О пів на другу, як ми й домовлялися, я зайшов до Ван Нордена. Він попередив, що якщо не відповідатиме, то це означатиме, що він із кимось спить, ймовірно, зі своєю пиздою з Джорджії.
Хай там як, а він зручно вмостився під ковдрою, хоч, як і зазвичай, мав втомлений вигляд. Прокидаючись, він проклинає себе або свою роботу, або життя. Прокидається він украй виснажений і збентежений, розчарований думкою про те, що не вмер уночі.
Я сідаю коло вікна і, як можу, його підбадьорюю. Це марудна робота. З ліжка його доводиться практично виманювати. Вранці, а ранок в його розумінні — це приблизно між першою і п’ятою дня, так от, як я й кажу, вранці він віддається мріям. Здебільшого згадує минуле. Своїх «пизд». Він намагається пригадати, якими вони були, що казали в певні важливі моменти, де він із ними злягався й таке інше. І коли він отак лежить, лаючись і шкірячись, то химерно і якось утомлено, у властивій лише йому манері, ворушить пальцями, ніби намагається показати, що його огида надто велика, аби її можна було виразити словами. Над його ліжком висить спринцівка, яку він тримає для непередбачуваних випадків — для целок, яких вистежує, мов детектив. Навіть переспавши з однією з цих міфічних істот, він все одно кличе її целкою і майже ніколи не називає на ім’я. «Моя целка», — каже він, так само як і «моя пизда з Джорджії». Йдучи до туалету, він говорить: «Якщо прийде моя пизда з Джорджії, скажи їй, нехай зачекає. Скажи, що я так сказав. І слухай, якщо хочеш, можеш із нею переспати. Вона мені набридла».
Він кидає погляд на вулицю, щоб зрозуміти, яка там погода, і глибоко зітхає. Якщо дощить, він каже: «Чорт забирай цей блядський клімат, дахом можна поїхати». Якщо ж яскраво світить сонце, каже: «Чорт забирай це блядське сонце, осліпнути можна». Почавши голитися, він раптом згадує, що в нього закінчилися чисті рушники. «Чорт забирай цей блядський готель, такі скупі, що не можуть навіть щодня забезпечити тебе чистим рушником!» Хай що він робив і хоч куди йшов — усюди одні негаразди. Винна або блядська країна, або блядська робота, або ж це якась блядська пизда, що не дає йому жити.
«У мене всі зуби згнили, — говорить він, полощучи горло. — Це через отой блядський хліб, який вони тут подають». Він широко розкриває рота й відтягує нижню губу. «Бачиш? Учора вирвав шість зубів. Незабаром доведеться ставити другу щелепу. Ось що отримуєш, коли намагаєшся заробити на прожиття. Коли я байдикував, то мав усі зуби, бачив усе ясно й чітко. Поглянь на мене тепер! Дивно, що мені досі вдається підчепити пизду. Боже, як би мені хотілося знайти яку-небудь багату пизду — як у того куцого хріна, красунчика Карла. Він коли-небудь показував тобі листи, які вона йому надсилає? Ти знаєш, хто вона? Він не хоче сказати мені її ім’я, от виродок… боїться, що я її в нього відіб’ю». Він знову полоще горло, а тоді довго розглядає дірки в зубах. «Тобі пощастило, — сумно каже він. — У тебе принаймні є друзі. У мене ж немає нікого, окрім цього вродливого куцого хріна, що зводить мене з розуму розповідями про свою багату пизду».
«Слухай, — говорить він, — а ти часом не знаєш пизду на ім’я Норма? Вона цілими днями вештається біля „Дом“. Думаю, вона — лесбійка. Я вчора приводив її сюди, сраку їй полоскотав. Але вона не дала нічого з нею зробити. Я поклав її на ліжко… навіть труси з неї стягнув… а тоді мені стало гидко. Боже, не можу я більше з ними боротися. Воно того не варте. Або вони дають, або ні — безглуздо витрачати час, аби їх вламувати. Поки ти борюкаєшся з такою маленькою сучкою, на terrasse можуть ошиватися з десяток пизд, які тільки й мріють, щоб їх виїбали. Це факт. Вони всі приїздять сюди, щоб перепихнутися. Думають, що тут — порочне місце… бідні цицьочки! Деякі з цих шкільних вчительок із Заходу справді целки… Я тобі кажу! Цілісінькими днями висиджують на своїй пічці, лише про це й думаючи. З ними не надто багато мороки. Вони так хочуть, що аж вмирають. Днями я мав заміжню жінку, і вона розповіла мені, що не трахалася вже шість місяців. Можеш таке уявити? Боже, то була гаряча штучка! Я вже подумав, що вона мені хуй відірве. І весь час стогнала. „А ти? А ти?“ Вона весь час це повторювала, мов божевільна. І знаєш, що ця курва хотіла зробити? Вона хотіла сюди переїхати. Уяви собі! Питала, чи я її кохаю. Та я навіть ім’я її не знав. Ніколи не питаю їхніх імен… Не хочу. Заміжні! Господи, якби ти побачив усіх тих заміжніх пизд, яких я сюди приводив, у тебе не зосталося б жодних ілюзій. Вони навіть гірші за целок, ці заміжні. Вони не чекають, доки ти почнеш, — самі дістають твій член. А потім торочать щось про кохання. Це так гидко. Кажу тобі, я вже починаю ненавидіти цих пизд!»
Він знову визирає у вікно. Там — мжичка. І так дощить уже п’ятий день поспіль.
«То ми підемо в „Дом“, Джо?» — я називаю його Джо, бо він також називає мене Джо. Коли з нами Карл, він теж перетворюється на Джо. Всі стають Джо, бо так простіше. Це також приємне нагадування про те, що не варто ставитися до себе надто серйозно. Хай там як, а Джо в «Дом» іти не хоче — він там забагато заборгував. Він хоче в «Куполь». Але спершу йому кортить трохи прогулятися довкола кварталу.
— Але ж дощ, Джо.
— Знаю, та хрін із ним! Я хочу здійснити свій моціон. Нехай вимиє бруд із мого нутра. — Коли він це каже, мені здається, що в його животі сховано цілий світ, який там потрохи гниє.
Одягаючись, він знову впадає в напівкоматозний стан. Завмирає з однією рукою в рукаві й капелюхом коло дупи і починає вголос мріяти: про Рив’єру, про сонце, про життя, прожите в цілковитому неробстві. «Від життя я прошу небагато, — говорить він, — трохи книжок, трохи мрій і трохи пизд». Задумливо бурмочучи це, він дивиться на мене з найласкавішою, а заразом страшенно лукавою усмішкою на обличчі. «Тобі подобається ця усмішка?» — питає він. А тоді з огидою додає: «Боже, якби ж мені тільки знайти яку-небудь багату пизду, якій я міг би так усміхнутися!»
«Тепер мене може врятувати лише багата пизда, — каже він, і в його словах вчувється неймовірне виснаження. — Втомлюєшся повсякчас бігати за новими пиздами. Це стає звичкою. Проблема, як бачиш, у тому, що я не можу закохатися. Я занадто егоїстичний. Жінки тільки допомагають мені мріяти, не більше. Це порок, як бухло чи опіум. Мені просто необхідно мати щодня нову; інакше їде дах. Я починаю занадто багато думати. Іноді я сам собі дивуюся, як швидко мені вдається усе це провернути — і як мало воно насправді означає. Я роблю це майже автоматично. Часом я взагалі не думаю про жінку, аж раптом помічаю, що якась дивиться на мене, і — бац! — усе починається знову. Перш ніж я зрозумію, що роблю, вона вже в мене в кімнаті. Я навіть не пам’ятаю, що я їм кажу. Я приводжу їх до кімнати, плескаю по сраці і ще до того, як збагну, що ж насправді відбувається, усе вже закінчилося. Це ніби сон… Розумієш, про що я?»
Йому не надто подобаються француженки. Він їх не зносить. «Вони або просять грошей, або хочуть, щоб ти з ними одружився. А всередині всі вони — хвойди. Краще вже вламувати целку, — говорить він. — Вони дають тобі хоч якусь ілюзію. Принаймні вони спершу опираються». Як і зазвичай, кинувши оком на terrasse, ми не бачимо майже жодної шльондри, яку б він коли-небудь не трахнув. Стоячи біля барної стійки, він вказує на одну за одною, описуючи будову тіла кожної й детально оповідаючи про їхні плюси та мінуси. «Усі вони — фригідні», — каже він. А тоді починає потирати руки, думаючи про гарних соковитих целок, які аж умирають від бажання.
Зненацька він обриває себе на півслові, і, схопивши мене за руку, захоплено вказує на схожу на кита жінку, яка саме опускається в крісло. «Це моя данська пизда, — рохкає він. — Бачиш цю сраку? Данська. Вона це просто обожнює! Ледь мене про це не благає. Ходи сюди… поглянь на неї звідси, збоку! Поглянь на цю сраку, що скажеш? Вона величезна. Кажу тобі, коли вона вилазить на мене зверху, мені ледь вдається її обхопити. Вона затуляє собою весь світ. Вона змушує мене почуватися крихітною комашкою, що повзає всередині неї. Не знаю, чим вона мене привабила, — гадаю, це все-таки її срака. Така здоровенна, що просто не пасує до решти тіла. А які на ній складки! Таку сраку неможливо забути. Це факт… незаперечний факт. Інші можуть тобі набриднути або подарувати якусь миттєву ілюзію, але не ця — з її сракою! — це ж треба! Таке неможливо стерти з пам’яті… це як лягати в ліжко з пам’ятником, що навалюється на тебе зверху».
Здається, данська пизда його розворушила. Млявість як рукою зняло. Очі лізуть йому на лоба. І звісно ж, одна річ нагадує про іншу. Він прагне якомога швидше забратися геть зі свого блядського готелю, бо йому заважає шум. Він також хоче писати книжку, аби зайняти свої думки хоч чимось. Але тут на його шляху стає срана робота. «Вона все з тебе висмоктує, ця блядська робота! Не хочу я писати про Монпарнас… Я хочу описувати своє життя, свої думки. Хочу вимити бруд зі свого нутра… Слухай, спробуй-но ту, ось там! Я переспав із нею колись давно. Вона раніше ошивалася поблизу Ле-Аль. Кумедна курва. Лягла на краєчок ліжка й задерла сукню. Коли-небудь так пробував? Непогано. До того ж вона мене не квапила. Просто лежала собі й гралася зі своїм капелюшком, доки я її дер. А коли я кінчив, вона з нудьгою в голосі запитала: „Ти вже?“ Неначе їй взагалі було начхати. Звісно, їй начхати, я це, чорт забирай, і сам чудово розумію… але ти б чув, з якою незворушністю вона це сказала… мені це навіть сподобалося… це мене захопило, розумієш? А коли вона пішла витертись, то почала наспівувати. Вона все ще співала, коли виходила з готелю. Навіть не сказала „Au revoir!“[69] Просто пішла геть, розмахуючи капелюшком і мугикаючи щось собі під ніс. Така хвойда якраз для тебе! Однак тямить у ліжку. Думаю, вона сподобалася мені більше, ніж моя целка. Є щось розпусне в тому, щоб трахати жінку, якій на це похуй. Це примушує кров вирувати…» А тоді, після хвилинної задуми: «Можеш уявити, якою б вона була, якби мала хоч якісь відчуття?»
— Слухай, — каже він. — Я хочу, щоб ти завтра ввечері пішов зі мною до клубу… там будуть танці.
— Завтра я не можу, Джо. Я пообіцяв допомогти Карлу…
— Слухай, та забудь ти про цього хріна! Я хочу попросити тебе про послугу. Річ ось у чому, — він знову починає потирати долоні. — Я вже домовився з однією пиздою… вона пообіцяла лишитися зі мною на ніч, коли в мене буде вихідний. Але я ще до кінця не вирішив. Бачиш, у неї є матір… якась гівняна художниця, і щоразу як я її бачу, вона сідає мені на вуха. Думаю, насправді матір просто ревнує. Гадаю, що вона б так не напосідалася, якби я спершу віддер її. Ти ж розумієш, як це буває… вона не така вже й погана… якби я спочатку не побачив її доньку, то запав би на неї. Донька — молода й гарна, така свіжа — ну ти розумієш, про що я? Від неї пахне чистотою…
— Знаєш, Джо, краще тобі знайти когось іншого…
— Ой, не сприймай це так! Я знаю, що ти про це думаєш. Я прошу тебе зробити мені маленьку послугу. Не знаю, як спекатися тієї старої квочки. Спершу подумав був напоїти її і здихатися в такий спосіб, але не впевнений, що молодшій це сподобається. Вони такі сентиментальні.
Приїхали з Міннесоти чи десь звідти. У будь-якому разі прийди завтра й розбуди мене, гаразд? Інакше я просплю. Окрім цього, я хотів попросити тебе допомогти мені з пошуком кімнати. Ти ж знаєш, що я в таких питаннях безпорадний. Знайди мені кімнату на тихій вулиці десь поблизу. Мені треба лишатись тут… Бо тут мені дають у кредит. Слухай, пообіцяй, що зробиш це для мене. За це я тебе час від часу пригощатиму. У всякому разі приходь, бо в мене дах їде, коли я спілкуюся лише з цими дурними пиздами. Хочу поговорити з тобою про Гевлока Елліса[70]. Боже, у мене вже три тижні лежить його книжка, а я її навіть не розгорнув. Тут і згнити нескладно. Можеш уявити, що я ще ніколи не бував ні в Дуврі, ні в «Комеді-Франсез». Як думаєш, варто туди потикатися? Зрештою, це, мабуть, допомагає провітрити голову. А ти що робиш цілісінькими днями? Тобі не буває нудно? Як ти затягуєш їх у ліжко? Слухай… ходи сюди! Не біжи ще… мені самотньо. Знаєш, якщо так триватиме ще рік — у мене дах поїде. Треба мені вшиватися з цієї йобаної країни. Мені тут нема що робити. Я знаю, що зараз в Америці теж несолодко, але все одно… Тут і збоченцем можна стати… усі ці дешеві покидьки сидять і триндять про свою роботу цілісінькими днями, хоча ніхто з них лайна не вартий. Усі вони — невдахи, саме тому й припхалися сюди. Слухай, Джо, а ти ніколи не сумуєш за домом? Смішний ти… здається, тобі тут подобається. І що ти в усьому цьому вбачаєш?.. Хотів би я, щоб ти мені розповів. Клянуся Богом, мені б так хотілося більше не думати про себе. У мене всередині все перекрутилося… наче там — вузол…
Слухай, я знаю, що тобі зі мною нудно до всирачки, але я мушу з кимось порозмовляти. Не можу ж я поговорити з тими нагорі… ти ж знаєш, які вони виродки… усе сприймають буквально. А Карл, цей куций хрін, такий самозакоханий. Я сам — егоїст, але я не самозакоханий. Це різні речі. Думаю, я — невротик. Я не здатен не думати про себе. Не скажу, що вважаю себе великим цабе… Просто не можу думати ні про що інше, ось і все. Якби мені вдалося закохатися в яку-небудь жінку, можливо, це б трохи допомогло. Але я не можу знайти жінку, яка б мене зацікавила. Я загруз у багні, ти ж бачиш, хіба ні? Що б ти мені порадив? Як вчинив би на моєму місці? Слухай, не хочу більше тебе затримувати, але розбуди мене завтра о пів на другу, гаразд? Я підкину тобі ще трохи грошенят, якщо начистиш моє взуття. І слухай, якщо в тебе раптом є зайва чиста сорочка, принеси її з собою, добре? Бляха, я яйця в порох стираю на цій роботі і навіть не можу дозволити собі випрати сорочку. Вони нас тут за негрів мають. Але хрін із ним! Треба прогулятися… вимити бруд із нутра. І не забудь — завтра!
