Танок з драконами

Сторож

— Нумо погляньмо на голову, — наказав великий князь.

Арео Гота пробіг долонею по гладкому ратищу довгої сокири — своєї дружини з ясену та заліза — не припиняючи сторожко пильнувати. Він пильнував білого лицаря — пана Балона Лебедина — і решту, хто з ним приїхав. Пильнував Піщаних Змійок, кожну за окремим столом. Пильнував панів та паній, стольних слуг, старого сліпого підстолія, молодого маестра Милоша з шовковистою борідкою та улесливою посмішкою. Стоячи наполовину в світлі, наполовину в тіні, він бачив усіх. «Служи. Корися. Борони.» Така була його праця, такий обов’язок лежав на його плечах.

Решта очей у палаті прикута була до скриньки, різьбленої з чорного дерева, зі срібними завісами та замками. Прегарна річ, певно. Але дехто з нині зібраного у Старому Палаці Сонцеспису товариства може скоро зустріти власну смерть залежно від того, що знаходиться всередині.

Шурхотячи по підлозі палати капцями, до пана Балона Лебедина наблизився маестер Калеот. Невеличкий круглястий чоловічок виглядав препишно у новій рясі з широкими тьмяно-жовтими та брунатно-горіховими смугами, помережаними вужчими червоними стрічками. Вклонившись, він узяв скриньку з рук білого лицаря і поніс до помосту, де між донькою Аріаною та коханкою покійного брата Еларією сидів у кріслі на колесах великий князь Доран Мартел. Повітря наповнювали солодкими пахощами кількасот запашних свічок. Коштовні камені блищали на пальцях панів, пасках і намітках паній. Арео Гота налощив свою мідну лускату броню, мов дзеркало, і теж виблискував нею у сяйві свічок.

Тиша впала у палаті. «Весь Дорн затамував подих.» Маестер Калеот поставив скриньку на підлогу коло крісла князя Дорана. Маестрові пальці, зазвичай такі легкі та спритні, незграбно занишпорили засувами і завісами. Нарешті віко відкинулося, і показався череп усередині. Гота почув, як хтось закашлявся. Одна з близнючок Раріг щось прошепотіла до іншої. Еларія Піщанець заплющила очі й замурмотіла молитву.

Сотник варти помітив, що пан Балон Лебедин напружився, наче натягнута тятива. Цей новий білий лицар був не такий довготелесий та вродливий, як попередній, але ширший у раменах, дебеліший, з товстими линвами м’язів на руках. Білосніжне корзно застібнуте було на шиї срібною пряжкою з двома лебедями. Одного птаха зробили зі слонової кістки, іншого — з оніксу; Арео Готі здалося, що вони запекло б’ються один з одним. Лицар, що носив пряжку, теж виглядав неабияким бійцем. «Цей не помре так легко, як той. Не кинеться мені просто під сокиру, як пан Арис. Він сховається за щитом і змусить мене нападати.» Та якщо дійде до бійки, Гота буде готовий. Сокирою його, як завжди, можна було голитися.

Арео дозволив собі побіжний погляд на скриню. Череп лежав на подушці чорної повсті і вишкіряв зуби. Черепи всі шкірили зуби, але цей чомусь здавався веселішим за інші. «І більшим теж.» Сотник варти ще ніколи не бачив такого великого. Важка брила лоба, могутня щелепа… кістка сяяла при свічках, біла, наче корзно пана Балона.

— Поставте на підвищення, — наказав великий князь. У очах його заблищали сльози.

Підвищення являло з себе стовп чорного мармуру, на три стопи вищий за маестра Калеота. Опецькуватий маестер аж підстрибнув навшпиньках, та однак не дістав. Арео Гота хотів був допомогти, але Обара Піщанець устигла першою. Навіть без батога і щита вона виглядала суворо, по-чоловічому — замість сукні мала на собі штани і лляну сорочку до литок, оперезану на стані поясом з мідних сонць. Брунатне волосся Обари було зав’язане на потилиці у вузол. Вихопивши череп з м’яких рожевих рук маестра, вона поставила його на верхівку мармурового стовпа.

— От і все. Гора більше не на коні, — урочисто і похмуро проказав великий князь.

— Чи була його смерть довгою та болісною, пане Балоне? — запитала Тієна Піщанець таким голосочком, яким юна дівчина могла б поцікавитися, чи гарно їй пасує сукня.

— Він верещав багато днів поспіль, ясна панно, — відповів білий лицар, хоч і не надто охоче. — Ми чули його волання по всьому Червоному Дитинцю.

— Невже це вас непокоїть, добрий лицарю? — запитала панна Нім. Вона мала на собі сукню жовтого шовку, таку тонку та легку, що свічки сяяли просто крізь неї, мерехтячи на коштовно прикрашеному золотому мереживі, вдягненому на тіло. Вбрання було таке безсоромне, що білий лицар ледве смів підняти очі на дівчину. Але Гота подумки схвалював побачене: Німерія була найменш небезпечна, коли мала на собі найменше одягу, а інакше на її тілі легко знайшлося б з десяток ножів. — Пан Грегор був кривавий горлоріз і мерзенний убивця, про це погоджуються всі. Коли хто і заслужив пекельно страждати у смертну годину, то це він.

