Тварина, обдарована розумом

XІІІ

Адамс подав папірця Севіллі, той уважно прочитав його, а тоді склав учетверо й сховав до течки. Адамс подивився на годинника.

— Вони не забаряться, — сказав він. — Коли ми дісталися сюди, я не бачив у басейні дельфінки. То дельфінка, правда ж? Чи не виникне ускладнень з Бі?

— Деякі труднощі, зрозуміло, будуть, — відповів Севілла. — У вас чудова пам’ять. Бі не терпить присутності іншої самиці поблизу Фа, але цього разу я не гадаю, що відбудеться серйозне зіткнення. Басейн відкритий, Дезі звикла входити й виходити з нього. Якщо її стосунки з Бі занадто зіпсуються, вона втече.

Він хотів розповісти про Джіма, але передумав. Звідкілясь долинув пронизливий гул мотора.

— Чуєте, то наші люди, — озвався Адамс, йдучи до вікна. Відчинив його, висунувся й глянув на небо.

— З вашого дозволу, — мовив Севілла, — я зачиню вікно. Ви знаєте мою умову г ваші люди повинні самі випустити Бі і Фа в басейн, і до вашого від’їзду дельфіни не повинні бачити нікого з нас.

— Гаразд, — погодився Адамс, — бажаю успіху. — Його голосу майже не було чутно, бо вже зовсім близько гудів вертоліт. — Це дуже важливо. Вважаю, що не треба повторювати ще раз, — він подивився на Севіллу змореними, запалими очима. Севілла, у свою чергу, також подивився на Адамса. Дивно: він мав щирий, схвильований вигляд, але насправді це ще нічого не означало. Він з тих людей, що вміють маскуватися, коли одержують наказ.

– І дуже важливо швидко діяти, — мовив Адамс гортанним голосом. — Як тільки вони заговорять, якщо вони взагалі ще говоритимуть, викличете мене по радіо. Я перебуватиму на одному з вартових катерів, і я відразу приїду.

Гул вертольота перервав його слова, він скрушно зітхнув, подивився на Севіллу й зробив жест, якого той зовсім не чекав: подав йому руку. Севілла понурився: все та сама двозначність. Людські стосунки спотворені: симпатія й пошана — де в них фальш, а де щирість? Подана рука або куля з автомата — все підкорено наказам. Адамс віддав своє сумління в руки шефів, рішення схвалюються не тут, це рука людини, якої тут немає.

Я зроблю неможливе, — сказав Севілла не ворухнувшись. — Цілком усвідомлюю те, що покладено на карту.

Адамс попростував до дверей. Тільки-но він відчинив їх, як водночас з нестерпним виттям вертольота, що гніздився на терасу, до кімнати хлинув могутній порив вітру, й двері зачинились за Адамсом так, мовби його проковтнула буря.

— Я дуже хвилююсь від думки, що ми їх знову побачимо, — озвалася Арлетта. — Мислю, як вони нас зустрінуть.

Севілла поклав їй руку на плече:

— Я також запитую себе. У всякому разі це щастя, що вони знову тут. Ходімо сядемо, — запропонував їй. — Я дуже зморився і виснажився. То страшний тип.

І подумав: «Те, що я допіру сказав, буде записано». Севілла засміявся.

— Чому ти смієшся?

— Так, нічого, пізніше розповім тобі.

Він сів біля неї, зіпершись раменом на її рамено. Дружина була в білих шортах і світло-голубій вовняній кофтині, її засмагла шия й пишна голівка граціозно вирізнялися на фоні піднятого коміра. Арлетта дивилася на Севіллу лагідними очима, чорне кучеряве волосся, що вилискувало, створювало чорний ореол навколо її обличчя, що світилося ніжністю й теплом. М’якість, жіноча дивовижна м’якість, вона майже ніколи не випускала пазурів, тільки в припадках ревнощів, у неї була найцінніша жіноча. риса: лагідна, а лагідність — то не просто зовнішня окраса її характеру. Вона лагідна у своїй суті, створена з доброти й привітності. В цю мить Севілла більше не мислив про небезпеку, про війну. Він має Арлетту, йому повернули Бі й Фа, і починалося нове життя. Йому так легко було на серці, здавалося, що він ось-ось відірветься від землі й злетить. Севілла дивився на Арлетту. Вона була духмяною й ніжною, як плід, як квітка, як метелик серед трав, як промінь сонця в березовому гаю.

— Про що ти думаєш? — спитала вона.

— Так, ні про що, — посміхнувся їй Севілла.

Він не хотів розмовляти з нею навіть у цю мить. Йому забаглося насолоджуватися її образом, хотілось, щоби він повільно танув у його очах, як тане мед у роті.

— Ти пам’ятаєш, — озвалась Арлетта, — коли пустили Бі до Фа, він мене всю оббризкав. Я була втомлена, мокра й така щаслива. Я прийшла до тебе, щоб хронометрувати спостереження, повідомляла тобі секунди й навіть десяті часточки секунди. Ти кепкував з моєї скрупульозності, ми сміялися. І раптом я відчула, що ми такі приязні одне до одного, такі приязні.

Севілла погладив правицею комір її блузки, м’яко стиснув волосся на потилиці й наблизив Арлеттине обличчя до свого. Хоча вікна й двері були зачинені, гул моторів вертольота краяв голову, заважав навіть думати.

— Вони відлітають, — промовила вона, вставши й попрямувавши до вікна. — Відлітають, мов ангели. — І додала всміхнувшись: — Просто невірогідно, яке полегшення я відчуваю. Мені здавалося, що наш острів окупували.

Севілла наблизився до неї, відчинив двері, вийшов на терасу. Вертоліт віддалявся, набирав висоту, потворний, химерний, схожий на незграбну комаху, що не знала, як упоратися зі своїм пузатим тілом. Севілла швидко попростував до повітки, відчинив двері.

— Я вас прошу, — звернувся він до Пітера й Сьюзі, — не ходити сьогодні до пристані. Я хочу спочатку сам вступити в контакт з дельфінами.

Його слова викликали подив і прикрість.

— О’кей, — стримано відповів Пітер і подав йому аркушик із записника, де стояв напис: «Чи треба відрізати причандалля для підслуховування?» Севілла заперечливо похитав головою, взяв відро з рибою, яку приготували для Дезі, й подав знак Арлетті. Швидким кроком спустився бетонованою доріжкою, що вела до пристані, зійшов на невеличкий дерев’яний причал, обіч якого стояла «Карібі», й побачив обох дельфінів, які кружляли одне біля одного.

