Той, хто вбиває

Розділ 30

Першого різдвяного ранку сніг тоненькою повстю укрив землю, ніби присипав цукровою пудрою навколишній світ. Настрій відразу шугонув угору. Сніг завжди робив мене радісним і щасливим. Я навіть задумався, чи не вирушити на прогулянку на Фльоен або навіть розшукати бігові лижі, ось тільки тоді довелось би поїздити околицями в пошуках сніжної лижні.

Доки я стояв перед вікном з горням кави в руках і зважував усі «за» та «проти», щось зачепило мою увагу. Виразні, чорні сліди на білому снігу перетинали навскоси мій моріжок.

Звідки вони там узялися? Між моїм і сусідським садком — високий живопліт; продертися можна, але то непроста справа. Нащо комусь крізь нього дертися? Тут не було кому й куди скорочувати шлях.

Я одягнув пуховика і вийшов у сад. Було дуже холодно, аж за вуха щипало. Обійшовши кут будинку, побачив, що сліди тягнулися вервечкою уздовж стіни будинку, а далі вели за садову хвіртку. Без сумніву, тут пройшла людина. Хоч більшість слідів уже припорошило снігом, в одному місці залишилися дуже чіткі відбитки.

Просто перед дверима на веранду.

Цього разу списувати на те, що щось привиділося, не було підстав. Хтось стояв на верхній сходинці веранди й заглядав крізь скляні двері. Можливо, який нічний волоцюга або заблукалий п’яниця, або випадковий злодюжка шукав, чим поживитися. Та я мав дуже великі сумніви.

За годину я сидів в авті й знову їхав на острівний архіпелаг на північ від міста. Усі дороги вели туди цього року. Поступово сніг зник, краєвид за вікном мінився усіма відтінками охри, здавався голим і кістлявим, наче давня падаль, обгризена до голих кісток.

Я ще досі закипав люттю на згадку про сліди в снігу. Був певний, що то Борд Тулос побував у моєму садку. Я мав намір використати його на суді, щоб змусити суддів завагатися у винуватості Юсефа, але то було професійне рішення, яке не мало стосунку до родини Тулосів особисто. Звісно, старому Тулосові таке не могло сподобатися, але це — частина гри, і ніхто не давав йому права вдиратися у мій приватний простір.

Я звернув з головної дороги на стрімкий спуск до садиби, заїхав на подвір’я. Роздуми дорогою змусили мене, зрештою, чесно визнати, що мій гнів породив страх. Щось у цьому старому лякало мене. І причиною були не доволі мелодраматичні погрози й не усвідомлення, що колись він позбавив життя іншу людину, а, отже, здатний на виняткове насильство. Кому ж, як не мені знати, — подібних типажів багато.

То було щось інше, чому я не знаходив визначення. Відчуття, ніби ніщо на світі йому не важить, ніби він може вчинити що завгодно й піти далі, немов би нічого й не трапилося.

Мені в житті траплялися такі типи, і щоразу здавалося, наче я стикався з представниками нелюдської раси. Бажання завдати іншій людині жорстоких страждань я сприймав, як якесь відхилення, хворобу. А такі, як Борд Тулос, змушували мене сумніватися, чи не помилявся я. Повернутися до них спиною, вдати, ніби вони не існують — не завжди вихід.

Надто, коли один з них стоїть серед ночі перед вікном твоєї вітальні й заглядає у дім.

Я вийшов з авта й рішучим кроком пішов через подвір’я, витираючи до штанів спітнілі долоні.

Нарешті він відчинив двері. На мене дивився старий чоловік. Масне волосся, посіріла шкіра, тьмяні очі, спустошений погляд. Він немов постарів на десять років від того дня, коли ми бачилися востаннє.

— Якого біса ти сюди приперся? Не знаєш, який сьогодні день, Бренне? Жодна, жодна людина в цій країні не наважиться турбувати проблемами чужу родину в перший день Різдва! Це, трясця, гірше, ніж прийти п’яним до церкви!

Я глянув на його ноги. Сьогодні без ковбойських чобіт. Стоптані, старомодні повстяні пантофлі.

— Ти ходив під моїм будинком сьогодні вночі?

— Що, у біса, плетеш?

— Ти мені погрожував, коли я тут був недавно.

— Я сказав, що не хочу тебе більше бачити, а ти однаково приїхав.

— Уранці я бачив сліди під своїми вікнами.

Борд широко розчинив двері й зайшов до хати. Секунду повагавшись, я пішов за ним. Ковбойські чоботи стояли в коридорі. Я швидко нагнувся, обернув один: гладка підошва, чистий каблук. За розміром він міг би підійти, але ж як знати напевно.

Ладом у хаті цього разу й не пахло. Стіл з круглими відмітинами від келихів або пляшок, на килимі розсипані крихти чіпсів. Борд Тулос важко сів в один з фотелів, відпив великий ковток кави з горнятка, глянув на мене порожнім поглядом. Я боявся його різкої переміни настрою, як то було минулого разу. Мав відчуття, ніби в ньому вживаються дві особистості нараз, але одна з них цілком усвідомлювала, що робить і навіщо.

Борд дивився на мене поглядом чоловіка, доведеного до відчаю.

— Ти непробивний, Бренне! Я ж просив лише дати нам спокій, а ти знову тут, посеред різдвяної святості, розкидаєшся звинуваченнями, ніби напрошуєшся на неприємності. Невже не маєш чим більше зайнятися у свято й тому дістаєш мене до печінок?

Я промовчав, а він ошкірив жовті зуби в усмішці, яку й важко було назвати усмішкою.

