Танок з драконами

Даянерис

Палата бриніла юнкайським сміхом, юнкайськими піснями, юнкайськими молитвами. Танцівники танцювали, музики виводили дивних переспівів на дзвіночках, вищалках та міхурах; співці голосили пісень кохання геть нерозбірливою мовою Старого Гісу. Вино текло річкою — не ріденьке бліде, що його виробляли у Невільницькій затоці, а міцне і запашне з Вертограду, запаморочливе сон-вино з Карфу, присмачене чудернацькими приправами. Юнкайці з’явилися на запрошення царя Гіздахра — підписати мир та засвідчити відродження уславлених по всіх усюдах меєринських бійцівських ям. Її ясновельможний чоловік відчинив назустріч гостям Велику Піраміду, де й відбувався пишний бенкет.

«Ненавиджу оце, — думала Даянерис Таргарієн. — Як сталося, що я п’ю і посміхаюся до людей, з яких радо б нарізала ременів?»

До столу подавали з десяток чи й більше різновидів м’яса та риби: верблюда, крокодила, співучу каракатицю, полив’яних качок, якихось колючих личинок; тим, чиї смаки були менш химерні, пропонували козятину, свині окости і конятину. І звісно ж, собачатину. Жоден гіскарський бенкет не минався без страв з собачатини. Гіздахрові кухарі приготували собак у чотири різні способи.

— Кажуть, що гіскарці їдять усе, що плаває, літає і повзає, крім хіба людини і дракона, — попереджав її Дааріо. — Та я б не давав їм ані найменшої нагоди, бо ручуся, зжеруть і дракона.

Все ж саме лише м’ясо на бенкеті не подаси — тому були там і плоди садів, і печений хліб, і всіляка городина. Повітря насичували пахощі шапрану, кориці, гвоздики, перцю та інших коштовних прянощів. Але Дані ледве скуштувала бодай шматочок. «Це мир, — казала вона собі. — Це ж його я хотіла, заради нього старалася, заради нього пішла за Гіздахра. Чому ж на язику — смак поразки?»

— Лишилося зовсім трохи, кохана моя, — запевнив Гіздахр. — Юнкайці скоро підуть, а з ними їхні союзники та наймані посіпаки. І ми матимемо все, що душа забажає: мир, їжу, торгівлю. Наш порт знову відкриється, кораблям дозволять прибувати і відбувати.

— О так, «дозволять», — відповіла вона, — та їхні бойові кораблі нікуди не подінуться. Вони знову стиснуть нам пальці на горлянці, варто їм лишень схотіти. Вони відкрили невільницький базар там, де його видно з моїх мурів!

— Але ж за мурами, люба моя царице. Це була умова миру: що юнкайці зможуть вільно торгувати рабами без перешкод, як велося раніше.

— У їхньому власному місті! А не в мене на очах!

Мудрі Хазяї встановили загорожі для рабів та помости для торжищ на південному березі Скахазадхану, де широка брунатна річка вливалася до Невільницької затоки.

— Вони блазнюють мені в обличчя! Показують, яка я безсила їх зупинити!

— То все порожні вихиляси, — відповів її ясновельможний чоловік. — Як ви самі кажете, блазенська вистава. Наразі хай собі блазнюють. А коли підуть — ми влаштуємо там базар для дарунків ланів і садів.

— Коли підуть, — повторила Дані. — Це ж коли? За Скахазадханом бачили вершників. Рахаро каже, то дотракійські розвідники, а за ними іде халазар. Вони приведуть бранців — чоловіків, жінок, дітей. Подарунки для невільникарів.

Дотракійці не купували і не продавали — вони дарували і приймали подарунки.

— Ось чому юнкайці поставили тут свій базар. На ньому буде куплено тисячі нових рабів.

Гіздахр зо’Лорак здвигнув плечима.

— Але зрештою вони підуть. І це, кохана моя, найголовніше. Юнкай торгуватиме невільниками, а Меєрин — ні, це вже погоджено. Потерпіть ще трохи, і все минеться.

