Тропік Рака

На віллі Борґезе для мене починається нове життя. Лише десята година, а ми вже поснідали і навіть встигли прогулятися. Тепер із нами живе Ельза. «Кілька днів поводься чемно»,— попереджає Борис.

День починається розкішно: світле небо, свіжий вітерець, щойно вимиті дощем будинки. На шляху до пошти ми з Борисом обговорювали книжку. «Останню Книжку» — її буде написано анонімно.

Починається новий день. Я відчув це сьогодні вранці, коли ми стояли перед одним із блискучих полотен Дюфрена, що нагадувало déjeuner intime[14] тринадцятого століття, sans vin[15]. Гарна тілиста оголена жінка, міцна, енергійна, рожева, ніби ніготь, блискучі хвилі плоті; всі вторинні ознаки і кілька первинних. Тіло, що співає, сповнене вологою світанку. Натюрморт, у якому, однак, немає нічого застиглого, нічого мертвого. Стіл ломиться від їжі; він настільки важкий, що вивалюється з рами. Трапеза тринадцятого століття — з усіма нотами джунглів, які художник так добре запам’ятав. Гілки пальм обгризає стадо газелей і зебр.

Але тепер у нас є Ельза. Вранці вона грала нам, доки ми ще не вилізли з ліжок. Кілька днів поводься чемно… Гаразд! Ельза — покоївка, я — гість, а Борис — велике цабе. Розпочинається нова драма. Я сміюся сам до себе, коли це пишу. Він знає, що трапиться, ця рись, Борис. У нього також є нюх на деякі речі. Поводься чемно…

Борис увесь як на голках. Будь-якої миті тут може з’явитися його дружина. Вона важить понад 180 фунтів, ця його дружина. А Борис хіба кілька. Ось вам і ситуація. Ввечері дорогою додому він намагається мені усе це пояснити. Це так трагічно й водночас так безглуздо, що час від часу я не можу не спинитися й не розреготатися йому в обличчя. «Чому ти так смієшся?» — ввічливо запитує він, а тоді й собі заливається сміхом зі скигленням та істеричними нотками в голосі, немов безпорадний нікчема, який раптом усвідомив, що скільки б сурдутів він не одягнув, йому все одно не стати чоловіком. Він хоче втекти та змінити ім’я. «Нехай ця корова забирає, що хоче! Лише б дала мені спокій»,— ниє він. Але спершу треба здати помешкання, підписати папери й подбати про тисячу інших дрібних справ, у вирішенні яких його сурдут стане в пригоді. Лише подумай про її габарити! — ось що хвилює його насправді. Якби, підійшовши до будинку, ми раптом наштовхнулися на неї у дверях, він би знепритомнів — от яку він відчуває до неї повагу!

Тож із Ельзою потрібно якийсь час поводитися чемно. Ельза тут тільки для того, щоб готувати сніданок і показувати помешкання.

Проте Ельза вже підточує моє терпіння. Ця німецька кров. Ці меланхолійні пісні. Цього ранку, спускаючись сходами і вловлюючи запах свіжої кави, я м’яко мугикав… Es wär' so schön gewesen[16]. Йшлося, звісно ж, про сніданок.

А за якийсь час англійський хлопчина згори знову взявся за свого Баха. Як каже Ельза, йому потрібна жінка. І Ельзі теж дещо потрібно. Я це відчуваю. Я нічого не сказав про це Борису, але цього ранку, поки він чистив зуби, Ельза плела мені про Берлін, про жінок, які мають ззаду такий привабливий вигляд, а коли розвернуться — ого, сифіліс!

Мені здається, що Ельза доволі мрійливо поглядає на мене. Після сніданку дещо зосталося невирішеним. Цього вечора ми писали у студії, розвернувшись одне до одного спинами. Вона почала листа своєму коханцю, який зараз в Італії. Друкарську машинку заклинило. Борис пішов оглянути дешеву кімнату, яку має намір винайняти, щойно здамо помешкання. Мені не лишалося нічого, окрім як покохатися з Ельзою. Вона цього хотіла. Й водночас мені було її трохи шкода. Вона встигла написати своєму коханцю лише один рядок — я прочитав його боковим зором, коли схилився над нею. Але цьому ніяк не можна було зарадити. Ця клята німецька музика, така меланхолійна, така сентиментальна. Вона мене доконала. До того ж ці її блискучі очі, схожі на намистинки, такі палкі й жалісливі водночас.

