Тропік Рака

Неділя! Полишив віллу Борґезе незадовго перед обідом, коли Борис саме зібрався взятися за ланч. Я пішов із чемності, бо ж Борису справді боляче бачити, як я сиджу в студії з порожнім шлунком. Не знаю, чому він не запрошує мене поїсти разом. Він каже, що не має змоги цього зробити, але це його не виправдовує. У будь-якому разі я ставлюся до цього з розумінням. Якщо йому незручно їсти в моїй присутності, то, вочевидь, буде ще прикріше розділити свою трапезу зі мною. Це не мій дім, тому не пхатиму носа в чужі таємниці.

Зазирнув до Кронштадтів, там теж їдять. Молоде курча з канадським рисом. Вдав, ніби вже пообідав, хоча насправді вирвав би курча з рук дитини. Це не просто вдавана скромність — мені здається, це якесь своєрідне збочення. Вони двічі перепитували, чи не бажаю я до них приєднатися. Ні! Ні! Я не згодився навіть на чашку кави після їжі. Ось такий я délicat![30] Виходячи, я пильно оглянув кістки, що лежали на дитячій тарілці, — на них ще лишалося м’ясо.

Безцільно блукаю довкола. Поки день просто чудовий. Рю-де-Бюсі — людна, неквапливо плине. Усі бари відчинені, і вздовж узбіч вишикувались велосипеди. На м’ясних і овочевих ринках жвава торгівля. Руки зайняті загорнутими в газети овочами. Гарна католицька неділя — принаймні вранці.

Сонце саме в зеніті, а я стою з порожнім шлунком на перетині всіх цих плутаних алей, сповнених запаху їжі. Навпроти мене — готель «Де-Луїзіан». Древній похмурий готель відомий хуліганам із Рю-де-Бюсі ще з давніх добрих часів. Готелі та їжа, а я валандаюсь довкола, мов прокажений, і мої нутрощі гризуть краби. Недільними ранками на вулицях панує лихоманка. Ніде не побачиш нічого подібного, хіба, можливо, в Іст-Сайді чи поблизу Чатем-сквер. Рю-де-л’Ешод аж кипить. Вулички звиваються й вигинаються, і за кожним поворотом — новий вулик активності. Довгі шереги людей із затиснутими під пахвами овочами повертають туди й сюди, їхній апетит хрустить та іскриться. Нічого, окрім їжі, їжі, їжі. Від цього можна просто збожеволіти.

Минаю площу Фюрстенберга. Зараз, удень, вона виглядає по-іншому. Минулої ночі, коли я проходив повз неї, вона була безлюдною, похмурою, примарною. Посеред площі — чотири чорних дерева, що й досі не зацвіли. Дерева-інтелектуали, що живляться бруківкою. Як у віршах T. С. Еліота. Заради Бога, якщо Марі Лоренсен коли-небудь виведе своїх лесбійок на люди, то саме тут — найкраще місце для їхніх зборів. Très lesbienne ici[31]. Стерильне, гібридне, сухе, як серце Бориса.

У маленькому садку, поблизу церкви Сен-Жермен — п’ять демонтованих ґарґулій. Монстри, що загрозливо нахилилися вперед. На лавках — інші монстри: старі, ідіоти, каліки, епілептики. Тихенько дрімають, очікуючи на дзвінок до обіду. Навпроти, біля галереї «Зак», якийсь імбецил намалював космос — у двох вимірах. Космос художника! Повний деталей та різноманітних дрібничок. У нижньому лівому кутку, однак, зображено якір і обідній дзвоник. Салют! Салют! О, космос!

Досі блукаю. Вже пополудні. Кишки деренчать. Та ще й починає дощити. Немов могильний камінь, здіймається над водою Нотр-Дам. Ґарґулії виступають далеко вперед, нависаючи над ажурним façade[32], Вони зависли там, мов idée fixe[33] у голові маніяка. До мене наближається старий із жовтими вусами. У руці тримає щось із нісенітниць Яворскі[34]. Він іде до мене, відкинувши голову назад, тож розбиваючись об обличчя чоловіка, дощ перетворює золоті піски на багно. Книгарня з кількома роботами Рауля Дюфі у вітрині. На картинах прибиральниці з трояндовими кущами між ногами. Трактат із філософії Жоана Міро. Філософії, зауважте!

