Тварина, обдарована розумом

ІV

— Пам’ятаєш, як отой дивак Сі приходив тоді пополудні морочити нам голову із своїм помічником, схожим на боксера, — сказала Меггі. — В усякому разі його помічник був гарніший за нього. Мене холодом обдавало від погляду того дивака Сі.

— Пригадую, — озвалася Лізбета. Вона лежала на одній половинці подвійного ліжка в кімнаті, в якій мешкала з Меггі. Було ще тепло, крізь штору ледь-ледь проникало сонячне сяйво. Лізбета була в плавках і бюстгальтері. Висока, кремезна, білява, атлетичної будови, з правильними рисами обличчя, широким чолом і квадратовим підборіддям, вона скидалася на вродливого юнака, розумного й вольового, який в останню мить, наче з чиєїсь помилки, виявився дівчиною. Навіть її повні груди не спроможні надати їй жіночності. Лізбета підвелася на лікті й, затягшись сигаретою, з виглядом завзятого курця пильно уп’ялася синіми очима в Меггі.

— Пам’ятаю добре, — сказала чистим голосом, — Арлетта повела їх до лабораторії. Вона була в новенькому купальнику, що підкреслював її маленьку красиву статуру. А я підсіла на пліт до тебе в басейні.

— Еге ж, саме того дня Севілла порвав з нею, — сказала Меггі. — Він вернувся додому дуже пізно. Був розгніваний. Тоді й сказав мені: «Коли знову телефонуватиме місіс Фергюсон, скажете їй, що мене немає». Я підвелася й, насилу стримуючись від сміху, спитала: «Чи надовго?» Він лише звів угору брови. «Ну що ж, — сказала я, — я хотіла б знати, чи це рішення тимчасове, а чи остаточне?» — «Ви самі побачите», — мовив він. Судячи з цієї рішучості, я зрозуміла, що то було остаточне рішення. Запитуєш, чи я була рада. Не відаю, чим вона його вразила, але Севілла прийшов розгніваний. Тільки згодом я, розмірковуючи про все це, запитувала в себе, чи добре вчинив він, порвавши з нею.

— Я теж думаю про це, — сказала Лізбета, насупивши брови.

Вони перезирнулися й замовкли. Дівчата не знали чи думали про те саме, бо навіть не дивилися одна на одну. Збігла ціла мить. Вони поводилися так, як дві обережні кішки, що, опинившись віч-на-віч, втягували пазури в лапки, а відтак, сідаючи, ховали ці лапки під себе й мружили очі.

— Такої думки дотримується Боб, — порушила мовчанку Меггі. — Ти знаєш, який він проникливий. Він розуміє мене ще до того, як я маю щось йому сказати. Між нами склалося вельми дивне спілкування. По суті, достатньо звичайнісінького погляду й не треба вже слів. Такі самі стосунки я мала з Джеймсом Діном. Бідолашний Джеймс, він запам’ятався мені точнісінько таким, яким був тоді, коли сидів у старому шкіряному фотелі у тітки Агати в Денвері і мовчки дивився на мене сумними очима. Ти, певне, пригадуєш його схвильовані очі, які мовби ввібрали в себе весь смуток світу. Що ж до Боба, то тут зовсім інша річ. Він надто сором’язливий. У найкритичнішу хвилину так боїться кожного вияву почуттів, що не відаю, чи зможу оголосити цього літа про наше одруження, як я сподівалася раніше.

— Невже в нього справді?.. — запитала Лізбета, звівши вгору одну брову.

— Та що ти! Не думай так, — відповіла Меггі, випинаючи вперед своє рум’яне обличчя й надуваючи товсті губи, — бо то зовсім не в характері Боба. Він навіть не наважувався поцілувати мене. Боб такий делікатний, що ніколи не дозволить собі зайвого жесту, весь із півтонів і нюансів. До речі, якось ми обоє робили покупки в місті, й раптом він, завмерши перед білою з чорними смугами блузочкою, сказав: «Яка вона гарненька! Настільки чудова, що я хотів би купити її». Я засміялася: «О Бобе, невже ти носив би це ганчір’я!» — «Люба моя! — він раптово спалахнув, почервонівши до самісіньких вух і сказавши квапливо, відвернув голову. — О, ні, я думав про тебе, гадав, що вона пасуватиме тобі». Мені й мову відібрало, так я розхвилювалася. Цим він натякав на наше майбутнє спільне життя, коли ми одружимось. Я аж схопила його за руку й мовчки потисла її. Але навіть цього було забагато для нього. Боб відсмикнув руку назад і сухо сказав: «Ти що, Меггі, збожеволіла, що з тобою?» Хіба він не чарівний?

