Той, хто вбиває

Розділ 2

Чоловік поруч зі мною майже перестав дихати.

Десятеро чужих людей зібралися ухвалити рішення, яке означало для нього все. Його звали Кеннет Ольсен, він був засновником і директором компанії, яка добряче заробляла кілька років на нафтовому бумі в Північному морі, доки не обвалилися ціни на нафту. Одного пізнього вітряного осіннього вечора загорівся склад, вогонь перекинувся на головну будівлю і знищив усе дотла. Кеннета Ольсена звинуватили в навмисному підпалі й страховому шахрайстві. На досудове провадження дали два тижні, а для ухвали рішення присяжним вистачило двох годин.

— Це добрий чи поганий знак? — запитав він.

Я лишень похитав головою і відповів, що важко сказати. Потім він уже ні про що не запитував.

Я вп’явся поглядом у суддю, що головував, огрядного, підстаркуватого чоловіка, який, здавалось, дуже некомфортно почувався в центрі загальної уваги. Він тримав папірець у витягнутій руці, мружачись, вдивлявся у нього, ніби хотів упевнитися, що не забув результату, до якого прийшли всі присяжні.

— Не винний, — промовив нарешті суддя.

І я відчув гарячий приплив тріумфу в усьому тілі. Кеннет Ольсен протяжно видихнув, аж чутно було, як тремтять його легені. Він ухопився за край стола перед собою, на якусь мить здалося, що ноги йому ось-ось підкосяться, але він випростався і обернувся до мене.

— Дуже дякую, Бренне, — сказав він. — Дуже, дуже дякую. Ви врятували мені життя!

— Це моя робота, — відповів я.

— Звичайно, але ви впоралися з нею блискуче! Тепер на черзі страхова агенція. І вони, дідько б їх ухопив, таки заплатять!

Судова зала потроху порожніла. Кеннет Ольсен ще раз мені подякував, його дружина — теж. Судді й присяжні вже давно пішли. Публіка розходилася по домівках.

Я розстібнув і зняв чорну мантію. Спакував теки, почав неквапно прибирати на столі: писані від руки тези до виступу, жовті аркушики, ручки, олівці, смоктунці від хрипоти в горлі, жувальні гумки — увесь мотлох, свідчення двох тижнів кропіткої роботи.

Прокурор, ще зовсім молодий чоловік, підійшов через усю залу до мене, подав руку.

— Вітаю з перемогою, — сказав він з натягненою усмішкою. — Хоча це була помилка!

Я стенув плечима.

— Раз виграє один з нас, іншого разу — другий, — скромно сказав я, хоча в глибині душі знав, що прокурор має рацію.

Кеннет Ольсен таки скоїв злочин, у якому його звинувачено, я не мав жодного сумніву.

— Тебе це ніколи не мучить? — запитав прокурор. — Я маю на увазі, допомагати злочинцям уникнути покарання?

До такого ставлення я давно звик, не раз стикався і в судовій залі, і поза нею. Зазвичай подібні закиди ігнорував, але не сьогодні. Можливо, мене роздратував самовдоволений вираз обличчя на вилощеному, ситому обличчі.

— А ти хотів би системи, яка засуджувала б усіх, позбавляла б підозрюваних захисту, допускала б свавілля держави й поліції, перешкоджала б вчасному втручанню таких, як я?

— Та ні, я ж не про це, — розгубився від мого несподівано агресивного тону прокурор. — Я лише...

Я розумів його реакцію. Розчарування, що справедливість не взяла гору. Я теж відчував щось подібне на самому початку своєї адвокатської кар’єри, але з роками минулося. Хтось би назвав мене циніком, сам же я вважав себе реалістом.

— Так функціонує система, — примирливо мовив я. — І ти це знаєш. Ліпше виправдати винного, ніж засудити невинного.

— Хай там як, але я б не хотів бути на твоєму місці.

Я залишився в залі сам. П’янка ейфорія перемоги вже почала згасати. Так завжди буває після завершеного судового процесу. Спершу емоційний зліт до найвищих вершин, а вже наступної миті скрадливо прослизає відчуття спустошеності й апатії.

І завжди, після кожної судової справи, я підсумовую душевні втрати. Часто помічав, як колеги-адвокати втрачали хватку. Те, що колись було ентузіазмом, поволі, але невідворотно змінювалося цинізмом. Прагнення до кінця боротися за долю клієнта, заступало бажання вислати рахунок із якнайзахмарнішою сумою. Трапитися може з кожним, так, але я сам собі дав обітницю піти з професії, перш ніж до такого дійде.

Ще начеб не дійшло, як на мене, ще трохи можна попрацювати.

В конторі не було ні душі. Усі вже давно розійшлися, хто куди. Я поклав на місце теки. За багато років досвіду знав, що два тижні напруженої процесуальної роботи конче треба чимось компенсувати. Відчуття порожнечі можна виповнити простими речами — кухлем пива чи милим товариством.

За давньою звичкою, я подався у ресторанчик «Вессельстюен», замовив пиво. Зазвичай у п’ятницю по обіді в цій забігайлівці годі знайти вільне місце, але таке бувало колись, дуже давно, не тепер. Я пив поволі й зосереджено, спорожнив кухоль, замовив другий. Потім підвівся, знуджений пияцтвом на самоті. Зазирнув до одного пабу, побачив за барною стійкою двох знайомих, але вони вже, здається, дещо передчасно й буйно почали святкувати вихідні. Я вийшов, доки мене не помітили. Постояв трохи надворі, не знаючи, куди податися.