— Може, воно і так, ясна панно, — відповів Балон Лебедин, — та все ж пан Грегор був лицарем, а лицар має гинути з мечем у руці. Отрута — ниций та брудний спосіб убивати.

Панна Тієна лише посміхнулася. Її сукня була вершково-зеленувата, з довгими мереживними рукавами, така скромна та невинна, що будь-хто з чоловіків сприйняв би її господарку за найцнотливішу з дів. Але Арео Гота знав краще. Її м’які світлошкірі руки несли смерть незгірш Обариних, укритих мозолями — а може, ще й певніше. Гота спостерігав за нею якомога пильніше, нашорошуючись на кожен найменший рух пальців.

Великий князь Доран насупився.

— Так-то воно так, пане Балоне, проте я схиляюся до думки панни Нім. Якщо хтось і заслужив померти з вереском у смертній муці, то це Грегор Клеган. Він замордував мою добру сестру, розтрощив голову її дитини об стіну. Молюся, щоб він палав нині у найжаркішому пеклі, а Елія та її діти знайшли вічний спокій. Саме такого правосуду жадав Дорн, і я радий, що дожив скуштувати його смак. Нарешті, по довгих роках, Ланістери таки довели правдивість своїх вихвалянь і сплатили старий кривавий борг.

Великий князь лишив Рікассо, своєму сліпому підстолієві, право підвестися першим і проказати здравицю.

— Пані та панове! Вип’ємо нині за Томена, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя!

Коли підстолій почав промову, між гостей забігали чашники, наповнюючи келихи та чари з глеків і дзбанів. Подавали міцну дорнійську наливку — темну, наче кров, і солодку, як помста. Але сотник її не пив. На бенкетах він ніколи не пив. Великий князь теж не доторкнувся до наливки — він пив власне вино, приготоване маестром і добряче присмачене маковим соком, щоб послабити муку в набряклих суглобах.

Білий лицар пив, як належить — зрештою, того вимагала чемність. Так само чинили і його супутники. З ними разом перехиляли чари князівна Аріана, пані Джордейн, господар Божеласки, лицар з Лимоннику, пані Примар-Горба… і навіть Еларія Піщанець, кохана підбічниця князя Оберина, що була з ним у Король-Березі в тяжку годину його смерті. Але Гота пильніше придивлявся до тих, хто не пив: пана Даемона Піщанця, князя Тремонда Гаргалена, близнючок Раріг, Дагоса Манівця, Уллерів з Геєнни, Вилів з Кістяного шляху. «Якщо бути клопоту, він почнеться з когось із них.» Дорн кипів гнівом, його роздирали чвари, і влада великого князя Дорана у його маєтностях віднедавна прикро послабшала. Чимало його значкових вважало свого зверхника за слабака і вимагало відкритої війни з Ланістерами та королем-хлопчаком на Залізному Престолі.

Найпомітнішими з усіх були Піщані Змійки — байстрючки покійного брата великого князя, Оберина Червоного Гаспида, три з яких сиділи на бенкеті. Доран Мартел був мудрецем серед князів земних, і не личило сотникові його варти піддавати сумніву рішення володаря, але Арео Гота потай дивувався, чому це князь раптом звільнив панн Обару, Німерію та Тієну з самотніх келій у Спис-Башті.

Тієна відмовилася пити здравицю Рікассо, щось пробурмотівши, а панна Нім — відмахнувшись рукою. Обара дозволила налити свій келих по вінця і перекинула над підлогою, а коли служниця стала на коліна витерти червону калюжу, Обара стрімкими кроками вийшла з палати. За мить князівна Аріана теж вибачилася і пішла за нею услід. «Обара ніколи не оберне гніву на малу князівну, — подумав Гота, не переймаючись. — Вони сестри у перших, і люблять одна одну.»

Бенкет тривав ще довго, аж до пізньої ночі, очолюваний вишкіреним черепом на стовпі чорного мармуру. Подали сім страв на честь семи богів і семи братчиків Королегвардії. Юшку було приготовано з яйцями та лимоном; довгі зелені перці набито твердим сиром та цибулею. Подали також пироги з міногами, спечених у меді каплунів, рибу-вусаня з глибоких ковбань Зеленокрівці — таку величезну, що до столу її тягли четверо слуг. Далі принесли гостру соковиту страву зі шматків семи різновидів змій, стушкованих на повільному вогні з драконоперцями, червоними помаранчами і краплею отрути для присмаку. Гота знав, що та страва — пекуча, як вогонь, хоча сам не куштував. Слідом подали шербет — охолодити язики. На солодке кожен гість отримав череп, виплетений з цукрової нитки. Коли на черепі зламали скоринку, то всередині знайшлися солодкі вершки зі шматочками слив та вишень.

