Тропік Рака

Думаю, було саме Четверте липня, коли з-під моєї дупи знову вибили стільця. Без жодного попередження. Якесь велике цабе на іншому березі океану вирішило вдатися до економії; скорочення штату коректорів та безпорадних маленьких dactylos[101] дало йому змогу оплатити подорожі туди-сюди і королівські апартаменти в готелі «Рітц». Коли я повернув ті невеликі борги, які встиг набрати в операторів лінотипа, та сплатив місячний внесок у bistro через дорогу, аби зберегти можливість харчуватися в кредит, від моєї останньої зарплатні майже нічого не лишилося. Мені довелося повідомити patrony готелю, що я виїжджатиму; про причину я йому не сказав, інакше він би почав перейматися своїми жалюгідними двома сотнями франків.

«Що ти робитимеш, якщо втратиш роботу?» Ця фраза постійно дзвеніла в моїх вухах. Ça у est maintenant![102]Ausgespielt![103] Не лишалося нічого іншого, окрім як знову повернутися на вулиці, гуляти, вештатись кварталами, сидіти на лавочках, гаяти час. Звісно ж, тепер моє обличчя на Монпарнасі уже всі знали; якийсь час я ще міг вдавати, що й досі працюю в газеті. Так було б трохи простіше виклянчити сніданок або обід. Було літо, і в Париж приїздили натовпи туристів. У мене вже з’явилися ідеї, як їх розводити. «Що ти робитимеш?..» Що ж, не голодуватиму — це точно. Якщо я зосереджуся винятково на їжі, це дозволить мені триматися купи. Ще тиждень-два я зможу ходити до мсьє Поля й щодня ситно вечеряти; він не знатиме, чи я працюю в газеті, чи ні. Головне — поїсти. Решту довірте Провидінню!

Цілком природно, що я прислухався до всього, де був хоч натяк на нагоду підзаробити. І завів купу нових знайомств: серед зануд, яких досі наполегливо уникав, пияків, яких зневажав, митців, у котрих водилося трохи грошей, тих, хто перебував на гранті Ґуґенгайма тощо. Неважко знайти друзів, коли щодня дванадцять годин поспіль просиджуєш на terrasse. Можна познайомитися з кожним алкашем Монпарнасу. Вони липнуть до тебе, мов воші, навіть якщо тобі нічого їм запропонувати, окрім своїх вух.

Тепер, коли я втратив роботу, Карл і Ван Норден вигадали для мене нову фразу: «Що ти робитимеш, якщо невдовзі приїде твоя дружина?» Ну і що з того? Доведеться годувати два роти замість одного. У мене з’явиться товариш у нещасті. І якщо вона ще не втратила свою вроду, удвох нам щаститиме навіть більше: у цьому світі привабливій жінці ніколи не дадуть померти з голоду. Я не міг надто розраховувати на Таню; вона надсилала гроші Сильвестру. Спершу я думав, що вона дозволить мені пожити в неї, але Таня боялася себе скомпрометувати; до того ж вона мусила задовольняти свого шефа.

Перші, до кого звертаєшся, опинившись у злиднях, — це євреї. Мені їх трапилося одразу троє. Добрі душі. Один із них виявився колишнім торговцем хутром, якому страшенно кортіло побачити своє ім’я в газетах; він запропонував мені написати кілька статей під його ім’ям для щоденної єврейської газети в Нью-Йорку. Мені довелося вишукувати визначних євреїв біля «Дом» та «Куполь». Перший, кого я знайшов, був видатним математиком; англійською він і двох слів зв’язати не міг. Мені довелося писати про теорію шоку, спираючись на діаграми, які він намалював на серветках; я мав описати рух астральних тіл і водночас дощенту зруйнувати теорію Айнштайна. І все це — за двадцять п’ять франків. Коли я побачив ці статті в газеті, то не зміг примусити себе їх прочитати; проте вони все одно виглядали приголомшливо, особливо підписані ім’ям торговця хутром.

У той час я багато анонімно писав для інших. Коли на бульварі Едґара Кіне відкрився новий великий бордель, я трохи заробив на написанні текстів для брошур. Тобто отримав пляшку шампанського й безкоштовно потрахався в одній із єгипетських кімнат. Якщо мені вдавалося привести клієнта, я отримував комісійні, так само, як і Кепі у добрі давні часи. Однієї ночі я привів Ван Нордена; він хотів дати мені можливість заробити, доки сам розважатиметься нагорі. Однак, коли madame дізналася, що він працює в газеті, то й чути не хотіла про гроші; я знову отримав пляшку шампанського й безкоштовно потрахався. Нічого не заробив. До того ж мені довелося написати статтю замість Ван Нордена, бо тому ніяк не вдавалося знайти підхід до такої теми без згадки про те, в якому саме місці він побував. Так за одним приходило інше. Мене трахали в усі діри.

Найгіршою роботою було написання дисертації для глухонімого психолога. Трактат про догляд за дітьми-каліками. Моя голова була забита хворобами, ортезами, лікувальними тренажерами та теоріями про користь свіжого повітря; на все я витратив близько шести тижнів, а на додачу довелося цю срань ще й відкоригувати. Вона була написана французькою, такою французькою, якої я ніде в житті не бачив і не чув. Однак за це я щодня отримував хороший сніданок, американський сніданок із апельсиновим соком, вівсянкою, вершками, кавою, а час від часу для різноманітності — яєчню з беконом. Це був єдиний період за час мого перебування в Парижі, коли я пристойно снідав, а все завдяки дітям-калікам із Рокевей-Біч, Іст-Сайду й усіх бухт та заток, розташованих між цими двома виразками.

