Тварина, обдарована розумом

VII

Запис допиту, влаштованого Адамсом Севіллі

26 грудня 1970 року.

Документ 56-278. Додаються 3 фотографії.

Таємно.

Адамс. Даруйте мені, що примусив вас приїхати аж сюди, до того ж серед зими. На жаль, у нас не такий клімат, як на Флориді. Якщо ви захворієте на грип, мені неприємно буде визнавати, що я винен у цьому. Бажаєте сигару?

Севілла. Ні, дякую, містере Адаме, я не палю.

Адамс. Не називайте мене містером Адамсом. Називайте Девідом. Не думаю, що ми повинні бути такими формалістами. Тим паче, що я симпатизую вам й, коли дозволите сказати, захоплююсь вами. Ви, очевидно, найрозумніша людина з тих, з ким мені випадало зустрічатися, і я не певен, що мені поталанить щось вивідати в вас.

Севілла. То через це ви викликали мене сюди?

Адамс. Може, це не так уже розумно з мого боку, що я з самого початку розмови висловився відверто.

Севілла. Я, здається, розумію: у вас така вже роль.

Адамс. Так. Якщо хочете знати, на мене покладено деяку відповідальність за дитину, батьком якої є ви.

Севілла. Хіба їй щось загрожує?

Адамс. Так. (Пауза). Прикро мені це казати: десь просочилася інформація. В Радянському Союзі дізналися про деякі ваші результати.

Севілла. Боже мій, я… Хіба це можливо? Вибачте мені… це приголомшливо.

Адамс. Сядьте. Я розумію вас.

Севілла. 1 а як це могло статися? Яке божевілля! Що саме в Радянському Союзі знають?

Адамс. Слухайте, розмовлятимемо про все по порядку. Дозвольте полишити ввічливість і поставити вам кілька запитань.

Севілла. Прошу. Ставте будь-які запитання. Я бажаю допомогти вам, чим тільки зможу.

Адамс. Я не хотів би, щоб ви образилися на мене. Ще раз запевняю вас, що дуже симпатизую вам.

Севілла. Я готовий відповідати вам.

Адамс. Що ж, почнемо спочатку. 12 червня ви доповідали Лоррімерові, що проект «Логос» досяг вирішального етапу: дельфін Іван перейшов од слова до речення. Водночас ви сказали, що двоє ваших працівників — Майкл Джілкріст і Лізбета Доусон подали вам заяви на розрахунок і ви погодилися. Мушу сказати, що тут ви допустили помилку.

Севілла. Згодившись відпустити їх?

Адамс. Так.

Севілла. Не розумію чому. Мій контракт дає мені право набирати й звільняти працівників на свій розсуд.

Адаме. Так, але ж бо то лиш умова контракту в цілому, а не того чи іншого параграфа. Контракт покладає на вас як на керівника відповідальність за таємність, якою повинен бути оповитий проект. Коли б ви повідомили про відставку двох ваших працівників перш як погодитися на це, ми змогли б влаштувати нагляд за цими двома особами.

Севілла. Я глибоко засмучений, але не подумав про це. Чи не підозрюєте когось із цих двох осіб? Може, хтось із них і розголосив таємницю?

Адамс. Ми підозрюємо всіх.

Севілла. Хочете сказати: всіх моїх працівників?

Адамс. Усіх, хто так чи інакше щось знає про успіх проекту «Логос».

Севілла. Мене також? Адамс. До певної міри, так. Севілла. Ви жартуєте. Адамс. Зовсім ні.

Севілла. Я… я признаюся, що не чекав такого.

Адамс. Прошу вас, сядьте. Хотів би, аби ви зрозуміли, що то мій обов’язок підозрювати вас, хоч як би я не симпатизував вам.

Севілла. До дідька вашу… Адамсе, це просто мерзенність! Я не знаходжу слів, щоб охарактеризувати цю…

Адамс. Мені дуже прикро, що ви сприймаєте це в такий спосіб. Ви пообіцяли відповідати на всі мої запитання, але якщо ви надто розхвилювалися й не готові до цього, то ми можемо відкласти нашу розмову назавтра.

Севілла. О, ні! Треба закінчувати її негайно.

Адамс. Що ж, коли ви цього хочете, я не тупцюватиму більше на місці Повернемося до фактів: десь просочилася інформація про проект «Логос». Запитання № 1: сприяли ви, безпосередньо чи посередньо, цьому просоченню?

Севілла Це запитання безглузде! Адамс. Мушу зауважити, що ви на нього не відповідаєте.

Севілла. Відповідаю: ні, ні й ні[28].

Адамс. Та сядьте ж, прошу вас. І повірте, що мені дуже прикро так допитувати вас. Але ж таке моє ремесло. Бачте, життя справді химерне: коли я вступав до університету, то мріяв стати видатним психологом, а не сидіти в кабінеті й ставити неприємні запитання великому вченому. Чи можу я продовжувати?

Севілла. Зрозуміло. Даруйте, що я роздратувався. Маю одне прохання до вас.

Адамс. Яке?

