Тропік Рака

Великдень пристрибав, мов заморожений заєць, — хоча в ліжку було доволі тепло. Сьогодні знову гарна погода, і Єлисейські Поля в сутінках нагадують відкритий сераль, сповнений темноокими гуріями. Дерева тонуть у листі, і їхня зелень настільки чиста, настільки розкішна, що здається, наче вони досі вологі й виблискують росою. Дорога від Луврського палацу до площі Етуаль скидається на музичну композицію для фортепіано. Уже впродовж п’яти днів я не торкався друкарської машинки й навіть не дивився на книжку; також я не думав ні про що, окрім походу до «Амерікен Експресе». Цього ранку я був там о дев’ятій, щойно відчинилися двері, і ще раз — о першій. Жодних новин. О пів на п’яту я вискочив з готелю, вирішивши зробити ще одну спробу перед самим закриттям. Щойно я завернув за ріг, як наштовхнувся на Волтера Печа. Оскільки він мене не впізнав, а я не мав що йому сказати, то навіть не намагався його перехопити. Пізніше, коли я вже всівся на лавці в Тюїльрі й випростав ноги, мені знову пригадалася його постать. Він був дещо зсутулений, задумливий, із якоюсь безтурботною, проте стриманою посмішкою на обличчі. Вдивляючись у вкрите ніжною емаллю небо, зовсім трішки підфарбоване небо, яке сьогодні не супиться від важких дощових хмар, а радше усміхається й нагадує старовинну порцеляну, я замислююся, замислююся про те, що відбувається в голові цього чоловіка, який переклав чотири товстезні томи «Історії мистецтв», коли він вбирає наш блаженний космос своїм важким знесиленим поглядом?

На Єлисейських Полях ідеї течуть із мене, немов піт. Я мав би бути достатньо багатим, щоб утримувати секретаря, якому надиктовував би свої думки під час прогулянок, адже найкращі думки завжди приходять до мене тоді, коли я перебуваю далеко від машинки.

Крокуючи вздовж Єлисейських Полів, я поринаю в роздуми про своє цілком бездоганне здоров’я. Правду кажучи, під «здоров’ям» я маю на увазі оптимізм. Невиліковний оптимізм! Однією ногою й досі в дев’ятнадцятому столітті. Я дещо відсталий, як і більшість американців. Карлу цей оптимізм видається огидним. «Варто мені лишень згадати про їжу, — каже він, — і ти вже сяєш!» Це правда. Сама лише думка про те, щоб поїсти — ще раз поїсти — сповнює мене молодецьким запалом. Їжа! Вона означає кілька добрих годин роботи, можливо, навіть ерекцію. Я цього не заперечую. У мене є здоров’я — добре, міцне, тваринне здоров’я. Єдине, що стоїть між мною і майбутнім, — це їжа, потреба ще раз поїсти.

Щодо Карла, то він цими днями сам не свій. У нього поганий настрій, він знервований. Каже, що захворів, і я йому вірю, однак по-справжньому цим не переймаюся.

Я просто не можу. Насправді, він викликає в мене сміх. І, звісно ж, це його ображає. Його ранить усе — мій сміх, мій голод, моя наполегливість, моя байдужість — усе. Сьогодні він хоче прострелити собі голову, бо більше не може терпіти цю вошиву європейську діру; а завтра вже торочить про те, щоб перебратися до Аризони, де «всі відверто дивляться тобі в очі».

— То зроби це! — кажу я. — Зроби або одне, або інше, виродку, тільки не затуманюй мій здоровий зір своєю меланхолією!

Проте на цьому все й закінчується! В Європі люди звикають нічого не робити. Сидиш цілісінький день на дупі і ниєш. Підхоплюєш заразу. Гниєш.

Глибоко в душі Карл — сноб, маленький аристократичний хрін, що живе у власному королівстві, враженому dementia рraecox[47]. «Я ненавиджу Париж! — скиглить він. — Усі ці недоумки, які цілими днями грають у карти… поглянь на них! Уся ця писанина! Який сенс у тому, щоб складати докупи слова? Я можу бути письменником, нічого не пишучи, хіба ні? Що я доведу, написавши книжку? Навіщо нам узагалі ці книжки? Їх уже й так забагато…»

Очі б мої його не бачили! Однак я й сам пережив це багато років тому. Я вижив із себе свою юнацьку меланхолію. Тепер мені похуй, що позаду мене, а що попереду. Я здоровий. Невиліковно здоровий. Ніщо мене не засмучує, я ні про що не жалкую. Ні минулого, ні майбутнього. Мені достатньо теперішнього. Один день змінює інший. Сьогодні! Le bel aujourd'hui![48]

Він має один вихідний на тиждень, цей Карл, і, уявіть собі, цього дня він виглядає ще жалюгідніше, ніж будь-якого іншого дня тижня. Хоча на словах він нібито зневажає їжу, здається, що єдина його втіха у вихідний — влаштувати собі бенкет. Можливо, він робить це заради мене — я не знаю і не запитую. Якщо він бажає додати до списку своїх пороків мучеництво — нехай, я не заперечую. Так чи інакше, минулого вівторка, витративши перед цим усе, що мав, на розкішний обід, Карл відвів мене в «Дом» — останнє місце на світі, куди я прагнув би потрапити у свій вихідний. Але в таких випадках ти стаєш не просто покірним — ти взагалі піднімаєш догори руки.

