Тварина, обдарована розумом

ХІІ

7 січня, наступного дня після виступу по телебаченню президента Олберта Монро Сміта, о сьомій годині, ще перед сніданком, Севілла вийшов з дому й попростував до невеличкої гавані, де на якорі стояли «Карібі» та більший з його двох гумових човнів. На відстані приблизно шести метрів він уздрів — чи, може, йому здалося, що вздрів, — Дезі, яка гралася обіч гумового човна, й свистом покликав її. Але відповіді не дочекався. Дезі, замість підпливти до нього, як вона це завжди робила, й покласти голову на дошки, прохаючи ласки, відвернулася від нього, пірнула й зникла.

Севілла зійшов на понтон, що відділяв яхту від човна, але ні біля гумового човна, ні біля «Карібі» нічого не бачив. Знову свиснув, і за мить у воді коло «Карібі» завважив видовжене, гнучке, світлої барви тіло Дезі. Вона виставила з води голову й сміхотливо подивилася на Севіллу.

— Це вперше ти мені не відповіла, — сказав Севілла дельфіновою мовою свистів.

Дезі видала якийсь звук, схожий на кудкудакання.

— Бо то вперше була не я.

— Як не ти?

– Інший дельфін.

— Не плети дурниць, — сказав Севілла.

— Я не плету дурниць.

Іноді від Дезі не можна було нічого домогтися: то вона вдавала, що не розуміє його свистів, то її відповіді були зовсім нерозбірливі. Як вона відрізняється від розважливої Бі! Севілла відвернувся від неї й розгніваний пішов геть.

— Куди ти йдеш? — вигукнула йому вслід Дезі.

— Додому снідати.

— Порозмовляй зі мною! Севілла не обертаючись сказав: — Ти дурниці мелеш.

— Я не мелю дурниць. У гавані є інший дельфін.

— У гавані є дурна дельфінка, яку звати Дезі.

— Я не дурна. Поглянь.

Вона пірнула. Севілла стежив за нею, але корпус «Карібі» заважав йому бачити її, тому він повернувся на попереднє місце. Зійшовши на понтон, він виразно побачив, як дві округлі спини воднораз з’явилися над водою й знову зникли. Приголомшений, закляк на. місці. Він бачив дві спини. Цієї миті вони знову з’явилися, але трохи віддалік. Дезі і її гість кружляли по колу. Дезі плавала всередині кола й намагалась відштовхнути свого супутника ближче до понтона, однак, здається, без успіху. Севілла свиснув. Дезі сповільнила плавання, пірнула попід свого партнера, трьома помахами хвоста наблизилась до понтона, винирнула, поклала голову на дошки й подивилася на Севіллу.

— Що то за дельфін? — запитав Севілла.

— Він — мій! — урочисто відповіла Дезі.

І, відступивши назад, вона виплигнула з води й навмисне впала неподалік від Севілли, аби оббризкати його.

— Перестань, Дезі!

— На, я дурна?

— Ні.

Вона знову підплигнула і оббризкала Севіллу.

— Вгамуйся, Дезі! Отже, він твій, — провадив він, дивлячись на дельфіна. — Він чудовий.

Дезі щось промимрила.

— Коли ти його знайшла?

— Вчора увечері, в морі. Я плаваю і плаваю. Раптом переді мною з’являється дельфін, дельфін і дельфін. Вони зупиняються. Дивляться на мене й розмовляють.

— Про що розмовляють?

— Вони кажуть: «Хто це?» Великий самець підпливає і кружляє навколо мене. Я не кажу нічого, мені стає моторошно. Він дуже великий. І мовить: «Де твоя родина?» Відповідаю: «Я загубила свою родину. Я — з людьми». Великий самець відпливає й розмовляє з іншими. Вони розмовляють. Потім самці всі разом підпливають і оточують мене. Я злякалася. Саме в такий спосіб вони забивають акул. Наближаються до них і оточують їх. Але ватажок самців каже: «Добре. Ти повертаєшся до людей чи підеш з нами?» Я відповідаю: «Я повертаюсь до людей, але я граюся з вами». Ватажок каже: «Добре, грайся». Наближаються самиці, вони поштиві, крім одної, вельми старенької. Вона хоче мене вкусити. Але я клацаю зубами, й та відпливає.

Дезі замовкла.

— А що далі? — запитав Севілла.

Дезі закудкудакала:

— Великий самець підпливає. Він одганяє самиць і хоче гратися. Він великий і важкий. Ще й вродливий.

— Ти граєшся?

— Я граюся, але навколо нас — ціла юрба. Тоді я веду його сюди.

— Навіщо?

— Щоб бути спокійною.

Севілла засміявся, відтак запитав:

— Це — ватажок?

— Ні, це — великий самець. Він дуже великий. Дай йому людське ім’я.

— Пізніше.

— Дай йому людське ім’я!

— Джім.

— Джім!

Вона сміється:

— Джім!

— Скажи йому, аби він підплив ближче.

— Він боїться.

— Скажи йому: тут він з тобою грається, зі мною розмовляє. Скажи йому.

Дезі засміялася.

— Може, ти розмовлятимеш, а Джім не розумітиме. Ти погано свистиш.

Вона сміється.

— Та кинь свої дурниці, Дезі. Скажи йому.

— Завтра я йому скажу.

— Можливо, завтра він не припливе?

Дезі видала радісний, тріумфальний і навіть грубий звук.

— Джім! — сказала вона, майже цілком винирнувши з води. Випроставшись, з тріумфуючим виглядом вона повільно й урочисто віддалялась від Севілли. — Джім прийде завтра, завтра і завтра. Він мій!