І ось Даянерис сиділа мовчки серед веселощів бенкету, огорнута ясно-червоним токаром і чорними думками, говорила лише у відповідь на запитання, а сама не могла викинути з голови чоловіків і жінок, яких продавали та купували за її мурами, поки в місті розважалися пишною учтою. Гаразд, нехай її ясновельможний чоловік проказує промови і сміється з недолугих юнкайських жартів. Зрештою, це право і обов’язок царя.

Чимало гостей за столами найбільше за все переймалися обіцяними назавтра боями у ямах. Барсена Чорногрива мала зустрітися з вепром — її кинджал проти його ікл. Битимуться і Храз, і Плямистий Кіт. У завершальному двобої дня Гогор Велетень виступить проти Белакво Костолама, і один з них лежатиме мертвий ще до заходу сонця. «Жодна королева не має чистих рук» — сказала собі Дані. І згадала Дорею, Кваро, Ерою… та маленьку дівчинку, якої ніколи не бачила, але знала її ім’я — Хазея. «Нехай краще кількоро помруть у ямі, ніж тисячі при брамі. Така є ціна миру. Я сплачу її радо і охоче. А обернуся — пропаду.»

Верховний юнкайський воєвода, Юрхаз зо’Юнзак, судячи з його вигляду, мав пам’ятати ще часи Аегонового завоювання. Зігнутий спиною, зморшкуватий, беззубий, він дістався столу на руках двох дебелих невільників. Інші юнкайські вельможі справляли не краще враження. Один був миршавий і крихітний на зріст, зате вояки-невільники при ньому — чудернацько довготелесі й тонкі. Третій був молодий, міцний та справний, але такий налиганий вином, що Дані й слова не розібрала з його п’яного бурмотіння. «Як мене зуміли довести до такої ганьби оці нікчемні істоти?»

Сердюки — то була, певно, зовсім інша справа. Кожен з чотирьох охочих полків, які служили Юнкаєві, прислав свого полковника. «Вітрогонів» очолював пентоський вельможа на прізвисько Строкатий Князь, «Довгі Списи» — Гайло Реган, який скидався радше на шевця, ніж на вояка, і ледве чутно щось муркотів собі під ніс. Зате Кровоборід з «Бойових Котів» чинив гармидер і за нього, і ще за десяток людей. То був велетень з добрячим кущем бороди та добрячою спрагою до вина і жінок. Він ревів биком, відригував, пердів, наче грім гримів, і щипав кожну служницю, що траплялася під руку, а час від часу притягував одну з них на коліна, щоб помацати цицьки і попестити між ніг.

«Другі Сини» теж прислали своїх. «Якби тут зараз був Дааріо, бенкет скінчився б різаниною.» Жодні обіцянки миру не переконали б її полковника дозволити Бурому Бенові Бросквину знову ввійти до Меєрину і вийти живим. Дані присяглася, що сімом послам та очільникам нічого не заподіють, але юнкайцям того було мало — на додачу вони завимагали заручників. На противагу трьом юнкайським вельможам та чотирьом сердюцьким полковникам Меєрин вислав до обложного табору сімох власних людей: сестру Гіздахра, двох інших його родичів, Даніного кревноїзника Джохого, її адмірала Гролео, сотника Неблазних на ім’я Зух і Дааріо Нахаріса.

— Лишаю тобі своїх дівчаток, — сказав її полковник, вішаючи паса з клинками та визолоченими хтивими красунями. — Збережи їх для мене, мила та кохана. Адже ніхто з нас не хоче, щоб вони зчинили кривавий безлад серед юнкайців.

Голомозого на бенкеті теж не було. Перша річ, яку зробив Гіздахр по своєму вінчанні на царство — забрав у Голомозого провід над Мідними Звірми і віддав своєму родичеві, пухкому та моторошно блідому Маргазові зо’Лораку. «Та воно й на краще. Зелена Грація казала, що між Лораками та Кандаками точаться криваві чвари. І сам Голомозий ніколи не ховав свою зневагу до мого ясновельможного чоловіка. Що ж до Дааріо…»

Дааріо від дня весілля ставав дедалі свавільніший. Її мир не задовольнив його, її шлюб — ще менше, а коли його обдурили дорнійці, полковник геть оскаженів. Почувши від князя Квентина, що інші вестеросці перебігли до «Буревісників» з наказу Строкатого Князя, Дааріо ледь їх усіх не повбивав — порятувало лише втручання Сірого Хробака та його Неблазних. Облудні перебіжчики тепер сиділи безпечно у надрах піраміди… але гнів Дааріо не згасав, наче жар запаленої рани.