У цій самій вітрині: «Чоловік, розрізаний на шматки!» Розділ перший: «Чоловік очима своєї родини». Розділ другий: «Те саме очима його коханки». Розділ третій — відсутній. Щоб побачити третій та четвертий розділи доведеться повернутися сюди завтра. Щодня працівник перегортає сторінку. «Чоловік, розрізаний на шматки»… Ви навіть не уявляєте, як мене бісить, що я сам не додумався до такої назви! Де цей тип, що пише «те саме очима його коханки… те саме очима… те саме?..» Де він? Хто він? Я хочу його обійняти. Боже милий, як би я хотів мати достатньо уяви, щоб додуматися до такої назви замість «Божевільний прутень» та інших дурниць, які я понавигадував. Що ж, хуй пожуй! Я в будь-якому разі його вітаю.

Щасти йому з його гарною назвою. Ось тобі ще один гарний шматок — для твоєї наступної книжки! Подзвони мені якось. Я живу на віллі Борґезе. Ми там усі мертві, вмираємо або ж незабаром помремо. Нам потрібні хороші назви. Нам потрібне м’ясо — багато шматків м’яса — соковиті філе, стейки, нирки, бичачі яйця, зобна. Колись, коли я стоятиму на розі 42-ої та Бродвею, я пригадаю цю назву й запхаю у себе все, що крутитиметься в моїй макітрі: ікру, краплі дощу, мастило для коліс, вермішель, ліверну ковбасу — багато-багато шматків. І я нікому не скажу, чому після такого обіду я раптом подався додому і порубав на шматки немовля. Un acte gratuit pour vous, cher monsieur, si bien coupé en tranches![35]

Як чоловік може цілісінький день валандатися містом на порожній шлунок і навіть час від часу відчувати ерекцію — це одна з тих загадок, які завиграшки пояснюють «анатоми душі». Недільного надвечір’я, коли віконниці зачинено, і пролетаріат бере вулиці в свої руки у своєрідному німому заціпенінні, помічаєш певні провулки, які нагадують не що інше, як велетенський прутень із шанкром, що розлігся на всю свою довжину. І саме ці вулиці — наприклад, Рю-Сен-Дені або Фобур-дю-Тампль — чомусь нестримно тебе ваблять, так само, як колись у районі Юніон-сквер чи на горішніх під’їздах до Бавері тебе тягнуло до дешевих музеїв, у вітринах яких були виставлені воскові репродукції різноманітних органів тіла, роз’їдених сифілісом та іншими венеричними хворобами. Місто проростає, мов гігантський організм, кожна частина якого вражена недугою, а гарні центральні вулиці викликають лиш трохи меншу відразу тільки тому, що їхній гній було виссано.

На Сіт-Нортьє, десь неподалік від площі Дю-Комба, я зупиняюсь на кілька хвилин, щоб попити посеред усього цього убозтва. Це прямокутний майданчик, схожий на безліч інших, які проглядають за вузькими проходами, що обрамлюють старі артерії Парижа. Посередині майданчика скупчилися старезні будівлі, які так занепали, що обвалилися одна на одну, утворивши щось на кшталт утробних обійм. Земля — нерівна, слизький, вкритий слизом плитняк. Нагадує купу скинутих одне на одного людських тіл, яку напхали попелом і різним непотребом. Сонце сідає швидко. Кольори блякнуть. Пурпуровий перетворюється на колір засохлої крові, перламутр стає бурим, спокійні мертвотні сірі відтінки набувають кольору голубиного лайна. Де-не-де у вікнах з’являються перекошені монстри, що блимають очима, наче сови. Усе пронизує лемент дітей із блідими обличчями й кістлявими кінцівками, рахітичних шибеників зі слідами хірургічних щипців на тілі. Крізь стіни просочується смердючий запах, сморід запліснявілого матрацу Європи — середньовічної, гротескної, потворної: симфонія у сі-бемоль мінорі. А через дорогу кінотеатр «Комба» пропонує своїй шановній публіці «Метрополіс».