— Брате мій, — сказав Голдстейн, — якщо ви мене запросите, я охоче погоджуся поснідати з вами. В Арлетти така пахуча кава. Ваша провина, а не моя, брате мій, що я приземляюся у вас так рано. Далебі, я мав би прийти до вас ще вчора ввечері. Я наївно вважав, що у вас вистачило елементарного здорового глузду вибрати один з островів Флорида-Кіс, який пов’язаний з материком шляхом, що веде до Кі-Уеста, а не цей бісовий острівець, загублений серед рифів, що його наскрізь продувають вітри. Дарма вчора ввечері я обіцяв золоті гори двом чи трьом старим мореплавцям, аби доставили мене до вас. «Ні, ні, сер, я не ризикуватиму своєю посудиною й везти вас вночі до цих божевільних». Вони дуже цікаві й говіркі, ці морські вовки. Після двох-трьох чарок перли мудрості посипалися з їхніх борід, і я почув сагу про блокхауз, у якому ви мешкаєте. Братику мій, чи знаєте ви її?

— Так, — відповів Севілла, — однак усе ж таки розкажіть, бо часто трапляється так, що дві істини виникають з одного факту. — Він дивився темними пильними очима: «Навпоказ хвальковита дотепність, скептичність, цинізм, а за цією завісою, під цим панциром — людина з справді шляхетним серцем. І ні дідька я не розумію, чому він приїхав сюди, навіщо так перевтомлював себе й витрачав стільки часу, якщо для нього було б набагато простіше зателефонувати мені».

— Ну, ось, — провадив Голдстейн, — затямте, людина, котра розпорядилася збудувати ваш блокхауз, — це славетний актор Гері Джеймс.

— Славетний? — доскіпувалась Арлетта.

Голдстейн подивився на неї голубими очима й похитав сивою головою.

— Молода жінко, — промовив він суворо, — не примушуйте мене ще раз відчути, який я старий шкарбун. Гері Джеймс був славетним двадцять років тому, а двадцять років минають дуже швидко, ви в цьому переконаєтеся. Одне слово, Джеймс прочитав «Уолдена»[59] або, як він мовив, нарешті прочитав «Уолдена», бо на світі нема нуднішої і незграбнішої книжки.

Меггі підвела голову й благоговійно, ображеним тоном, зауважила:

— Я не згодна. «Уолден» — це шедевр…

— Мені соромно, — сказав Голдстейн, знизавши плечима, — але чоловік, що з власної волі самотньо живе протягом двох років у халупці, — це чернець, імпотент або…

— Не будьте ж брутальним, — сміючись, втрутилася в розмову Арлетта.

— Словом, — провадив далі Голдстейн, — дурник. Та хай йому грець! Гері Джеймс читає «Уолдена», вирішує повернутися до природи й «жити самотньо й голим на острові». Отже, він купує цю загублену скелю, споруджує тут пристань, цистерну для питтєвої води, цей блокхауз, що ви його називаєте будинком. По кабелю проводить сюди електрику й телефон, бо така вже була в Джеймса концепція повернення до природи. Коли все зробили, Джеймс поселяється тут, живе в будиночку три дні й до свого скону більше сюди ногою не ступає.

Усі сміються. Голдстейн підморгнув Арлетті:

— Дитино моя, я хотів би випити ще одну чашку кави.

— Коли б цей будинок не був блокхаузом, збудованим цілком з бетону, — заговорив Севілла, — й не мав округлих вуглів, щоб чинити опір штормам, його давно б уже зніс якийсь циклон. Ми перебуваємо на самісінькому шляху циклонів, що йдуть з Карибського моря. В дев’яти випадках з десяти вони перетинають Флорида-Кіс. Ви, либонь, не знаєте, що тут колись стелилася залізниця, яка зв’язувала острови й добігала аж до Кі-Уеста, і що її зруйнував ураган. Однак будиночок мені припав до вподоби. Я згоден з вами, що тут, коли розіграється море, й без циклону лячно. А коли дме вітер, тут бувають такі хвилі, що перекочуються аж через рифовий бар’єр, перелітають над будинком і розбиваються бризками на терасі. Дарма що маленька гавань добре захищена, однаково доводиться кріпити потрійною линвою кітву «Карібі» й зачиняти вікна хатини великими віконницями, що їх ви допіру бачили біля входу. Відверто кажучи, складається враження, в перші години шторму, що ви перебуваєте на підводному човні. Я певен, бувають хвилі, що ковтають увесь острівець, чутно, як вони хлюпають на бетонований дах.

— Це приголомшливо! — вигукнула Сьюзі, широко відкривши голубі очі й розтуливши рота. — Це викликає в мене якесь захоплююче почуття самотності й затишку. Сподіваюсь, що ми ще дочекаємося справжнього циклону — вітру, який протягом двох діб дутиме з швидкістю сто п’ятдесят кілометрів на годину.

Пітер простягнув свою довгу руку й поклав її Сьюзі на плече.

– І води в цистерну, — сказав він, голосно засміявшись. — Доброї теплої зливи на дві доби — ось чого нам треба.

— Брате мій, — Голдстейн плеснув долонями об поли, — пропоную вам залишити товариство юних любителів штормів і провести мене на «Карібі».

Севілла зиркнув, на нього. Врешті він підвівся. З тераси до маленької гавані збігав бетонований, розкреслений червоними смугами схил, а з обох боків цієї доріжки, мов то була спроба перетворити людський порядок щ суцільне безладдя, стелилась коралова пустеля. Голдстейн ішов з незграбною поспішністю поряд із Севіллою: він нагадував мамонта, його великі ноги важко підстрибували на бетонованій доріжці, хитрі очі, широкі й круглі плечі, тяжка щелепа висувалася вперед, посивіла чуприна старого лева вилискувала на сонці. Переступивши незграбно через кормовий борт, він важко опустився на лаву в кокпиті.

