Тварина, обдарована розумом

V

14 травня. Минув цілий тиждень після шлюбної ночі Івана та Бессі. За три тисячі кілометрів од їхнього затишного басейну в зоні низького тиску Карибського моря на широті колумбійського міста Барранкілья віяв грайливий і невинний вітерець. Ніхто й не гадав, що в ньому таїлася якась небезпека. Та раптом з шаленою швидкістю закружляли вихори, повітряні струмки здіймалися спіраллю вгору, кружляючи навпроти годинникової стрілки. О дев’ятій вони злилися в один велетенський вихор, заввишки дванадцять кілометрів і завширшки сто кілометрів, що здіймав на морі страхітливі хвилі. Одна хвиля, висотою дванадцять метрів, розтрощила сталеву обшивку носової частини колумбійського вантажного судна «Тібурон», і його заливало водою. «Тібурон» кинув благальне «SOS», це благання почув і передав далі північноамериканський літак з бюро погоди, що вивчав наближення циклону.

— Генрі, — мовив У.Д.Дікенсон, коли літак став страхітливо витанцьовувати й пілот кабрирував його, аби набрати висоту, — тобі випала честь охрестити цю кралю.

— Я назву її «Ханною», — відповів Ларський, — на згадку про моє перше побачення з вихованкою Клівлендської льотної школи. — Господи, то було гарненьке дівчисько італійського походження, з очима, схожими на…

— Мені здається, — полегшено зітхнув Дікенсон, виводячи літака з воронки циклону, — що «Ханна» піде сказати своє слово Кубі й Кастро. А якщо вона тільки легенько її зачепить, у такому разі Флорида зазнає багато лиха.

Було тридцять п’ять хвилин на одинадцяту. Циклон «Ханна», швидкість якого вже досягла ста п’ятдесяти кілометрів на годину, дістав офіційне визнання на радіохвилях Центральної Америки й Сполучених Штатів. Тим часом він продовжував описувати в Карибському морі свою спустошливу дугу з південного на північний захід. До портів безнадійно квапилися кораблі, в Мексиканській затоці заборонялися польоти літаків; у кубинській провінції Пінардель-Ріо оголосили тривогу, майамське радіо щогодини передавало тривожні повідомлення. О дванадцятій годині «Ханна» наздогнала бразильський човен, що контрабандою доставляв тютюн до берегів Нікарагуа, й, давши йому два ляпаси, поховала його в хвилях. За десять хвилин до першої години неподалік від Пуерто-Кабесас «Ханна» зненацька налетіла на мексиканське каботажне суденце й розчавила його разом з десятьма пасажирами, не полишивши ніякого сліду. О шістнадцятій годині досягла острова Козумель і потопила три рибальські кораблі, що добувалися до мексиканського берега; о вісімнадцятій перетяла Юкатанський канал і обігнула півколом провінцію Пінардель-Ріо, де, сховавшися в своїх верас-ен-тьєрра[19], кубинські гуахірос вичікували її жахливого наближення; відтак звернула на північний схід, злегка зачепила Кі-Уест, шалено промчала обіч Флориди, зоставивши ліворуч Палм-Біч, а праворуч — Багамські острови, прокотилася до Атлантичного океану, там і сконавши.

Оскільки циклон не вгамовувався, о пів на восьму вечора вітряне пасмо — блудне дитя, відірване від гігантського урагану, — промчало над північноамериканським берегом, північніше Палм-Біча, пустотливо зірвало дахи й висмикнуло кілька пальм, обмило берег хвилями на якихось десять кілометрів і, несподівано відступивши, накликало страхітливу зливу.

О сьомий годині сорок хвилин на землю опустилася чорна темрява. Севілла засвітив фари свого старенького «бюїка», увімкнув скловитирача, але дощ, що оглушливо періщив у кабіну, залив переднє скло, а шляхом, що збігав униз, текла ціла річка. «Бюїк» поплив. Севілла загальмував, відтак від’їхав назад і, звернувши праворуч, зіперся заднім колесом на бортик узбіччя дороги.

— Сподіваюся, що це хутко минеться, — сказав, обернувшись до Арлетти. Далі вимкнув мотор і засвітив невеличку лампочку в кабіні. Бліде світло створило в авто атмосферу таємничості, теплоти й затишку. Струмінь променів, спрямований вниз, освітив Арлеттині коліна, окреслив її стегна під благенькою спідничкою, бризки світла, розсипавшись на блідо-голубій блузці, впали їй на підборіддя, щоки й чоло, лише очі ховалися в тіні. Севілла дивився на переднє Скло, на яке хлюпала вода, мов на корабельний ілюмінатор, що перебував на рівні моря. Бачив крізь шибку, якою котився цілий водоспад, дві світлі плями від фар і потік води, що дзюрчав на асфальті, такий брудний, як річка під час поводі. У правому віконці, на фоні якого вималювався Арлеттин профіль, угледів дві чи три світлі плями дачних будиночків і силует самітної пальми; ліворуч і позаду повисла чорна темрява. Стукіт дощу об кабіну «бюїка» нагадував бій барабанів у джунглях.

— Чи знаєте ви; де перебуваємо? — запитав Севілла. — Я розмовляв і не стежив за шляхом.

— Авжеж, — відказала Арлетта лагідним голосом, ледь чутним у шквалі дощу, що періщив по кабіні й шибках. — Оті дачні будиночки, що праворуч, то мотель, збудований в іспанському стилі. Тепер ви здогадуєтеся, що ми перебуваємо за якихось п’ятнадцять кілометрів од лабораторії.

— Незважаючи ні на що, я добре зробив, що зупинився, — сказав Севілла. — Тут вельми крутий схил. Я ризикував потрапити в западину, де збирається вода, й залити мотор. До того ж переднє скло майже непрозоре, за двадцять метрів нічого не видно.

— Але тут дуже добре, — озвалася Арлетта, — нам треба просто перечекати.