Листування з багатою пиздою на ім’я Ірен триває вже шість місяців, не менше. Останнім часом я щодня спонукаю Карла вдатися до більш рішучих кроків, оскільки з огляду на те, як налаштована Ірен, це може тривати вічно. Днями листи покотилися просто-таки нестримною лавиною; останній лист, який ми надіслали, налічував сорок сторінок і був написаний трьома мовами. Це було справжнісіньке попурі: кінцівки старих романів, уривки з недільних додатків до «Сандей», трохи переінакшені версії листів до Ілони й Тані, перекручені транслітерації з Рабле й Петронія — словом, ми виснажились. Кінець кінцем Ірен вирішила вибратися зі своєї мушлі. Врешті надійшов лист, де вона призначала рандеву в її готелі. Карл ледь не всцявся з переляку. Одна річ — писати листи незнайомій жінці, а зовсім інша — зрештою побачити її й переспати з нею. Як тільки дійшло до справи, він так тремтить, що я боюся, аби мені не довелося йти туди замість нього. Коли ми виходимо з таксі перед її готелем, його так трусить, що мені спершу доводиться прогулятися з ним довкола кварталу. Він уже вихилив два бокали перно, однак це не справило на нього жодного ефекту. Одного погляду на готель достатньо, щоб його розчавило, мов таргана. Це претензійне місце з одним із тих величезних вестибюлів, у яких англійки бездумно просиджують цілісінькі години. Аби впевнитись, що він не втече, я лишаюся поряд, доки портьє повідомляє їй по телефону, що гість уже тут. Ірен — на місці, і вона на нього чекає. Зайшовши до ліфта, він кидає на мене останній приречений погляд, як зазвичай дивиться собака, коли їй надягають на шию зашморг. Виходячи крізь обертові двері, я думаю про Ван Нордена…
Я повертаюся до готелю й чекаю на телефонний дзвінок. У нього на все лише година, і він обіцяв повідомити мене про результати, перед тим як піти на роботу. Я переглядаю копії листів, які ми їй надсилали. Намагаюся уявити, що там зараз відбувається, проте це мені не вдається. Її листи значно кращі за наші — вони щирі, це одразу відчутно. Однак тепер вони вже мали змогу належно оцінити одне одного. Цікаво, чи він і досі обсцикає майтки.
Дзеленчить телефон. Його голос звучить якось дивно, верескливо, неначе він наляканий і сповнений тріумфу водночас. Він просить, аби я підмінив його в редакції.
— Скажи цій падлюці що завгодно! Скажи йому, що я при смерті…
— Слухай, Карле… можеш мені сказати?..
— Вітаю! Ви Генрі Міллер?
У слухавці жіночий голос. Це Ірен. Вона каже мені «вітаю». По телефону її голос звучить прекрасно… Прекрасно. На мить мене охоплює безнадійна паніка. Не знаю, що їй сказати. Я хотів би сказати: «Послухайте, Ірен, я думаю, що ви прекрасна… Що ви надзвичайна». Мені хочеться сказати їй щиру правду, хоч як дурнувато вона звучала, адже тепер, коли я почув її голос, усе змінилося. Але поки я збирався з духом, слухавку знову схопив Карл і промовив своїм дивним верескливим голосом: «Ти їй подобаєшся, Джо. Я їй усе про тебе розповів…»
У редакції мені доводиться відбріхуватися перед Ван Норденом. Під час перерви він відтягує мене вбік. Він — насуплений і має спустошений вигляд.
— То значить, він при смерті, цей куций хрін, так? Слухай, що за цим стоїть?
— Думаю, він на побаченні зі своєю багатою пиздою, — спокійно відказую я.
— Що? Ти хочеш сказати, що він до неї поїхав? — схоже, він просто ошаленів. — Слухай, де вона живе? Як її звуть?
Я вдаю, що нічого не знаю.
— Послухай, — каже він, — ти ж порядний хлопець. Чому б тобі не розповісти усе як є?
Зрештою, щоб його якось вгамувати, я обіцяю, що розкажу йому все, щойно дізнаюся від Карла подробиці. Я й сам не можу дочекатися зустрічі з ним.
Наступного дня приблизно опівдні я стукаю в його двері. Він уже прокинувся й намилює бороду. З виразу його обличчя ні про що неможливо здогадатися. Не можу зрозуміти навіть, чи розповість він мені правду. Крізь відчинене вікно яскраво світить сонце, чути щебетання пташок, а втім, і сам не знаю чому, але кімната на вигляд ще більш занехаяна й нужденна, ніж раніше. На підлозі — купа піни, а на вішаку — два незмінно брудних рушники. І в певному сенсі Карл також зовсім не змінився, і це бентежить мене найбільше. Цього ранку мав би змінитися весь світ, на гірше чи на краще, однак змінитися, радикально змінитися. Утім Карл стоїть, намилюючи обличчя, й ніде не помітно ані найменшої зміни.
— Сядь… сядь на ліжко, — говорить він. — Я тобі все розкажу… але спершу почекай… почекай трошки.
Він знову починає намилювати обличчя, а тоді гострить бритву. Навіть скаржиться на воду… знову немає гарячої.
— Слухай, Карле, мене з’їдає цікавість. Можеш катувати мене потім, як тобі заманеться, але скажи зараз, скажи мені одну-єдину річ… усе пройшло добре чи погано?
Тримаючи в руці щітку, він відвертається від дзеркала й дивно мені усміхається.
— Зажди! Я все тобі розповім…
— Значить, нічого не вдалося.
— Ні, — відказує він, розтягуючи слова. — Невдачі не сталося, хоча також не можна сказати, що це був успіх… До речі, ти все владнав у редакції? Що ти їм сказав?
Я бачу, що немає сенсу намагатися щось із нього витягнути. Коли він налаштується і буде готовий, то розповість усе сам. Але не раніше. Я лягаю на ліжко й мовчу, мов молюск. Він голиться далі.
Раптом, хоча нічого й не трапилося, він починає говорити — спершу трохи незв’язно, а тоді дедалі чіткіше, рішучіше, виваженіше. Говорити йому складно, однак, схоже, він вирішив викласти все, нічого не замовчуючи; він поводиться так, немов намагається очистити своє сумління. Він навіть нагадує мені про той погляд, який кинув на мене, коли заходив до кабіни ліфта. Він зупиняється детально на цьому моменті, немов хоче підкреслити, що та мить виявилася вирішальною, і якби він мав здатність змінювати минуле, то ніколи б не вийшов з того ліфта.
Коли він постукав у двері, вона була в халаті. На комоді стояло відерце з шампанським. У кімнаті було доволі темно, а її голос звучав приємно. Він детально описує мені кімнату, шампанське, те, як garçon його відкоркував, який пролунав звук, як шурхотів її халат, коли вона вийшла його привітати, — він розповідає мені все, окрім того, що я справді хочу почути.
Коли він до неї прийшов, була майже восьма. О восьмій тридцять він уже нервував, думаючи про роботу.
— Я подзвонив тобі приблизно о дев’ятій, чи не так? — запитує він.
— Так, десь так.
— Розумієш, я нервував…
— Я знаю. Продовжуй…
Не знаю, вірити йому, чи ні, зокрема після всіх тих наших листів. Не знаю навіть, чи добре його розчув, адже те, що він розповідає, звучить просто неймовірно. А втім, воно також звучить правдиво, якщо зважити, яка він людина. І тоді я пригадую його голос у слухавці, цю дивну суміш страху й тріумфу. Але чому він не радіє тепер іще більше? Він постійно усміхається, усміхається, мов крихітна рожева блощиця, що досхочу напилася крові.
— Я подзвонив тобі о дев’ятій, — знову перепитує він, — чи не так?
Я втомлено киваю головою. Так, це трапилося о дев’ятій. Тепер він упевнений, що це було саме о дев’ятій, оскільки пам’ятає, як виймав свого годинника. Хай там як, а коли він поглянув на годинника знову, була вже десята. О десятій вона лежала на дивані, тримаючи в руках свої цицьочки. Саме так він усе це мені й розповідає — частинками. Об одинадцятій вони вже про все домовилися; вони зібралися втекти на Борнео. Чоловік іде нахуй! У будь-якому разі вона ніколи його не кохала. Вона ніколи не написала би свого першого листа, якби її чоловік не був стариганом без крихти пристрасті.
— А тоді вона каже мені: «Але послухай, милий, чому ти такий упевнений, що я тобі не набридну?»
Тут я вибухаю сміхом. Як на мене, це звучить безглуздо, я просто не можу себе спинити.
— А ти?
— А що ти думаєш я міг їй сказати? Сказав: «Як ти взагалі комусь можеш набриднути?»
І тоді він описує мені те, що трапилося потім: як він нахилився й поцілував її груди, і як після того, як він їх палко обцілував, запхав їх знову в корсаж, чи як там ці штуки називаються. А тоді вони випили ще coupe[71] шампанського.
Десь опівночі garçon приніс пиво та сендвічі — сендвічі з ікрою. І протягом усього цього часу, зізнається він, він так хотів відлити, що ледь очі на лоб не вилізли. Один раз у нього встав, але ненадовго. І весь цей час його сечовий міхур ладен був вибухнути, однак він, цей милий куций хрін, вирішив, що ситуація вимагає делікатності.
О пів на другу вона пропонує викликати автомобіль і поїхати в Булонський Ліс. У нього ж у голові лише одна думка: як відлити? «Я кохаю тебе… я тебе обожнюю, — говорить він їй. — Я поїду з тобою куди скажеш — у Стамбул, у Сінгапур, у Гонолулу. Але зараз я мушу йти…уже пізно».
Він розповідає все це мені в маленькій брудній кімнатці, яку заливає сонце, а за вікном, мов скажені, щебечуть пташки. Я й досі не дізнався, гарна вона чи ні. Він і сам не знає, цей імбецил. Думає, що радше ні. У кімнаті було темно, та й зрештою були ще шампанське і розхитані нерви.
— Але щось же ти маєш про неї знати — якщо лиш усе це не срана брехня!
— Хвилиночку, — каже він. — Зажди… дай-но подумати! Ні, вона була негарна. Тепер я в цьому впевнений. На лоба їй спадало пасмо сивого волосся… Це я пам’ятаю. Але це ще не так погано — я майже забув про це, сам бачиш. Ні, причина — в її руках — вони були худі… худі й драглисті.
Він починає метушливо походжати вперед-назад. Зненацька зупиняється мов укопаний.
— Якби ж вона була бодай на десять років молодшою! — скрикує він. — Якби вона була на десять років молодшою, можливо, я й заплющив би очі на те сиве пасмо… і навіть на драглисті руки. Але вона занадто стара. Розумієш, у такої пизди на рахунку кожен рік. Наступного року вона буде старшою не на рік — вона буде старшою на десять. Мине ще рік, і вона постаріє на двадцять. А я ж щоразу видаватимуся ще молодшим — принаймні наступні п’ять років…
— Але як усе закінчилося? — уриваю його я.
— Оце й усе… ніяк не закінчилося. Я пообіцяв побачитися з нею у вівторок близько п’ятої. І це погано, розумієш?! У неї на обличчі зморшки, які за денного світла виглядатимуть набагато жахливіше. Підозрюю, вона хоче, щоб у вівторок я її виїбав. Трахатися вдень — із такими пиздами так не роблять. Тим паче в такому готелі. Я б радше зробив це у вільний вечір… але у вівторок в мене не вихідний. І це ще не все. Я пообіцяв написати їй до того часу листа. Як я тепер писатиму їй листа? Мені немає що їй сказати… От лайно! Якби ж вона була бодай на десять років молодшою. Гадаєш, мені варто з нею поїхати… на Борнео чи куди там вона хоче мене повезти? Що я там робитиму з такою багатою пиздою? Стріляти я не вмію. Я взагалі боюся зброї й усього, що з нею пов’язане. До того ж вона хотітиме, щоб я трахав її щодня й щоночі… і не буде нічого, окрім нескінченного полювання й трахання… я на таке не здатен!
— Можливо, все складеться не так погано, як ти думаєш. Вона купуватиме тобі краватки й таке інше…
— А може, ти поїдеш із нами, га? Я їй усе про тебе розповів…
— Ти сказав їй, що я бідний? Сказав, що мені потрібно багато речей?
— Я усе їй розповів. Бляха, та все було б чудово, якби вона була бодай на кілька років молодшою. Сказала, що їй за сорок. Це означає п’ятдесят, а то й шістдесят. Це те саме, що трахати власну матір… я на таке не здатен… це неможливо.
— Але мало ж у ній бути щось привабливе… ти ж сказав, що цілував їй груди.
— Ну цілував груди, то й що? До того ж там було темно, кажу тобі.
Коли він надягає штани, з них відвалюється ґудзик.