Севілла. Не стукайте по столі вістрям свого розрізувального ножа.

Адамс. Перепрошую, то справжня манія в мене. Якщо це дратує вас, я більше не буду. Отже, ведемо далі?

Севілла. Будь ласка.

Адамс. Волів би одержати точнішу відповідь на своє запитання: чи сприяли ви, безпосередньо або посередньо, просочуванню інформації?

Севілла. Ні посередньо, ні безпосередньо.

Адамс. Можливо, щодо «посередньо», то ви занадто поквапилися відповісти.

Севілла. Не розумію.

Адамс. Припустимо, що хтось із двох осіб, яких ви звільнили з роботи, й став розголошувачем таємниці. Чи не можна сказати, що ви дозволили їм залишити лабораторію, не попередивши нас, аби ми почали стежити за ними, і таким чином сприяли зраді?

Севілла. Треба бути надто безчесним, аби говорити подібні речі.

Адамс. Чому?

Севілла. Бо то означало б звинувачувати в співучасті того, хто лише допустив необережність.

Адамс. Хочете сказати, що, вчинивши так, ви не мали наміру приховати цих людей від нашого нагляду.

Севілла. Так.

Адамс. Я хочу заперечити вам. Візьмімо, наприклад, Майкла Джілкріста. 29 травня цього року, розмовляючи зі своїми товаришами в лабораторії їдальні, він критикував нашу політику у В’єтнамі. Ви сиділи біля апарата для підслуховування в своєму кабінеті, негайно зателефонували туди й покликали його на шлях шпацирувати. Для чого?

Севілла. Щоб порозмовляти з ним.

Адамс. А чому на шляху? Чому не в своєму кабінеті?

Севілла. Я не хотів, щоб цю розмову записали на магнітофонну стрічку.

Адамс. Чому?

Севілла. Боявся, щоб Майклові думки не скомпрометували мене, бо я ж його взяв на роботу. Я мав попередити його в приватному порядку…

Адамс. Ще до того, як наша служба займеться ним.

Севілла. Приблизно так.

Адамс. Якщо не рахувати міс Лафей, то не помилюся, коли скажу, що Майкл Джілкріст був вашим найулюбленішим працівником?

Севілла. Так. Його відставка дуже засмутила мене.

Адамс. Повернімось до тієї розмови з ним на шляху. Я зовсім не розумію, навіщо ви намагалися приховати його від нашого нагляду.

Севілла. Допіру я вам розповів. Боявся, щоб Майклові думки не скомпрометували мене.

Адамс. Так, принаймні ви йому сказали це, аби той пообіцяв, що мовчатиме. По суті ви мали інше міркування. Ви прагнули оборонити не себе, а Майкла.

Севілла. Ох, не знаю. Можливо. Я не усвідомлював цього.

Адамс. Ви розумна людина, й я не відаю, чи розумієте значення своєї відповіді. Ви щойно визнали, що захистили політично підозрілу особу, намагаючись приховати від нас її думки.

Севілла. Визнав! Мені нема що визнавати! Ви забули, що під час цієї розмови я не міг здогадуватись, що думки Майкла Джілкріста були надто пристрасні й приведуть його до відставки.

Адамс. Така підстава ще більше примушує нас подумати над цим.

Севілла. Дозвольте сказати, все це надто неприємне. Здається, ви звинувачуєте мене, я більше не витерплю такого.

Адамс. Та сядьте ж, прошу вас. Мені прикро. Повірте, мені набагато приємніше було б розмовляти з вами про китознавство. То була б захоплююча розмова. Вважаю, що ви зробили в науці незвичайний стрибок уперед, перший налагодивши мовний зв’язок з твариною. Записи ваших останніх розмов з Фа, що їх ви нам передали, викликали захоплення в Лоррімера.

Севілла. Фа став розмовляти ще краще.

Адамс. Справді? Мені здається, що після 12 червня (адже він саме 12 червня перейшов од слова до речення?) протягом півроку Фа досяг величезного успіху в збагаченні свого словникового запасу, синтаксисі й вимові. А згідно з вашим останнім рапортом, Бі також наздоганяє його.

Севілла. Бі вже наздогнала його. Адамс. Справді! Кажете, відтоді Фа досяг ще більшого успіху? Ви розпалюєте в мене цікавість. Небавом я стану вірити вам, буцімто ви навчили його читати.

Севілла. В усякому разі я намагаюся.

Адамс. Справжня чудасія! Гадаю, для вас дуже боляче, що ми не можемо розголосити ваше чудове досягнення. За один день ви стали б найвидатнішою людиною в Сполучених Штатах.

Севілла. Я ніколи не прагнув слави.

Адамс. Так, знаю. З цього приводу хотів би запитати, що ви думаєте про дослідника, наукова діяльність якого близька до вашої, — Едварда Е. Лоренсена.

Севілла. Лоренсен — добрий вчений.

Адамс. Я запитую про вашу думку по секрету.

Севілла. Я мовив: він — добрий вчений.

Адамс. Але?

Севілла. Нема ніяких «але».

