Тропік Рака

Було саме Різдво, і вже майже світало, коли ми повернулися додому з Рю-д’Одесса з парою негритянок, які працювали в телефонній компанії. Вогонь у плиті згас, а ми були настільки втомленими, що завалилися в ліжко одягнені. Моя, яка всю ніч поводилася, мов невгамовний леопард, захропіла, поки я на неї вилазив. Якийсь час я ще бився над нею, як б’ються над тими, хто набрав у легені води або задихається. А тоді плюнув і також заснув.

На свята ми пили шампанське вранці, вдень і вночі — найдешевше й найкраще шампанське. З початком нового року я мав переїхати в Діжон, де мені запропонували дрібну посаду викладача англійської мови за обміном завдяки одній із тих дружніх франко-американських домовленостей, які мали сприяти порозумінню та добрим відносинам між братніми республіками. Філлмор був від цього навіть у більшому захваті, аніж я, і мав на це свої причини. Для мене ж це був лише переїзд з одного чистилища до іншого. Там для мене не існувало майбутнього; ця робота навіть не передбачала зарплату. Ти мав тішитися вже від того, що тобі надали привілей проповідувати франко-американську дружбу. Це була робота для сина багатіїв.

У ніч перед моїм від’їздом ми добряче розважилися. На світанку почав падати сніг: ми блукали кварталами, востаннє оглядаючи Париж. Крокуючи по Рю-Сен-Домінік, ми несподівано надибали невеличку площу, на якій була розташована церква Святої Клотильди. Люди прямували на месу. Філлмор, у якого в голові й досі не розсіявся туман, затявся до них приєднатися. Як він сказав: «Заради розваги!» Мене це дещо напружувало; по-перше, я ще ніколи не відвідував месу, а по-друге, я мав жалюгідний вигляд і почувався відповідно. Філлмор теж виглядав доволі розбитим, навіть пошарпанішим, аніж я; його великий фетровий капелюх сповз набік, а пальто було вкрите тирсою з останнього закладу, в якому ми сиділи. Однак ми все одно зайшли всередину. Найгірше, що з нами могли зробити, — це витурити геть.

Мене настільки приголомшило те, що постало перед моїми очами, що я одразу забув про своє зніяковіння. Мені знадобилося трохи часу, аби звикнути до тьмяного світла. Я невпевнено сновигав за Філлмором, тримаючись за його рукав. Дивний неземний звук заполонив мої вуха, порожній гул, що здіймався над холодними плитами. Величезна гнітюча могила, у яку заходили і з якої виходили люди в зажурі. Щось на кшталт передпокою до потойбічного світу. Температура — приблизно, 55-60°F. Жодної музики, окрім цього нерозбірливого поховального плачу, що долинав з підвалу — неначе в темряві завивали мільйони голівок цвітної капусти. Люди в саванах бурмотіли щось зі зневіреним, пригніченим виглядом жебраків, які в трансі простягають долоні й мимрять незрозумілі благання.

Я знав, що такі місця існують, а втім, так само нам відомо про існування боєнь, моргів і кімнат для препарування трупів. Такі місця людина інстинктивно оминає. Я часто натрапляв на вулиці на священника з маленьким молитовником у руках, який сумлінно завчав написане. «Ідіот», — казав я собі і йшов далі. На вулицях надибуєш усі можливі різновиди безуму, й священник далеко не найприголомшливіше видовище. Дві тисячі років зробили нас нечутливими до цього ідіотизму. Однак, коли потрапляєш у саме серце його царства, коли бачиш цей маленький світ, у якому священник функціонує, немов будильник, у тебе виникають зовсім інші відчуття.

На мить усе це нерозбірливе патякання й посмикування губ майже почало набувати сенсу. Щось відбувалося, якась дурнувата вистава, яка хоч і не приголомшила мене повністю, проте добряче зачарувала. По всьому світу, там, де є такі напівтемні могили, відбуваються ці неймовірні вистави — така сама бридка температура, таке саме сутінкове світло, такі самі шум і гул. В усьому християнському світі у певні обумовлені години люди в чорному простягаються долі перед вівтарем, за яким стоїть священник із книжкою в одній руці й обіднім дзвіночком чи кропилом в іншій, і бурмоче їм щось мовою, яка вже давно втратила будь-який сенс, навіть якби вони могли її зрозуміти. Найімовірніше, він їх благословляє. Благословляє країну, благословляє правителя, благословляє зброю, військові кораблі, амуніцію та гранати. Довкола нього маленькі хлопчики, вбрані мов Божі янголи, які виспівують альтами й сопрано. Невинні ягнятка. Всі — у спідницях, позбавлені статі, як і сам священник, який зазвичай до того ж плоскостопий і геть короткозорий. Пречудовий котячий концерт гермафродитів. Секс у суспензоріях в суспенз-мінорі.

Оскільки освітлення було тьмяним, я роздивлявся все, як тільки міг. Захоплений і приголомшений водночас. І так у всьому цивілізованому світі, думав я собі. В усьому світі. Чудесно. Дощ чи сонце, град, зимова мряка, сніг, гроза, блискавки, війна, голод, епідемії — ані найменшої різниці. Завжди та сама бридка температура, те саме белькотіння, те саме взуття з високими халявами й маленькі Божі янголи, які співають сопрано й альтами. Біля виходу — невеличка коробка зі щілиною — для підтримки Божої справи. Аби Боже благословення зійшло на короля й країну, військові кораблі й вибухівку, танки і літаки, аби робітник мав більше сили, щоб забивати коней, корів та овець, просвердлювати дірки в залізних балках, пришивати ґудзики на чужих штанах, продавати моркву, швейні машинки та автомобілі, знищувати комах, прибирати у стайнях, викидати сміття зі смітників та відчищати вбиральні, писати заголовки й пробивати талони в підземці. Сила… Сила. Усе це кривляння й ошуканство — лише для того, щоб здобути трохи сили!

Ми переходили з місця на місце, розглядаючи все навколо з тією ясністю в головах, яка настає після цілонічної гулянки. Мабуть, ми добряче впадали в очі, швендяючи отак із піднятими комірами пальт, жодного разу не перехрестившись і не поворушивши губами, окрім як для того, щоб пошепки обмінятися кількома уїдливими репліками. Можливо, на нас і не звернули б особливої уваги, якби Філлмор не наполіг на тому, щоб пройти повз вівтар прямо під час церемонії. Він шукав вихід, і оскільки все одно вже був тут, то, мабуть, вирішив ретельно роздивитися святую святих, побачити все зблизька, так би мовити. Ми безперешкодно пройшли повз вівтар і вже сунули до щілини, з якої пробивалося світло, де мав би бути вихід, коли несподівано з темряви вийшов священник і заступив нам дорогу. Він хотів знати, куди ми йдемо і що взагалі робимо. Ми доволі ввічливо пояснили йому, що шукаємо вихід. Ми сказали «вихід», адже були тоді такі бухі, що не змогли пригадати, як це буде французькою. Не мовивши й слова у відповідь, він міцно схопив нас за руки й, відчинивши двері, — як виявилося, це були бічні двері, — виштовхав нас на сліпуче денне світло. Це трапилося так раптово й неочікувано, що, опинившись на тротуарі, ми на мить осліпли. Ми пройшли кілька кроків, кліпаючи очима, а тоді інстинктивно розвернулись; священник досі стояв на сходах, блідий, мов примара, й сердитий, мов сам диявол. Певно, ми збіса його розлютили. Пізніше, обдумуючи цей випадок, я вирішив, що було б складно його звинувачувати. Однак у ту мить із довгим подолом і крихітною ярмулкою на черепі він виглядав так безглуздо, що я розсміявся. Я поглянув на Філлмора, і той також почав реготати. Цілу хвилину ми стояли й сміялися цьому нещасному виродку просто в обличчя. Думаю, це настільки його спантеличило, що якийсь час він геть не розумів, що йому робити; аж раптом помчав сходами донизу, погрожуючи нам кулаком, неначе й справді мав серйозні наміри. Вискочивши за огорожу, він понісся галопом. Тут якийсь інстинкт самозбереження підказав мені, що час забиратися геть. Я схопив Філлмора за рукав пальта й кинувся тікати. А він все повторював, мов ідіот: «Ні, ні! Я не побіжу!» «Ну ж бо! — закричав я. — Нам краще звідси вшиватися. Цей тип — дурний на всю голову». І ми кинулися навтьоки — так швидко, як лише могли.