Після того як усе закінчилося, я попросив її щось для мене зіграти. Ельза — музикантка, хоч її музика й нагадує брязкання побитих горщиків і потрощених черепів. А ще, граючи, вона плакала. Я її не звинувачую. Як вона каже, усюди та сама історія. Де б вона не була, з’являється чоловік, а тоді її звільняють, після цього — аборт, потім — нова робота, а там — інший чоловік, і всім на неї похуй, лише б скористатися її тілом. І все це після того, як вона зіграла для мене Шумана — Шумана, цього сопливого, сентиментального німецького виродка! Дивовижно, але, з одного боку, мені її збіса шкода й водночас абсолютно на неї начхати. Пизда, що вміє грати так, як вона, мала б бути розумнішою й не дозволяти нахиляти себе першому ліпшому чоловікові з великим поцом. Але цей Шуман закрався мені в серце. Вона досі хлюпає носом, ця Ельза; проте мої думки вже далеко. Я думаю про Таню й те, як вона вистукує своє адажіо. Я думаю про безліч речей, які давно поховані у минулому. Думаю про літнє надвечір’я у Ґрінпойнт, коли німці саме марширували Бельгією, а ми ще не втратили достатньо грошей, аби перейматися тим, що хтось ґвалтує нейтральну країну. Про час, коли ми були ще досить невинними, щоб слухати поетів і сидіти в сутінках за столом, викликаючи душі небіжчиків. Атмосфера всього того дня і вечора була просякнута німецькою музикою; вся околиця була німецькою, навіть більше німецькою, ніж сама Німеччина. Нас виховували на Шумані, Гуґо Вольфі, sauerkraut[17], kümmel[18] і галушках із картоплею. Ввечері, позатулявши вікна шторами, ми сідали за великий стіл, і якась дурнувата двоголова дівка викликала дух Ісуса Христа. Під столом ми трималися за руки, а дама, що сиділа поруч зі мною, запхала два пальці мені в ширіньку. Тож врешті ми вляглися на підлогу за піаніно, а хтось у цей час наспівував якусь жалібливу пісню. Повітря задушливе, від неї тхне випивкою. Педаль рухається вгору-вниз — закляклі, автоматичні, божевільні, марні рухи, немов зведення башти з гною, на яке потрібно двадцять сім років, що, однак, розраховані до секунди. Я натягую її на себе, звуки від деки відлунюють у моїх вухах, у залі темно, а килим липкий від розлитого kümmel. Раптом здається, що починає світати: наче вода, що стікає по кризі, і та стає блакитною й огортається імлою, льодовики тонуть у смарагдових кольорах, довкола шугають сарни й антилопи, золоті окуні, морські корови, а жовтохвіст стрибає через Північне полярне коло…

Ельза сидить у мене на колінах. Її очі нагадують крихітні пупки. Я дивлюся на її великий рот, такий вологий та блискучий, і прикриваю його рукою. Тепер вона мугикає… Es wär' so schön gewesen… Ax, Ельзо, ти ще не знаєш, що означає для мене цей твій Trompeter von Säckingen[19]. Німецькі хорові колективи, Швабен-холл, Turnverein[20]… links um, rechts um[21]… а тоді — удар по сраці кінчиком мотузки.

Ах, німці! Вони набиваються в тебе, наче в автобус. Від них у тебе розлад травлення. За одну ніч ніхто не здатен побувати в морзі, лазареті та зоопарку, осягнути знаки зодіаку, чистилища філософії, печери епістемології, таємниці Фройда і Штекеля… Кружляючи на каруселі, ти нікуди не доїдеш, тоді як з німцями за одну ніч можна дістатися від зірки Веґи до Лопе де Веґи, й зостатися після цього таким самим невігласом, як Парсифаль.

Як я й кажу, день розпочався розкішно. Лише цього ранку я знову усвідомив фізичну присутність Парижа, яку не помічав упродовж багатьох тижнів. Можливо, це тому, що всередині мене почала зріти книжка. Я всюди ношу її з собою. Я ходжу вулицями з великим животом, бо ж усередині ношу дитя, і копи переводять мене через дорогу. Жінки поступаються мені місцем. Більше ніхто грубо не штовхається. Я — вагітний. Я незграбно перевалююся з ноги на ногу, спираючись своїм великим черевом на тягар світу.