— Брате мій, — мовив він, — це диво. Я не піду до каюти. В ній завжди жорстко й сумно, в каюті яхти. А кушетки такі вузенькі, що й мови не може бути про те, щоб на них спати з дружиною. І це мене засмучує, — провадив він, милуючись «Карібі». — Однак це — диво. Диво з хрому, червоного дерева, лаку та міді, й до того ж ця негідниця така красива, така приваблива, така бездоганна за своїми формами. Мав би я більше часу, попросив би вас влаштувати невеличку прогулянку. На такій штуці дістатися до Куби — дитяча розвага.

— Для цього, — посміхнувся Севілла, — я вибрав би великого гумового човна й підвісний мотор «Меркюрі». Не збігло б і чотирьох годин, як я досяг би узбережжя біля Пінардель-Ріо. Можна б і швидше, якби не могутні течії, що починаються в Мексиканській затоці й рухаються в напрямку Атлантики. Коли зважити, що мій човен невисокий, я більше би мав шансів уникнути зустрічі з пильними американськими кораблями і з кубинськими суднами берегової варти. На цих наголошую особливо. Гадаю, наші інтриги мали б примусити кубинців завжди бути напоготові. Ну, гаразд, — провадив далі він, обернувшись до Голдстейна, — що ви хочете мені сказати? Є якісь новини щодо мого закордонного паспорта?

Голдстейн похитав головою:

— У державного департаменту інші клопоти. Вони надто зайняті тим, щоб утягнути нас у цю прокляту третю світову війну. В мене склалося сумне враження, ніби країна божеволіє; осліпши й опустивши голову долі, вона кидається в атомний конфлікт через вищерблене самолюбство, легковажно, безглуздо, через звичайний збіг обставин. Навіть важко повірити. Ніколи ще ми не знали так погано, хто ж врешті-решт керує США. Звичайно, не той сердега Сміт із своїми витівками студента, який вдає з себе дорослого. Його виступ здавався мені надто жалюгідним. За зовнішньою твердістю відчувалась така невпевненість. Ви знаєте, я з ним добре знайомий. Я працював на нього під час передвиборної кампанії. Я запитую себе: що все ж таки таїться в людині, що робить її здатною вбивати інших людей? І насамперед, навіщо ми, американці, прийшли до Південно-Східної Азії, можете ви мені сказати? — Голдстейн жваво озирнувся. — Гадаю, тут можна все говорити? їм ще не вдалося вмонтувати мікрофон на «Карібі»?

— Як ви самі переконалися, — усміхнувся Севілла, — вночі острів недоступний, а вдень у гавані завжди хтось вовтузиться.

Голдстейн нахилився над бортом.

— Я не бачу вашої дельфінки.

— Тепер ми працюємо тільки вночі. Вдень Дезі немає, й тільки ввечері вона повертається додому. Щовечора приходить, адже надто вже звикла до нас і особливо до «Карібі». Коли спадає ніч, Дезі повертається, щоб пригорнутися до яхти, як дитина до матері.

Севілла замовк, випростався, глипнув на Голдстейна.

— Гаразд, — промовив він, — що там у вас?

Голдстейн заморгав, відвів очі й відказав:

— Адамс добивається зустрічі з вами.

Севілла підвівся, поклав обидві руки на штурвал і повернув його на кілька градусів ліворуч, наче «Карібі» перебувала під парусами. Севіллі забаглося вивернути її іншим бортом.

— Ніколи! — спокійним тоном сказав він, але пальці, що затискували штурвал, поблякли. — Ніколи! — повторив приглушеним голосом Севілла. Його щелепи так зціпилися, що ледве говорив. — Я з цими людьми порвав. — Вони перезирнулися, запала тиша, яка мовби згущувалася й заморожувала їх обох. Голдстейн сидів, виставивши вперед обличчя, мов черепаха, котра озирає шлях, а Севілла стояв за штурвалом, розчепіривши ноги, прикипів очима до форштевня, не опускаючи голови. Він виглядав тепер набагато вищим, зосередженішим і рішучішим, наче гнів і кривди, заподіяні йому, розпирали його. — Я з цими людьми порвав, — повторив він таким самим глухим, стриманим, ледь чутним голосом.

«Цей не вибухне, — мислив Голдстейн, — не виллє свого, гніву, а затамує його в собі».

Голдстейн звів угору руки й ляснув себе великими долонями об поли.

— Брате мій, — повів Голдстейн бадьорим і життєрадісним голосом, — це ваша справа. Я приїхав до вашого гніздечка, бо Адамсові — він учора прилетів з Вашінгтона — вдалося мене переконати, що все це, я цитую його слова, «страшенно важливо». Спершу я відмовився. Але ніколи мені не випадало бачити, щоб людина так хвилювалася. Не твердитиму, що він падав мені до ніг, але майже. Я ніколи не бачив Адамса в такому стані. Він завжди був холодний як риба. Одне слово, я погодився переказати його прохання і зробив це. Якщо відхиляєте Адамсове прохання, то вже ваша справа, вона мене не обходить. Дуже добре розумію вашу точку зору. Ця зграя негідників повелася з вами не дуже чемно. Ще раз, я тільки переказую, повторюю його слова: «Ви скажете йому, що це страшенно важливо». Голос його тремтів. Людина я байдужа, одначе все ж таки вмію відчувати людське хвилювання. Він повторив разів із десять: «Це страшенно важливо». А зараз я тільки переказую його слова. Доручення виконане, і йду собі геть. — Голдстейн ще раз ляснув долонями себе об поли й, наче від цього його ноги випросталися, жваво підвівся.

Севілла відпустив штурвал, обернувся до Голдстейна, засунув руки до кишень і мовив:

— Я погоджуюся за двох умов: перше — зустріч відбудеться тут; друге — мені знову віддадуть Бі й Фа, не просто довірять на той чи інший час, а саме віддадуть у мою неподільну власність. Я підкреслюю, що ці умови не можуть бути предметом переговорів, а є їхнім засновком.