Князівна Аріана повернулася саме вчасно до набитих сиром перців. «Маленька князівна» — так думав про неї Гота, хоча Аріана давно вже була дорослою жінкою, і яскраво-червоні шовкові шати, що вона носила, не лишали в цьому жодного сумніву. Але останнім часом вона перемінилася і в дечому іншому. Її змова на коронування Мирцели зазнала поразки з-за зради, саму її посадовили до Спис-Башти, прирікши на мовчання та усамітнення. Все це приборкало її, додало виваженості. Готі здалося, що мало бути і щось інше — якась таємниця, що нею батько поділився з дочкою, коли звільняв з ув’язнення. Але що саме, яка таємниця… про те сотник варти навіть не здогадувався.

Великий князь посадовив доньку між собою та білим лицарем, на місце найвищої пошани. Аріана посміхнулася, ковзаючи знову до крісла, і щось промуркотіла на вухо панові Балону. Лицар нічого не відповів. Гота помітив, що їсть він небагато: ложку юшки, шматочок перцю, ніжку каплуна, трохи риби. Від пирога з міногами він зовсім відмовився, а тушкованих змій скуштував лише крихітну ложечку. Та навіть від неї чолом його поплив піт. Гота співчував лицареві — коли він сам уперше з’явився в Дорні, тутешні вогняні страви зав’язували йому язик вузлом і наскрізь пропалювали кишки. Але відтоді минуло багато років, волосся його збіліло, а шлунок і горлянка давно звикли до всього, що їли уроджені дорнійці.

Коли подали цукрові черепи, пан Балон стиснув вуста і кинув на великого князя довгий погляд — мовби питав, чи не кепкують з нього. Доран Мартел нічого не помітив, але помітила його донька.

— Це так наш кухар пожартував, пане Балоне, — мовила Аріана. — Для нас, дорнійців, навіть смерть не є священною і недоторканою. Ви ж не образитеся на нас? Благаю, не ображайтеся!

І легенько пробігла пальцями уздовж тилу долоні білого лицаря.

— Сподіваюся, ваше перебування у Дорні було легке та втішне.

— Хай де я зупинявся, ласкава панно, усюди стрічав найпалкішу гостинність.

Аріана торкнулася пряжки, що скріплювала його корзно — пряжки з лебедями у бійці.

— Завжди полюбляла лебедів. Немає птаха прекраснішого по цей бік від Літніх островів.

— Ваші павичі могли б не погодитися, — відповів пан Балон.

— Могли б, — кивнула Аріана, — але павичі — зарозумілі, марнославні істоти, тільки й знають, що день тинятися двором у своїх барвистих шатах. Ні, краще дайте мені лебедя у білому небесному спокої або в чорній величній красі.

Пан Балон мовчки кивнув і сьорбнув вина. «Цього не спокусити так само легко, як його присяжного братчика, — подумав Гота. — Пан Арис був ще хлопчина, хай які його роки. А цей — чоловік, воїн. І пильний — зненацька не застукаєш.» Сотник зрозумів з першого погляду, що білому лицареві тут неспокійно. «Чужа земля, чужі звичаї… і не всі йому до смаку.»

Гота добре його розумів. Дорн видався і йому чудернацьким краєм, коли він уперше приїхав сюди з майбутньою княгинею — вже багато років тому. Бородаті жерці навчили його посполитої мови Вестеросу, перш ніж відіслати з новою службою, але дорнійці однак торохтіли так швидко, що він геть нічого не розумів. Дорнійські жінки здалися йому занадто розпусними, дорнійське вино — занадто кислим, а дорнійські страви — пересиченими незвично гострими прянощами. Ще й дорнійське сонце день у день безжально палило з блакитного неба — не те що бліде, нежарке сонце Норвосу.

Сотник знав, що подорож пана Балона була швидша, ніж його, проте не позбавлена своїх негараздів. Трійко лицарів, вісім зброєносців, двадцятеро стражників, а до них чимало всякої челяді при конях та обозі супроводжували його від Король-Берега. Щойно вони перетнули гори і опинилися у Дорні, їхнє просування сповільнилося чередою бенкетів, ловів та святкувань у кожному замку, який траплявся назустріч. Коли ж загін нарешті досяг Сонцеспису, привітати їх не з’явилася ані принцеса Мирцела, ані пан Арис Дубосерд. «Білий лицар знає: щось тут нечисто, — міркував Арео Гота, — але його турбує не лише це.» Можливо, занепокоєння панові Балону додала присутність Піщаних Змійок. А коли так, повернення Обари до палати мало линути йому оцту на рану. Старша Змійка пробралася до свого місця без жодного слова і всілася похмура та насуплена, ні на кого не дивлячись.

Майже опівночі великий князь Доран обернувся до білого лицаря і мовив:

— Пане Балоне, я прочитав листа, привезеного вами від нашої ласкавої королеви. Чи можу я вважати, що ви знайомі з його змістом?

Гота побачив, як напружився лицар.