— Ти лиш поглянь на це. Сраний костюм розпадається на дрантя. Я його вже сім років ношу… І навіть його не купував. Колись це був хороший костюм, але тепер він тхне. А ця пизда купувала б мені костюми й усе, що мені сподобалося б. Але саме цього я й не хочу, не хочу, щоб жінка заради мене розкошелювалася. Ніколи такого не робив. Це була твоя ідея. Я краще житиму сам. Бляха, це ж хороша кімната, хіба ні? Хіба з нею щось негаразд? Вона набагато краща за її кімнату, чорт забирай, хіба ні? Мені не подобається той її дорогий готель. Від таких готелів мене верне. Я їй так і сказав. Вона ж сказала, що їй байдуже, де жити… сказала, що приїде й житиме тут зі мною, якщо я цього захочу. Можеш собі уявити, як вона перебереться сюди зі своїми валізами, коробками для капелюхів і всім тим лайном, яке вона постійно за собою возить? У неї забагато речей: забагато суконь, усіляких пляшечок і всього такого. Її кімната схожа на лікарняну. Якщо вона подряпає пальчик, це серйозно. До того ж вона хоче, щоб їй робили масаж, її волосся має бути завитим, вона повинна їсти це й нізащо не їсти того. Слухай, Джо, усе було б гаразд, якби лиш вона була хоч трохи молодшою. Молодій пизді можна пробачити все. Молодій пизді взагалі не потрібні мізки. Без мізків вони навіть кращі. Але старій пизді, як оця, навіть якщо вона й геніально розумна, навіть якщо вона — найчарівніша жінка у світі, нічого не допоможе. Молода пизда — це інвестиція; стара пизда — стовідсоткова втрата. Усе, на що вони здатні, — це купувати тобі речі. Але це не робить пухкішими їхні руки й не зволожує їх між ногами. Вона непогана, ця Ірен. Насправді, я навіть думаю, що вона тобі сподобалася б. З тобою ж усе по-іншому. Тобі не доведеться її трахати. Тому можеш дозволити собі її любити. Можливо, тобі й не сподобалися б усі ці сукні і пляшечки й усе інше, однак ти міг би виявити толерантність. Тобі не було б із нею нудно, в цьому я можу тебе запевнити. Можна навіть сказати, що з нею цікаво. Однак вона змарніла. Її груди досі принадні — але руки! Я сказав їй, що якось приведу тебе з собою. Я багато про тебе розповідав… Не знав, про що з нею говорити. Можливо, вона тобі й сподобається, особливо в одязі. Не знаю…
— Послухай, ти кажеш, що вона багата, так? Вона мені сподобається! Мені начхати, скільки їй років, доки вона не перетворилася на каргу…
— Вона не карга! Про що ти говориш? Кажу тобі, вона чарівна. Вона гарно говорить. До того ж має хороший вигляд… хіба що руки…
— Добре, якщо вже так склалося, я сам її виїбу, коли ти не хочеш. Повідом їй. Однак зроби це вишукано. З такою жінкою поспішати не варто. Візьмеш мене з собою, і нехай усе відбувається природно. Порозводься там добряче про мене. Але поводься так, наче ревнуєш… Бляха, можливо, ми трахнемо її вдвох… і разом мандруватимемо в різні місця й там бенкетуватимо… і їздитимемо автомобілями, полюватимемо й гарно вдягатимемося. Якщо їй кортить звозити нас на Борнео — нехай. Я також не вмію стріляти, проте яка різниця? Їй на це також, мабуть, начхати. Вона лише хоче, щоб її трахали, ось і все. Ти постійно торочиш про її руки. Тобі ж не треба увесь час на них дивитися, чи не так? Поглянь на цю ковдру! Подивись на це дзеркало! І ти називаєш оце життям? Ти хочеш і далі бути чемним і прожити все своє життя, мов воша? Та ти навіть ренту заплатити не можеш… а ти ж працюєш. Так жити не можна. Мені начхати, навіть якщо їй сімдесят — усе одно це краще, ніж оце…
— Слухай, Джо, їбатимеш її за мене… і все буде гаразд. Можливо, я теж її час від часу пойобуватиму… у вільні вечори. Уже чотири дні, як я не можу нормально просратись. Там у мене щось застрягло, схоже на виноград…
— У тебе геморой, ось що.
— А ще у мене випадає волосся… і мені треба до стоматолога. Я почуваюся так, наче розвалююся на шматки. Я розповів їй, який ти чудовий хлопець… Ти ж зробиш мені послугу, га? Ти ж не занадто витончений, так? Якщо ми поїдемо на Борнео, в мене більше не буде геморою. Можливо, я захворію на щось інше… щось гірше… може, на лихоманку… або холеру. Бляха, та вже ліпше померти від такої хорошої хвороби, ніж просирати своє життя в газеті з гемороєм у дупі та штанами, від яких відриваються ґудзики. Я хотів би стати багатим, ну хоча б на тиждень, а тоді потрапити в лікарню з якоюсь хорошою хворобою, летальною, і у тебе в палаті завжди стоятимуть квіти, довкола тебе танцюватимуть медсестри, тобі надходитимуть телеграми. Якщо ти багатий, про тебе добре піклуються. Тебе миють найніжнішою ватою й тобі зачісують волосся. Бляха, я знаю. Можливо, мені навіть пощастить, і я не помру. Може, я лишуся калікою на все життя… можливо, мене розіб’є параліч, і я буду змушений їздити в інвалідному візку. Але в такому разі за мною все одно доглядатимуть… навіть якщо в мене вже не буде грошей. Якщо ти — інвалід, справжній інвалід — вони не дадуть тобі вмерти з голоду. І ти завжди матимеш чисту постіль… а ще тобі щодня мінятимуть рушники. А так усім на тебе начхати, особливо якщо в тебе є робота. Усі думають, що людина має бути щасливою, якщо в неї є робота. А що б ти обрав — жити все життя калікою, ходити на роботу… чи одружитися на багатій пизді? Я бачу, що ти радше одружився би на багатій пизді. Ти тільки про їжу й думаєш. Але припустімо, ти на ній одружишся, а тоді раптом у тебе більше не вставатиме — таке іноді трапляється — що б ти робив тоді? Ти залежав би від її милості. Тобі доводилося б їсти у неї з рук, наче маленькому пуделю. Тобі таке сподобалося б, так? Чи, може, ти про такі речі не думаєш? Я думаю про все. Думаю про костюми, які я б обрав, і місця, куди б поїхав, але я також думаю і про інше. А це важливо. Яка тобі користь із модних краваток і гарних костюмів, якщо в тебе більше не стоїть? Ти навіть не зможеш їй зрадити — адже вона постійно наступатиме тобі на п’яти. Ні, найкраще — це одружитися на ній і негайно ж захворіти. Тільки не на сифіліс. На холеру, скажімо, або на жовту лихоманку. Так, щоб, навіть якщо трапиться диво і тобі врятують життя, ти лишився би калікою до кінця своїх днів. Тоді тобі вже не доведеться перейматися тим, щоб її трахати, і про орендну плату також можна забути. Ймовірно, вона купить тобі гарний інвалідний візок із гумовими колесами та всілякими регуляторами й чим завгодно. Можливо, ти навіть зможеш рухати руками — я маю на увазі достатньо, щоб писати. Або ж зможеш найняти для цього секретаря. Саме так — для письменника це найкраще рішення. Навіщо йому руки й ноги? Для того щоб писати вони йому не потрібні. Йому потрібна опіка… спокій… відчуття захищеності. Як шкода, що всі ті герої, які виїжджають на парад в інвалідних візках, — не письменники. Якби ж можна було знати напевне, що на війні тобі лише відірве ноги… якби мати в цьому певність, то я сказав би: «Нехай війна розпочнеться завтра». Хуй із ними, з тими медалями — хай лишать їх собі. Мені потрібен лише хороший інвалідний візок і триразове харчування. Тоді я дав би цим мудакам, що почитати!
Наступного дня о пів на другу я завітав до Ван Нордена. У нього вихідний або радше вільний від роботи вечір. Він переказав через Карла, щоб я прийшов і допоміг йому переїхати в нове помешкання.
Я помічаю, що він у незвично депресивному стані. Каже, всю ніч не стулив очей. У нього щось засіло в голові, щось, що його гризе. Невдовзі я дізнаюся, що ж саме; він нетерпляче чекав на мене, або виговоритися.
— Цей тип, — говорить він, маючи на увазі Карла, — цей тип — митець. Він описав мені все надзвичайно детально. Він розповів мені все так докладно, що я зрозумів — усе це срана брехня… але я все одно не можу викинути її з голови. Ти ж знаєш, як працює мій мозок!
Він уриває сам себе, щоб поцікавитися, чи Карл розповів мені всю історію. У нього немає ані найменшої підозри, що той міг розповісти мені одне, а йому — зовсім інше. Здається, він думає, що Карл вигадав цю історію навмисне, аби його помучити. Схоже, він не надто переймається тим, що це вигадка. Річ, як він каже, в «образах», які Карл залишив у його голові і які не дають йому спокою. Ці образи — реальні, навіть якщо сама історія — вигадана. Зрештою, той факт, що десь у місті живе багата пизда і Карл із нею зустрічався, незаперечний. Те, що сталося насправді — вторинне; він не має жодного сумніву, що Карл підбиває до неї клинці. Однак найбільше його вганяє у відчай думка про те, що описані Карлом події могли трапитися.
— Це на нього схоже, — каже Ван Норден, — розповісти мені, що він трахнув її шість чи сім разів. Я знаю, що все це лайна не варте, і не надто переймаюся, проте, коли він розказує мені, що вона винайняла автомобіль і повезла його в Булонський Ліс і що замість ковдри вони закутувалися в шубу її чоловіка, це вже занадто. Гадаю, він розповів тобі про шофера, який ввічливо на них чекав… і слухай, він казав тобі про те, як розмірено працював двигун, поки вони каталися? Боже, оповідач з нього просто неперевершений. Це так на нього схоже — вигадувати такі деталі… такі маленькі подробиці, завдяки яким історія починає видаватися психологічно реальною… потім не можеш викинути її з голови. І він розповідав мені це так плавно, так природно… цікаво, він продумав усе заздалегідь, чи вона виникла у нього в голові спонтанно? Він такий першокласний брехун, що від його розповіді не можна відірватися… це так, наче він пише тобі листа, одного з тих горщиків із квітами, які він вигадує за ніч. Не розумію, як людина здатна писати такі листи… ніяк не можу цього втямити… це якась форма мастурбації… ти так не вважаєш?
Однак, перш ніж я встигаю висловити свою думку або хоча б розсміятися йому в обличчя, Ван Норден знову береться за свій монолог.
— Слухай, припускаю, він усе тобі розповів… а сказав, як цілувався з нею на балконі під місячним сяйвом? Коли ти повторюєш ці слова, то вони звучать банально, однак як він це описував… я на власні очі бачу, як цей куций хрін стоїть там із жінкою в обіймах, і в цей час уже пише їй наступного листа, ще одного свого горщика з квітами, про дахи та інше лайно, яке він цупить у своїх французьких авторів. Цей тип ще й слова оригінального не сказав, у цьому я вже переконався. Мені просто потрібна невелика підказка… треба знати, кого він читав останнім часом… але це складно, адже він так любить усе приховувати, чорт забирай. Послухай, якби я не знав, що ти їздив разом із ним, то не повірив би, що ця жінка взагалі існує. Такий тип, як він, міг би писати листи й самому собі. І все ж таки йому поталанило… він такий збіса крихітний, такий тендітний, має такий романтичний вигляд, що час від часу жінки на нього западають… вони його немовби всиновлюють… гадаю, вони його жаліють. А деяким пиздам подобається отримувати горщики з квітами… це допомагає їм почуватися потрібними… Але ж ця жінка, як він каже, розумна. Ти маєш знати, ти ж бачив її листи. Як думаєш, що така, як вона, могла в ньому розгледіти? Я можу зрозуміти, що вона купилася на листи… але, як думаєш, що вона відчула, коли його побачила?
Проте, слухай, усе це справи не стосується. Я веду до того, як він це мені розповідав. Ти ж знаєш, як він усе прикрашає… що ж, після тієї сцени на балконі він подає мені це, мов hors-d'œuvre, розумієш — мовляв, після того вони зайшли в номер, і він розстібнув її нічну сорочку. Чому ти посміхаєшся? Він мені напиздів?
— Ні, ні! Ти розказуєш усе точнісінько так, як він і розповідав. Продовжуй…
— Після того, — тут Ван Норден і сам не може стримати посмішки, — після того, зверни увагу, він розповідає мені, як вона сіла в крісло й задерла ноги… не маючи на собі анічогісінько… а він сидить на підлозі, розглядає її й говорить, яка вона прекрасна… він казав тобі, що вона нагадувала йому героїнь на картинах Матісса… Чекай-но… хочу точно згадати, як він сказав. Він вдався до якогось такого гарного вислову про одаліску… до того ж що це в біса таке, ця одаліска? Він сказав це французькою, ось чому так важко запам’ятати цю хуйню… але звучало добре. Звучало саме так, як він міг би це їй сказати. А вона, мабуть, подумала, що це дуже оригінально… напевне, вважає його поетом чи кимось таким. Але послухай, усе це бісова вигадка… знаю я, який він фантазер. Мене збісило те, що трапилося далі. Я вертівся в ліжку всю ніч, обдумуючи образи, які він залишив у моїй голові. Ніяк не можу їх позбутися. Воно звучало так по-справжньому, що якщо цього не було, то я просто задушу клятого виродка та й по всьому. Він не має права вигадувати такі речі. Або ж він просто хворий…
Я веду до того моменту, коли, за його словами, він став на коліна і двома своїми кістлявими пальцями розкрив її пизду. Пригадуєш це? Він каже, що вона сиділа в кріслі, звісивши ноги з билець, аж раптом, як він стверджує, на нього найшло натхнення. Це трапилося вже після того, як він кілька разів їй вдув… після усіх тих балачок про Матісса. Він стає на коліна — уявляєш! — і двома пальцями… зверни увагу, кінчиками пальців… він розкриває її маленькі пелюстки… хлюп-хлюп… саме так. Тихенький такий липкий звук… майже нечутний. Хлюп-хлюп! Боже, та він мені всю ніч вчувався! А тоді він каже, — наче мені цього ще мало, — тоді він розказує, як занурив голову в її кущі. І коли він це зробив, Богом присягаюсь, вона обвила його шию ногами й притиснула до себе. Це мене добило! Уяви лише! Уяви, як гарна чутлива жінка обвиває ногами його шию! В цьому є щось отруйне. Це аж так неймовірно, що звучить переконливо. Якби він розповів мені тільки про шампанське й поїздку в Булонський Ліс або й навіть про ту сцену на балконі, я міг би ще пропустити це повз вуха. Але це так неймовірно, що вже не схоже на брехню. Не можу повірити, що він десь таке вичитав, і не бачу, звідки в його голові могли з’явитися такі думки, якщо це хоча б частково неправда. Розумієш, із таким куцим хріном, як він, усіляке трапляється. Можливо, він її й не трахнув, але вона могла дозволити йому з нею погратися… ніколи не знаєш, що від тебе очікують ці багаті пизди…
Коли він врешті-решт вилазить із ліжка й починає голитися, уже по обіді. Кінець кінцем мені якось вдалося перемкнути його на інші речі, передусім на переїзд. Приходить покоївка, щоб перевірити, чи він зібрався, — він мав звільнити кімнату опівдні. А Ван Норден тільки одягає штани. Я дещо здивований тим, що він не перепрошує і не відвертається. Спостерігаючи, як він віддає їй накази, безтурботно застібаючи ширіньку, я починаю гигикати. «Не зважай на неї, — говорить він, кидаючи на покоївку вкрай зневажливий погляд. — Вона — просто свиноматка. Можеш її за сраку вщипнути, якщо хочеш. Вона й слова не скаже». А тоді, звертаючись до неї англійською: «Ходи сюди, курво, помацай-но ось це!» Після цього я вже не можу стримуватись. Я вибухаю сміхом, мене охоплює напад істеричного реготу, який передається покоївці, хоча вона й не розуміє, про що йдеться. Покоївка починає знімати розвішані на стінах картини й фотографії — здебільшого на них зображений сам Ван Норден. «Ти, — посмикуючи великий палець на руці, каже він, — ходи сюди! Ось тобі на пам’ять про мене, — зриває фотографію зі стіни, — коли я піду — можеш нею підтертися. Бачиш, — говорить він, повернувшись до мене, — вона — дурна курва. І не виглядала б розумнішою, навіть якби я сказав це французькою». Покоївка стоїть із роззявленим ротом; вочевидь, вона переконана, що він божевільний. «Гей! — кричить він їй, немов та не дочуває. — Гей, ти! Так, ти! Ось так!..» — тоді бере фотографію, власну фотографію, і підтирає нею дупу. «Comme ça![72] Дійшло? Для неї все малювати доводиться», — каже він, випинаючи вперед нижню губу зі страшенною відразою.