Серце його закалатало, й він вигукнув:

— Фа! Бі!

Дельфіни завмерли за п’ять чи шість метрів од берега й дивилися на нього, нахиляючи голову то в один, то в другий бік, щоб роздивитися його то правим, то лівим оком. Вони оглядали його так майже цілу хвилину.

— Фа! Бі! Пливіть сюди! — гукнув Севілла. Однак нічого не сталося. Особливо пригнічувало Севіллу їхнє мовчання. — Це я! — гукнув він. — Це Па! Ви пам’ятаєте, я — Па!

Узявши з відра рибину й припавши на коліна, Севілла нахилився на край причалу, простяг її дельфінам. І знову нічого не сталося. Якусь мить вони дивилися то на рибину, то на Севіллу, відтак раптом одночасно, ніби й не порадившись між собою, щоб прийняти таке рішення, відвернулись, відпливли й знову стали кружляти басейном, щоразу, коли вони пливли повз Севіллу й Арлетту, кидали на них той самий погляд, допитливий, холодний.

— Нічого не вийшло! — сказав Севілла, відчуваючи, як щось застряло в його горлянці.

Дивна річ, він не відчував себе дорослим, та у цю мить йому здалося, що його відкинули кудись далеко назад, він почував себе маленьким хлопчиком, якого зненавиділи й знехтували з невідомих йому причин друзі, котрих він любив. До почуття несправедливості додалось іще й приниження. Севілла насилу стримав сльози. Він поклав відро на причал, кинув рибину, що її тримав у руці, й підвівся.

Арлетта доторкнулась до його ліктя:

— Може, ти підпливеш до них?

— Ні, ні, — подумавши трохи, відповів глухим голосом він, — то було б помилкою, вони стали б ще впертішими. Тепер можна зробити тільки одне: дати їм спокій. Ходімо, не стовбичмо тут.

Він обернувся на підборах і пішов угору бетонованою доріжкою. Арлетта крокувала поряд. У її очах застигли сльози. Схил, яким вони йшли, видався їй надто крутим і втомливим. Севілла зупинився й обернувся саме тоді, коли Фа, виринувши з води, мов футболіст, що відбиває м’яча від своїх воріт, зіштовхнув у море відро, що стояло на причалі. Вчинивши це, він тріумфально засвистів, пірнув, виринув з рибиною в зубах і проковтнув її. Бі вчинила так само. Вони їли рибу невірогідно швидко й жадібно. Севілла дивився на них, засмучений і паралізований. Він почував себе знедоленим, скривдженим і приниженим.

— Не захотіли нічого взяти з моїх рук, — сказав він тихо, не знаючи, як звільнитися від болісного сорому.

— Ви освоїли цей апарат? — запитав Севілла з утомою в голосі.

Пітер підвів голову й подивився на нього. Оцей Севіллин тон надто вразив його.

— Дуже легко. Але не варто вести прямих передач. Є код.

— Чи не могли б ви викликати Адамса? Передайте йому, що в першому контакті — нічого певного. Мовчанка, ворожість. Вони навіть риби не взяли з моїх рук.

Пітеррве обличчя спохмурніло.

— Зараз я це закодую й передам.

— Дякую. Зробіть ласку, скажіть Арлетті, що я не прийду снідати. Хочу полежати.

Сьюзі подивилась на нього своїми виразистими очима.

— Ви занедужали?

— Ні, ні, трохи втомився. Це — дрібниця.

— Я хотіла б сказати вам, що я глибоко засмучена. Він не відповів, тоді вона докинула:

— Ви думаєте, що…

Севілла махнув рукою, обернувся на підборах, вийшов і покрокував коридором. У кожній кімнаті будиночка малося по два виходи: один — на терасу через засклені двері, другий — до коридора. Коридор, що йшов уздовж стіни, оберненої в підвітряний бік, не мав вікон і освітлювався за допомогою потрійного ряду прозорих цеглин, замурованих у стіні на рівні обличчя. Вперше відтоді, відколи він придбав будинок, коридор видався Севіллі дуже похмурим. Севілла дошвендяв до своєї кімнати, опустив штори й кинувся в постіль. А тоді раптом підвівся, схопив свій халат, ліг знову й вкрився ним. Потім витяг пояс халата, розгорнув його на всю довжину, пропустив через пряжку й поклав собі на очі. Він лежав на лівому боці, підігнувши під себе ноги, головою до стіни, схрестивши руки під підборіддям, увесь скоцюрбившись. Не було холодно, але халатом укрився тому, щоб не почувати себе незахищеним. Час минав. Йому не вдавалося ні заснути, ні мислити. Одна й та сама картина знову й знову виникала перед очима з убивчою монотонністю: Бі й Фа, за п’ять метрів од нього, повертали голову ліворуч, відтак праворуч, щоб придивитися до нього.

Відчинилися двері, й пролунав тихий голос Арлетти:

— Ти не спиш?

— Ні, — відповів Севілла. Він обернувся. Пояс, що затуляв йому очі від світла, сповз, і Севілла побачив Арлетту, що стояла біля ліжка з тацею в руках. — Ти принесла мені попоїсти? — спитав, мимохіть встаючи з постелі. Дружина поклала тацю йому на коліна. Севілла взяв сандвіч і за інерцією став жувати. Коли закінчив, Арлетта вилила пиво з бляшанки в склянку й подала. Він сьорбнув кілька ковтків і враз віддав склянку.

— З’їсиш ще один сандвіч?

Розчепірені пальці Севілли пірнули в її волосся, й він заперечливо похитав головою Арлетта поставила склянку на нічний столик, поклала поряд ще один сандвіч і глянула на Севіллу. Коли він почував себе нещасливим, його завжди палило почуття сорому, йому завагалося побути на самоті, й він лягав у постіль. Спершу це її дивувало.

— Вислухай, мила. Ти знаєш, чому ти приголомшена? — якось пояснив їй Севілла. — Бо я реагую в природний спосіб, я ненавиджу все це англосаксонське святенництво, цю показну мужність. Коли я почуваю себе слабким, я не вдаю із себе мужнього, скручуюсь у клубок і чекаю, доки це минеться.

І справді, це завжди миналося, за кілька годин він знову сміливішав, ставав життєрадіснішим.

Арлетта схилилася й погладила рукою його по щоці. Він не сахнувся, але й нічого не сказав, сумний, з погаслими очима. Їй завжди здавалося, що він перебільшує, вигадує на себе, що він не може бути до такої міри пригніченим. А може, це перебільшення й допомагало йому вилікуватися. Може, він доводив свій пригнічений стан майже до карикатури, аби легше його позбутися.