— Знайомий, пане князю. Її милість повідомила, що мені, можливо, доведеться супроводжувати її доньку назад до Король-Берега. Король Томен сумує за сестрою і хотів би запросити принцесу Мирцелу до двору на недовгу гостину.

Князівна Аріана зробила сумне личко.

— Ой, але ж ми, пане, всі так прихилилися душею до Мирцели. Вони з моїм братом Тристаном вже геть нерозлучні.

— Княжича Тристана також радо вітатимуть у Король-Березі, — мовив Балон Лебедин. — Певен, король Томен захоче познайомитися з ним. Його милості дуже бракує добрих приятелів, близьких до нього за віком.

— Дружні стосунки, зав’язані у дитинстві, можуть тривати ціле життя, — зауважив великий князь Доран. — Коли Тристан з Мирцелою поберуться, вони з Томеном стануть братами. Королева Серсея має рацію. Хлопчики мають зустрітися і стати друзями. Звісно, Дорн сумуватиме за своїм княжичем, але Тристанові давно вже час побачити трохи світу за мурами Сонцеспису.

— Певен, Король-Берег привітає великого княжича щиро та гаряче.

«Чому він пітніє? — спитав себе сотник варти, пильно спостерігаючи. — У палаті прохолодно, а тушкованих змій він не торкався.»

— Щодо іншої справи, про яку згадує королева Серсея, — вів далі князь Доран, — справді, місце Дорну в малій королівській раді спорожніло зі смертю мого брата. Час його знову заповнити. Мені лестить, що її милість вважає мої поради корисними для себе. Та я маю сумнів, що мені стане сил для такої далекої подорожі. Можливо, морем?

— Кораблем? — Пана Балона, здавалося, застукали зненацька. — Але… чи це безпечно, великий князю? Восени буяють найгірші шторми, так я чув від мореплавців, ще й… пірати на Порогах, вони…

— Авжеж. Пірати. Ваша правда, пане. Безпечніше повернутися тим самим шляхом, яким ви до нас приїхали, — привітно посміхнувся великий князь Доран. — Побалакаймо про це назавтра. Коли досягнемо Водограйних Садів, то розкажемо Мирцелі. Знаю, вона дуже зрадіє. Поза сумнівом, вона теж дуже скучила за братом.

— Прагну якнайскоріше побачити ясну панну принцесу, — мовив пан Балон. — І відвідати ваші Водограйні Сади. Кажуть, вони на диво прегарні.

— Прегарні, мирні, спокійні, — відповів великий князь. — Прохолодний вітерець, іскристі бризки, дитячий сміх. Водограйні Сади — моє улюблене місце в цьому світі, добрий лицарю. Один з моїх предків наказав спорудити їх на втіху своїй нареченій з дому Таргарієн, щоб уберегти її від пилюки та спеки Сонцеспису. Даянерис звали ту наречену, і була вона сестрою короля Даерона Ласкавого. Саме той шлюб привів Дорн у Семицарство, зробив нас його частиною. Вся держава знала, що дівчина кохала Даеронового брата-байстрюка Даемона Чорножара, і він кохав її теж, але королю вистачило мудрості поставити добро багатьох тисяч підданих вище за бажання двох закоханих, хай якими дорогими вони йому були. Саме Даянерис заповнила ці сади дитячим сміхом. Спочатку там гралися її власні діти, а згодом — сини та доньки панства і лицарства, що виховувалися разом з хлопчиками та дівчатками великокняжого роду. Одного літнього дня, коли сонце нещадно палило з неба, Даянерис зглянулася на дітей кухарів, челядників, машталірів і запросила їх теж купатися у ставках та водограях. Так започаткувався звичай, що живе донині.

Великий князь ухопився за колеса свого крісла і від’їхав назад від столу.

— Але прошу дарувати мені, добрий лицарю. Розмови стомили мене, а вирушати назавтра мусимо з першим промінням сонця. Обаро, чи не матимеш ласку проводити мене до ліжка? Німеріє, Тієно, ви теж приходьте — сказати старому дядечкові на добраніч.

Отак і випало Обарі Піщанець котити великокняже крісло з бенкетної палати Сонцеспису довгою галереєю до Доранової світлиці. Слідом тупав Арео Гота з її сестрами, а з ними — князівна Аріана та Еларія Піщанець. Ззаду поспіхом перебирав ніжками у капцях маестер Калеот, колисаючи в обіймах голову Гори, наче малу дитину.

— Ви ж не хочете насправді відіслати Тристана та Мирцелу до Король-Берега? — недовірливо питала Обара, штовхаючи крісло. Кроки її були довгі, сердиті, похапливі, занадто швидкі; великі дерев’яні колеса крісла гучно торохтіли на грубо обтесаних каменях підлоги. — Вчиніть так, і ми більше не побачимо дівчинки, а ваш син решту життя проживе заручником Залізного Престолу.

— Чи не вважаєш ти, Обаро, мене за недоумка? — зітхнув великий князь. — Ти багато чого не знаєш, але краще не обговорювати зайвого тут, де кожен може почути. Замовкни ненадовго — і скоро знатимеш від мене більше.