— Що ж, — Голдстейн усміхнувся, — я з радістю завважую, що ви вмієте бути рішучим, коли не йдеться про гроші. Якщо ви накажете своєму молодому любителеві штормів перевезти мене на гумовому човні через рифи, я передам Адамсові ваші умови. Він чекає на мене на материку. А якщо він прийме ваші умови, то Пітер відразу зможе привезти його на острів.

Не минуло й години, як Пітер повернувся з Адамсом і молодиком, що його Севілла бачив уперше.

— Наш човен випускає повітря, — крикнув Пітер. — У ньому невеличка дірочка. Якщо ви допоможете мені витягти з води й винести на терасу, я негайно його полагоджу.

— Знайомтеся, мій помічник Ел, — нервово, уривчасто сказав Адамс.

Севілла вітально махнув рукою Адамсові, але, залишившись стояти на місці, не промовив ні слова.

Адамс провадив далі:

— Коли ваша ласка, ми можемо вам допомогти.

З обох боків човен мав по дві каучукові ручки, й учотирьох вони зовсім легко винесли його на терасу. Але перекидаючи човна на прохання Пітера, намочили собі черевики й штани.

— Якщо дозволите, я піду й розпалю вогонь у каміні, аби висушитися, — сказав Адамс. — А тим часом Ел огляне будинок, перевірить, чи десь не вмонтували вам апарат для підслуховування.

— Мене це б дуже здивувало, — зауважив Севілла. — Якщо взяти до уваги підводні скелі, то острів цілком неприступний. Є до нього тільки один підхід — фарватер, що веде до гавані, однак він навіть не зазначений. Дуже важко обминати деякі рифи. Ви самі переконалися. Вже втретє цього місяця ми продірявили свого човна.

Кошлате полум’я, червоне знизу й блідо-рожеве на вершечку, палахкотіло в камінні, облизуючи ялинові полінця, й з хрускотом розсипалися вусібіч іскорки. Адамс розшнурував черевики й, роззувшись, почепив їх над вогнищем. Відтак, розлігшись у пофарбованому в біле фотелі-гойдалці, підніс ноги до ватри.

— Чи доводилося вам залишати острів відтоді, відколи ви його купили?

Севілла заперечив кивком голови.

— Незважаючи ні на що, завжди знайдеться хтось, — мовив Адамс. — Під час великого припливу ясної ночі. Один або двоє аквалангістів, діставшись до даху…

— Дах з бетону, — сказав Севілла, — єдиний отвір — димар. До того ж ми ватру майже щодня розпалюємо.

У дверях вітальні з’явився молодий і заклопотаний Ел з шкіряною торбиною в руці й біноклем, що висів на ланцюжку через плече.

— Де я можу знайти драбину?

— У повітці, — відповів Севілла. — Зверніться до Пітера.

— Озую черевики, — злегка усміхнувся Адамс, — доки підметки не зашкарубли. — Його бліде, старанно виголене, з правильними рисами обличчя було зоране зморшками. Якусь мить мовчали і чекали на Ела, втупившись поглядом у вогонь. Севілла нахилився, взяв щипцями почорнілу, трохи обгорілу гілочку й просунув її між двох розжеврілих полінець. Спершу якусь мить, що здалася Севіллі надто довгою, вона не горіла, але відтак враз спалахнула полум’ям, і обоє полінець також запалахкотіли веселим і жвавим потріскуванням.

— Здається, ми вже висохли, — мовив Севілла, — можемо гасити вогонь. До того ж зараз вже тепло.

Увійшов Ел. Дитячі губи, чорні брови, що перекреслювали чоло, надавали йому вигляду скромного й досвідченого юнака.

— Все о’кей, — доповів він, — ніякого підслуховування не виявлено. Електропровідники цілі, ніякої підозри. А на обрії навіть рибальського човна немає. Проте на всяк випадок, доки ви розмовлятимете, я посиджу на даху.

— Залиште нам свої черевики, — докинув Севілла, — вони мокрі. Пітер вам дасть інші.

— Не турбуйтеся, — відповів Ел, що скидався на суворого пуританина, й причинив за собою двері.

— Дякую, що прийняли мене, — повів Адамс, втупившись у ватру. Відсунув свій фотель-гойдалку, але не повернув голови до Севілли. — Ви не мусите говорити мені те, що думаєте, я все знаю. Я телефонував вищому керівництву: ваші умови прийнято. Вам ще сьогодні віддадуть Бі і Фа в неподільну власність. Ось вам писана гарантія. Проте я маю попередити вас: сьогодні володіти цими двома дельфінами — це, накликати на себе деяку небезпеку.

Севілла жваво обернувся до Адамса.

— Для кого небезпека?

Адамс, не глянувши на нього, відповів:

— Для них і для вас. Але, якщо ваша ласка, ми залишимо на острові загін охоронців.

— Дякую, не треба, — відказав Севілла з відтінком прикрої іронії в голосі, — мій острів — приватна лабораторія. Ніхто мене не фінансує, ніхто не контролює і ніхто не стереже.

Адамс відсунув фотель від вогню.

— Я здогадувався, як ви реагуватимете. Гаразд. Дозвольте мені розповісти те, що є в моїх силах. Бі й Фа виконали одне завдання, яке саме — ми не знаємо. Діяли два загони: загін «А» — наші люди — доставив Бі й Фа безпосередньо на місце й там передав їх оперативному загонові, який ми назвемо загоном «В».

— Ми, либонь, могли б назвати його й загоном «Сі», — посміхнувся Севілла.