Люди навколо мене прямували хто до ресторану, хто до театру — чи куди там берґенці зазвичай ходять увечері в п’ятницю. Біля Блакитного каменя посеред площі в центрі Бергена зависала, як завжди, молодь. Звуки гітари під пальцями вуличного музиканта на розі знаменитого будинку Сюндта впліталися у вечерні сутінки. Площею спроквола прокотився поліцейський автомобіль. Мені зовсім не хотілося додому. Вдома мене ніхто не чекав.

— Агов, Мікаелю!

Голос здався знайомим. Я обернувся.

— О, та це ціла Мьорк! Ніби послана провидінням! — радісно скрикнув я.

Жінка засміялася.

— Невже так за мною заскучив?

— Аякже! Щодня лиш про тебе й думав!

— Не сумніваюся, — сказала вона, обіймаючи мене. — Куди зібрався?

— Та от саме роздумував над цим питанням, аж тут ти! Не вірю у випадковості. Може, вип’ємо разом пива?

— Радо, але за умови, що спершу проведеш мене на один захід, хоч ти зовсім не це планував собі на вечір.

— Піду, куди скажеш, лиш би з тобою!

Вона знову засміялася.

— О, видно, депресія тебе зовсім здолала, Мікаелю!

Я познайомився з Геллє Мьорк під час одного судового процесу багато років тому. Вона щойно почала працювати журналісткою в газеті «Бергенсавісен», а я був відносно молодим адвокатом, який вперто і впевнено спинався кар’єрною драбиною. Ми вподобали одне одного з першого погляду, відчувши, що перебуваємо на одній хвилі. Згодом випадково зустрілися в місті й одразу немов подуріли. Наші шалені стосунки протривали заледве кілька тижнів, уже й не пригадую, чого ми розійшлися. Рік по тому до мене дійшли чутки про те, що вона вийшла заміж за якогось бухгалтера і перейшла на нову роботу в редакцію газети «Бергенс Тідендс».

Недавно я почув, що вона стала фрілансером — ще одна жертва невпинних скорочень у сфері журналістики.

— Як приємно, що ми знову зустрілись, — сказав я, доки ми йшли у напрямку площі. — Справді, дуже давно не бачилися.

Вона глянула на мене знизу догори. Тендітна жінка, на голову нижча за мене, з білявими кучерями й карими очима.

— Я також рада зустрічі, Мікаелю, — сказала вона, беручи мене під руку. — Не так часто буваю тепер поміж людьми.

— Сидиш удома, у своєму котеджику, попиваєш вино й дивишся удвох з Кнутом вечірні теленовини?

— Ага, щось таке. Тільки котеджика нема, і з Кнутом не склалося.

Я розгублено глянув на Геллє.

— Овва!

— Не склалося і все.

— А мені здавалося, що вам добре разом.

— Нам було добре разом, доки одного ранку я прокинулася і збагнула — усе, що нас єднало, кудись поділося.

В її голосі вчувалося більше, ніж просто натяк на жаль, у ньому вчувалася справжня гіркота.

— Важко було? Я про розрив стосунків...

Геллє повела плечем.

— Трохи минуло часу, доки звиклося. Ми ж таки довго прожили разом. Але тепер усе нормально.

Розмовляючи, я і Геллє перетнули ринкову площу, проминули фунікулер і вийшли на вуличку Ліллє Овреґате.

Вона зупинилася перед мальованою від руки вивіскою «Кафе Калібер».

— Ми прийшли.

— Куди це ти мене завела?

— Сподіваюся, тобі буде цікаво. Пригадуєш Юсефа Мардала?

— Музиканта? «Блек Метал» чи щось таке?

— Так, він.

— Я думав, він сидить за зґвалтування.

— Сидів... Але в тюрмі записався на курси творчого письма Барбари Бломберґ.

— Щось не чув про таку.

— Ну, вона не надто відома, але дуже непогана новелістка. До того ж, Барбара моя близька подруга, знаємося ще зі шкільних років. Вона багато років веде курс для ув’язнених письменників-початківців, і саме вона відкрила талант Юсефа Мардала. Тепер він видав книжку.

— То ми йдемо на його презентацію?

Геллє усміхнулася.

— У твоєму голосі вчувається скепсис, Мікаелю. Не любиш літератури?

— Не люблю «Блек Метал».

Геллє глянула мені в вічі і знову всміхнулася. Я вже й забув, якими гарними були її очі. Великі, ясні, коньячного кольору з жовто-зеленкуватими цятками. Під прямими сонячними променями вони, наскільки пригадував, здавалися зовсім зеленими.

— Це не концерт, — сказала вона. — На думку Барбари, Мардал справжній самородок. Не мусиш іти зі мною, якщо не хочеш, але я мушу. Це моя робота.

— У чому вона полягає?

— Там незвичайна історія, про неї я хочу написати матеріал. Засуджений за зґвалтування блек-музикант дебютує як письменник! То що? Зі мною?

Геллє далі всміхалася, трохи іронічно, очікувально. Біляве волосся, коротше, ніж колись, обрамляло золотистою хмаркою обличчя; золотисто-смаглява шкіра і веснянки на носі робили її значно молодшою.

Не знати й звідки, виринув спогад.

Я і Геллє в парку, у найтемнішому його закутку, у тіні розлогого куща золотого дощику. Геллє задерла спідницю і сіла мені на коліна. Нам було геть байдуже до того, чи за якихось тридцять метрів бачать нас перехожі. Дика жага, яка ховалася під самою поверхнею її розкішного, начебто невинного єства, захоплювала й шалено збуджувала мене.

Здається, вона відчитала хіть на моєму обличчі, але погляду не відвела, чіпко прикипіла до моїх очей. У роті мені пересохло.

— Ходімо, — хрипко сказав я.