Доран Мартел болісно зіщулився.

— Ой, повільніше, небого, якщо ти мене любиш. Отой останній стрибок мені в коліно наче ножем штрикнув.

Обара вдвічі сповільнила крок.

— То що ж ви робитимете?

З відповіддю встрягла її сестра Тієна.

— Те саме, що пан дядько роблять завжди, — промуркотіла вона. — Чекатимуть, зволікатимуть, ухилятимуться від відповіді. Ніхто в світі не вміє цього краще за нашого звитяжного дядечка.

— Ти дарма ображаєш пана батька! — заперечила князівна Аріана.

— Замовкніть усі нарешті! — наказав великий князь.

Коли двері світлиці надійно зачинилися, князь Доран розвернув крісло до жіноцтва, що прийшло разом з ним. Навіть таке зусилля лишило його геть засапаним; до того ж мирійська ковдра, що вкривала йому ноги, застрягла між двох шпиць колеса, і князь мусив ухопитися за неї, щоб ковдру не зірвало. Під накривкою ноги його були бліді, м’які, безсилі, моторошні на вигляд. Обидва коліна почервоніли й набрякли, пальці на ногах стали майже пурпурові, удвічі більші за звичайні. Арео Гота бачив їх безліч разів, і все ж здригнувся, побачивши знову.

Наперед виступила князівна Аріана.

— Дозвольте вам допомогти, батьку.

Великий князь висмикнув ковдру з колеса.

— Дякую, ковдру я ще в змозі упорати. Хай навіть лише її.

Ноги Дорана Мартела були нерухомі вже три роки, хоча в руках і плечах ще лишилася якась сила.

— Чи не принести моєму князеві кухлик макового молочка? — запитав маестер Калеот.

— З цим болем мені знадобиться добряче цебро. Дякую, не треба. Мені потрібен ясний розум. На цю ніч будьте вільні.

— Ваша воля, мій князю, — вклонився маестер Калеот, усе ще стискаючи в м’яких рожевих рученятах череп пана Грегора.

— Я заберу оце. — Обара Піщанець вихопила череп з його рук і простягнула поперед себе, роздивляючись. — Як виглядав Гора-на-Коні? Відки ми знаємо, що це він? Вони могли б занурити голову в смолу. Навіщо чистити її до кісток?

— Смола зіпсувала б скриньку, — припустила панна Нім. Тим часом маестер Калеот поспішив геть. — Ніхто не бачив, як Гора помирав, ніхто не бачив, як йому відрізали голову. Зізнаюся, це мене трохи непокоїть. Але з іншого боку, чого б домоглася сука-королева, якби отак нас надурила? Якщо Грегор Клеган живий, рано чи пізно правда з’ясується. Лобуряка мав вісім стоп зросту, другого такого немає на всьому Вестеросі. Якщо він десь вигулькне, Серсея постане брехухою перед цілим Семицарством. Чи не маячня — піддавати себе такій небезпеці? І за віщо? Чого вона цим досягне?

— Череп таки чималий, годі казати, — мовив великий князь. — І ми знаємо, що Оберин тяжко поранив Грегора. Відтоді ми чули багато звісток, що Клеган помер повільно і у страшних муках.

— Саме так, як хотів наш батечко, — посміхнулася Тієна. — Сестрички, кажу вам, я знаю отруту, яку використав батько. Якщо його спис хоча б подряпав Горі шкіру, то Клеган напевне мертвий, попри зріст і силу. Сумнівайтеся у своїй сестрі, якщо ваша ласка, та ніколи не сумнівайтеся у нашому батькові.

Обара сердито скинулася на її слова.

— Ніколи не сумнівалася і не буду! — Вона насмішкувато поцілувала череп. — Непоганий початок, як на мене.

— Початок?! — недовірливо перепитала Еларія Піщанець. — Крийте боги! Я сподівалася, це вже кінець. Тайвин Ланістер мертвий. Так само Роберт Баратеон, Аморі Лорх, а тепер і Грегор Клеган. Усі, хто доклав рук до вбивства Елії з дітьми. Ба навіть Джофрі, який ще не народився, коли Елія загинула. Я бачила смерть малого на власні очі. Дивилася, як він роздирав собі горло, намагаючись вдихнути. Кого ще лишилося вбити? Невже Мирцела та Томен теж мають померти, щоб тіні Раеніс та Аегона нарешті знайшли спокій? Коли ж це скінчиться?

— Скінчиться, коли проллється достатньо крові, — відповіла панна Нім. — Скінчиться тоді, коли Кастерлі-на-Скелі розколеться навпіл, і промені ясного сонця засмажать хробаків та слимаків усередині. Скінчиться тоді, коли на руїну остаточно зійде все, що будував Тайвин Ланістер.

— Він загинув від руки власного сина! — гарикнула Еларія. — Хіба тобі мало?

— Було б не мало, якби він загинув од моєї руки. — Панна Нім всілася у кріслі, закинувши довгу чорну косу через плече на коліна. Вона мала вдовиний клин свого батька, а під ним — великі ясні очі. Червоні, наче вино, вуста, вигнулися шовковою усмішкою. — У мене б він легкою смертю від стріли не відбувся.

