Тварина, обдарована розумом

ІX

Зарубіжні відгуки на прес-конференцію, що відбулася 20 лютого, не були несподівані: ввічливі в соціалістичних країнах, захоплюючі в союзників США, захоплюючі й тривожні в державах «третього світу». В останніх, яких щодня непокоїла ескалація війни у В’єтнамі, відповідальні особи нишком ставили собі такі запитання: куди зайдуть Сполучені Штати в індустріальному розвитку, в чудесах, що їх творить наука, й у світовій експансії?

Чи не стануть вони тепер п’яніти від свого всесилля й щоразу, коли якась маленька державка чинитиме їм опір, посилати своїх дельфінів підміновувати її порти або топити її флот?

Депутат англійського парламенту від Ч… А.С.Крессент запитав прем’єр-міністра, яким чином Великобританія, за своєю суттю країна морська, дозволила випередити себе в наукових дослідженнях дельфінів. На А.С.Крессента дивилися, як на химерного вільного стрільця, а партія, членом якої він був, вважала його за трохи неврівноваженого, проте до його наступальних, надміру галасливих виступів завжди прислухалися. Прем’єр-міністр відповів, що, звісно, в «цій країні» є чудові дельфінознавці, але Великобританія не має змоги витрачати сотні мільйонів фунтів стерлінгів на одне дельфінознавство й до того ж її береги не омивають теплі моря, в яких можна було б розплоджувати дельфінів. Тоді А.С.Крессент спитав, чи не занадто прем’єр-міністр необізнаний у морських справах, що не відає того, що є дельфіни, які живуть у холодних морях. Прем’єр-міністр відповів, що Бі й Фа належать до породи Tursiops truncatus, а, наскільки йому відомо, остання живе в теплих морях. А.С.Крессент заявив, що, на його думку, температура води тут ні до чого. Покладаючись на власний досвід, А.С.Крессент не розумів, чому холодна вода є перешкодою до навчання дельфінів мови. — (Сміх). — Він спитав у прем’єра, навіщо витрачати величезні кошти на королівський військово-морський флот, коли найкоштовніший британський авіаносець може бути потоплений за кілька хвилин ворожим дельфіном, якого не спроможний виявити ніякий сонар. (Hear! Hear!)[43]. Прем’єр заявив, що побоювання поважного депутата безпідставні, адже нині тільки американські дельфіни є операційні. Поважний депутат від Ч… поцікавився, чи прем’єр-міністр може гарантувати, що ні народний Китай, ні СРСР ніколи не матимуть операційних дельфінів. Той відповів, що не може дати таких гарантій, але на випадок необхідності великобританський флот розраховуватиме на допомогу американських дельфінів, звісно, в межах НАТО. А.С.Крессент вип’яв груди, й очі його спалахнули вогниками.

– Інакше кажучи, — заявив він, — ми просимо в Сполучених Штатів дозволу на своє існування й одержуємо ласкаву згоду! Ми просимо їх урятувати фунт стерлінгів, і вони рятують його! У нас немає дельфінів, та не варто бентежитися, вони позичать нам своїх! Якось Дізраелі мовив про Ірландію, що вона перебуває по відношенню до нас у становищі «величного жебрака», в такому ж становищі тепер ми самі перебуваємо по відношенню до Сполучених Штатів. — (Протести). — Ми не маємо більше незалежної економіки, не маємо грошей, не маємо зовнішньої політики. — (Вигуки: «Деголлівець! Деголлівець!») — Коли любити Великобританію означає бути деголлівцем, тоді так, я деголлівець. — (Сміх). — Як я можу це приховати? Занепад нашого престижу в світі й наші розрахунки на Сполучені Штати мене приголомшують. Факти незаперечні, й треба бути лицеміром, щоб відвертатися від них: ми перетворюємося на колонію колишньої нашої колонії! — (Вигуки: Shame! Shame![44]).

У Франції депутат Маріус Сільвен, один з найвпертіших представників опозиції, звернувся з такими словами до прем’єр-міністра:

— Ви справедливо щойно віддали належне американській науці, яка зробила «незвичайний стрибок уперед», навчивши розмовляти дельфінів. Чудово, пане прем’єр-міністре, але цього замало. Я пропоную вам піти трохи далі в своїх міркуваннях. Франція не має дельфінів, що розмовляють. У Сполучених Штатів вони є. Таким чином, чи вважаєте ви, що слід було нам виходити з НАТО 1969 року, в той історичний момент, починаючи з якого кожен військовий флот матиме потребу в цих незамінимих помічниках, щоб захищатися й робити розвідку? — (Оплески на лавах Федерації й Демократичного центру). — Словом, я закликаю уряд подивитися реально на факти, а не поринати в мрії величності, які надихає вузький націоналізм. — (Протести депутатів від ЮНР). — Відкрийте очі, панове! Франція з економічних, фінансових й військових можливостей маленька країна, яка не годна «іаre da se»[45]! — (Рішучі протести ЮНР, «незалежних» і на деяких лавах комуністів). — Ви заперечуєте? — (Вигуки: «Так! Так!») — Ну що ж, у такому разі скажу, що Франція мусить вибирати: або ж вона погодиться повернутися до НАТО — (протести ЮНР і комуністів) — і тоді її кораблі отримають захист від американських дельфінів, без якого нині військовий флот може перетворитися на металобрухт — (протести); — або ж Франція навчить своїх дельфінів. — (Вигуки: «Авжеж, авжеж! Чом би ні?») — Кажете, чом би ні? Я приєднуюся. — (Іронічні вигуки серед представників ЮНР: «Тоді голосуйте з нами!») — Як і ви, я запитую: чом би ні? Однак я не голосуватиму з вами й зараз скажу чому. Та спочатку поміркуйте над деякими фактами й цифрами. Сполучені Штати нараховують сто п’ятдесят дельфінознавців, Японія — вісімдесят, Англія й Федеративна Німеччина — кожна по п’ятнадцять. А чи знаєте ви, панове, скільки Франція має дельфінознавців? Двох! — (Вигуки й протести). — Кажу, двох. Панове з парламентської більшості, ви з 1958 року тримаєте владу в своїх руках. А скажіть, що ви зробили за ці роки для дельфінознавства? Я відповім за вас: нічого! Нічогісінько! — (Оплески й протести). — Чи організували ви дослідження в галузі дельфінознавства? Ні! Чи створили ви й фінансували лабораторії по вивченню дельфінів? Ні! Потурбувалися ви про те, щоб підготувати дельфінознавців? Ні! Наловили ви дельфінів у Середземному морі, щоб вивчати їх? Ні! Чи бодай спорудили ви басейни, де в майбутньому можна було б тримати дельфінів? Ні. Один з двох французьких дельфінознавців попросив у вас куточок острівця, що біля Марселя, аби там розмістити дельфінів. Дали ви його йому? Ні! А чи знаєте ви, пане прем’єр-міністр, куди збирається піти цей дельфінознавець, щоб вивчати дельфінів? Я вам скажу: до Сполучених Штатів![46] (Сміх, оплески й вигуки протестів).