Крокуючи далі, я подумки повертаюся до книжки, яку читав буквально днями. «Місто лежало в руїнах; вулиці густо вкривали порубані різниками трупи, з яких мародери стягнули одяг; із передмість прокрадалися вовки, щоб ними поласувати; „чорна смерть" та інші пошесті приповзали, щоб скласти їм компанію, а повз них маршували англійці; тим часом серед могильних плит на всіх цвинтарях вирував danse macabre[36]…» Париж у дні Карла Божевільного! Прекрасна книжка! Освіжає, пробуджує апетит. Я й досі зачарований нею. Про патронів і провісників епохи Ренесансу мені відомо небагато, проте мадам Пімпернель, la belle boulangère[37], і метр Жеан Крапотт, l'orfèvre[38], і досі сповнюють мої думки на дозвіллі. Як і Роден, злий геній із «Вічного жида», який вдавався до своїх мерзенних витівок «аж поки одного дня його не поглинув вогонь і не перехитрила окторонка Сесіль». Сидячи на площі Дю-Тампль і розмірковуючи про діяння збирачів кінських туш, ватажком яких був Жан Кабош, я довго й співчутливо думав про сумну долю Карла Божевільного. Недоумка, який блукав коридорами готелю «Сен-Поль», загорнутий у найбрудніше шмаття, із вкритим виразками й паразитами тілом, гризучи кістку, якщо хтось її йому кидав, мов паршивому псу. На Рю-де-Ліон я роздивлявся стіни старого звіринця, де він колись годував своїх улюбленців. Це була єдина розвага цього бідолашного бовдура, якщо не брати до уваги гру в карти з «товаришкою неблагородного походження», Одетт де Шамдівер.

Саме такого недільного пообіддя, як сьогодні, я вперше зустрів Жермен. Я крокував бульваром Бомарше із сотнею франків у кишені, які моя дружина квапливо переказала мені з Америки. У повітрі відчувався подих весни, отруйної, згубної весни, що, здавалося, виривалася прямісінько з каналізаційних люків. Уже котрий вечір поспіль я приходив у цей квартал, приваблений кількома прокаженими вулицями, які виказували свою зловісну пишноту лише тоді, коли сонячне світло розчинялось у сутінках і на своїх постах одна за одною з’являлися хвойди. Зокрема пригадую Рю-дю-Пастор-Ваґнер, на розі Рю-Амело, яка ховається за бульваром, неначе ящірка, що дрімає на сонці. Тут, так би мовити, в самому горлечку пляшки, завжди скупчувалися стерв’ятники, які каркали й тріпотіли своїми брудними крилами, простягаючи пазурі й затягуючи тебе у двері. Веселі хижі дияволи, які навіть не давали тобі часу застебнути штани, коли справу було зроблено. Вони проводили тебе з вулиці до маленької кімнати, зазвичай навіть без вікон, і, сидячи на краєчку ліжка із задертими спідницями, швидко оглядали тебе, плювали тобі на хуй і самі запихали його в себе. Коли ти підмивався, у дверях вже стояла інша й, однією рукою тримаючи свою жертву, безтурботно спостерігала, як ти завершуєш свій туалет.

Жермен була іншою. З її зовнішності я б ніколи про це не здогадався. Вона нічим не вирізнялася з-поміж решти повій, які щодня й щовечора збиралися в кафе «Де-л’Елефант». Як я вже казав, то був весняний день, і кілька франків, які нашкребла й телеграфувала мені дружина, бряжчали в моїй кишені. Мене сповнювало невиразне передчуття, що мені не вдасться дістатися Бастилії, не потрапивши на буксир до однієї з тутешніх хижачок. Прогулюючись бульваром, я помітив, як вона рушила до мене тією зацікавленою ходою підтюпцем, що властива хвойдам, на збитих підборах, у дешевій біжутерії і з типовим для шльондр обличчям, хворобливу блідість якого рум’яна не маскують, а радше підкреслюють. Домовитися з нею було нескладно. Ми сіли в кутку маленької tabac[39], що називалася «Л’Елефант», і швидко все обговорили. За кілька хвилин ми вже були в кімнаті за п’ять франків на Рю-Амело. Штори були опущені, а покривало відкинуте. Жермен не квапила події. Вона присіла над bidet[40], намилюючи себе й водночас люб’язно теревенячи зі мною на різні теми; їй сподобалися мої бриджі. На її думку, вони були très chic![41] Колись вони й справді такими були, але відтоді я вже протер їх майже до дірок; на щастя, мою дупу закривав піджак. Звівшись, аби витертися, й далі приязно зі мною розмовляючи, вона раптом впустила рушник і неквапливо рушила до мене, завзято тручи свою піхву, гладячи її обома руками, голублячи й нестримно пестячи. Тієї миті в її красномовстві й у тому, як вона підсунула свій трояндовий кущ мені під ніс, було щось незабутнє; вона говорила про неї, неначе це був якийсь сторонній об’єкт, що дістався їй за велику ціну, об’єкт, вартість якого з часом лише зростала і який наразі вона цінувала понад усе на світі. Її слова наділяли його особливим ароматом; це вже був не просто інтимний орган її тіла, а скарб, чарівний, могутній скарб, Божий дар — навіть попри те, що вона щодня обмінювала його на кілька срібних монет. Повалившись на ліжко й широко розкинувши ноги, вона накрила свою піхву руками й знову взялася себе пестити, увесь час муркочучи своїм хриплим, надірваним голосом, що вона — хороша, прекрасна, вона — її скарб, її маленький скарб. І вона й справді була нівроку, ця її маленька піхвочка! Того недільного надвечір’я з його отруйним весняним ароматом все знову стало на свої місця. Коли ми вийшли з готелю, я поглянув на неї ще раз і в різкому світлі сонця чітко побачив, якою вона була хвойдою, — золоті зуби, квітка герані на капелюсі, зношені підбори тощо, тощо. Навіть той факт, що вона вициганила з мене вечерю, цигарки та гроші на таксі, не справив на мене жодного прикрого враження. Насправді я її до цього заохотив. Вона мені так сподобалася, що, повечерявши, ми повернулися до готелю й зробили це ще раз. Цього разу — «з любові». І знову ця її велика волохата штука творила дива своїм квітом і чарами. Вона стала існувати окремо від Жермен — і для мене також. Була Жермен, а був цей її трояндовий кущ. Я любив їх окремо одне від одного і любив їх разом.

