопець відвів їх туди; поки валка вершників плюхала мілкою водою, сонце вже сідало між двох порослих травою пагорбів.

— Цицьки, — мовив Гостер Чорноліс.

Хайме пригадав мапу князя Бракена.

— Між тими горбами має лежати село.

— Авжеж, — підтвердив юнак. — Грошодуб.

— То й отаборимося там на ніч.

Якщо в селі ще лишилися мешканці, вони могли щось знати про пана Бріндена чи розбійників.

— Князь Джонос начебто казав, чиї це цицьки, — пригадав Хайме, їдучи поряд з Чорнолісовим хлопцем у напрямку пагорбів, що швидко темнішали, та останніх променів сонця. — Здається, Бракени звуть їх одним ім’ям, а Чорноліси іншим.

— Саме так, ясний пане. Вже років сто. Перед тим вони були Материними Цицьками, або просто Цицьками. Бо ж їх тут дві, а розташуванням і обрисами вони нагадують…

— Я бачу, що вони нагадують. — Хайме мимоволі згадав жінку в наметі, як вона ховала руками свої великі темні соски. — То що змінилося сто років тому?

— Аегон Негідний узяв собі за коханку Барбу Бракен, — відповів хлопець-читака. — Розповідають, то була дівчина, щедро обдарована тілесними розкошами. Одного дня, коли король гостював у Камінному Заплоті, він виїхав на полювання, побачив Цицьки і…

— …дав їм ім’я своєї коханки. — Аегон Четвертий помер задовго до народження Хайме, та він пригадав досить з літописів його правління, щоб здогадатися про подальші події. — Проте згодом він кинув дівчину Бракенів задля іншої, з Чорнолісів, чи не так?

— Заради панни Мелісси, — погодився Гостер. — Її ще звали Міссою. Її кам’яна подоба стоїть у нас в божегаї. Вона була незрівнянно вродливіша за Барбу Бракен, але худорлява статурою. Люди чули, як Барба пащекувала, мовляв, Місса пласка, наче хлопчик. Коли плітка дісталася короля Аегона, він…

— …подарував Меліссі Барбині цицьки, — реготнув Хайме. — Але як оце почалося, між Чорнолісами та Бракенами? Чи є якийсь літопис?

— І не один, мосьпане, — відповів юнак, — та деякі з них писані нашими маестрами, а деякі — їхніми, ще й через багато століть по тому, як сталися самі події. А починалося все ще за Віку Звитяжців. У ті дні Чорноліси були королями, а Бракени — дрібними князьками, що славилися хіба що розплодом коней. Та замість платити своєму володареві належну данину вони лишили собі все золото, виручене за табуни, винайняли на нього сердюків і скинули короля з престолу.

— Коли ж це сталося?

— За п’ять століть перед з’явою андалів. Якщо вірити «Правдивій історії», то за десять. Щоправда, ніхто не знає, коли саме андали перетнули вузьке море. «Правдива історія» каже, відтоді минуло чотири тисячі років, але деякі маестри наполягають, що лише дві. Якщо надто заглибитися в минуле, роки плутаються, зникають у тумані забуття, і замість точних літописів маємо лише перекази.

«Тиріонові б цей парубок припав до душі. Вони пробалакали б від сутінок до світанку, гаряче сперечаючись про кожен рядок у старій книжці.» На мить він навіть забув про гірку відразу до молодшого брата… доки не згадав про скоєний ним злочин.

— То ви досі чубитеся за корону, яку хтось із вас забрав у іншого в ті часи, коли Кастерлі-на-Скелі ще належав Кастерлі? Отакий він, корінь ваших чвар? Вінець королівства, якого не існує вже кілька тисяч років? — Хайме видав короткий смішок. — Стільки часу, стільки воєн, стільки королів… хтось мав би вже здогадатися укласти мир.

— Хтось і укладав, мосьпане. Багато їх було, тих хтосів. Ми з Бракенами мали сотню мирних угод, чимало з них — скріплених шлюбами. У кожному Бракені є кров Чорнолісів, у кожному Чорнолісі — кров Бракенів. Мир Старого Короля тривав чи не півстоліття. Та потім починалася нова сварка, і старі рани знову починали спливати кров’ю. Так воно завжди і буває, кажуть пан батько. Поки люди пам’ятають образи, завдані пращурам, жоден мир не буде довгим. Так триває століттями: ми ненавидимо Бракенів, вони — нас. Батько кажуть: кінця цьому не буде.

— Може, й буде.

— Але як він настане, мосьпане? Батько кажуть: старі рани не гояться.

— Мій батько теж мав приказку. «Не рань ворога, коли можеш його вбити. Мертві не прагнуть помсти.»

— Але прагнуть їхні сини, — трохи винувато зауважив Гостер.