«Йому буде безпечніше у заручниках. Мого полковника не створено для миру.» Дані не хотіла повсякчас боятися, чи не зарубає він Бурого Бена Бросквина, чи не поглузує з Гіздахра перед усім двором, чи не викличе спалах гніву юнкайців, а чи ще якось не порушить угоду, за яку вона стільки віддала. Дааріо ніс із собою війну та кров. Відтак вона мусила тримати його щонайдалі від свого ліжка, свого серця… від самої себе. Якщо він її не зрадить, то зрештою підкорить собі — Дані не знала, чого боятися більше.

Коли свято ненажерства скінчилося, і недоїдки прибрали зі столу — роздати натовпові злидарів унизу, як наполягла цариця — високі скляні стеблини наповнили міцним пряним напоєм з Карфу, темним, наче бурштин. І почалися розваги.

Гурт юнкайських різанців, що належали Юрхазові зо’Юнзаку, заспівав пісень прадавньою мовою Старого Царства — неймовірно високими, чистими та солодкими голосами.

— Хіба чули ви, кохана моя, такий спів хоч раз у житті? — спитав її Гіздахр. — Такі голоси їм, напевне, подарували самі боги, ви не згодні?

— Напевне, — відповіла вона, — та навзамін дарунку богів у них дещо забрали люди. І я мимоволі питаю себе: що обрали б вони самі, якби їх питали?

Усі до останнього розважальники, що виступали перед товариством, були рабами. Така була одна з умов миру: дозволити рабовласникам приводити з собою до Меєрину своє майно, не боячись, що його звільнять. У відповідь юнкайці пообіцяли поважати права та свободи колишніх невільників, відпущених Дані. Гіздахр сказав, що це чесний обмін, та смак у цариці в роті лишився гидкий. Вона випила ще чару вина, щоб змити його.

— Якщо буде на те ваша ласка, Юрхаз матиме за честь подарувати нам цих співців. Не маю жодного сумніву, — саме казав її ясновельможний чоловік. — Цим дарунком буде скріплено наш мир і прикрашено наш двір.

«Він подарує нам цих різанців, — подумала Дані, — а тоді піде додому і наробить собі ще. Адже у світі повно хлопчиків.»

Стрибуни, що показували своє мистецтво наступними, теж не зуміли торкнутися струн її душі, хай навіть і збудували піраміду з людей заввишки у дев’ять рівнів, з маленькою оголеною дівчинкою на верхівці. «Це вони так зображують мою піраміду? — зацікавилася цариця. — А дівчинка нагорі — то я?»

Згодом її пан чоловік повів гостей на нижню терасу — показати прибульцям з Жовтого Міста вигляд Меєрину вночі. Тримаючи в руках келихи вина, юнкайці блукали невеличкими купками попід лимонними деревами та нічними квітами, якими повнився Данін садок. А сама Дані несподівано для себе опинилася лицем до лиця з Бурим Беном Бросквином.

Полковник низько вклонився.

— Превисокосте. Виглядаєте чарівно. Та втім, як завжди. Серед юнкайців навіть половини вашої краси не знайдеш. Я гадав привезти вам весільний подаруночок, та на їхньому базарі надто вже задерли ціни, як на старого Бурого Бена.

— Я не хочу від вас жодних подарунків.

— А цей би схотіли. Голову одного старого ворога.

— Вашу власну? — перепитала вона з солодкою посмішкою. — Це ж ви мене зрадили.

— Кажете — наче ріжете серпом по… кгм, перепрошую. — Бурий Бен почухав свої побиті сіро-білою сивиною бурці. — Ми перебігли на бік переможця, ото й усе. Таке ми вже робили, і то не вперше. Та зрештою, це навіть не я вирішив. Я хлопців спитав, усе як годиться.

— Тобто це вони мене зрадили, так я маю розуміти ваші слова? Але чому? За що? Невже я чимось зневажила «Других Синів»? Невже надурила з платнею?