Адамс. Ви віддаєте йому належне, але ваш тон зовсім нещирий, У вашому міркуванні є недомовка, саме вона мене цікавить. Слухайте, ви зробите велику послугу, виявивши мені більше довіри. Зважте, жодне ваше слово не вийде з цього кабінету.

Севілла. В моєму міркуванні немає ніяких недомовок. Тільки Лоренсен належить до одного типу дослідників, а я — до іншого.

Адамс. Ну, а до якого типу дослідників належить Лоренсен?

Севілла. Як вам сказати? Він би жахнувся, коли б знав, як я поводився з Фа.

Адамс. Скажімо, його спосіб мислення більш традиційний, а ваш — більш мистецький.

Севілла. О, мені не подобається це слово «мистецький». Лоренсен боїться скандалу в науці, якщо ви розумієте мене.

Адамс. Так, розумію, дякую. Це все викликає великий інтерес, і мені майже соромно після всього повертатися до своїх поганих манер і неприємних запитань.

Севілла. Коли я добре розумію, ви зробили мені невеличку перерву.

Адамс. Я захоплююся вашим почуттям гумору.

Севілла. Ну що ж, ми квити: я захоплююся вашим умінням маніпулювати людьми.

Адамс. Здається, ви це говорите з деякою прикрістю.

Севілла. Вона не здається вам неприродною?

Адамс. Відверто кажучи, так. Що ж, продовжимо. Незважаючи на перешкоду, що ви нам влаштували, ми спромоглися налагодити контакт з обома відставниками, й зараз я радий доповісти, що вони в наших руках.

Севілла. Вони у в’язниці?

Адамс. Я не сказав, що вони у в’язниці. Але вони в наших руках, або ж достоту кажучи, в руках людей, які насамперед дозволяють нам допитувати їх.

Севілла. Допит у таємному місці без присутності захисника — це щось схоже на інквізицію.

Адамс. Та що ви, професоре! Не будьте таким уїдливим. Ми живемо в країні, де катування, арешт людей і куля в потилицю недопустимий метод.

Севілла. Сподіваюся, що так.

Адамс. Повернімося до наших відставників. Очевидно, настав час сказати вам, що по суті ми знаємо, хто видав таємницю. То не Майкл Джілкріст, як спершу ми думали, а Лізбета Доусон.

Севілла. Лізбета!.. Але ж навіщо вона це зробила?

Адамс. Навіщо? Отож-бо й питання. (Тиша). Вона твердить, нібито діяла за вашою вказівкою.

Севілла. Який бридкий наклеп!

Адамс. Чи можете ви це довести?

Севілла. Як я можу довести свою невинність? Я не винен і все. (Пауза). Ви знаєте, мої стосунки з Лізбетою стали жахливими. До речі, ви маєте в своєму розпорядженні стенограми всіх моїх розмов з нею.

Адамс. Нам відомо про розмови, які відбувалися в лабораторії. Але ми нічого не знаємо про розмови, що могли відбуватися десь на шляху чи в недоступному дачному будиночку.

Севілла. Містере Адамс, ви ставите мене в надзвичайно складне становище, кажучи про цей будинок. Він не має нічого спільного з нашою справою. Ви добре знаєте, що я туди водив лише одну особу.

Адамс. Ми розглядаємо наймання цього будинку як другу спробу сховатися від нашого ока.

Севілла. Слухайте, ви все ж таки належите до людського поріддя. Тож зрозумійте, що є речі в житті, які я не можу віддати на глум якимось…

Адамс. Якимось шпикам. Кажіть до кінця, мене це не дратує. Повернімось до Лізбети Доусон. Вона запевняє, що ваша сварка насправді була вдавана й що її несподівана відставка дозволила їй накивати п’ятами без будь-якого нагляду. По суті, коли вона полишила вас, дісталася до Канади, де, виконуючи ваші вказівки, негайно встановила зв’язки з радянським посольством.

Севілла. Це… це дідько знає що! Це — безглуздя! Який привід я мав для…

Адамс. Як запевняє Лізбета, ви були незадоволені мовчанкою, що оповила ваші досліди, й воліли примусити нас за допомогою добре обміркованого неделікатного вчинку їх розголосити.

Севілла. Я зрадив свою країну через гонор! Ви вірите цьому?

Адамс. Не вірю, однак ви могли мотивувати іншим. Наприклад, ви могли бути не в згоді з урядом Сполучених Штатів щодо війни у В’єтнамі.

Севілла. Але ж я не виявляю ніякої незгоди!

Адамс. Ви певні цього?

Севілла. Цілком.

Адамс. Вибачте, що заперечуватиму вашими ж словами. Під час заворушення буддистів у Центральному В’єтнамі проти Кі ви сказали: «Коли самі буддисти більше не хочуть нас, то нам нічого не залишається, як піти геть».

Севілла. Я сказав таке? Де? Коли? Кому?

Адамс. Не пам’ятаю достоту, за яких обставин. Однак ви сказали таке. Це десь записано.

Севілла. Шкода, що, хоча це вперше, вас зраджує пам’ять, бо щодо мене я такого зовсім не пригадую.