— Так, так, — відказала Лізбета, розглядаючи свою сигарету. Вона упріла, бо кімната не провітрювалася. Дівчина палила ментолову сигарету і мислила зітхаючи: «А зараз знову почую про Джеймса Діна, й про Севіллу, й про Боба. Надокучлива ж ця Меггі. То в неї справжній гандж. Якби не її доброта, я зненавиділа б її. І коли-не-коли буває така бридка, що аж огиду викликає. Мені завжди хочеться дістати хустинку й витерти їй куточки очей».

— Мені забаглося, — сказала Лізбета, сидячи на ліжку, — одягти купальника й піти скупатися в басейні.

– Іван тобі завадить, — озвалась Меггі. — Ти знаєш, саме зараз він непривітний, не кажучи вже про його укуси й удари хвостом.

— Так, я знаю, він чудовий, такий міцний і щирий.

— Якось він ухопив мене за кісточку (ти знаєш, він ставиться до мене інакше), ну, й не хотів відпускати, я ледь не втопилася.

— Я питаю себе, — мовила Лізбета, підвівшись і простягши праву руку за рамено, щоб розстебнути бюстгальтер, — чи Севілла не готує собі розчарування, сподіваючись на диво від нової самиці. Зрештою, якщо Іван не вміє будувати речення, я не розумію, як одруження може допомогти йому в цьому. То рівнозначно, коли б ти припустила, що якась людина раптом стала розумнішою, бо спокусила жінку. У житті буває зовсім інакше.

— О Лізбето! — Меггі, відвернулась від неї. Їй не подобалося, що Лізбета ходила гола по кімнаті. Дівчина зовсім не соромилась. Коли вона перевдягала бюстгальтер, то навіть не ховала грудей. — Лізбето, — . провадила далі Меггі, — це зовсім не так. Севілла ніколи не казав подібного. Він лише зауважив, що самиця надасть Іванові впевненості й збільшить його творчий порив.

— Ну що ж, — відказала Лізбета, — яка егоїстична точка зору. Можна справді подумати, що жінка — інструмент, котрий повинен допомагати в праці самцеві, послуживши йому перед тим утіхою. Ось ти побачиш, — провадила вона, — Севілла, що кинув свою світську даму, не забариться залицятися до когось із нас — до Арлетти, Сьюзі, до мене, до тебе — (вона додала «до тебе», бо Меггі подивилася на неї), — щоб, як він каже, збільшити свій творчий порив. Мені подобається цей евфемізм, — кинула вона засміявшись.

— Та що ти! — мовила серйозно і різко Меггі. Її важке багрове обличчя, схоже на хлопчаче, запалало від обурення. — То-ж-бо й інстинкт жінки полягає в тому, щоб допомагати чоловікові, якого вона кохає. Я вийшла б заміж за Севіллу. Напевне, ти знаєш, що рік тому ми трохи не побралися. Та він ніяк не наважувався. По. суті, Севілла також сором’язливий. Мені треба було взяти ініціативу на себе.

Але ж ти мене знаєш, я боюся, щоб не подумали про мене, начебто силоміць нав’язую себе іншим. Ну що ж, коли б я погодилася стати його дружиною, повір мені, Лізбето, я день і ніч самовіддано працювала б для нього.

— Ти й зараз не гірше працюєш, — зауважила Лізбета, — й Арлетта також. Правда, в Арлетти немає твоєї фізичної витривалості, вона дозволяє йому експлуатувати себе. Я дуже хвилююся за неї. І за тебе також, — додала вона згодом. — Ви обидві просто збожеволіли з своїм Севіллою. А вона така чарівна, така вразлива. Вона може тільки розчаруватися.

— Вона дуже тобі подобається, правда? — несподівано запитала Меггі.

— Авжеж, — відповіла Лізбета. Її поважне обличчя ледь почервоніло. — Це одна з найпривабливіших дівчат, з якими мені доводилося зустрічатися в житті. Я не сказала б, що вона лише вродлива. Розумієш, у ній є якась принада, якесь таїнство.