Саме цього ранку дорогою до пошти ми видали нашій книжці остаточний цензурний дозвіл. Ми розробили з Борисом нову літературну космогонію. Вона має стати новою Біблією — «Останньою книжкою». Усі, кому є що сказати, скажуть це тут — анонімно. Ми вичерпаємо до краплі всю нашу епоху. Після нас книжок більше не писатимуть — принаймні до наступного покоління. Дотепер ми копали у темряві, керуючись винятково інстинктом. Віднині ж матимемо посудину, яку наповнимо життєдайною вологою, бомбу, яка, коли ми її детонуємо, знищить увесь світ. Ми вкладемо у неї достатньо, щоб забезпечити письменників майбутнього усіма їхніми сюжетами, драмами, віршами, міфами та науками. Світ зможе живитися нею наступні тисячу років. Вона колосальна у своїй претензійності. Сама лише думка про неї ледь не розриває мене вщент.

Упродовж останніх ста років, а може, і більше, світ, наш світ умирав. І за це століття не знайшлося жодної достатньо божевільної людини, яка б наважилася запхати бомбу в дупу всьому творінню і висадити його в повітря. Світ розкладається, вмирає шматок за шматком. Проте він потребує coup de grâce[22], його необхідно розбити на друзки. Кожен із нас зазнав ушкоджень, а втім, ми носимо в собі всі континенти, моря і птахів, що літають в повітрі. Ми прагнемо покласти цьому край — еволюції світу, який помер, однак не був похований. Ми пливемо поверхнею часу, а все решта або вже потонуло, або тоне на наших очах чи потоне в майбутньому. Вона, ця Книжка, буде велетенською. У ній міститимуться цілі океани простору, де можна буде неквапливо прогулюватися, співати, танцювати, вилазити на кручі, купатися, виконувати сальто, вити, ґвалтувати, вбивати. Це буде собор, справжнісінький собор, у будівлі якого служитимуть усі, хто втратив свою ідентичність. Там провадитимуть панахиди, читатимуть молитви, сповідатимуться, співатимуть гімни, там буде плач та гомін, і пануватиме щось на кшталт вбивчої безтурботності; там будуть рожеві вікна, ґарґулії, служники й носії трун. Можна буде проїхатися на конях галопом між рядами. Можна буде битися головою об стіни — вони не похитнуться. Можна буде молитися будь-якою мовою на свій розсуд або згорнутися клубочком надворі й заснути. Він простоїть щонайменше тисячу років, цей собор, і більше таких не зводитимуть, адже будівельники помруть, а формулу буде втрачено. Ми підготуємо листівки й організуємо тури. Побудуємо довкола нього місто й заснуємо вільну комуну. Геніальність нам не знадобиться, бо вона померла. Ми потребуватимемо сильних рук, душ, які захочуть відмовитися від примар і вбратися у плоть…

Час летить швидко. Я стою на балконі в помешканні Тані. Внизу, у художній майстерні, розігрується драма. Драматург — хворий, і зверху його скальп має ще непристойніший вигляд. Його волосся зроблене з соломи. Його ідеї — солома. Дружина у нього теж солом’яна, хоча й досі трохи вогка. Увесь будинок — солом’яний. Отак я й стою на балконі, чекаючи, поки прийде Борис. Мою останню проблему — сніданок — вирішено. Я все спростив. Якщо з’являться нові турботи, я зможу носити їх у своєму рюкзаку разом із брудними речами. Я викидаю останні су. Навіщо мені гроші? Я — машина для письма. Закручено останній Гвинтик. Усе працює бездоганно. Між мною і машинкою жодного відчуження. Я сам — машина…

Вони ще не розповіли, у чому суть нової драми, але я й сам це відчуваю. Вони намагаються мене здихатися. А втім, я прийшов пообідати і прийшов навіть дещо раніше, ніж вони очікували. Я сказав їм, куди сісти і що робити. Я ввічливо запитав, чи моя присутність їм не заважатиме, хоча насправді мав на увазі — і їм це добре відомо — зовсім інше: чи не заважатимуть мені вони? Ні, блаженні таргани, ви мені не заважаєте. Ви мене живите. Я бачу, як близько ви сидите одне до одного, але знаю, що між вами — прірва. Ваша близькість — це близькість планет. А я — порожнеча між вами. Якщо я зникну, зникне й порожнеча, у якій ви плаваєте.