Він безпорадно спостерігає, як вона жбурляє його речі до великих валіз. «Ось, поклади ще й це», — говорить він, простягаючи їй зубну щітку та спринцівку. Половину його речей розкидано по підлозі. Валізи — забиті, і вже немає куди покласти картини, книжки й напівпорожні пляшки. «Сядь на хвилиночку, — каже він. — У нас вдосталь часу. Треба все добре обдумати. Якби ти не прийшов, я б ніколи звідси не вибрався. Ти ж бачиш, який я безпорадний. Нагадай мені забрати лампочки… вони мої. І он той смітник — також мій. Ці виродки розраховують, що ти житимеш, як свиня». Покоївка пішла вниз по мотузку… «Ось побачиш… вона вирахує з мене мотузку, навіть якщо та коштуватиме три су. Вони й ґудзика на штанах тобі не пришиють, якщо не заплатиш. Паскудні вошиві засранці!» Він бере з каміна пляшку кальвадосу й кивком голови запрошує мене взяти іншу. «Немає сенсу їх перевозити. Доб’ємо їх прямо зараз. Тільки не пригощай її! Я цій падлюці й шматок туалетного паперу не залишу. Як би мені хотілося розтрощити тут усе на друзки, перш ніж піти. Слухай… якщо хочеш, можеш посцяти на підлогу. Шкода, що не можу насрати їм у комод». Він відчуває таку відразу до самого себе й усієї цієї ситуації, що не знає, як відвести душу. Він підходить із пляшкою до ліжка і, відгорнувши ковдру, заливає матрац кальвадосом. Не вдовольнившись, наступає на матрац каблуком. На жаль, його каблуки чисті. Зрештою, він знімає простирадло й витирає ним взуття. «Це додасть їм трохи роботи», — мстиво бурмоче він. Потому, зробивши чималий ковток, він закидає голову, полоще горло й, добряче його виполоскавши, спльовує на дзеркало. «Ось вам, дешеві падли! Витрете, коли я піду!» Він швендяє туди-сюди й бурмоче щось собі під ніс. Помітивши на підлозі свої подерті шкарпетки, він хапає їх і роздирає на шматки. Картини також його бісять. Він бере одну — свій портрет, написаний якоюсь його знайомою лесбійкою, — і пробиває його ногою. «От сука! Уявляєш, що вона наважилася в мене попросити? Просила, щоб я приводив до неї своїх пизд, коли сам із ними завершу. Вона мені й су не заплатила за мою допомогу. Думала, що я щиро захоплююся її роботами. Мені б ніколи не дісталася ця картина, якби я не пообіцяв звести її з тією пиздою з Міннесоти. Вона від неї просто божеволіла… ходила за нами слідом, мов сучка, в якої почалася тічка… ніяк не могли її здихатися! Вона все життя мені отруїла. Дійшло до того, що я майже боявся приводити сюди яку-небудь пизду, аби вона нас не заскочила. Я прошмигував сюди, мов злодій, і одразу зачиняв за собою двері… Вони з цією пиздою з Джорджії ледь не довели мене. В однієї завжди тічка, а інша зажди голодна. Ненавиджу трахати голодних. Це так, наче запихаєш у неї їжу, а тоді виймаєш знову… Господи, це мені про щось нагадало… куди я подів ртутну мазь? Це важливо. У тебе колись таке було? Гірше, ніж венеричне захворювання. І я навіть не знаю, від кого їх підхопив. За минулий тиждень у мене було тут стільки жінок, що я просто згубив їм лік. Трохи кумедно, бо ж від усіх линув такий свіжий запах. Але ти ж розумієш, як воно буває…»
Покоївка склала його речі на купу на тротуарі. Patron[73] похмуро за всім спостергіає. Коли ми завантажили речі в таксівку, лишилося місце тільки для одного з нас. Щойно ми від’їжджаємо, Ван Норден дістає газету й починає загортати свої каструлі та сковорідки; у новому місці готувати суворо заборонено. Поки ми туди добираємося, весь його багаж перетворюється на суцільний безлад; це б менше нас переймало, якби хазяйка не визирнула на вулицю саме тоді, коли ми під’їхали. «О Боженько! — скрикує вона. — Що це за чортівня? Що це значить?» Ван Норден почувається так ніяково, що не здатний вигадати нічого кращого, окрім «Cest moi… cest moi, madame![74]». A тоді, розвернувшись до мене, люто кидає: «От квочка! Бачив її пику? Вона точно перетворить моє життя на пекло».
Готель стоїть у занедбаному задвірку, він прямокутний і дуже схожий на сучасну в’язницю. Bureau[75] — велике й похмуре, попри діамантові відблиски на вкритих кахлями стінах. Біля вікон висять клітки для пташок, і скрізь — маленькі емалеві таблички, що застарілою мовою просять гостей не робити того й не забувати про це. Тут майже непорочна чистота, проте звідусіль аж тхне бідністю, нужденністю, скорботою. Стільці з м’якою оббивкою тримаються купи лише завдяки металевим дротам, тому неприємно нагадують електричний стілець. Кімната, у якій збирається жити Ван Норден, розташована на п’ятому поверсі. Поки ми здираємося сходами, він повідомляє мені, що тут колись жив Мопассан. А тоді одразу додає, що в коридорі чимось смердить. На п’ятому поверсі бракує кількох шибок; якийсь час ми стоїмо й розглядаємо мешканців будинку з іншого боку подвір’я. Невдовзі обід, тож люди саме повертаються до своїх домівок із втомленим та знедоленим виглядом, який з’являється у тих, хто намагається чесно заробляти собі на прожиток. Більшість вікон відчинено навстіж: занедбані кімнати скидаються на купу ротів, що позіхають. Мешканці цих кімнат також позіхають або ж чухаються. Вони пересуваються апатично і, як здається, без особливої мети, мов сомнамбули.
Коли ми рушаємо коридором до кімнати №57, перед нами раптово відчиняються двері, і звідти визирає стара карга зі сплутаним волоссям і очима божевільної. Вона нас так ошелешує, що ми завмираємо мов вкопані. Упродовж цілої хвилини ми всі троє стоїмо, не В ЗМОЗІ поворухнутися чи зробити бодай якийсь усвідомлений жест. За спиною старої видно кухонний стіл, на якому лежить оголене немовля, зовсім крихітне, не більше за общипану курку. Зрештою стара бере до рук відро з помиями й робить крок уперед. Ми відступаємо вбік, аби вона пройшла, і щойно за нею зачиняються двері, пронизливо верещить немовля. Це кімната №56, а між 56-ю і 57-ю. кімнатами розташовано туалет, у який стара карга зливає свої помиї.
Відтоді, як ми зійшли сходами нагору, Ван Норден мовчить. Однак вигляд має красномовний. Відчинивши двері кімнати №57, на якусь мить я відчуваю, ніби божеволію. Просто навпроти входу над дитячим візком, повним книжок, висить величезне дзеркало, вкрите зеленою газовою тканиною і прикріплене під кутом 45 градусів. Ван Норден навіть не усміхається; натомість він спокійнісінько підходить до дитячого візка і, взявши до рук книжку, починає гортати її з виглядом чоловіка, який зайшов до публічної бібліотеки й, не замислюючись, підійшов до найближчої полиці. Можливо, це не здалося б мені таким абсурдним, якби у цю саму мить я не помітив у кутку два велосипедних керма. Вони мають такий мирний і вдоволений вигляд, неначе сплять тут уже роками, тож раптом мені здається, що ми вже простояли в цій кімнаті точнісінько на тих самих місцях бозна-скільки часу, що ми зайняли ці пози у сні, від якого так ніколи й не прокинулися, у сні, який, утім, може розвіятися від найменшого поруху або кліпання ока. Однак ще дивнішим є те, що саме цієї миті у мене зринає спогад про справжній сон, який наснився мені кілька ночей тому — у ньому я бачив Ван Нордена в такому самому кутку, де зараз стоять велосипедні керма, хоча замість них там схилялася навколішки жінка. Я бачив, як він стоїть над жінкою з тим тривожним жаданням у погляді, яке з’являється в нього тоді, коли він нестерпно чогось хоче. Вулиця, де це все відбувається, розмита — добре видно тільки кут між двома стінами й зіщулену жіночу постать. Я бачу, як він наближається до неї швидко, немов тварина, не звертаючи жодної уваги на те, що коїться довкола, рішуче налаштований домогтися свого. І його погляд немов говорить: «Опісля можете мене вбити, тільки дайте запхати… я мушу його в неї запхати!» І ось він схилився над нею, їхні голови вдаряються об стіну, в нього така потужна ерекція, що він просто не може його в неї запхати. Раптом із таким властивим йому збридженим виглядом він підводиться й одягається. Він вже збирається рушити геть, коли помічає на тротуарі свій пеніс. За розміром той майже як відпиляне руків’я мітли.
Ван Норден спокійнісінько піднімає його й затискає під пахвою. Коли він відходить, я зауважую дві здоровенні бульби, схожі на цибулини тюльпанів, які звисають з кінця мітлища, і чую, як він бурмоче собі під ніс: «Горщики з квітами… горщики з квітами».
Прибігає захеканий і спітнілий garçon. Ван Норден дивиться на нього, нічого не розуміючи. Після цього різким кроком заходить хазяйка і, підійшовши прямо до Ван Нордена, забирає в нього з рук книжку, жбурляє її до дитячого візка й мовчки виштовхує візок у коридор.
— Це просто дурка, — нервово посміхаючись, каже Ван Норден.
Його усмішка така невловима, що її навіть важко описати, тож на мить оте відчуття зі сну повертається знову, й мені здається, немов ми стоїмо в кінці довгого коридору, а в іншому його кінці висить викривлене й потріскане дзеркало. І вздовж цього коридору, вимахуючи своєю недолею, немов старим закіптявілим ліхтарем, невпевнено снує Ван Норден, подекуди відчиняються двері, і його або шарпають рукою досередини, або ж витурюють копняком назад. І що далі він йде, то нестерпнішим стає його страждання; він несе його, ніби ліхтар, який велосипедисти затискають у зубах, коли вночі бруківка мокра й слизька. Його носить занедбаними кімнатами, а коли він врешті сідає, стілець під ним ламається, коли ж він відкриває свою валізу, то бачить всередині лише зубну щітку. У кожній кімнаті є дзеркало, перед яким він стає й, уважно вдивляючись, жує свою лють, і від цього постійного жування, від ремствування, буркотіння, мимрення та прокльонів його щелепа виходить із суглобів, тож тепер вона жахливо провисає, а коли він чухає бороду, від щелепи відвалюються шматки, і він відчуває до себе таку відразу, що кидає щелепу на підлогу, наступає на неї ногою й розтирає її на порох своїми масивними підборами.
Тим часом приносять багаж. І все починає набувати ще божевільнішого вигляду, ніж до цього — зокрема коли Ван Норден прикріпляє до ліжка свій тренажер і береться робити вправи за системою Сандова[76]. «Мені тут подобається», — усміхаючись, каже garçon’у. Він знімає з себе пальто та жилет. Garçon розгублено за ним спостерігає; в одній руці у нього валіза, а в іншій — спринцівка. Я ж стою віддалік у передпокої, притримуючи дзеркало, накрите зеленою газовою тканиною. Здається, жодна річ тут не має практичного застосування. Навіть сам передпокій — на вигляд абсолютно непотрібний — щось на кшталт вестибюлю, який веде до сараю. Точнісінько таке саме відчуття охоплює мене, коли я заходжу до «Комеді-Франсез» або театру «Пале-Рояль»; це світ непотребу, таємних люків, рук, бюстів та навощеної підлоги, канделябрів і чоловіків у латах, безоких статуй і любовних листів, що лежать під склом. Щось відбувається, проте воно не має жодного сенсу; це так само, як допивати напівпорожню пляшку кальвадоса, оскільки у валізі не лишилося для неї місця.
Як я вже казав, поки ми здиралися сходами, Ван Норден зауважив, що тут колись жив Мопассан. Цей збіг, здається, справив на нього враження. Йому хотілося б вірити, що саме в цій кімнаті Мопассан створив частину з тих жахливих історій, на яких тримається його репутація. «Вони жили, мов свині, падлюки нещасні», — каже Ван Норден. Ми сидимо за круглим столом у двох зручних старих кріслах, які обтягнули ременями та творами, щоб вони не розвалилися; поряд стоїть ліжко — насправді воно так близько, що ми можемо покласти на нього ноги. Armoire[77] розташована за нами в кутку, до неї також зручно дотягнутися. Свій брудний одяг Ван Норден звалив на стіл; ми сидимо, поклавши ноги на його брудні шкарпетки та сорочки, і задоволено куримо. Здається, вбогість цього місця його зачарувала: йому тут затишно. Коли я підводжуся, щоб увімкнути світло, він пропонує зіграти в карти перед тим як рушати кудись вечеряти. Тож ми всідаємося перед вікном — на підлозі розкидано брудний одяг, а з люстри звисає тренажер Сандова, — і розігруємо кілька партій у пінокль на двох. Ван Норден відклав свою люльку й заклав дрібку жувального тютюну за нижню губу. Час від часу він спльовує через вікно — великі здоровенні згустки коричневого соку, що відлунюють, плескаючись об бруківку внизу. Здається, тепер він задоволений.
— В Америці, — говорить він, — тобі б і вві сні не привиділося життя в такому кублі. Навіть коли я був на голяках, то спав у кращих кімнатах, ніж ця. Однак тут це видається природним — точнісінько так само, як і в книжках, які ти читаєш. Якщо я колись повернуся туди знову, то забуду про це життя, мов про страшний сон. Імовірно, я просто підхоплю своє старе життя там, де воно перервалося… якщо, звісно, колись повернуся. Іноді я лежу на ліжку й віддаюся мріям про минуле, і воно видається настільки живим, що мені доводиться штурхати себе, аби зрозуміти, де я є. Особливо, коли поруч зі мною жінка; жінка дає мені змогу замріятися швидше, ніж будь-що інше. Це, власне, все, що мені від них потрібно — забутися. Часом я так занурююся у свої думки, що не можу пригадати ім’я пизди чи те, де я її підчепив. Кумедно, хіба ні? Добре притулятися до свіжого теплого тіла, коли прокидаєшся вранці. Це дарує відчуття чистоти. Ти немов надихаєшся… аж поки вони не починають розводитися про кохання та схоже лайно. Можеш мені сказати, чому всі ці пизди так багато патякають про кохання? Очевидно, добре перепихнутися їм недостатньо… вони хочуть ще й твою душу…
Саме це слово, «душа», яке частенько зринало в монологах Ван Нордена, спершу мене смішило. Щойно я чув, як із його вуст злітало слово «душа», у мене траплялася істерика; чомусь воно видавалося мені фальшивою монетою, зокрема й тому, що зазвичай супроводжувалося плювком коричневим соком, після якого залишалася цівочка в кутику його рота. А оскільки я ніколи не стримувався й міг розреготатися просто йому в обличчя, то так відбувалося майже щоразу: Ван Норден випльовував це маленьке слівце, тоді вмовкав на якийсь час, вичікуючи, поки стихне мій сміх, і знову, наче нічого й не трапилося, відновлював свій монолог, повторюючи це слово дедалі частіше й щоразу дедалі ласкавіше на ньому наголошуючи. Саме його душею намагалися заволодіти жінки — це він мені пояснив так чітко, як тільки міг. Він пояснював це вже стільки разів, але щоразу повертається до цього, немов параноїк до своєї одержимості. У певному сенсі Ван Норден схиблений — у цьому я переконаний. Його найбільшим страхом є страх залишитися на самоті, і цей страх настільки глибинний і сильний, що навіть залізши на жінку, навіть коли він вп’явся у неї так, що не відірвати, йому не вдається вибратися з в’язниці, яку він власноруч для себе створив. «Я все перепробував, — пояснює він мені. — Іноді я навіть рахую або починаю роздумувати над якоюсь філософською проблемою, але не допомагає. Це схоже на те, немов я насправді — двоє різних людей, і один із них постійно за мною спостерігає. Чорт забирай, я так сильно на себе серджуся, що, здається, міг би себе вбити… і в певному сенсі саме це я й роблю щоразу, коли відчуваю оргазм. На якусь секунду я себе знищую. Тоді я навіть не один… немає нічого… навіть пизди. Немов причастився. Чесно, кажу тобі. Кілька секунд потому я відчуваю прекрасне духовне піднесення… і можливо, так могло б тривати вічно — звідки нам знати? — якби не жінка, яка лежить поруч з тобою, а тоді спринцівка і дзюрчання води… усі ті маленькі деталі, які знову розпачливо змушують тебе усвідомити самого себе, роблять тебе відчайдушно самотнім. І за цю коротесеньку мить свободи тобі доводиться вислуховувати всю їхню срань про кохання… часом мене це так бісить… хочеться негайно їх виштовхати… іноді я так і роблю. Але від них так просто не відгородишся. Насправді їм це навіть подобається. Що менше ти звертаєш на них увагу, то більше вони за тобою бігають. У жінках є щось збочене… у душі вони всі — мазохістки».