Севілла зиркнув на дівчину. Його вразила надзвичайно розніжена й зручна її поза: розслаблене тіло, усмішка на лагідному обличчі. Настрій у неї добрий. Либонь, зараз перед його очима вона досягла одного з тих найвищих моментів повного фізичного блаженства, яке може дати нам життя. Її очі привітно світилися в напівтемряві, уста трохи розкрилися. Здавалося, її пойняли лінощі, бо навіть дихання сповільнилося. Жадала дощу, як рослина. Севілла простяг правицю й пальцями зібрав у жмут її чорне волосся, яке вилискувало, мов вогке листя в тропіках. Арлетта не ворухнулася, подивилася на нього довірливими очима, розтулила уста, й куточки їх злегка звелися вгору. «Яка в неї чудова усмішка! Така лагідна, довірлива; в ній мовби розкрилося все її єство, глибока шляхетність, кидаючи виклик усьому поганому. Чому так пізно в житті я навчився не помилятися в погляді, усмішці? Як я не вздрів у жорстоких Маріанниних очах неврозу, що розпалював у ній оту божевільну ненависть до мене, оте самознищення, здатне руйнувати її саму зсередини, випалити й засушити її менш як за п’ять років? Лють, яка причаїлася в ній, опалила все її тіло, більше непотрібне, залишила тільки кістяк — опору для її невгамовного бажання шкодити».

Севілла закліпав очима. Відтак зосередився й знову побачив Арлетту. Йому не хотілося стерти поцілунком усмішку з її уст. Доторкнувся до неї рукою, відчувши, як у нього перехопило дихання. Замилувався нею, пальцями перебирав її чудове волосся. І вже не дивувався з того, що відтепер вона належатиме йому, його гнітило інше — що сталося це надто пізно у житті. Розумів, що цю взаємну приязнь принесли їм довгі місяці спільної роботи. Так, навіть тоді, коли вона ховалася зі своїми почуттями, вони ще більше розуміли одне одного.

Севілла прислухався, як краплини дощу стукотіли по авто; повінь відокремила їх від навколишнього світу, залишила цей маленький затишок, що ледь освічувався лампочкою «бюїка». Той затишок, мов м’яке гніздечко, оповите пітьмою. Як приємно почувати себе на самоті, сховавшись від людей. Їм здавалося, що вони в кабіні яхти, котра пливла спокійним океаном, втікала від переслідувачів, від лихих заздрощів, що таяться в моралізаторських осудах, від злості скопців, що прирекли себе на скніння. Севілла доторкнувся губами до її уст, потім притиснувся міцніше й пив з них досхочу.

В кімнаті мотелю, куди вони прийшли, все було грубе: стеля з необтесаними сволоками, кам’яний камін. Севілла нахилився з запальничкою в руці, засвітив саморобні свічки, що стояли в залізних підсвічниках. Обоє вони промокли до рубця. Підтягли ліжко ближче до вогнища. Мокрий одяг розвісили на стільцях, розставили їх з обох боків каміна, а самі дивилися на тріскучий вогонь. Дощ тарабанив по даху, густі фіранки з червоного полотна коли-не-коли піддував вітер, торохтів шибками так, що віконні засувки аж деренчали. Севілла підсунув руку Арлетті під голову. Дівчина зажмурила очі, вип’явши нижню губу. Здавалося, що вона замкнулася в собі, поринувши в глибокий спокій. Вона така молода, дитинна й довірлива. Севілла притиснувся лівою щокою до її обличчя. Арлеттина рука судорожно вчепилася в простирадло. Світло від вогню падало на її чорне волосся, розсипане на подушці. Дівчина зажмурила очі, рука випустила простирадло, відкинулася вбік, і пальці випросталися. Севілла знову почув, як цілий водоспад полився на дах, наче з неба прорвалася повінь. Він обернувся на бік і намагався задрімати, та несподівано за якусь мить відчув, як Арлетта притиснулася грудьми до його плечей, а теплими губами — до його потилиці.

— Ви теж не спите? — спитала.

— Ні, — відповів Севілла, обернувшись до неї. Він опинився перед її лагідними очима та ласкавою усмішкою.

«Щастя таке незвичне, — мислив він, — що й визначити важко, коли воно приходить до тебе і чи був ти щасливий між двома масовими вбивствами — протягом двадцяти недовгих років, що відділяють світові війни: другу від першої і другу від третьої, нашої, тієї, що вже стукає у двері й буде, мабуть, останньою, бо після неї вже не буде чого руйнувати». Але ж цієї миті, коли в останньому припадку лютувала буря, сумніву не виникало, що він збагнув усю повноту щастя, воно йому дарувало життя, яке тріумфально пульсувало, шаленіло, мов смерч, що стукотів у дах над головою, хвилями накочуючись на черепицю. Від могутніх ударів здригалася старезна хатина, а в їхній кімнатці безперестану деренчали віконні засувки, червоні фіранки від раптового подуву вітру надималися й злітали вгору, мов повітряні кулі. Навколо будиночка струменіла й вирувала вода з такою люттю, що Севіллі здавалося, наче повінь зірвала його з підвалин і понесла виповненими водою луками. Серед озера плавали стовбури дерев, топилася худоба, зникали в плесі автомобілі, спливали королівські пальми, що їх звалювала на землю буря. Де був колись берег, тепер виднілися тільки дашки затоплених душових кабін. Бурхлива течія штовхала їх і несла у відкрите море. Тільки їхній ковчег, що також кудись плив, здавався самотнім острівцем світла й тепла в цьому безладному світі.

— Це — поразка, — мовила Лізбета рішучим тоном, відштовхнувши від себе тарілку. Севілла й Арлетта, пообідавши, зразу ж зникли, але решта загону затрималася в їдальні. Це була єдина кімната, в якій кондиціонувалося повітря. Вночі було душно, тому вони задихалися і мовчали. Лізбета повторила:

— Це — поразка.