У Тані неприязний настрій, я це відчуваю. Її обурює, що мене сповнює щось, окрім неї. За градусом мого збудження вона розуміє, що абсолютно втратила для мене цінність. Вона розуміє, що цього вечора я прийшов не для того, аби її запліднити. Вона розуміє, що в мені потрохи зростає щось, що її знищить. Їй непросто це усвідомити, проте вона вже починає розуміти…

Натомість Сильвестр видається задоволенішим. Цього вечора за обіднім столом він її обійме. Навіть зараз він читає мій рукопис, готуючись розпалити моє еґо, протиставити моє еґо її.

Дивне буде сьогодні зібрання. Сцену саме готують. Я чую дзеленчання бокалів. Принесли вино. Бар’єри буде подолано, і хворий Сильвестр одужає.

Ми вигадали ці декорації лише минулої ночі у Кронштадта. Було визначено, що жінки мусять страждати, що за лаштунками має бути більше жаху й насильства, більше лиха, більше страждань, більше горя і мук.

Таких людей, як ми, тягне в Париж не випадково. Просто Париж — це штучна сцена, сцена, що обертається і дає змогу глядачеві побачити всі стадії конфлікту. Сам собою Париж не провокує драм. Вони починаються деінде. Париж — це всього-на-всього акушерський інструмент, який вириває живий ембріон із черева й поміщає його в інкубатор. Париж — це колиска штучних пологів. Гойдаючись у цій колисці, кожен згадує щось своє: хтось подумки повертається до Берліна, хтось — до Нью-Йорка, Чикаго, Відня, Мінська. Відень ніде не буває таким віденським, як у Парижі. Тут усе досягає свого апофеозу. Колиска виштовхує з себе немовлят, і їхні місця займають нові. Тут можна прочитати на стінах, де жив Золя, Бальзак, Данте, Стріндберґ і решта тих, хто будь-коли чогось досяг. Усі вони тут колись жили, хто раніше, а хто пізніше. Тут ніхто не вмирає…

Вони розмовляють унизу. Їхня мова — символічна. У ній з’являється слово «боротьба». Сильвестр, хворий драматург, каже: «Я саме читаю „Маніфест“». І Таня питає: «Чий?» Так, Таню, я тебе почув. Я тут нагорі саме про тебе пишу, і ти про це здогадуєшся. Говори більше, щоб я зміг тебе записати. Адже коли ми сядемо до столу, я вже не матиму змоги робити нотатки… Раптом Таня зауважує: «Нам тут бракує гарної вітальні». Ну і що це значить, якщо в цьому взагалі є якийсь сенс?

Тепер вони вішають картини. Це теж заради того, щоб справити на мене враження. Вони, бачте, хочуть сказати: це наш дім, і ми тут живемо подружнім життям. Робимо свій дім привабливим. Ми навіть трохи посперечаємося з приводу картин заради твого задоволення. Таня знову зауважує: «Як нас іноді обманюють очі!» Ах, Таню, що ти говориш! Продовжуй, нехай цей фарс потриває ще хоч трішечки. Я тут для того, щоб з’їсти обіцяний мені обід; я отримую від цієї комедії надзвичайну насолоду. А тепер — вихід Сильвестра. Він намагається пояснити одну з gouaches Боровскі. «Ходи сюди, бачиш? Один із них грає на гітарі; інший тримає на колінах дівчину». Правду кажеш, Сильвестре. Щиру правду. Боровскі і його гітари! Дівки на його колінах! Тільки насправді ніхто ніколи не може з упевненістю сказати, що там у нього на колінах, і чи й справді це чоловік, що грає на гітарі…

Невдовзі забіжить навкарачки Молдорф і зайде Борис зі своїм безпорадним, ледь чутним сміхом. На обід подадуть золотого фазана, анжуйське вино й короткі товсті сигари. А Кронштадт, дізнавшись останні новини, наступні п’ять хвилин житиме дещо насиченіше, дещо яскравіше; потому він знову зануриться в гумус своєї ідеології і, можливо, народиться вірш, великий золотий дзвін вірша без язичка.

Знову змушений сховатися приблизно на годину. Ще один клієнт прийшов оглянути помешкання. Нагорі клятий англієць репетирує свого Баха. Тепер, коли хтось приходить подивитися на апартаменти, доводиться бігти нагору й просити піаніста трохи перепочити.