— Та де там, — заперечив Бурий Бен, — але ж справа не завжди у грошві, ваша превисока осяйна могутносте. Я се дотямив ще в свою першу битву. На ранок після неї я копався серед трупів, шукаючи тут і там якоїсь здобичі. Набрів на один труп — сокирника, якому відтяли цілу руку біля плеча. Він був геть увесь вкритий кіркою крові та мухами — мо’, тому його ніхто до мене й не зачепив. А під мухами на ньому був товстий підбитий кубрак, і начебто непоганої шкіри. Я на око зміряв, що одежина мала добре мені пасувати, ну то розігнав мух, зрізав її собі… а вона, бачте, раптом вийшла така важезна, що й не піднімеш. Бо там під спідкою чолов’яга зашив собі цілий скарб золотих монет. Золотих, ваша превисокосте — милих серцю жовтих золотих. Ще й стільки, що людині стало б жити, наче князь, до кінця днів своїх. І що йому з них дісталося? Ото лежав він на полі, вкритий власним золотом, посеред крові та болота, і без руки, відтятої якимось сраним йолопом. Бачите, яка тут наука? Срібло солодше за мед, золото миліше за рідну матір… та коли даєш дуба, і те, й інше раптом здаються тобі не коштовнішими за гівно, висране тобою ж наостанок. Я колись казав вам: котрий сердюк зухвалий буває, той до старості не доживає. Моїм хлопцям просто не схотілося гинути ні за цапову душу. Коли я сказав їм, що ви нізащо не випустите драконів на юнкайців, вони, е…

«Ви завважили мою справу за програну, — подумала Дані, — і хто я така, щоб вас відраджувати?»

— Розумію. — На цьому вона могла б і спинитися, але не зуміла придушити цікавість. — Ви сказали: стільки золота, щоб жити, наче князь. І що ж ви зробили з таким статком?

Бурий Бен зареготав.

— Та я ж був дурний хлопчисько. Ляпнув чолов’язі, якого вважав за свого друга. А той доповів осавулові. Припхалися мої брати по зброї та звільнили мене від тягаря. Осавул сказав, що я надто молодий; мовляв, процвиндрю геть усе на вино та шльондр. Але кубрака дозволив собі залишити. — Бен сплюнув. — Ніколи не довіряйте сердюкам, вельможна пані.

— Цього я вже навчилася. Одного дня матиму радість подякувати вам за науку.

В кутиках очей Бурого Бена заграли зморшки.

— Краще не треба. Знаю, про яку дяку йдеться.

Він знову вклонився і пішов геть. Дані обернулася, щоб окинути поглядом своє власне місто. За її мурами, коло моря, упорядкованими шерегами стояли юнкайські намети, захищені ровами, що викопали невільники. Через річку, на півночі, таборували два залізні легіони з Нового Гісу, навчені та озброєні подібно до Неблазних. Ще два гіскарські легіони поставили свій табір на сході, закоркувавши шлях до Хизайського проходу. Конов’язі та вогнища вільних охочих полків розташувалися південніше. Удень небом зміїлися, наче пошматовані сірі стрічки, тонкі пасма диму; вночі там виднілися віддалені вогні. А просто біля затоки розкинулася огидна мерзота — невільницький базар. Дані навіть не бачила його зараз, після заходу сонця, але ж знала, що він там, і з того казилася ще гірше.

— Пане Барістане? — промовила вона стиха.

Білий лицар з’явився негайно.

— Так, ваша милосте?

— Скільки ви чули?

— Достатньо. В одному він справді не помиляється. Ніколи не довіряйте сердюкові.

«Та й цариці теж, разом із королевою» — подумала Дані.

— Чи є серед «Других Синів» такий, кого можна переконати якось, е-е-е… прибрати Бурого Бена?

— Так само, як колись Дааріо Нахаріс прибрав інших полковників «Буревісників»? — Старий лицар, вочевидь, почувався незручно і незатишно. — Можливо. Хтозна. Принаймні, я не знаю, ваша милосте.

«Не знаєш, — подумки погодилася вона. — Бо занадто вже чесний та шляхетний.»

— Ну нехай з «Другими Синами» не пощастило… але ж юнкайці винайняли ще три охочі полки.