Як я й кажу, вона була іншою, ця Жермен. Пізніше, дізнавшись про моє справжнє становище, вона поставилася до мене благородно: пригощала випивкою, давала в кредит, закладала мої речі лихварям, познайомила зі своїми друзями й таке інше. Вона навіть вибачалася за те, що не могла позичити мені грошей, і я зрозумів чому, коли мені показали її maquereau[42]. Вечір за вечором я снував бульваром Бомарше до маленької tabac, де всі вони збиралися, і чекав, доки вона прийде й подарує мені кілька хвилин свого дорогоцінного часу.

Коли трохи згодом я почав писати про Клод, то насправді думав не про неї, а про Жермен… «Усі чоловіки, з якими вона була, і ось тепер — ти, лише ти — повз тебе пропливають баржі, щогли й борти, уся клята ріка життя проноситься крізь тебе, крізь неї, крізь усіх, хто був до й буде після тебе, і квіти, і пташки, і сонячні промені, що нестримно линуть униз, і запах усього цього, від якого ти задихаєшся, який тебе знищує». Ці слова стосувалися Жермен! Клод була іншою, хоча я й страшенно нею захоплювався — на якусь мить мені навіть здалося, що я її кохаю. У Клод були душа і совість; а ще їй була притаманна витонченість, що для хвойди погано. Клод завжди викликала смуток; вона змушувала тебе відчути, звісно ж, мимоволі, що ти всього-на-всього ще один чоловік, який доєднався до потоку тих, кого доля послала, аби її знищити. Я кажу мимоволі, бо Клод найменше з усіх на світі свідомо хотіла б викликати таке враження про себе в інших людей. Для цього вона була занадто витонченою, занадто чуттєвою. Глибоко всередині Клод була просто доброю французькою дівчиною з посередніми вихованням та інтелектом, яку якимось чином обмануло саме життя; щось у ній не було достатньо витривалим, аби протистояти ґвалтовному натиску щоденної рутини. Це про неї говорив у своїх жахливих рядках Луї-Філіп: «І приходить ніч, коли всьому настає кінець, коли довкола нас стискається так багато щелеп, що ми більше не маємо сили стояти, і м’ясо наше висить на наших кістках, немов пережоване всіма ротами світу». На відміну від неї, Жермен була хвойдою з колиски; її цілком задовольняла ця роль, насправді вона навіть насолоджувалася нею, окрім тих випадків, коли від голоду зводило живіт або ж рвалося взуття — дрібних несуттєвих негараздів, — однак у ній не було нічого такого, що роздирало б душу, нічого, що викликало б страждання. Ennui![43] Чогось гіршого вона ніколи не пізнала. Безперечно, траплялися дні, коли, як то кажуть, вона була сита усім по горло — але не більше! Переважно вона отримувала від цього насолоду — чи принаймні вдавала, що отримує. Звісно, важило й те, з ким вона йшла до ліжка — і з ким кінчала. Однак передусім їй ішлося про чоловіка. Чоловіка! Ось чого вона жадала. Чоловіка з чимось між ногами, що могло її попестити, що могло змусити її звиватися в екстазі, хапатися за свою волохату манду обома руками й терти її — радісно, напоказ, із гордістю, відчуваючи зв’язок, відчуваючи сенс життя. Це було єдине місце, яким вона відчувала життя взагалі, — там унизу, де стискала себе обома руками.