— Не мушу тобі звітуватися, але щоб знав: я всю ніч просидів у своїй хаті й напився до чортиків.

Старий ще відсьорбнув кави. Я бачив, як трусилися йому руки. У кімнаті висів запах, який важко сплутати з чимось іншим, — сморід алкогольного перегару.

— А як справи у Тьондера?

— А які в нього можуть бути справи? Приходив на вечерю сюди, попоїв баранячих реберець і пішов до себе. Хлопчик навіть авто сам водити не може.

— Юсеф каже, що він симулює.

Очі старого спалахнули — люттю, чимось таким, що мене налякало.

— То хай собі каже! Спершу він товче мого хлопчика, проломлює йому череп, а потім ще й насміхається? Приходити сюди й обмовляти мого сина — це вже занадто, Бренне, навіть для адвоката. Тобі так не здається? — старий похитав головою. — Той чоловік усіх змушує скакати під свою дудку, завжди змушував. Він смикає за мотузочки, а народ дригається йому на догоду. І ти — теж!

— Я...

— Гадаю, сам знайдеш вихід з хати, Бренне, — погляд старого ковзнув повз мене до дверей.

Я зачинив за собою вхідні двері з відчуттям, ніби щойно уникнув неминучої небезпеки. Уже сідаючи в авто, помітив Тьондера. Той стояв за кутом будинку, мабуть, ховаючись від пронизливого бризу з моря, тому я його й не помітив раніше. Він підносив руку до рота, видихав сизу хмаринку диму, яку відразу підхоплював вітер і відносив геть.

— Привіт, — кивнув я йому.

Тьондер не відповів. Мене знову вразила його схожість і водночас несхожість з батьком. Високі вилиці, загострений, тонкий ніс, повні губи, зате кремезність і жилавість батька мала в ньому розплилі форми. Тендерові бракувало батькової гідності.

Я трохи постояв, сподіваючись, що він хоч щось скаже, але Тьондер мовчав. Щиглем послав у темряву недокурок, обернувся до мене спиною і пішов собі геть.

Коли я повертався Нургордаланнським мостом додому, погода перемінилася, стало тепліше, небо захмарилося. Мені з голови не йшов Тьондер. У нього не батькові очі, подумав я. Борд мав чорні виразні очі, а Тьондер — сині.

Ще за п’ять хвилин я проминув окружну тюрму, за якихось сотню метрів ліворуч від дороги бовваніли її сірі мури. На якусь мить мені майнула думка завернути туди, але я її відігнав. Сидіти сьогодні віч-на-віч з Юсефом було б понад мої сили. Натомість зателефонував до тюрми, попросив дозволу поговорити з ним.

— З Різдвом, — привітав я його, коли він передзвонив.

— Ти лише хотів привітати мене з Різдвом? — щиро здивувався Юсеф.

— Ні, мені тут спало одне на думку. Ти щось знаєш про матір Тьондера Тулоса?

— Едіт? Навіщо тобі це?

— Ще й сам до пуття не знаю. Просто таке враження, що батько з сином живуть самотньо.

— Так і є. Едіт померла.

— Через хворобу?

Юсеф зареготав.

— Можна й так сказати. Вона наклала на себе руки.

— Це сталося після того, як Тьондер... після того, як ти його скалічив?

— Натякаєш, що вона повісилася через мене? Запевняю, Едіт мала купу інших на те причин. Борд Тулос не був, так би мовити, бездоганним сім’янином, і, якби моїм сином був Тьондер, я теж би повісився.

— Точно так було? Вона сама повісилася?

— Таке я чув, — відповів Юсеф. — Це все, Бренне? Хотілось би сповна насолодитися прогулянкою...

— Звичайно, — сказав я і поклав слухавку.

Кілька брудно-білих плям на моріжку — ото й усе, що зосталося від снігу, коли я повернувся додому. А разом зі снігом назавжди розтанули й сліди перебування чужака на моєму подвір’ї. Я нацяпав черевиками брудні калюжки на паркеті. Почувався стомленим, пригніченим, а ще мав відчуття, що своєю настирливістю виставив себе дурнем перед Бордом Тулосом. І все ж я не мав жодних сумнівів — хтось нипав тієї ночі під моїми вікнами. Якщо не Борд Тулос, то хто?

Я вже зачиняв двері дому на ніч, як мені раптом блиснула думка, Я повернувся до хвіртки.

У поштовій скриньці лежав білий конверт. Пошту розносили вже давненько, а цей лист не поштар приніс, на ньому не було ні поштової марки, ні адресата, ні відправника. Я відкрив конверт на кухні. Усередині, як я й передбачав, лежав звичайний аркуш паперу. Я відразу впізнав рівні друковані літери.

«Чому ви захищаєте насильника й убивцю? Невже не розумієте, що плюєте в душу слабким і топчетеся по пам’яті жертв? Якщо підкидатимете дрова в вогонь, то й самі у ньому згорите. Відверніться від Юсефа Мардала й просіть прощення у Господа!»

Вишуканіший текст, ніж минулого разу, подумало моє аналітичне «я». Мова барвистіша, майже поетична, але й погроза виразніша. Та й не лише це. Автор листа завдав собі труду довідатися, де я мешкаю, і доставити погрозу власноруч. Мало приємності в тому, що чоловік, який бажав мені горіти у вогні, стояв минулої ночі під моїм вікном.

Історія мені анітрохи не подобалася, та, ким би не був автор, своїм листом він досягнув зовсім протилежного, аніж бажав, результату. Я ніколи й нізащо не дав би себе залякати й відвернутися від клієнта.

Про всяке, я поклав лист зверху на холодильник, на випадок, якби щось трапилося, сказав сам собі.