— Мерзотників-горлорізів. Сміття, недобите у кількох сотнях битв, — застеріг пан Барістан. — А полковники в них такі ж зрадливі, як Бросквин.

— Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах… але чи не вигідна нам саме їхня зрадливість? Одного разу, пригадайте, я переконала «Других Синів» і «Буревісників» перебігти до нас.

— Якщо ваша милість бажають перемовитися наодинці з Гайло Реганом чи Строкатим Князем, я можу привести їх до ваших помешкань.

— Зараз не час. Забагато вух та очей. Відсутність полковників помітять, навіть якщо їх потай відділити від юнкайців. Треба знайти тихіший спосіб до них достукатися… і авжеж не сьогодні ввечері. Та вже невдовзі.

— Воля ваша. Хоча боюся, що до такої задачі пасую не найкращим чином. У Король-Березі доручення сього штибу давалися панові Мізинцю або Павукові. А ми, старі лицарі — дуже прості люди, навчені лише битися. І лише до того вдатні.

Лицар попестив руків’я свого меча.

— Наші бранці! — знайшлася Дані. — Вестеросці, які перебігли від «Вітрогонів» разом з трьома дорнійцями. Ми ж досі тримаємо їх у цюпах, хіба ні? То скористаймося ними!

— Ваша милість кажуть їх звільнити? Але чи це розумно? Їх прислали сюди підступно проточити собі шлях до вашої довіри, щоб при першій нагоді зрадити вашу милість.

— Ну то вони зазнали поразки — бо я їм не довіряю і ніколи не довірятиму.

Правду кажучи, Дані вже потроху забувала, як це — довіряти комусь.

— Все ж їх можна використати. Серед бранців начебто є жінка. На ім’я Меріс. Відішліть її назад… на знак моєї поваги. Якщо їхній полковник має розум, він втямить, що до чого.

— Та жінка — найгірша з усіх.

— То й на краще. — Дані хвильку подумала. — «Довгі Списи» теж варто промацати. І «Бойових Котів».

— Кровоборода? — Пан Барістан спохмурнів ще сильніше. — Коли ласка вашої милості, краще нам його не зачіпати. Ваша милість замолоді, щоб пам’ятати Дев’ятишагових Королів, але цього Кровоборода шито на той самий варварський копил. Честі в ньому немає ані краплі, лише голод та спрага… до золота, до слави, до крові.

— Вам про таких, мій лицарю, напевне відомо більше, ніж мені. — Якщо Кровоборід справді найбезчесніший та найзажерливіший серед сердюків, то і звабитися він може найлегше за всіх. Та їй не хотілося в таких справах іти проти порад пана Барістана. — Гаразд, дійте, як вважаєте за найліпше. Але покваптеся. Якщо Гіздахрів мир лусне, я хочу бути готовою. Невільникарям я не довіряю анітрохи. — «Та й чоловікові власному теж.» — Вони обернуть свої сили проти нас при перших ознаках нашої слабкості.

— Юнкайці теж слабшають. Кривава різачка оселилася серед толосців — так кажуть — і перекинулася через річку на третій гіскарський легіон.

«Бліда кобила.» Даянерис зітхнула. «Квайфа попереджала мене про прихід блідої кобили. І про дорнійського князя, сина сонця, теж. Вона чимало мені розповіла — та усе загадками.»

— Я не можу покладатися у порятунку від ворогів на пошесть. Звільніть Мальовану Меріс. Негайно.

— Воля ваша. І все ж, ваша милосте… даруйте мені зухвалість, але є інший шлях…

— Дорнійський? — зітхнула Дані. Трійко дорнійців були присутні на бенкеті, як личило станові й титулові великого княжича Квентина, хоча Резнак подбав посадити їх якнайдалі від її чоловіка. Гіздахр начебто норовом був не ревнивий, але жоден чоловік не буде щасливий побачити жениха-суперника при боці молодої дружини. — Так, юнак на вигляд приязний і мовою чемний, але…

— Дім Мартел — стародавній та чесний, ваша милосте, і до того ж вірний друг домові Таргарієн упродовж більше як століття. Я мав честь служити з двоюрідним дідом князя Квентина у сімці вашого батька. Князь Левин був такий шляхетний та відважний побратим по зброї, якого тільки можна бажати. Коли ласка вашої милості, Квентин Мартел походить від тієї ж самої крові.