— Але що ж тоді тобі потрібне в жінці? — допитуюся я.
Він починає потирати руки; у нього відвисає нижня губа. Здається, він цілковито розгублений. Коли врешті-решт йому вдається вичавити з себе кілька ламаних речень, він вимовляє їх із цілковитою переконаністю, що за його словами криється тотальна марнота. «Я хочу мати змогу здатися жінці, — вихоплюється в нього. — Я хочу, щоб вона вивела мене за межі мене самого. Але для цього вона має бути кращою, ніж я; їй необхідно мати мозок, а не тільки пизду. Вона має змусити мене повірити в те, що вона мені потрібна, що я не можу без неї жити. Знайди мені таку пизду, прошу тебе. Якщо тобі вдасться, я віддам тобі свою посаду. Тоді я вже не перейматимуся тим, що зі мною трапиться: мені не потрібні будуть ані робота, ані друзі, ані книжки, ані будь-що. Якби їй лише вдалося змусити мене повірити в те, що на світі є щось важливіше, ніж я сам. Господи, як я себе ненавиджу! Але цих сучих пизд я ненавиджу навіть більше — бо жодна з них і гроша ламаного не варта».
«Ти думаєш, що я собі подобаюся, — веде далі він. — Це лише доводить, як мало ти мене знаєш. Я знаю, що я чудовий хлопець… У мене не було б цих проблем, якби я був нікчемою. Але мене гризе те, що я не можу себе виразити. Люди думають, що я схиблений на пиздах. Ось які вони поверхневі, ці сноби, які цілісінькими днями просиджують на terrasse, жуючи свою психологічну жуйку… Не так вже й погано — психологічна жуйка, га? Запиши це для мене. Використаю це у своїй колонці наступного тижня… До речі, тобі не доводилося читати Штекеля? Він чогось вартий? Як на мене, просто історії хвороб. Боже, як би мені хотілося набратися сміливості й врешті піти до психоаналітика… я маю на увазі хорошого. Я й бачити не хочу таких пройдох із цапиними борідками і в сюртуках, як твій друг Борис. Як тобі лише вдається їх витримувати? Ти з ними від нудьги не помираєш? Я помітив, що ти з усіма спілкуєшся. Тобі начхати. Можливо, ти й маєш рацію. Хотів би я не ставитися до всього так критично, чорт забирай. Але ці брудні жидки, що ошиваються біля „Дом“, Боже, мене аж з душі верне. З ними розмовляти — те саме, що читати підручник. Якби я міг розмовляти з тобою щодня, можливо, мені б відлягло. Ти хороший слухач. Я знаю, що тобі на мене начхати, але ти терплячий. І ти не вдаєшся в теорії. Підозрюю, ти потім усе це записуєш до свого нотатника. Слухай, мені байдуже, що ти про мене напишеш, лиш не роби з мене схибленого на пиздах — це надто спрощено. Колись я сам напишу книжку — про себе, про свої думки. Я не маю на увазі звичайний інтроспективний аналіз… я кажу про те, що покладу себе на операційний стіл і виставлю свої нутрощі на загальний огляд… усі до останніх, чорт забирай. Так уже хтось робив? Чому ти усміхаєшся? Це звучить наївно?»
Я усміхаюсь, бо щоразу, коли ми торкаємося теми книжки, яку він збирається колись написати, усе навколо стає якимось недоречним. Йому достатньо вимовити фразу «моя книжка», і одразу увесь світ звужується до особистих вимірів Ван Нордена і Ко. Книжка має вийти абсолютно оригінальною, абсолютно довершеною. Зокрема й через це він не здатен почати над нею працювати. Щойно в нього виникає ідея, він починає ставити її під сумнів. Він згадує, що таке вже писав Достоєвський або Гамсун, або ще хтось. «Я не кажу, що хочу бути кращим, ніж вони, я хочу бути іншим», — пояснює він. Тож замість того, щоб узятися за власну книжку, він читає одного автора за іншим, аби мати цілковиту певність, що не зазіхатиме на їхню приватну власність. І що більше він читає, то більше його охоплює зневага. Ніхто з них його не задовольняє; ніхто не досяг того ступеня досконалості, який він собі намітив. І забувши, що сам не написав жодного розділу, він починає зверхньо патякати про них, так немов десь існує ціла полиця книжок із його іменем, книжок, назви яких відомі усім, і тому повторювати їх ще раз немає жодної потреби. Попри те, що він ніколи відверто про це не брехав, очевидно, що люди, яким він сідає на вуха, докучаючи власними філософськими поглядами, критикою, скаргами, одразу думають, що за його розмитими твердженнями стоїть не одна серйозна праця. Особливо молоді й дурні целки, яких він заманює до своєї кімнати, обіцяючи їм почитати свої вірші або ще краще — спитати їхньої поради. Без найменшого відчуття провини чи докорів сумління він простягає їм шматок засмальцьованого паперу, на якому нашкрябав кілька рядків, — основа для нового вірша, як він це подає, — і цілком серйозно просить, щоб вони чесно висловили свою думку. Оскільки зазвичай їм нічого сказати, адже вони повністю спантеличені абсолютним безглуздям цих рядків, Ван Норден використовує це як можливість викласти їм свої погляди на мистецтво, погляди, які, зайве навіть пояснювати, він спонтанно вигадує, зважаючи на ситуацію. У цій ролі він досяг такої майстерності, що перехід від Cantos Езри Паунда до ліжка відбувається не менш природно, ніж зміна тональності в музичному творі; насправді, якби не було цього переходу, одразу з'явився б дисонанс, що й трапляється час від часу, коли він припускається помилки у виборі дуреп, яких називає «давалками». Звісно, з огляду на свій характер він згадує про такі фатальні помилки у виборі вкрай неохоче. Але коли вже знаходить в собі сили визнати, що схибив, то робить це з абсолютною відвертістю; здається, він навіть отримує якусь збочену насолоду, розповідаючи про свої невдачі. Наприклад, є одна жінка, яку він намагається затягнути в ліжко вже майже десять років — спершу в Америці, і зрештою — тут у Парижі. Вона — єдина представниця протилежної статі, з якою він підтримує щирі дружні стосунки. Схоже, вони не лише одне одному подобаються, а й розуміють одне одного. Спершу мені здавалося, що якби він справді зміг вламати цю істоту, його проблема вирішилася б. Були наявні всі складники щасливого союзу — окрім фундаментального. Бессі виявилася майже такою ж незвичайною у своїх поглядах на життя, як і він. Віддаватися чоловікам її цікавило не більше, ніж десерт, який подають після їжі. Зазвичай вона знаходила об’єкт сама і першою робила пропозицію. Вона не була потворною, проте ніхто не назвав би її красунею. Головне — вона мала гарне тіло, і, як то кажуть, їй це подобалося.
Ці двоє так здружилися, що іноді, аби задовольнити її цікавість (а також із марною надією спокусити її своєю вправністю), Ван Норден ховав її в шафі під час своїх сеансів. Коли справа завершувалася, Бессі вилазила зі сховку, і вони обговорювали все так, немов ішлося про якусь найзвичайнісіньку річ, тобто майже не зважаючи на будь-що, окрім самої «техніки». Слово «техніка» було одним із її улюблених термінів, принаймні в тих дискусіях, якими мені пощастило насолодитися. «Що не так із моєю технікою?» — запитував він. І Бессі відповідала: «Ти занадто грубий. Якщо ти сподіваєшся коли-небудь мене вмовити, тобі варто стати м’якшим».
Як я вже згадував, між ними панувало таке бездоганне порозуміння, що часто коли я навідувався до Ван Нордена о пів на другу, то заставав там Бессі, яка сиділа на ліжку з відкинутими ковдрами, а Ван Норден саме вмовляв її попестити йому пеніс… «Лише кілька ніжних дотиків, — казав він. — Аби я набрався сміливості підвестися». Або ж просив її подмухати на нього, а якщо вона відмовлялася, хапав себе сам і трусив своїм членом, немов обіднім дзвоником, і тоді вони обоє реготали до сліз. «Я цю курву ніколи не вламаю, — говорив він. — Вона мене не поважає. Ось що отримуєш, коли надто комусь відкриваєшся». Потім міг різко додати: «Як тобі та білявка, яку я показував учора?» Звісно ж, звертаючись до Бессі. А Бессі криво до нього посміхалася, кажучи, що він не має смаку. «Ой, тільки цього не треба», — відповідав він. А тоді — грайливо — мабуть, уже втисячне, бо до того часу ця фраза вже перетворилася в них на фірмовий жарт, запитував: «Слухай, Бессі, а як щодо швидкого перепиху? Лише раз… ні?» І коли, як і зазвичай, це не давало жодних результатів, він додавав тим самим тоном: «Що ж, а як щодо нього? Чому б тобі не перепихнутися з ним?»
Проблема з Бессі полягала в тому, що вона не могла або ж не хотіла зрозуміти, що з нею можуть просто «перепихнутися». Вона говорила про пристрасть так, немов це слово щойно з’явилося на світі. Вона ставилася з пристрастю до всього, навіть до такої дрібниці, як «перепих». Вона мала вкласти в це свою душу.
— Іноді я також пристрасний, — каже Ван Норден.
— Ой, ти, — відказує Бессі. — Ти просто виснажений сатир. Ти не знаєш, що таке пристрасть. Ти думаєш, що тебе охоплює пристрасть, коли в тебе ерекція.
— Добре, можливо, це й не пристрасть… але без ерекції відчути пристрасть взагалі неможливо, хіба ні?
Я думаю про історію з Бессі й про інших жінок, яких він днями й ночами затягує до своєї кімнати, доки ми прямуємо до ресторану. Я так добре призвичаївся до його монологів, що, не уриваючи власних роздумів, автоматично вставляю потрібне слівце, щойно чую, що його голос стих. Це дует, а в більшості дуетів, тим паче в такому, як цей, кожен голос уважно дослухається, чекаючи на сигнал, коли йому потрібно вступити самому. Оскільки сьогодні в нього вільний вечір і я пообіцяв скласти йому компанію, то вже знудився від його розпитувань. Я знаю, що перш ніж цей вечір закінчиться, я повністю виснажуся; якщо мені пощастить, тобто якщо мені вдасться якось виманити в нього кілька франків, я втечу звідси, щойно він піде в туалет. Але моя схильність миттєво зникати йому відома, тож ані трохи не ображаючись, він просто унеможливлює такий мій крок, ретельно пильнуючи за своїми су. Якщо я прошу в нього грошей на цигарки, він наполягає, що піде й купить їх разом зі мною. Він не бажає лишатися наодинці ані на мить. Навіть якщо йому таланить підчепити якусь жінку, він і тоді боїться зостатися з нею на самоті. Якби це було можливо, він був би тільки радий, щоб я сидів у кімнаті, поки він її поратиме. Для нього це було б те саме, що й попросити мене зачекати, поки він поголиться.
В ті ночі, коли йому не треба на роботу, Ван Норден зазвичай має в кишені щонайменше п’ятдесят франків, однак ця обставина не заважає йому виклянчувати гроші у знайомих, щойно трапляється така нагода. «Привіт, — каже він, — дай мені двадцять франків… вони мені необхідні». У цей час він вдає, що панікує. Якщо ж наражається на відмову, то вдає ображеного. «Що ж, принаймні міг би пригостити мене випивкою». А коли отримує свій напій, то промовляє з уже більшою вдячністю: «Слухай, тоді дай мені п’ять франків… або хоч би два…» Ми переходимо з одного бару в інший у пошуках невеличких розваг і завжди розживаємося кількома франками.
У «Куполь» ми натрапляємо на пияка з газети. Одного з тих, які працюють на верхніх поверхах. Він каже нам, що щойно в редакції трапилася трагедія. Один із коректорів звалився в шахту ліфта. Навряд чи виживе.
Спершу Ван Нордена від такої звістки охоплює шок, глибокий шок. Однак коли він довідується, що це трапилося з англійцем Пековером, то відчуває полегшення. «Нещасний виродок, — говорить він, — таким, як він, краще померти, аніж мучитись далі. До речі, він же днями вставив собі нову щелепу…»
Згадка про вставну щелепу викликає у працівника редакційного відділу сльози. Він схлипуючи розповідає про невеличкий інцидент, пов’язаний із трагедією. Він страшенно цим засмучений, засмучений навіть більше, аніж самою трагедією. Схоже, що, упавши на дно шахти, Пековер опритомнів ще до того, як хтось устиг до нього дістатись. Попри зламані ноги й розтрощені ребра, він спромігся звестись навкарачки й почав навпомацки шукати свою вставну щелепу. У машині швидкої він у маренні ридав через те, що втратив свої штучні зуби. Цей інцидент був печальним і абсурдно-смішним водночас. Розповідаючи це, працівник редакції не знав, сміятися йому чи плакати. Це був делікатний момент, оскільки з такими пияками достатньо одного хибного руху, і він розіб’є об твій череп пляшку. Загалом із Пековером він не дуже й товаришував — насправді, навідувався у коректорський відділ всього кілька разів: працівників верхніх і нижніх поверхів розділяла невидима стіна. Однак тепер, відчувши дотик смерті, він захотів виявити свою товариськість. Він був не проти навіть розплакатися, аби довести, що він — звичайна людина. А нас із Джо, оскільки ми були добре знайомі з Пековером і тому знали, що він був нічого не вартий, — навіть кількох сльозинок, — ця п’яна сентиментальність тільки дратувала. Ми хотіли йому так і сказати, але з такою людиною, як він, не можна говорити відверто; потрібно купити вінок, піти на похорон і вдавати, що ти місця собі не знаходиш від горя. А ще його треба похвалити за те, який витончений у нього вийшов некролог. Він місяцями носитиме цей свій милий витончений некролог за собою, вихваляючись до всирачки тим, як добре він впорався з такою складною ситуацією. Ми з Джо відчули це, не перемовившись між собою і словом. Ми просто стояли й слухали з мовчазною вбивчою зневагою. А щойно трапилася нагода забратися геть, ми так і вчинили, полишивши його в барі й далі белькотіти собі щось під ніс над пляшкою перно.