Американське військово-морське міністерство й державний департамент з гарячковим нетерпінням чекали відгуків з Радянського Союзу на прес-конференцію 20 лютого. Ці відгуки з’явилися за двома заходами й з великими проміжками часу — в усякому разі так здалося нетерплячим спостерігачам.

23 лютого, за три дні після прес-конференції, уряд СРСР у дипломатично ввічливих тонах привітав уряд Сполучених Штатів, американських учених і американський народ із «чудовим успіхом», що його вони досягли в зоології.

Відтак, 2 березня редакційна стаття в «Правде» знову порушила проблему дельфінів. Це було зроблено в дбайливо обміркованих виразах. Радянські вчені, повідомлялося в статті, вивчають дельфінів уже багато років і досягли чудових результатів[47]. Автор статті писав із захопленням про досягнення дельфінів професора Севілли, однак з його слів зовсім не випливало, що радянське дельфінознавство бодай трохи відстало від американського дельфінознавства. «Правда, — писав наприкінці автор, — порівнювати тут нелегко, бо радянська програма вивчення дельфінів відрізняється за метою й методами від американської програми. На противагу американцям, цим жертвам традиційно індивідуалістського мислення, розвинутого капіталістичним «struggle for life»[48], які зосередили зусилля на одному чи двох дельфінах і перетворили їх на своєрідне диво, наші вчені прагнуть перейти прямо до масового прищеплення дельфінам культури. Вони досягли певних успіхів, застосувавши спрощену систему спілкування, завдяки якій підкорили собі сотню дельфінів у Чорному морі. Віднині ці дельфіни цілком успішно використовуються в рибальстві».

— Боже мій! — вигукнув Лоррімер, коли Адамс приніс йому переклад цієї статті. — Ми ні на крок не просунулися вперед. Що означає «вони досягли певних успіхів»? А що таке «спрощена система спілкування?» У мене так само спрощена система спілкування з моїм собакою, але це все ж таки не мова. Негідники, роти в них застебнуті на всі ґудзики, як і їхні мундири!

Голдстейн, про приїзд якого попередив Адамс у п’ятницю, 5 березня, прибув до дачного будиночка в суботу пополудні. Він високий на зріст, широкоплечий, з міцними грудьми, з-під відкритого коміра сорочки в нього визирали пасма рудого й сивого волосся. В нього м’язиста шия, Грубі риси обличчя, войовниче підборіддя. Через свого пишного, кучерявого, посивілого чуба з виду скидався на старого лева. Голдстейн наближався до тераси дачного будиночка якось боком, його великі мускулясті ноги в черевиках, здавалося, щоразу підстрибували, блимаючи товстими каучуковими підметками. Він злегка нахилив голову вперед, від чого ще виразніше вималювалися круглі плечі. Лукавими голубими очима розглядав Арлетту й Севіллу.

— Моє прізвище Голдстейн, — заговорив він дзвінким голосом, простягуючи Севіллі свою широку волохату руку. — Я і є той лихвар, що віднині забиратиме у вас десять відсотків від усіх ваших гонорарів. Міс Лафей, познайомитися з вами — то велике щастя. Ви чарівної вроди, ще величніша й принадніша, ніж на фотографіях. Викапана Марія Манчіні. Зрозуміло, ви знаєте, то була красуня, що її кохав Людовик XIV.

— Голдстейне, — засміявся Севілла, — марно намагаєтеся приголомшити Арлетту своєю ерудицією. Журнал «Лайф» уже встиг порівняти її з Марією Манчіні. Марно й залицятися до неї, за тиждень я одружуся з нею. Ліпше сядьте й випийте чарку.

— Ви одружуєтеся з нею? — запитав Голдстейн, опустившись у білий лакований фотель, що аж зарипів під ним. — Коли ви розраховуєте закінчити книгу про Бі й Фа?

— Сподіваюся, за півроку.

Голдстейн бадьоро підвів голову, його сивий вилискуючий чуб ореолом облягав голову.

— Що ж, братику, — промовив він, плеснувши долонею Севіллу по плечі, — вам треба також одружуватися за півроку, тоді, коли виходитиме в світ ваша книга. Зараз вже бачу заголовки в газетах:

PA WEDS MA![49]

Севілла й Арлетта засміялися, Голдстейн почервонів.

— Яка реклама! Люди закохуватимуться в вас, Севілло. Ви дуже видатна особа. Вони сподіваються, що ви одружитесь з грошовим лантухом. І вони зворушаться до сліз, коли довідаються, що ви одружуєтеся з друкарочкою, яка не має ні копієчки.

— А я не друкарочка! — озвалася Арлетта.

— Ну, що ви, — сказав Севілла, — вона має купу дипломів, а її батько — неабиякий ділок у страховому товаристві.

— Знаю, знаю, — мовив Голдстейн, — ви думаєте, що я не ознайомився з вашими біографіями перш як іти сюди. Я не кажу вам того, що є, а те, що писатимуть газети. Вся Америка розчулиться дізнавшись, що Севілла одружується із своєю секретаркою замість того, щоб піти до шлюбу з пані Машін-Шпрум — королевою сталі.

— На жаль, — заперечив Севілла, — й мови не йтиме про те, щоб чекати до виходу книги, ми одружимося за тиждень.

Голдстейн знизав могутніми плечима й насупився.

— Вислухайте, я не хотів би видатися вам погано вихованим, але…

Севілла підвів руку й засміявся:

— Не перевтомлюйте себе.

Голдстейн підніс склянку віскі до губ і став пити. Севілла заздрісно подивився на його руку: широка, м’язиста, з вельми довгим вказівним пальцем. Вона не просто тримала склянку, а, так би мовити, заволоділа нею. То була рука людини, яка зовсім невимушено поводилася в світі речей. «Я втратив цю безпосередність», — мислив Севілла.

— Голубе мій, — поставив Голдстейн склянку, — якщо я маю опікати ваші фінанси, то треба довіряти мені. Адамс сказав, що за два роки на вашому рахунку в банку назбиралося п’ятнадцять тисяч доларів, і ви зовсім нічого з ними не робите. Ганьба! Вклавши п’ятнадцять тисяч доларів за десять відсотків у якусь справу, ви мали б за два роки три тисячі доларів прибутку. Цебто мали б за що купити собі новий «бюїк», не витрачаючи свого основного капіталу.

— А навіщо мені новий «бюїк»?

— Гаразд, де контракт, що його надіслав вам Брюкер?

— Там, на столі, поряд з вашою склянкою. Я його вийняв, коли довідався, що ви прийдете.

— Подивимося, — Голдстейн простяг руку. Але замість того, щоб узяти папір, подивився на Севіллу, звівши брови. — Нумо, — повів далі він, беручи в руки контракт, — ознайомимося з оцією пам’яткою безчестя. Але ще не читавши її, вітаю вас, бо ви маєте нюх і не підписали її, — він заглибився в читання. — Боже мій, який шахрай! — гримнув він перегодя.