Жермен була хвойдою до самісіньких кісток, навіть у своєму доброму серці, своєму серці хвойди, яке насправді було не добрим, а лінивим, байдужим, млявим серцем, до якого можна було достукатися лиш на мить, серцем непостійним, великим, млявим серцем хвойди, що могло відокремлюватися на якийсь час від свого справжнього єства. Хоч яким мерзенним та обмеженим був той світ, який вона для себе створила, їй вдавалося бездоганно у ньому функціонувати. А таке вже саме собою не може не підбадьорювати. Коли ми добряче роззнайомилися, і її друзі іноді кепкували з мене, мовляв, я закоханий у Жермен (що було для них майже незбагненним), я відказував: «Звісно! Звісно, я її кохаю! Ба більше, я буду їй вірним!» Звичайно, це була брехня, адже закохатися в Жермен видавалося мені не меншою нісенітницею, ніж закохатися в павука; і якщо я й був комусь вірний, то не Жермен, а тій волохатій штучці в неї між ногами. Коли я думав про якусь іншу жінку, переді мною одразу поставала Жермен, цей полум’яний кущ, образ якого закарбувався в моїй свідомості і видавався незнищенним. Мені було приємно сидіти на terrasse[44] маленької tabac і спостерігати, як вона вправно робить свою справу, спостерігати за тим, як вона вдається з іншими до тих самих гримас, тих самих трюків, до яких вдавалася зі мною. «Вона виконує свою роботу!» — ось як я почувався щодо цього, цілком схвально ставлячись до її оборудок. Коли ж пізніше я зв’язався з Клод і щовечора бачив, як вона сиділа на звичному місці, м’яко влаштувавшись своїми маленькими круглими сідничками на плюшевому канапе, це викликало в мене щось на кшталт невимовного протесту; хвойда, як мені здавалося, не мала права сидіти ось так, немов леді, сором’язливо чекаючи, поки хтось до неї підійде, й скромно посьорбуючи в цей час свій chocolat[45]. Натомість Жермен була вуличною повією. Вона не чекала, доки ти підійдеш до неї, — вона сама підходила й хапала тебе за руку. Я й досі добре пам’ятаю дірки в її панчохах і її подерті зношені туфлі; я також пам’ятаю, як вона ставала біля барної стійки й зі сліпою відчайдушною зухвалістю перехиляла чарку міцного напою, а тоді знову рішуче прямувала на вулицю. Справжня повія! Можливо, було не надто приємно відчувати її просякнутий алкоголем подих, подих, що складався з запахів неміцної кави, коньяку, apéritifs[46], перно та іншої випивки, яку вона вливала в себе в перервах між виходами, — іноді щоб зігрітися, а іноді щоб додати собі сил і запалу, — однак вогонь алкоголю пронизував її нутро, він сяяв у неї між ногами, там, де й мають сяяти жінки, і в такий спосіб встановлювався контакт, який давав змогу знову відчути землю під ногами. Коли вона лежала, розставивши ноги, і стогнала, навіть якщо вона й стогнала так для всіх і кожного, це було добре, це був відвертий вияв почуттів. Вона не витріщалася порожніми очима на стелю й не рахувала блощиць на шпалерах; вона зосереджувалася на справі й говорила всі ті речі, які чоловік хоче чути, коли здирається на жінку. Тоді як Клод… що ж, Клод ніколи так до кінця й не позбувалася свої витонченості, навіть коли залазила з тобою під ковдру. Ця її витонченість мене ображала. Бо кому потрібна витончена хвойда?! Клод навіть могла попросити тебе відвернутися, коли присідала навпочіпки над bidet. Це нікуди не годиться! Коли чоловік палає пристрастю, він хоче бачити; власне, він хоче бачити все, навіть як вони мочаться. І хоча й приємно знати, що у жінки також є розум, проте література, яка так і пре з холодного трупа хвойди, — це найгірша страва, яку можна подати в ліжку. Жермен усе робила правильно: вона була неосвіченою та хтивою і вкладала у свою роботу душу й серце. Вона була хвойдою до самих кісток — і це було її головною чеснотою!