Той, хто вбиває

Розділ 51

Ґюннар Маркюссен мовчав, я сьорбав чорну каву, сподіваючись, що ось-ось остаточно прокинуся. На зустріч я спізнився на п’ятнадцять хвилин.

Я вихилив останні гіркі краплини й відставив горня.

— Закінчімо уже з цим!

— Розкажи мені про Геллє Мьорк, — попросив Маркюссен.

— Що ти хочеш знати?

— Усе, що тобі спаде на гадку.

— Уперше ми познайомилися, мабуть, п’ятнадцять років тому, — почав я. — Мали невеличку... пригоду, як то кажуть.

Снодійна пігулка, випита звечора, ще, видно, не вивелася з організму, бо думки мої були в’ялі й неповороткі. Але поступово я розговорився, розмова пішла легше.

Я розповів, як ми відновили наші стосунки і чим усе скінчилося. Маркюссен слухав, занотовував і майже не перебивав. Стрепенувся, аж коли я дійшов до грошей, які Барбара позичила Геллє, підняв голову й здивовано глянув на мене.

— Вона хотіла привласнити шістсот тисяч крон?

— Принаймні на те скидається. Про це я також хотів з нею поговорити.

— А ще про що?

— Не зрозумів...

— По-перше, ти хотів поговорити з нею про гроші. А по-друге?

Я завагався. Не мав бажання признаватися, що Юсеф Мардал і Геллє, можливо, мали інтимні стосунки, і що вона зрадила мені з ним.

— Та... про зґвалтування. Я збагнув, який це був для неї удар.

— Окей, — Маркюссен скоса глянув на мене, ніби не цілком повірив, що я сказав усю правду. — Але навіщо ти заліз через вікно? Я питав про це вчора, однак притомної відповіді не почув.

— Мав погане передчуття. Вона не прийшла на зустріч, і я злякався, чи чогось з нею не трапилося.

— Не зовсім розумію. Ти мав підстави для страху?

— Та ні, прямих підстав не мав, але тривожився, аби вона чогось собі не заподіяла.

Він подивився на мене, ніби не розуміючи, що я кажу.

— Я боявся, що це вона вбила Барбару, — додав я.

— Серйозно?

— Гроші давали їй мотив. Мусиш визнати... Я подумав, вона злякалася, що я про все довідався і донесу на неї, і... — я змахнув рукою. — Але тепер я знаю, як було насправді. Вона не вчиняла самогубства. Її вбили.

Маркюссен нічого не відповів, лише знову напустив на себе пихату міну.

— Як убивця потрапив у дім? — запитав я.

— Це має для тебе якесь значення?

— Вона лежала в спальні гола. Я лише подумав... це міг бути хтось, кого вона знала.

— Підозрюєш інтимний акт перед смертю?

Я кивнув.

— Не схоже. Хоча маємо лише попередній рапорт патологоанатома.

Мені, на диво, полегшало на душі.

— Ми не знаємо, як убивця потрапив усередину, — вів далі Маркюссен. — Можливо, теж через вікно, але ж ти жахливо нацяпав, годі щось побачити. Покійна мала маленьку ранку в районі діафрагми, ніби від кінчика ножа. За моєю теорією, хтось подзвонив у двері, потім на вістрі ножа загнав її на другий поверх, — якусь мить він спостерігав за моєю реакцією, а тоді сказав: — Ми можемо зробити невеличку перерву. Ще горня кави, Бренне?

— Так, дякую, — погодився я.

Маркюссен пішов по каву, я ж сидів, намагаючись позбирати докупи думки. Потер обличчя, відчув під долонею колючу щетину. Уранці забув поголитися.

— Ось, — Маркюссен подав мені повне горня, важко осів на стілець. — Ми перевірили твій мобільний. Поки все збігається з твоєю розповіддю. Ти їй телефонував, а за п’ять днів до її смерті ви обоє обмінювалися повідомленнями.

— Та звісно, збігається! — вигукнув я.

— Ми мусили перевірити. Що ти робив у вихідні?

— Це тоді її вбили?

— Схоже, так.

— Не виходив з дому.

— Сам був?