— Я була б ласкава до нього, якби він з’явився з тими п’ятдесятьма тисячами мечів, про які згадував. Натомість він привів двох лицарів і приніс папірця. Чи прикрию я тим папірцем своїх підданих від Юнкаю? Якби ж він хоч кораблі мав…

— Сонцеспис ніколи не мав великої морської потуги, ваша милосте.

— Авжеж.

Дані достатньо було відомо з історії Вестеросу, щоб це знати. Німерія викинула на піщані узбережжя Дорну десять тисяч кораблів, але коли побралася зі своїм дорнійським князем, то спалила їх усі та довіку обернулася спиною до моря.

— Дорн надто далеко. Щоб потішити цього князя, я мусила б кинути свій народ. Вам краще відіслати його додому.

— Дорнійці знані по всіх усюдах своєю впертістю. Діди-прадіди князя Квентина боролися проти ваших мало не два століття. Без вас він звідси не поїде.

«Ну то загине тут, — подумала Даянерис, — хіба що має в собі щось таке, чого я не розгледіла.»

— То він досі всередині?

— Так, п’є зі своїми лицарями.

— Приведіть його до мене. Час йому познайомитися з моїми дітьми.

Тінь сумніву майнула довгим поважним обличчям Барістана Селмі, та він відповів просто:

— Воля ваша.

Її цар саме реготав у товаристві Юрхаза зо’Юнзака та інших юнкайських вельмож. Дані не думала, що він за нею сумуватиме, та про всяк випадок наказала служницям відповісти, що цариця пішла відповісти на природній поклик, якби цар раптом спитав.

Пан Барістан чекав коло сходів разом з дорнійським княжичем. Кутасте Мартелове обличчя червонілося, аж пашіло. «Перепив вина» — вирішила цариця-королева, хай як він намагався це приховати. За винятком прикраси на поясі у вигляді вервечки мідних сонць, дорнієць був одягнений дуже просто. «Його кличуть Жабиком» — пригадала Дані. І тепер сама бачила чому — пошукач її руки не вражав чоловічою вродою.

Вона посміхнулася.

— Пане князю! Донизу веде довгий шлях. Ви певні, що хочете його подолати?

— Якщо буде ласка вашої милості.

— Ну то ходімо.

Донизу сходами попереду них пішли двоє Неблазних, несучи смолоскипи; слідом рушили двоє Мідних Звірів: один у личині риби, інший — яструба. Навіть у її власній піраміді, у святкову ніч миру та веселощів, пан Барістан наполіг, щоб кожен королевин крок охороняла варта. Невеличка купка подолала довгий спуск у мовчанні, тричі зупинившись відпочити.

— Дракон має три голови, — мовила Дані, коли вони були вже на останньому прогоні сходів. — Мій шлюб не мусить скінчити всі ваші сподівання. Я знаю, навіщо ви тут.

— Заради вас, — відповів Квентин з незграбною ґречністю.

— Ні, — заперечила Дані. — Заради вогню та крові.

Один зі слонів затрубив до них зі свого стійла. Знизу залунало у відповідь таке ревище, що Даянерис зашарілася од раптового жару. Князь Квентин стривожено підняв очі.

— Дракони чують її наближення, — мовив до нього пан Барістан.

«Кожна дитина знає свою матір, — подумала Дані. — Коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя…»

— Вони кличуть мене. Ходімо.

Дані узяла князя Квентина за руку і підвела до підземелля, де сиділи замкнені двоє з її драконів.

— Лишайтеся ззовні, — наказала Дані панові Барістану, поки Неблазні відчиняли важезні та величезні залізні двері. — Я покладаюся на захист князя Квентина.

І ступила всередину, заохочуючи дорнійського князя ввійти та стати над пругом драконової ями.

