Той, хто вбиває

Розділ 24

— То які козирі має поліція? — запитала Сюнне. — Підсумуй для мене, будь ласка. Минула вже восьма година вечора, ми обоє працювали допізна. Я ще раз ґрунтовно пройшовся справою Мардала в пошуках недобачених деталей, розмірковував, як далі вибудовувати процес. Рядки на густо списаних сторінках почали розпливатися перед очима. Тоді я встав з-за столу і почвалав до Сюнне. Вона з вдячним зітханням відразу відклала свої папери.

— Що вони мають? Те ж саме, що й на початку. Юсеф Мардал, без жодного сумніву, був на місці злочину того вечора, коли вбили Барбару.

— Цього недостатньо, щоб посадити його за вбивство.

— Ну, я не був би таким певним, — сказав я. — Вони мають вбивство на сексуальному ґрунті й сперму Юсефа на місці злочину.

— Секс був добровільний, — відразу заперечила Сюнне. — Секс не робить його вбивцею.

— Є ознаки зґвалтування. Розриви у вагіні й анусі.

— Що на це каже твій клієнт?

— Що їй подобався грубий секс.

Сюнне скривила бридливу гримасу.

— Принаймні таке він дав пояснення. Бувають любителі, ти ж знаєш.

Сюнне замислилася.

— А з часом як?

Я знав, що вона мала на увазі.

— Ні так ні сяк... Її могли вбити в тому часовому проміжку, коли Юсеф, як він стверджує, був у неї, але могли й пізніше. Один сусід каже, що бачив його авто, припарковане внизу вулиці, ще довго після того, як Юсеф нібито покинув помешкання Барбари. Але ніхто не може цього підтвердити.

— Все неясно, одним словом. А мотив? Навіщо йому вбивати Барбару?

— Ну, от, власне, — мотив... Жодного розумного пояснення. Як на мене, прокурор може стверджувати, що злочинець перебував у стані афекту, задурманений збудженням й приступом жорстокості, і скоїв убивство на сексуальному ґрунті.

— А твій клієнт брутальний чоловік?

Я стенув плечами.

— Хтозна... У кожному разі здатний на насильство. Відсидів два з половиною роки за завдання важких тілесних ушкоджень. Потворна справа. Ціле щастя, що він не забив потерпілого до смерті.

— Ну, це не одне й те саме. Ти мав справи й гірші...

Я засміявся.

— Можливо... Принаймні тут я маю козир у рукаві. Пригадуєш, розповідав тобі про небожа?

— Спадкоємця?

— Так. Його алібі нічого не варте.

Я розказав Сюнне про зустріч з Янну Уґланом і Стейном Нільсеном.

— Нічого не варте тільки тому, що свідки наркомани? Ти не маєш рації! — запротестувала Сюнне.

— Залежить, як подивитися. Алібі, можливо, годиться, щоб зняти Адама Ліда з поліцейського гачка, але не в цьому суть. Мені не треба доводити його вину в убивстві, а лише спонукати суд замислитися, що така можливість, у принципі, існує. І це я, напевно, зумію.

— Та я вже бачу...

Нашу розмову перервала пані Сьоренсен.

— Прийшов якийсь чоловік, просить, щоб ви його прийняли.

Чоловік сидів на канапі й знічев’я гортав ілюстрований журнал. Побачивши мене, підвівся, подав руку. Він мав м’ясисте обличчя, масивні рогові окуляри й рідке, майже біле волосся.

— Мене звати Ярле Сейм, — відрекомендувався він. — Вибачте, що попередньо не зателефонував, але, якщо ви маєте п’ять хвилин...

— Чим можу допомогти, пане Сейм? — запитав я, коли він сів на стілець для відвідувачів.

— Що ж, — почав він. — Не знаю, чи можете ви хоч щось вдіяти, та принаймні я поясню ситуацію. Я представляю Братську церкву, і ми...

— Ага, заповіт Барбари Бломберг, — урвав я його тираду на самому початку.

Усмішка пана Сейма трохи сквасніла.

— Саме так!

— Трагічна смерть — сумно...

Чоловік підняв руку до рота, відкашлявся.

— Ваша правда, сумно, але до нас дійшли чутки, що Барбара мала намір залишити нашій церкві значну суму грошей.

Я випростався.

— Звідки інформація?

— З поліції. Мене викликали в Управління. Я так зрозумів, що ви допомагали з укладанням заповіту, хоч ще раніше здогадувався про її наміри заповісти нам кошти. Вона натякала мені про це, — у голосі Ярле Сейма вчувалися нетерплячі нотки.

— Проблема в тому, що заповіт не був підписаний, — сказав я.

— Я розумію, але намір свідчить про справжню останню волю Барбари.

— Ви її знали особисто? Питаю, бо називаєте на ім’я...

Ярле Сейм почервонів.

— Лише трохи. Вона час до часу працювала для нас на добровільних засадах.

— У чому полягала її робота?

— Ми опікуємося центром для наркозалежних, який називається «Кущ, що палає».

— Чув про нього. Хоча ніколи не розумів, звідки така чудернацька назва.

— Це Бог так об’явився апостолові Павлові на його шляху до Дамаска. Кущем, що палає... — нетерпляче змахнув рукою. — Отже, цей заповіт...

— На жаль, правила заповідання майна дуже суворі, тому заповіт Барбари Бломберґ недійсний.

— Розумію, але, можливо, існує хоч якийсь шанс... ви ж в курсі... Ми дуже добре знаємо її небожа, Адама Ліда. Він не раз перебував у нашому центрі.

— На реабілітації?

— Еге ж... Саме так і познайомилися з Барбарою. Вона мала велику довіру до нашої праці задля наркозалежних людей.

Сейм склав руки на колінах, нахилився трохи вперед.

— Тому вона хотіла заповісти нам певні кошти. Барбара боялася за Адама Ліда. Якби мільйони крон потрапили йому до рук, це означало б неминучу смерть. Він знищив би себе наркотиками всього лиш за кілька місяців. Барбара це знала. Вона була мудрою жінкою. І я подумав, що суд зможе побачити цілісну картину в цій справі й зрозуміти недоцільність успадкування майна небожем.

— Такий шанс, звісно, можливий, — сказав я стримано.

— Ви погодились би нас репрезентувати, пане Бренне?

Я похитав головою.

— Нічим не можу вам допомогти, пане Сейм. Я головний свідок у цій справі, тому не можу водночас представляти інтереси однієї зі сторін. Раджу знайти собі іншого адвоката, якщо маєте намір продовжувати тяжбу за гроші.

Він склав губи купкою, трохи подумав, а тоді підвівся і подав мені руку.

— Розумію, — сказав він. — Дякую, що погодилися присвятити мені свій час.