— Я піду, — сказала Арлетта.

Він сумовито посміхнувся їй, відтак знову ліг у постіль, обернувся на бік. Чув, як за нею зачинилися двері. Розшукав пояс халата й знову поклав його собі на очі. Тієї ж миті перед ним виринули образи Бі й Фа. Вони не вгавали нахиляти свої голови ліворуч, потім праворуч, байдуже роззираючи його.

Йому здалося, що він заснув на якусь хвильку, однак, глипнувши на годинника, переконався, що спав дві години. Сів на постелі, халат сповз, і йому стало холодно. Відчинив засклені двері, підійшов знову до нічного столика, взяв сандвіч, склянку з пивом і попростував до пристані. Сонце відразу огорнуло теплом його голову, потилицю, спину, литки. Коли зійшов на дерев’яний причал, почував себе ліпше. Севілла зупинився на самому краєчку, поставив склянку на майданчик для трапа, сів, спустивши ноги над водою. Сонце зігрівало йому груди. Він удихнув у себе пахощі сандвіча, й одразу в нього з’явилося таке відчуття, начебто давно вже забув, як пахнуть хліб і шинка, і знову відкрив ці запахи з такою втіхою, наче після тривалої хвороби.

Відкусив шматок сандвіча; поки жував його, і піднебіння, і язик відчували невимовне вдоволення. Севілла стримував бажання зразу ж проковтнути розжований хліб i м’ясо, намагався їсти повільно, щоб розтягти відчуття новизни, але й жадібність, і поспішність також були своєрідною насолодою.

Коли скінчив їсти, випив решту пива. Воно було тепле, але свіже. Славний напій, недарма його люблять у народі. Витер губи й руки носовичком і подивився на Бі й Фа. Нікчеми! Кляті нікчеми! Вони ігнорують його! Він підвівся й енергійно свиснув по-дельфіновому:

— Фа, розмовляй зі мною!

Фа обернув голову праворуч, відтак ліворуч і спитав:

— Хто свистить?

— Це — я! Це — На! Фа приплив ближче.

— Хто так добре тебе навчив? Коли нас вивозили звідти, ти не вмів добре свистіти.

— Дельфіни. Інші дельфіни.

— Де вони?

— Ти їх побачиш. Вони припливуть сюди.

Наблизилась Бі.

— Самець чи самиця?

— Самець і самиця.

— Я їх не хочу, — заперечила Бі.

— Чому?

— Я їх не хочу!

— Вони були тут раніше від тебе.

— Я їх не хочу!

Севілла обернувся до Фа:

— Фа, чому ти не взяв рибину з моїх рук?

Мовчанка. Фа відвернувся.

— Відповідай, Фа.

Знову мовчанка, по якій Бі несподівано сказала:

— Ти нас обдурив.

— Я?

— Ти дозволив Ба нас викрасти.

— Боб викрав вас, нічого не сказавши мені. Я не давав згоди.

— Ба нам сказав: він дав згоду.

— Боб сказав вам те, чого не було.

— Ма була, коли Ба вивозив нас. Ма нічого не сказала.

— Ба сказав Ма: Па дав згоду.

Після цих слів знову настала тривала мовчанка. Бі і Фа дивилися на Севіллу не вороже, але й не по-дружньому. Вони не наближалися, трималися за кілька метрів од причалу. Більше не відмовлялися від діалога, але все ще не хотіли вступати в контакт.

— Що ж, Бі, — озвався Севілла, — чому ти нічого не кажеш?

Професор звернувся знову до неї, бо знав, що Бі більше неподатлива. Бі схилила голову вбік:

— Може, Ба сказав річ, якої нема. Може, ти сказав річ, якої нема. Хто знає?

— Я, — промовив Севілла, — кажу річ, яка є. Я вас люблю. Згадай же, Бі: На виховав Фа, На дав Фа Бі.

— Але На поставив перепону між Фа і Бі.

Севілла з подивом глянув на неї. Вона докоряє йому! О, жіноче злопам’ятство!

— Однак ти, Бі, знаєш, що тільки задля того, аби навчити Фа англійської мови. Потім я її забрав.

Знову тиша. Відтак озвалася Бі:

— Тепер я не розмовляю. Тепер я плаваю.

— Промов мені слово англійською.

— Ні!

— Чому?

— Я не хочу більше розмовляти мовою людей.

— Я теж, — несподівано озвався Фа.

— Але ж чому? — запитав Севілла, обернувшись до нього обличчям.

Фа не відповів.

— Чому, Бі?

Бі подивилася на нього спершу правим, а потім лівим оком.

— Чому, Бі?

Збігла ціла мить, і Бі відповіла. Дивно! Вона відповіла не свистом, а мовою людей, анітрохи не турбуючись, що це суперечить її недавнім словам. Вона забагла, безперечно, підкреслити, що відмовляється розмовляти англійською не тому, що забула мову, а тому, що так вирішила.

Вона промовила крикливим носовим голосом, але дуже виразно:

— Людина недобра.

Відтак вона обернулась спиною й стала в супроводі Фа кружляти басейном.

Севілла повернув голову, Арлетта стояла поряд, і він зрозумів, що вона була тут з самого початку розмови з дельфінами. Вона докірливо глянула на нього:

— Ти не сказав, що йдеш на пристань.

Севілла усміхнувся їй і взяв її підруч. Вона нахилилася до нього, доторкнувшись головою до його рамена.

— Уяви собі ситуацію, — мовив він перегодя. — Віруюча істота палко любить свого бога, що втілює в її очах доброту, істину, шляхетність, і раптом та істота відкриває, що її бог ниций, брехливий і жорстокий, — він показав рукою на Бі й Фа. — Ось що з ними сталося.

— Але, — сказала Арлетта, — вони пом’якли, ти зміг порозмовляти з ними.

– Є деяке зрушення, — Севілла гойднув головою. — Вони зробили поступку лише тому, щоб іще більше наполягти на своєму. Можу сказати тільки одне, що не треба втрачати надії. Дельфіни були приголомшені, вони надзвичайно травмовані. Згадай їхні слова: людина добра, вона гладесенька, має руки. Словом, людина — це бог. А тепер мені варто відкрити рот, як вони вже й підозрюють, що я брешу. Мушу їх переконати у своїй чесності мовою свистів, якою я оволодів тільки наполовину, а в них є можливість будь-коли перервати розмову: «Тепер я не розмовляю, тепер и плаваю». Ти знаєш цю витівку Бі, вона вдавалась до неї не раз, Вона тріумфально відпливає, і, зрозуміло, той телепень Фа відразу пливе за нею.