Потім я якось натрапив на фотографа; він робив колекцію світлин гнилих кубел Парижа для якогось дегенерата з Мюнхена. Цей тип поцікавився, чи не погодився б я позувати для нього зі спущеними штанами і таке інше. Я подумав про тих худорлявих недомірків, які нагадують коридорних та кур’єрів, що їх іноді бачиш на порнографічних листівках у вітринах книгарень, загадкових фантомів, які живуть на Рю-де-ля-Люн та в інших смердючих кварталах міста. Мені не дуже сподобалася ідея торгувати їблом у такій елітній компанії. Та оскільки мене запевнили, що ці фотографії — винятково для приватної колекції, і їх одразу відішлють у Мюнхен, я дав згоду. Коли перебуваєш у чужій країні, можна дозволити собі трохи фривольності, особливо заради такої високої мети, як заробити на хліб. Зрештою, якщо подумати, я не надто церемонився навіть у Нью-Йорку. Чорт забирай, іноді моє становище було таким безнадійним, що мені доводилося жебракувати у власному районі.

Ми відвідували не туристичні місця, а маленькі заклади з більш придатною атмосферою, де під вечір, перш ніж переходити до справи, можна було трохи пограти в карти. Він був першокласним компаньйоном, цей фотограф. Він знав усе місто мов свої п’ять пальців, зокрема його стіни; частенько розмовляв зі мною про Ґете, період Гогенштауфенів і винищення євреїв у часи Чорної смерті. Цікаві теми, і вони завжди якимось загадковим чином стосувалися того, що він робив. У нього також були ідеї для сценаріїв, приголомшливі ідеї, однак ні в кого не ставало сміливості їх втілити. Туша коня, яку розітнули так, що вона нагадувала відчинені двері салуну, надихала його на розмови про Дайте, Леонардо да Вінчі й Рембрандта; біля бійні у Війєтт він заскакував у таксі і їхав зі мною до музею Трокадеро, щоб показати мені череп або мумію, які його захопили. Ми повністю обійшли 5-й, 13-й, 19-й та 20-й arrondissements. Нашими найулюбленішими місцями для відпочинку були такі понурі місцини, як площа Насьональ, площа Де-Пьопліє, площа Контрескарп, площа Поля Верлена. Багато з цих місць були вже мені відомі, проте всі вони тепер поставали переді мною в новому світлі завдяки його незвичайному дару оповідача. Якщо сьогодні мені трапиться проходити, наприклад, по Рю-дю-Шато-де-Рантьє, вдихаючи сморід лікарняних ліжок, яким просякнутий увесь 13-й arrondissement, без жодного сумніву мої ніздрі розширяться від насолоди, адже разом із запахами затхлої сечі та формальдегіду я вловлюватиму в повітрі аромат тих уявних подорожей склепом Європи, який звела Чорна смерть.

Завдяки йому я познайомився з чоловіком на ім’я Крюґер, який захоплювався спіритизмом і був скульптором та художником. З якогось дива цей Крюґер до мене прив’язався; його неможливо було спекатися, щойно він з’ясував, що я не проти вислуховувати його «езотеричні» ідеї. У цьому світі існують люди, на яких слово «езотеричний» діє, мов божественний іхор. Як слово «домовились» на гера Пеперкорна з «Зачарованої гори»[104]. Крюґер був одним із тих святих, що зійшли на манівці, мазохістом, анальним типом, для якого законом були ретельність, прямота та доброчесність, і який, однак, у вихідний міг без жодних докорів сумління вибити людині зуби. Схоже, він вважав, що я дозрів до переходу на інший рівень, на «вищий рівень», як він це називав. Я був готовий перейти на будь-який рівень, який би він мені вказав, аби тільки там не гірше годували й було не менше випивки. Він мені мозок прогриз балачками про «астральне тіло», «казуальне тіло», «переселення душ», Упанішади, Плотіна, Крішнамурті, «кармічну оболонку душі», «стан нірвани» й усі ті нісенітниці, які, мов чуму, приносить зі Сходу. Іноді він впадав у транс і розповідав про свої попередні інкарнації, принаймні те, як він їх собі уявляв. Або ж переповідав свої сни, які, на мій погляд, були прісними, прозаїчними й навряд чи могли зацікавити навіть фройдиста, проте сам він вбачав у них безмір езотеричних чудес, що були сховані десь на споді, і я мав допомогти йому їх розшифрувати. Він вивертав себе навиворіт, немов зношене пальто.

Потроху завойовуючи довіру, я, мов черв, прокрався в його серце. Я довів його до того, що він підбігав до мене на вулиці, щоб запитати, чи не треба позичити мені кілька франків. Він хотів, аби я тримався купи, щоб міг пережити перехід на вищий рівень. Я поводився мов груша, що дозріває на дереві. Час від часу в мене траплялися зриви, і я зізнавався, що мені необхідний більш земний харч — візит до «Сфінкса» або на Рю-Сен-Аполлін, куди, як мені було відомо, він прямував у миті слабкості, коли потреби плоті ставали занадто нагальними.

Його талант художника дорівнював нулю; скульптор з нього був ще гірший. Однак мушу зазначити, що він був хорошою домогосподаркою. Ще й украй економною. У нього для всього знаходилося своє застосування, навіть для паперу, в який загортали м’ясо. У п’ятничні вечори він влаштовував у студії прийоми для друзів-художників; там завжди було вдосталь їжі й напоїв, а якщо вряди-годи щось лишалося, то я приходив наступного дня, щоб це виправити.