Хтось постукав у двері. Пролунав голос Боба Меннінга:

— Меггі, чи можу я увійти?

— Авжеж.

— Він відчинив двері й застиг на порозі. Боб завше входив до кімнати, мов артист. Високий, стрункий, граціозний, з чорнявим аристократичним чубом, тонким, з невеличким горбиком носом, гарними карими очима, які привітно дивилися з-під чорних він, довгими руками, що звисали вздовж його статури (він не тримав ніколи руки в кишенях, ніколи не переплітав ніг, коли сидів, завжди на всьому розумівся — на езотеричних романах, авангардистських кінофільмах, духовій музиці, знав найновіших поетів).

— Ой лишенько! — спохопилась Лізбета, тягнучись рукою за спину.

— Хочеш, я тобі допоможу? — спитав Боб, усміхаючись і ступаючи сміливо великими кроками до кімнати. Він звів докупи обидві поворозки бюстгальтера й упевненим рухом застебнув іх.

— Ох і чудовий купальник! — прихиливши її голову до свого рамена, мовив він.

— Ти вмієш кидати компліменти, — відказала йому Лізбета.

Боб помовчав хвилю, артистично підвів вгору красиву голову, непорушно постояв якусь мить і, недбало спершись довгою рукою об стіну, промовив мелодійним голосом:

— Послухайте, любі мої, я приніс вам важливу новину. Допіру прибула дельфінка, яку професор Севілла обрав для Івана. Саме зараз ми влаштовуємо цю дельфінку в оселю її майбутнього чоловіка. Я гадаю, що з поваги до Івана та його батька Севілли ви забажаєте бути присутніми на церемонії. До того ж ось уже п’ять хвилин професор не перестає гукати на вас.

— Та чи не міг ти раніше цього сказати? — запитала Лізбета, знизавши своїми широкими раменами.

Збентежена, полохлива, але зацікавлена всім, що коїлося навколо, дельфінка лежала на ношах, котрі гойдалися на линві від коловорота. Іван, зосередившись, причаївся з іншого боку басейну на глибині двох п’ядей під водою й лише злегка махав хвостовим плавником. Він обернувся до дельфінки головою, якою спритно вертів то праворуч, то ліворуч, почергово роздивляючись її то одним оком, то другим. Одночасно дельфін посвистував, роблячи невеликі паузи, і звуки цього свисту чулися з гучномовця, прилаштованого обіч басейну. Дельфінка не відповідала йому, напевне, тому, що, гойдаючись у повітрі на ношах, вона трохи збентежилася. Однак її повіки, майже нерухомі, коли Іван мовчав, відразу починали кліпати, коли той свистів.

У білих полотняних штанях і спортивній сорочці, скидаючись зовні на молодика, з смолянистим чубом і чорними очима, бадьорий і нетерплячий Севілла стояв праворуч від коловорота; біля нього стояли в плавках Пітер і Майкл, вищі на зріст від нього на цілу голову. Пітер білявий, а Майкл кучерявий шатен, але обидва кремезні, засмаглі, в них короткі чуби й виголені потилиці, на щоках ямочки, всміхалися невимушено, світячи білими зубами, виглядали поштивими й добре вгодованими.

Тільки-но Лізбета й Меггі з’явилися на порозі барака, як позад них вималювалася довга статура Боба. Севілла нетерпляче кивнув їм, аби вони йшли до нього. Лізбета й Боб прискорили ходу, а Меггі аж побігла. Вона, запримітивши Сьюзі й Арлетту поряд з двома молодиками, почувала себе трохи винною. Увесь їхній загін був там.