Севілла замовк.

— Телефонував Адамс, — сказала Арлетта. — Хотів дізнатися, як справи.

— Скажи йому, що нічого нового. Радіозв’язок мені не подобається, кожен, кому тільки заманеться, може розшифрувати наш код.

Арлетта взяла його за руку.

— Прокинулася Меггі, вона чекає на тебе в твоєму кабінеті, хоче поговорити з тобою.

— Господи! — лише вигукнув Севілла.

Меггі сиділа на стільці з скуйовдженим волоссям, заспаними очима, розчервонілим обличчям, з виду серйозна, збуджена й замислена. Севілла сів у фотель за письмовим столом. Йому здавалося, що все його тіло налилось свинцем. Узяв олівця, вирвав аркушик паперу, втупився очима в порожнечу над головою Меггі й промовив безбарвним голосом:

— Ну що ж, Меггі?

І раптом, наче хтось прорвав якусь гать, на нього полився бурхливий струмок слів. Він самохіть поплив за течією і, опустивши очі, уважно слухав, дряпаючи щось олівцем на папері. Вже багато років він не прислухався до Меггі. Його вуха були до неї напівглухі, вони сприймали тільки факти, а не вслухалися в її голос. Коли вона впадала в гарячку, то зараз же і затиналася. Севілла накреслив на папері коло, а в колі розмістив квадратик. «Я запитую себе, як тільки мій слух може виконувати роль цідилка? Звідки дізнається він, що слід сприймати, що то в нього за метод добору? Яким чином він випереджає мою свідомість і знає, чого не слід слухати?» Севілла силкувався зосередити увагу на Меггі, пірнув у струмок її слів, мов невід на морське дно за уловом.

— Він, бідолаха, записав мене під своїм прізвищем. Певне, він був щасливий, що дав мені своє прізвище бодай на один вечір.

«Що ж, вилов чималий. Мій слух сприймає тільки її голос. У Меггі голос не один, а два: чистий і дзвінкий голос секретарки, що робить свою справу на високому професійному рівні; та гарячковий, крикливий і штучний голос, голос передчасно дорослої дівчинки, що переконала себе, мовби всі знайомі їй чоловіки залицяються до неї, — Севілла підвів голову й зиркнув на Меггі. — Очевидно, їй байдуже, що я не слухаю її. Насправді їй не потрібен співрозмовник, вона розмовляє не до мене, а просто собі гомонить, їй потрібен тільки привід, щоб виговоритися. Їй треба надати значимості своїм словам, остаточно повірити в них».

— … вам усвідомити свою відповідальність.

— Прошу? — сказав Севілла, схопившись з місця. — Яка відповідальність?

— О, — промовила Меггі чистим дзвінким голосом секретарки, — ви мене не слухали. Ну що ж, гаразд. Ви мене ніколи не слухаєте. Мені завжди здається, що я кидаю слова на вітер.

— Даруйте мені, — зніяковів Севілла, — я трохи стомився.

Меггі зміряла його поглядом, і її пойняла ніжність. ««Правда, він стомлений має вид, проте він чудовий, скидається на хлопчика. Звісно, Арлетта не з тих жінок, що йому потрібна. Вона надто хтива, а не ніжна, забагато підтримує його горилячі нахили, нахили рогатої людини, завжди готової накинутися на вас. Я боюся цього латинянина. Згадую перший рік, коли він доводив мене до гарячки. Щоночі мені здавалося, що він виростав з-під землі в куточку моєї кімнати, голий, волохатий, кремезний. Він наступав просто на мене, гриз своїми темними очима. Мене брав страх. Я уявляла його руки, що здирали з мене піжаму, оголювали груди, й він роздавлював мене своєю вагою. Мені так було лячно, що я й не чинила опору».

— Ви щось сказали про мою відповідальність, — озвався Севілла.

Меггі мовчала. Севілла підвів голову. Дівчина, перевівши подих, глипнула на нього. Очі у нього трохи розгублені, на чолі виступив піт.

— Ви не можете заперечити, — раптом заговорила вона пискливим голосом, — що ви зробили все можливе, аби розлучити мене з нареченим. О, я не докоряю вам, мовила б навіть, що добре розумію почуття, якими ви керувалися.

Відлуння її слів докотилося аж за поріг кімнати, де й розтануло. Севілла накреслив ще один квадратик у колі й дбайливо заштриховував його. «Бідна ця дівчина. Її свідомість гарячково звужується, вона не перестає жувати одне й те ж, не здатна більше мислити про щось інше. Лишилося п’ять днів до 13 січня, п’ять днів до історичного повороту століття. Мільйони, сотні мільйонів людей, можливо, загинуть, планета на грані війни й, можливо, спустошення, а для Меггі це — ніщо. Вона замкнулася у свою шкаралупу, занурилася в своїй одержимості й клопочеться про свою жіночу долю».

Хтось легенько постукав у двері. З’явилася стурбована Арлетта.

— Ходімо, любий. Повернулися Дезі й Джім, вони не миряться з Бі й Фа.

Севілла подивився на годинника. Шість. Ще година спливла. На перший погляд у гавані нічого не відбувалося. Дезі й Джім розмістилися біля «Карібі», Бі й Фа — в іншому кінці бухти. Обидві пари дельфінів, причаївшись, спостерігали одне за одним. Час від часу одна з самиць видавала пронизливий свист, на який інша, наче луна, відповідала.

Севілла обернувся до Арлетти:

— Ти була тут, коли припливли Дезі й Джім?

— Так. Без будь-якого попередження Бі накинулася на Дезі й укусила її. Дезі в боргу не лишилася і відповіла їй тим самим. Цю бійку самиць перервав Джім, який кілька разів ударив хвостом Бі, не кусаючи її. Бі відступила.

— А Фа?

— Фа не заворушився. Він залишився в своєму кутку, а коли Бі припливла до нього, то кинув їй докір за та поведінку.

— А що ж далі?

— Самиці розмовляють, обмінюючись свистами. Звинувачують одна одну в захопленні території. Складається враження, що вони сперечаються за місце. Насправді ж тільки Дезі зв’язана з гаванню, або, достоту кажучи, з «Карібі». Адже Бі і Фа тільки-но припливли, вони ще не почувають себе тут господарями. А ось Джім, як «дикий» дельфін, напевне, почуває себе, мов той заброда. Питання стосується Бі. Те, що Бі докоряє Дезі, чому та вдерлася на її територію, — справжнє лицемірство. Вона не хоче бачити Дезі, ось і все.