Адамс. Повірте мені на слово.

Севілла. Припустімо Ну то й що! То тільки речення з газети, котре я переказав. Насправді воно навпаки: вважаю, що не повинен займатися питаннями зовнішньої політики, бо тільки президент знає справжній стан речей. Він сам повинен розв’язувати ці проблеми, бо на те він президент. Ось моя точка зору.

Адамс. Це — здоровий глузд. Позаяк ви такі відверті, то я також буду такий.

Севілла. Коли керівник таємної служби каже, що він буде відвертий, то я починаю остерігатися.

Адамс. Помиляєтеся. Признаюся, я не надаю ніякого значення словам Лізбети Доусон щодо вас.

Севілла. Це мені кажете зараз!

Адамс. Коли я побачив її за кілька годин після арешту, вона буквально накинулася на мене, так квапилася признатися й очорнити вас. Діагноз зрозумілий: неврівноваженість. Лише для того, щоб завдати вам шкоди, вона вчинила справжнє божевілля, не тямлячи того, чим воно могло обернутися для неї.

Севілла. Якби це ви раніше сказали мені, а не смажили мене на вогні цілу годину.

Адамс. Вибачте, але я мав для цього свої підстави.

Севілла. А хіба маєте підстави гратися зі мною в кішки й мишки?

Адамс. Так, маю.

Севілла. І допитувати мене, мов злочинця?

Адамс. Ви не злочинець, однак, дозвольте сказати, ви людина досить-таки нерозважлива. Безперечно, ви несете чималу відповідальність за те, що сталося. Ще раз кажу, ми могли б завадити розголошенню таємниці, коли б ви так швидко не звільнили цю дівчину з роботи. Гадаю, що небавом ми запропонуємо вам новий контракт, згідно з яким ви надасте нам більше прав щодо добору й звільнення працівників.

Севілла. Здається, ви приймаєте санкції, спрямовані проти мене!

Адамс. Анітрохи. Прошу вас, викиньте цю думку з голови. Вона не відповідає дійсності. Подумайте тільки, ми вас позбавляємо від зайвого клопоту саме в той час, коли ви робите гігантський крок у науці своєї країни.

Севілла. Я бачу, що ви чудово вмієте підсолоджувати найгіркіші пілюлі. (Пауза). Мій нинішній контракт ще не скінчився. Я маю право відмовитися, щоб його підмінювали іншим контрактом.

Адамс. У такому разі мені прикро, але мушу сказати, що ми не зможемо відновити фінансування ваших досліджень.

Севілла. Ах, ось де собака захована! Що ж, тепер я усе розумію. (Пауза). А якщо я погоджуся на новий контракт, то кого з моїх працівників ви маєте звільнити?

Адамс. Нікого.

Севілла. Даєте слово?

Адамс. Даю. (Пауза). Ви мусите погодитися, що ця обіцянка проливає зовсім інше світло на мою пропозицію.

Севілла. Правда. Коли ваша ласка, дайте мені дві доби перш як вирішити.

Адамс. Гаразд.

Севілла. Ця розмова не була такою вже приємною, і я не маю наміру продовжувати її, але все ж таки хотів би дещо запитати вас.

Адамс. Якщо зможу, відповім.

Севілла. Лізбета вступила в контакт з радянськими людьми наступного ж дня після звільнення з роботи, цебто понад півроку тому, а, коли я вас вірно зрозумів, ви заарештували її зовсім недавно. Чому?

Адамс. Ми втратили її сліди й ще не знали про її зраду.

Севілла. Лізбета могла сказати радянським людям лише те, що сама знала півроку тому, тобто що Фа перейшов од слова до речення. Я дійшов висновку, що росіяни не відають про фантастичний поступ, зроблений відтоді Фа?

Адамс. Ні.

Севілла. Розголошення не таке вже й серйозне, як воно могло видатися вам на перший погляд.

Адамс. Ні. Але ж бачте, головне те, що радянські люди знають щось важливе про наші дослідження в галузі дельфінознавства, тоді як ми практично нічого не знаємо про їхні.

Севілла. Розумію. (Пауза). Що ви думаєте діяти з Майклом?

Адамс. Вас ніхто не зможе звинуватити в тім, що ви залишаєте на поталу своїх друзів!.. Знаєте, ви просто викликаєте в мене захоплення. Після всіх прикрощів, що він завдав вам, ви ще турбуєтеся про Майкла?

Севілла. Ви можете відповісти?

Адамс. Думаю, що так. (Пауза). Бачте, випадок із Майклом Джілкрістом зовсім інший. Те, що він відмовляється йти до В’єтнаму, анітрохи не цікавить мою службу. Ми хочемо тільки уникнути, аби він не вибухнув і не вибазікав невлад про дельфінів. Та коли ми вирішимо надрукувати ваші праці, то не матимемо нічого проти нього. Його. справа підлягає розглядові у військовому трибуналі.

Севілла. Я вражений. Ви могли б зважитися розсекретити мої досліди!