Здавалося, що короткі шорти ось-ось тріснуть на її м’язистих стегнах. А коротке кучеряве волосся надавало їй вигляду пастуха. Коли вона розмовляла, в кутику губ ворушилася цигарка. Можна було дивуватися, що ці опасисті груди, які ледь огортав темно-зелений бюстгальтер, належали особі з широченними раменами й такою непоказною статурою.

— Я одягну курточку, — сказав Пітер. — Через оце кондиціоноване повітря ніяк не можу збагнути, холодно мені чи душно.

Він простяг довгі засмаглі ноги на вільний стілець.

— Я не розумію, як ти посміла сказати, що це — поразка, — провадив він, — ще двох тижнів не минуло відтоді, як Бессі у нас.

Підвівся Боб Меннінг і граціозно витягнув свої гнучкі довгі руки. Пітер і Майкл були в шортах. Серед хлопців лише Боб носив світло-голубі штани з гострими складками; курточка в нього застебнута на всі ґудзики, широкий комір а ля Шеллі зовсім прикривав граціозну шию. Темна голова його була схилена трохи набік, ніс із горбиком, прямий, чуб зачесаний на англійський манір — у проділ. Боб не впрівав, пахнув лавандою й мав такий вигляд, ніби його зовсім свіжого й відпрасованого дістали зі скрині.

— Я такої самої думки, що й Лізбета, — мовив приглушено він. — Подивімося правді в очі: це — поразка. Чого ми чекаємо від цього одруження? Цілющого шоку, який мав би дати Іванові нову віру в себе.

– І збільшити його творчий порив, — озвалася Лізбета з ноткою сарказму в голосі. — Прошу, не забувай про творчий порив, що дозволив би Іванові здолати вирішальний етап і перейти від слова до речення. А в результаті все відбулося навпаки.

— Ні, не навпаки, — заперечила Сьюзі, поклавши свою пухленьку руку на спинку Пітерового стільця.

Той повернув голову праворуч і закохано подивився на Сьюзі. Який у неї правильний, суворо окреслений профіль! Такий профіль мала тільки вона. Яка відвертість, чесність. Вона справжнісінька мати, тільки молодша. Пітер заперечував Лізбеті, бо не полюбляв її тону. По суті його вражали ці нападки. Але якщо Сьюзі виступила на його боці проти Лізбети, то це набирало цілком іншого змісту, виходило, що він мав слушність.

— Як то не навпаки, — з презирством мовила Лізбета. — Чого тобі ще треба!

— Даруй, що я наважилася заперечити тобі, — докинула Сьюзі, і Пітер тихенько засміявся. — Однак Іван після парування став щасливішим, рухливішим і агресивнішим, чого ми не сподівалися…

Вона замовкла, зиркнувши на Меггі, котра як ніколи в оцій сукні з великими червоними й жовтими квітами здавалася бридкою й рум’янощокою. Меггі не проронила ні слова. Мовчазно опустила очі. Цікаво, що вона навіть не поспішала захищати свого бога — Севіллу.

— Атож, — відказала Лізбета, — такий рухливий, що й розмовляти більше не може! Сьюзі, ти не годна заперечити, що він ось уже два тижні не промовив жодного англійського слова.

— Не перебільшуй, — озвався Пітер. — Іван чудово зрозумів, що ми називаємо його дружину Бессі, й він її кличе «Бі».

— Я не чула ні разу, аби він її називав Бі.

— А я чула, — заперечила Сьюзі. — І коли б ти не вирішила наперед, що експеримент не вдався, то теж почула б.

— Гаразд. Він зве Бессі Бі. Браво, який поступ! Одне слово. Іван промовив одне слово за два тижні. Але ж до появи Бессі — перепрошую, Бі, — він вимовляв їх щоденно по сорок.

— У цьому є щось іще тривожніше, — докинув Боб, випроставши руку й зіпершись на стіну. — Ми всі помітили, що зараз Іван відмовляється від будь-яких контактів. Не хоче більше гратися, навіть відповідати на оклик. А коли ми спускаємося в басейн, він кусає нас за ноги.

Мовчання. Коли Боб говорив, то в його голосі завжди бриніла театрально награна нотка, від чого всі ніяковіли.

— Мені здається, що Іванова реакція цілком задовільна, — зауважив похмурий Майкл. Опустивши голову на груди, він ні на кого не дивився.

Сьюзі уважно подивилася на нього. Говорили, що він схожий на Пітера своєю поставою й ходою, мав таку ж, як і той, ямку на Щоці. Однак Пітер, як тільки відчував, що до нього добре ставляться, сповнювався енергією, заглибитися в смуток йому було так важко, як утопити в воді корок. Майкл занадто багато про щось думав. Сьюзі кілька разів нишком зиркнула на нього: «Який же він вродливий, вродливіший за Пітера, з рішучим характером, здібніший, без ризику. І все ж з першого разу Пітер сподобався більше, він такий щирий». Лізбета мала щось сказати, та Майкл повів далі, підвищив голос:

— Дуже просто, треба погодитися на факті: Іван ревнивий.

«А він, — подумала Сьюзі, — він ревнує? І кого? Господи, невже цю незграбу, схожу на чемпіонку з баскетбола, з її брутальністю, черствістю і поганими манерами?»;

— Вислухайте, — мовив Пітер, відкинувши назад голову, щоб доторкнутися потилицею до холодної руки Сьюзі, — очевидно, є інше пояснення: я не знаю, чи дельфінова мова приходить до нього цілком природно, чи він; мусить вчитися розмовляти, як людське дитя. Та чи не. можна принаймні сказати, що Іван зараз саме поновлює з Бессі свою рідну мову й що це навчання забирає в нього всі зусилля, а пізніше він однаково повернеться до людської родини?

— Який оптимізмі — вигукнула Лізбета. — Коли він повернеться до нас, можна сподіватися, що забуде оті сорок англійських слів, що ми їх втовкмачили йому.