— Я зібрав вас, — почав Севілла, змірявши їх веселими і палаючими чорними очима, — бо не хотів би повторити помилку, яку я допустив з Майною. Ви пам’ятаєте, наскільки я був певен, що Майна порозуміється з Іваном, тому навіть спершу не організував спостереження за цією парою. Врешті, вам відомо, ми так і не дізналися, що між ними сталося вночі. Одне слово, ми не довідалися про справжню причину їхнього розлучення. Цього разу будемо пунктуальнішими й організуємо почергово нагляд удень і вночі. Коли згасне день, басейн освітлюватиметься прожекторами, встановленими навколо нього. Я вас розподілив на групи, по двоє в кожній. Один стежитиме за дельфінами з поверхні, другий — через підводний ілюмінатор. Обидва спостерігачі матимуть змогу передавати телефоном свої враження, що записуватимуться на магнітофонну стрічку. Обоє візьмуть з собою фотоапарати. Групи змінюватимуться через кожні дві години… Ось розклад чергувань, — провадив далі Севілла, дістаючи з кишені папірець. — З 18 години до 20: на поверхні — Сьюзі, біля ілюмінатора — Пітер; з 20 години до 22: на поверхні — Майкл, біля ілюмінатора — Лізбета; з 22 години до 24: на поверхні — Меггі, біля ілюмінатора — Боб; з 0 годин до 2: на поверхні — Арлетта, біля ілюмінатора — я; з 2 години до 4: на поверхні — Сьюзі, біля ілюмінатора — Пітер. Так чергуватимемо аж до полудня, але, можливо, нам доведеться продовжити й далі це чергування. Меггі, почепіть розклад чергування на дошку.

Він зробив паузу й запитав:

– Є якісь зауваження?

Сьюзі підняла руку, й Севілла по-дружньому зиркнув на неї. Вона разом з Майклом і Арлеттою складала найголовнішу трійку в їхньому загоні. Сьюзі була марна, білява дівчина, з своєрідним гармонійним профілем, від якого віяло б снобізмом і холодком, коли б не отой вираз її очей, що світилися дивною чесністю.

— Я гадаю, — озвалася вона, — що стрічки для перезарядження кінокамер і магнітофонів приготовлені?

— Я доручив Пітерові зайнятися цим.

— А Пітер уже зайнявся цим, — відказав Пітер.

Він подивився на Сьюзі посміхаючись, і вона також усміхнулася йому. Відтак Лізбета заговорила з гнівною ноткою в голосі:

— Я помітила, що кожна група складається з хлопця й дівчини…

— А чом би ні? — спитав Севілла, звівши вгору свої густі чорні брови.

– І як. правило, ви доручили дівчині стояти на поверхні, а хлопцеві — біля ілюмінатора.

— Щодо вас, то це не зовсім так. Я вас, Лізбето, посадив біля ілюмінатора.

— Але це так щодо решти трьох дівчат, — відказала Лізбета таким тоном, ніби звинувачувала Севіллу.

Севілла глипнув на свого папірця.

— Так, це правда. Ну й що ж?

— Пост біля ілюмінатора відповідальніший, ніж на поверхні. І я запитую в себе, чи ваш вибір не продиктувався антижіночим передсудом.

— О, я не думаю, — заперечив Севілла. — Я навіть не підозрював, що в мені криється подібний передсуд. Я мусив доручити хлопцям і собі варту біля ілюмінатора, бо там вона обтяжливіша, ніж на поверхні.

— У такому разі, — озвалася Лізбета, — навіщо ви мене посадили біля ілюмінатора?

— Невже ви, Лізбето, одночасно докорятимете мені в антижіноцтві за те, що я трьох дівчат посадив на поверхні, й у тому, що я став анти-Лізбетою, бо посадив вас біля ілюмінатора? Треба вибирати.

Всі засміялися, а Лізбета сказала:

— У такому разі я повторюю своє запитання: чому ви тільки мене з дівчат посадили до ілюмінатора?

Севілла підняв обидві руки вгору й нетерпляче відповів:

— Але ж я не знаю, цілком випадково.

— У психології, — цікорила Лізбета, — немає випадковостей, є тільки підсвідомі рушійні сили.

— Що ж, — втрутилася Арлетта, — скажімо, містер Севілла посадив вас біля ілюмінатора, підсвідомо зваживши на ваші атлетичні якості.

Знову всі засміялися. Лізбета докірливо глянула на Арлетту, очі її залили сльози, вона відвернула голову й примхливо замовкла. Севілла пильно якусь мить дивився на неї, відтак озирнув увесь загін і промовив:

— Безумовно, якщо ви бажаєте зробити якісь зміни в складі груп, я не перешкоджатиму.

— Я нічого не маю проти складу груп, — відказала Лізбета. — Мені зовсім байдуже, з ким я буду — з X, Y чи Z.