Відійшовши достатньо далеко, щоб він уже не міг нас бачити, ми одразу ж істерично розреготались. Вставна щелепа! Хай би що ми говорили про того нещасного вилупка, — а ми згадували й хороше також, — неодмінно поверталися до вставної щелепи. У цьому світі є люди, які справляють враження настільки гротескних фігур, що навіть їхня смерть видається недолугою. І що жахливіше вони помирають, то недолугішими здаються. Не варто навіть намагатися знайти у їхній кончині хоч якусь гідність — треба бути брехуном і лицеміром, щоб розгледіти бодай щось трагічне в тому, як вони від нас ідуть. А оскільки нам не було перед ким корчити комедію, то ми могли досхочу посміятися з цього випадку. Ми реготали цілу ніч, а в перервах висловлювали свою зневагу й відразу до працівників верхніх поверхів, тупих жирдяїв, які, поза сумнівом, намагалися переконати себе в тому, що Пековер був достойним чолов’ягою, а його смерть стала катастрофою. Ми пригадували найрізноманітніші смішні випадки — крапки з комами, які він пропускав, за що оті зверху завжди здирали з нього шкуру. Завдяки цим нікчемним йобаним крапкам із комами та дробам, у яких він завжди помилявся, вони зробили його життя жалюгідним. Одного разу вони навіть збиралися його звільнити, оскільки він прийшов на роботу з перегаром. Вони зневажали його, бо він завжди мав жалюгідний вигляд, страждав на екзему, а його волосся було всіяне лупою. Вони його навіть за людину не мали, проте тепер, коли він помер, усі залюбки скинуться й куплять йому здоровенний вінок, а ще надрукують його ім’я великими літерами в колонці некрологів. Усе заради того, аби хоч якось показати самих себе; якби вони могли, то зробили би з нього велике цабе. Однак, на жаль, про Пековера було складно вигадати щось цікаве. Він був абсолютним нулем, і навіть той факт, що він помер, не додасть до його імені жодної цифри.
— У цьому є тільки один плюс, — говорить Джо. — Ти можеш отримати його посаду. А якщо тобі пощастить, ти також впадеш у шахту ліфта й зламаєш собі шию. Ми купимо тобі гарний вінок, обіцяю.
Надвечір ми сидимо на terrasse ресторану «Дом». Ми вже давно забули про нещасного Пековера. Трохи розважилися в «Валь Неґр», і Джо знову перемкнувся на вічне питання: пизду. Тепер, коли вільний вечір майже завершився, його неспокій сягає кульмінації. Він думає про жінок, яких ми зустрічали сьогодні, та про постійних, яких міг би запросити до себе, от тільки вони йому давно набридли. Він неодмінно згадує свою пизду з Джорджії — останнім часом вона просто не давала йому проходу, благаючи прихистити її в себе, принаймні доки вона не знайде собі роботу. «Я не проти час від часу її годувати, — говорить він, — але не можу дозволити їй жити у мене постійно… вона позбавить мене решти моїх пизд». Найбільше в ній його дратує те, що вона зовсім не набрала ваги. «Це мов лягати в ліжко зі скелетом, — каже він. — Кілька днів тому я її взяв — із жалю — і знаєш, що ця божевільна курва з собою зробила? Вона начисто поголилася… на ній не було ані волосинки. Ти коли-небудь мав жінку, яка голила би собі пиздище? Це ж огидно, хіба ні? І до того ж смішно. Навіть божевільно. Це вже не схоже на пиздище: це схоже на мертвого молюска чи щось таке». Він описує, як із цікавості виліз із ліжка й почав шукати свого ліхтарика. «Я змусив ту дівку розкрити її й посвітив на неї. Ти б мене бачив… це було смішно. Я так цим захопився, що про дівку взагалі забув. Я ще ніколи в житті так зосереджено не розглядав пизду. Ти б подумав, що я взагалі її вперше бачу. І що довше я на неї дивився, то менше вона мене цікавила. Це лише доводить, що зрештою в ній немає нічого особливого, тим паче якщо вона виголена. Саме волосся надає їй загадковості. Тому статуї тебе й не збуджують. Лише раз я бачив у статуї справжню пизду — це була робота Родена. Ти маєш її якось побачити… широко розсунуті ноги… Здається, у неї взагалі не було голови. Можна сказати, сама пизда. Боже, це виглядало жахливо. Річ у тому, що всі вони однакові. Коли дивишся на них в одязі, чого тільки собі не уявляєш: надаєш їм певної індивідуальності, якої вони, звісно ж, позбавлені. Там просто щілина між ногами, а ти від цього збуджуєшся — та в половині випадків ти ж навіть туди не дивишся. Ти знаєш, що вона там, і думаєш тільки про те, щоб загнати туди свій шомпол; так наче за тебе думає пеніс. Це ілюзія! Ти весь згораєш просто так… просто через щілину, вкриту волоссям, або й не вкриту. Це так абсолютно безглуздо, що я розглядав її, ніби зачарований. Мабуть, вивчав її хвилин із десять, а то й довше. Коли ти отак на неї дивишся, ніби відсторонено, у голові починають виникати смішні думки. Стільки загадковості пов’язано з сексом — аж раптом ти розумієш, що її не існує, там — порожньо. Правда ж було б кумедно знайти всередині губну гармоніку… або календар? Але там — Порожньо… взагалі нічого немає. Це огидно. Я ледь не збожеволів… Послухай, знаєш, що я зробив потому? Я швиденько з нею перепихнувся й розвернувся до неї спиною. Еге ж, просто взяв книжку й почав читати. З книжки можна хоч про щось дізнатися, навіть із поганої книжки… але пизда — це просто марна трата часу…»
Трапилося так, що наприкінці його промови нам підморгнула хвойда. Без найменшої паузи він раптом каже мені: «Не хочеш її нахилити? Це недорого коштуватиме… вона обслужить нас обох». І не чекаючи на відповідь, невпевнено зводиться на ноги та йде до неї. За кілька хвилин повертається. «Про все домовились, — говорить він. — Допивай своє пиво. Вона голодна. О такій годині тут більше нічого робити… вона обслужить нас обох за п’ятнадцять франків. Підемо до мене… так вийде дешевше».
Дорогою до готелю дівка тремтить від холоду, тож ми змушені зупинитися й купити їй кави. Вона — доволі ніжне створіння, й дивитися на неї досить приємно. Вочевидь із Ван Норденом вона вже знайома, знає, що від нього нічого, крім п’ятнадцяти франків, не дочекаєшся. «У тебе немає ні копійки»,— тихо бурмоче мені він. Оскільки в мене в кишені й справді ані сантима, я не зовсім розумію до чого це. Аж тут він верещить: «Заради Бога, затям! Ми на голяках. Не давай волю почуттям, коли піднімемося нагору. Вона попросить у тебе трохи накинути — я цю пизду знаю! Я міг би й за десятку її зняти, якби захотів. Але не варто їх розбещувати…»
— Il est méchant, celui-la[78], — якось байдуже говорить вона мені, вловлюючи загальний тон його засторог.
— Non, il nest pas méchant, il est très gentil[79].
Сміючись, вона хитає головою:
— Je le connais bien, ce type[80].
А тоді вона починає розповідати історію про свою важку долю, про лікарню, заборгованість за оренду та дитину в селі. Однак не перетворює це на справжню комедію. Вона знає, що ми до таких слів глухі; просто їй і справді наболіло, залягло всередині, мов камінь, і для інших думок уже не лишилося місця. Вона не намагається достукатися до нашого співчуття — лише пересуває величезний тягар всередині себе з одного місця на інше. Загалом вона мені подобається. Страшенно сподіваюся, що в неї немає якоїсь хвороби…
У кімнаті дівчина автоматично готується до справи.
— У вас часом немає тут шматка хліба? — запитує вона, присівши над bidet.
Ван Норден відповідає на це сміхом.
— Тримай ось, випий, — відказує він, простягнувши їй пляшку.
Але пити вона не хоче; скаржиться, що в шлунку порожньо.
— Вона завжди так каже, — говорить Ван Норден. — Не дозволяй їй зіграти на твоєму співчутті. Одне й те саме. Я хотів би, щоб вона розповідала щось інше. Чорт забирай, про яку пристрасть можна говорити, коли в тебе на руках голодна пизда?
Саме так! Ми не відчуваємо до неї й краплі пристрасті. А щодо неї, то радше можна було б побачити на ній діамантове кольє, аніж бодай іскорку пристрасті. Проте є оті п’ятнадцять франків, і з ними треба щось робити. Це схоже на війну; щойно ситуація виходить з-під контролю, всі думають лише про мир, про те, аби якось це завершити. А втім нікому не стає духу скласти зброю, сказати: «Мені це остогидло… з мене досить». Ні, десь же є п’ятнадцять франків, на які тепер усім начхати і які в кінці все одно ніхто не отримає, але ці п’ятнадцять франків є чимось на кшталт першопричини, і замість того, щоб прислухатися до власного голосу, замість того, щоб позбутися цієї першопричини, людина капітулює перед ситуацією, вона й далі вперто влаштовує різанину, і що більше її охоплює боягузтво, то героїчніше вона поводиться, аж поки одного дня не прориває дно, і раптом усі рушниці змовкають, санітари кладуть на ноші покалічених та скривавлених героїв, і їм пристібають на груди медалі. Тоді люди врешті отримують час, щоб до кінця життя думати про п’ятнадцять франків. Хтось втратив очі, хтось — руки, хтось — ноги, але вони можуть решту життя втішати себе мріями про п’ятнадцять франків, про які всі вже давно забули.
Точнісінько, як війна, у мене не виходить це з голови. Те, як вона наді мною гарує, щоб вдихнути в мене хоча б іскорку пристрасті, наштовхує мене на думку про те, яким збіса нікудишнім я був би солдатом, якби виявився достатньо дурним, щоб потрапити отак у пастку й дозволити відправити себе на фронт. Я переконаний, що відмовився б від усього, включно з честю, аби виплутатися з такої халепи. Мені бракує духу на такі речі, ось і все. Проте вона думає про п’ятнадцять франків, і якщо я не хочу битися, вона мене до цього змусить. Але в людину, у якої немає духу боротьби, його не закладеш. Серед нас є такі боягузи, що з них не зробиш героїв, навіть якщо налякаєш до смерті. Можливо, ми забагато знаємо. Дехто з нас живе не теперішнім, а трохи забігаючи у майбутнє або ж залишаючись позаду в минулому. Я повсякчас думаю про мирний договір. Ніяк не можу забути, що все це почалося через п’ятнадцять франків. П’ятнадцять франків! Що для мене значать п’ятнадцять франків, тим паче якщо вони не мої?
Здається, Ван Норден ставиться до ситуації спокійніше. Зараз йому також насрати на п’ятнадцять франків; його цікавить сама ситуація. Схоже, річ у тому, щоб продемонструвати свою спроможність — це зачепило його як чоловіка. П’ятнадцять франків не повернути, не зважаючи на те, чи ми досягнемо успіху, чи ні. Тут справа в чомусь іншому — можливо, не лише в чоловічій силі, а й у силі волі. Це знову нагадує людину в окопах: вона більше не розуміє, навіщо їй жити далі, бо навіть якщо виживе зараз, то неминуче отримає свою кулю пізніше, однак усе одно вперто робить своє, і навіть якщо в неї душа таргана, і вона собі в цьому давно зізналася, дайте їй рушницю, ножа або просто відішліть уперед з голими руками, і вона убиватиме й убиватиме далі, вона радше вб’є мільйон інших, аніж зупиниться й запитає себе навіщо.
Коли я спостерігаю, як Ван Норден над нею порається, мені здається, що я дивлюся на машину, в якій розійшлися шестерні. Якщо не втручатися, вони можуть рухатися отак вічно, тертися й крутитися одна повз одну, без жодного результату. Аж поки чиясь рука не вимкне мотор. Видовище їхнього злягання, схожого на злягання пари кіз без найменшої іскри пристрасті, те, як вони труться і труться одне об одного без причини, за винятком отих п’ятнадцяти франків, вимиває з мене всі почуття, залишаючи лише нелюдське бажання задовольнити свою цікавість. Дівка лежить на краєчку ліжка, а Ван Норден схилився над нею, мов сатир, двома ногами твердо стоячи на підлозі. Я сиджу позаду нього в кріслі, стежачи за їхніми рухами з холодною науковою відстороненістю; мені байдуже, навіть якщо це триватиме вічно. Це немов спостерігати за роботою отих скажених машин, які випльовують газети — мільйони, мільярди і трильйони газет із їхніми беззмістовними заголовками. Здається, що, попри всю її скаженість, у цій машині більше сенсу і за нею цікавіше спостерігати, ніж за людьми й подіями, завдяки яким вона з’явилася. Моя зацікавленість Ван Норденом і цією дівкою дорівнює нулю; якби я міг ось так сидіти й спостерігати за кожною сценою, яка цієї миті відбуваються по всьому світу, моя зацікавленість була б навіть меншою за нуль. Я не зміг би відрізнити цей феномен від дощу чи виверження вулкану. Доки бракує іскри пристрасті, у цьому процесі немає нічого людського. Краще вже спостерігати за машиною. А ці двоє нагадують машину, в якої розійшлися шестерні. Їй потрібна людська рука, щоб усе виправити. Їй потрібен механік.
Я стаю на коліна позаду Ван Нордена і вивчаю машину уважніше. Дівка повертає голову вбік і кидає на мене розпачливий погляд. «У цьому немає сенсу, — каже вона. — Це неможливо». Після чого Ван Норден починає порати її так, немов у нього відкрилося друге дихання, точнісінько як старий козел. Він такий упертий хлопака, що радше зламає собі роги, ніж здасться. Але тепер він ще й біситься, бо я лоскочу йому дупу.
— Заради Бога, Джо, припини! Ти ж уб’єш бідолашну дівчину.
— Облиш мене, — бурчить він. — Цього разу я майже кінчив.