Сьюзі роздратовано зауважила:

— Так чи не так, а мені здається, що то вже не наука, коли робляться здогади на майбутнє.

— Пітер перший почав робити ці здогади, — докинула Лізбета.

Вона вийняла з рота сигарету й повела очима по своїх товаришах. Її пронизливий погляд приголомшив Сьюзі. Не можна було відмовити Лізбеті в умінні звинувачувати своїх друзів.

— Безумовно, — мовила Лізбета, — кожен має право думати по-своєму. Якщо ви не бажаєте визнати, що дослід не вдався, то ви — вільні. Але що тоді ми робимо? Нічого. О, я знаю, — цікорила вона тремтячим від ненависті голосом, — є різні способи нічого не робити. Можна бути зайнятим і навіть дуже зайнятим, але водночас нічого не робити.

Усі мовчали.

«Яка негідниця, — думалося Сьюзі, — яка негідниця! Навіть Боб Меннінг зніяковів. А Меггі, чому Меггі нічого не каже?»

Вона таки не витримала, запитала:

— Ти нічого не скажеш, Меггі?

Меггі здригнулася, звела очі й розгублено пробелькотіла:

— Але ж мені нічого сказати.

Майкл випростався на стільці, вчепився обома руками за пояс своїх шортів і, подивившись на Меггі, продекламував:

— Браво! — вигукнув Пітер.

Боб Меннінг знову замкнувся в своїй шкаралупі. Навіть його жести, завжди такі жваві, зараз вгамувалися.

– Є люди, — таким же злобливим і задирливим тоном провадила далі Лізбета, — що полюбляють триматися осторонь. Ну, я їх не осуджую. Але ніхто не заборонить мені сказати, що протягом двох тижнів ми лише те й робимо, що стежимо, як вони залицяються одне до одного — маю на увазі Бессі й Івана, — докинула вона пискливим голосом.

— Ох! — зітхнула Меггі. Якийсь час ніхто не озивався.

— Чи не замовкла б ти? — випалив раптом Майкл, зиркнувши іскристими очима на Лізбету. — Мені вже надокучили твої вибрики.

Лізбета здригнулася:

— Коли ти гадаєш, що…

— Замовкни, — гнівно перебив її Майкл. — Інакше я зараз візьму й кину тебе в басейн.

— А я охоче допоможу тобі, — озвався Пітер.

Лізбета зміряла обох вивчаючим поглядом: ні, вона не помилилася, вони, далебі, спроможні зробити те, що сказали. «Так, вона здалася, — подумала Сьюзі, — нарешті я на власні очі побачила, як Лізбета пасує перед хлопцями». Перегодя Сьюзі стало шкода дівчини. Боб і Меггі кинули її на поталу. Лізбета, задерев’янівши, мовчки сиділа на стільці навпроти своїх товаришів, намагаючись протистояти їхньому гнівному осудові.

— Ви — звірі, — мовила вона, силкуючись говорити зневажливим тоном.

— Та ні, ні, — заперечив Майкл, уїдливо посміхаючись. Він схилився над столом, наливаючи в склянку кока-кола, якого залишалося півпляшки. — Я не звір, я просто належу до отого «цвіту американської молоді», що наш президент шкодує послати у В’єтнам умирати на полях війни…

Він замовк. Урочисто підняв угору склянку, буцімто збирався виголосити тост, і випив.

– Іду спати, — підвівшись, мовила Лізбета. — Є край дурницям, які люблю я слухати вечорами.

– І я також, — озвалася Меггі й підвелася.

Лізбета, висока, гнучка й струнка, подалася до дверей, за нею пішла й Меггі, що здавалася надто маленькою й незграбною.

— Прощавай, шановний Бруте, — кинув Майкл.

Він глумливо помахав чотирма пальцями правиці їй услід.

«Як же я могла помилитись? — з подивом думала Сьюзі. — Він зовсім не закоханий у неї, він ненавидить її. У нього зовсім інший смак».

— Ти так міркуєш, — обернувся до Майкла Боб Меннінг, — ніби наступного року тебе покличуть до війська.

— А ти, непорочний юначе, говориш так, — відрубав Майкл, — ніби війна на Південному Сході Азії скінчилася ще три. роки тому…

Задзеленчав внутрішній телефон. Пітер зняв трубку й, затуляючи долонею мікрофон, сказав:

— Майкле, тебе просить Севілла.

— Майкле, чи не бажаєте зробити прогулянку зі мною?

— Охоче!

Кам’яниста стежечка, звиваючись змійкою між скель, впиралася в самісіньку лабораторію. Хоч близько море, але повітря було тепле. Повновидий ясний місяць, повисши над обрієм, відкидав од їхніх постатей веретеноподібні тіні.

— Майкле, маю до вас прохання. Але передусім, якщо ваша ласка, дозвольте поставити одне запитання. — Помовчавши трохи, Севілла докинув: — Ось воно: чи доводилося вам у стінах лабораторії критикувати зовнішню політику Сполучених Штатів?

Майкл зупинився й глипнув на Севіллу.

— Це робив я сьогодні ввечері, кілька хвилин тому. — Й з якоюсь байдужістю додав: — Але гадаю, що я маю право висловлювати свою думку.

— Безперечно, — говорив Севілла, — це право записане в конституції Сполучених Штатів. — Потім додав: — А ось моє прохання. Підкреслюю, що це моє особисте прохання. Майкле, коли ви перебуватимете в стінах лабораторії, то в майбутньому намагайтеся не вдаватися до такої критики.

— Це наказ? — запитав Майкл крижаним голосом.

— Зовсім ні. Я вам не можу наказувати. Це моє особисте прохання.

Якусь мить обидва мовчали.

— Ви хочете сказати, що слова, сказані сьогодні увечері, хтось повторить, і вони в такому разі вам зашкодять?

Севілла промовив повільно й виразно:

— Безперечно, вони будуть повторені й будуть спрямовані проти мене.