Дорогою в Діжон, і досі посміюючись з цього випадку, я пригадав трохи схожий недолугий інцидент, що трапився зі мною під час мого короткого перебування у Флориді. Це відбулося під час відомого земельного буму, коли мене, як і тисячі інших, застали зі спущеними штанами. Намагаючись виплутатися, ми з моїм товаришем застрягли в самому горлечці пляшки. Джексонвіль, де ми були змушені провести приблизно шість тижнів, фактично був містом у стані облоги. Здавалося, ніби всі волоцюги на світі, як і багато людей, які ніколи раніше не були волоцюгами, приперлися в Джексонвіль. Будівлі Асоціації молодих християн та «Армії Спасіння», пожежні станції й поліційні відділки, готелі, мебльовані кімнати були просто набиті людом. Абсолютно complet[129], і всюди висіли відповідні таблички. Мешканцям Джексонвіля це так допікало, що мені здавалося, ніби вони ходять вулицями в кольчугах. Знайти їжу було непросто. Їжу і місце, де можна було б переночувати. Продукти підвозили з півдня цілими вагонами — апельсини, грейпфрути й решту соковитих наїдків. Тож ми часто обходили ангари для товарних поїздів, шукаючи зогнилі фрукти — проте навіть їх було обмаль.

Одного вечора, охоплений розпачем, я затягнув свого друга Джо до синагоги під час богослужіння. То були реформісти, і рабин справив на мене досить приємне враження. Музика також сподобалася — оті пронизливі юдейські плачі. Щойно служба завершилася, я попростував до кабінету рабина й попросив у нього аудієнції. Він поставився до мене досить привітно, аж поки я не пояснив мету свого візиту. Тут він страшенно перелякався. Я лише попросив у нього невеличкої допомоги для себе й свого друга Джо. З того, як він на мене дивився, можна було б подумати, що я прохав його орендувати синагогу під кегельбан. На довершення він прямо запитав мене, чи я єврей, чи ні. Коли я відповів, що ні, він остаточно розлютився. Чому ж тоді, заради Бога, я прийшов по допомогу до єврейського пастора? Я наївно відказав йому, що завжди більше довіряв євреям, аніж неєвреям. Я сказав це зі скромністю в голосі, немов ішлося про якийсь мій химерний недолік. Водночас я сказав щиру правду. Однак йому мої слова анітрохи не полестили. Гм-м, ні. Він був нажаханий. Аби мене здихатися, він написав записку представникам «Армії Спасіння». «Ось куди вам треба звернутися», — мовив він і рвучко відвернувся, щоб і далі доглядати свою паству.

Звісно ж, в «Армії Спасіння» не знали, як нам зарадити. Якби ми мали по четвертаку, то могли б орендувати матрац на підлозі. Але в нас не було й п’яти центів на двох. Ми подалися в парк і розляглися на лавочках. Ішов дощ, тож ми вкрилися газетами. Думаю, не минуло й пів години, як з’явився коп і, не попередивши нас ані словом, дав нам такого прочухана, що ми вмить попідстрибували на ноги та ще й трохи потанцювали, хоча нам тоді було геть не до танців. Я почувався таким до біса роздратованим і жалюгідним, таким обездоленим, таким нікчемним від того, що цей недоумкуватий виродок віддубасив мене по сраці, що готовий був висадити в повітря будинок мерії.

Рано-вранці наступного дня, щоб помститися цим гостинними сучим дітям, ми з’явилися на порозі католицького священника. Цього разу розмову повів Джо. Він був ірландцем і мав легкий акцент. Також у нього були лагідні блакитні очі, і він умів за потреби робити так, що на них наверталися сльози. Двері нам відчинила сестра в чорному; однак усередину вона нас не запросила. Ми мали зачекати у вестибюлі, доки вона сходить і покличе святого отця. За кілька хвилин і справді прийшов святий отець, що сопів, мов локомотив. Яка ж це причина змусила нас потурбувати таку людину, як він, такої ранньої пори? Шукаємо чогось поїсти й місце, де можна було б заночувати, невинно відповіли ми. І звідки ж це ми приїхали, одразу закортіло дізнатися панотцю. З Нью-Йорка. З Нью-Йорка, еге ж? Тоді, хлопці, вам ліпше якомога швидше туди повернутися, і не сказавши більше ні слова, це жирне падло зі схожою на ріпу розбухлою пикою хряснуло перед нами дверима.

Десь через годину, безпорадно проваландавшись по місту, мов дві п’яні шхуни, ми знову ненароком пройшли повз будинок парафіяльного священника. І нехай покарає мене Бог, якщо цей жирний бовдур із зовнішністю розпусника не виїжджав задки з провулка в лімузині! Проїжджаючи повз нас, він випустив хмару диму просто нам в обличчя. Неначе кажучи: «А ось вам!» Це був прекрасний лімузин із парою запасних шин позаду, а за кермом сидів святий отець із великою сигарою в зубах. Мабуть, з «Корона Корона», така вже велика й ароматна вона була. Мило так сидів собі, без сумніву, це був він. Я не бачив, чи була на ньому ряса, чи ні. Мені було видно лише підливу, що стікала цівками з його губ, і велику сигару з п’ятдесятицентовим ароматом.