За «Баль Бульє» була розташована ще одна студія, до якої я частенько заходив, — студія Марка Свіфта. Якщо цей саркастичний ірландець і не був генієм, то як мінімум був великим ексцентриком. Йому позувала одна єврейка, з якою він мешкав уже багато років; однак тепер він від неї втомився й шукав нагоди її здихатися. Та оскільки проїв її посаг, то мудрував над тим, як позбутися її так, щоб не довелося нічого відшкодовувати. Найпростішим було допекти їй настільки, щоб вона обрала життя впроголодь, аби лиш більше не зносити його жорстоке ставлення.

Його коханка була досить приємною особою; найгірше, що можна було про неї сказати, це те, що вона втратила форму і здатність його утримувати. Вона також була художницею, і серед шанувальників живопису багато хто вважав, що в неї значно більший талант, ніж у нього. Однак хоч яким би нестерпним він робив її життя, вона поводилася справедливо; вона ніколи й нікому не дозволила б сказати, що він — не великий художник. Цей тип така паскуда саме тому, що він справжній геній, казала вона. На стінах ніколи не висіли її картини — лише його. Її роботи стояли в закутку на кухні. Одного разу, коли я був там, хтось наполіг на тому, щоб подивитися її картини. Це завершилося жахливо. «Бачите оцю постать? — сказав Свіфт, вказуючи на її картину своєю великою ступнею. — Чоловік, який стоїть у дверях, саме збирається вийти на вулицю, щоб відлити. Він не зможе знайти шлях назад, бо його голова намальована криво… А тепер погляньте на ось цю оголену жінку… усе було добре, доки вона не почала малювати пизду. Не знаю, про що вона думала, але вона зробила її такою великою, що кисть упала всередину, і їй не вдалося її звідти дістати».

Щоб показати нам, якою має бути оголена натура, він виймає величезне полотно, яке нещодавно закінчив. Там була зображена вона, розкішний приклад помсти, натхненної почуттям провини. Робота божевільного — злісна, дріб’язкова, лиха, блискуча. Складалося враження, що він малював її, підглядаючи крізь щілину замка, що він підловив її у невідповідну мить, коли вона бездумно колупалася в носі або чухала дупу. Вона сиділа на дивані, оббитому кінським волосом, у величезній кімнаті без вентиляції та вікон; власне, це так само могла б бути й передня доля шишкоподібної залози. За нею зигзагом звивалися сходи, що вели на балкон; вони були вкриті килимом жовчно-зеленого кольору, — такий колір може випромінювати лише всесвіт, який щойно вивалився з чиєїсь дупи. Найбільше увагу привертали її сідниці — перекошені й вкриті струпами; здавалося, наче вона трохи відірвала дупу від дивану, аби гучно перднути. Її обличчя він ідеалізував: воно мало солодкий і невинний вигляд, було чистим, мов краплі від кашлю. Проте її груди були розширені, роздуті від каналізаційного газу; здавалося, ніби вона плаває в морі менструацій, збільшений ембріон із недоумкуватим, солодкавим поглядом янгола.

І попри все це він не міг не подобатися. Він був невтомно працьовитим, людиною, яка думала лише про те, щоб малювати. І водночас він був хитрим, мов рись. Саме він порадив мені потоваришувати з Філлмором, молодим дипломатом, що також належав до вузького кола знайомих Крюґера та Свіфта. «Дозволь йому тобі допомогти, — сказав він. — Він не знає що робити зі своїми грошима».

Коли хтось витрачає свої гроші на себе, коли хтось досхочу розважається за власний кошт, люди схильні казати: «Він не знає що робити зі своїми грошима». Як на мене, кращого застосування грошам немає. Про таких індивідів важко сказати, що вони щедрі або скупі. Вони витрачають гроші, а це головне. Філлмор знав, що він у Франції ненадовго, тому був рішуче налаштований насолодитися тим часом, який мав. А оскільки людині завжди веселіше розважатися разом із друзями, було цілком природним, що він звернув увагу на такого, як я, хто мав удосталь часу й міг скласти йому компанію. Люди казали, що він — зануда, й гадаю, що так воно й було, але коли тобі потрібна їжа, можна стерпіти й гірші речі, ніж нудьга. Врешті-решт, незважаючи на те, що він безперервно говорив, і то зазвичай про себе або авторів, яких по-рабськи обожнював, — таких пташок, як Анатоль Франс та Джозеф Конрад, — він усе одно робив мої ночі цікавими. Він любив танцювати, любив хороше вино і любив жінок. Те, що він також любив Байрона й Віктора Гюґо, йому можна було пробачити; він лише кілька років тому закінчив коледж, тож мав іще вдосталь часу, аби вилікуватися від таких смаків. Мені подобалося, що в ньому відчувався пригодницький дух.