— Не розумію, як саме?

— Бо ви у мене працюєте.

— Он як, — мовив Майкл. — Ну що ж, признаюся, Що я дуже…

Він примовк, далі повів жвавим тоном:

— Якщо я правильно розумію, між нами є донощик?

Севілла промовчав.

— Даруйте мені, — озвався Майкл. — Я не мав би ставити вам подібного запитання. Однак хочеться мені запитати у вас ще дещо.

— Здогадуюся, — сказав Севілла, — тим паче не відповім вам.

Згодом Майкл заговорив з вимушеною грайливістю:

— Так, щось трохи обмежує нашу розмову. — Й докинув: — Щодо вашого прохання, я обіцяю виконувати його.

Севілла поклав руку на плече юнакові.

Терпляче, підступно, день у день Маріанна викрадала в нього його синів, отруювала їх ненавистю, якою сама захлиналася. Поволі їй вдалося відчужити їх від нього. «Що ж, — подумав Севілла, тримаючи руку на Майкловому плечі, — навіщо замикатися в межах одної сім’ї? Майкл також мій син». Мовчанка затягалася. Майкл збагнув, що таїлося в цій тиші, й заговорив бадьоріше:

— А ви, що ви мислите про нашу азіатську політику?

— Бачте, — відповів Севілла, забравши з плеча руку, — я не захоплююсь нею. Але міркую так: я обирав президента Сполучених Штатів, і той В’єтнам хай буде на його совісті. А мій клопіт — це дельфіни. Кожному своє.

— Але якщо президент веде згубну політику в Азії?

— На мою думку, — відказав Севілла після коротких роздумів, — я не маю необхідної інформації, щоб судити про це. Що сказали б ви про президента, якби він раптом зайнявся електронікою, не маючи для цього відповідної підготовки?

— Але тут не так уже й складно. Коли уважно читаєш газети, то багато речей впадає в око з приводу В’єтнаму.

Майкл, засунувши руку в кишеню, зніяковів. Чи, бува, не зайшов він надто далеко? Схоже було на те, що він дає урок Севіллі й ставить себе йому в приклад.

— Так, я знаю, — мовив Севілла, — що ви дошукуєтесь істини. І, можливо, ви маєте рацію. А мені не вистачає часу. Далебі, я не можу дозволити собі таку розкіш — цікавитися зовнішньою політикою Сполучених Штатів.

– І навіть тоді, коли вона приведе до третьої світової війни?

— О, ви перебільшуєте, — вигукнув Севілла. — Ми ще не дійшли до цього.

Майкл промовчав, бо почував себе ніяково. «І цей Севілла також гне туди. Який нікчемний світ! — мислив він з гнівом. — Всі ми негідники, ось що!»

— Мене непокоїть Іван, — мовив Севілла, — й не знаю, що мені робити.

Майкла пойняло якесь почуття іронії. Йшлося про Івана. Світ на грані загибелі, а тут цікавляться мовою дельфінів. А втім, чи є підстави для іронії? Адже саме його обрав Севілла, щоб признатися про своє скрутне становище. Щирість визнання, сердечне довір’я, відсутність пихи. Вони були такі близькі один одному, хоча політичні переконання мали надто різні. «Ох, як хотілося б мені переконати його», — подумав Майкл, і знову зажевріла в ньому надія.

— Може, варто розлучити Івана з Бессі, — порадив трохи розгублено Майкл, бо відчував, що Севілла чекав на його відповідь.

Той мовчки ступив кілька кроків.

— Я мислив про це. Й скажу навіть, що таке рішення найвірогідніше. Але не вдамся до нього. — Відтак Севілла докинув: — Може, ви вважатимете моє почуття не гідне дослідника, однак таке рішення здається мені надто жорстоким.

У єдиній кімнаті бунгало, якого найняв Севілла, не було кондиціонованого повітря. Але кімната провітрювалася крізь віконні прогони, розміщені один навпроти одного — з боку скелі й з боку моря, — де замість шибок стояли драниці з червоного дерева, що оберталися то в один бік, то з другий — залежно від потоку повітря. Голуба завіса з великими клітинами затуляла від сторонніх очей усе, що робилося в домі. До речі, архітектор, що споруджував цей будинок, не обмежився тільки тим, що замість шибок застосував драниці, аби помешкання постійно провітрювалося. Жодна з чотирьох стін не сягала аж до даху: під піддашшям зяяла щілина на сорок сантиметрів, крізь яку надходило свіже повітря. Сам будиночок за архітектурою був теж не менш химерний. Він височів на бетонованій плиті, що лежала на залізних брусах, перекинутих, як місток, між двома стрімкими прибережними скелями. Ця плита повисла на висоті двадцяти метрів над кам’янистою бухточкою, до якої збігали вирізані в скелі сходи. Отже, будиночок повис посередині між дном бухточки й верхівкою скелі, тому доводилося лишати авто в будочці біля шляху й через ворота між двома велетенськими стрімчаками спускатися вниз метрів зо сто крутою стежкою. Сюди можна було дістатися тільки цією стежкою, й, очевидно, меблі до цього будиночка спускали зі скелі на мотузках. Навколо бетонованої плити височіла металева огорожа, від чого здавалося, що ти перебуваєш на палубі корабля.

— Коли подумаю, — промовила Арлетта, заломивши руки й зіпершись плечем на Севіллу, — що під нами двадцятиметрова безодня, мене холодом обдає.

— Ні, ні, не кажи цього, — заперечив Севілла. — Прецінь, мене й спокусив фортечний вигляд цього будиночка, інакше я не обрав би його для нашого відпочинку. До того ж у ньому немає шибок.

Вона подивилася на Севіллу.

— До чого тут відсутність шибок?

— О, — усміхнувся Севілла, — це багато значить. До будинку прилетіла чайка й повисла в повітрі.