Усю дорогу до Діжона я згадував минуле. Я думав про всі ті речі, які міг би сказати чи зробити, однак які так і не сказав і не зробив у гіркі принизливі моменти, коли, просто просячи скоринку хліба, почувався нікчемнішим за черв’яка. Тверезий як скло, я й досі відчував біль тих старих кривд та образ. Я досі відчував кийок, яким пригостив мене коп у парку, — хоча ви можете сказати, що це була лише дрібниця, невеличкий урок танцю. Я об’їздив усі Штати, а також Канаду і Мексику. Скрізь та сама історія. Якщо хочеш хліба, маєш одягнути на себе ярмо, крокувати в ногу. Хоч куди б ти подався, земля всюди наче сіра пустеля, килим зі сталі й цементу. Виробництво! Більше гайок та болтів, більше колючого дроту, більше собачих галет, більше газонокосарок, більше підшипників, більше вибухівки, більше танків, більше отруйного газу, більше мила, більше зубної пасти, більше газет, більше освіти, більше церков, більше бібліотек, більше музеїв. Уперед! Час підганяє. Ембріон вилазить із шийки матки, а на ній немає й краплі слини, щоб допомогти йому вибратися. Сухе здушливе народження. Ані завивання, ані писку. Salut au monde![130] Салют із двадцяти однієї гармати, які гримлять у прямій кишці. «Я ношу свого капелюха, як мені подобається, у приміщенні чи надворі», — казав Волт. То були часи, коли й досі можна було підшукати собі капелюха потрібного розміру. Але час минає. Тепер, щоб знайти потрібний розмір, необхідно сісти на електричний стілець. Дадуть вам ярмулку. Що, трохи тисне? Не переймайтеся! Зате пасує.

Потрібно перебувати в чужій країні, такій, як Франція, ходити по меридіану, що розділяє півкулі життя та смерті, аби зрозуміти, які незбагненні горизонти відкриваються попереду. Електричне тіло!Демократична душа! Приплив, що переходить у повінь! Свята Матір Божа, що означає це лайно? Земля випалена й потріскана. Чоловіки й жінки злітаються, мов зграя стерв’ятників на смердючу тушу, щоб спаруватися, а тоді знову розлетітися. Стерв’ятники, що падають з неба, мов важкі камені. Кігті й дзьоб — ось наша сутність! Гігантський кишково-шлунковий тракт із носом, що вловлює запах здохлятини. Вперед! Уперед без жалю, без співчуття, без кохання, без прощення. Не просіть четвертак і нікому його не давайте! Більше військових кораблів, більше отруйного газу, більше вибухівки! Більше гонококів! Більше стрептококів! Більше бомбардувальників! Більше й більше — доки не розлетиться на друзки увесь цей блядський механізм, а разом з ним і земля!

Сходячи з поїзда, я одразу ж зрозумів, що припустився фатальної помилки. Ліцей був розташований трохи віддалік від вокзалу; я крокував центральною вулицею в ранніх зимових сутінках, навмання відшукуючи шлях до місця призначення. Падав негустий сніг, і вкриті памороззю дерева яскраво виблискували на морозі. Я пройшов повз кілька величезних порожніх кафе, які нагадували гнітючі зали очікування. Тихий порожній морок — ось яке у мене склалося враження. Безнадійне зачухане містечко, де гірчицю розливають у вагони-цистерни, чани, бочки, бідони, горщики та гарненькі крихітні баночки.

Від першого ж погляду на ліцей я здригнувся. Я відчув таку нерішучість, що перед входом зупинився, щоб добряче подумати, варто туди заходити чи ні. Однак оскільки я не мав грошей на зворотний квиток, сенсу в роздумуванні було мало. Спершу мені спало на гадку надіслати телеграму Філлмору, але я не зміг вигадати відмовку. Тож єдине, що лишалося, — зайти всередину з заплющеними очима.

Виявилося, що мсьє ле Провізер[131] відсутній — як мені сказали, в нього був вихідний. До мене підійшов маленький горбун і запропонував провести мене до кабінету мсьє ле Сансера[132], його заступника. Я йшов за кілька кроків позаду нього, захоплено спостерігаючи, як гротескно він накульгував. Він був маленькою потворою, яку можна побачити на ґанку будь-якого європейського собору.

Кабінет мсьє ле Сансера виявився просторим і аскетичним. Я сів на твердий стілець і став чекати, поки горбун подався на його пошуки. Я почувався майже як удома. Атмосфера цього місця страшенно нагадувала мені деякі благодійні служби в Штатах, де я просиджував годинами, чекаючи, доки який-небудь солодкомовний виродок не проведе зі мною співбесіду.

Раптом двері відчинилися, й манірно увійшов мсьє ле Сансер. Я ледь стримав сміх. На ньому був такий самий сюртук, який носив Борис, а на лоба спадало пасмо рідкого волосся, щось схоже на чуб, який міг би носити Смєрдяков[133]. Похмурий і стриманий, з очима рисі, він не привітав мене жодним словом. Одразу ж виклав переді мною сторінки з іменами студентів, розкладом, заняттями тощо, усе було виведено рівним акуратним почерком. Він повідомив, скільки мені виділятимуть вугілля та дров, а потому одразу сказав, що у вільний час я можу робити що мені заманеться. Це останнє було першою хорошою новиною, яку я від нього почув. Це прозвучало настільки підбадьорливо, що я хутко помолився за Францію — за армію й флот, за систему освіти, за bistros, за весь її триклятий устрій.

Коли ця пустопорожня балаканина завершилася, він подзвонив у маленький дзвіночок, і одразу з’явився горбун, який мав провести мене до кабінету мсьє л’Економа[134]. Тут панувала дещо інша атмосфера. Його кабінет радше скидався на вантажну станцію із розкиданими скрізь накладними й гумовими печатками, де бліді службовці невтомно виводили щось поламаними ручками у величезних громіздких бухгалтерських реєстрах. Мені видали мою долю вугілля й дров, і ми з горбуном вирушили з тачанкою до гуртожитку. Я мав зайняти кімнату на верхньому поверсі в одному крилі з pions[135]. Ситуація ставала дедалі комічнішою. Я не знав, на що очікувати далі. Можливо, на плювальницю. Усе це місце було просякнуте духом приготування до військової кампанії; бракувало лише наплічника й рушниці — і мідного значка.

Виділена мені кімната виявилася доволі просторою, там була маленька плита з вигнутою трубою, коліно якої розташовувалося прямо над залізним ліжком. Біля дверей стояв великий ящик для дров та вугілля. Вікна виходили на ряд маленьких занедбаних кам’яниць, в яких мешкали бакалійник, пекар, чоботар, м’ясник тощо — усі недоумкуваті на вигляд телепні. Я кинув оком понад дахами в бік голих пагорбів, звідки чулося постукування потяга. Свисток локомотива лунав скорботно та істерично.

Після того як горбун розвів вогонь, я поцікавився, де можна чогось пожерти. Однак час вечері ще не настав. Я гепнувся на ліжко, навіть не знявши пальто, й натягнув на себе ковдри. Поруч стояла древня розхитана тумба, у якій ховали нічний горщик. Я поставив будильник на стіл і спостерігав, як він відраховує хвилини. Знадвору в кімнату просочувалося синювате світло. Дослухаючись до вантажівок, що проїжджали попід вікнами, я бездумно дивився на трубу, яка тягнулася від плити, а саме на її коліно, скріплене шматком металевого дроту. Мене зацікавив ящик для вугілля. Ще ніколи в житті я не жив у кімнаті з ящиком для вугілля. Також ніколи в житті не розводив вогонь і не навчав дітей. Та й зрештою ніколи в житті не працював безоплатно. Я почувався вільним і скутим водночас — як почуваєшся перед виборами, коли всіх шарлатанів уже оголошено кандидатами, і тебе вмовмяють проголосувати за правильну людину. Я почувався найманцем, майстром на всі руки, мисливцем, піратом, рабом на галері, педагогом, черв’яком і вошею. Я був вільним, однак мої кінцівки скували кайдани. Демократична душа з талоном на безкоштовне харчування, однак без права на пересування, без права голосу. Я почувався прибитою до дошки медузою. Але передусім я відчував голод. Стрілки рухалися повільно. Потрібно згаяти ще десять хвилин, перш ніж задзеленчить пожежна тривога. Сутінки в кімнаті згустилися. Запала моторошна тиша, напружений спокій, від якого в мене напнулися нерви. До шибки прилипли невеличкі грудки снігу. Вдалині пронизливо завищав локомотив. І знову мертва тиша. Вогонь у плиті ліниво жеврів, однак не давав тепла. Я почав побоюватися, що вирублюсь і пропущу вечерю. А це означало б цілу ніч пролежати голодним, не стуливши очей. Мене охопила паніка.