Дракони вихиляли шиї туди й сюди, видивляючись вогняними очима. Візеріон розтрощив один ланцюг, розплавив решту і тепер чіплявся до стелі підземелля, наче величезний білий кажан, глибоко загнавши пазурі в обпечену, сипку цеглу. Раегал, ще в кайданах, завзято жвакував бичачу тушу. Шар кісток на дні ями був глибший, ніж попереднього разу, коли Дані спускалася до своїх діточок. Стіни та стеля набули чорно-сірого забарвлення — радше попелястого, ніж цегляного. Певно, довго вони не втримаються… але далі за ними — лише земля та камінь. «Чи вміють дракони прокладати діри крізь камінь, як вогнечерви старої Валірії?» Дані сподівалася, що не вміють.

Дорнійський князь зблід обличчям на молоко.

— Я… я чув, їх три…

— Дрогон полює степом. — Решту йому знати не обов’язково. — Білого звуть Візеріон, зеленого — Раегал. Я назвала їх на честь своїх братів.

Її голос відлунював від обгорілих кам’яних стін і здавався таким тоненьким та нікчемним — голосом дівчинки, аж ніяк не королеви-завойовниці… і не новоспеченої щасливої нареченої.

Раегал заревів, наповнивши яму розпеченим жовто-червоним списом полум’я. Візеріон засичав і відповів йому власним вогнем — золотим і жовтогарячим, а коли сплеснув крилами, у повітря злетіла хмара сірого попелу. Розірвані ланцюги зателенькали і заторохтіли навколо його ніг.

Квентин Мартел перелякано відстрибнув на крок назад. Жорстокіша жінка узяла б молодого князя на кпини, але Дані стиснула йому руку і мовила:

— Мене вони теж лякають. Тут нема чого соромитися. У пітьмі мої діточки стали сердиті та свавільні.

— Ви… ви маєте намір літати на них?

— На одному з них, так. Все, що я знаю про драконів, розповів мені брат у дитинстві або я прочитала у книжках. Кажуть, що навіть Аегон Завойовник не насмілювався сідати на Вхагар або Мераксеса, а сестри його ніколи не літали на Балеріоні Чорному Жасі. Дракони живуть довше за людей, деякі — по кілька століть, і Балеріон мав інших вершників по смерті Аегона… та ніколи жоден вершник не літав одразу двома драконами.

Візеріон знову засичав. Між зубів у нього здійнявся дим; глибоко у горлянці показався жар золотого вогню.

— Вони… такі люті й страшні істоти…

— Вони — дракони, Квентине. — Дані підвелася навшпиньки і легенько поцілувала його в обидві щоки. — І я теж.

Молодий князь ковтнув слину.

— Я… я теж маю в собі кров дракона, ваша милосте. У моєму родоводі є перша Даянерис — таргарієнівська принцеса, яка була сестрою Даерона Ласкавого і дружиною великого князя дорнійського. Володар Дорну збудував для неї Водограйні Сади.

— Водограйні Сади? — Сказати по правді, вона майже нічого не знала про Дорн і його минувшину.

— Улюблене місце мого батька на всьому світі. Матиму за щастя одного дня показати їх вам. Там усе вибудуване з рожевого мармуру, просто понад морем, і всюди навкруги — ставки та водограї.

— Надзвичайна краса, не маю сумніву. — Дані потягла князя геть від ями. «Йому тут не місце. Дарма він тут з’явився.» — То й поверталися б туди. Боюся, при моєму дворі вам не надто безпечно. Тут ви маєте більше ворогів, ніж гадаєте. Ви пошили Дааріо в дурні, а він таких образ не забуває.

— Я маю власних лицарів. Панцирних слуг, пов’язаних присягою.

— Двох лицарів. А Дааріо має п’ять сотень «Буревісників». Та й мого пана чоловіка вам краще остерігатися. Знаю, він здається м’яким та приязним, але не варто обманюватися. Влада Гіздахра походить від моєї, а у своїй службі він тримає найлютіших бійців світу. Якщо один з них вирішить звоювати ласку свого пана, позбавивши його суперника…

— Я син дорнійського великокняжого дому. Я не тікатиму від рабів та сердюків.

«Тоді ти найсправжнісінький дурень, князю Жабику.» Дані кинула на своїх лютих діточок останній довгий погляд. Вона чула їхній вереск, поки вела юнака назад до дверей, і бачила, як виграє на цеглі примхливе світло — відблиски їхніх вогнів. «Озирнуся назад — пропаду.»