Ельза телефонує в бакалію. Сантехнік прилаштовує на унітаз нове сидіння. Щоразу, як лунає дзвінок у двері, Борис втрачає спокій. Розхвилювавшись, він впустив окуляри і тепер рачкує, а його сурдут підмітає підлогу. Це чимось нагадує сцену з театру «Ґран-Ґіньоль»[23] — голодний поет прийшов навчати дочку різника. Щоразу, як дзвонить телефон, у поета виділяється слина. Малларме звучить як філе, Віктор Гюґо — як foie de veau[24]. Ельза замовляє для Бориса невеликий витончений ланч. «Гарну соковиту відбивну зі свинини»,— каже вона. Я бачу цілу купу рожевих шматочків шинки, що лежать, охолоджені, на мармурі, чудові шматочки шинки, обрамлені салом. Я страшенно голодний, попри те, що ми снідали лише кілька хвилин тому, — мені доведеться пропустити ланч. Я їм ланч тільки по середах завдяки Боровскі. Ельза досі розмовляє по телефону — вона забула замовити шматок бекону. «Так, невеличкий гарний шматочок бекону, не надто жирний», — каже вона… Zut alors![25] Замов ще зобна, бичачі яйця і — пссс! — молюсків! Додай смаженої ліверної ковбаси, доки не поклала слухавку; я міг би ум’яти сто п’ятдесят п’єс Лопе де Веґа воднораз.

Цього разу подивитися на помешкання прийшла дуже вродлива жінка. Звісно ж, американка. Я стою біля вікна спиною до неї й спостерігаю за горобцем, який клює свіжий кавалок лайна. Просто дивовижно, як легко горобцю прогодуватися. Трохи дощить, падають великі краплі. Колись я думав, що пташки не можуть літати, якщо їхні крила намокли. Дивно, як ці багаті дами приїжджають до Парижа й знаходять найкрутіші студії у місті. Трохи таланту й товстий гаманець. Для них дощ — нагода покрасуватися у новесеньких плащах. До їжі їм абсолютно байдуже: іноді вони такі зайняті, валандаючись без діла, що не мають часу навіть на ланч. Лише невеликий сендвіч або вафлі в кафе «Де-ля-Пе» чи барі готелю «Рітц». «Тільки для дочок зі шляхетних родин» — ось що написано на старій студії Пюві де Шаванна. Кілька днів тому мені трапилося проходити повз. Багаті американські пизди з коробками фарб, перекинутими через плече. Трохи таланту й товстий гаманець.

Горобець невпинно перестрибує з одного каменя бруківки на інший. Справжні геркулесові потуги, якщо придивитися пильніше. Їжа є скрізь — маю на увазі у стічній канаві. Вродлива американка запитує про туалет. Туалет! Дай-но я тобі покажу, оксамитоворила газеле! Туалет, кажеш? Par ici, Madame. N'oubliez pas que les places numérotées sont reserves aux mutilés de la guerre[26].

Борис потирає долоні — саме додає до угоди останні штрихи. У дворі валують собаки; вони виють, наче вовки. Нагорі місіс Мелвернес пересуває меблі. Цілісінький день вона не має за що взятись, і їй нудно; якщо вона знаходить десь пилинку, то вичищає весь будинок. На столі — гроно зеленого винограду і пляшка вина, десятиградусне vin de choix[27]. «Так, — каже Борис, — я можу полагодити умивальник. Проходьте сюди, прошу. Так, це — туалет. Нагорі, звісно ж, є ще один. Так, тисяча франків за місяць. Кажете, вам не подобається Утрілло? Ні, ось так. Треба лише замінити прокладку, ось і все…»

За хвилину вона піде. Цього разу Борис нас навіть не познайомив. Сучий син! Щойно трапляється багата пизда, він забуває мене з нею познайомити. Через кілька хвилин я знову зможу сісти за машинку і взятися до писання. Але чомусь сьогодні мені більше не хочеться цього робити. Моє натхнення кудись випаровується. За годину вона може повернутися і вихопити стільця прямісінько в мене з-під дупи. Як у біса людина може писати, не знаючи, де вона сидітиме через пів години? Якщо ця багата наволоч зніме помешкання, я не матиму навіть де переночувати. Коли потрапляєш у таку халепу, важко вирішити, що гірше: не мати де спати чи не мати де працювати. Поспати можна майже будь-де, а от без місця для роботи не обійтися. Навіть якщо те, що ти робиш, зовсім не шедевр. Навіть поганий роман вимагає стільця, на який можна сісти, і трохи усамітнення. Ці багаті пизди ніколи про таке не задумуються. Щойно їм запрагнеться опуститись на свої м’які дупи, на них завжди чекає стілець…