— Я запитую себе, навіщо вона прилетіла сюди? — мовив Севілла. — Адже тут вона самотня.

— Гадаю, що з берегової ущелини віє висхідний вітерець, і їй подобається, коли він несе її до моря, — зауважила Арлетта. — Певне, то велика втіха для неї.

Арлетта підвела до Севілли своє по-дитячому лагідне обличчя, і він пригорнув її. Дівчина вміла принадно танути в обіймах.

— Може, спершу поведемо мову про речі поважні? — сказав Севілла хриплим голосом.

— Чому спершу? — перепитала Арлетта, звівши брови. Перезирнувшись, вони обоє засміялися.

Севілла відчув, як його захльоснуло щастя, п’янке і невблаганне. В їхніх стосунках усе було чисте: радощі, вчинки, погідливість, безмежне довір’я.

— Ти й досі відчуваєш безодню під плитою? — спитав він, вкладаючи її в ліжко.

— Так, але мені байдуже. Я навіть готова провалитися крізь бетон з тобою. Й ми опинилися б внизу у воді, мов Фа з Бі.

Вона перестала сміятися. Останній звук, що його почув Севілла, був переможний зойк чайки, яка дісталася до струменя вітру, що дув з ущелини, й нерухомо повисла над будинком, злегка здійнявши вгору кінчики крилець. Вона гойдалася на теплому надвечірньому вітрі, який поволі штовхав її, мов той пожухлий листочок. То був уривистий і пронизливий зойк, що нагадував рипіння вітрильного шкота на шківу. Поклавши голову на подушку, Севілла знову почув це рипіння. Йому часто снилося, що він летить. То був сон, такий настирливий і невблаганний, що після пробудження важко було не повірити в його дійсність. Він мчав жорстким піском пляжу під натиском сильного вітру, широко розставивши руки. Відштовхувався п’ятами від землі й злітав угору, розтинаючи повітря, що аж у вухах свистіло. А на висоті кількох метрів над морем повисав нерухомо, насолоджуючись невимовним чуттям легкості й всесилля.

Севілла повернув голову ліворуч і подивився на Арлетту. Та лежала на ліжку, мов на хмаринці. Лагідні й лукаві очі дівчини вп’ялися в нього. А він нетерпляче чекав, коли Арлетта усміхнеться. Завжди кутики її губ тремтіли, обличчя світилося радістю. А коли, нарешті, усміхалася, то усмішка була така щиросердна, така ніжна. Севілла трохи підвівся й зіперся на лікоть.

— До вечора маємо ще трохи часу, — мовив, підсунувши руку Арлетті під голову. — Шкода, якщо ми не використаємо його.

— Можемо вийти на терасу й посидіти в шезлонгах, — осміхнулася вона.

— Ні, ні, — заперечив Севілла, — я пропоную невеличку прогулянку — спуститися аж до бухточки. Якщо ми перестанемо ходити, то перетворимося на кентаврів Верхня частина лишиться людською, а нижня набере форми «бюїка».

— Можна поспівчувати нижній частині, — зауважила Арлетта.

Севілла заллявся сміхом. Ніде й ніколи за життя, скільки пам’ятає, він не сміявся так часто й так радісно.

Вони посідали на маленькому трикутничкові круглого валуна над бухточкою й, підвівши голови, милувалися бетонованою плитою, що нависала над ущелиною скелястого берега. Плита мала вигляд сміховинний, а звідси здавалося, що вона тонка, як драниця. Морський прибій згасав за три метри від їхніх ніг, з шерехом перегортаючи рінь. Якщо заплющити очі, то здавалося, що у велетенському мішку перемішувалися десятки гральних кісточок, перш ніж усіх їх викине нервова рука гравця.

— Мені сумно, — мовила Арлетта, — відчуваю, що зараз неспокійно в нашому колективі.

— Щось є, — погодився Севілла, знизавши плечима. — Лізбета стала в опозицію до його величності, а Меггі наслідує її. Мене звинувачують у протидіянні прогресові.

— Відверто кажучи, я дивуюся твоїй поблажливості, — перезирнулася з ним Арлетта. — Бувши тобою, я би їх…

— О ні, повір мені, — перебив він її, — то була б велика помилка. Слід бути мудрим, сміливим і не відповідати на нападки.

— Я не можу зрозуміти цих дівчат, — обурилась Арлетта.

— Дуже просто, мила, — підняв угору обидві руки Севілла. — Вони ревниві. Боюся, щоб оті ревнощі не були пов’язані з однією особою.

І подивився на Арлетту, звівши брови.

— Справжня проблема — це Іван. Якби я розв’язав цю проблему, то чого б були варті слова й вчинки тих двох нікчем. Та, на лихо, я не знаходжу рішення. І що найгірше, ніяк не можу зосередитися. Я мов той Іван, — він злегка усміхнувся. — Я настільки щасливий, що не маю більше охоти працювати. Знаю, це виглядає просто. Іван не розмовляє відтоді, відколи живе з Бессі. Ну гаразд, ми заберемо від нього Бессі. Але поки що, — нараз пристрасно промовив Севілла, й темні очі його заблищали, — я відкидаю думку про їхнє розлучення. Відколи він почав розмовляти, мої стосунки з Іваном перестали бути стосунками людини з твариною, я ставлюсь до нього як до людини. До того ж, — наголосив він, — відчуваю, що це не вирішення проблеми. Коли я відберу від нього Бессі, я його жорстоко травмую. Що з того? В кращому випадку він зуміє знову вивчити й повторити ті сорок слів, що їх завчив, і на цьому край. Ми так і не досягнемо мети. Треба робити щось інше, але що саме, я ніяк не можу второпати. — Помовчавши трохи, Севілла, скоса зиркнувши на Арлетту, повів далі: — Лізбета сказала б, що мій творчий порив не збільшився, — він усміхнувся. — Однак я не схвалюю такої негативної точки зору. Й потім, що вона в цьому тямить? Бідолаха, вона з тих людей, які все життя запитують себе, до якої статі вони належать. Природа засудила її, і вона носиться зі своєю ідеєю самопожертви. А я думаю, тільки щастя, і ніщо більше, допомагає людині розвиватися. Ніколи не повірю, що в самообдуренні є якась доблесть.