За мить до того, як продзеленчав сигнал до вечері, я вистрибнув з ліжка і, зачинивши за собою двері, збіг сходами до внутрішнього двору. Там я загубився. За одним подвір’ям йшло інше, за кожними сходами — наступні. Я блукав будівлями, несамовито шукаючи трапезну. Оминув довгу колону юнаків, які марширували бозна-куди; вони рухалися, мов гурт скутих одним ланцюгом рабів із наглядачем у голові колони. Врешті-решт я побачив енергійного з вигляду чоловіка з опуклим капелюхом, що сунув у мій бік. Я зупинив його, щоб запитати, де трапезна. Виявилося, що я зупинив правильну людину. Це був мсьє ле Провізер, і, схоже, він справді зрадів, що отак випадково на мене натрапив. Одразу ж поцікавився, чи я зручно влаштувався і чи є ще щось, із чим він міг би мені допомогти. Я сказав, що все гаразд. Тільки трохи прохолодно, наважився додати я. Він запевнив мене, що така погода є радше незвичною. Іноді місто затягує туман і падає млявий сніг, і тоді на якийсь час тут стає незатишно тощо, тощо. Всю дорогу до трапезної він тримав мене попід руку, вказуючи шлях. Він видався мені доволі порядним хлопакою. Нормальна людина, подумав я собі. Я навіть почав уявляти, що, можливо, згодом ми потоваришуємо, і морозними холодними ночами він запрошуватиме мене до себе й пригощатиме гарячим грогом. За той короткий час, що знадобився, аби дістатися до трапезної, я встиг уявити собі купу отаких товариських моментів. Аж тут, коли мій мозок розігнався так, що аж двигтів, він раптом потис мені руку й, піднявши капелюха, побажав гарного вечора. Це мене так приголомшило, що я також торкнувся свого капелюха у відповідь. Як я невдовзі виявив, тут це було звичною справою. Щоразу, як зустрічаєш викладача, або й навіть мсьє л’Економа, потрібно піднімати капелюха. І неважливо, що ти зустрічаєш одну й ту саму людину десяток разів на день. Все одно маєш привітатися, навіть якщо твій капелюх геть зношений. Це питання ввічливості.

Так чи інакше, а трапезну я знайшов. Вона була схожою на іст-сайдівську клініку: рясно освітлена, з вкритими плиткою стінами й столами з мармуровими стільницями. І звісно ж, із великою плитою та колінчатою трубою. Столи ще не накрили. Якийсь каліка сновигав туди-сюди із тарілками, ножами, виделками й пляшками вина. В кутку жваво розмовляли кілька молодих чоловіків. Я підійшов до них і відрекомендувався. Вони прийняли мене надзвичайно приязно. Власне, майже занадто приязно. Я не зовсім розумів чому. За мить зала почала наповнюватися; мене швидко з усіма познайомили. А тоді вони обступили мене й, наповнивши бокали, почали співати…

Після цього Квазімодо оголосив початок вечері.

Вони були безжурною компанією, ці les surveillants[137]. Серед них був Кроа, який відригував, мов свиня, і завжди гучно пердів, коли сідав за стіл. Він міг перднути тринадцять разів поспіль, розповіли вони мені. Він був рекордсменом. Також там був мсьє ле Пренс[138], атлет, який обожнював одягати смокінг, коли вечорами виходив у місто; він мав чудову шкіру, майже дівчачу, й ніколи не торкався вина і не читав нічого, що могло б збентежити його свідомість. Поруч із ним сидів Петі Поль[139] з Міді, який увесь час думав лише про пизди; він щодня казав: À partir de jeudi je ne parlerai plus de femmes[140]. Вони з мсьє ле Пренсом були нерозлучними друзями. Був ще Пасло[141], справжній негідник, який вивчав медицину та брав гроші в борг направо й наліво; він ненастанно торочив щось про Ронсара, Війона та Рабле. Навпроти мене сидів Моллес[142], підбурювач і організатор pions, який наполягав на тому, щоб зважувати м’ясо, аби пересвідчитися, чи не бракує там кількох грамів. Він жив у невеличкій кімнаті в будівлі лазарету. Його найзапеклішим ворогом був мсьє л’Економ, що не було чимось особливим, оскільки того ненавиділи буквально всі. Моллес товаришував із типом на ім’я ле Панібль[143], похмурим хлопакою з яструбиним профілем, який був надзвичайно економним і позичав усім гроші. Він нагадував гравюру Альбрехта Дюрера[144] — сукупність усіх похмурих, дратівливих, відлюдних, в’їдливих, нещасних, безталанних і заглиблених у себе дияволів, з яких складається пантеон середньовічних німецьких лицарів. Безсумнівно, він був євреєм. Так чи інакше, він загинув в автокатастрофі невдовзі після мого приїзду, завдяки чому мені вже не потрібно було повертати йому двадцять три франки. За винятком Рено[145], який сидів поруч зі мною, решта вже стерлися з моєї пам’яті; вони належали до тієї безбарвної категорії осіб, до якої зазвичай зараховують інженерів, архітекторів, дантистів, фармацевтів, учителів тощо. Їх неможливо були відрізнити від тих недоумків, об яких вони згодом витиратимуть ноги. Вони були нулями в будь-якому значенні цього слова, простими цифрами, з яких складається ядро поважного й жалюгідного міщанства. Вони їли, опустивши голови, і завжди першими вимагали додаткову порцію. Вони спали солодко й ніколи не скаржилися; вони не були ані щасливими, ані нещасними. Байдужі, яких Данте поселив перед брамою Пекла. Справжня еліта суспільства.