— Мудре тлумачення поведінки «жінки», — з усмішкою сказав Севілла.

Він подивився на обидві пари, що причаїлися по своїх кутках. Свисти припинилися. Севілла повів далі:

— В крайньому разі можна залишити все так, як є, однак, на мій погляд, то було б нерозумно. Поки це лише сварка самиць, нічого страшного не трапиться. Але якщо втрутяться самці, можна сподіватися всього. Обидва вони майже однакові на зріст, їх майже не можна відрізнити, один з них цілком міг би забити іншого.

— Що ти робитимеш?

— Запропоную їм компроміс.

Севілла підійшов до краєчка дерев’яного причалу й просвистів:

— Фа! Бі! Послухайте!

Спливла мить, по якій Фа подав голос:

— Я слухаю.

— Вдень, — сказав Севілла, — ви лишаєтеся в гавані, вночі ви віддаєте її двом іншим дельфінам.

Бі й Фа ледь чутно обмінялися свистами, відтак Фа підплив на кілька метрів ближче до Севілли й спитав:

— А куди ми підемо вночі?

— Я покажу вам печеру, недалеко звідси.

Фа поплив до Бі, й знову вони обмінялися свистами. Севілла прислухався, але звуки були такі низькі, що йому не вдалося їх почути.

Фа підплив ще ближче.

— Бі й Фа погоджуються.

І щоб переконатися, що не помиляється в умовах, він заговорив:

— Вдень гавань наша. Вночі — їхня.

— Так.

— Ти нас ведеш і приходиш по нас?

— Так.

— Ти приносиш нам рибу?

— Так.

Фа обернувся й подивився на Бі.

— Що ж, — озвалася Бі, — ходімо.

Тепер, коли вона згодилася на таку пропозицію, здавалося, що їй уже не терпиться, хочеться, аби швидше їх відмели до печери.

— Я йду по човна, — пояснив Севілла. — Я вас проведу. Він підіймався бетонованим схилом, швидко перебираючи ногами. Арлетта насилу встигала за ним.

— Ти не боїшся лишати Бі й Фа в відкритому морі?

Той кивнув головою.

— Зовсім ні. Ти запам’ятала реагування Фа: «А куди ми підемо вночі?» В цьому запитанні є якась заклопотаність. Вони не люблять більше людину, але ще не знають, як без неї жити.

— Так, — погодилася Арлетта. — Думаю, що ти маєш слушність. Мене вельми вразило запитання Фа: «Ти приносиш нам рибу?» Дивно. Я розумію, Фа народився в неволі, йому ніколи не випадало ловити рибу. Але ж Бі?

Севілла відчинив двері повітки.

— Пітере, — запитав він, — чи можемо ми скористатися меншим гумовим човном?

— Надовго?

— На якусь годину.

— Годину він витримає. Але потім, прошу вас, доставте його сюди. Він занадто випустив повітря. Думаю, що вентиль пропускає або якийсь шов.

— Гаразд.

Севілла обернувся до Арлетти.

— Почекай хвильку на мене. Маю слово сказати Меггі.

Він полишив їх і пішов до свого кабінету. Меггі сиділа нерухомо, склавши руки на колінах. Зарипіли двері, вона обернулася й подивилася на Севіллу, в її очах був глибокий смуток самотності.

— Меггі, — мовив Севілла, не заходячи до кімнати, перепрошую, у мене немає часу зараз, щоб з вами більше поговорити. Та все ж таки скажу вам про своє рішення, як я прийняв, коли слухав вас: завтра ви поїдете в Денве до тітки, де кілька днів відпочинете.

— В мене багато роботи, — відказала Меггі.

— Тим гірше для роботи.

— Ви все своєї, — докинула вона роздратовано. — Ви й не усвідомлюєте, що пропадете без мене.

— Тим гірше для мене. Вам треба відпочити. — І рішуче додав — Це вирішено.

Дівчина опустила очі й покірно мовила:

— О’кей! Що ж, ви хазяїн.

Перегодя вона стрепенулася, випросталася, підвела очі й, не глянувши на Севіллу, мовила пронизливим і крикливим голосом:

— Власне, ви мов той страус ховаєте голову в піску, не хочете дивитися правді в очі. Відколи я вас знаю, ви завжди так робите. Ви мене заспокоюєте, а самі відвертаєтеся від власного щастя.

Грюкнули двері, він пішов. Меггі схопилася руками за голову, на очах у неї затремтіли сльози.

— Він не слухає мене, — заридавши, мовила вона. — Він ніколи мене не слухав!

Севілла підняв праве весло, легенько наліг на ліве — маленький гумовий човен м’яко наблизився до причалу, й Арлетта стрибнула на берег. Вони не хотіли привертати увагу кораблів прикриття гулом мотора й вирішили провести до печери Бі й Фа на веслах: на це витратили з півгодини. Витягли човен з води, віднесли його на кілька метрів на цементну доріжку й, повернувшись, сіли на дошки причалу. Вечоріло, але повітря було ще тепле.

— Ти скажеш Адамсові, де вони? — спитала Арлетта.

— Чому?

— Я твердо вирішив говорити йому про них якомога менше.

— А Пітерові?

— Якщо становище погіршиться, буде краще, як він нічого не знатиме. Я кажу «Пітер», але, зрозуміло, це стосується й Сьюзі. Меггі не беру до уваги, завтра відішлю її до Денвера. Дивна річ, я почуваю себе винним перед нею. Однак немає нічого такого, щоб я міг докоряти собі. Хіба що, — додав він усміхаючись, — моє незвичайне терпіння.

Дезі величаво підпливла до них, тримаючись під самою поверхнею, голова її з’явилася над водою, і її лагідні очі втупилися в Севіллу. За два метри позад неї плив Джім. Той вже посмілішав.

— Хто ця самиця? — запитала Дезі. — Що їй тут треба?

— Вона живе в мене давно. Вона кудись плавала, потім повернулася. Самець також.

— Вона зла.

Севілла похитав головою:

— Вона ревнива.

Дезі поміркувала над його відповіддю й сказала:

— Але ж у мене є самець. У мене є Джім.

Оскільки Севілла не відповів, а лише знизав плечима, вона вела далі:

— Вона мені сказала, що розмовляє мовою людей. Це правда?

