Той, хто вбиває

Розділ 12

Карл Петтер мовчки підняв кухоль, уявно цоркаючись. Він працював інспектором у Політікаммер, поліцейському управлінні Гордаланна, регіону зі столицею у Бергені. Колись руді кучері обрамлювали його голову, немов ореолом. Через пишну шевелюру, а ще через неймовірну пихатість його прозивали Сонцесяйним. Тепер він підстригся і посивів, тому мало хто й пригадував, звідки взялося дивне прізвисько. Не знаю, чи можна називати нас друзями, бо ми, попри все, стояли по різні сторони судочинної лінії фронту, однак регулярно зустрічалися за кухлем пива. Карл Петтер зробив великий ковток і обтер рот тильним боком долоні.

— Чув, ти, як завжди, вигулькнув там, де на тебе не чекали, Мікаелю.

Спершу я не зрозумів, що він має на увазі, але потім до мене поступово дійшло.

— Маєш на увазі вбивство Барбари Бломберґ? Наш троль-симпатяга, Ґюннар Маркюссен, уже наскаржився?

— Маркюссен класний фацет, до речі... Але, справді, почув від нього. Що ти забув на місці злочину?

— Мав важливі свідчення...

— ...які міг би запросто переказати телефоном!

— Можливо... Складається враження, що розслідування зайшло в глухий кут.

Карл Петтер похитав головою.

— Ніяких коментарів. Ґюннар знесе мені голову, якщо обмовлюся про хід слідства.

Я випростався на стільці.

— О? Тобто є про що обмовитися?

Карл Петер усміхнувся, відригнув пивом.

— Навіть не намагайся випробовувати на мені свої примітивні адвокатські штучки, Мікаелю. Стеж за газетами, як усі пересічні громадяни. Звідки, до речі, ти її знав?

То була дуже прозора спроба змінити тему, але я знав, що більше нічого з нього не витягну, тому розповів, як познайомився з Барбарою Бломберг.

Карл Петтер пожвавішав.

— Я добре пам’ятаю Юсефа Мардала, — сказав він. — Ти читав його книжку?

— Ні. А ти?

Він заперечно похитав головою.

— Я ж поліцейський. Ми читаємо винятково комікси.

— А й справді! Цілком забув... Дуже немудро з мого боку, — хмикнув я.

— Зате прочитала моя дружина, — вів далі Карл Петтер. — Їй сподобалося. Стверджує, що в нього талант, — він знову похитав головою. — Я допитував Мардала в попередній справі, і, якщо хочеш знати мою думку, у нього не все окей з головою. Він справжній мерзотник, який тиняється світом, ширячи навколо себе лише горе й зло. Ніколи б не повірив, що така людина може мати літературний хист.

— Книжку схвально зустріли критики.

Сонцесяйний зневажливо чмихнув.

— Не завжди добра писанина є причиною похвали критиків. Життя Юсефа Мардала — історія попелюшки, чоловіка, який створив сам себе. Медії таке люблять. І не лише медії. Вірою в можливість існування подібного феномену просякнута вся система кримінального правосуддя. Це — підґрунтя системи, так би мовити. Реабілітація, навернення на шлях праведний, нове життя. Майже як хрещення і християнство.

— А ти в таке не віриш? — я відчув, як закрадається роздратування. — Усі, хто сиднем сидить у своїй шкаралущі, як ото ти, мають схожі проблеми.

— Хто — «усі, як ото я»?

— Поліцейські служаки. Прокурори. Навіть іноді судді. Ви понижуєте злочинця до злочину, який він скоїв. Видається, ніби в своїх слідчих діях ви керуєтеся гаслом «раз злочинець — назавжди злочинець». Але світ не такий простий. Я завжди думав, що така позиція є однією з причин, чому ви часто не бачите інших варіантів, окрім тих, які лежать у вас перед самим носом.

Карл Петтер стенув плечем.

— Хотів би я дивитися на світ твоїми очима. Це наповнило б мою роботу більшим сенсом. Але, на жаль, я не маю такої розвиненої здатності до самообману, як ти. Поліцейські є і будуть санітарами суспільства, а не соціальними кураторами.

— Ти цинік, Карле Петтере!

— Я спраглий чоловік. Твоя черга замовляти пиво!

Я приніс ще дві гальби. Сонцесяйний підняв кухоль, ловлячи блищики світла в бурштиновому напої.

— Гарний колір, — сказав він. — До мене дійшли чутки про твою нову даму серця, журналістку, Геллє Мьорк. Гарненька, наскільки я пригадую.

— Хто сказав?

— Хтось в управлінні, мимохідь.

— Застаріла інформація.

Карл Петтер звів угору одну брову.

— Вона мене відшила, — сказав я.

— І це тебе злостить, так? — Карл Петтер перехилився через стіл. — Прикро, коли тебе відшивають, але перш ніж ти опустишся надто глибоко в надра жалю до самого себе, добре подумай, що насправді тебе засмучує.

— Тобто?

— Є два варіанти. Або ти сумний, бо дуже закоханий і будь-якою ціною хотів би зберегти стосунки, або почуваєшся скривдженим, бо не годен змиритися, що тебе покинула жінка, а не навпаки, — Карл Петтер тицьнув у мене товстим вказівним пальцем. — Якщо хочеш знати мою думку, то я схиляюся до другого варіанта. Надто давно тебе знаю, Мікаелю. Ти — це ти.

Він підняв кухоль, осудливо глянув на нього.

— Ну нє, ти бачиш? Знову майже порожній...

— Твоя черга бігти по пиво, Карле Петтере!

Сонцесяйний похитав головою.

— Ні, Мікаелю, система працює зовсім не так. Ти заробляєш принаймні вдвічі більше, ніж я. А отже, маєш удвічі більше платити за пиво. Це наш маленький внесок у розвиток суспільства справедливості. І ти це знаєш...

Я не сперечався, приніс ще два пива. З Сонцесяйним марно дискувати, коли в нього такий період у житті, як нині.