Ми познайомилися ще краще, можна сказати, стали справді близькими завдяки одному випадку, який трапився тоді, коли я недовго мешкав у Крюґера. Це сталося одразу після прибуття Коллінза, моряка, з яким Філлмор познайомився, коли плив з Америки. Ми мали звичку зустрічатися втрьох на terrasse кафе «Ротонд», перш ніж іти обідати. Ми завжди розпочинали з перно, напою, який підіймав Коллінзу настрій і слугував основою для вина й пива, а також fines[105] і всього іншого, що ми пили пізніше. Поки Коллінз перебував у Парижі, я жив, немов граф; лише дичина, хороші марочні вина та десерти, про існування яких я до того навіть не чув. Місяць такої дієти, і я був би змушений податися до Баден-Бадена, Віші або Екс-ле-Бен. Тим часом я ненадовго поселився у студії Крюґера. Певно, я спричиняв йому незручності, адже ніколи не з являвся раніше третьої ночі й мене було майже неможливо виштовхати з ліжка до обіду. Крюґер жодного разу відверто мені не докоряв, однак його поведінка красномовно свідчила про те, що я перетворююся на ханигу.

Одного дня я захворів. Це був наслідок ситної дієти. Не знаю, що то була за хвороба, однак я не міг устати з ліжка. Я втратив усю свою бадьорість, а з нею і рештки сміливості. Крюґер мусив доглядати за мною, готувати мені бульйон і таке інше. Для нього це був складний період, особливо зважаючи на те, що він саме збирався влаштувати в студії важливу виставку, приватний показ для якихось заможних поціновувачів, від яких він розраховував отримати допомогу. Розкладне ліжко, на якому я лежав, стояло в студії, іншої кімнати, де я міг би розміститися, там не було.

Вранці того дня, коли мала відбутись виставка, Крюґер прокинувся в зовсім кепському настрої. Якби я міг стояти на ногах, я певний — він би зацідив мені в щелепу й викинув би мене на вулицю. Однак я не міг підвестися і був знесилений, немов кіт. Він спробував виманити мене з ліжка, плануючи замкнути мене на кухні ще до приходу відвідувачів. Я розумів, що страшенно йому заважаю. Люди не можуть із захватом розглядати картини та статуї, коли в них на очах хтось умирає. Крюгер справді вважав, що я вмираю. Я думав так само. Саме тому, попри почуття провини, я не надто охоче сприйняв його пропозицію викликати швидку допомогу й відвезти мене до Американського шпиталю. Я хотів померти тут, у затишку студії; я не хотів вставати й шукати краще місце, де можна було б померти. Насправді мені було байдуже, де це трапиться, аби лише не потрібно було підводитися з ліжка.

Почувши від мене таке, Крюґер забив на сполох. Коли прийдуть відвідувачі, мрець у студії їх розтривожить навіть більше, ніж хворий. Це повністю зруйнувало б його шанси на успіх, хоч вони й так були невеликими. Звісно, він мені цього не сказав, проте з його схвильованого вигляду я зрозумів, що його турбувало саме це. Тому я зробився впертим. Я відмовлявся, щоб він зателефонував до лікарні. Я відмовлявся, щоб він викликав лікаря. Я відмовлявся від усього.

Врешті-решт він так на мене розлютився, що, попри мій протест, почав мене одягати. Я був занадто кволим, аби чинити опір. Усе, на що я міг спромогтися, це слабко шепотіти: «Ну ти й сволота!» Хоча на вулиці було тепло, я тремтів, мов собака. Повністю мене одягнувши, він накинув на мене пальто й шмигнув до телефона. «Я не поїду! Я не поїду!», — повторював я, однак він просто грюкнув дверима. За кілька хвилин повернувся й, не промовивши до мене ні слова, почав поратися у студії. Останні приготування. Невдовзі постукали в двері. Це виявився Філлмор. Він сказав мені, що Коллінз чекає на вулиці.

Філлмор і Крюґер підхопили мене попід руки й звели на ноги. Поки вони тягнули мене до ліфта, Крюґер розчулився. «Це ж заради тебе, — сказав він. — Окрім того, з твого боку це було б нечесно. Ти ж знаєш, як нелегко мені велося всі ці роки. Ти мав би й про мене подумати». Він ледь не плакав.

Як би нещасно й жалюгідно я не почувався, від його слів я ледь не посміхнувся. Він був значно старшим за мене, і хоч яким би паскудним художником, яким би взагалі паскудним митцем той був, він заслуговував на перепочинок — хоча б раз у житті.

— Я на тебе не ображаюсь, — пробурмотів я. — Я розумію твою ситуацію.

— Ти ж знаєш, що ти завжди мені подобався, — відказав він. — Коли тобі стане краще, можеш сюди повернутися… можеш лишатися тут скільки завгодно.

— Звісно, знаю… Я ще не збираюся відкидати копита, — спромігся вичавити з себе я.

Не знаю чому, але коли я побачив унизу Коллінза, то трохи збадьорів. Жодна інша людина не видавалася мені такою наскрізь просякнутою життям, здоров’ям, радістю, великодушністю. Він узяв мене, мов ляльку, і поклав на сидіння таксі — до того ж зробив це обережно, за що я був йому дуже вдячний, особливо зважаючи на те, як зі мною поводився Крюґер.

Коли ми під’їхали до готелю — готелю, в якому мешкав Коллінз, — відбулися короткі перемовини з власником, під час яких я лежав на дивані в bureau. Я чув, як Коллінз запевняв patrons, що зі мною нічого страшного… просто невеличкий нервовий зрив… за кілька днів усе буде гаразд. Я побачив, як він уклав у руки власника хрустку банкноту, а тоді, квапливо й спритно розвернувшись, підійшов до мене й сказав: «Давай, зберись на силі! Не дай йому подумати, що ти загинаєшся». І з цими словами він ривком звів мене на ноги й, обійнявши однією рукою, повів до ліфта.