— Пан Барістан викличе для нас двійко нош назад до бенкету, але підйом все одно буде довгим і втомним. — Позаду них з лунким брязкотом зачинилися великі залізні двері. — Розкажіть мені тим часом про ту іншу Даянерис. Я знаю з історії королівства мого батька менше, ніж повинна знати. Бо ж у дитинстві ніколи не мала при собі маестра.

«Хіба що старшого брата.»

— Матиму за велику радість, ваша милосте, — відповів Квентин.

Стояла вже глупа ніч, коли останні гості нарешті відкланялися, і Дані повернулася до власних помешкань — приєднатися до свого пана і чоловіка. Гіздахр був трохи під чаркою, та принаймні задоволений життям.

— Я дотримав своїх обіцянок, — сказав він їй, поки Іррі та Джихікі вдягали їх для сну. — Ви бажали миру, і ось він ваш.

«А ти бажав крові, і скоро я муситиму дати її тобі» — подумала Даянерис, але вголос мовила:

— Маєте за це мою дяку.

Події бурхливого дня розпалили пристрасть її чоловіка. Щойно служниці пішли до себе спати, він зірвав з неї нічне вбрання і повалив у ліжко на спину. Дані охопила його руками і дозволила робити, що заманеться — знала-бо, що довго він напідпитку не протримається.

Саме так і сталося. Невдовзі він послинявив їй вухо і зашепотів:

— З ласки богів, сьогодні ми нарядили нам сина.

Їй у голові залунали слова Міррі Маз Дуур. «Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході. Коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя. Коли твоє черево знову стане спроможне виносити живе дитя. Тоді й він повернеться. Аж тоді, не раніше.»

Маегі сказала ясніше нікуди: вона так само виносить живе дитя, як хал Дрого повернеться з мертвих. Але Дані мала таємниці, ділитися якими не знаходила в собі сили навіть з чоловіком — тож дозволила Гіздахрові зо’Лоракові плекати свої сподівання.

Невдовзі її ясновельможний чоловік заснув, а Даянерис заходилася крутитися і перекидатися при його боці. Вона хотіла струснути його, збудити, примусити знову себе обійняти, поцілувати, вграти ще раз… та якби він і зміг, то скоро б знову заснув і залишив її у пітьмі на самоті. Вона спитала себе, де перебуває і що робить Дааріо. Невже теж не знаходить собі спокою в темряві? Невже думає про неї? Невже справді її кохає? Чи вже ненавидить за одруження з Гіздахром? «Дарма я взяла його до себе в ліжко.» Він був усього лише сердюк, негідний стати чоловіком цариці й королеві, та все ж…

«Я все знала заздалегідь, але однаково вчинила зі своєї примхи.»

— Ласкава царице? — пролунав у пітьмі тихий голос.

Дані смикнулася.

— Хто це там?!

— Це я, Місандея. — Наатійська драгоманка присунулася ближче до ліжка. — Ся-одна чула, як ви плакали.

— Плакала? Я не плакала. Чого б мені плакати? Я уклала мир, маю свого царя і все, про що може мріяти володарка. Тобі щось наснилося, та й по тому.

— Як скажете, ваша милосте, — мовила дівчинка і обернулася уходити.

— Залишся! — мовила Дані. — Не хочу бути сама.

— З вами його милість, — зауважила Місандея.

— Його милість спить, а я не можу. Назавтра я маю влаштувати криваву купіль — такою є ціна, за яку я купую мир.

Даянерис кволо посміхнулася і поплескала долонею по ліжку.

— Ходи сюди. Сідай і побалакай зі мною.

— Якщо ваша ласка. — Місандея присіла поруч. — Про що балакатимемо?

— Про рідний дім, — відповіла Дані. — Про Наат. Про братів і метеликів. Розкажи про те, з чого радієш, з чого смієшся, про свої найщасливіші спогади. Нагадай мені, що в цьому світі ще досі лишилося добро.

Місандея зробила все, що змогла. Вона продовжувала розповідати, коли Дані нарешті заснула і побачила чудернацький, непевний, туманний сон про дим та вогонь.

Ранок настав занадто швидко.