— Я нічого більше не знаю, — відповів Адамс безбарвним холодним голосом, не відводячи очей від вогню. — Я не роблю ніяких здогадів, а тільки викладаю факти. Ми нічого не знаємо про загін «В»: ні про його походження, ні про його склад, ні про його завдання. В присутності Джонсона ми одержали наказ на найвищому рівні, й ми його виконали. Я розповідаю далі: о годині «Ч» загін «А» у відкритому морі передає Бі і Фа загонові «В» і відразу повертається на свою базу. За дванадцять годин ми отримали таку радіограму від загону «В»: «Ми втратили сліди Бі й Фа, чи ви не бачили їх?» Опісля ми щогодини отримували від загону «В» ту саму радіограму. О «Ч+26» годині з доброго дива Бі і Фа повертаються на нашу базу зовсім зморені. Ми гадаємо, що від години «Ч» вони безперестану пливли 26 годин! Боб допитує їх. Вони мовчать.

— Одне запитання, — озвався Севілла, — де перебував Боб після години «Ч»?

Адамс кивнув головою:

— Боб не залишав загону «А». Веду далі. Боб допитує Бі й Фа. Вони мовчать, ні слова не промовляють, навіть неприязно ставляться до Боба. Дивна поведінка, дивна, враховуючи його добре ставлення до дельфінів. Ми губимося в здогадах. Чому Бі й Фа, виконавши чи не виконавши завдання, не повернулися до загону «В»? Що вони зробили, аби дістатися знову до нашої бази? Врешті, як розтлумачити їхнє ставлення до Боба? Ми відразу доповіли про це й одержали два накази: перший — не повідомляти загонові «В», що Бі й Фа знайшлися, а другий — репатріювати Бі й Фа. Отже, після повернення дельфінів ми не вгавали розпитувати їх. І дарма. Вони неприязно мовчать, відмовляються від будь-якої ласки й загрозливо клацають зубами, коли до них наближаються.

Адамс замовк. Севіллу здивували спотворені риси його обличчя й обережний тон. Севілла дивився на вогонь: всупереч його сподіванню замість погаснути він розгорівся, хоча лишилося зовсім мало дров. Повільно жеврів, мовби зберігав сили, не виливаючись в полум’я, але без диму, без отого огидного запаху сміття й руїн, що завше з’являється при догорянні решток дров. Севілла випростався, поклав руки на підлокітники фотеля й зиркнув на Адамса:

— Здогадуюся, ви віддаєте мені Бі й Фа, аби я примусив їх заговорити, а ви дізналися б від мене, що скоїлося.

— Еге ж, — відказав Адамс, не міняючи пози.

— З ваших застережень я доходжу висновку, що є люди, котрі виявляють велику зацікавленість у…

— Так, — перебив його Адаме.

— Що ж, ви мені розповідаєте про цю справу надто багато або занадто мало. У вашій розповіді є недомовки. Ви мені казали про годину «Ч», але не назвали місце й дату проведення операції.

Адамс кивнув головою.

— Я розповів вам усе, що міг.

Севілла зиркнув на нього, але не зміг упіймати Адамсів погляд. Тоді він підвівся й подумав: «Я встаю. Але чому? Від потреби діяти, чи то рефлекс утечі?» Ледь примусив себе стояти нерухомо. Обперся рукою на фотель, однак його ноги тремтіли. Опустивши долу очі, завважив, як ліва нога конвульсивно здригається. Тоді натиснув ступнею на землю, але не притамував трепету. Опустився в фотель, ноги все тремтіли. Почув себе виснаженим, знесиленим, немічним. Бачив лише Адамсів профіль, й несподівано йому забаглося крикнути: «Та подивіться на мене, Адамсе, подивіться ж на мене, чому ви боїтеся подивитися мені в очі?»

Адамс підвівся.

— Чи можу я зателефонувати?

— Звичайно.

Твердим кроком той підійшов до секретера, зняв трубку й набрав номер.

— Алло, говорить Герман… Дайте мені Джорджа… Джордже, привезіть дві скриньки пива, скриньку кока-кола й гроно бананів. Дякую. Місця для посадки цілком вистачить.

Поклав трубку й підійшов до Севілли.

— Вертоліт привезе їх сюди за годину й забере мене.

— Я зрозумів, що означає «дві скриньки пива», — сказав Севілла. — Але що таке «кока-кола» й «гроно бананів»?

Адамс усміхнувся.

— Зваживши на ваші пацифістські ідеї, я здогадуюсь, що ви не озброєні.

— Ні.

— Кока-кола буде вам саме до речі. Я даю вам невеличкий передавач.

— Розумію.

— Ви вмієте поводитися з легкою зброєю?

— 1944. Арроманш.

— Вірно. Власне, про що я запитую? Ніби я не знаю вашої біографії!

По хвилі мовчанки Севілла сказав:

— Може вип’єте чашку кави?

— Охоче.

Севілла пішов уперед і провів Адамса до вітальні. Там були три жінки.

— Хоча ви ніколи не зустрічалися з цими жінками, — сказав Севілла, — гадаю, що все знаєте про них. Арлетто, це — Герман.

— Місіс Севілла, — поважно заговорив Адамс, — для мене велика честь познайомитися з вами. Ваш чоловік добрий жартівник. Ви, звісно, знаєте моє справжнє ім’я.

— Дуже рада, містере Адамс, — холодно відповіла Арлетта.

Адамс здалеку легенько вклонився Сьюзі й Меггі, вони похитали головами у відповідь, але залишилися на своїх місцях.

— Меггі, — запитав Севілла, — чи не знайдеться у нас дві чашки кави для містера Адамса й для мене?

— Звичайно, знайдеться.

Вони сіли за довгий, вкритий голубим пластиком стіл. Задзеленчав телефон, Севілла взяв трубку:

— Севілла слухає… Хто? Джордж? Який Джордж?

— Це мене, — втрутився Адамс, простягуючи руку. — Алло, Франклін?.. Говорить Натаніел… Що?.. — Адамс зблід і стиснув трубку. — Берті на місці?.. Тоді передайте йому, аби він зателефонував і доповів про обстановку.