Вони сиділи поряд на валунах, зіпершись на скелю. Севілла обіймав рукою Арлеттині плечі. Їхні обличчя були так близько одне від одного, що й шум морського прибою не перешкоджав їм розмовляти.

— Говорила Меггі тобі щось про Боба? — спитала Арлетта.

— Ти маєш на увазі труднощі щодо призначення дати її весілля, — зітхнув Севілла. — Вже п’ять років я чую це. «Бенефіціант» міняється, й все. Одним з них був і я. Джеймс Дін також.

— Подумати б тільки, — мовила Арлетта, — Меггі так добре знала Джеймса Діна. Це мене завжди дивувало.

Севілла засміявся.

— Торік я мав нагоду проїздити через Денвер. Можу тебе запевнити, що Денвер у Колорадо існує. Карти Сполучених Штатів не брешуть. Є і тітка Агата, я довго розмовляв з нею, є й старий шкіряний фотель. Я бачив його, навіть сидів у ньому. Але на цьому правда й кінчається.

— Не може бути! — крикнула Арлетта.

Севілла похитав головою.

— Солодкий сон, не більше. Бідолаха Меггі, вона страшна проблема, настільки страшна, що ніхто нею не цікавиться, — проблема невродливої дівчини. А невродлива дівчина, виходить, так бажає, як ніхто інший, щоб чоловік узяв її в свої обійми.

Промовчали. Згодом Арлетта сказала:

— Я хотіла розповісти тобі не про її заручини, а про один інцидент. Меггі обіцяла розповісти тобі про нього.

Позавчора, увійшовши до її кабінету під час сніданку, я застала там Боба, який гортав папери. Він зблід, а по хвилі сказав мені, що то Меггі послала його по її ножиці. Зрозуміло, то була неправда. Я негайно все з’ясувала в Меггі.

Севілла насупився.

— Меггі мені нічого не сказала. До речі, вона й не могла б мені нічого нового сказати, — провадив Севілла. — Я розгадав роль Боба ще в неділю 15 травня. Того дня, якщо ти пам’ятаєш, усі ми, за винятком сторожів, полишили лабораторію й пішли на пікнік. Я сказав сторожам, що, коли нас не буде, вони мають прийняти двох «електриків».

— Двох електриків? — перепитала Арлетта.

Севілла кивнув головою.

— Я розумію, це нагадує низькопробний фільм про шпигунство. Такий безглуздий, як про Флінта, або ж такий поганенький, як про Джеймса Бонда. На жаль, люба Арлетто, це правда. Джеймсбондизм стає нашим повсякденним життям. Ці експерти встановили, що всі електропровідники в усіх кімнатах лабораторії дублювалися крихітним, ледь помітним спорядженням, яке записувало наші розмови на магнітофоні, схованому за перегородкою біля ліжка Боба.

— Жахливо! — обурилася Арлетта. — Це набагато серйозніше, ніж я думала.

— Будь певна, — зауважив Севілла, — Боб не російський шпигун. Він щирий американець. І через свій патріотизм погодився стати інформатором для містера Сі.

— Для містера Сі? Але ж «електрики»? — перепитала Арлетта отетерівши.

— Назвемо їх «голубими», а друзів містера Сі — «зеленими», — мовив Севілла. — Я запитую себе, — озирнувшись навколо, говорив він далі, — чи можу довіряти камінню, на якому ми сидимо. Я підозрюю, що невидимі мікрофони стоять усюди.

– І ти смієшся з цього? — спитала Арлетта.

— Далебі, я б збожеволів, якщо б не сприймав це, як фарс. Гаразд, слухай далі. «Голубі» не займали причандалля «зелених», аби й надалі міг виконувати свою роль Боб. Вони приладнали ще таке ж причандалля, дроти від якого йдуть до мого кабінету. А я з свого боку дааю передавати «голубим» те, що Боб передає «зеленим».

— Яке диво! — вигукнула Арлетта. — В мене складається враження, що я живу в божевільному світі.

— Однак усе дуже просто, — озвався Севілла. — За нами наглядають, мов конкуренти, дві служби, що вишпиговують одна одну.

— Безглуздя! — промовила Арлетта. — Навіщо їм оця конкуренція?

Севілла усміхнувся.

— Наскільки я розумію, вічна конкуренція — золоте правило кожного, шпигунства. В країні завжди діє не одна таємна поліція, їх безліч. Іноді навіть всередині кожної поліції є клани, що воюють між собою. Поліції, мов ті гадюки, переплівшись між собою, кусають себе за хвоста.

Арлетта притулила голову до його плеча.

— Любий, не знаю, чи ти маєш слушність розповідати мені все це. Може, я підступна шпигунка, що працює на користь СРСР.

— Можу тебе запевнити, — сказав Севілла, — що «голубі» навели довідки про тебе, як, до речі, й про мене, причому до найдрібніших деталей. У результаті вони склали по дві біографії, старанно вивчили їх. Не відаю чому, але вони поки що не розповідали мені твоєї біографії.

— Мені поталанило, — докинула Арлетта.

— Але вони натякнули мені, що висновок цілком їх влаштовує.

— Не знаю, чи я повинна почувати себе впевнено, — засміялася Арлетта, — вони іноді помиляються.

— Ніколи! Ніколи! — вигукнув Севілла з прикрою іронією. — Вони ніколи не помиляються. «Голубі» розповіли мені мою біографію, вона надзвичайно точна й деталізована. Я дізнався з неї про деякі речі, про які раніше зовсім не відав. Словом, це приголомшливо. В мене склалося враження, що я провів життя увесь голий, мов той черв’як, завжди перебуваючи під пильним оком усевидющого бога.