Арлетта засміялася.

— Бі також любить похвалитися!

— Це правда, Па? — перепитала Дезі. — Це правда, що вона сказала?

— Правда.

— Але я не дурніша за неї!

— Ні, Дезі, ти не дурна.

— Сьогодні ввечері я хочу вивчати мову людей. Сьогодні ввечері, Па.

Севілла засміявся.

— Щоб вивчати, треба завтра, завтра й завтра. Сьогодні ввечері я втомився.

— Ти не хочеш свистіти?

— Ні. Я втомився.

— Але ти вечорами свистиш зі мною.

— Сьогодні ввечері я втомився.

Спливла якась мить, і Дезі спитала:

— Ти йдеш до свого дому?

— Так.

— Вже!

— Так.

Дезі наполовину висунулася з води й поклала свою велику голову на причал, між Арлеттою й Севіллою. Вони почали пестити її. Гладили її щосили, але не доторкалися до дихала.

— Я люблю тебе, Па, — сказала Дезі, зажмуривши очі. — Я також люблю тебе.

— Я люблю тебе, Ма, — сказала Дезі зітхнувши.

— Я також люблю тебе, Дезі, — відповіла Арлетта.

Ось уже чотири місяці щовечора Дезі Признавалася в любові, й щовечора Арлетта хвилювалася. То було одне й те ж почуття: щось стискувало їй груди, якась несподівана зворушеність, сумна ніжність, і — вона не знала чому, зовсім у глибині душі, — страх перед смертю. Вона не знала чому, але й у цю мить їй було шкода Дезі. Одначе в Дезі не було нічого патетичного. Вона була молода, міцна, дужа.

Арлетта підняла плечі, буцім увесь тягар світу тиснув на них. Що за світ, що за люди й яка мерзота! Бозна-чому ці тварини люблять нас. Адже в нас немає нічого приємного. «Ні, ні, — негайно переконала вона себе, — я не мала б так думати. Я роблю, як Бі й Фа, — все людство скидаю на одну купу».

Страхітливий гул сколихнув повітря. Здавалося, він насувався з-за будинку. Вони підвели голови, цієї миті з’явився вертоліт і на висоті приблизно п’ятдесят метрів пролетів над головою. Раптом пролунали методичні, оглушливі постріли важкого кулемета. Севілла обійняв Арлетту й, прикривши її своїм тілом, кинувся на дошки причалу. Але стріляли не в них, він виразно бачив, як трасуючі кулі виплигували з води й вогняним пунктиром описували вертоліт. Він набрав висоту, розвернувся й зник у сутінках.

— Ходімо, — сказав Севілла, — ми вимагатимемо пояснення.

Вони побігли бетонованою доріжкою. Тієї миті з’явився Пітер і вигукнув:

— Адамс радирує!

Севілла відсапувався, доки Пітер з олівцем у руці розшифровував радіограму. Коли скінчив, вирвав із записника аркушик і подав Севіллі.

«Група «В» тепер у курсі справи. Небезпека цієї ночі. Просимо вас прийняти на острів загін захисту».

Севілла взяв у Пітера олівець і написав: «Стріляючи, ви себе викрили».

Пітер зашифрував, передав, прийняв відповідь, розшифрував її і віддав аркушик Севіллі: «Вогонь викликаний необхідністю. Група «В» могла закидати гавань гранатами. Повторюю свою пропозицію».

Севілла написав: «Ні. Захист забезпечу сам».

Пітер зашифрував, передав радіограму й підвівся:

— Я був у повітці. Я подумав, що стріляють у вас.

— Я також, — озвалася Сьюзі.

Севілла не відповів. Він надряпав на звороті останньої радіограми: «Вимкніть підслуховувач Ела», — і подав її Пітерові. Пітер кивнув головою й вийшов. Севілла повернувся до жінок.

— Нікому не слід телефонувати й засвічувати світло. Де Меггі?

— У себе, — відповіла Сьюзі.

— Поки що дайте їй спокій. Ми щось перекусимо на терасі й усі ляжемо на даху. Принесіть ковдри, бетон — не перина.

— Доки ще не споночіло, — озвалася Сьюзі, — я піду приготую бутерброди.

Залишившись наодинці з Арлеттою, Севілла взяв її підруч, і вони вийшли на бетоновану доріжку, що збігає до гавані. Арлетта півголосом запитала:

— Хіба не варто послати Пітера охороняти гавань?

— Варто б, та я боюся. Ці люди — професіонали. Вони можуть завважити Пітера й убити його, перш як він їх побачить.

— Убити? — запитала Арлетта глухим голосом. Севілла подивився на неї:

— Вбили ж вони Боба. Чому б не вбити й Пітера? Або нас? Для цих людей людське життя нічого не варте. Ні одне, ні двоє, ні сто. Вони зроблять усе, аби примусити замовкнути Фа й Бі. А водночас і нас. До тринадцятого січня.

— До тринадцятого січня? — перепитала Арлетта. Її очі з жаху розширилися..

— Строк ультиматуму закінчується тринадцятого. Коли оголосять війну, істина вже нікому не буде потрібна. Отже, у нас залишається ще п’ять днів, щоб примусити заговорити Фа й Бі.

— Ти міркуєш так, ніби наперед знаєш, що вони скажуть.

Севілла подивився на неї:

— Не знаю. Але здогадуюся. — І докинув — І ти також.

– І я також, — насилу вимовила Арлетта.

Її обдало холодом, волосся розкуйовдилося, спиною котився піт, і водночас вона відчувала, як ціпеніють руки. Хотіла потерти їх і завважила, що руки тремтять. Вона сховала їх за спину, випрямилася й мовила приглушено:

— Чи маєш ти слушність, пропонуючи розташуватися на даху?

— Думаю, що так. Коли ми приберемо драбину, нас не можна буде застати зненацька. Бетонований облавок захистить нас від прямих пострілів. А для нас, коли ми будемо змушені стріляти, — це чудова позиція.

— О’кей, пане Севілла, — всміхаючись, сказала Арлетта.

Однак вона почувала себе знесиленою, ноги підкошувалися, вона була на грані непритомності. Севілла пильно подивився на неї, обняв за плечі й притис до себе. Арлетта розм’якла, притулилася головою до його грудей і прошепотіла:

— О Генрі, Генрі…

— Ходімо, — сказав він, — приготуємося. Не дозволимо страхові оволодіти нами.