Адамс поклав трубку й подивися на Севіллу втомленими, запалими очима. Захекався, нібито щойно витратив багато зусиль.

— Боб розбився на авто. Щойно знайшли його в яру.

Хтось скрикнув, а Адамс лячно здригнувся. Севілла підвів очі й помітив, як Меггі, схопившись руками за голову, вибігла з помешкання.

— Підіть до неї, Сьюзі, — попрохав Севілла.

— Що коїться? — запитав Адамс.

— Меггі кохала його.

— Я забув про це, — відказав Адамс. — Хто знає, може…

— Даруйте, — перебив його Севілла.

Він швиденько вийшов з кімнати, наздогнав на терасі Сьюзі й шепнув їй:

— Перше ніж підете втішати Меггі, передайте Пітерові, аби він стежив за Елом.

Севілла повернувся до вітальні. Арлетта поставила перед Адамсом чашку кави.

— Дякую, — вклонився Адамс.

— Чи не бажаєте тістечка?

Севілла стежив за Арлеттою. В її голосі бриніла холодна неприязнь. Вона не забула про шпигунство за дачним будиночком.

— Ні, — відповів Адамс. — Дякую, я не голодний.

І обернувся до Севілли.

— Як він водив авто? Севілла глянув на Адамса.

— Добре, дуже обережно.

Адамс втупився поглядом у голубий пластик стола, підніс чашку до губ й жадібно випив.

— Вип’єте ще одну? — байдуже спитала Арлетта.

— Так.

Задзеленчав телефон. Севілла взяв трубку, послухав і передав Адамсові.

— Берті?.. Говорить Ернест… Вас дуже погано чутно… Нічого? Нічого? Як нічого? Згорів?…

Меггі лежала горілиць, зарившись головою в подушку, її плечі здригалися в риданні. Сьюзі причинила двері й, сівши біля Меггі, знизала раменами: «Ось уже який раз я потураю брехні. Та чи усвідомлює вона, що так забрехалася? Певне, ні. — Сьюзі дивилася на рамена Меггі, що здригалися від схлипування, й подумки докоряла собі: — Після всього отой сміх не що інше, як лицемірство. А скорбота, якщо навіть і невиправдана, ніколи не буває фальшивою». Меггі обернулася, міцно вчепилася руками в Сьюзі й дивилася на неї заплаканими очима.

— Та ну ж бо, — промовила Сьюзі тихим страдницьким і жалісливим голосом, — вгамуйся, не роби собі прикро.

Водночас Сьюзі побачила себе в люстерку, що над канапою, й мислила: «Хай йому грець! Оце липке співчуття, солодке вдавання з себе довіреної особи, ця брехня може пересудомити». Їй здалося, що Меггі промовила уриваним голосом: «Бач, Сьюзі…» І вона подумала з гнівом: «Атож, безглуздя, цирк, сентиментально-сексуальне убозтво. З чого тут сміятися й чому одночасно плакати?»

— Бачиш, Сьюзі, — мовила Меггі уриваним голосом, — є одна жахлива річ, котру я ніколи не зможу собі пробачити То я його вбила. Ой Сьюзі, не заперечуй. Я поводилася так легковажно, необмірковано, жорстоко, — вона схлипувала, і її негарне обличчя, облившись слізьми, стало ще бридкіше. — Я довела його до відчаю. Так, справді. Спершу відмовилася одружитися з ним. Я вже розповідала тобі. Розумію, все це може видатися безглуздим, невірним і навіть неприродним. Але я не хочу мати дітей, бо не люблю їх. Звісно, сказати таке — річ дивна. Та що я можу вдіяти? Такої вже я вдачі. Хочу признатися тобі, є ще гірше, набагато гірше Отже, аби ти знала, що я повелася з Бобом таки негідно. Якщо я не забажала одружитися з ним, то мала б… Сьюзі, ти дівчина чесна, щира, ти не заперечуватимеш… Я мала б віднадити його від себе. А хтозна, чи були б у мене діти від нього. Ось чому, гадаю, я маю вибачитися перед ним. Мушу сказати, ніколи так до жінки не залицялися, не переслідували її, точніше кажучи, не полювали на неї. Однак у Боба ці-виходило не грубо, не нахабно, а з такою чарівною вишуканістю: вона вловлювалася в тисячах дрібниць. Наприклад, як він за столом таємниче уникав мого погляду. А згодом казав: «Кохана моя, я не можу дивитися на тебе, бо всі здогадалися б». О, він був чарівний! Яка люб’язність, яка вишуканість! Слухай, Сьюзі, скажу тобі, це зізнання дороге мені, але воно приносить для мене полегкість. Звісно, ти пам’ятаєш, як однієї п’ятниці ми поїхали в його авто на Уїкенд.

— Ні, — ледве стримувала роздратування Сьюзі, — я нічого не пам’ятаю. — А сама подумала: «Еге ж, це нібито я намагаюся зупинити потічок, гатячи його невеличким камінчиком».

— Що ж, може, я помиляюся щодо дати, — озвалася Меггі. — Та це дрібниця. В усякому разі, я впевнена, що то було в березні. Ми поїхали вдвох. Пригадуєш, він тоді тільки-но купив двомісного «форда», сидіння в якому було з червоної шкіри. Боб не любив пластику. Отож того дня він зі слізьми на очах умовляв мене, і я піддалася, дозволила йому повести себе до мотелю. В готельній карточці він записав мене під своїм прізвищем. Сердега, певне, був радий давати мені своє прізвище бодай на одну ніч. Врешті, Сьюзі, не думай про мене лихого, я не хочу пом’якшити свою вину.

Навіть там, у невеличкій кімнаті на березі моря (пригадую мальовничий краєвид, ми були майже на пляжі), навіть там він був такий добрий, такий делікатний. Якби я захотіла, він не зачепив би мене. Але то я, Сьюзі, я сама, — вона прикрила долонями своє заплакане розпашіле обличчя.