Не дай йому подумати, що ти загинаєшся! Вочевидь, вмирати на руках у чужих людей тут вважали непристойним. Помирати треба в родинному колі, подалі від сторонніх очей, так би мовити. Його слова мене підбадьорили. Я почав сприймати все це, мов кепський жарт. Діставшись нагору й зачинивши двері, вони роздягли мене і вклали в ліжко. «Ти не можеш зараз померти, чорт забирай! — тепло мовив Коллінз. — У мене будуть великі проблеми… До речі, що з тобою? Не витримуєш хорошого життя? Вище носа! За день-два вже їстимеш стейк. Думаєш, ти хворий?! Зажди-но, заради Бога, поки підхопиш сифіліс! Ось тоді й будеш перейматися…» І почав з гумором розповідати про свою подорож до Янцзи, коли у нього випадало волосся й гнили зуби. Я був таким немічним, що ці його балачки справляли на мене надзвичайно заспокійливий ефект. Я зовсім перестав собою перейматися. Він мав силу волі, цей хлопчина. Можливо, заради мене він трохи прибрехав, однак наразі я не надто зважав, правдива його розповідь чи ні. Я слухав його всім своїм єством. Я побачив брудне жовте гирло річки, вогні, що мерехтять у Ханькоу, море жовтих облич, сампанів, що несуться крізь бистрини, й пороги, що палахкотять сірковим диханням дракона. Яка історія! Щодня біля човна ошивалися вузькоокі, виловлюючи сміття, яке викидали за борт, Том Слеттері підвівся на своєму смертному одрі, щоб востаннє поглянути на Ханькоу, молодий євразієць, який лежав у темній кімнаті й накачував свої вени отрутою, монотонність синіх курток та жовтих облич, мільйони й мільйони облич, вони вмирали з голоду й гинули від хвороб, харчуючись лише щурами, собаками та корінням, хапаючи зубами траву просто з землі, пожираючи власних дітей. Складно було уявити, що колись тіло цього чоловіка вкривали виразки, що його сторонилися, мов прокаженого; його голос звучав так тихо й спокійно, що здавалося, наче його дух очистився завдяки всім тим стражданням, які він пережив. Він неодноразово тягнувся по келих із випивкою, і що частіше він це робив, то м’якшим ставало його обличчя, а слова діяли на мене немов пестощі. І весь цей час над нами, немов сама Доля, висів Китай. Китай, що стлівав, перетворюючись на пил, неначе здоровенний динозавр, однак водночас до самого кінця не втрачаючи своєї чарівності, магічності, загадковості, жорстокості своїх стародавніх легенд.

Я більше не міг слідкувати за його оповіддю; в моїй свідомості раптом зринули спогади про Четверте липня, той день, коли я придбав свою першу упаковку феєрверків, а разом із ними — довгі шматки труту, який так легко ламався, труту, на який потрібно добряче подмухати, щоб він як слід розгорівся, труту, запах якого залишається на твоїх пальцях протягом кількох днів і змушує мріяти про дивні речі. Четвертого липня вулиці вкриті яскравими червоними папірцями з відтиснутими на них чорними й золотими фігурами і всюди лежать крихітні петарди, в які так цікаво зазирати; багато-багато упаковок, усі зв’язані докупи тонкими, пласкими, маленькими дротами кольору людського мозку. Впродовж усього дня в повітрі висить запах пороху та труту, а золотий пил з яскраво-червоних обгорток прилипає до пальців. Ми майже ніколи не згадуємо про Китай, однак він повсякчас тут, на кінчиках наших пальців, і від нього свербить у носі; а через багато років, коли ти вже майже забув запах тих феєрверків, ти прокидаєшся одного дня від того, що давишся золотою фольгою, а від уламків труту знову лине їдкий запах, і яскраво-червоні обгортки викликають у тебе ностальгію за людьми та землею, яких ти ніколи не знав, але які загадковим чином живуть у твоїй крові — у самісінькій твоїй крові, немов відчуття часу чи простору, невловима, незмінна цінність, до якої, старішаючи, ти звертаєшся дедалі частіше, яку намагаєшся пізнати розумом, проте — безуспішно, адже в усьому китайському є мудрість і таємниця, і їх у жодному разі неможливо схопити руками чи осягнути розумом, ти мусиш дозволити їм втиратися в тебе, прилипаючи до твоїх пальців і повільно проникаючи у вени.

Через кілька тижнів, з огляду на наполегливі запрошення Коллінза, який повернувся до Гавра, одного ранку ми з Філлмором таки сіли в потяг, маючи намір провести з ним вихідні. Відколи я приїхав у Париж, це була моя перша мандрівка за місто. Ми були в чудовому гуморі, і всю дорогу до узбережжя попивали анжуйське вино.

Коллінз дав нам адресу бару, де ми мали зустрітись, він називався «Бар Джиммі», і схоже, що в Гаврі його знала кожна собака.

На вокзалі ми всілися у відкриту чотиримісну коляску й жваво рушили до місця нашого рандеву; в нас і досі лишалося пів пляшки анжуйського, яке ми допили дорогою. Вулиці Гавра мали радісний вигляд і були залиті сонцем; повітря бадьорило, його міцний солоний присмак майже викликав у мене ностальгію за Нью-Йорком. Усюди видніли щогли й корпуси кораблів, тріпотіли яскраві прапорці й виринали великі відкриті площі й кафе з високими стелями, які можна побачити лише в провінції. Одразу ж — приємні враження; місто зустрічало нас із розкритими обіймами.