Адамс. Так, не виключено. Може, то єдиний спосіб спонукати радянських учених признатися, чого вони досягли.

Рапорт Адамса про допит від 26 грудня.

Документ 56-279. Таємно.

…Цілком ймовірно, що допитуваний мало обізнаний з планом безпеки; припущення про його співробітництво з розголошувачем таємниці, яким безглуздим воно не здавалося б, не могло бути апріорно спростоване. А. усе це вигадала навмисне. Допит розвіює. останні наші сумніви. Він засвідчує, що характер і поведінка допитуваного (про що я знав досі тільки з рапортів мого попередника) зовсім не відповідають тому підступному й підлому вчинкові, що йому приписує А. Під час нашої розмови допитуваний поводився запально, войовниче й уїдливо, але відверто. Він анітрохи не вдавався до своїх блискучих природних здібностей лукавити, хитрувати й уникати моїх запитань. Завжди казав те, що вважав за правду, навіть тоді, коли ця правда могла бути спрямована проти нього. Він зовсім не крутій, а відверта, запальна, цікава людина, що б’ється з відкритим обличчям, ризикуючи, а іноді навіть ризикує без будь-якої користі для себе.

Мені здається, його психологія цілком пояснює ті помилки й необережність, яких він допустився. Таким чином, усе, що він сказав під час нашої розмови про Едварда Лоренсена, насправді є автопортретом, що чудово розкриває його характер. Ми не змогли б звинуватити допитуваного в тому, що він «надто дорожить умовностями» або уникає «скандалу». Йому не раз випадало в особистому житті нехтувати громадську думку, й він постійно нехтує її в своїй справі, де його досі вважають за «вільного стрільця». Якщо в його характері є щось хитке й примхливе, то тому, що він має надто м’яке серце, лишається вірний своїй внутрішній монолітності, зовсім не піклуючись про те, яке враження справить на людей. Дехто навіть міг би зауважити, що в ньому є щось жіноче, бо він керується емоціями. Хоча емоціональність робить його зовні слабким, однак насправді він має багато сил, бо впевнений у собі, у своїй сміливості й безкорисливості.

Напевне, він більше любить своє ремесло ніж славу й не прагне грошей. Характерно, що на його рахунку в банку лежать мертвим капіталом величезні суми, проте він і не думає вкладати їх в якусь справу бодай на короткий час. Хоча він гордий і полохливий, але манери його прості, життєрадісні і без пихи. Навіть під час нашої розмови, що, як він сам жартома зауважив, не була така вже «приємна», інколи можна було помітити, що то людина веселої вдачі.

Допитуваний — людина симпатична, однак нині ми не можемо його використати як фахівця в галузі, що нас цікавить. Ним важко керувати — винятковий індивідуаліст, мало надійний і, можливо, небезпечний. Його не купиш, не залякаєш і не переконаєш. Він завжди робить те, що диктує йому розум, не дозволяючи нікому себе переламати, навіть не усвідомлюючи того, яка небезпека може загрожувати йому чи якою ціною доведеться заплатити за це. Хоч і згоджується з тим, аби ми наглядали за ним, проте неохоче, бо розглядає це як тиранію й інквізицію. Либонь, знову намагатиметься уникати нагляду, принаймні в особистому житті.

До речі, він не така вже політично наївна людина, якою був колись або за яку щиро себе вважає досі. Він не схвалює наші методи й підозрює наші цілі. В глибині душі пацифіст і почував би себе спокійніше, якби його працю не використовували для воєнної мети. Оскільки його фінансує державне агентство, напевне, з самого початку він думав про таке використання. Однак він навмисне вирішив удати з себе необізнану людину, та це недовго триватиме. Не довше, чим довіра до президентської мудрості, бо її похитнули серйозні сумніви, зокрема, щодо політики в Південно-Східній Азії.

Шкода, що не можна поставити на чолі проекту «Логос» іншу людину, бо за тривалий час дельфін Іван звикся з ним. А треба ж, аби експеримент завершився успіхом. И насварився трохи, що можемо звільнити його. Натякнув, що посадимо на його місце Лоренсена й розсекретимо його працю, а це б означало, що Лоренсен разом із славою пожав би те, що Севілла посіяв з такими труднощами. Ось єдине, що я міг зробити, але мушу сказати, що це ніяк не вплинуло на нього. За характером ця людина нізащо не піддасться ні погрозам, ні обіцянкам, він надто розумний, аби не усвідомлювати, що він незамінний за обставин, що склалися, Я не певен, що, він погодиться на зміни в своєму контракті щодо прийому працівників, хоча й відчуває велику відповідальність за справу Л.

Мені здається, що наш нагляд за ним повинен подвоїтись. А в майбутньому було б розумно зробити так, щоб допитуваний не знав, з якою воєнною метою використовуватимуть його експерименти.

— Генрі! — гукнула Арлетта, вибігаючи на терасу дачного будиночка. — Я чекала на тебе пізніше. — Вона кинулася в обійми й палко поцілувала його. — Милий, що сталося?