— Та ну ж бо, — загомоніла Сьюзі, — не думай про це, бо цим сама собі робиш лихо.

— О, ти не розумієш! — вигукнула Меггі. — Яка я жорстока, що віддалася йому, а потім відмовилася вийти за нього заміж. Як прикро! Я не перестаю думати про ту ніч. Ми тоді й ока не зажмурили. Була така гарна погода, на небі сяяв місяць. Ми чули, як за кілька кроків від нас завмирало море. Боб дивився на мене, очі його світилися невимовним безнадійним благанням. Я не промовила ні слова, не сказала «так», чого він чекав. Я мовчала. Мене пойняла дивна хоробрість, я віддала йому своє тіло і не більше. Пам’ятаю, він нерухомо лежав поряд зі мною. Навіть тепер із галюцинуючою виразністю привиджається його профіль на подушці — крізь заплакані шибки до нас прокрадалося місячне сяйво, — такий красивий, тендітний, майже жіночий за своєю ніжністю. Його великі очі з незбагненним смутком дивилися кудись у порожнечу. Як могла я бути такою жорстокою, Сьюзі? Все сталося з моєї вини, все почалося тієї ночі в мотелі. Хіба Боб скомпонувався б з тими людьми й поїхав би з Бі й Фа, якби я погодилася стати його дружиною? А тепер прийшла звістка, що він загинув, став жертвою автомобільної катастрофи. Але ж він водив авто мов той ангел! Він так боявся великої швидкості. Пригадуєш, Боб казав, що авто має пливти вулицею, як корабель морем. Він скінчив життя самогубством, ось що. Ні, Сьюзі, я не можу приховати від себе правди. Навіть якщо й доведеться вдвічі більше страждати й докоряти собі. Боб скінчив життя самогубством, бо не зміг жити самотньо, далеко від мене, без надії, без дітей, яких я мала б йому подарувати. Хіба я зможу, Сьюзі, вибачити собі свою жорстокість, черствість, несвідомість, те, що відштовхнула його, сердегу, як і колись Севіллу? Але Севіллі я не вчинила нічого лихого. То був звичайний інстинкт, навіть гірше. Бо коли перша жінка після мене пішла йому на догоду, він одразу спокусився й залишився вдоволений. Бідна Арлетта, вона стала в цій історії тільки підмінною особою. Я все думаю, як Арлетті на серці, коли вона усвідомлює це час від часу. До того ж без сумніву, Севілла — людина вельми розумна. Але як чоловік, він трохи страшний. Що ти думаєш про ті очі, рот, оте руно на грудях? Між нами кажучи, Сьюзі, я побоялася б віддатися Севіллі. Мені б здавалося, що то мене зґвалтував патруль морських піхотинців. Зрештою, яким би Севілла не був, я його не ганю. Він просто чоловік і все. А Боб, — струмками котилися сльози її веснянкуватим обличчям, — Боб не просто людина, Сьюзі, а архангел, такий чистий, ніжний, лагідний. Я була погрібна йому як натхнення, а не як коханка. Я потрібна була йому, розумієш, як ніхто інший у світі.

— Ти маєш проковтнути це, — рішуче мовила Сьюзі, даючи Меггі пілюльки. — Ковтай, а тепер запий. За якусь мить ти заснеш.

Вона стиснула руку Меггі й тримала її, аж доки та не почала дрімати. Сьюзі дивилася на зморене багрове обличчя, залите сльозами. Воно схоже було на обличчя боксера, що програв бій. О, так, по суті, сердешна Меггі зазнала поразки в першому раунді на терені кохання, заздалегідь стала приреченою на голод, жалюгідний голод кохання; на страждання — найобразливіше страждання в світі нетлінних людей. Сьюзі піднесла ліву руку до свого обличчя, провела нею по щоках, але все було на місці, доладно розподілене — тендітні щоки, ямочки на них, викарбуваний носик, маленьке вухо, уста з принадною складкою. «О, несправедливо, несправедливо Меггі приречена на голод і разом з нею мільйони самотніх людей, що не можуть думати про щось інше». Меггі спала. Сьюзі випустила руку подруги й вийшла з кімнати. Вдихнувши на повні груди Повітря, підтюпцем побігла до повітки, де Пітер, стоячи навколішках, лагодив моторчик до човна.

— Пригорни мене, — попрохала вона.

— У мене брудні руки, — підвівся Пітер і подивився на неї лагідними очима.

— Ох, Пітере, чом же ти такий?

Він обійняв її, притискаючи ліктями до своїх гарячих грудей і махаючи долонями в повітрі.

— Ні, ні, — заперечила вона, — не так. Притисни мене міцніше.

Сьюзі важко дихала, очі її іскрилися слізьми. Дівчина обхопила руками юнацький стан і міцно пригорнулася до нього, мовби їй забаглося злитися з ним.

— Сподіваюся, — сказав Адамс, — тепер ви самі розумієте, що потрібен загін охоронців на острові?

— Зовсім ні, — відрубав Севілла, підвівши голову й дивлячись йому в очі. — Я категорично відмовляюся від нього. Я не змінював своєї точки зору.

— Послухайте, Севілло, дозвольте мені наполягти на своєму. Після того, що сталося, цілком зрозуміло, що, коли Бі й Фа повернуться до вас, вам загрожуватиме серйозна небезпека.

Арлетта розтулила губи, намагаючись сказати щось, але зустрілася поглядом з очима Севілли й стрималась.

— Місіс Севілла, ви хотіли щось сказати?

— Ні, — відповіла вона крижаним голосом. — Нічого суттєвого.

Адамс довго розглядав Севіллу.

— У такому разі, — повільно мовив той, — я не знаю, чи зможу довірити вам дельфінів. На мій погляд, без загону охоронців на острові не буде найменших умов безпеки.