— Сам. Останні тижні були дуже важкими. Я не мав сили на прогулянки і не мав ніякого бажання когось бачити, — у мені зануртувало роздратування, гостро, зненацька. — Скажи чесно, Маркюссене, ти, справді, вважаєш, що мені потрібне алібі? Я підозрюваний? У такому випадку, мав би мене про це поінформувати!

Він не дав себе спантеличити.

— Ти не підозрюваний. Поки що...

— Поки що? Що це означає?

— Це означає, що я намагаюся виконувати свою роботу. Продовжимо?

Моя злість минула так само швидко, як і спалахнула. Я приречено кивнув.

— Поїхали!

Його дошпортуванням до найменших дрібниць не видно було кінця. Я пожалівся на біль голови, він приніс пігулку, але не здався.

— Проаналізуймо все ще раз, — сказав Ґюннар Маркюссен.

— Ти сказав, що відчинив двері й побачив її у ліжку?

— Так.

— Увійшов до кімнати?

— Я вже казав. Зупинився на порозі.

— Не підійшов подивитися, чи вона, справді, мертва?

— Не було потреби.

— Ти впевнений, що не заходив до спальні?

— Це просто... я абсолютно впевнений, що не заходив, — я потер чоло. — Уже казав, не було жодного сумніву в тому, що вона мертва.

Я заплющив повіки, усе знову спливло перед очима.

— Я... я побачив мотузку. Синю мотузку навколо її шиї.

Ґюнар Маркюссен надовго замовкнув.

— Так, ти її помітив... — нарешті промовив він. — Я просив би тебе нікому цього не розповідати, Бренне. Задля збереження таємниці слідства.

— Боюся, не можу пообіцяти.

Маркюссен вражено глянув на мене.

— Чому?

Я зітхнув.

— Бо маю певні зобов’язання.

— Перед ким?

Я не відповів.

— Чи міг би я забрати своє авто? — запитав натомість.

— Воно стоїть на задньому дворі. Ключі в охорони.

— Чудово! Як, до речі, просувається розслідування з листами-погрозами? Щось з’ясували?

Маркюссен похитав головою.

— На жаль, глухий кут.

— Ніяких відбитків пальців?

— Жодних, лише твої і секретарки. Папір і конверти цілком стандартного зразка, продаються усюди. Те саме стосується і туші. Експертиза почерку неможлива, бо немає з чим порівняти.

— Розумію, — промовив я і підвівся.

— Не думаю, що тобі варто аж надто їх боятися, — сказав Маркюссен. — Надзвичайно рідко від подібних погроз переходять до дій, до того ж...

— Що? — не втримався я, бо Ґюннар дивно замовк.

— Та, просто подумав... Увесь сенс погроз полягав у тому, щоб змусити тебе відмовитися від справи, але тепер яка з тебе користь... Мардала ж засудили, писака мав би бути задоволений, хіба ні?

Я зрозумів його натяк.

— Що трапилося? — запитав Юсеф Мардал, коли я прийшов до нього в кімнату для відвідувань. — Не думав, що так скоро тебе побачу...

Я відразу перейшов до справи.

— Геллє Мьорк мертва.

— Це правда? Тому ти прийшов, щоб висипати на мене ще більше звинувачень, сказати, що це теж моя вина? У такому разі, можеш не старатися! Я не гвалтував Геллє і не несу відповідальності за її самогубство. Мені плювати на неї!

Говорив він мов рубаними словами, але без жодних емоцій. Переді мною йому не треба було нічого вдавати.

— Та, звісно, плювати, — сказав я. — Але я не збираюся ні в чому тебе звинувачувати. Хотів лише повідомити, що твої перспективи на виправдальний вирок в апеляційному суді суттєво поліпшилися.

Юсеф вичікувально дивився на мене.

— Геллє Мьорк не вчиняла самогубства, її убили, і все вказує на те, що її убив той самий злочинець, який позбавив життя Барбару Бломберґ. І це не міг бути ти, Юсефе. Ти маєш найзалізніше в світі алібі. Ти був тут.

Він кивнув, потім ще кілька разів кивнув і розплився широкою усмішкою на все обличчя.

— Фантастично, Бренне!

— Може, для тебе й фантастично, але не для Геллє..

Карі очі Юсефа зблиснули зловтіхою.

— То чому ти прийшов до мене з цією новиною, якщо так гаряче ненавидиш мене?

Я встав.

— Бо я твій адвокат...