Учора ми полишили Сильвестра та його Бога перед каміном. Сильвестр — у піжамі, Молдорф — із сигарою в роті. Сильвестр чистить апельсин. Він кладе шкірки на покривало на дивані. Молдорф підсувається до нього ближче. Просить дозволу ще раз прочитати оту блискучу пародію — «Райську браму». Ми з Борисом збираємося йти. У нас занадто веселий настрій для цієї атмосфери лікарняної палати. До нас приєднується Таня. Вона весела, бо от-от вибереться звідси. Борису весело через те, що Бог у Молдорфі помер. Мені весело, адже ми збираємося знову втнути якусь дурницю.

Голос Молдорфа тремтить: «Можна я залишуся в тебе, Сильвестре, поки ти не підеш спати?» Він провів тут останні шість днів, купуючи ліки, виконуючи різноманітні доручення Тані, втішаючи їх обох, заспокоюючи, охороняючи брами від таких лихих незваних гостей, як Борис і його друзі-пройдисвіти. Він схожий на дикуна, який виявив, що вночі його ідола сплюндрували. Тож він сидить у ногах свого ідола з плодом хлібного дерева та смальцем, бурмочучи нерозбірливі молитви. Його голос сповнений улесливості. Його кінцівки вже паралізовано.

До Тані він звертається так, немов вона — жриця, що порушила свої обітниці. «Ти мусиш поводитися гідно. Сильвестр — твій Бог». І поки Сильвестр страждає нагорі (у нього легкий хрип у грудях), жрець і жриця поглинають їжу. «Ти себе забруднюєш», — каже він, і підлива скрапує з його губ. Він уміє їсти і страждати водночас. Позбувшись небезпеки, він простягає свою жирну маленьку лапу й пестить волосся Тані. «Я починаю у тебе закохуватися. Ти нагадуєш мені мою Фанні».

В усьому іншому цей день для Молдорфа видався вдалим. З Америки надійшов лист. Моє отримує найвищі оцінки з усіх предметів. Мюррей вчиться їздити на велосипеді. Грамофон відремонтували. З виразу його обличчя можна здогадатися, що в листі йшлося не лише про табелі та велосипеди. Щодо цього можна не сумніватися, оскільки після обіду він накупив своїй Фанні прикрас на 325 франків. А на додачу ще й написав їй листа на двадцять сторінок. Garçon[28] приносив йому аркуш за аркушем, наповнював його ручку чорнилом, подавав каву й сигари, обмахував його віялом, коли той трохи пітнів, прибирав зі стола крихти, підпалював сигару, якщо та гасла, купував для нього марки, витанцьовував довкола, виконував піруети, казав «салям»… ледь, курва, хребта не зламав. Чайові були добрячі. Більші й товстіші за сигару «Корона Корона». Мабуть, Молдорф навіть занотував це у своєму щоденнику. Це все заради Фанні. Браслет і сережки були варті кожного су, яке він за них заплатив. Ліпше вже витратити їх на Фанні, ніж на таких хвойдочок, як Жермен чи Одетт. Саме так він і сказав Тані. Показав їй свою валізу. Вона забита подарунками для Фанні, а також для Моє і Мюррея.

«Моя Фанні — найрозумніша жінка на світі. Я все вишукував у ній хоч якийсь недолік, але його нема.

Вона — ідеальна. Я розкажу, що вона вміє. Вона грає в бридж, мов акула; вона цікавиться сіонізмом; дай їй, наприклад, старий капелюх і побачиш, що вона з нього зробить. Тут загорне, там пришпилить і — voilà quelque chose de beau![29] Знаєш, що таке справжнє блаженство? Це сидіти поруч із Фанні, коли Мое та Мюррей уже вляглися спати, і слухати радіо. Вона така погідлива. Просто дивитися на неї для мене достатньо, щоб забути про всі свої тривоги та болі. Вона слухає з таким розумінням. Коли я думаю про ваш смердючий Монпарнас, а тоді згадую наші з Фанні вечори у Бей-Ридж після ситної вечері, кажу тобі — це навіть порівняти неможливо. Такі прості речі, як їжа, діти, м’яке світло ламп і Фанні, яка сидить поруч, хоч і дещо втомлена, проте щаслива, задоволена, обважніла після вечері… ми просто сидимо так годинами, не мовлячи й слова. Ось що таке блаженство!