Його поза та рішучість, із якою він це прохрипів, раптом вже вдруге нагадують мені про мій сон. Тільки тепер здається, неначе те мітлище, яке він безтурботно затис під пахвою, коли йшов геть, втрачене назавжди. Це немов продовження мого сну — той самий Ван Норден, лише без першопричини. Він схожий на героя, який повернувся з війни, — бідний покалічений виродок, що живе в реальності своїх мрій. Хоч де би він сів — під ним ламається стілець; хоч у які двері увійшов би — у кімнаті порожньо; хоч би що поклав до рота — воно має огидний присмак. Усе таке саме, як і раніше; складники не змінилися, сон не відрізняється від реальності. От тільки, поки він спав, у нього вкрали тіло. Він немов та машина, що випльовує газети, мільйони й мільярди щодня, перші шпальти яких переповнені звістками про катастрофи, повстання, вбивства, вибухи, аварії, однак він нічогісінько не відчуває. Якщо ніхто не натисне на вимикач, він ніколи не дізнається, що таке смерть; якщо твоє тіло вкрали, померти неможливо. Ти можеш залізти на пизду і, мов козел, робити це вічно; ти можеш заскочити в окоп, і тебе розірве на шматки; ніщо не здатне викликати іскру пристрасті без втручання людської руки. Хтось має запхати руку в машину й дозволити, аби її відірвало, щоб шестерні знову зчепилися. Треба щоб хтось зробив це, не сподіваючись на винагороду, не думаючи про п’ятнадцять франків; хтось, чиї груди настільки змарніли, що вага медалі зігне його удвоє. І хтось має нагодувати голодну пизду, не боячись, що ту їжу доведеться звідти виймати. Інакше ця вистава триватиме вічно. Виходу з халепи не буде…
Після того як я цілий тиждень лизав дупу керівнику, — а саме так тут і роблять, — мені вдалося влаштуватися на місце Пековера. Нещасний виродок таки помер через кілька годин після падіння на дно шахти. І як я й передбачав, вони влаштували йому гарний похорон із урочистим відспівуванням, здоровезними вінками та всім іншим. Tout compris[81]. А після церемонії поховання працівники верхніх поверхів влаштували бенкет у bistro. Шкода, що Пековер не мав змоги чогось там перехопити, — йому б так сподобалося сидіти з працівниками верхніх поверхів і чути, як часто згадують його ім’я.
Мушу одразу ж сказати — мені немає на що скаржитися. Це схоже на перебування в божевільні, де тобі дозволено мастурбувати до кінця свого життя. Мені приносять під ніс увесь світ, а від мене вимагається тільки проставити між усіма цими нещастями розділові знаки. Немає нічого, чого б працівники верхніх поверхів не торкнулися своїми брудними пальцями: жодна радість, жодне нещастя не проходять непоміченими. Вони живуть серед суворих фактів життя, в реальності, як це тут називається. Їхня реальність — болото, а вони нагадують жаб, яким нічим зайнятись, окрім квакання.
Що більше вони квакають, то реальнішим стає життя. Юрист, священник, лікар, політик, журналіст — ось шарлатани, які тримають свої пальці на пульсі світу. Тут панує постійна атмосфера лиха. Це заворожує. Неначе показники барометра завжди незмінні, немов прапор завжди приспущено. Тепер зрозуміло, як ідея раю заполонює людську свідомість, як вона заволодіває умами, навіть коли всі підпори з-під неї вибито. Мусить же існувати якийсь інший світ, окрім цього болота, в якому все змішано і скинуто накупу. Складно уявити, яким був би той рай, про який мріють ці люди. Безсумнівно, це був би жаб’ячий рай. Міазми, болотна піна, латаття, застояна вода. Спокійно сиди собі на листку латаття і квакай цілісінький день. Щось на кшталт цього.
Катастрофи, які я вичитую, справляють на мене чудовий терапевтичний ефект. Уявіть собі стан цілковитої невразливості, зачароване існування, життя в абсолютній безпеці посеред отруйних бацил. Мене не стосується ніщо: ані землетруси, ані вибухи, ані повстання, ані голод, ані аварії, ані війни, ані революції. У мене є щеплення проти будь-якої хвороби, лиха, нещастя й трагедії. Це кульмінація стійкості. Коли я сиджу у своїй крихітній ніші, через мої руки щодня проходять усі отрути світу. А в мене ані плямки на нігтях. У мене абсолютний імунітет. Мені навіть краще, ніж лаборанту, адже тут не чути жодного смороду — лише запах розплавленого свинцю. Світ може вибухнути, а я все одно буду тут, щоб поставити кому чи крапку з комою. Можливо, навіть трохи попрацюю після закінчення зміни, бо ж після такої події можуть видати останню премію. Коли світ злетить у повітря й останній випуск здадуть у друк, коректори тихенько зберуть усі коми, крапки з комами, дефіси, астериски, дужки й лапки, крапки, знаки оклику тощо, і складуть їх у маленьку коробочку над кріслом редактора. Comme, ça tout est réglé…[82]
Ніхто з моїх колег, здається, не розуміє, чому я такий задоволений. Вони постійно скаржаться, у них є амбіції, вони хочуть продемонструвати свою гідність та роздратування. У хорошого коректора немає ані амбіцій, ані гідності, ані роздратування. Хороший коректор дещо схожий на Всемогутнього Бога — він перебуває в цьому світі, хоча не належить до нього. Він живе лише в неділю. Бо в неділю в нього вільний вечір. По неділях він сходить зі свого п’єдесталу й показує вірянам дупу. Один день на тиждень він прислухається до людського горя й страждань, які панують у світі; цього йому достатньо, щоб протриматися решту тижня. Решту тижня він перебуває в зимових крижаних болотах, в абсолюті, у непорочному абсолюті, і лиш слід від вакцинації вирізняє його серед безкінечної порожнечі.
Найбільше лихо для коректора — це загроза втратити роботу. Коли ми сходимося разом під час перерви, питання, від якого мороз пробігає по шкірі, звучить так: що ти робитимеш, якщо втратиш посаду? Адже людині, яка працює в конюшні і чий обов’язок — вигрібати гній, найбільшим жахом видається світ без коней. Було б ідіотизмом доводити їй, що витрачати життя на перекидання лопатою гарячого лайна огидно. Людина здатна полюбити лайно, якщо від цього залежить її виживання, якщо тут ідеться про її щастя.
Життю, яке мені здавалося б останнім щаблем деградації, якби я й досі зберіг свою честь, гідність, амбіції тощо, я тепер радію, як каліка радіє смерті. Це негативна реальність, точнісінько мов смерть — різновид раю без болю і страху перед смертю. У цьому хтонічному світі важать лише орфографія і пунктуація. Неважливо, яке саме сталося лихо, лише б усі букви були на місці. Тут усе рівноцінне: останній фасон вечірніх суконь, новий військовий корабель, чума, вибухівка, астрономічне відкриття, банкрутство банку, зіткнення поїздів, підвищення цін на ринку, шалений ризик, страта, пограбування, вбивство, як і будь-що інше. Ніщо не оминає коректорське око, однак водночас ніщо не проб’є його броньований жилет. Мадам Шір (колишня мадам Естев) пише індусу Аґа Міру, що задоволена його роботою. «6-го червня я вийшла заміж, чим завдячую вам. Ми дуже щасливі, і сподіваюся, що завдяки вашим надзвичайним здібностям так буде завжди. Я телеграфую вам суму в розмірі… на знак подяки…» Індус Аґа Мір здатний передбачити ваше майбутнє і надзвичайно точно читає усі ваші думки, хоч це й незбагненно. Він дасть вам пораду, допоможе позбутися усіх турбот та негараздів тощо. Телефонуйте або пишіть: авеню Мак-Магон, 20, Париж.
Він пречудово читає всі ваші думки! Як я розумію, це означає всі без винятку — від найтривіальніших до найбільш сороміцьких. Певно, у нього доволі багато вільного часу, в цього Аґа Міра. Чи він зосереджується лише на думках тих, хто надсилає йому гроші телеграфним переказом? У цьому самому номері я помічаю заголовок, в якому йдеться про те, що «всесвіт розширюється настільки швидко, що може вибухнути», а під ним — фотографію, яка демонструє сильний головний біль. Далі — розповідь про перлини, підписано «Текла». В мушлях можуть формуватися, повідомляє він усім без винятку, і «дикі» або східні перли, і «штучні». Цього ж дня у Трірському кафедральному соборі німці демонструватимуть Ризу Господню; за сорок два роки її вперше вийняли з нафталіну. Про брюки та жилет — ані слова. Також цього самого дня в Зальцбурзі в животі чоловіка народилося двоє мишенят, хочете вірте, хочете ні. Фотографія відомої акторки зі схрещеними ногами — вона відпочиває у Гайд-парку, — а внизу розміщено коментар знаменитого художника: «Мушу визнати, що місіс Кулідж наділена таким шармом і неповторним характером, що була б однією з 12-ти найвідоміших американок, навіть якби її чоловік не був президентом». В інтерв’ю з містером Гумгалем із Відня я вичитую ось що… «На завершення, — говорить містер Гумгаль, — хочу сказати, що бездоганного крою й облягання недостатньо; хорошу роботу кравця видно з того, як одяг носиться. Костюм має прилягати до тіла, але заразом зберігати свої лінії, коли той, хто його носить, ходить та сидить». І щоразу, коли відбувається вибух на вугільній шахті — британській вугільній шахті, зауважте, — король і королева негайно висловлюють свої співчуття, телеграфом. Також вони завжди відвідують важливі перегони, хоча днями «прикро здивувавши королівське подружжя, почалася страшенна злива» — згідно з цим випуском, схоже, це трапилося під час Інвестекського дербі. Проте ще більше серце рветься від такого допису: «В Італії стверджують, що гоніння не стосуються Церкви, однак вони спрямовані проти найвизначніших церковних чинів. Нас запевняють, що вони не загрожують Папі, втім насправді вони ранять його в самісіньке серце».
Мені довелося об’їхати весь світ, щоб відшукати таку комфортну, приємну нішу. Це видається майже неймовірним. Як, перебуваючи в Америці серед усіх цих феєрверків, які вони запихають тобі в сраку, щоб підбадьорити й додати запалу, я міг передбачити, що для людини мого темпераменту ідеальною роботою виявиться вишукування орфографічних помилок? Там ти не думаєш ні про що інше, окрім як колись стати президентом Сполучених Штатів. Потенційно кожен гідний стати президентом. Тут усе інакше. Тут кожен — потенційний нуль. Якщо ти стаєш чимось чи кимось, то лише завдяки випадку, диву. Шанс вибратися колись зі свого села — тисяча до одного. Тисяча до одного, що тобі відірве ноги чи випалить очі. Хіба що трапиться диво, і ти станеш генералом або контрадміралом.
Але саме тому, що тут усе проти тебе, саме тому, що тут так мало надії, тутешнє життя видається таким солодким. Від одного дня до іншого. Жодних учора, жодних завтра. Показники барометра завжди незмінні, прапор завжди приспущено. Ти носиш на руці траурну пов’язку, маленьку запонку в дірці для ґудзика і, якщо тобі щастить і ти можеш собі це дозволити, то купуєш пару легких штучних кінцівок, найкраще алюмінієвих. Що не заважає тобі насолоджуватися замовленим apéritif, розглядати в зоопарку тварин або фліртувати зі стервятницями, які завжди снують туди-сюди бульварами в пошуках свіжої дохлятини. Час іде. Якщо ти іноземець і з твоїми паперами все гаразд, можеш сміливо наражатися на інфекцію, не боячись захворіти. Якщо маєш можливість, краще влаштуватися на роботу коректором. Comme ça, tout s'arrange[83]. A це означає, що якщо ти простуватимеш додому о третій ранку й тебе зупинять копи на велосипедах, ти зможеш клацнути в них під носом пальцями. Вранці, коли на ринку жвава торгівля, зможеш купити бельгійських яєць по п’ятдесят сантимів за одне. Коректор зазвичай ніколи не прокидається раніше полудня, а то й трохи пізніше. Ліпше обрати готель поблизу кінотеатру, бо якщо маєш схильність не прокидатися вчасно, тебе розбудить дзвінок на денний сеанс. Якщо ж не вдасться знайти кімнату біля кінотеатру, пошукай поряд із цвинтарем, врешті-решт, результат буде таким самим. Але головне — ніколи не впадай у відчай. Il ne faut jamais désespérer[84].
Саме це я й намагаюся втовкмачити щовечора Карлу та Ван Нордену. У світі немає надії, проте немає й відчаю. Почуваюся так, немовби навернувся в нову релігію, неначе щоночі молюся Богоматері Втісі. Не можу собі уявити, що б я здобув, якби став редактором газети або й навіть президентом Сполучених Штатів. Я прямую у глухий кут, але тут затишно, і мене все влаштовує. Тримаючи в руках роздруківку нового номера, я вслухаюся в музику довкола себе, гомін та бубоніння голосів і брязкання лінотипних машин, схоже на ляскіт тисячі срібних браслетів, пропущених через прес; час від часу в нас під ногами прошмигує пацюк або проповзає тарган по стіні, спритно й обачно перебираючи своїми тендітними лапками. Усі події дня кладуть тобі прямісінько під ніс, кладуть нечутно, ненав’язливо, іноді з короткими написами, які вказують на присутність людської руки, на еґо, на дрібку марнославства. Процесія рухається врочисто, мов кортеж, що в’їжджає крізь цвинтарну браму. Підлога під твоїм робочим столом так щільно встелена папером, що майже нагадує килим із м’яким ворсом. Під столом Ван Нордена цей килим вкритий плямами коричневого соку. Приблизно об одинадцятій приходить продавець арахісу, недоумок-вірменин, який також задоволений своєю долею.
Час від часу я отримую від Мони каблограми, в яких вона повідомляє, що прибуває на найближчому кораблі. Там завжди також написано: «Подробиці в листі». Так триває вже дев’ять місяців, але я ще ніколи не знаходив її імені в списках пасажирів, та й garçon не приносив мені жодного листа на срібній таці. Щодо цього я вже не плекаю надій. Якщо вона й справді колись приїде, зможе знайти мене на першому поверсі, прямо за вбиральнею. Ймовірно, вона одразу скаже мені, що тут — антисанітарія. Перше, що вражає американку в Європі, — антисанітарія. Вони не здатні уявити собі рай без сучасної системи каналізації. Знайшовши блощицю, вони негайно кидаються писати скаргу в Торгово-промислову палату. Як їй пояснити, що мені тут затишно? Вона скаже, що я став дегенератом. Я знаю всі її слова, від першого до останнього. Вона захоче знайти помешкання-студію із садом — і, звісно ж, із ванною. Вона хоче бути бідною по-романтичному. Я її знаю. Але цього разу я підготувався.
Однак бувають дні, коли сонця не видно і я сходжу з битого шляху, й тоді спрагло думаю про неї. Час від часу я відступаю від своєї похмурої вдоволеності й замислююсь про інше життя, роздумую про те, чи змінилось би щось, якби під боком у мене була молода невгамовна істота. Проблема в тому, що я майже не пам’ятаю, як вона виглядає, не кажучи вже про те, як це — її обіймати. Схоже, усе, що було в минулому, поглинуло море; у мене лишилися спогади, проте образи вже неяскраві, вони здаються уривчастими й мертвими, мов поїджені часом мумії, що застрягли в трясовині. Коли я намагаюсь пригадати своє життя в Нью-Йорку, у голові зринають лише кілька не пов’язаних між собою фрагментів, кошмарних і вкритих мідянкою. Здається, наче моє існування десь закінчилося, от тільки я ніяк не можу збагнути, де саме. Я вже не американець, не мешканець Нью-Йорку, але ще менше я європеєць або парижанин. У мене немає жодного підданства, жодних обов’язків, жодної ненависті, жодних турбот, жодних упереджень, жодної пристрасті. Я не «за» і не «проти». У мене нейтральна позиція.