— Що ж, не довіряйте їх мені! — відрубав Севілла. — Я не прошу. — Й додав — Я не запрошував і вас приїздити сюди.

Промовчали. Адамс, засунувши руки в кишені, втупився очима в підлогу.

— Вас дуже важко зрозуміти. Кілька місяців тому, я добре запам’ятав, ви казали мені, що дорожите Бі і Фа, як рідними дітьми.

Обличчя Севілли ще більше спохмурніло. «- Обставини штовхали мене на перебільшення своїх почуттів.

Арлетта глянула на Севіллу. Здавалося, вона знову хотіла щось сказати, але передумала. Всі знову замовкли.

— Дозвольте мені коротко висловити свою думку, — сказав Севілла, наголошуючи на кожному слові. — Якщо ви вирішите, покладаючись на здоровий глузд, не передавати мені Бі й Фа, чудово, ви можете скасувати своє розпорядження щодо вертольоту. Пітер відвезе вас на материк. Коли ви передасте мені їх, то письмовим документом підтвердите, що вони вважатимуться моєю приватною власністю. У свою чергу я зобов’язуюся, якщо вони заговорять, записати їхні свідчення й передати вам. Але ні в якому разі я не погоджуюся на присутність загону охоронців на острові. Проте якщо ви забажаєте влаштувати вартування на морі, віддалік від острова, то це ваша справа. Я згоден отримати від вас зброю й рацію для зв’язку з вашою базою на морі. Однак я проти спостережень з повітря й польотів над островом.

Адамс не підводив очей, перечекав хвильку й сказав:

— А я в свою чергу мушу зауважити: коли Бі й Фа розкажуть вам усе, що сталося, то одного запису мені буде замало. Я повинен вислухати цю розповідь з їхніх уст.

— Згоден, — Мовив Севілла й відразу додав — З їхнього дихала.

— Прошу?

— Не з уст, а з дихала.

— О, я забув, — сказав Адамс, вимушено усміхаючись. — По-друге, мені здається, що Меггі, Сьюзі й Пітер мали б триматися осторонь від цього.

— Гаразд, — відказав Севілла. — Раз так, то ось що я вам пропоную: ваш вертоліт приземлиться на терасі, вивантажить зброю, радіоапаратуру й дельфінів. Ваші люди випустять їх у море біля пристані без нашої допомоги. Відтак вертоліт забере вас, Ела й відлетить. Коли вас тут не буде, я з Арлеттою, тільки ми обоє, спробуємо знайти контакт з дельфінами.

— Я пропоную вам іще один варіант, — промовив Адамс по короткій мовчанці. — Я міг би бути присутнім, коли місіє Арлетта й ви шукатимете контакту з дельфінами.

— Ні, — заперечив Севілла, — це зовсім неможливо.

— Чому?

— Я повинен повторити? Ця лабораторія належить мені, ніхто мене не фінансує й ніхто не наглядає за нею. Адамсе, — провадив він розгнівано, — коли ви бажаєте витрачати час на те, щоб ставити під сумнів мої умови, ми з вами ні про що не домовимося. Вирішуйте. Що ж до мене, я вважаю, що наші переговори скінчилися.

— Я згоден, — сухуватим тоном відповів Адамс. — Дозвольте сказати, що ви були надзвичайно рішучі в цих переговорах.

Севілла зиркнув темними очима на Адамса й якусь хвилю мовчав. Потім різко махнув рукою й сказав:

— Якщо дозволите, я залишу вас на пару хвилин самого. Ви зможете написати документ, котрий підтверджуватиме, що ви віддаєте нам Бі й Фа.

Севілла кивнув Арлетті, вийшов з нею з кімнати й попрямував до повітки. Побачивши його, Пітер підвівся, написав кілька слів на сторінці свого записника, вирвав аркуш і подав його Севіллі. Арлетта глянула на Сьюзі.

— Як ся має Меггі?

— Вона спить. Я дала їй снодійне.

— Як вона сприйняла?..

— Як і слід було цього чекати. Нібито це її вина. Вона довела Боба до відчаю, й тому той згубив життя.

— Нещасна дівчина. Не знаю чому, але в мене завжди таке відчуття, мовби я в чомусь завинила перед нею.

— В мене також.

— Чи знаєте, що в вас на спині сукня зовсім засмальцьована. Ви, певне, сперлися на мотор.

— Можливо, — відповіла Сьюзі усміхнувшись.

Нараз якимось дивним поривом вона схопила Арлетту за руки й міцно стиснула їх.

Севілла передав Арлетті цидулку, що її він одержав від Пітера. Вона мовчки прочитала: «Ел встановив апаратуру. для підслуховування, але він не підходив до пристані».

— Що ви тут налагодили? — запитав Севілла голосно.

— Полагодив великого гумового човна, але до завтра не спускатиму його на воду.

— Гаразд. Лишайтеся тут самі. Ми з Арлеттою підемо й натягнемо сітку при вході до басейну.

Коли вони підійшли до гавані, Арлетта обернулась до Севілли й шепнула:

— Чому ти не погодився взяти загін охоронців, що його тобі пропонує Адамс?

— Мені не сподобалась Адамсова наполегливість. Такий загін — це палиця на два кінці.

— Так міркуєш?

— Так, звісно. Я відчув хиткість у позиції Адамса. Певен, він прагне знати правду. Але чому? Щоб передати її на «вищий рівень»? Напевно. А може, просто для того, щоб одержати перевагу над загоном «В»? Я не довіряю йому.

— Ти гадаєш, він або його шефи, зваживши всі «за» й «проти», прагнутимуть знищити істину?

— Еге ж, я так думаю.

– І в такому разі…

Севілла подивився на неї своїми темними очима.

— У такому разі ми будемо зайві.