— Шахрай? — перепитав Севілла. Голдстейн зареготав:

— Ні, ні, не буквально, не розумійте це буквально. Він шахрай, якими взагалі є поважні ділові люди, цебто він вас обкраде, але в дуже благорозумних межах, А втім, це добрий видавець, динамічний, відважний. Ви, Севілло, в добрих руках. Міс Лафей, чи дозволите скористатися вашим телефоном?

— Я принесу його вам, — відказала Арлетта. Вона повернулася хутко, за нею на червоних кахлях змійкою звивався білий шнур. Голдстейн зміряв її поглядом: «Принадна пташка й, звісно, благородна. То буде вельми чудова пара». — Я зателефоную цьому розбійникові, — промовив він, підморгнувши оком, і затис у кулачищі телефонну трубку.

Час спливав якось надаремне. Вони мовчали, замкнувшись у самозабутті. Голдстейн телефонував Брюкерові, ось і все. Севілла подивився на Арлетту й усміхнувся їй, а вона йому. Голдстейн дивився на них обох порожніми, невиразними очима. Севіллі здалося, що безперебійне життя, сповнене надмірними припливами, емоціями, думками, прожектами або страхами, потайки зупинилося якоїсь нікчемної миті, бліде, безбарвне й беззмістовне.

— Брюкер? — гримнув Голдстейн могутнім голосом, i життя знову забило джерелом. — Брюкере, з вами розмовляє Голдстейн. Я телефоную вам з приводу Севілли. Так, я його літературний агент. Не впадайте зразу у відчай, друже мій. Ха, ха! Що ж бо ви, я так само поважаю вас. За півроку він передасть вам рукопис. Звичайно, він писатиме сам. Цей чолов’яга сповнений енергії й розуму, турбуватися не треба. З нашого боку все гаразд, чого не можна сказати про ваш контракт. Слухайте, що я вам казатиму: ми залишаємо за собою всі права на попередні публікації й наступні перевидання книги, всі права на переклади й екранізацію. Ви? Ну що ви! Вас жаліти не треба, ви маєте права на поширення книги в Америці, Англії, Канаді, Австралії та в усіх інших англомовних країнах. Це зовсім не дрібничка!.. По-друге, наш гонорар зростає до п’ятнадцяти відсотків. Ні, пане, ні, п’ятнадцять — це останнє й остаточне слово. Кажу, п’ятнадцять — вісім і сім. І, звісно, з розрахунку не такого вже жалюгідного, як оці п’ятдесят тисяч доларів, що їх ви пропонуєте. Що, що? Кажу, жалюгідного. Сто? Та що ж бо ви, Брюкере, давайте говоритимемо серйозно. Хай вас це не здивує, я кажу, що не хочу ваших сто тисяч доларів. Не хочу! Я копаю їх геть від себе ногою, плюю на них, чхаю на них, якщо хочете знати. Ні, Брюкере, ви не матимете цієї книги за свої жалюгідні, недогризені, злиденні сто тисяч доларів! Брюкере, я чхаю на них. Скільки хочу? Нарешті! Браво! Я хочу двісті…

Голдстейн прибрав од вуха трубку, затулив правицею мікрофон, подивився на Севіллу й промовив звичайним гоном:

— Він репетує, наче причинний. Та все, що він каже, пусте. Він уже вирішив дати їх мені. То лише за професійною звичкою він продовжує впиратися.

Севілла насупив брови:

— Але ж сума справді величезна!

— Ще б пак! — відповів Голдстейн. — Лише в англомовних країнах ви одержите понад два мільйони доларів гонорару. А щодо Брюкера, я навіть не наважуся сказати, які на нього чекають прибутки, — він приклав до вуха трубку. — Перепрошую! Ні, нас не перервали. Вислухайте, Брюкере, ви марно забираєте в мене час, забираєте його у Севілли, в себе. Кажу, двісті! Ви вже погодилися? Коли? Щойно? Чудово! Надсилайте Севіллі новий контракт, і він поверне вам його негайно. Кажу, негайно. Я цілком гарантую. Не завтра, в понеділок, коли ваша ласка. В понеділок я зроблю собі цю радість.

Голдстейн поклав трубку, опустив долоні на стегна, обвів очима Арлетту й Севіллу. Сам виглядав гордий і втомлений, краплі поту вилискували на його чолі. Тяжко зітхнув, мовби лише-но виконав якусь фізичну роботу.

— Тьма-тьмуща грошей! — промимрив згодом Севілла. Голдстейн подивився на годинника й підвівся.

— Севілло, скажу вам, не нехтуйте моєю порадою. Це цілком серйозно. Як тільки Бркжер виплатить вам аванс, купіть великий дім із садочком і в цьому садочку спорудіть собі протиатомне сховище. Щодо мене, то я нещодавно вже це зробив. У мене складається враження, що ми гігантськими кроками наближаємося до дуже брудної погані світового масштабу.

— Зараз задоволений собою Голдстейн якраз вечеряє в своєму літаку, — промовив Севілла засміявшись.

— Він симпатичний, — озвалася Арлетта. — Мені вельми сподобалася його телефонна розмова з Брюкером.

Напівлежачи на гойдалці, Севілла дивився, як Арлетта подавала на стіл вечерю: шинку, салату-латук, фрукти. З обох боків до стола були винахідливо припасовані лавчини, їх можна було підняти тільки разом з ним. Стіл змайстрований з товстих дубових дощок, що почорніли під дощами й потріскалися від сонця. Севілла вдоволено дивився на нього: міцний, сільський; потемнів за своє тривале перебування просто неба на цій терасі, де він стоїть усі триста шістдесят п’ять днів на рік і де колись він скінчить своє існування, ні разу не пересуваючись далі, як на кілька метрів у тінь ополудні й надвечір — на сонце. Добре відомо, що за сприятливих умов дуб може існувати понад шістсот років. «Господи, скільки поколінь людських він переживає! Яке коротке людське життя! Ми зникаємо, мов ті комахи: ходимо сюди-туди, працюємо, телефонуємо, закохуємося. А час спливає, мить за миттю, хвилина за хвилиною, невблаганно наближаючи той момент, коли я сконаю на своїх забруднених простирадлах. Мене пробирає мороз під шкірою від однієї лише думки про це. І найневірогідніше те, що ми вдаємо, ніби забули про все. Замість того, щоб стогнати зі страху, ми живемо, мовби нічого й не відбувається. Та ні, що там! Ось і ми тут, дуже мудрі, спокійні, енергійні, сповнені оптимізму, робимо якісь прожекти. Життя належить нам! І доказів не треба: адже завжди помирають інші. — Минав час, Севілла з прикрістю мислив про Майкла. — Майкл у своїй камері чекає суду, свого вироку, все в його житті піде шкереберть».