Біля барної стійки у «Дом» ми натрапляємо на п’яного як чіп Марлоу. Останні п’ять діб у нього, як він це називає, «гульня». Це означає безперервну пиятику, цілодобові невпинні міграції з одного бару до іншого, які зрештою завершуються в Американському шпиталі. Зараз виснажене кістляве обличчя Марлоу — не більше ніж череп із двома глибокими просвердленими отворами, у яких поховано пару мертвих молюсків. Його спина в тирсі — він щойно кимарив у туалеті. У кишені пальта коректура наступного номера його журналу. Схоже, він саме відносив її в друкарню, коли хтось спокусив його перехилити чарку. Він розповідає про це так, наче це трапилося кілька місяців тому. Він виймає коректуру й розкладає її на стійці бару; вона вкрита плямами від кави й засохлого харкотиння. Він намагається зачитати вірш, якого написав грецькою, однак коректуру неможливо розібрати. Тоді він вирішує виголосити промову французькою, але його спиняє gérant[49]. Марлоу ображається: він понад усе мріє говорити французькою, яку зрозумів би навіть garçon. Старофранцузькою він володіє майстерно; також він блискуче переклав сюрреалістів; однак сказати щось просте, як-от «вали звідси, старий хрін!», не спроможний. Ніхто не розуміє французьку, якою говорить Марлоу, навіть хвойди. Насправді, коли він під мухою, то навіть його англійську зрозуміти доволі складно. Він белькотить і плюється, мов затятий заїка… слова не складаються у фрази. «Платиш ти!» — єдине, що він здатен вимовити чітко.

Навіть якщо Марлоу п’яний в дрова, якийсь інстинкт самозбереження завжди підказує йому, коли час розіграти комедію. Якщо він хоч трохи сумнівається в тому, хто і як платитиме за випивку, Марлоу неодмінно вдасться до штукарства. Зазвичай він вдає, ніби починає сліпнути. За цей час Карл уже вивчив усі його хитрощі, тож коли Марлоу раптом обхоплює руками скроні й починає свою виставу, Карл дає йому копняка під зад і каже: «Годі тобі, бовдуре! Зі мною це не спрацює!»

Не знаю, чи це така підступна помста, чи ні, але в будь-якому разі Марлоу відплачує Карлу тією самою монетою. Змовницьки нахилившись до нас, він із хрипом і скреготом в голосі розповідає чутку, яку дізнався під час своїх швендянь від одного бару до іншого. Карл здивовано зводить на нього очі. Він блідий, і йому зле. Марлоу кілька разів переповідає історію, додаючи нові подробиці. Карл дедалі більше занепадає духом. «Але це неможливо!» — врешті-решт виривається в нього. «Навпаки! — скрегоче Марлоу. — Ти втратиш свою роботу… Я про все дізнався». Карл розпачливо дивиться на мене. «Цей виродок мене розводить?» — бурмоче він мені на вухо. А тоді вголос: «І що я тепер робитиму? Мені ніколи не знайти іншої роботи. На пошуки цієї мені знадобився цілий рік».

Вочевидь, саме це й хотів почути Марлоу. Нарешті він знайшов того, у кого ще гірше становище, ніж у нього. «Буде несолодко!» — скрегоче він, а його кістлявий череп сяє холодним електричним вогнем.

Виходячи з «Дом», Марлоу пояснює між нападами гикавки, що мусить повернутися до Сан-Франциско.

Здається, тепер він щиро переймається безпорадністю Карла. Він пропонує нам із Карлом заопікуватися журналом під час його відсутності. «Тобі, Карле, я можу довіритися»,— говорить він. Аж раптом у нього стається напад, цього разу справжній. Він ледь не падає в канаву. Ми підхоплюємо його й відводимо в bistro[50] на бульварі Едґара Кіне, де саджаємо на стілець. Йому й справді погано — нестерпний головний біль, від якого він верещить, рохкає й розхитується вперед-назад, мов тупа тварина, яку вдарили кувалдою. Ми вливаємо в нього кілька порцій «Ферне-Бранка», вкладаємо його на лавку й накриваємо очі кашне. Він лежить і стогне. Невдовзі ми чуємо його храп.

— Як щодо його пропозиції? — запитує Карл. — Чи варто нам на неї пристати? Він каже, що дасть мені тисячу франків, коли повернеться. Я знаю, що не дасть, але що з того?

Він зиркає на Марлоу, що розтягнувся на лавці, прибирає з його очей кашне, а тоді знову кладе на місце. Зненацька на його обличчі з’являється пустотлива усмішка.

— Послухай, Джо, — каже він, киваючи, щоб я підсунувся ближче, — ми його обдуримо. Візьмемо на себе його вошивий журнал, а тоді добряче там налажаємо.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ми відмовимо всім іншим дописувачам і наповнимо його власним лайном — ось що!

— Ага, але яким саме лайном?

— Будь-яким… він нічого не зможе з цим вдіяти. Ми його добряче наїбемо. Один хороший номер, і після цього журналу триндець. Ти зі мною, Джо?

Шкірячись і посміюючись, ми зводимо Марлоу на ноги й тягнемо до Карлової кімнати. Увімкнувши світло, ми помічаємо в ліжку жінку, що чекає на Карла. «А я й забув про неї», — каже Карл. Ми проганяємо пизду й кладемо на ліжко Марлоу. Приблизно за хвилину лунає стукіт у двері. Це Ван Норден. Його всього аж трусить. Загубив вставну щелепу — думає, що в кабаре «Валь Неґр». Хай там як, а ми вкладаємося в ліжко, учотирьох. Від Марлоу тхне, мов від копченої риби.

Вранці Марлоу з Ван Норденом вирушають на пошуки вставної щелепи. Марлоу щось белькоче. Думає, що це він загубив зуби.