Згодом уся лабораторія сиділа на терасі за столом і мовчки вечеряла в темряві. Меггі зовсім знесилилася. Пітер і Сьюзі ні про що не запитували. Вони замкнулися в мовчанні, що означало: якщо ми більше не маємо у вас довіри й навіть не маємо права бачити Фа й Бі, не кажіть нам нічого, а ми, звісно, уже й не прагнутимемо про щось дізнаватися. В сутінках Севілла ледве розпізнавав їхні обличчя. Він з ніжністю дивився на них. Сьюзі, Пітер — як багато вони для нього значать! Він почував себе винним перед ними не тому, що мовчав, а тому, що піддавав їх небезпеці — їх, що лишень почали жити. «А Майкл? — мислив він. — Майкл у в’язниці. Парадоксально, але з усіх нас він, може, єдиний, хто залишиться жити».

— Пітере, — тихо мовив Севілла. — Яку зброю вони дали нам?

— Ручний кулемет, автомат, чотири гвинтівки й гранати.

— Хто вміє стріляти?

Пітер, Арлетта й Сьюзі підвели руки.

— Сьюзі, чи вмієте ви поводитися з гвинтівкою?

— Я стріляла з карабіна з оптичним прицілом у мішені.

— Я також, — сказала Арлетта.

— Принцип один і той же. Пітере, ручний кулемет чи гвинтівка?

— Однаково.

— Що ж, хай у вартового буде кулемет. Чи прожектор працює?

— Так.

— Він знадобиться. Одягніться в темне. Принесіть ковдри, кожному по дві, електричні ліхтарики, воду, бінокль, плащі й, безумовно, передавач.

Стало тихо.

— Коли почнемо влаштовуватися? — зацікавився Пітер.

— Коли зовсім споночіє.

Севілла відчув, що його термосять. Розплющив очі й нічого не побачив — ніч була вельми темна. Пітер шепнув йому на вухо:

— Чотири години, ваша черга, все гаразд. — Наступила тиша. Знову озвався тихий, ледь чутний Пітерів голос — Коли ви справді прокинулися, я піду спати. Ох, як тяжко сидіти в темряві з відкритими очима. Дайте мені вашу гвинтівку. Ручний кулемет у бойовій готовності стоїть біля надувного матраца.

— Проведіть мене туди, — попрохав Севілла. — Боюся, що я неправильно зорієнтуюся.

Він помацав навколо себе руками, схопив гвинтівку, простяг ліву руку в напрямку, звідки долинав голос його помічника, й, нічого не знайшовши, потягся рукою трохи далі й наштовхнувся на Пітерове плече, ковзнув долонею вниз і міцно схопив його за руку. Відчув, як його тягнуть вперед, і нарахував шість кроків, перш як його права нога наштовхнулася на надувний матрац. Севілла відчув на щоці Пітерове дихання:

— Кулемет стоїть на бортику даху. Обережно, запобіжника знято. Прожектор ліворуч від вас приблизно за метр. Простягши руку, ви дотягнетеся до нього.

Севілла випустив Пітерову руку, він злегка гойдався. Пітер тихим голосом пояснював далі. Тепер лише його шепіт пов’язував Севіхлу з світом. Він відчував дивне почуття небуття, йому здавалося, що не Севілла, а хтось інший прожив цю мить.

— За кілька хвилин, — мовив Пітер, — вам видасться, що ви бачите на чорному фоні темно-сірий силует «Карібі». Одначе це лише марення, я в цьому швидко переконався. Ви певні, що зовсім прокинулися?

Севілла ліг на надувний матрац, витягся:

— Йдіть спати, Піт, тут не так уже й погано.

Він почув Пітерові кроки, що віддалялися, відтак легенький шелест ковдр, і все затихло. Тиша проковтнула його, і відразу ж морок видався ще чорнішим. Ні вітерця, тепло, море таке тихе, що навіть не чути хлюпання хвиль об причал. 8 січня, ніч, він нерухомо лежить тут, у штанях і пуловері, повітря ледь вогке, якась волога млість, але цемент даху ще пашить теплом, якого набрався за день. Пахне йодом, сіллю й безлюдною, мертвою черствістю скель. Напередодні він прожив одну з звичайних ночей свого життя. Якщо він доживе до вісімдесяти років, йому лишилося прожити — зараз підрахуємо — якихось дев’ять тисяч двадцять п’ять днів і стільки ж ночей, досить мало, взагалі навіть за найоптимістичнішим підрахунком. Але тепер уже не варто думати про це; все було вирішено тоді, коли він зрозумів, на який невірогідний ризик зважився Голдстейн, погодившись бути посередником. Тієї миті він вирішив сказати «так» і після появи вертольота групи «В» ступив з буденних днів свого життя у ніч, яка, можливо, буде останньою. «Що ж, головне не в тому, щоб за будь-яку ціну вціліти, а в тому, щоб знати, за віщо вмираєш. Якщо мене вб’ють цієї ночі, то хто скаже, вдалося мені моє життя чи ні? Хто свідок? Який критерій? Слава? Але ж слава увінчує привабливих, хоча безголосих співаків, безталанних акторів, нерозумних політиків, вчених-шахраїв. Звісно, я можу сказати, що я принаймні щось створив. Я людина, що примусила розмовляти тварин. Але, напевне, Прометей також радів, який дав людям вогонь, доки не довідався, для чого вони здатні його застосувати. Калібан у «Бурі» Шекспіра говорить до Просперо: «Мене ви навчили розмовляти вашою мовою. Тепер я знаю, як проклинати, — спасибі й за це». Пам’ятаю, як на мене вплинула ця фраза; коли я вперше прочитав її. Вона наче кинулася на мене з тексту з непереборною силою. Вона охоплює всю долю людську — людина, що все псує, все запаскуджує, перетворює краще на гірше, мед — на жовч, хліб — на попіл. І я також можу сказати: «Господи, я навчив тварин розмовляти, й усе, що з цього взяло людство, — це нова зброя для самознищення». Правою рукою Севілла спирався на приклад кулемета, ствол якого лежав на бортику даху. Якщо він почує підозрілий шерхіт, куди він цілитиметься? В що він стрілятиме? Він може увімкнути прожектор, але тоді він викриє себе, стане мішенню. То було кричуще безглуздя: без світла він ні на що не здатний, увімкнувши світло, він загине. Ніч справді була лиховісно, безпросвітно темна, як і той світ, де зараз сплять сто вісімдесят мільйонів американців, — чорний, порожній, безформний прообраз спустошеної планети, що зазнала атомного бомбардування. Було майже неможливо уявити собі: Земля без людей, без жодної людини, що могла б думати, згадувати про чудові речі, створені людьми, або про релігії, в які вони вірили, або про бойні, що їх вони влаштовували, — без історії, бо на Землі більше не буде історика. Яка страхітлива думка для християнина. Бог, що створив людину, і людина, що сама себе знищує, позбавляючи бога творіння його! Для невіруючого — непоправне марнотратство земних людських сподівань. Індивідуальна смерть, по суті, нічого не значить. У крайньому разі її можна прийняти, як приймає її в’єтнамець, захищаючи свою землю й свою гідність, або навіть як солдат морської піхоти, без будь-яких ідеалів, просто як професійний ризик (засвідчуючи цим, яка жалюгідна думка в нього про своє життя). Але цілковите винищення роду людського, таке, щоб нічого не залишилося, ні праць, ні нащадків, — це нестерпна думка. А втім, саме тут і причаїлася небезпека: ніхто в це не вірить. Навіть ті, хто штовхає нас до війни, не здатні уявити собі свою власну загибель. Смерть для них — це завжди смерть інших. Севілла сховав ліву руку за облавочок і правою рукою на мить засвітив ліхтарик: у сліпучому світлі з’явився циферблат його годинника. Він примружив очі: п’ять годин. Вони вже не прийдуть.