— Ведмедику, ти чомусь засумував, — озвалася Арлетта.

— Ні, ні, — відповів він усміхнувшись. — Я обдумую свою книгу. Либонь, я надто поквапився, сказавши, що закінчу її за півроку.

— До столу, до столу! — покликала Арлетта. — Ведмеді, коти, собаки!

Севілла підвівся й ніжно глянув на неї. Як їй подобалося повторювати одні й ті ж радісні й заспокійливі слова. Севілла спритно переступив лаву, поклав долоні на почорнілий дубовий стіл.

— Я голодний, — промовив Севілла бадьоро.

Він різав салату й шинку в своїй тарілці на дрібнесенькі шматочки.

— Мільйон доларів! Що з ними робити? О, я знаю добре, вкласти їх за десять відсотків, як радив Голдстейн, і вони дадуть сто тисяч прибутку. Гаразд, витратимо їх. Сто тисяч за рік? Це неможливо, в усякому разі при нашому способі життя й до того ж ми ще заробляємо непогано.

— Ти їх знову вкладеш в банк під відсотки, — весело защебетала Арлетта.

Севілла підняв ножа, буцім ціпок.

— Чудово! Як розумно. Вкладемо їх знову, а наступного року матимемо вже сто десять тисяч доларів прибутку. За такими темпами я швидко зроблю з одного мільйона два. Але що тоді робити з отими двома мільйонами?

Арлетта подивилася на нього й засміялася.

— Як що? Продовжуватимеш вкладати знову.

— Чудово, — заговорив Севілла, — я продовжуватиму й за кілька років матиму три мільйони доларів. А тоді, оскільки цього не минути, я помру й залишу мільйон Джо-иові, мільйон Аленові й мільйон тобі. Що ти діятимеш із своїм мільйоном? Зрозуміло, ти продовжуватимеш діяти так саме, нагромаджуючи величезні суми, які ніколи не зможеш витратити.

Подивився на Арлетту і насупив брови.

— Я не хотів би, аби ти думала, що я ставлю себе вище грошей. То неправда. Люди завжди трохи лицемірять, коли йдеться про гроші. Вони стають у позу, в позу безкорисливості. А ось Голдстейн вважає мене за безкорисливого, бо я заморозив свої п’ятнадцять тисяч доларів. Дійсно, я боюся доторкнутися до них. Я не безкорисливий, а необізнаний. По суті, я часто мислю про ці п’ятнадцять тисяч, вони збуджують у мене почуття впевненості. А чи віриш, що я зовсім байдужий до нагоди заробити мільйон доларів? Не будемо брехати. В індустріальному суспільстві гроші — єдина свобода, яка не є просто теоретичною. Подумати лише, що завтра з отим мільйоном доларів ми можемо піти жити будь-куди у світ, робити, що тільки нам заманеться, коли нас оточуватиме й захищатиме золота огорожа. Так, існує така сила й така свобода. Але водночас я боюся цих грошенят, остерігаюся їх. Не хотів би, щоб вони засліпили моє бажання творити, розбещували мене, щоб я самохіть став робити задля них такі речі, які ніколи не подобалися мені. Ні, хай ці гроші не підточують мене зсередини, мов терміти.

Севілла обернув голову до моря й жадібно вдихнув повітря. Сонце заховалося за скелю, ніжне море відсвічувало блідо-рожево-ліловими й заспокійливими зблисками. Він забув про акул, йому раптом забаглося стрибнути в море.; Воно здавалося гладеньким, з ледь помітними габами. Але то лише згори так. Насправді хвиля за хвилею спокійно накочувалася на берег, і лише остання розбивалася на бризки, розкидаючи вусібіч рінь, ту саму, яка десять тисяч років пролежала на цьому березі, а та, відступаючи, утворювала шум, схожий на страхітливе всмоктування, ніби останній жадібний подих умираючого. Арлетта прибирала зі столу. Севілла залишився на якийсь час сам з газетою в руках. Він нудьгував завжди, коли її не було біля нього. Як тільки Арлетта виходила з кімнати, він відчував холод самотності. На третій сторінці газети Севілла знайшов інтерв’ю Алена й Джона, що якомусь репортерові поталанило їх розшукати в маленькому будиночкові у Новій Англії. Журналіст у галасливих заголовках приписав їм безглузду заяву: «Ми не ревнуємо до Фа. Ми вважаємо його своїм напівбратом».

«Бідолашні діти, вони навіть ніколи не бачили Фа. Треба буде переконати Маріанну, аби вона відвезла їх до Європи. Тут їм завжди загрожуватиме небезпека. Може статися, що одного дня їх викрадуть у мене й вимагатимуть викупу. Тож спробуй переконати Маріанну. Варто лише зробити їй пропозицію, як вона відкине її. Пристрасть перечити мені завжди бере в ній гору над інтересами дітей». Мін почув Арлеттині кроки на терасі. Потім настала дивовижна тиша. Севілла підвів голову, вона стояла перед ним, дихала швидко й глибоко. У неї між бровами з’явилася гнівна зморшка, її чорні очі палахкотіли, мов дві зернини кави.

— Я не знаю, — мовила вона, — чи не через славу й гроші ти одержуєш щодня, починаючи від 20 лютого, десять любовних листів з фотографіями. Гадаю, що тут нічому не зарадиш. Припускаю, що це, на жаль, явище звичайне. Але те, що ти звелів, аби Меггі завела спеціальне досьє, розклавши фотографії перед кожним листом, й що ти взяв и собою досьє на відпочинок, щоб утішатися ним у моїй присутності, мені здається огидним. Навіть дуже.

Севілла насупився.

— Що ти, то зовсім не мені спало на гадку завести досьє, а Меггі. А взяв їх сюди, бо не встиг прочитати бодай один з цих листів.

Він замовк, Арлеттині очі палали гнівом. Коли вона сердилася, навіть голос її змінювався і ставав нижчим і гучнішим, її постава здавалася кремезнішою, — Арлетта вся перетворювалася на недоступну фортецю. Потрібно було витратити вдвічі більше часу, щоб розумний аргумент міг прорвати її оборону.

— Що ж, коли то вигадка Меггі, — мовила Арлетта, анітрохи не вгамувавшись, — то вона діяла з рідкісною підступністю. А ти хіба не заохотив її, взявши із собою досьє, коли виїздив зі мною на відпочинок? Це огидно й дуже безтактно.

Севілла підвівся.

— Та що ти, не приймай це близько до серця. Я гадав, що то буде розважливо почитати ці листи.

— Розважливо? Ганьба! — зашаленіла Арлетта. — То листи безпутних, що ніколи тебе не бачили, а пропонують тобі більш чи менш прихованими словами одружитися з ними, а деякі навіть нав’язують любовні близькі стосунки, я цитую їх, «нічим не зобов’язуючи тебе».

Севілла здригнувся.

— Ти їх прочитала?