Не доїхавши до бару, ми побачили Коллінза, який підтюпцем поспішав вулицею, прямуючи, безперечно, на вокзал і як завжди трохи спізнюючись. Філлмор одразу запропонував випити по перно; ми кинулись плескати один одного по спинах, сміючись і плюючись, уже п’яні від сонця й солоного морського повітря. Спершу Коллінз, здається, поставився до ідеї з перно з певною пересторогою. Він повідомив нам, що підхопив легку форму триперу. Нічого серйозного — найімовірніше, від «перенапруги». Він показав нам пляшечку, яку тримав у кишені — якщо я правильно пам’ятаю, пійло називалося «Венетьєн». Моряцький засіб від триперу.

Ми зупинилися біля ресторану, щоб трохи перехопити перед тим, як їхати до «Бару Джиммі». Це виявилася величезна таверна із закіптюженими кроквами й столами, що ломилися від їжі. Ми добряче накуштувалися вин, які нам радив Коллінз. Потім сіли на terrasse і замовили каву та лікери. Коллінз розповідав нам про барона де Шарлю, чоловіка, чиї смаки, як він казав, були схожими на його власні. Наразі він вже майже рік жив у Гаврі, тринькаючи гроші, які заробив на контрабанді алкоголю. Його смаки були невибагливими: їжа, випивка, жінки та книжки — цього було достатньо. І власна ванна! Без цього він не міг обійтися.

Ми й досі говорили про барона де Шарлю, коли прибули до «Бару Джиммі». Був ранній вечір, і бар тільки заповнювався відвідувачами. Джиммі також був там, із червоним мов буряк обличчям, а поруч із ним — його дружина, гарна повногруда француженка з блискучими очима. Прийняли нас просто чудово. Перед нами знову стояли склянки з перно, з усієї сили верещав грамофон, люди балакали англійською, французькою, голландською, норвезькою та іспанською мовами, а Джиммі і його дружина, які обоє мали жвавий енергійний вигляд, від душі ляскали одне одного по спині й цілувалися, піднімаючи бокали й цокаючись, — загалом тут панував такий радісний розгардіяш, що хотілося зірвати з себе одяг і станцювати танок війни. Жінки, що сиділи за барною стійкою, тепер кружляли довкола нас, мов мухи. Оскільки ми були друзями Коллінза, це означало, що ми — багаті. Неважливо, що ми приїхали в старому одязі; всі Anglais[106] так одягаються. У мене в кишені не було ані су, що, звісно ж, не мало жодного значення, бо я був почесним гостем. І все ж таки я почувався трохи не в своїй тарілці через двох приголомшливо вродливих хвойд, які повисли на мені, очікуючи, що я щось замовлю. Я вирішив узяти бика за роги. Тепер уже неможливо було сказати, якими напоями нас пригощали, а за які потрібно було платити. Я мусив поводитися як джентльмен, навіть якщо й не мав у кишені жодного су.

Іветт — дружина Джиммі — ставилася до нас надзвичайно шанобливо й дружньо. Вона готувала на честь наших відвідин невеликий бенкет. Але на нього ще потрібно було трохи зачекати. Вона просила нас не надто напиватися — хотіла, щоб ми насолодилися їжею. Грамофон ревів, мов здичавілий, і Філлмор почав танцювати з прекрасною мулаткою в оксамитовій сукні, яка відкривала всі її принади. Коллінз підсунувся ближче й прошепотів кілька слів про дівчину, що сиділа поряд зі мною: «Madame запросить її на вечерю, — сказав він, — якщо вона тобі подобається». Дівчина виявилася колишньою хвойдою, яка тепер мала чудовий будинок у передмісті. Вона була коханкою морського капітана. Той зараз перебував у плаванні, тож боятися було нічого. «Якщо ти їй сподобаєшся, вона запросить тебе до себе», — мовив він.

Цього мені було достатньо. Я одразу ж розвернувся до Марселль і взявся улещувати її як тільки міг. Ми стали в кутку бару, вдаючи, що танцюємо, і знавісніло мацали одне одного. Джиммі змовницьки мені підморгнув і схвально кивнув головою. Вона була хтивою сукою, ця Марселль, але й водночас приємною. Я помітив, що вона швидко спекалася другої дівки, і тоді ми всілися й поринули в довгу інтимну розмову, яку, на жаль, перервало повідомлення про те, що вечеря готова.

За столом сиділо десь із двадцятеро людей, і нас із Марселль посадили в кінці столу навпроти Джиммі та його дружини. Усе почалося з відкоркування шампанського й швидко змінилося виголошенням п’яних тостів, під час яких ми з Марселль бавилися одне з одним під столом. Коли настала моя черга підвестися й проказати кілька слів, мені довелося тримати перед собою серветку. Від цього мені було трохи ніяково й весело водночас. Я мусив швидко закінчити промову, бо Марселль увесь час лоскотала мені мошонку.

Вечеря тривала майже до півночі. Я нетерпляче чекав на ніч, яку проведу з Марселль у тому пречудовому будинку на скелях. Але доля цьому завадила. Коллінз запланував показати нам місто, і я не міг відмовитися. «Через неї не переймайся, — сказав він. — До від’їзду ти ще вдосталь нею натішишся. Скажи, щоб зачекала тут, поки ми не повернемося».

Марселль трохи образилася, але коли ми сказали їй, що збираємося пробути тут ще кілька днів, її настрій знову покращав. Щойно ми вийшли за двері, Філлмор з украй урочистим виглядом узяв нас обох за руки й мовив, що мусить нам у дечому зізнатися. Він був блідим і занепокоєним.