Серед викладачів було заведено одразу після вечері вирушати в місто, якщо тільки комусь не потрібно було чергувати в гуртожитку. В центрі міста розташувалося кілька кафе — величезних, похмурих закладів, де збиралися сонні комерсанти Діжона, щоб пограти в карти й послухати музику. В кафе було тепло, і це найкраще, що я можу про них сказати. Стільці також були доволі зручні. І там завжди вертілося кілька хвойд, які за бокал пива чи чашку кави могли посидіти з тобою й поточити ляси. З іншого боку, музика там була жахлива. Яка музика! Зимовими вечорами в такій брудній дірі, як Діжон, ніщо так не тривожить і не дратує, як звуки французького оркестру. Особливо одного з тих скорботних жіночих оркестрів, які лише верещать і пердять із сухим алгебраїчним ритмом та гігієнічною консистенцією зубної пасти. Це просто хрипіння й деренчання за певну обумовлену кількість франків за годину — і нема на це жодної ради! Яка меланхолійність! Неначе старий Евклід звівся на задні ноги і проковтнув синильної кислоти. Справжнє царство Ідеї, настільки ретельно підпорядковане розуму, що не лишилося нічого, з чого можна було б витворити музику, крім порожніх ребер акордеону, крізь які свище вітер і розриває ефір на шматки. В будь-якому разі говорити про музику у такому закладі — це те саме, що мріяти про шампанське, перебуваючи в камері смертників. Музикою я переймався чи не найменше. Тут усе було таким жалюгідним, холодним, спустошеним, сірим, що я не думав навіть про пизду. Повертаючись першої ночі до гуртожитку, я помітив двері кафе з цитатою із «Ґарґантюа». Всередині це кафе нагадувало морг. Хай там що — вперед!

У мене була купа часу й жодного су в кишені. Два-три уроки по годині кожен на день, от і все. Але навіщо було вчити цих нещасних виродків англійської? Мені було їх збіса шкода. Весь ранок скніти над «Подорожжю Джона Ґілпіна»[146], а після обіду приходити до мене, щоб попрактикуватися в мертвій мові. Я думав про чудові години, які колись змарнував на читання Вергілія або на те, щоб продертися крізь таке незбагненне безглуздя, як «Герман і Доротея»[147]. Яке божевілля! Вивчати порожній кошик для хліба! Я думав про Карла, який міг цитувати «Фауста» навспак і який ще не написав жодної книжки, не розхваливши до срачки свого безсмертного, бездоганного Ґете. А втім, йому не вистачило розуму, щоб підчепити багату пизду й забезпечити собі змінну пару трусів. У такій любові до минулого, яка призводить до черг за безкоштовними обідами й життя в землянках, є щось непристойне. Є щось непристойне в тому духовному шарлатанстві, яке дозволяє ідіоту окропляти святою водою «Великі Верти»[148], дредноути та вибухівку. Будь-яка людина з пузом, набитим класикою, — ворог людської раси.

І ось я опинився тут, нібито для того, щоб проповідувати франко-американську дружбу, — емісар трупа, який, досхочу награбувавшись і спричинивши невимовні страждання й горе, тепер розмірявся про встановлення миру в усьому світі. Фу! Цікаво, про що ж, на їхню думку, я мав би їм розповідати? Про «Листя трави»[149], про тарифні бар’єри, про Декларацію незалежності, про останні мафіозні розбірки? Про що? От про що, цікаво мені знати. Що ж, зізнаюся — я жодного разу не згадав про ці речі. Я почав одразу з уроку про фізіологію кохання. Про те, як злягаються слони, — ось про що! Це миттю їх захопило, мов лісова пожежа. Після першого ж дня в мене не було вільних місць. Після першого уроку англійської надалі вони вже стояли й чекали на мене під дверима. В нас склалися чудові взаємини. Вони ставили всілякі запитання, неначе, чорт забирай, їх до цього ніхто нічому не вчив. Я їм це дозволяв. Я навчав їх ставити ще більш незручні запитання. Питайте що завгодно! — таким був мій девіз. Я прибув сюди як уповноважений представник царства вільного духу. Я тут для того, щоб викликати гарячку й бродіння. «У певному сенсі, — каже видатний астроном, — матеріальний всесвіт, схоже, зникає, немов історія, яку розповіли, розчиняючись у небутті, неначе видіння». Здається, це основне відчуття, яке з’являється щоразу, коли маєш справу з порожньою хлібницею навчання. Особисто я в це не вірю. Я не вірю жодній хуйні, яку ці падлюки намагаються запхати нам у горлянку.

Між уроками, якщо в мене не було свіжої книжки, я йшов нагору й спілкувався з pions. Вони анічогісінько не знали про те, що відбувалося в світі, особливо в світі мистецтва. Були майже такими самими невігласами, як і студенти. Складалося враження, ніби я потрапив до приватної божевільні без жодних вказівників із написом «вихід». Іноді я вештався склепінчастими галереями, спостерігаючи за дітьми, які марширували з величезними шматками хліба в брудних писках. Я й сам завжди був голодний, оскільки мені ніяк не вдавалося потрапити на сніданок, який починався о якійсь неймовірно ранній порі, якраз тоді, коли ліжко найбільше манило до себе. Величезні кружки синюватої кави й кусні білого хліба без масла. На обід — боби або сочевиця з кількома шматочками м’яса, аби страва виглядала апетитніше. Їжа для в’язнів, для каменярів. Навіть вино було нікудишнім. Усе було або водянистим, або розвареним. Це були калорії, а не кулінарія. І цим ми завдячували мсьє л’Економу. Принаймні так казали. Хоча я в це також не вірив. Йому платили за те, щоб ми тримали голови лиш на дещицю над водою. Він не питав, чи страждаємо ми на геморой або карбункули; він не цікавився, чи в нас витончені смаки, а чи вовчі шлунки. Навіщо йому це? Його робота полягала в тому, щоб скількись-там грамів їжі давали стільки-то кіловат енергії. Усе було розраховане в кінських силах. Все було сумлінно розплановано в товстих бухгалтерських реєстрах, які бліді службовці заповнювали вранці, в обід і ввечері. Дебет і кредит, і червона лінія посеред сторінки.

Блукаючи подвір’ям здебільшого на голодний шлунок, я починав відчувати, що потроху божеволію. Немов отой нещасний виродок Карл Безумний — тільки в мене не було Одетт де Шамдівер, щоб бавитися, запихаючи в неї пальці й нюхаючи їх. Доволі часто мені доводилося стріляти у студентів цигарки, а під час уроків підживлятися куснями сухого хліба разом із ними. Оскільки вогонь у мене постійно гаснув, незабаром мій запас дров вичерпався. А випросити ще трохи у тих скнар на складі виявилося збіса складно. Зрештою я так розлютився, що став просто виходити на вулицю й вишукувати дрова там, немов якийсь араб. Дивовижно, як мало дров можна надибати на вулицях Діжона. Однак завдяки цим невеличким збиральницьким експедиціям я пробирався в доволі дивні місцини. Зокрема дізнався про існування вулиці, названої на честь мсьє Філібера Папійона[150], — здається, померлого музиканта, — де розташувалося кілька борделів. Тут завжди було веселіше; в повітрі вчувався запах їжі й чистого одягу, що сушився на мотузках. Час від часу я бачив бідолашних недоумків, які вчащали у ті заклади, їм велося краще за тих нещасних чортів із центру міста, на яких я постійно наштовхувався, коли блукав універмагом. Я частенько це робив, щоб зігрітися. Підозрюю, вони туди заходили з тієї самої причини. Шукали когось, хто б пригостив їх кавою. Змерзлі й самотні, вони мали трохи божевільний вигляд. Коли місто поринало в блакитнуваті сутінки, то здавалося, що все тут починало виглядати трохи пришелепкуватим. Можна було гуляти центральною вулицею щочетверга до самого Судного дня й ніколи не зустріти жодної людини з широкою душею. Шістдесят чи сімдесят тисяч жителів — можливо, і більше — у шерстяній білизні, але ти не маєш куди податися і не знаєш, що робити. Розливають у цистерни гірчицю. Жіночі оркестри вимучують з себе «Веселу вдову»[151]. Срібний посуд у великих готелях. Замок герцога повільно гниє камінь за каменем, кінцівка за кінцівкою. Дерева порипують на морозі. Нескінченне поцокування дерев’яного взуття. В університеті святкують день смерті Ґете, або народження, вже й не пам’ятаю, що саме. (Зазвичай святкують саме дати смертей). У будь-якому разі ідіотська подія. Всі позіхають і потягуються.