— Аякже! — гримнула Арлетта, й водночас на її очах забриніли сльози й покотилися по щоках. — Я дозволила собі познайомитися з цим… гаремом, цим ринком торгівлі рабами й навіть помилуватися фотографіями. Які сукні! З глибокими вирізами, показові, вони так тісно облягають статуру, ніби пришиті до неї. Це справжній фестиваль одчайдушних дезабільє, одягу, що щільно облягає статури або дозволяє побачити їх завдяки своїй прозорості. В бікіні, а дві чи три зовсім без бікіні, в артистичних позах. О, не смійся, не смійся. Ніколи нічого огиднішого я не бачила, як ці жінки, що пропонують себе! Що можна ще говорити про нашу стать! Слово честі, мені соромно.

— Вистачить! — заперечив рішуче Севілла, підводячись і простягаючи вперед напівжартома, напівнастійливо руку. Короткими швидкими кроками попрямував до столика, на якого ополудні, коли приїхав сюди, поклав досьє. Схопив його і вернувся на терасу.

— Це воно? — спитав Севілла, показавши досьє Арлетті.

— Так, воно, — відповіла та.

Севілла підійшов до поручня і, розмахнувшись, щосили жбурнув досьє в море. У повітрі тека розкрилася, розсипавши фотографії. Здавалося, вона летіла нескінченно довго, доки бовтнулась у воду, ледь сплеснувши, її проковтнула зелена піна хвиль, що хлюпали на берег.

— Дебати закінчені, — Севілла поклав правицю Арлетті на рамено. Вона, не промовивши ні слова, пригорнулася до нього. — Дивно, — докинув згодом він, — що успіх зразу ж оцінюється грішми і жінками, цебто, власне, силою. Ми не вибралися ще навіть з феодалізму — палац і гарем, замок і право першої ночі. У нас ще існує цивілізація насильства.

— Голдстейн мовив таке, — озвалася Арлетта, — що мене приголомшило. Він переконаний, що гігантськими кроками наближається третя світова війна.

— Ох, я не відаю, — мовив руба Севілла, — нічого не знаю. Ходімо погуляємо на пляжі, доки не споночіло.

Він замовк. Ішов поперед неї вирізаними в скелі східцями, що вели до бухточки. Деякі приступки були настільки вузенькі, що доводилося йти боком, мов краб. Ліворуч у скелі були вмонтовані кільця, однак линва, що правила за поруччя, зникла. Севілла вже вдвадцяте думав, що, либонь, неважко було б тут натягнути нову линву. Варто лише знайти її потрібної довжини, прив’язати внизу й угорі, й всьому край. Справді, в цьому не було ніяких труднощів, однак він добре знав, що ніколи цього не зробить.

У невеличкій бухточці хтось, прагнучи сховатися від північного вітру, вимурував із каміння стіну; то, напевне, діти попередніх пожильців. Мур був кепський, один його бік розвалився, але решта лишилася ще міцною. Севілла подав руку Арлетті, коли вона переступала через вал. Вони сіли пліч-о-пліч, зіпершись на ще теплу скелю.

— Того вечора, коли Майкл подав у відставку, — почав Севілла, — він так само говорив мені про третю світову війну. Ось як він собі уявляє хід подій. Сполучені Штати, нкщо навіть кинуть у В’єтнам мільйон чоловік, не зуміють виграти війни за допомогою класичної зброї. А в міру того, як війна затягуватиметься, американські «яструби» набуватимуть більшого впливу й зуміють посадити на президентський пост людину ще реакційнішу ніж Голдуотер. Тоді генерали, такі, як Ейзенхауер, що давно закликають застосувати атомну зброю в Азії, доможуться свого. Вони забагнуть покінчити з В’єтнамом і водночас з Китаєм, доки той ще не озброївся ракетами. Вони вчинять провокацію й у обстановці добре награного обурення кинуть першу кобальтову бомбу на Пекін.

— А СРСР? — поцікавилась Арлетта.

— На думку Майкла, СРСР рано чи пізно буде втягнуто у війну. Він гадає, що це найбільша помилка американських «яструбів», які сподіваються, що СРСР мовчатиме. І насправді ж СРСР не може дозволити Сполученим Штатам встромити пазури у величезні азіатські багатства, стати, врешті, володарем планети й знищити його самого, коли він опиниться в ізоляції.

Арлетта розгублено дивилася на Севіллу.

— А ти, — запитала вона приглушеним голосом, — ти гадаєш, що Майкл має рацію?

— Хіба ж я знаю, — жваво, з деяким роздратуванням розвів руки Севілла. — Щоб успішно розв’язати якесь складне питання, треба перш за все зосередити на ньому спою думку, — він знову гарячково махнув рукою, коли промовляв слова «перш за все», начебто відганяв од себе ці слова. — Однак, — говорив він далі спокійніше, — мушу сказати, що Майклові слова мене вразили. — Севілла з прикрістю проковтнув слину й спохмурнів. — Майкл був порядною людиною.

Він сказав «був» так, мовби Майкл вже не існував на світі. Арлетта мала щось сказати, але, глянувши на Севіллу, промовчала. Севілла сидів, насупивши брови, втупивши очі кудись поперед себе, куточки його вуст опустилися вниз. Він раптом підвівся.

— Ходімо додому, — нервово забринів Севіллин голос.

Арлетта звела брови.

— Уже? Та ми щойно прийшли сюди!

— Вибач, — Севілла обернув голову до неї, а вона подумала: «Він дивиться на мене, але не бачить мене». — Якщо хочеш, ми ще побудемо тут, — докинув Севілла нетерпляче.

— Ні, ні, — відразу ж погодилася вона, — ходімо, — підвелася й усміхнулася до нього.

— Вибач, — повторив він якось зніяковіло й водночас роздратовано. — Цей клятий дачний будинок тільки й примушує підійматися вгору та спускатися вниз. Ніколи не можна розім’яти ноги й прогулятися рівнявою.

— Та ну ж бо! — сказала вона. — Ми можемо обійти весь берег, місця вистачить, тут кілька кілометрів.

— Ні, ні, — махнув рукою Севілла, — ходімо, тобі забаглося додому.

Арлетта засміялася.

— То не мені забаглося, а тобі!

Севілла подивився на неї сумно, спантеличено й нетерпляче. Але очі його засвітилися ніжністю, й він вимушено всміхнувся.

— Так, так, мені, — й рушив сходами, прокладеними в скелі.