— Нічого, нічогісінько, — вимушено відповів той. — Безглузда розмова, звичайні дурниці. Коли твоя ласка, допоможи мені, люба. В старому «бюїку» на нас чекає сюрприз.

Вони зійшли звивистою стежкою до гаража, збудованого з колод. Відчинили дверцята багажника.

— Ну, що скажеш? У тебе вистачить сили допомогти мені донести ці два мішки й моторчик до бухточки? Біля будинку трішки спочинемо, я переодягнуся.

Хоч було 23 грудня, стояла чудова тепла погода. Доки Севілла переодягався, Арлетта, зіпершись на парапет, стояла на сонці, босоніж, у бікіні, мала струнку й високу поставу, з чітко окресленими круглими стегнами. Дивилася на нього й усміхалася.

— Якщо ти вже відпочила, — озвався Севілла, — то ми можемо віднести це до бухточки.

— Зараз? — розчаровано запитала Арлетта. — Ти, хочеш змонтувати його й опустити на воду зараз. Ante, de la siesta, senor?[29]

Арлетта глянула на нього: під очима мішки, обличчя змарніле, губи зціплені.

— Так. Я хочу негайно випробувати цю штуку. Ти допоможеш мені знести її вниз, відтак підеш до будинку, принесеш звідти обід і светри.

Коли Арлетта повернулася до бухточки, Севілла вже докінчував монтувати гумового човна.

— Все пристає чудово, — процідив він крізь зуби невиразним глумливим. тоном. — Найвищий ступінь досконалості. Мусиш нидіти над кожним швом. Усюди хитрість і головоломка. Ми, безперечно, індустріально найрозвиненіша, найтехнічніша, найбагатша, наймогутніша, найдоброчесніша країна.

Арлетта і дивувалась, і непокоїлась, однак дивилась на нього і мовчала. Вона не пам’ятає, щоб він колись говорив таким прикрим тоном.

Спуск на воду відбувся без труднощів. Море було спокійне. Севілла поклав руку на ручку стерна, піддав газу, й моторчик пронизливо заторохтів.

— Я нічого не чую, — сказала Арлетта.

— Наближся вухом до мене. Ближче, ближче. — Правицею Севілла крутнув ручку газу, й мотор залився оглушливим завиванням. — А тепер, — сказав він засміявшись, — я можу тобі все розповісти.

Розмовляючи, він дивився, як віддалявся будиночок. Зараз те гніздечко скидалося на білу пляму на скелі, здавалося маревом, чайкою, що, приникнувши до каменя, ось-ось злетить. Піна й яскраве мерехтіння поверхні особливо підкреслювали темно-голубий колір води. Човен стрибав з хвилі на хвилю, щоразу ховаючись в западинах. Коли Севілла взяв курс на острівець, за дві чи три милі від берега, човен опинився бортом до хвиль, його почало гойдати й зносити сильною течією.

— Погроза зрозуміла. Якщо не погоджуся, вони виженуть мене й посадять на моє місце Лоренсена.

— Лоренсена? — Арлетта широко відкрила очі. — Лоренсена? Отого тонкого та високого білявчика, що його я бачила на останньому конгресі. О, пригадую, він мене тоді дуже вразив. Справжнісінька помпезна свічка.

Севілла засміявся.

— Ні, ні, ти плутаєш його з Хагаменом. Лоренсен маленький, кремезний і лисий. Він багато досяг у вивченні свистів.

— Генрі, як вони можуть тебе розлучити з Фа? Це неможливо.

Острівець увесь був укритий стрімчаками й скелями, на які море накочувало хвилі й кипіло. Севілла напіввипростався.

— Як тільки опинюся під вітром, негайно наближуся. Хотів би дізнатися, чи справді ця дика скеля недоступна.

Севілла обплив навколо острівця, так і не знайшовши ні щілини, ні проходу. Зробив ще одне коло. Кругла скеля, здавалося, з великою швидкістю помчала на нього. Севілла сповільнив ходу, натиснув на стерно і, майже доторкаючись до скелі, обминув її. Та праворуч з’явилася інша. Обминув і цю. Нараз побачив, що вода попереду спокійна, чиста й неглибока. Гвинт різко сіпнувся. Севілла вимкнув підвісний мотор, зняв його, вставив весла в кочети й став обережно веслувати. Під велетенським стрімчаком з’явився невеличкий пляж на кілька квадратних метрів. Севілла витяг човна на пісок.

— Чудово! — вигукнула Арлетта. Їй здавалося, що за нею стулилися скелі, — бухточка була маленька, але приваблива — трохи води, трохи дрібненького пісочку, який ледь-ледь освічувало полудневе сонце. Велетенські круглі скелі здіймалися вгору на п’ятнадцять метрів, скидаючись на велетенських захисників.

— Ти ж голодний, хочеш їсти?

— Ні, ні. Я хочу… — Скинув Севілла пуловер і шорти, пірнув у воду й, обернувшись, стежив, як Арлетта скидала купальник і обережно забродила у воду — від цього навіть вода ставала жіночною. То завжди була чудова мить, коли вона скидала одяг і лягала в ліжко. А тут ще синя вода, білі скелі, сонце й зойки чайок.