Коли я заходив через високий проїзд на внутрішнє подвір’я, мене завжди охоплювало відчуття бездонної марноти. Холодно й порожньо ззовні; холодно й порожньо всередині. Над містом зависла піниста стерильність, вичитаний із книжок туман. Шлак і попіл минулого. Довкола внутрішніх двориків — класи, маленькі халупи, які можна побачити в північних лісах, де педагоги давали волю своїм голосам. На дошках пустопорожня абракадабра — майбутнім громадянам республіки доведеться витратити все своє життя, щоб її забути. Іноді у великій залі, що містилася трохи віддалік від центрального проїзду, відбувалися зустрічі з батьками студентів, у залі з погруддями древніх героїв, як-от Мольєр, Расін, Корнель, Вольтер тощо, — усіх тих опудал, чиї імена члени Кабінету Міністрів щоразу згадують вологими губами, щойно до галереї воскових фігур додається ще один безсмертний. (Проте там немає погруддя Війона, Рабле чи Рембо). У будь-якому разі саме тут вони збиралися на свою урочисту таємну нараду, батьки й ті нікчеми, яких уряд наймає для того, щоб вони пудрили мізки молоді. Завжди цей процес пудрення, це садово-паркове мистецтво, мета якого — зробити їхній розум привабливішим. Також час від часу до них долучалися й дітлахи — маленькі соняхи, яких незабаром пересадять із теплиці, щоб прикрасити муніципальні клумби. Деякі з них були лише фікусами, з яких легко струсити пил роздертою на ганчір’я сорочкою. І всі завзято дрочили у кімнатах гуртожитку, щойно надходила ніч. Гуртожиток! Там тліли червоні вогні, там, мов пожежна сигналізація завивав дзвінок, там відчайдушно здиралися сходами, намагаючись якомога швидше дістатися до в’язничних камер освіти.

А були ще й викладачі! За перші кілька днів я вже почав вітатися з кількома за руку, і, звісно ж, повсякчас потрібно було здіймати вгору капелюха, коли перетинаєшся з ними в склепінчастих галереях. Але про щиру розмову, про те, щоб відійти вбік і разом чогось хильнути, не могло бути й мови. Це просто неможливо було уявити. Більшість із них мали такий вигляд, немов повсиралися зі страху. Так чи інакше, я належав до іншої ієрархії. З такими, як я, вони навіть вошею не поділилися б. Чорт забирай, навіть сам їхній вигляд так мене дратував, що зазвичай я пошепки кляв їх на чому світ стоїть, щойно бачив, як вони наближалися. Я часто стояв у кутку, прихилившись до колони, з цигаркою в роті й капелюхом на очах, і коли вони підходили достатньо близько, щоб щось почути, я смачно спльовував і піднімав капелюха. Я навіть не розтуляв пельки, щоб привітатися. Пошепки я просто казав: «Іди нахуй, друже!» — та й по всьому.

Минув тиждень, а мені здавалося, що я прожив тут усе життя. Це скидалося на клятий їбучий кошмар, від якого неможливо прокинутися. Я впадав у кому, щойно починав про це думати. А я ж прибув сюди всього кілька днів тому. Настає ніч. Люди, мов щурі, метушливо квапляться додому в туманному світлі ліхтарів. Дерева виблискують колючою діамантовою злобою. Я обдумував усе це тисячі разів, а то й більше. Дорога від вокзалу до ліцею нагадувала прогулянку Данцизьким коридором[152]: порубана, потріскана, бентежна. Дорога мертвих кісток, скрючених, зіщулених постатей, закутаних у савани. З хребтами із кісток сардин. Сам ліцей, здавалося, здіймався над озером тонкого снігу — перевернута гора, направлена вершиною до центру землі, де Бог чи Диявол у гамівній сорочці ненастанно молов зерно для того раю, який насправді був лише полюцією уві сні. Якщо сонце колись і світило, я цього не пам’ятаю. Я пригадую тільки холодний масний туман, який приповзав зі скутих кригою боліт вдалечині, де залізничні колії занурювалися в полум’яні пагорби. Поблизу вокзалу проходив канал, або, можливо, це була річка, що сховалася під жовтим небом, уздовж крутих берегів якої розташувалися крихітні халупи. Мене здивувало також, що десь у місті, мабуть, стоять казарми, адже час від часу я натрапляв на маленьких жовтих чоловічків із Кохінхіни — вертлявих низькоросликів із понівеченими опіумом лицями, які визирали зі своєї мішкуватої уніформи, мов пофарбовані скелети, запаковані у деревну стружку. Уся клята середньовічність цього місця була інфернально хиткою й неспокійною, вона погойдувалася туди-сюди з приглушеними стогонами, стрибала на тебе з карнизів, звисаючи з ґарґулій, наче злочинець зі зламаною шиєю. Я постійно озирався, пересувався, немов краб, якого прохромлюють брудною виделкою. Усі ці товсті маленькі потвори, ці плитоподібні рельєфні зображення, що обліпили фасад церкви Сен-Мішель, переслідували мене звивистими провулками й чигали на мене за кожним рогом. Здавалося, ніби вночі увесь фасад церкви Сен-Мішель відкривався перед тобою, мов альбом, залишаючи тебе наодинці з жахами, надрукованими на його сторінках. Коли згасали ліхтарі й зображення зникали у темряві, ставали пласкі та мертві, мов слова, тоді фасад церкви набував доволі величного вигляду; у кожній тріщині старої, поїдженої часом фронтальної частини будівлі вчувався глухий спів нічного вітру, а понад мереживом каменів холодного закляклого покриття здіймався густий морозний туман кольору абсенту.