— Ну, в чому річ? — життєрадісно запитав його Коллінз. — Кажи вже!

Проте Філлмор не міг отак взяти й одразу все розповісти. Він затинався й невиразно щось бурмотів, але зрештою випалив: «Ну, коли я хвилину тому пішов до туалету, то дещо помітив…»

— Отже, і ти підхопив! — тріумфально мовив Коллінз, водночас виймаючи з кишені пляшечку «Венетьєн».

— Тільки не йди до лікаря, — гнівно додав він. — Вони з тебе всю кров висмокчуть, жадібні падлюки. І пити не кидай. То все фігня. Приймай оце двічі на день… добре збовтай перед вживанням. І ніщо не з’їдає нас так, як тривога, зрозумів? А тепер ходімо. Шприц і перманганат я дам тобі, коли повернемося.

Тож ми вирушили в ніч, до берега, звідки долинали звуки музики, крики та п’яна лайка; Коллінз повсякчас про щось стиха розповідав: про хлопчика, в якого він був закохався і скільки набрався мороки, доки вибрався з цієї халепи, коли про все довідалися батьки малого. З цього він перевів розмову на барона де Шарлю, а тоді на Курца[107], який подався вгору річкою й загубився. Його улюблена тема. Мені подобалося, як Коллінз невпинно рухався цими літературними теренами; він скидався на мільйонера, який ніколи не виходить зі свого «Роллс-Ройса». Для нього не існувало якогось проміжного простору між реальністю та вигаданими ідеями. Коли ми зайшли до борделю на Ке-Вольтер, і він, гепнувшись на диван, викликав дівок і замовив випивку, то й досі гріб річкою разом із Курцом, і лише коли дівки всілися поруч із ним і затулили його рот поцілунками, він мусив припинити свої незв’язні теревені. Потому, немов щойно збагнувши, де перебуває, Коллінз розвернувся до старої мамки, яка тримала цей заклад, і красномовно розповів про двох своїх друзів, які приїхали з Парижа спеціально для того, щоб відвідати це місце. В кімнаті було з пів десятка дівок, всі вони були оголені, і мушу визнати, на них приємно було дивитися. Вони пурхали довкола, мов пташки, доки ми намагалися підтримувати розмову зі старою. Врешті-решт та вибачилася й подалася геть, сказавши, щоб ми почувалися як удома. Я був від неї просто в захваті, вона була така мила й люб’язна, така наскрізь просякнута ніжністю й турботлива, мов матір. А які манери! Якби вона була хоч трішки молодшою, я б випробував своє щастя з нею. Це місце і язик не повернувся б назвати, як то кажуть, «кублом гріха».

У будь-якому разі ми пробули там близько години, й оскільки я виявився єдиним, хто був здатний скористатися привілеями цього закладу, то Коллінз і Філлмор залишилися внизу, де теревенили з дівками. Повернувшись, я побачив, що вони обоє розляглися на ліжку, а дівки оточили його півколом і янгольськими голосами виспівували партію із мюзиклу «Троянди в Пікардії». Ми полишали заклад у сентиментально-пригніченому настрої — особливо Філлмор. Коллінз одразу скерував нас до суворого притону, набитого моряками, які ненадовго зійшли на берег, і там ми якийсь час посиділи, насолоджуючись гучною гомосексуальною гульбою, що була саме в розпалі. Вибравшись звідти, ми мусили пройти через квартал червоних ліхтарів, де також було багато мамок із шалями на шиях — вони розсілись на порогах, обмахуючись віялами й приязно киваючи перехожим. Усі мали такий приємний, добросердий вигляд, немов охороняли дитячі ясла. Час від часу повз нас проходили невеликі гурти моряків, що галасливо прямували до крикливих притонів. Секс був усюди: він переливався через край, немов приплив, що вимивав з-під міста його опори. Ми неквапливо волочилися краєм чаші, у якій усе змішалося і сплелося; складалося враження, що всі ці кораблі, ці трали та яхти, шхуни й баржі прибило до берега якимось навіженим штормом.

Протягом сорока восьми годин відбулося так багато подій, що здавалося, неначе ми пробули у Гаврі місяць, а то й довше. Ми планували виїхати в понеділок вранці, бо Філлмор мусив вчасно повернутися на роботу. В неділю ми пили й гуляли, незважаючи на трипер. Того вечора Коллінз зізнався нам, що думає повернутися на своє ранчо в Айдахо; він вже вісім років не був удома й хотів ще раз побачити гори, перш ніж знову податися на Схід. Ми саме сиділи в борделі, очікуючи на дівку; він пообіцяв пригостити її кокаїном. Він ситий Гавром по самісіньке горло, сказав він нам. Забагато стерва кружляє над головою. До того ж у нього закохалася дружина Джиммі, і її напади ревнощів спричиняли йому проблеми. Майже щоночі відбувалася сцена. Вона намагалася поводитися добре, відколи ми приїхали, однак, як він стверджував, так не триватиме довго. Особливо вона ревнувала його до однієї росіянки, яка час від часу заходила до бару, коли трохи набиралася. Ще та халепа. На додачу він був по вуха закоханий у хлопчика, про якого розповів нам першого дня. «Хлопчик може розбити тобі серце, — казав він. — Чорт забирай, він такий гарний! І такий жорстокий!» Почувши це, ми не могли стримати сміху. Це звучало безглуздо. Проте Коллінз говорив щиро.