— Пан Грегор справді виглядає якимсь самотнім, — мовила Тієна своїм солодким голосочком цнотливої септи. — Певно, йому бракує товариства.

Щоками Еларії текли сльози, темні очі палко блищали. «Навіть коли плаче, вона має в собі силу» — подумав сотник.

— Оберин прагнув помсти за Елію. Тепер ви троє прагнете помсти за нього. Нагадую вам, що я маю чотирьох доньок. Ваших сестер. Моїй Елії чотирнадцять років, вона майже доросла жінка. Обелі — дванадцять, у ній розквітає дівчина. Вони вас обожнюють, як Дорея та Лореза обожнюють їх. Якщо ви загинете, чи мають Ель та Обела шукати помсти за вас, а потім Дорея та Лорі за них? І так триватиме вічно? Питаю ще раз: коли ж це скінчиться?!

Еларія Піщанець поклала долоню на голову Гори.

— Я бачила смерть вашого батька. Ось його вбивця. Чи можу я взяти цей череп з собою до ліжка? Чи зігріє він мене вночі, чи подарує розраду? Чи розвеселить мене, заспіває пісню, подбає про мене у хворобі й старості?

— Чого ж ви тоді хочете, пані? — спитала панна Нім. — Чи не відкласти нам списи, начепити посмішки і забути про всі завдані нам кривди?

— Війна вже на порозі, хочемо ми того чи ні, — мовила Обара. — На Залізному Престолі сидить король-хлопчак. Князь Станіс тримає Стіну і збирає північан на підтримку своєї справи. Дві королеви гризуться за Томена, мов дві сучки за соковиту кістку. Залізняки захопили Щитові острови і набігають вгору Мандером, у саме серце Обширу. Відтак і Вирій матиме чим піклуватися. Наші вороги у безладі. Час настав.

— Для чого? Накосити ще черепів? — Еларія Піщанець обернулася до великого князя. — Вони сліпі. Я не хочу більше цього чути!

— Ходи до своїх дівчаток, Еларіє, — наказав їй великий князь. — Маєш моє слово: їх не спіткає ніяка халепа.

— Мій князю.

Еларія поцілувала його у чоло і відкланялася. Арео Готі сумно було дивитися, як вона іде. «Хороша жінка» — подумав він.

Коли Еларія пішла, панна Нім мовила:

— Я знаю, що вона кохала нашого батька, та вочевидь, ніколи не розуміла.

Великий князь кинув на неї чудернацький погляд.

— Вона розуміла більше, Німеріє, ніж ти маєш надію зрозуміти. Вона зробила твого батька щасливим. Зрештою, лагідне серце буває могутнішим за гордість можновладця і мужність воїна. Проте є деякі речі, яких Еларія не знає і не має знати. Ця війна вже почалася.

Обара зареготала.

— Ще б пак! Клопотом нашої дорогенької Аріани!

Князівна зашарілася. Гота помітив, як обличчям її батька промайнула хвиля гніву.

— Вона вчинила так не лише з власної примхи, а й заради вас усіх. Я б не поспішав з неї глузувати.

— Я не глузувала. Я її хвалила! — випнулася Обара Піщанець. — Зволікайте, вичікуйте, ховайтеся і дуріть, скільки хочте, дядечку, але рано чи пізно пан Балон має постати лицем до лиця з Мирцелою в Водограйних Садах. І коли це станеться, важко буде йому не помітити в неї брак одного вуха. А потім дівчинка розкаже, як ваш сотник розтяв Ариса Дубосерда від шиї до пупа одним ударом своєї сталевої дружини, і тоді…

— Ні! — Князівна Аріана випросталася з подушки, на якій сиділа, і поклала руку Готі на лікоть. — Все сталося не так, сестричко. Пан Арис загинув від руки Герольда Дейна.

Піщані Змійки перезирнулися.

— Темної Зорі?!

— Так, це зробив Темна Зоря, — кивнула маленька князівна. — Він намагався вбити і принцесу Мирцелу. Так вона сама скаже панові Балону.

Нім посміхнулася.

— Принаймні, тут є трохи правди.

— Тут усе правда, — мовив великий князь, зіщулившись з болю. «Що йому болить більше: подагра чи брехня?» — А потім пан Герольд утік назад до свого Горіскиту, поза межі нашої досяжності.

— Темна Зоря, — промуркотіла Тієна і захихотіла. — Повісити на нього всю вину? Чом би й ні? Але чи повірить пан Балон?

— Повірить, якщо почує від Мирцели, — наполягала Аріана.

Обара пирхнула на знак невіри.

— Хай вона збреше сьогодні, збреше завтра, але колись та обмовиться правдою. Якщо дозволити панові Балону повезти її розповідь назад до Король-Берега, то застукотять тулумбаси і потече кров. Його не можна відпускати!