Либонь, він задрімав на мить, а може, на кілька хвилин. Здригнувся, почув звук, схожий на хлюпання, що його утворює маленька хвиля, наштовхуючись на якусь перепону. Чи то подув вітру, чи просто Дезі й Джім у гавані. В дельфінів досить неспокійний сон. Вони не перестають плавати навіть уві сні. Неугавно рухаються знизу вгору, бо за певні проміжки часу підіймаються на поверхню, щоб подихати.

Севілла вслухався, але в темряві майже неможливо було розпізнати шерхіт. Поряд себе він чув, як дихали його співпрацівники, та цей звук чувся з самого початку й повсякчас не надавав йому значення. А зараз, коли він вслухався, чимдуж напружуючи слух, невиразна й нерозмірена гармонія дихання вдиралася йому в вуха, непрошена, така ж могутня й дратівлива, як радіоперешкоди. Знову почув ледь уловимий плескіт. Але звідки він долинав — з гавані чи з іншого куточка острова, навколо якого хлюпало море: найменша заглибина в скелях і найменший рух води викликали найрізноманітніші звуки Севілла простяг руку вліво, розшукав прожектор і обмацував його доти, доки пальцями не знайшов вимикач. «А що, коли їх у гавані немає, а вони в мене за спиною, за будинком? Один промінь Прожектора, й вони мене викриють. Вони бачитимуть мене, а я їх — ні. І тоді вистачить однієї гранати». Севілла відчував, як його поймало хвилювання, нерви в нього були напружені, долоні спітніли, але водночас він усвідомлював усе. Тримаючи вказівний палець лівої руки на вимикачі, прислуховувався. Йому заважали не дихання співпрацівників, що спали, а якийсь ближчий, могутній і ритмічний звук — биття його власного серця. Від глухих ударів здригалися ребра й шпигало в скронях. Без будь-якого переходу темрява за якусь мить стала не такою чорною, й цього разу без марення він уздрів силует «Карібі», її темно-сіру щоглу на фоні пітьми.

Виразно почув два поспіль сплески. Звідки долинали вони? З-за будинку? З причалу? З-за «Карібі»? Натис на кнопку, але не наважився ввімкнути світло.

І нараз один за одним, освітивши порт, здійнялися вгору два велетенські сліпучі снопи полум’я, яких супроводжували такі могутні вибухи, що Севілла відчув, як будинок під ним затанцював. Його щось сильно вдарило в ліву руку, й все. Він увімкнув прожектор. «Карібі» зникла. Позад себе почув голоси й, не озираючись, закричав:

— Не вставайте! Повзіть до бортика!

І почав стріляти довгими чергами просто над причалом.

— Куди ви стріляєте? — заволав Пітер у нього над вухом. Натискуючи на курок кулемета, Севілла відповів:

— У протоку! Вони можуть утекти тільки тим шляхом!

Між кулеметними чергами почув, як праворуч від нього почали сухо лунати часті тріскучі постріли гвинтівок.

Світанок прийшов невірогідно швидко. Праворуч Севілла вгледів Арлетту, ліворуч — Меггі.

— Меггі, будьте напоготові, щоб вимкнути прожектор.

Цієї миті заторохтів важкий кулемет. Перші трасуючі кулі впали далеченько від входу до вузенької протоки й зиґзаґами стали підкрадатися до нього.

— Адамс вступив у бій. Ми не заважаємо йому нашим прожектором? — запитав Пітер.

Севілла відпустив курок кулемета.

— Ні, не думаю. Та все ж таки зв’яжіться з ним…

Він подав знак Сьюзі, й та перестала стріляти. Однак дівчина стріляла недаремне — важкий кулемет старанно прочісував протоку, вогняні пунктири викреслювали правильні діагоналі зверху вниз і знизу вгору. Але чи справді ця стрілянина була ефективна? На якій глибині кулі втрачають вбивчу силу? Севілла відчув біль у лівій руці, вона спливала кров’ю, розпухла й нила.

— Тебе поранено? — стурбовано запитала Арлетта.

— Та ні, — відповів Севілла, озираючись по боках. Він простяг руку й підняв якийсь уламок. — Дрібниця, — сказав він з іронією, — то лише шматочок нашої бідолашної «Карібі».

— Адамс просить загасити прожектор і піти подивитися, — крикнув Пітер. — Що робити?

– Ідіть, — знесилено наказав Севілла. — В усякому разі небезпеки вже немає.

«Подивитися? Та на що там дивитися?»

Всі мовчали «доти, доки не повернувся Пітер. Оскільки з настанням світанку розсівався й туман, здавалося, що ніч розвалювалася на дрібненькі темні шматки. За кілька хвилин високий Пітерів силует з’явився на бетонованій доріжці.

Він ледве ступав ногами. Діставшись До тераси, підвів голову й знизу подивився на Севіллу. При сірому вранішньому світлі його обличчя здавалося блідим і змарнілим. Пітер промовив тремтячим голосом.

— Бі й Фа… Обоє.

— Що?

— Пошматовані.

Арлетта здригнулася:

— Але ж то не…

Севілла міцно стиснув її руку, й вона замовкла.

— Радируйте Адамсові, — сказав Севілла.