Там, де стояла церква, все здавалося перевернутим задом наперед. За багато століть сама будівля, певно, зійшла з фундаменту під впливом дощу та снігу. Вона розташовувалася на площі Едґара Кіне, припавши під вітром до землі, мов мертвий мул. Вітер пронизував Рю-де-ля-Монне, немов сиве розкуйовджене волосся: він кружляв довкола білих конов’язей, які перешкоджали руху омнібусів та запряжених двадцятьма мулами возів. Проходячи тут рано-вранці, я іноді натрапляв на мсьє Рено, який, загорнувшись у рясу з капюшоном, наче ненажерливий чернець, звертався до мене мовою шістнадцятого сторіччя. Крокуючи в ногу з мсьє Рено й спостерігаючи, як місяць суне масним небом, немов пробита повітряна кулька, я одразу потрапляв у царство трансцендентного. Мсьє Рено говорив дуже чітко, сухою, мов абрикоси, мовою з сильним бранденбурзьким акцентом. Він завалював мене цитатами з Ґете та Фіхте, і його глибокий басовитий голос гуркотів у вітряних закутках площі, мов удари торішнього грому. Жителі Юкатану, жителі Занзібару, жителі Вогняної Землі — врятуйте мене від цього сизого свинячого лушпиння! Довкола мене згромаджуються Північ, вкриті кригою фіорди, хребти з блакитними вершинами, безумні вогні, непристойні християнські співи, що котяться, мов лавина, від Етни до Егейського моря. Все замерзло, мов піна, розум ув’язнено й скуто морозом, і крізь тюки меланхолійного щебету долинає здушене булькання погризених вошами святих. Я — білий і загорнутий у шерсть, оповитий, сплутаний, знерухомлений, але в цьому немає моєї провини. Білий до самих кісток, однак із холодним лужним нутром, із вимащеними шафраном пальцями. Білий, еге ж, проте не брат науці, не католик у серці. Білий і нещадний, як чоловіки, що задовго до мого народження випливали з гирла Ельби. Мій погляд спрямовано на море, на небо, на те, що не осягнути розумом, і те, що віддалено близьке.

Вітер здіймає сніг під ногами, дме, лоскоче, жалить, сніг лопоче, кружляє у вишині, сипле з неба, розбивається на друзки, розпорошується. Жодного сонця, жодного шуму припливу, жодного гуркоту хвиль. Холодний північний вітер впивається в тебе гострими стрілами, крижаний, злий, жадібний, він ранить і паралізує. Вулиці відводять убік свої скоцюрблені лікті; ховаються від найменшого позирку, від першого ж погляду. Накульгуючи, вони зникають крізь каналізаційні решітки, кружляють довкола церкви, зносять статуї, зрівнюють із землею монументи, викорчовують дерева, змушують траву задубіти, висмоктують аромати землі. Листя — сіре, немов цемент; листя, яке вже не заблищить від роси, хоч якою б вона була. Місяць більше не вкриє сріблом їхню збайдужілу гризоту. Пори року в’яло завмерли, дерева втрачають колір і чахнуть, вози сунуть слюдяними вибоїнами зі слизьким хлюпанням, що нагадує звуки арфи. Похмурий безхребетний Діжон мляво дрімає у порожнечі поміж біловерхих пагорбів. На нічних вулицях — жодної живої людини, окрім невпокоєних духів, що сунуть на південь до сапфірових копалень. А втім, я — на ногах, привид-блукалець, біла людина, нажахана холодною розсудливістю цієї геометрії бійні. Хто я? Що я тут роблю? Я застряг між холодних стін людської злоби, біла постать, що борсається, тонучи в замерзлому озері, а наді мною нависла гора черепів. Я оселився в холодних широтах, на крейдяних сходах, омитих фарбою кольору індиго. Темним коридорам землі мої кроки знайомі, вони відчувають чужу ногу, тріпотіння крил, важке дихання й тремтіння. Я чую, як висміюють і гризуть науку, як здираються нагору якісь постаті, як скрапує кажанячий слиз і дзвенить золотими картонними крилами; я чую, як зіштовхуються поїзди, як бряжчать ланцюги, як пихкає, похропує й сопе локомотив, випускаючи пару і сечу. Усе долинає до мене крізь прозорий туман із ароматом повторення, жовтими похміллями, з «от тобі й маєш» і щотекінами. У мертвому осерді, глибоко під Діжоном, глибоко під гіперборейськими краями стоїть бог Аякс, прив’язаний плечима до колеса млина, перемелюються оливки, зелена болотяна вода оживає жабами, що заходяться кваканням.

Від туману й снігу, холодних широт, надмірного навчання, синюватої кави, хліба без масла, супу й сочевиці, важких, перемішаних зі свининою бобів, несвіжого сиру, вогкого пайка, нікудишнього вина вся ця виправна колонія страждає від запорів. І саме тоді, коли в усіх кишки забилися лайном, замерзають туалетні труби. Лайно нагромаджується, мов мурашники; доводиться злазити з невеличкого п’єдесталу й залишати його на підлозі. Воно лежить там, замерзле на камінь, чекаючи відлиги. Щочетверга приходить горбун із невеличкою тачанкою, згрібає холодне скам’яніле лайно віником на совок, а тоді рушає далі, тягнучи за собою понівечену ногу. У коридорах повно туалетного паперу; він приклеюється до ніг, мов липка плівка для мух. Коли надворі теплішає, починає страшенно смердіти; запах можна відчути навіть у Вінчестері, за сорок миль звідси. Коли вранці стоїш над цією купою із зубною щіткою в руці, сморід такий, що можна знепритомніти. Ми стоїмо в червоних фланелевих сорочках, оточивши її колом і чекаючи на свою чергу, щоб сплюнути в дірку; це нагадує арію з опери Верді — хор із ковадлом у підтяжках та зі спринцівками. Вночі, коли несподівано припече, я мчу до приватного туалету мсьє ле Сансера, що розташований неподалік від центрального в’їзду. У моїх випорожненнях завжди багато крові. Його туалет також не змивається, проте там можна хоча б посидіти. Я залишаю йому невеличку купку на знак поваги.

Щоразу під кінець вечері до трапезної заходить порозважатися veilleur de nuit[153]. Це єдина людина в ліцеї, з якою я відчуваю певну спорідненість. Він — ніхто. Він ходить із ліхтарем і зв’язкою ключів. Ночами він вирушає на обхід, незворушний, мов машина. Коли починають роздавати залежачий сир, він завалюється в трапезну випити трохи вина. Він стоїть із простягнутою рукою, його волосся задубіле й схоже на дріт, мов у мастифа, його щоки рум’яні, а вуса блищать від снігу. Він бурмоче одне-два слова, і Квазімодо приносить йому пляшку. Після цього, міцно впираючись ногами в підлогу, він перехиляє голову й заливає в себе вино, повільно, випиваючи його одним довгим ковтком. У мене завжди виникає враження, ніби він заливає у своє нутро рубіни. Є щось таке в його рухах, від чого моє волосся стає дибки. Це виглядає майже так, ніби він п’є осад людського співчуття, ніби всю любов і співчуття на світі можна вихилити ось так, одним ковтком — немовби це все, що можна вичавити для себе з життя, день за днем. Вони перетворили його на щось трохи менше за кролика. У цій системі він не вартий навіть маринаду для оселедців. Він просто шматок живого гною. І йому це відомо. Коли, випивши вино, він озирається й усміхається до нас, здається, що світ розпадається на друзки. Це усмішка, перекинута над безоднею. На дні, мов багно, лежить увесь смердючий цивілізований світ, а над ним, мов міраж, ширяє тремтлива усмішка.