— Вбити пана Балона — штука нехитра, — мовила Тієна, — але тоді доведеться вбити і решту загону, навіть юних милих зброєносців. Вийде так… неоковирно.

Великий князь Доран заплющив очі, потім знову розплющив. Гота помітив, як його нога затремтіла під ковдрою.

— Якби ви не були доньками мого брата, я б запроторив вас назад до келій і тримав там, поки ваші кістки не збіліють. Натомість я маю намір узяти вас до Водограйних Садів. Там ви спізнаєте корисну науку, якщо вам стане розуму її втямити.

— Науку? — спитала Обара. — Я бачила там самих лише голих дітей.

— О так, — відповів великий князь. — Я розповів панові Балону про Водограйні Сади, але ж не все. Поки діти хлюпалися у ставках, Даянерис спостерігала за ними з-поміж помаранчевих дерев, і до неї прийшло розуміння. Вона не могла відрізнити шляхетну дитину від уродженої підло. Голими вони були просто дітьми. Невинними, вразливими, гідними довгого життя, любові, турботи, захисту. «Ось твої маєтності, ось твоє господарство, — казала вона своєму синові та спадкоємцю. — Пам’ятай про них, що б ти не робив.» Моя мати проказала мені ті самі слова, коли я доріс віку, щоб залишити ставки і водограї. Можновладцеві легко скликати списи, але ціну за це завжди платитимуть діти. Ось чому мудрий володар ніколи не розпочне війни без вагомої причини. І ніколи — війни, в якій не сподівається на перемогу.

— Я не сліпий і не глухий. Я знаю, що всі ви вважаєте мене слабким, кволим, наляканим. Але ваш батько знав мене краще. Оберин завжди був гаспидом — смертяним, небезпечним, непередбачуваним. Ніхто не смів наступити йому на хвіст. Я ж був травою. М’якою, привітною, прохолодною, запашною, покірною кожному подиху вітру. Хто боїться ходити по траві? Але саме трава ховає гаспида від ворогів і укриває його доти, доки той не вдарить. Ми з вашим батьком працювали разом тісніше, ніж ви гадаєте… але його більше немає. Постає питання: чи можу я довіритися його донькам? Чи послужать вони мені замість батька?

Гота уважно роздивився кожну по черзі. Обара… чорні нігті, виварена шкіра, сердиті, близько посаджені очі, тьмяно-брунатне волосся кольору щурячого хутра. Німерія… неквапна, гнучка, вишукана, шкіра кольору оливи, довга чорна коса переплетена дротом червоного золота. Тієна… блакитноока білявка, розквітла жінка, схожа на юну дівчинку, з м’якими руками та тихим лагідним смішком.

Тієна відповіла за усіх трьох.

— Найтяжче, дядьку — сидіти без діла. Дайте нам доручення, будь-яке… і побачите від нас найщирішу, найвірнішу покору вашій ясновельможній волі.

— Це добре чути, — зауважив великий князь, — але слова — то вітер. Ви — доньки мого брата, я люблю вас як свою рідну кров, але навчився не надто вам довіряти. Тому хочу від вас присяги на вірність. Чи присягаєтеся ви служити мені й виконувати мою волю?

— Якщо мусимо, то присягнемося, — відповіла панна Нім.

— Тоді присягніться негайно. Могилою свого батька.

Обара спохмурніла лицем.

— Якби ви не були нашим дядьком…

— Але я є вашим дядьком. І вашим володарем. Присягніться — або забирайтеся геть.

— Я присягаюся, — відповіла Тієна. — Могилою мого батька.

— Я присягаюся теж, — мовила панна Нім. — Іменем Оберина Мартела, Червоного Гаспида Дорну, кращим від вас воїном і правителем.

— Авжеж, — додала Обара. — І я теж. Іменем батька. Присягаюся.

Напруга дещо спала з обличчя великого князя. Гота помітив, як він відкинувся у своєму кріслі. Доран простягнув руку, князівна Аріана кинулася до нього підтримати її.

— Скажіть їм, батьку.

Великий князь Доран вдихнув хрипко, зсудомлено.

— Дорн ще й досі має друзів при дворі. Друзів, що повідомляють нас про речі, які нам знати не дозволено. Серсеїне запрошення — підступ, омана. Тристан ніколи не досягне Король-Берега. Дорогою назад, десь у королівській пущі, загін пана Балона спіткає напад розбійної зграї. У тому нападі мій син загине. Мене запросили до двору лише затим, щоб я побачив той напад на власні очі й не винуватив королеву. Хто будуть ті розбійники? Вони у нападі гукатимуть «Півпан, Півпан!». Пан Балон може навіть краєм ока помітити постать Біса, хоча ніхто інший його не побачить.

Арео Гота не думав, що Піщаних Змійок може щось вразити аж до глибин душі. Та вочевидь, помилявся.

— Бережи нас, Седмице, — прошепотіла Тієна. — Тристана? За що?!

— Те бабисько, мабуть, конче збожеволіло, — мовила Обара. — Він же ще хлопчик!