Вона обернулася спиною до товаришів і дивилася на барак, начеб її зовсім не цікавило те, що мало відбуватися в басейні.

Всі промовчали, а Севілла повів далі:

— Перше як опустити цю молоду даму в воду, я хочу додати ось що: не примушуйте себе говорити офіційним і пишномовним тоном, знаючи, що ваші спостереження записуються на магнітофонну стрічку. Висловлюйтеся якнайприродніше і якнайвільніше. Кажіть усе, що хотіли б сказати. В усякому разі ці бобіни нікуди з нашої лабораторії не підуть. І якщо пізніше ми здійснимо письмовий запис, то зможемо зробити необхідні скорочення. Зрештою, все, що ми робимо зараз, — це вивчення поведінки дельфінів, і воно цілком можливе, якщо мимовільний запис одного з нас дасть щось для нашого аналізу. Ну, Майкле, починайте. Час представити Іванові його майбутню дружину.

— Ви не сказали нам її імені, — нагадала Меггі.

— Правда! — сплеснув у долоні Севілла.

Він озирнувся навколо себе й, усміхнувшись, мовив:

— Лізбето, щоб довести, що не існує змови проти вашої статі чи вас самих, я прошу вас охрестити Іванову дружину.

Лізбета крутнулася на каблуках і обернулася до нього обличчям.

— Ви так говорите, — відповіла вона з прикрістю, — ніби я страждаю хворобою переслідування.

— О, зовсім ні! — заперечив Севілла. — Я зовсім не так витлумачив ваші зауваження.

— Тоді як ви їх витлумачили? — запитала вона з викликом.

Севілла підняв угору руки:

— Я їх зовсім не тлумачив!

Запала тиша. Меггі виставила вперед своє важке рум’яне обличчя й енергійно сказала:

— Лізбето, не починай усе знову. Бідолашна тварина чекає, поквапся дати їй ім’я.

— Назвемо її Бессі, — сказала Лізбета сумовито.

Магнітофонний запис спостережень за Іваном і Бессі з поверхні й через ілюмінатор перед тим, як професор Севілла зробив деякі скорочення. 6 травня 1970 року й ніч з 6 на 7 травня.

Сьюзі. Говорять з поверхні, 18 годин 5 хвилин. Коловорот опускає Бессі в воду. Іван не ворушиться, Майкл спускається в воду й виймає бокові плавники з отворів, зроблених у полотні нош. Бессі не пручається. Вона спокійна й більше не виявляє страху.

Пітер. Говорять від ілюмінатора. 18 годин 10 хвилин. Алло, Сьюзі, ти чуєш мене?

Сьюзі. Так.

Пітер. Я бачу Бессі чудово, але ж де Іван? Його немає в моєму полі зору.

Сьюзі. Він праворуч від тебе, в куточку. Іван не ворушиться, дивиться на Бессі. (Мовчанка). Котра година в тебе?

Пітер. 18 годин 11 хвилин.

Сьюзі. Я узгоджую свого годинника з твоїм. Ти чуєш свист? Дельфін свистить, дельфінка відповідає.

Пітер. Тут мені не чутно гучномовця. Але я дуже добре бачу Бессі. На мій погляд, вона менша за Івана. За винятком того, коли Бессі вигинає спину, щоб удихнути повітря, вона зовсім не ворушиться. Мабуть, вона чекає, щоб Іван наблизився до неї, сама не бажає зробити першого кроку. (Тиша). Очі Бессі світяться жіночою лукавістю.

Сьюзі. О Пітере! (Вона сміється).

Пітер. 18 годин 15 хвилин. Я хотів би, щоб Іван відважився. Що він робить?

Сьюзі. Він дивиться на неї то правим, то лівим оком і свистить. (Мовчанка). Він ворушиться. 18 годин 16 хвилин.

Пітер. Ага, я бачу його! Він пройшов за два метри від неї. Обганяє її і кружляє навколо. Вона залишається нерухомою.

Сьюзі. Він описує все вужчі й вужчі кола.

Пітер. Коли дельфін проходить над ілюмінатором, то закриває дельфінку від мене. Ні, почекай, коли я опускаюся нижче, можу бачити її. Бессі не ворушиться, стежить за Іваном куточком ока. (Мовчанка).