Коли ми втрьох повертаємося вночі додому, то часто, подолавши перші спазми відрази, починаємо обговорювати стан речей із ентузіазмом, який здатні виявляти тільки ті, хто не бере активної участі в житті. Залізши в ліжко, я іноді думаю: як дивно, що ми виказуємо стільки ентузіазму лише для того, щоб згаяти час, щоб знищити ті три чверті години, які необхідні на дорогу від редакції до Монпарнаса. Можливо, ми й висловлюємо найблискучіші, найпридатніші для втілення ідеї, як можна зарадити тому чи іншому лиху, однак у нас немає засобів, щоб їх втілити. А ще дивніше, що відсутність зв’язку між ідеями й життям не викликає в нас ані страждань, ані дискомфорту. Ми настільки адаптувалися, що якби завтра нам наказали ходити на руках, то ми зробили б це без найменшого протесту. Звісно, за умови, що газета виходитиме як зазвичай. І що ми регулярно отримуватимемо зарплатню. Решта не має жодного значення. Взагалі. Нас орієнталізували. Перетворили на косооких, косооких у білих комірцях, яким затикають роти щоденною порцією рису. Днями я читав, що в черепів американських індіанців є одна характерна ознака — вормієва кістка або os Іпсае[85] у потилиці. Поява цієї кістки, як пише вчений, спричинена тим, що поперечні потиличні шви не зростаються повністю на ембріональній стадії, як це трапляється зазвичай. А отже, це ознака зупинки в розвитку, індикатор нижчої раси. «Середній об’єм черепа американського індіанця, — веде він далі, — менший, ніж у черепа білої людини й більший, ніж у представника чорної раси. Враховуючи показники обох статей, сьогоднішні парижани мають об’єм черепа 1448 см3, негри — 1344 см3, американські індіанці — 1376 см3». З усього цього я не міг зробити для себе жодних висновків, оскільки я американець, але не індіанець. Втім, це так мило — пояснювати все у такий спосіб, спираючись на наявність кістки, наприклад, os Іпсае. Його теорії не шкодить навіть визнання того, що окремі екземпляри індіанських черепів досягали надзвичайних показників об’єму — 1920 см3, що більше, ніж у представників будь-якої іншої раси. Однак я залюбки зауважую, що парижани обох статей, схоже, мають нормальний об’єм черепа. Вочевидь, поперечні потиличні шви зростаються в них значно краще. Вони вміють насолоджуватися apéritif і не турбуються, якщо будинки не пофарбовані. У їхніх черепах немає нічого незвичного, принаймні згідно з головними показниками, які вимірюють вчені. Мусить бути якесь інше пояснення, чому в мистецтві життя вони досягли такої досконалості.
У bistro мсьє Поля, розташованому через дорогу, для працівників газети зарезервована задня кімната, де ми можемо їсти в кредит. Це приємна маленька кімнатка з тирсою на підлозі та мухами, що з’являються й зникають відповідно до сезону. Кажучи, що вона зарезервована для працівників газети, я не маю на увазі, що ми їмо там самі; навпаки, у нас є привілей сидіти поряд із хвойдами та сутенерами — найчастішими відвідувачами закладу мсьє Поля. Це цілком влаштовує працівників верхніх поверхів, оскільки вони завжди ласі до шльондр, і навіть ті, що мають постійних французьких партнерок, не втрачають нагоди час від часу розважитися. Головне — не підхопити заразу; іноді здається, що в редакції розпочалася епідемія, хоча, можливо, це пояснюється тим, що всі вони сплять із однією жінкою. У будь-якому разі приємно спостерігати, як жалюгідно вони виглядають, коли їм доводиться сидіти поруч із сутенером, який, попри незначні клопоти, пов’язані з його професією, порівняно з ними живе просто розкішно.
Зокрема я думаю про одного високого білявого хлопця, який доставляє велосипедом повідомлення з агенції «Авас». Він завжди дещо спізнюється на обід, завжди рясно пітніє, а його обличчя вкрите пилюкою. Зазвичай він заходить якось трохи незграбно, вітається з усіма, козирнувши двома пальцями, і прямує до раковини, розташованої просто між туалетом і кухнею. Витираючи обличчя, він швидко вивчає страви; якщо бачить на прилавку гарний стейк, то бере його й обнюхує або ж занурює в казан черпак і куштує суп. Він нагадує хорошого гончака, його ніс завжди щось винюхує. Закінчивши з приготуваннями, посцявши й люто прочистивши носа, він безтурботно підходить до своєї дівки і з вихльостом її цілує, водночас лагідно плескаючи по дупі. У неї, цієї дівки, завжди бездоганний вигляд, коли б я її не побачив, — навіть о третій ранку, після нічної зміни. Вона виглядає так, немов щойно вийшла з турецької бані. Приємно дивитися на таких здорових тварин, бачити таку невимушеність, таку взаємну прихильність, такий апетит, як у них. Зараз я говорю про вечерю, коли вона трошки перехоплює перед тим, як взятися за свої обов’язки. Невдовзі вона буде змушена полишити свого великого білявого звіра, всістися десь на бульварі й посьорбувати там свій digestif[86]. Якщо її робота марудна, втомлива або й виснажлива, то з її вигляду цього не скажеш. Коли прибуває її великий білявий товариш, голодний мов вовк, вона обіймає його і спрагло цілує — очі, носа, щоки, волосся, потилицю… Вона поцілувала б його і в дупу, якби це можна було робити на людях. Вона йому вдячна, це одразу видно. Вона не раб, що горбатиться весь день заради зарплатні. Під час їжі вона повсякчас нестримно сміється. Можна подумати, що її не діймає й найменша турбота. І час від часу, як вияв ніжності, вона дає йому гучного ляпаса — від такого удару коректор закрутився би дзиґою.
Здається, вони не помічають нічого, окрім себе та їжі, яку поглинають немов лопатами. Така бездоганна задоволеність, така гармонія, таке взаєморозуміння — Ван Норден аж біситься, спостерігаючи за ними. Особливо коли вона залазить рукою йому в ширіньку й пестить його, на що той зазвичай у відповідь хапає її за цицьку й грайливо стискає.
Є ще одна пара, яка переважно приходить цієї самої пори, вони поводяться точнісінько мов подружжя. Вони сваряться й виставляють напоказ свої незгоди, а тоді, коли вже зіпсують настрій собі й усім присутнім, після погроз, лайки, докорів та звинувачень починають голубити одне одного й воркувати, мов пара горлиць. Люсьєн, як він її називає, — кремезна платинова білявка з жорстким непривітним характером. У неї повна нижня губа, яку вона злісно покусує, коли втрачає самоконтроль. І холодні очі-намистинки вицвілого синьо-зеленого кольору, від погляду яких він вкривається потом. Проте насправді вона добросерда, ця Люсьєн, попри профіль кондора, який демонструє нам, коли починається сварка. В її сумочці завжди повно грошей, і якщо вона поводиться з ними обережно, то лише тому, що не хоче потурати його шкідливим звичкам. У нього слабкий характер, якщо, звісно, брати на віру тиради Люсьєн. Він завиграшки витратить п’ятдесят франків за вечір, доки чекає на закінчення її зміни. Коли офіціантка підходить, щоб записати замовлення, у нього немає апетиту. «Ах, ти знову неголодний! — ричить Люсьєн. — Ух! Мабуть, чекав на мене на Фобур-Монмартрі. Сподіваюся, ти добре розважився, доки я гарувала заради тебе, мов рабиня. Говори, імбециле, де був?»
Коли вона отак спалахує, коли розлючується, він кидає на неї боязкий погляд, а тоді, немов вирішивши, що найкраще буде помовчати, опускає голову й крутить в руках серветку. Але цей незначний жест, який вона так добре знає і з якого, звісно, таємно радіє, оскільки тепер уже точно переконалася в його провині, роз’ятрює Люсьєн іще більше. «Говори, імбециле!» — верещить вона. І боязким писклявим голоском він пояснює їй, що дуже зголоднів, поки чекав на неї, тож йому довелося зупинитися, щоб з’їсти сендвіч і випити бокал пива. Цього виявилося достатньо, щоб перебити апетит, — він говорить стражденно, хоча одразу видно, що їжа його зараз хвилює найменше. «Але, — він намагається говорити переконливіше й вичавлює з себе, — я весь цей час чекав на тебе».
— Брехло! — кричить вона. — Брехло! Ах, на щастя, я також брешу… добре брешу. Мене нудить від твоїх дріб’язкових відбріхувань. Чому б тобі не збрехати мені по-справжньому?
Він знову понурює голову, бездумно вишукує на столі кілька крихт і кладе до рота. Вона одразу б’є його по руці.
— Не роби цього! Як я від тебе втомилася. Який же ти імбецил! Брехло! Зажди лишень! У мене є ще що сказати. Я також брешу, але я не імбецилка.
Проте за якийсь час вони вже сидять поруч, узявшись за руки, і вона ніжно вуркоче: «Ах, мій кролику, так важко зараз від тебе йти. Ходи сюди, поцілуй мене! Що збираєшся робити ввечері? Скажи мені правду, мій маленький… Вибач, що в мене такий жахливий характер». Він боязко її цілує, немов справжнє кроленя з довгими рожевими вушками; легенько дзьобає її в губи, неначе відкусує шматочок від листка капусти. І водночас його яскраві круглі очі пестливо зупиняють свій погляд на її відкритій сумочці, що лежить поруч із нею на лавці. Він тільки й чекає на мить, коли зможе накивати від неї п’ятами; йому аж кортить забратися геть і всістися в якомусь тихому кафе на Рю-дю-Фобур-Монмартрі.
Я знаю його, цього невинного на вигляд вилупка з круглими переляканими кролячими очима. І мені знайома ця бісова вулиця, Фобур-Монмартр, із мідними тацями та гумовими виробами: всю ніч там мерехтять вогні, і секс тече вулицею, мов каналізаційною трубою. Пробратися від Рю-Лафаєт до бульвару — те саме, що пройти крізь стрій; вони прилипають до тебе, мов морські жолуді, в’їдаються в тебе, немов мурахи, вони підлещуються, вимахують хвостом, вмовляють, благають, молять, звертаючись німецькою, англійською, іспанською, вони показують свої розбиті серця й подерте взуття, і ще довго після того, як ти повідрубуєш їхні вусики, довго після того, як стихне сичання й шипіння, твої ніздрі вперто не полишатиме запах lavabo — це аромат Parfum de Danse[87], ефективність якого гарантована лише на відстані двадцяти сантиметрів. На цьому маленькому відрізку між бульваром і Рю-Лафаєт можна просрати все своє життя. Кожен бар аж вирує, сповнений пульсації, гральні кості готові; касири повсідалися на високих стільцях, мов стерв’ятники, а гроші, якими вони гендлюють, тхнуть важким людським духом. У Банку Франції не знайдеться еквівалента тим кривавим грошам, які перебувають тут в обігу, грошам, які сяють від людського поту, які переходять з рук у руки зі швидкістю лісової пожежі, лишаючи по собі дим та сморід. Чоловік, що здатен пройти по Фобур-Монмартр вночі, не задихаючись і не пітніючи, без молитви чи прокльону на вустах, — такий чоловік не має яєць, а якщо й має, його варто каструвати.
Припустімо, що боязке кроленя й справді витрачає п’ятдесят франків щовечора, чекаючи на свою Люсьєн. Припустімо, що йому й справді починає допікати голод, і він купує собі сендвіч та бокал пива або зупиняється потеревенити з чиєюсь повією. Ви думаєте, що його мали б втомлювати такі вештання кожного вечора? Думаєте, вони мали б стати для нього тягарем, тиснути на нього, і він вмирав би з нудьги? Сподіваюся, ви ж не вважаєте, що сутенер — не людина? Не забувайте, в сутенера також є особисті негаразди й нещастя. Можливо, він більше ні про що й не мріє, окрім як щоночі стояти на розі з двома білими псами й спостерігати, як вони сцють. Можливо, йому хочеться відчиняти двері й бачити, як вона, дещо сонна, читає Paris-Soir[88]. Можливо, не так уже й приємно схилятися над своєю Люсьєн і відчувати запах іншого чоловіка. Можливо, краще мати лише три франки в кишені і двох білих собак, що сцють на розі, ніж відчувати смак цих побитих губ. Запевняю вас, коли вона міцно його обіймає, коли благає про ту крихітну частку кохання, яку може дати їй тільки він, запевняю вас, він б’ється, мов тисяча чортів, аби викачати з неї, аби знищити сліди отих незліченних полчищ, що пройшли маршем поміж її ніг. Можливо, коли він бере її тіло й випробовує щось нове, то ним керує зовсім не пристрасть або цікавість, можливо, це розпачливий бій одного проти цілої армії, що прорвалася крізь ворота, армії, яка пройшла по ній, яка розтоптала її й лишила їй такий скажений голод, що навіть Рудольфу Валентіно ніколи його не втамувати. Коли я чую, як хтось докоряє такій дівчині, як Люсьєн, коли чую, як її принижують або зневажають через те, що вона холодна й жадібна, або надто механічна чи тому, що дуже вже поспішає, як не через одне, то через інше, я одразу кажу собі: «Чекай-но йолопе, не так швидко! Пам’ятай, що ти — в самісінькому кінці процесії; пам’ятай, що її тримала в облозі ціла армія, що її зруйнували до тла, сплюндрували й розграбували». Я кажу собі: «Послухай, йолопе, не жалій оті п’ятдесят франків, які ти їй даєш, хоч і знаєш, що її сутенер просре їх на Фобур-Монмартр. Це її гроші і її сутенер. Це криваві гроші. Це гроші, які ніколи не вийдуть з обігу, адже в Банку Франції нічим їх замінити».
Ось про що я часто думаю, сидячи у своїй маленькій ніші, жонглюючи звітами «Авас» або розшифровуючи каблограми з Чикаго, Лондона та Монреаля. Поміж ринків гуми, шовку та вінніпезького зерна просочується тихенький гомін і гул Фобур-Монмартра. Коли облігації втрачають свою силу і пружність, коли сама основа зазнає краху, а летючі речовини випаровуються, коли ринок зерна тріщить по швах і біржовики ревуть, мов бики, коли в кожній блядській катастрофі, у кожному рекламному оголошенні, в усіх спортивних колонках і статтях про моду, в усіх розкладах прибуття кораблів, в усіх подорожніх замітках, в усіх статтях зі світськими плітками проставлено пунктуацію, коли всі вони перевірені, виправлені, затверджені і пропущені крізь срібні браслети, коли я чую удари преса по першій шпальті й бачу, як жаби витанцьовують, мов п’яні петарди, я думаю про те, як Люсьєн пливе бульваром, розправивши крила, — величезний срібний кондор, що завис над лінивим вуличним натовпом, дивна птаха, що прилетіла з вершин Анд, птаха з рожево-білим животом і непоступливою маленькою голівкою. Іноді я повертаюся додому сам і йду за нею темними вулицями, йду за нею через подвір’я Лувру, через міст Мистецтв, через пасаж, крізь дірки й щілини, крізь сонливість, дурманну білизну, люксембурзький гриль, сплутане гіляччя, хропіння й стогони, позеленілі поперечні балки, бренькіт і дзенькіт, повз цятки зірок, блискітки, еркери, блакитно-білі смугасті навіси, яких вона торкнулася кінчиками своїх крил.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги