Той, хто вбиває

Розділ 47

За десять днів зачитували вирок.

Ми стояли в тій самій залі — судді, Ґабріеллє Соммер, Юсеф Мардал і я. Слухачів не було, лише жменька журналістів. Оголошення вироку — нудна справа.

Суддя Сандерстьоль читав сухим, скрипучим голосом, і мені кортіло подати йому пігулку від болю в горлі й склянку води. Здавалося, він ніколи не дочитає до кінця. Спочатку я уважно слухав, але дуже скоро відволікся на реакцію Юсефа Мардала.

Хоч він і стояв непорушно, мов статуя, я відчував, як поступово — що ясніше ставало, до чого все йде, — у ньому наростали розчарування і гнів.

Сандерстьоль наче відправу правив у церкві.

«Поза межами обґрунтованого сумніву... свідчення підсудного не заслуговують на довіру... немає підстав сумніватися щодо мотиву...»

Звичні формулювання, які в підсумку означали одне — підсудного засудять.

Нарешті оголошення вироку закінчилося. Сандерстьоль відклав набік папери, підвів голову й глянув у вічі Юсефові.

— Ви зрозуміли вирок?

Очі Юсефові потемніли, а обличчя зблідло.

— Пане Мардал, я запитую, чи зрозумілий вам вирок?

— Чотирнадцять років? — тихо й наче здивовано промовив Юсеф, а тоді викрикнув: — Чотирнадцять сраних років? Та ви подуріли! Це ж божевілля! Це — не правова держава, а суцільна пародія! Я буду...

Я бачив, що він на межі, нахилився до нього, поклав руку на плече, відчув, як тремтить його тіло.

— Мій клієнт зрозумів вирок, ваша честь.

Суддя недовірливо глянув на мене, але йому вистачило здорового глузду перейти до подальших формальностей, поінформувати про можливість апеляції та про терміни її подачі.

— Ми візьмемо відтермінування апеляції, — сказав я, ще суддя й говорити не докінчив.

Юсеф витріщився на мене. Страх і лють в очах.

— Що це дасть? Я хочу...

— Я прийду до тебе ввечері, — урвав його. — Тоді й поговоримо.

Можна відкласти зустріч з Юсефом, але не з пресою. Останніми тижнями я виминав журналістів, але тепер виходу не було. Вони оточили мене звідусіль і навперебій викрикували запитання. Я підняв руку, намагаючись вгамувати галас.

— Звісно, я розчарований вироком. Мій клієнт — також. Ми з ним зустрінемося увечері й обговоримо наші подальші кроки, — сказав я.

— Юсеф Мардал сказав, що «обвинувальний вирок означатиме смерть юстиції у цій країні». Ви з ним погоджуєтесь? — запитала одна журналістка, я не міг згадати, чи вже бачив її раніше.

Я на секунду затнувся.

— Як вже було сказано, я розчарований вироком.

— Це не відповідь, — запротестувала вона.

— Не маю що додати, — кинув я і рушив до виходу.

— Лише одне запитання, пане Бренне! — вигукнув спітнілий товстун; його я знав — Х’єль Ашільд з «ВҐ». Миттю моєї нерішучості він скористався сповна. — Ви сприймаєте вирок як особисту поразку?

— Чому я мав би так сприймати? Я працюю адвокатом половину свого життя. Якщо не вміти приймати поразки, то нічого робити в цій професії.

— І все ж саме ваш свідок призвів до того, що Юсефа Мардала засудили.

— Прочитайте вирок! І ви побачите, що вирішальними стали всі докази в сукупності.

У погляді Х’єля Ашільда наче майнула тінь зневаги.

— Прокурор сказала, що їй іще ніколи не доводилося бачити, як адвокат, образно кажучи, сам стріляє собі в ногу.

— Хай ці слова залишаються на її совісті, — відрубав я, протиснувся повз товстуна і збіг сходами, утікаючи від граду запитань.

Юсефа Мардала перевели до відділення тюрми, де утримували засуджених. Перший шок уже минув, але настрій він мав пригнічений. Мені кортіло знати, чи усвідомив він по-справжньому реальність того, що відбувалося в суді, а чи сприймав усе за якусь гру.

У такому випадку, ігри скінчилися.

Я запитав, чи він радий, що його перевели сюди із СІЗО, де був значно суворіший режим утримання, а він витріщився на мене, немов на душевно хворого.

— Збіговисько ідіотів, ось хто тут сидить.

— Ти вже раніше відбував покарання і знаєш, як воно... Хтось тебе відвідував?

— Юдіт була минулого тижня, дуже вчасно. Вона вже кілька місяців не мала чоловічої ласки.

Я подумав про понурі кімнати для відвідувань, канапи з обшарпаною оббивкою і плямами невизначеного походження, і ледве погамував обридження. Я ніколи не віддався б любощам з жінкою у такому місці, якби міг обирати, проте в’язні вибору не мали. Або тут, або ніде. Однак мене це найменше турбувало.

— Я приніс витяг з вироку, — сказав я, простягаючи Юсефові документ.

Він узяв, відклав набік не дивлячись.

— Чотирнадцять років, — промовив тихо. — Неймовірно!

— Важко було сподіватися іншого у випадку програшу справи.

Юсеф зірвався на рівні ноги.

— Важко сподіватися іншого! Це все, що ти можеш мені сказати, Бренне? Я був певний, що ти направду геніальний адвокат, один з найкращих, а ти...

Я стенув плечима.

— Вирок можна оскаржити.

— Звичайно, можна, трясця їхній матері! Але навіщо було брати відтермінування?

— Цілком можливо, що в окружному суді тобі дадуть більше.

— То й що? Яка вже тепер різниця — роком чи двома більше! Знаєш, скільки мені виповниться через чотирнадцять років? Моє життя скінчиться! Тому не тягни! Подавай апеляцію уже завтра і постарайся краще виконати свою роботу в окружному суді!

— Ні...

— Що — ні?

— Шукай собі іншого адвоката, Юсефе! Я більше не збираюся нічого для тебе робити.

Юсеф поволі осів на стілець.

— Я щось не дуже розумію, — сказав він за якийсь час. — Що не так? Чого це ти відступаєшся від мене? Таке враження, ніби це тобі, а не мені вліпили чотирнадцять років.

— Чому відступаюся? Бо ти зґвалтував мою кохану жінку, — процідив я крізь зуби.

Він отетеріло глянув на мене.

— У моїй голові не вкладається, як ти міг повірити тій дурні! Я ж казав, вона звела на мене наклеп!

— Не старайся!

— Ти втягнув мене в це лайно, тобі й витягати.

— Себе вини, Юсефе, не мене...

Юсеф повільно похитав головою, аж чорний з лиця від гніву.

— Кажи собі, що хочеш, Бренне, але в суді ти дров наламав. Я попереджав, що не варто викликати свідком Геллє, але ж ти в нас наймудріший, ніхто не сміє тебе повчати.

— Ти забув, чим усе почалось, Юсефе.

— Ти ж навіть не поговорив з нею наперед, правда ж? Я думав, кожний жовторотий правник знає, що зі свідками треба зустрічатися заздалегідь.

Я встав.

— Шукай іншого адвоката, Юсефе. Більше не хочу мати з тобою до діла. Сподіваюся, апеляційний суд вліпить тобі цілу двадцятку!

Я повернувся іти, та не встиг ще й за клямку взятися, як він накинувся на мене. Однією рукою схопив ззаду за куртку, притиснув обличчям до стільниці, а другою заломив мою руку за спину.

— Дійшло нарешті, — простогнав я.

Юсеф загнув руку ще вище, аж до лопаток. Біль був нестерпний.

— Я зламаю тобі руку, якщо ти не сядеш і не помовчиш хоч трохи!

— Добре-добре, — хапав я ротом повітря.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ну просто як колись у дитинстві хлопчаками.

— Я не збирався тебе калічити, — спокійно сказав Юсеф Мардал. — Але ж ти не захотів мене вислухати.

— Уже слухаю.

— Не дивись на мене так, — раптом знову вибухнув він роздратуванням. — Я, знаєш, не впаду мертвий від самого лиш твого погляду.

— Що ти хотів мені сказати?

— Я не ґвалтував Геллє Мьорк! Ми мали інтимні стосунки. Вона була моєю коханкою.

— Ти на суді це казав, що тобі анітрохи не допомогло. Ніхто тобі не повірив!

— І все ж я казав правду. Ми зустрічалися ще за багато місяців до того, як ви зійшлися. Вона вміла кохатися! Розкішне тіло... Трохи замаленькі груди, але гарні й міцненькі, найкращі в світі. Вона не знала, що таке сором! Я ще ніколи не зустрічав жінки, яка так повно могла б розкритися, як вона. Ось тільки ревнощі їй шкодили. Розумію, тобі неприємно це чути, але, як на мене, вона стала твоєю коханкою лиш би відімстити мені. Геллє ненавиділа мене за те, що я одночасно трахаю ще й Барбару, — він усміхнувся. — Але не настільки сильно, щоб відмовитися від маленької репризи на кухні, доки ти був у відрядженні.

Я потер обличчя. Шкіра під долонями здалася натягнутою і наче вощеною.

— Навіщо ти мені це розказуєш?

— Бо сподіваюся, що правда нарешті дійде до твоєї тупої голови, і ти зрозумієш — ніякий я не монстр. Так, я трахав твою коханку, Бренне, але не ґвалтував. І Барбару я теж не ґвалтував і не вбивав.

Якийсь час я сидів мовчки. Я згадав, як, ошалілий від ревнощів, поїхав до Геллє і увірвався в її дім. Тоді я мав нагоду запитати, чи є щось між нею та Юсефом. Єдине, про що треба було запитати. Але я завжди гнав нестерпну думку геть. Бо боявся відповіді. Так боявся, що нічого знати не хотів.

— Ти все сказав? — озвався я нарешті. — Я можу собі піти, не боячись, що ти знову на мене нападеш?

— Знаєш, чого я не розумію?

— Чого? — запитав я мимоволі.

— Я читаю газети, бачу, що вони про тебе пишуть. Тебе змішали з багном. Від твого реноме не зосталося і сліду. Будь-який інший клієнт давно вже послав би тебе до дідька. Я ж даю тобі шанс врятувати свою шкіру, а ти що робиш? Ти плюєш на мене, ображений, що тебе кинуло якесь бабисько. Час уже подорослішати!

Я встав і вийшов з кімнати, але його слова переслідували мене, наче теплонавідні ракети.

— Мене посадять на чотирнадцять років за злочин, якого я не скоїв, і це буде на твоєму сумлінні! — крикнув Юсеф мені навздогін.