Той, хто вбиває

Розділ 27

Одного дня над вулицею Страндґатен з’явилися гірлянди з яскравими зірочками і мерехтливими світелками, які гойдалися на вітрі. Надходило Різдво, й не було жодного шансу його уникнути. Раптом щокроку починають траплятися зелені ялинки, червоні ліхтарики, пузаті різдвяні гноми та дзвінкі дзвіночки. Навіть у холі окружної тюрми самотньо бовваніла маленька, скупо прикрашена ялинка.

Головна прокуратура Гордаланну за дивовижно короткі терміни постановила: «Юсеф Мардал, народжений 10.11.1976, обвинувачений за статтями 196 і 233 (1) кримінального кодексу в тому, що зґвалтував і вбив Барбару Бломберг». Постанову схвалила генеральна прокуратура. Я спостерігав за його виразом обличчя, доки він читав обвинувальний акт. Кілька місяців ізоляції почали залишати свої сліди. Юсеф схуд, з синіми півколами під очима, ніби він погано спав, але його обличчя залишалося незворушним, не зраджувало ні думок, ані відчуттів, навіть руки не тремтіли, тримаючи аркуш паперу. Він дуже уважно читав.

— «Спричинився до вбивства» — прочитав він уголос. — Це ж тільки причина, хіба ні?

— Так, але термін приховує в собі певну пастку. Не завжди просто визначити, що є причиною в юридичному сенсі.

— Зрозуміло, — задумливо промовив Юсеф. — Майже все може послужити, у певний спосіб, причиною.

Таким Юсеф Мардал подобався мені найбільше — коли він на якусь мить забувався, і тоді мимоволі виявлявся його інтелект.

— Так, — підтвердив я. — Тому ми розрізняємо необхідні й достатні причини.

Юсеф замислився.

— Моя знайомство з Барбарою є необхідною причиною того, що я сиджу в тюрмі?

— Саме так. Необхідною, але не достатньою.

— Задушення Барбари було б достатньою причиною, так? — Юсеф криво посміхнувся. — Розслабся, Бренне, я пожартував, — додав він, побачивши мій вираз обличчя.

— Але папір, який ти тримаєш у руках, аж ніяк не жарт. Він означає, що нам треба готуватися до судового процесу?

— Зле для мене, добре для тебе.

— Що ти маєш на увазі?

— Припускаю, що ти радий нагоді довести до суду круту кримінальну справу. Добра реклама, хіба ні?

Юсеф не зовсім помилявся. Коли того ранку обвинувальний акт ліг на мій стіл, я відчув у грудях гарячий приплив очікування, своєрідну насолоду від отриманої можливості вийти на манеж зі справою, де все покладено на карту. І водночас відчував мандраж. Цю справу конче треба виграти. Якщо пощастить, і якщо я докладу максимум зусиль, то зможу виправдати Юсефа.

— Не має значення, що я думаю і відчуваю, — сказав я. — Справа вже пішла у вільне плавання.

— То й добре, — відповів Юсеф Мардал. — Ми прищемимо щурові хвоста, хай усі знають!

Я нахилився вперед.

— Послухай, Юсефе! Радив би вгамувати пиху й тупу зверхність. Тобі висунули звинувачення в убивстві, і запевняю тебе, цього б не сталося, якби прокурор не був переконаний, що може тебе засудити. Доведеться від самого початку долати шалений спротив, і нам аж ніяк не допоможе те, що ти вважаєш усіх навколо ідіотами.

Він лише усміхнувся, важко відкинувся на спинку крісла, аж ніжки крякнули.

— Твоя проблема, Мікаелю, у тому, що ти граєш за правилами системи. Так не виграють. Думати треба ширше й прислухатися до інтуїції.

— Йдеться про кримінальну справу, а не бійку в забігайлівці.

— За винятком ввічливих фраз та трохи вишуканішого одягу, не бачу великої різниці.

Я відчув, як у мені наростає роздратування.

— Глибоко помиляєшся! Якби не ці правила гри, сидів би ти в тюрмі, аж доки зігнив. І не мало б значення, винний ти чи ні! А знаєш чому? Ага, бо всім, абсолютно всім, було б пофіґ!