Архітектор, що спорудив цей будинок, очевидно, не любив ні вікон, ні дверей. Дверей не було ні між кухнею й їдальнею, ні між їдальнею й вітальнею, ні між вітальнею й спальнею, а тим паче між спальнею та ванною. Роздягаючись, Севілла дивився на голу Арлетту, яка чистила зуби. Щоб краще бачити себе в дзеркалі, вона схилилася над зливальницею. В такій граціозній і простодушній позі вона нагадувала слухняну й розумну дівчинку. Севілла усміхнувся. Глибоко вдихнув повітря, затамував у собі п’янкий, майже захлинаючий порив радості, саме радості, а не бажання, гордої радості, що, мов птах, зривалася уверх. Але Севілла відав, що існує грань в усвідомленні свого щастя, яку не слід переступати, коли не хочеш зруйнувати його. Йому стало легко, він почував себе добре і водночас боявся відчувати себе надміру щасливим. Здавалося, що він купається в сонячних променях, то лине понад верхів’ями світу, коли загоряється день. Краса її статури, сподівання й безмежна радість! Далі не міг більше стримати себе, щастя нараз хлюпнуло через край, захлинуло його. І Севілла засміявся. Ну, звісно ж, треба сміятися, лукавити й за допомогою сміху повернути собі почуття напівщастя. Завжди в житті є щось розважливе, навіть абсурдне. Він почував себе щасливим, бо Арлетта чистить зуби. Сміявся. Відчував якусь невірогідність цього сміху й неможливість стриматися більше, ніж мить, на такій вершині життя. Людям завжди властиво переходити з одного стану в інший — сміх розмаює тугу, одержимість тамує сміх, ніжність позбавляє від одержимості. Мить шаленого щастя не можна зупинити, хтось тримає вас ззаду за плечі й штовхає вперед: йди, йди, йди!

— Чому ти смієшся? — запитала Арлетта, схилившись до дзеркала.

— Ти схожа на маленьку слухняну дівчинку.

Вона озирнулася, подивилася на нього, вловивши його погляд. Гаряча хвиля залила все її тіло, і Арлетта й собі засміялася.

— Так, я слухняна, — відповіла вона, захлинаючись від сміху.

Арлеттина голова лежала на його рамені. Севілла витягся горілиць, доторкаючись до матраца кожним своїм розслабленим м’язом. Простяг правицю й загасив світло. Запанувала тиша. Севілла дихав тихо й спокійно, Арлетта подумала, що він задрімав. Однак коли він знову озвався, то таким звичайним тоном, мовби відновив щойно перервану розмову.

— Якщо росіяни не замилюють очі, — лунав його чистий і рішучий голос у тиші. — якщо їм справді вдалося використати в рибальстві сотню дельфінів, тоді, либонь, вони досягли більшого, ніж ми думали, в спілкуванні між людиною й твариною. Навіть коли відкинути їхні розмови про індивідуалізм і капіталістичну «боротьбу за життя», що спонукала нас, бідолашних американців, зосередити тої зусилля на єдиній парі дельфінів, проте доводиться справді визнати, що ми майже нічого ще не досягли, навчивши розмовляти двох дельфінів. Нам лишається налагодити мовний зв’язок з усім поріддям або ж принаймні з двома-трьома десятками дельфінів. Та хай йому грець, хіба я знаю, як мені бути, аби розшукати ключі до розв’язання цієї проблеми.

Розмова Бі і Фа з професором Севіллою.

Понеділок, 8 березня 1971 року, 10 годин ранку.

(Примітка професора Севілли: Я не бачив Бі і Фа від п’ятниці, 5 березня. Побачивши мене, Фа виплигнув з води, кілька разів плеснув по ній хвостом і радо засвистів. Бі трималася трохи осторонь, мовчазна й неприязна, майже не дивилася на мене).

Фа. На, де ти був? Де ти був?

С. Добридень, Фа!

Фа. Добридень, На! Добридень, На! Добридень, На! Де ти був?

С. Добридень, Бі.

Бі. Добридень, На. (Бі повільно закружляла посередині басейну в напрямку стрілки годинника. Щоразу, коли пропливає повз мене, крадькома зиркає в мій бік, але мовчить і не наближається. Фа коло берега, за крок від мене, він збуджений і привітний. Коли я наблизився, дельфін вдався до свого звичайного грубого жарту: намочив мене з ніг до голови).

С. Я їздив відпочивати з Ма.

Фа. Відпочивати? Хочеш сказати — спати?

С. Відпочивати — означає нічого не робити.

Фа. А тут хіба ти не відпочиваєш?

С. Не завжди.

Фа. А там, куди ти їздиш, відпочиваєш?

С. Так.

Фа. Де це?

С. На березі моря.

(Бі перестає кружляти, уважно слухає, але не наближається).

Фа. Тут море також поряд. Іноді я чую, як хлюпають хвилі. А коли я куштую воду, вона пахне іншими тваринами.

С. Я пояснював тобі: під час припливу ми підіймаємо засувку, й вода з моря наповнює басейн.

Фа. Так, я знаю. Я не забув. Я нічого ніколи не забуваю. Мені дуже подобається морська вода й запах морських тварин.

С. Бі, ходи-но сюди!

(Бі зреагувала не зразу. А коли послухалася, то замість того, щоби підплисти прямо до берега, вона зробила кілька невеликих вихилясів, щоб показати свій поганий настрій).

С. Бі, що з тобою? Ти гніваєшся?

Бі. Ти не сказав, що лишаєш нас.

С. Але це не вперше. Перед прес-конференцією я залишав вас двічі.

Бі. Так, але ти казав, що залишаєш нас.

С. Гаразд, наступного разу я казатиму тобі.

Бі. Дякую, На. Там гарно, де ти був?

С. Дуже.

Бі. Що ти робиш, щоб нічого не робити? (Я сміюся, й Фа відразу імітує мене, глузливо подивившись на Бі. Бі кліпає очима, але мовчить).

С. Граюся з Ма, лежу на сонці та купаюся.

Бі. Ти мав би й нас узяти з собою.

Фа. Так, На! Ти мав би й нас узяти з собою!

С. Не можу, там немає басейну.

Бі. Де ти купаєшся?

С. У морі.

Бі. А акули?

С. Там, де я був, немає акул. Одначе, доки мене не було тут, ви не нудьгували, бавилися.

Фа. Авжеж, особливо з Ба[50]. Він дуже ласкавий. Інші теж ласкаві.

Бі. Мені дуже подобається Ба. Він завжди з нами. Купається з нами, грається, гладить нас. І розмовляє, розмовляє.

Фа. Він читав нам статті про нас. Але не хотів нічого пояснювати нам. Сказав: «Зачекайте на На».

С. То я попросив його вам прочитати.

Фа. На, мені дуже прикро. Є люди, що не люблять нас.

С. Завжди знаходяться люди, що бояться нового.

Фа. Вони бояться нас?

С. Так.

Бі. Не розумію чому.

Фа. Один чоловік сказав: «Місце риби в моїй тарілці».

Бі. На, чому він таке сказав? Ми не їстівні.

Фа. Ми — не риби!

Бі. О Фа, не будь таким снобом!

(Я сміюся, й Фа мене імітує).

С. Бі, хто навчив тебе слова «сноб»?

Бі. Па. Чому ти смієшся? Хіба це погане слово?

С. Це дуже влучне слово. Особливо тоді, коли Фа хвалиться, що він дельфін.