Саме ця усмішка вітала мене вночі, коли я повертався після своїх блукань. Пригадую, як однієї ночі, стоячи під дверима й чекаючи, доки старий завершить обхід, я відчув таке умиротворення, що був ладен чекати ось так вічно. Мені довелося провести там приблизно з пів години. Я спокійно й розслаблено роззирався, вбираючи в себе все довкола: мертве дерево навпроти школи з покрученими, схожими на мотузки гілками, будинки через дорогу, які вночі змінювали колір і які тепер значно більше вигиналися, звук поїзда, що мчав крізь безлюдні сибірські простори, огорожі, розфарбовані Утрілло, небо, глибокі вибоїни, які позалишали вози. Раптом, немов нізвідки, з’явилося двоє закоханих; щокілька ярдів вони зупинялися й обіймалися, а коли я вже не мав змоги стежити за ними очима, я й далі чув звуки їхніх кроків, чув, як вони різко спинялися, а тоді продовжували свою повільну переривчасту ходу. Я відчував, як вигиналися й осідали їхні тіла, коли вони притулялися до огорожі, чув, як скрипіло їхнє взуття, коли напружувалися в обіймах м’язи. Вони брели крізь місто звивистими вуличками до скляного каналу з чорною, мов вугілля, водою. У цьому було щось феноменальне. В усьому Діжоні не було більше таких, як вони.

Тим часом старий виконував свій обхід; до мене долинало бряжчання його ключів; поскрипування чобіт, рівна, автоматична хода. Зрештою, я почув, як він рушив до в’їзду, щоб відчинити велику браму, потворний портал із аркою, перед яким не було рову. Я чув, як він незграбно колупається в замку: руки — закляклі, розум — занімілий. Коли брама відчинилася, на вершечку каплиці над його головою я побачив блискучу корону сузір’я. Всі двері було зачинено, всі камери — на засувах. Книжки згорнуто. Низько зависла ніч, гостра, мов кинджал, п’яна, мов маніяк. Ось вона — безкінечність порожнечі. Над каплицею, неначе митра єпископа, низько зависло сузір’я — впродовж зимових місяців воно висіло отак щодня. Низьке та яскраве, немов вістря багатьох кинджалів, сліпуче сяйво чистої порожнечі. Старий провів мене до повороту. Тихо зачинилася брама. Бажаючи йому доброї ночі, я знову впіймав на мить його розпачливу безнадійну усмішку, схожу на зблиск метеора над краєм утраченого світу. І знову побачив, як він стоїть у трапезній, закинувши голову назад і вливаючи в себе потоки рубінів. Здавалося, що всередині нього поховане ціле Середземномор’я — плантації помаранчів, кипариси, крилаті статуї, дерев’яні храми, блакитне море, заціпенілі маски, містичні цифри, міфічні птахи, сапфірові небеса, орлята, сонячні бухти, сліпі барди, бородаті герої.

Усе це зникло. Потонуло під лавиною, що налетіла з Півночі. Поховане, мертве назавжди. Лише спогад. Божевільна надія.

На якусь мить я затримуюся на дорозі. Загорнена в саван, вкрита завісою, невимовно жахлива, чіпка порожнеча всього. Потому швидко рушаю кам’янистою стежкою вздовж стіни, минаю арки й колони, залізні сходи, переходжу з одного подвір’я на інше. Все надійно зачинено. Зачинено на зиму. Я знаходжу склепінчасту галерею, що веде до гуртожитку. Із закіптявілих, вкритих памороззю вікон на сходи падає хворобливе світло. Всюди лущиться фарба. Розвалюється кам’яна кладка, скриплять поручні; крізь плитняк просочується вогкий піт, утворюючи бліду розмиту ауру, пронизану на вершечку сходів слабким червоним світлом. Я здираюся останнім сходовим майданчиком башти, спітнілий і нажаханий. У цілковитій темряві навпомацки пробираюся занедбаним коридором, усі кімнати — порожні, зачинені, потрохи вкриваються пліснявою. Моя рука ковзає вздовж стіни в пошуках щілини замка. Щойно я стискаю дверну ручку, мене охоплює паніка. Завжди чиясь рука чіпляється за комір, готова відсмикнути мене назад. Опинившись усередині, я зачиняю двері на засув. Це — диво, яке мені вдається провернути щоночі, диво, яке полягає в тому, щоб потрапити всередину так, аби тебе не задушили й не зарубали сокирою. Я чую, як гасають коридором щурі, гризучи товсті крокви в мене над головою. Світло зблискує, ніби сірка, і я вловлюю солодкавий нудотний сморід кімнати, яку ніколи не провітрюють. У кутку стоїть ящик для вугілля, саме там, де я його й залишив. Вогонь згас. Тиша така напнута, що для мене вона звучить як Ніагарський водоспад.

Я сам-один, охоплений жахливим порожнім жаданням та страхом. Для роздумів маю цілу кімнату. Тут немає нічого, окрім мене й моїх думок, моїх страхів. Можу вигадувати найхимерніші речі, можу танцювати, плюватися, корчити гримаси, лаятися, вити — ніхто й ніколи про це не дізнається, ніхто цього навіть не почує. Однієї думки про таку абсолютну самотність достатньо, щоб довести мене до божевілля. Це немов нове народження. Всі зв’язки відрізано. Ти — відокремлений від усіх, голий, самотній. Блаженство й агонія водночас. Час — у твоїх руках. Кожна секунда навалюється на тебе, немов гора. Ти потопаєш у ньому. Пустелі, моря, озера, океани. Час неугавно рубає, мов тесак. Небуття. Світ. Я і не-я. Умага-румума. Всьому має бути дане ім’я. Все потрібно вивчити, перевірити, пережити на власному досвіді. Faites comme chez vous, chéri[154].

Тиша спадає вулканічними потоками. Десь там, посеред безплідних пагорбів, прямуючи до великих металургійних регіонів, локомотиви тягнуть свої комерційні вантажі. Вони мчать над пластами сталі й заліза, над землею, засіяною шлаком, золою та багряною рудою. У товарних вагонах: бурі водорості, з’єднувальні рельсові накладки, залізний прокат, примости, прути, обшивки та листи, клеєні бруси, гарячекатані рихви, шплінти, мортирні лафети та руда Жореса. Колеса вісімдесятиміліметрові або й більші. Повз розкішні зразки англо-нормандської архітектури, повз перехожих і педерастів, мартенівські печі, бесемерівські конвертори, динамо-машини та трансформатори, чавунні виливки й сталеві злитки. Публіка загалом, перехожі і педерасти, золоті рибки й пальми зі скловолокна, осли, що тихо схлипують, — усі вільно циркулюють прокладеними в шаховому порядку провулками. Лавандове око на площі Дю-Брезіль.

Спалахами пригадуються жінки, яких я знав. Немов ланцюг, який я викував зі свого нещастя. Одна веде до іншої. Страх жити окремо, бути народженим. Двері лона — завжди на засуві. Жах і жадання. Глибоко в крові — притягальна сила Раю. Позамежжя. Завжди оте позамежжя. Мабуть, почалося це все ще з пупка. Вони перерізають пуповину, ляскають тебе по дупі, і — presto![155] — ти вже на світі, ти пливеш, ти — корабель без керма. Дивишся на зорі, а тоді — на свій пуп. У тебе всюди виростають очі: під пахвами, між губ, у коренях волосся, на підошвах. Далеке стає близьким, близьке стає далеким. Внутрішньо-зовнішній невпинний потік, зміна шкіри, вивертання навиворіт. Ти пливеш так рік за роком, доки не опиняєшся в мертвому осерді, і там ти поволі гниєш, повільно розпадаєшся на частини, знову розсіюєшся. Залишається тільки твоє ім’я.