Юсеф погордливо розтягнув губи в посмішці.

Довелося зробити над собою зусилля, щоб не дати себе спровокувати. Насилу усміхнувся.

— Я приніс деякі папери, які ти мусиш підписати, — сказав я.

— Що там?

— Дозволи й різні доручення. Я розмовляв з видавництвом, як ми й домовлялися. Вони переведуть гроші на мій клієнтський рахунок.

— Книжка ще продається?

— Наскільки знаю, шаленими темпами. Видавництво просто в екстазі!

Юсеф мав задоволений вигляд, швидко й неуважно погортав папери і підписав, не читаючи.

— Не давай Юдіт відразу багато грошей, — сказав він. — Не варто її балувати.

— Відколи ви разом? — запитав я.

— Коли я був молодим, а вона ще молодшою. Юдіт завжди приходила на наші концерти. Трохи й сама грала, писала гарні пісні, мала свій дівочий, цілком пристойний музичний гурт, а ще найзвабливіший задок на світі. Притягальний... Вона й досі має розкішну дупцю.

Юсеф зареготав, побачивши мій вираз обличчя.

— Не подобається?

Я стенув плечима. Мене вже почали втомлювати його дрібні провокації і постійне шпортання у моїх реакціях на них.

— Час повертатися на роботу, — сказав я, але Юсеф Мардал ще не наговорився зі мною.

— Що там сімейка Тулосів? — запитав він.

— А що з ними?

— Думаєш викликати їх як свідків?

— Навряд.

— Що за херня? Старий Тулос убивця і ґвалтівник, який мене ненавидить! Чому ти недооцінюєш такого свідка?

— Я вже казав, що більше схиляюся до версії, що злочин скоїв Адам Лід. Він мав очевидний мотив убити свою тітку. П’ятнадцять мільйонів крон — багато грошей. А Тулоси... Можливо помста, але це палиця з двома кінцями. Я читав твій вирок і бачив Тьондера Тулоса. Він став калікою довіку. Не хотів би, щоб присяжні занадто прискіпливо акцентували свою увагу на цьому факті.

Юсеф пирхнув.

— Він прикидається, кажу тобі!

— Навіщо йому прикидатися?

— Щоб одержувати пенсію через інвалідність. Ця сімейка — паразити, живуть коштом держави, і завжди так жили!

— Не схоже на симуляцію, Юсефе. Від нього колишнього мало що залишилося, — я затнувся на мить. — Тепер він розжирілий і обрюзглий. Я бачив його стару фотографію на стіні в батьковій хаті. Тьондер був сильним, кремезним чоловіком. Значно кремезнішим за тебе...

Юсеф знову всміхнувся.

— Цікаво, як я його побив?

— Та, трохи, — визнав я.

— Я щойно вже тобі казав: треба думати ширше, бути агресивним і блискавичним. Може, Тьондер і був сильним, як віл, але й дурним він був, як віл. Я просто тицьнув пальцем у темряву й сказав: «Що там?» Старий трюк, але я знав, що Тьондер поведеться. Коли він відвернувся, я вдарив його лопатою. Якби лупнув по голові, він би тільки потрусив своєю бичою головою і потовк мене на квасне ябко, тому я цілився по кісточці ноги й виграв.

— Але ж по голові теж ударив, — завважив я. — Потім... Коли він вже лежав на землі.

Юсеф Мардал байдуже стенув плечем.

— Ти ж сам казав, що він кремезний чолов’яга. Я мусив мати гарантію, що не підведеться.

Він знову голосно засміявся, але вмить посерйознішав.

— Соррі, Бренне! Я знаю, у тебе нелегка робота. Вибач, якщо іноді дратую.

Ось знову цей раптовий перехід від войовничої пихи до майже улесливості. Він завжди трохи збивав мене з пантелику, я ніколи не міг збагнути до кінця його сутності.

— Нормально... — відповів я, підводячись.

Юсеф теж встав, простягнув руку.

— Я вдячний за все, що ти робиш! Направду!