Фа. Я пишаюся тим, що я дельфін. Дельфін має такої ж ваги мозок, як і людина.

С. Добре, ти нічого не забув.

Бі. Чи є ще інші статті про нас?

С. Побачимо пізніше. А зараз я маю щось тобі сказати.

Фа. Мені теж?

С. Тобі теж. Пам’ятаєш, Фа, це ти навчив Бі розмовляти.

Фа. Так, я.

С. А тепер я хотів би, щоб ви обоє навчали розмовляти інших дельфінів.

Фа. Навіщо?

С. Двох дельфінів, що розмовляють, це мало.

Фа. Чому?

С. Довго пояснювати.

Фа. Тобі буде приємно, коли ми навчатимемо розмовляти інших дельфінів?

С. Так.

Фа. А як ми це зробимо?

С. Я вам приведу дельфінів.

Бі. Сюди, в басейн?

С. Еге ж.

Бі. Дельфінів чи дельфінок?

С. Спершу дельфінку.

Бі. Ні, ні!

С. Чому ні?

Бі. Не бажаю.

С. Не бажаєш?

Бі. Я її битиму, кусатиму!

С. Та що ти, Бі…

Бі. Я відбиратиму в неї її пайку риби.

С. Що ти, Бі, то було б дуже жорстоко з твого боку.

Бі. Так!

С. Ти хочеш бути жорстокою?

Бі. Я буду жорстока весь час, я кусатиму її.

С. Чому ж, Бі?

Бі. Не хочу, щоб Фа залицявся до неї. (Фа сміється. Бі обертається до нього й вдаряє його хвостом; він спритно уникає удару й не дає відсічі).

С. Бі, але ж ти знаєш, таке відбувається в морі.

Бі. Ні, це інша річ!

С. У морі самець завжди має багато самиць.

Бі. Це інша річ!

С. Як інша річ? (Мовчанка).

Бі. Ми розмовляємо з Фа.

(На якусь мить я замовкаю, настільки мене приголомшує ця відповідь).

Фа. На, ти більше нічого не кажеш?

С. Бі, уяви собі, що інша дельфінка буде сильніша від тебе?

Бі. Тоді я попрошу Фа допомогти мені бити її.

С. А ти, Фа, битимеш її?

Фа. Так.

С. Чому?

Фа. Я роблю завжди те, що мені наказує Бі.

С. Чому?

Фа. Мені це подобається. Я дуже люблю Бі.

С. А коли я впущу в басейн дельфіна?

Фа. Я битиму його. Може, навіть уб’ю.

С. Може, він буде більший і дужчий за тебе?

Фа. Бі допоможе мені.

(Я дивлюся на Бі, й вона киває мені головою).

С. Бі, поговоримо про цю дельфінку. Яка різниця я того, що ви з Фа умієте розмовляти? Перше ніж розмовляти англійською, ви розмовляли мовою дельфінів.

Бі. То інша річ.

С. А хіба не все одно?

Бі. Не знаю.

С. А до того, як ти стала розмовляти англійською, ти погодилася б допустити іншу дельфінку в басейн?

Бі. Я дуже люблю Фа. Я люблю його так, як ти любиш Ма.

С. Кажеш, що я люблю Ма?

Бі. Так.

С. А якщо я не кохав би Ма, ти погодилася б, аби в басейні була інша дельфінка?

Бі (схвильовано). Ти перестанеш кохати Ма?

С. О, ні. Я сказав тобі «якщо». Я тобі вже пояснював значення слова «якщо».

Бі. Мені не подобається слово «якщо». Фа добре розуміє це слово, а я ні. Речі є або їх немає. Навіщо оце «якщо»?

С. Вислухай мене, Бі. Вислухай, це важливо. Ти не хочеш іншої дельфінки в басейні, бо я кохаю Ма? (Пауза).

Бі. Так, можливо.

С. Ти хочеш бути з Фа, як я з Ма?

Бі. Атож.

С. А якщо ти не розмовляла б англійською, помітила б, що я кохаю Ма?

Бі. Мені не подобається слово «якщо». Воно мене пантеличить.

С. Прошу тебе, Бі, дай відповідь.

Бі. Не знаю. Я втомилася.

(Вона одвертається від мене, підпливає до гумового кільця, надіває його на писок і кидає Фа, той ловить його у повітрі й кидає знову Бі. Я роблю кілька спроб, щоб відновити розмову. Бі не відповідає. Десять годин двадцять хвилин).

Сьюзі подивилася на колег. То були перші збори після 20 лютого. Стільці стояли навколо столу, на якому лежав магнітофон. Порядок анітрохи не змінився: працівники приходили на п’ять хвилин раніше, Севілла входив останній і останній сідав. Він узяв на місце Лізбети Сімона. Але чи то випадково, чи навмисно, на Майклове місце не брав нікого. «Одне заміщення й один відсутній, — подумав Севілла. — Ліворуч від мене всі місця, крім Майклового, зайняті. Сам того не відаючи, неборака Сімон, як і Лізбета, сів праворуч від Арлетти. Пітер, звісно, сидить поряд мене, поклавши руку на бильце мого стільця. Він не торкається нею до мене, але я відчуваю її тепло. А Меггі поряд з Бобом, одягненим дуже вишукано. Що він тільки не робить: і вдає з себе зовсім байдужу особу, й трохи відвертається від неї, але дарма. Йду в закладчину, що цим йому не вдасться відбити в неї бажання пошептатися з ним, вона кидатиме репліки й своєму сусідові, який сидить ліворуч, — спокійному й сором’язливому Сімонові, що підігнув ноги під стільця. Той не відповідатиме їй, однак, його, нетягу, це не врятує. Навпаки, його мовчанку Меггі оцінить як зізнання в коханні».

— Зараз ви почуєте мою розмову з Бі й Фа, що відбулася 8 березня, — промовив Севілла. — Слухайте уважно, це обговорюватимемо.

Увімкнув магнітофон, поклав обидві долоні на стіл і замовк, прикипівши очима до стрічки, яка пересотувалася. Верескливі голоси дельфінів заповнили кімнату.

— Ну, — озвався Севілла, коли стрічка скінчилася, — що ви думаєте з цього приводу? Я чекаю від вас не практичних пропозицій, а аналізу їхньої поведінки. Що ви скажете про це?

Мовчання. Відтак Сьюзі сказала:

— На мою думку, реагування Фа цілком нормальне. Воно відповідає тому, що ми знаємо про поведінку дельфіна-самця. Він живе у басейні з Бі. Впустити до басейну іншого самця — це означало б, що виникло б питання про поділ самиці й встановлення ієрархії.

— В такому разі, — озвалася Арлетта, — реагування Бі теж нормальне. Введення до басейну іншої самиці постачило б перед нею такі ж самі проблеми.

— Не зовсім, — заперечив Пітер.