— Нечувана мерзота! — додала панна Нім. — Я б ніколи не повірила, що на таке здатен лицар Королегвардії.

— Вони присягаються коритися наказам, от як сотник моєї варти, — мовив великий князь. — Я теж плекав сумніви, та ви самі бачили, як збентежився пан Балон, коли я схотів поїхати морем. Адже корабель зруйнував би задум королеви.

Обара потемніла обличчям.

— Поверніть мені списа, дядьку. Серсея прислала нам голову? Ми повернемо їй віз голів!

Великий князь Доран здійняв руку. Кісточки її були темні, як вишні, і мало не такі ж завбільшки.

— Пан Балон є гостем під моїм дахом. Він куштував від мого хліба та солі. Я не дозволю чинити йому шкоду. Ні, ми поїдемо до Водограйних Садів, там вислухаємо розповідь Мирцели і надішлемо крука його королеві. Дівчинка попрохає вистежити і спіймати людину, яка її поранила. Якщо я розсудив правильно, Лебедин — не з тих лицарів, що зможуть відмовити. Тоді ти, Обаро, повезеш його до Горіскиту, щоб запопасти Темну Зорю в його лігві. Дорнові ще не настав час відкрито кинути виклик Залізному Престолу, тож ми мусимо повернути Мирцелу матері. Але я з нею не поїду. Це доручення ляже на тебе, Німеріє. Ланістерам це не сподобається — так само, як не сподобалося, коли я надіслав їм Оберина. Але відмовити вони не насміляться. Нам потрібен голос у їхній раді та вухо при їхньому дворі. Але стережися, бо Король-Берег — то зміїне кубло.

Панна Нім посміхнулася.

— Ви ж знаєте, дядечку — змії мені до смаку.

— А що робити мені? — запитала Тієна.

— Твоя мати була септою. Колись Оберин розповів, що вона читала тобі з «Семикутної зірки» ще в колисці. Ти теж поїдеш до Король-Берега, але на інший пагорб. Відродилися Мечі та Зірки, і новий верховний септон вже не та лялька на мотузочках, якими були його попередники. Спробуй наблизитися до нього.

— Чом би й ні? Біле мені пасує. Я в ньому виглядаю такою… чистою.

— От і добре, — мовив великий князь, — добре.

Він завагався.

— Якщо… якщо найближчим часом стануться певні події, я надішлю кожній з вас звістку. Бо у грі престолів усе швидко міняється.

— Я знаю — ви не зрадите наших сподівань, сестрички. — Аріана підійшла до кожної по черзі, узяла за руки, легенько поцілувала у вуста. — Обара, люта войовнице. Німерія, найрідніша сестричко. Тієна, мила та лагідна. Люблю вас усіх. Хай буде з вами сонце Дорну.

— Несхилені, нескорені, незламні, — разом вимовили Піщані Змійки.

Коли її сестри у перших пішли, князівна Аріана лишилася при батькові. Лишився і Арео Гота — бо тут було його місце.

— Вони доньки свого батька, — зауважив великий князь.

Мала князівна посміхнулася.

— Три Оберини з цицьками.

Великий князь Доран засміявся. Гота так давно не чув його сміху, що вже й забув, який він.

— Все ж я вважаю, що до Король-Берега варто було поїхати мені, а не панні Нім, — мовила Аріана.

— Це надто небезпечно. Ти моя спадкоємиця, майбутнє Дорну. Твоє місце — коло мене. До того ж ти скоро матимеш інше доручення.

— Оте останнє слово, про звістку… Ви отримали якісь новини?

Князь Доран посміхнувся до доньки своєю потаємною усмішкою.

— Так, з Лису. Там зібрався чималий флот, і скоро він вийде у море. Головне волантинські кораблі, що повезуть велике військо. Ані слова невідомо, хто вони такі чи куди прямують. Подейкували про слонів.

— Не про драконів?

— Про слонів. Проте у череві великого думбаса неважко сховати і молодого дракона. Даянерис найвразливіша на морі. На її місці я б ховав свої наміри якомога довше, щоб застукати Король-Берег зненацька.

— Гадаєте, з ними буде і Квентин?

— Можливо. Або ні. З того, де вони висадяться, ми напевне знатимемо, яку вони мають мету, і чи та мета — Вестерос. Квентин привезе Даянерис до гирла Зеленокрівці, якщо зможе. Але говорити про це наразі безглуздо. Поцілуй мене. З першим світлом ми вирушаємо до Водограйних Садів.

«Дайте боги вирушити хоч опівдні» — подумав Гота.

Згодом, коли Аріана пішла, він поклав сокиру і підняв князя Дорана на постіль.

— Доки Гора не розтрощив моєму братові голову, жоден дорнієць не загинув у їхній Війні П’яти Королів, — стиха пробурмотів великий князь, поки Гота накидав його ковдрою. — Скажіть, сотнику, чи варто мені цього соромитися, а чи пишатися?

— Не мені судити, великий князю.

«Служи. Корися. Борони. Прості обітниці для простих людей.» Нічого іншого він не знав і не хотів знати.