— А ти не боїшся акул? — скривилася вона. Севілла похитав головою.

– Їх ніколи не буває там, де дно встелене дрібним піском. Пісок забивається їм у зябра.

Подружжя лежало під скелею. Севіллі здавалося, що сонце пило його — таким чудовим був перехід від прохолоди до пекучої сухості піску. Чому не можна жити лише тілесним життям, не турбуючись про своє ремесло, без; оцієї божевільної метушні?

Севіллі дуже приємно, він відчував кожен свій м’яз. Приклав руку до чола, повернув голову, подивився на: Арлетту й уперше усміхнувся їй.

Так, зіпершись спинами на шерехувату скелю, підігнувши під себе ноги, вони сиділи пліч-о-пліч і жадібно, мов зморені тваринки, їли бутерброди. Морський приплив збільшився, і невеличка непіниста хвиля, якось лагідно й ніби граючись, лизала їм босі ноги. Хвиля відхлинала, цмокаючи, а десь там, між двома стрімчаками, глухо хлюпала, наче хтось розкорковував пляшки. Маленький рожевий краб підповз до Севіллиної ноги. Севілла заворушив пальцями, краб наїжачився, виставив уперед клешні й застиг на місці, мов той боксерик. Арлетта розсміялася.

— Глянь-бо, який хоробрий! Він готовий битися з тобою.

— Цей краб, — сказав Севілла, — мій сучасник. Я народився трохи раніше, вмру трохи пізніше. І все. Мені, не дуже весело, коли я думаю про мільярди крабів і мільярди людей, що жили до нас.

Арлетта притулилася щокою до його щоки.

— Робімо так, як цей милий крабик, — мовила вона, — не думаймо про це.

— Хотів би, — озвався Севілла, — та в голові моїй щось таке коїться: як тільки я почуваю себе щасливим, починаю думати про смерть. Починаю остерігатися свого щастя. Треба б мати серце первісної людини, щоб жити в наш час, не дозволяючи мордувати себе думкою про прийдешнє. Одначе прийдешнє біля нас, та все ж здається, що завше його нам бракує. Коли ти молодий, журишся, що не маєш дружини, ремесла, грошей, незалежності, а в зрілому віці тебе мучить думка про успіх. Коли переступиш за п’ятдесят років, тоді настає найгірше — жах перед старістю. Тебе штовхають уперед роки, що минають із страхітливою швидкістю. Вони зникають один за одним, убогі й тонкі, мов гральні карти. Тобі лишається небагато. Пожив — і кінець з його образливим безсиллям, життєздатністю, що назавше кидає тебе.

— По-моєму, ти дужий, тримаєшся непогано, — перебила Арлетта.

Севілла похитав головою. Зачерпнув пригорщу піску й кинув його на краба.

— Так, — глипнув на неї сумними очима, — я тримаюся добре, однак супротивник мене переможе.

Рожевий краб спішно позадкував і зник під каменем.

— Ти не казав мені, що хочеш купити човна, — промовила Арлетта.

Севілла повернув голову й подивився на. неї поважними темними очима, начебто він не почув її слів.

— Пригадуєш, як ти описувала мені Сі? Адамс — зовсім інший чоловік. Він вишуканий, добре вихований, галантний і навіть людяний. Однак у нього таке саме ремесло, що й у Сі. Ще яке ремесло! Крім усього, він мені докоряв, ніби я виголосив таку фразу: «Якщо буддисти не хочуть більше нас, нам нічого не лишається, як піти геть». Відверто кажучи, зараз я не пам’ятаю, щоб таке казав. Навіть не пам’ятаю, чи міг би я таке подумати. Отож я попросив його уточнити місце й дату, а він не зміг чи не схотів зробити цього. Я здивувався: адже він знає про мене все до найменшої дрібниці. Може мені сказати: «Такого дня, о такій-то годині ви сказали Майклові таке…» Я запитую себе, де, коли й кому я зробив таке зауваження щодв буддійських жерців?

— Чи не мені? — злякано спитала Арлетта.

— Авжеж! — вигукнув Севілла. — Я можу пишатися твоєю пам’яттю. Саме тобі я й говорив ці слова й знаєш де? На терасі будинку. Ти подавала до столу, а я колисався в кріслі-гойдалці й читав «Нью-Йорк тайме».

— Бунгало! — скрикнула Арлетта. — Яка гидота! Це означає…

Вона зблідла, обличчя зморщилося, й дівчина затулила його руками. Севілла поклав праву руку їй на рамено й пригорнув до себе, проте Арлетта гірко заридала.

— Який сором! — мовила вона схлипуючи. — Яка підлість, яка зневага до людей! Це так, ніби вони розглядають нас під лупою, як двох комах. Що ж ти виявив?