У неділю ближче до півночі ми з Філлмором пішли відпочивати; нам виділили кімнату на другому поверсі, прямісінько над баром. Там стояла страшенна задуха, ані тобі ковтка свіжого повітря. Крізь відчинені вікна до нас долинали крики й невпинне завивання грамофона. Несподівано розпочалася гроза — справжнісінька злива. І між ударами грому та поривами вітру з дощем, що билися об віконні шиби, до нас долинули звуки іншого шторму, який вирував унизу, у барі. Він був зовсім поруч і тому видавався загрозливо близьким та лиховісним; жінки верещали на повен голос, долинали звуки розбитих пляшок, перевернутих столів, а тоді почувся знайомий глухий грюкіт, з яким людське тіло зазвичай падає на підлогу.

Приблизно о шостій у двері просунув голову Коллінз. Усе його обличчя було обклеєне пластиром, а одна рука висіла на підв’язці. На його пиці сяяла широка усмішка.

— Як я вам і казав, — мовив він. — Вчора вона зірвалася. Думаю, гамір ви чули?

Ми хутко одягнулися й зійшли донизу, щоб попрощатися з Джиммі. Заклад був повністю понищений, жодної цілої пляшки, жодного незламаного стільця. Дзеркало й вітрина розбиті на друзки. Джиммі готував собі еґ-ноґ.

Дорогою до вокзалу ми склали історію докупи. Після того як ми пішли спати, до бару приперлася росіянка, й Іветт одразу ж взялася її ображати, навіть не чекаючи на пригожий привід. Вони почали тягати одна одну за волосся, аж раптом у цю веремію втрутився кремезний швед і ляснув росіянку по писку — щоб привести її до тями. Одразу ж заварилася каша. Коллінз хотів дізнатися, яке право мало це здорове мурло втручатися в приватну сварку. Замість відповіді він отримав удар у щелепу, хороший удар, від якого відлетів у інший кінець бару. «Так тобі й треба!» — закричала Іветт і, не довго думаючи, розбила росіянці об голову пляшку. Саме тоді й розпочалася гроза. Якийсь час відбувалося чортзна-що, усі жінки немов оскаженіли й скористалися цієї нагодою, щоб помститися за колишні образи. А хороша бійка в барі — це завжди добра нагода… так легко загнати чоловіку в спину ніж або ж ударити його пляшкою, поки він валяється під столом. Бідолашний швед опинився в осиному гнізді; тут його всі ненавиділи, особливо його товариші з корабля. Вони хотіли, щоб йому добряче дісталося. Тож зачинили двері й розчистили трохи простору перед барною стійкою, щоб Коллінз і він могли між собою розібратися один на один. І вони розібралися! Коли все закінчилося, нещасного виродка довелося нести до лікарні на руках. Коллінзу, можна сказати, пощастило — лише розтягнення зап’ястка, кілька вивихнутих пальців, розбитий ніс і синець під оком. Усього-навсього подряпини, як він казав. Але якщо той швед ще хоч раз трапиться йому на очі, він його вб’є. Справу ще не завершено. Він нам пообіцяв.

Але весь ґвалт на цьому також не закінчився. Після цього Іветт пішла й набралася в іншому барі. Її образили, і вона захотіла покласти всьому край. Тож вона викликає таксі й наказує водію їхати до скелі над водою. Вона збиралася себе вбити, ось що ця Іветт мала на думці. Але вона була така п’яна, що коли насилу вибралася з машини, то судомно розридалася й, перш ніж їй встигли завадити, почала зривати з себе одяг. Саме такою, напівголою, водій і привіз її додому, й коли Джиммі побачив, що вона з собою зробила, то так розлютився, що схопив пасок для гостріння бритви й вибив із неї все гівно, а вона виявилася такою курвою, що їй це навіть сподобалося. «Давай ще!» — благала вона, стоячи на колінах і обхопивши його ноги обома руками. Але Джиммі це вже набридло. «Ах ти ж паскудна стара свинюко!» — сказав він і добряче засадив їй ногою в живіт, що ледь не вибило з неї останній дух, а заразом і всі оті сексуальні нісенітниці.

Був саме час забиратися звідси. У вранішньому світлі місто здавалося мені іншим. Останнє, про що ми розмовляли, стоячи на платформі й чекаючи на поїзд, було Айдахо. Ми всі троє були американцями. Усі ми, кожен із нас, походили з різних місць, однак ми мали також і дещо спільне — можна навіть сказати досить багато спільного. Ми ставали сентиментальними, як це часто трапляється з американцями, коли надходить час розлучатися. Ми поринули у недоумкуваті розмови про корів, овець і широкі відкриті простори, де чоловік живе як чоловік, і всіляке таке лайно. Якби замість поїзда раптом прибув корабель, ми б заскочили у нього й сказали б усьому «прощавай». Але, як я дізнався пізніше, Коллінзу так і не поталанило побачити Америку знову; а Філлмор… що ж, на Філлмора також чекало своє покарання, про яке ніхто з нас тоді не здогадувався. Краще ставитися до Америки саме так, аби вона завжди лишалася десь на задньому плані, ніби малюнок на поштівці, на який дивишся у миті слабкості. Так ти можеш уявляти собі, що вона завжди десь там і чекає на тебе, незмінна, незіпсута — широкий відкритий патріотичний простір із коровами, вівцями та чуйними людьми, готовими віддерти в дупу все, що завгодно: чоловіка, жінку чи звіра. Америки не існує. Це лиш ім’я, яким ти називаєш абстрактну ідею…