— Це якщо не вбив і синів. А сумніваєшся, то спитай Кастерлі. Спитай князя та княгиню Тарбек, або Ринів з Кастамиру. Спитай принца Дракон-Каменя.

На мить темно-червоні хмари, що увінчували західні пагорби, нагадали йому про Раегарових дітей, загорнутих у кармазинові киреї.

— Це тому ви вбили усіх Старків?

— Не всіх, — відповів Хайме. — Доньки князя Едарда живі. Одну видали заміж. Інша… — «Брієнно, де ти? Чи знайшла ти дівчину, чи справдила мої сподівання?» — …з ласки божої забуде, що походить зі Старків. Одружиться з якимось дебелим ковалем чи товстопиким корчмарем, налупить йому повну хату дітей і не муситиме боятися, що прийде якийсь лицар і розтрощить їм голови об стіну.

— Боги справді мають ласку до людей, — мовив заручник, повагавшись.

«Не втрачай віри, хлопче» — подумав Хайме, даючи Гонорові відчути остроги.

Грошодуб виявився меншим селом, ніж йому чекалося. Війна лишила сліди й тут: згорілі сади, зчорнілі шкаралупи будинків стояли мовчазними її свідками. Та на кожну хату в руїнах три стояли відбудовані. Крізь блакитний присмерк Хайме побачив на двох десятках домівок свіжі стріхи та нещодавно навішені двері з сирого дерева. Між качиним ставком та кузнею він натрапив на дерево, яке дало селу його назву — стародавній високий дуб, чиї вузлуваті корені звивалися над і під землею, наче гніздо товстих брунатних змій. До товстелезного стовбура було прибито кількасот старих мідних монет.

Пек витріщився на дерево, потім на порожні будинки.

— А де люди?

— Ховаються, — відповів Хайме.

В домівках було загашено всі вогні, але деякі ще диміли, і жоден не був холодний. Єдину живу істоту знайшов Гарячий Гаррі Мерел у одному з городів при хатах — то була молочна коза, що завзято порпалася у бадиллі. Але село мало укріплену паланку незгірш багатьох містечок у річковому краю, з товстими кам’яними мурами у дванадцять стоп заввишки. Хайме зрозумів, що саме там і знайде мешканців. «Вони ховалися за цими мурами, коли приходили грабіжники і вбивці. Тому село ще досі живе. І тепер ховається від мене.»

Хайме під’їхав Гонором до самої брами паланки.

— Гей ви, у острозі! Ми вам не вороги. Ми люди короля.

Понад муром, над брамою, з’явилося кілька облич.

— Люди короля спалили нам село! — гукнув один чолов’яга донизу. — А перед тим люди короля забрали усіх овець. Король був інший, але вівцям байдуже. Ще якісь люди короля вбили Гарсля і пана Ормонда, а Лесю зґвалтували на смерть.

— То були не мої люди, — відповів Хайме. — Ви відчините браму чи ні?

— Коли підете, тоді й відчинимо.

Пан Кенос під’їхав і став поруч.

— Ці ворота ми виб’ємо залюбки. Або спалимо.

— Поки вони кидатимуть каміння та стрілятимуть? — Хайме хитнув головою. — Проллється кров, і за віщо? Ці добродії нічого нам не зробили. Ми переночуємо в їхніх хатах, але брати будь-що я забороняю. Харчі ми маємо власні.

Поки на небо виповзав серп місяця, загін поставив коней на сільському майдані та повечеряв солоною бараниною, сушеними яблуками і твердим сиром. Хайме з’їв лише кілька маленьких шматочків, зате розділив з Пеком та Госом-заручником міх вина. Він спробував порахувати мідні гроші, прибиті до старого дуба, але втратив лік — надто багато їх було. «Нащо вони тут?» Молодший Чорноліс, напевне, сказав би, якби його спитали, але зіпсував би тим цікаву загадку.

Хайме поставив вартових, щоб ніхто самовільно не перетнув кордони села. Вислав також розвідників, щоб жоден ворог не заскочив їх зненацька. Майже опівночі двоє з них повернулися з жінкою, яку взяли в полон при наближенні.

— Під’їхала зухвало, як от тобі раз, м’сьпане, і каже, що хоче з вами говорити.

Хайме поспіхом зіп’явся на ноги.

— Ясна панно! Не гадав побачити вас знову так скоро.

«Ласка божа, та вона років на десять постарішала, відколи ми бачилися! І що це в неї на обличчі?»

— Ця перев’язка… вас поранили?

— Покусали.

Вона торкнулася руків’я меча — того самого, якого він їй подарував. «Вірноприсяжця.»

— Мосьпане, ви доручили мені пошук.

— Так, пошук дівчини. Ви знайшли її?

— Знайшла, — відповіла Брієнна, Тарфійська Діва.

— То де ж вона?

— За день шляху верхи звідси. Я відведу вас, пане… але ви мусите поїхати самі. Бо інакше Хорт її уб’є.