— Ти думаєш, — мовив Севілла і подивився на неї іскристими очима, — що я гратиму в собак-шукачів і обнюхуватиму стіни, аби там розшукати мерзенні пристосування цих cobardes[30]? Подам у відставку. Я ніколи не вибачу їм цієї зневаги. Мені вже набридло це вистежування, наглядання, анатомічні розтини. Вони не забаряться лічити, скільки разів я буваю у вбиральні, аби дізнатися, чи не розладнався у мене шлунок і чи це розладження не вплине на мою лояльність до Сполучених Штатів Америки. Яке неймовірне становище. Адже я став дослідником саме тому, що хотів утекти з джунглів, в яких ми живемо. Прагнув, аби мене залишили в спокої з політикою і політиканами. На мій погляд, єдина чиста річ — це безкорисливий пошук істини. І ось саме через мої досліди кидають мене в самісінький вир цієї гидоти, примушують вибирати таку політику, а не іншу, погрожують моїй кар’єрі й навіть репутації, якщо я не буду беззастережно вірний урядові й його меті. Меті, якої я зовсім не знаю. А хто її знає? Після того, як від нас пішов Майкл, я став читати газети й не знаходжу в них нічого, крім відвертої брехні. Всі ці людці лише й теревенять про мир, а самі щоденно воюють у В’єтнамі. Хто знає, як президент збирається врешті-решт поводитися з Китаєм. Хто може сказати правду! А навіщо мені втручатися в ці інтриги? Я не фахівець з міжнародних питань, а зоолог. Чому я повинен за будь-яку ціну втручатися в справу, в якій зовсім не компетентний?

Севілла схопився на ноги, забрів у воду й пірнув, одразу ж випірнув і обернувся до Арлетти. Вона ласкаво усміхалася йому.

— Ти йдеш сюди?

Вона кивнула головою. Севілла ліг долілиць, простяг руки й став плескати ногами по воді. За якусь мить підвів голову й спитав:

— Я просуваюся вперед?

Арлетта засміялася.

— Ні, ні, любий, ти зовсім не просуваєшся вперед.

— Що ж, — добродушно сказав Севілла, — це доказ тому, що моє плескання ногами по воді не штовхає мене вперед.

Вийшов з води, витяг із задньої кишені шортів гребінця, сів поряд із Арлеттою, й дбайливо зачесався.

— Ти не годна збагнути, яке полегшення відчув я, вирішивши все кинути. Гірше для слави, ліпше для Лоренсена. О, я не вдаю з себе скромну людину, — повів він далі. — Знаю, то важлива справа — налагодити мовне спілкування людини з твариною. Це велика перемога людини, перемога морального, соціального, філософського й навіть релігійного значення. А для дельфінів чудова нагода піднятися з допомогою мови до людського розуму, — Севілла зіперся плечима до Арлеттиних плечей. — Ти мовчиш?

— Я слухаю тебе, — озвалася Арлетта. — Хочу збагнути, чи правильно зрозуміла твоє рішення.

Севілла звів свої густі брови.

— Ти не погоджуєшся?

— Здається, ні, — відказала вона. — Вірніше, не зовсім погоджуюся..

Севілла подивився на неї, трохи помовчав і заговорив з тим же запалом:

— На мою думку, ніколи не буде злагоди між ученим і державою. Ніколи! їхні точки зору надто різні. Для вченого наука — це пізнання, а для держави — зовсім інше. — Він докинув згодом: — Для держави наука — це сила. Вчений для держави — лише знаряддя, яке вона утримує, аби досягти могутності. Звісно, вона вимагає від цього знаряддя, втримуючи його, повного підпорядкування своїй меті. А вчений хоче почуватися вільно, бо він шукає істину. Та насправді вченого без його відома вербують, закабаляють, полонять. Що ж, я кладу край цій неволі, вистачить! — раптом підвищив тон Севілла.

Якусь мить мовчали. Відтак Арлетта сказала:

— Любий мій, ти дещо забуваєш. Фа належить лабораторії. А полишити лабораторію — це полишити Фа. Цього робити не варто. Адже тепер Фа — особа.

«27 грудня 1970 року.

Шановний містере Адамс!

Я поміркував над Вашою пропозицією. Згоден працювати за новими умовами: беручи на роботу до себе асистента, віддаватиму його вам для перевірки. Можу також не звільняти його або не згоджуватися на його відставку, доки Ви не дозволите. Одначе я не можу керувати лабораторією, для якої сам не набиратиму персонал.

Чекаючи відповіді, вважаю себе відставником.

Щиро Ваш

Генрі С. Севілла».

Р.S. Вам це пишу на терасі бунгало, на «недоступність» якого Ви нарікали. Очевидно, за кілька тижнів до того, як Ви мені на це натякнули, будинок уже не був «недоступний».

«30 грудня 1970 року.

Шановний містере Севілла!

Пропозиція, про яку Ви повідомили в своєму листі від 27 грудня, цілком нас влаштовує. Беручи до уваги Вашу чудову працю й глибокі емоції до Фа й Бі, містер Лоррімер висловлює побажання, аби Ви залишилися, на чолі проекту «Логос» тоді, коли комісія, заручившись згодою на найвищому рівні, безперечно, вирішить розголосити Ваші праці.

Щиро Ваш Д.К.Адамс».