— А висновок? — запитала Арлетта.

— Взагалі непоганий, — вип’яв губу Севілла. — Одначе є окремі дрібнички, що їм не до вподоби. Наприклад, моє походження. Вони завдали собі багато клопоту, щоб з’ясувати, хто мої предки, й так не довели цю справу до кінця. Отож вони розгадують загадку, чи я не циган, чи нема в моїх жилах трохи єврейської крові або навіть арабської, чи, може, я щирий і поважний галісієць, на що так претендував мій дідусь.

— Це так важливо для них? — засміялася Арлетта.

— Треба розуміти, що так, бо вони нишпорять у моїй біографії, щоб з’ясувати ще одну дрібничку. 1936 року — бач, скільки мені вже літ, — я мовив студентам Колумбійського університету, що, на мою думку, необов’язково брати шлюб, а можна жити на віру. І це погано. Далебі, погано, додає поважно біограф чи біографи, бо, зрештою, я вдруге одружуюся.

Арлетта засміялася.

— Однак є ще гірше. 1955 року один слідчий запитав мене, чи вірю я в безсмертя душі. Я відповів: треба не вірити, а знати.

– І це погано? — підвела голову Арлетта. — Але чому?

— Бо вони дійшли висновку, що я атеїст. А бути атеїстом у цій країні, де всі вдають, що вірять у бога, — це накликати на себе підозру, що ти симпатизуєш комуністам. Навпаки, 1958 року протягом трьох місяців (дати й дні уточнені ними) я мав стосунки з однією угорською графинею. Між іншим, я не відав, що та жінка була графиня, до того ж угорська й, особливо, що вона була агентом ЦРУ. Ця дама зробила повний аналіз мого характеру, моїх уподобань, звичок і навіть любовних смаків.

— Який жах! — здивувалася Арлетта.

— Я знаю, — вів далі Севілла, — що великі політичні діячі й учені-атомники перебувають в однаковому становищі. Для мене це почалося тоді, коли я зацікавився дельфінами. З цього часу, так би мовити, почалося двоє паралельних досліджень: я вивчав дельфінів, а вони мене. Я кажу про «голубих», — пояснив Севілла, — бо «зелені» зацікавилися мною зовсім недавно, після відвідин містера Сі. Отож і дивно, що «голубим» поталанило так довго приховувати мене від «зелених».

— Повернімося до угорки, — прохала Арлетта.

— Гаразд. Вона, крім інших речей, переконує, що я не атеїст. На її думку, я католик, що відцурався віри, проте сповнений туги за нею.

— То правда? — спитала Арлетта.

— Не певен у цьому. Та це ще нічого не означає. Іноді мені здається, що вони знають мене ліпше, ніж я знаю себе. В одному мені зробила велику послугу угорка, безапеляційно запевнивши, що в політиці я цілковитий невіглас. О, це чудово!

Арлетта насупила брови.

— Для «зелених» людина, що надто цікавиться політикою, яка не є її ремеслом, здається трохи підозрілою. Політична невинність — мов та дівоча честь: коли її втрачають, можна сподіватися гіршого. Принаймні такої думки дотримуються «зелені», як про це твердять «голубі».

— Не розумію, — Арлетта здивувалася, — навіщо «голубі» розповіли тобі твою біографію?

— Аби я написав їм, що думаю про неї.

— Як це наївно! — залилася сміхом дівчина.

— Зовсім ні, люба. Їхні психологи знайдуть у моїй відповіді безліч речей, і найперше — чи вона була щира, чи ні.

Мовчання.

— Я хочу спитати, чи є якась різниця між «голубими» й «зеленими» у ставленні до тебе?

— Так, «голубі» наглядають за мною й доброзичливо оберігають мене, «зелені» ж наглядають і з антипатією стережуть мене.

— З антипатією?

— О так, для містера Сі я винен у тому, що не є WASP[20]. Для я — метис, апріорно здатний на все.

— У мене голова йде обертом, — зітхала Арлетта. — Я запитую себе, чи не відкриють вони, що я слов’янського походження, атеїстка, політично розкладена й живу на віру з професором Севіллою?

— О, вони це знають, — докинув Севілла.

— Як? — злякано скрикнула вона. — Ти впевнений? Вони казали тобі?

— Ні, але зрозуміло. Здогадуюся навіть, які вони раді. Адже це полегшує їхній нагляд.

— Як гадаєш, — запитала Арлетта, — ти полегшив завдання отим панам, найнявши такий химерний будинок для відпочинку?

— Я терплю це шпигунство, — відповів Севілла, — вважаю, що воно необхідне, проте не маю наміру сприяти йому. Скажу більше, я ставлюся з підозрою до їхніх витівок відтоді, відколи дізнався, що ЦРУ записало на магнітофонну стрічку інтимні розмови президента Сукарно зі своїми жінками.

Арлетта схопилася руками за голову.

— Яка гидота! Севілла кивнув головою.

— Більше того, воно не мало ніякого глузду. Я не гадаю, щоб Сукарно дискутував про світову політику в такі хвилини. Кажучи про будинок, я вибрав його саме через те, що він добре відокремлений від навколишнього світу, малодоступний.

– І не забувай, — докинула Арлетта, — не має шибок.

— Скажу й про це, — Севілла засміявся. — «Зелені» мають прилад, що дозволяє їм надворі записувати розмову, яка ведеться в будинку. Той прилад збільшує коливання від шибок під час розмови.

— Так, розумію, що ти маєш сказати. Це жахливо. Старого поняття про інтимне життя більше не існує. Ми живемо в скляній клітці, за нами стежать, аналізують, розбирають по кісточках.

Арлетта взяла його руку й стиснула в своїй. — Чи не почуваєш себе інколи в’язнем? Севілла підвів голову.

— Раніше почував, але відтоді, як маю тебе, ні, — він замовк і довго дивився на неї. — Моя свобода — це ти.