Арлетта зиркнула на нього. Відтоді, як від них пішов Майкл, він виглядав упевненішим, соліднішим, а в стосунках із Сьюзі був спокійніший.

— Бі жила в морі, — говорив Пітер, — тобто вона жила и середовищі дельфінів, де сімейні пари неміцні, де самець панує над багатьма самицями. І незважаючи на це, вона вибирає моногамію.

— Ви маєте слушність, — підкреслив Севілла, і Пітер зрадів. — Вона чинить так, прийнявши певне рішення.

– І навіть умотивоване, — докинув Боб мелодійним голосом.

Він був у пантофлях із голубої тканини, лазурових штанях і барвінковій сорочці з широко розкритим комірцем, з-за якого визирало бірюзове кашне з вишитими чорними візерунками. Сьюзі подивилася на нього. То справді вишукана голуба гармонія, але як тільки він може носити кашне в таку спеку.

— Точніше, — провадив далі він, — я б сказав, що в цьому мотивуванні є певна двозначність, бо Бі не пояснила свою поведінку, а дала зрозуміти двояко: по-перше, вона розмовляє нашою мовою; по-друге, вона воліє мати стосунки з Фа, схожі на людські.

Севілла глянув на Сімона, що скоцюрбив свої ноги під стільцем, і чемно запитав:

— А ви, Сімоне, що гадаєте про це? Чи є двозначність у цьому мотивуванні?

Сімон почервонів. То був високий, худорлявий молодик, із виду стриманий і сумлінний, у нього все здавалося невизначеним — вік, риси обличчя, колір волосся, думки.

— Можливо, — обережно погодився він, — можливо, й слід сказати, що спостерігається певна двозначність.

Меггі усміхнулася йому підбадьорливо, й Сімон, побоюючись видатися погано вихованим, злегка скривився до неї, що мало б сприйнятися як посмішка. Меггі понурилася: «Сердешний хлопець, він такий складний. Надто сором’язливий і водночас дивиться на мене так хтиво. Можна подумати, що це вуличний хлопчисько, який зупинився перед вітриною пиріжкової. Я певна, що він ніколи ще не цілував дівчини. Словом, мені трохи прикро, що я встигла заручитися з Бобом. Коли б я не боялася, що викличу ревнощі в Боба, то взяла б цього юнака в свої руки. Переконана, що мені поталанило б вивести його в люди. До того ж він на вид непоганий, ласкаві очі й, вірю, його повні уста приховують у собі багато тепла».

— Я не бачу тут ніякої двозначності, — промовила Арлетта. — Бі справді двояко пояснила свою поведінку: «По-перше, я розмовляю вашою мовою; по-друге, хочу мати а Фа стосунки, схожі на людські». Однак коли добре поміркуємо, то побачимо, що обидва мотиви сходяться на одному. В обох випадках ідеться про велике бажання скидатися на людину.

— Браво, Арлетто, — палко вигукнув Севілла й обернувся до неї усміхнувшись. — Може, — мовив він, змірявши поглядом працівників, — ви пригадуєте, як під час прес-конференції 20 лютого один журналіст запитав у Фа, чи він розглядає сам факт уміння розмовляти мовою людей як прогрес. Серед усіх тих нісенітниць те запитання було цікаве. Для Бі вміння розмовляти людською мовою і є, безперечно, прогресом. Якщо вона розмовляє, виходить, що вона не так уже й відрізняється від нас. Отже, наші любовні стосунки мусили б захопити її. Наслідуючи моногамію людської сім’ї, вона вподібнюється до нас.

— Дуже цікаво, — озвався Пітер, — але чому в Фа не таке реагування? Фа, якщо я правильно зрозумів, спершу не мав нічого проти другої дельфінки.

— Може, — сказала Сьюзі, — тому, що дельфіни-самці, як і, до речі, самці з людського поріддя, більш охочі до полігамії…

Всі засміялися. «Що ж, — мислила Арлетта, — добре, що тут більше немає Лізбети, бо її сміх був би не дуже приємний. Адже достатньо однієї неприязної примхи, щоб усе зіпсувати».

— Чи дозволите мені, — промовив Боб манірним тоном, поклавши правицю собі на стегно, — чи дозволите мені також зробити, свій внесок? (І Сьюзі ще раз замилувалася його спритністю, з якою він відійшов од своїх позицій, коли заговорив Севілла). Фа також виявляє бажання бути схожим на людей, але робить це трохи інакше: наприклад, при кожній нагоді твердить, що він не риба, а китоподібна тварина, як і людина, ссавець. Знає також, що в дельфіна, який належить до роду китоподібних, мозок важить стільки, скільки й у людини. Це я і називаю його снобізмом. Але цей снобізм не інше, як бажання скидатися на людину.

Севілла схвально кивнув головою, проте зробив це без отого притаманного йому захоплення. Він розгнівався. «Коли Боб стає на ваш бік, він завжди вдає, що співає вашу пісню».

— Гаразд, — мовив Севілла. — Чи всі погоджуються з таким тлумаченням? Сімоне?

— Я погоджуюся, — озвався той, і Меггі по-змовницькому усміхнулася йому.

— Я не мораліст, — сказав Севілла. — Не можу сказати, чи той факт, що перша пара дельфінів, яка навчилася розмовляти людською мовою, приймає моногамію західної людини, означає прогрес, чи ні. Але для нас ця мутація є серйозною перешкодою й висуває складну проблему. Що ж нам тепер робити, щоб Бі й Фа передали свої знання іншим дельфінам?

Пронизливо задзеленчав телефон, і Севілла роздратовано кинув Меггі: «Мене немає, хто б не телефонував». Меггі підвелася, попростувала до столика з телефоном.

— Алло? — промовила вона офіційним тоном, яким завжди розмовляла по телефону. — На жаль, це неможливо. Професор Севілла на нараді. Якщо ваша ласка, зателефонуйте йому пізніше. Я глибоко засмучена, місіс Джілкріст…

— Місіс Джілкріст! — вигукнув Севілла, рвучко схопившись із місця, що аж стілець гепнув на підлогу. Не піднімаючи його, професор великими кроками попрямував до телефону й майже видер трубку з рук Меггі.

— Місіс Джілкріст, Севілла… Коли? Вчора пообіді? Але ж це максимум!.. Жахливо! Я не знаходжу слів, щоб вам сказати… Як він сприйняв це? Так, я знаю, він вельми хоробрий… Хай не турбує вас штраф, я його заплачу… Ну що ж, скажімо, це буде позика, яку він віддасть мені, коли повернеться з в’язниці… Ні, ні, дарма… Так, я напишу йому, так, неодмінно. Перекажіть йому, що я піду на побачення з ним, як тільки одержу дозвіл. Ще сьогодні я поклопочуся про це.

Севілла поклав трубку й обернувся до колег. Він зблід, очі в нього були невиразні.

— Вчора Майкл одержав максимум, — промовив хриплим голосом Севілла, — п’ять років в’язниці й десять тисяч доларів штрафу.