Сьогодні вона написала мені листа — не одного з тих нудних, що нагадують біржові звіти. Вона написала мені від щирого серця, мовою, яку зрозумів би навіть мій малюк Мюррей. Моя Фанні дуже делікатна. Написала, що діти повинні і далі вчитися, але її непокоять витрати. Відправити малюка Мюррея до школи коштуватиме тисячу доларів. Моє, звісно ж, отримає стипендію. Але малюк Мюррей, цей маленький геній, — що нам робити з ним? Я написав Фанні, щоб вона не турбувалася. Відправляй Мюррея до школи, сказав я. Що таке ще одна тисяча доларів? Цього року я зароблю ще більше, ніж раніше. Зроблю це заради малюка Мюррея, адже він — геній, цей малий».

Хотів би я бути там, коли Фанні відкриє валізу. «Бачиш, Фанні, ось це я купив у старого єврея в Будапешті… А ось таке носять у Болгарії — це справжня вовна… Це належало якомусь графу — ні, не провітрюй його, поклади на сонці… Ось це я хочу, щоб ти вдягнула, коли ми підемо в Оперу, Фанні… разом із отим гребінцем, який я тобі показував… А ось це, Фанні, для мене знайшла Таня… вона дещо на тебе схожа…»

І Фанні сидить на софі, точнісько така, як на олеографії, з Моє з одного боку й малюком Мюрреєм, генієм Мюрреєм, з іншого. Її товсті ноги трохи закороткі й не дістають до підлоги. Очі сяють тьмяним перманганатним блиском. Груди схожі на головки стиглої червоної капусти; вони злегка погойдуються, коли Фанні нахиляється вперед. Сумно лиш те, що в ній більше немає соку. Вона сидить там, ніби мертвий акумулятор; її обличчю бракує життя — його необхідно пожвавити, необхідно впорснути в неї сік, щоб усе знову запрацювало. Молдорф стрибає перед нею, мов жирна жаба. Його плоть тремтить. Він послизнувся, і йому важко знову перевернутися долілиць. Вона допомагає йому своїми товстими пальцями ніг. Його очі викочуються ще більше. «Копни мене ще раз, Фанні, це було добре!» Тепер вона добряче його штурхає — на його череві лишається помітна вмятина. Обличчям він майже торкається підлоги; його борідка розчісує ворс килима. Він дещо пожвавлюється, підстрибує, перескакує з одних меблів на інші. «Фанні, ти — надзвичайна!» Тепер він всівся в неї на плечі. Він відкушує шматочок її вуха, лише кінчик мочки, там, де не боляче. Проте вона й далі мертва — розряджений акумулятор і ні краплини соку. Він падає їй на коліна й лежить там, здригаючись, мов зубний біль. Тепер він теплий і безпорадний. Його пузо блищить, наче лаковані туфлі. В його очицях — пара модних ґудзиків для жилета. «Розстебни мені очі, Фанні, я хочу краще тебе роздивитися!» Фанні відносить його на ліжко і крапає йому на очі трішки гарячого воску. Вона кладе кружальця йому на пупок і запихає в дупу термометр. Тоді полишає його, і він знову починає тремтіти. Раптом він зменшується й повністю зникає. Вона скрізь його шукає, навіть у своєму кишечнику, всюди. Щось її лоскоче — вона не розуміє, де саме. Ліжко сповнене жаб і модних ґудзиків для жилетів. «Фанні, де ти?» Щось її лоскоче, але вона не здатна визначити де. Ґудзики сиплються з ліжка. Жаби лізуть на стіни. А її лоскоче й лоскоче. «Фанні, прибери з моїх очей віск! Я хочу на тебе поглянути!» Проте Фанні регоче, аж корчиться від сміху. Щось усередині неї лоскоче й лоскоче. Вона помре від сміху, якщо не знайде причину. «Фанні, у валізі повно прекрасних речей. Фанні, ти мене чуєш?» Фанні регоче, регоче, мов жирний хробак. Від сміху в неї здувається живіт. Синіють ноги. «О Боже, Моррісе, мене щось лоскоче… я нічого не можу вдіяти!»