Сьюзі. 18 годин 20 хвилин. Мені починає надокучати це кружляння. Що за церемонія!

Пітер. 18 годин 22 хвилини. Я щойно їх сфотографував. Сподіваюся, буде видно, як вона стежить за ним краєчком ока.

Сьюзі. Увага! Він зупиняється й стає поряд з нею, пліч-о-пліч. Наче два кораблі, що стоять поряд на якорях. 18 годин 25 хвилин.

Пітер. Бессі закрила від мене Івана. Але я бачу його хвоста позад неї. Невже його голова перебуває на рівні голови Бессі?

Сьюзі. Так.

Пітер. Тоді він набагато більший за неї. Я бачу її дуже добре. Вона кліпає повіками. Сьюзі. Ти жартуєш?

Пітер. Зовсім ні! Я кажу те, що бачу: вона кліпає повіками. Що робить він?

Сьюзі. Він треться головою об її голову. Зараз сфотографую. От не встигла. Вона зрушила з місця.

Пітер. Бачу її чудово. Вона віддаляється від нього. Іван не ворушиться.

Сьюзі. Він не ворушиться, але він дзяває. Іван невдоволений.

Пітер. Яке воно, те дзявання?

Сьюзі. Коротке, гнівне, пронизливе. Він кличе її. Вона повертається. 18 годин ЗО хвилин. Він стає пліч-о-пліч з нею.

Пітер. Я бачу їх дуже добре. Іван майже навпроти мого ілюмінатора. Бессі опинилася з того боку. Іван дивиться на мене. Я навіть сказав би, що він бісики пускає. Я фотографую. Хочу зазняти його вираз.

Сьюзі. Дельфіни разом зрушують з місця.

Пітер. Я не бачу більше їх.

Сьюзі. Вони кружляють уздовж парапету басейну за годинниковою стрілкою. 18 годин 35 хвилин.

Пітер. Я бачу, як вони проходять.

Сьюзі. Він розмістився між берегом басейну й нею, певне, хоче оберегти її, щоб вона не вдарилася об стінку. Мабуть, вважає, що вона не знає так добре, як він, басейну.

Пітер. Так, я гадаю, що ти маєш рацію. Він тримається трохи попереду неї, вдає, що оберігає й супроводжує її.

Сьюзі. Цікаво, коли вони перестануть кружляти. Я зупиняю магнітофон.

Пітер. Я також.

Сьюзі. Говорять з поверхні. Пітере, я вмикаю магнітофон.

Пітер. О’кей!

Сьюзі. 18 годин 45 хвилин. Вони далі кружляють. Це може тривати надто довго. Що ти робиш?

Пітер. Сиджу, палю й нудьгую. Чи вони свистять?

Сьюзі. Так, безперестану.

Пітер. Вони прогулюються й гомонять. Чи, бува, одне з них не свистить більше, ніж друге?

Сьюзі. Так. Іван. Вона свистить мало.

Пітер. Висновок такий: він жартує, а вона слухає.

Сьюзі (сміється). Зупиняю магнітофон.

Пітер. Я також.

Сьюзі. Говорять з поверхні. Вмикаю магнітофон, щоб записати свій голос. 19 годин 45 хвилин.

Пітер. Я теж. Я тану від нудьги. До того ж мені хочеться їсти. Вони — кружляють протягом години й десяти хвилин. Чи він ще свистить?

Сьюзі. Так.

Пітер. І про що тільки можна базікати з нею!

Сьюзі. Я й не подумала б, що це залицяння триватиме так довго.

Пітер. Не будь такою нетерплячою.

Сьюзі (сміється). Гадаю, що буде краще, коли я вимкну магнітофон. Але ти можеш розмовляти зі мною далі.

Пітер. О’кей!

Сьюзі. Говорять з поверхні. Я передаю тобі Майкла. Двадцять годин.

Пітер. Як тільки з’явиться Лізбета, я прийду до тебе в їдальню. Алло, Майкле, ти зараз розчаруєшся. Вони кружляють вже протягом години й 25 хвилин. Вони зовсім не молодята, а спринтери.

Майкл (сміється). Нічого цікавого?

Пітер. Хіба що Лише спочатку. Зближення було цікаве. Ось і Лізбета. Я передаю її тобі.

Лізбета. Говорять від ілюмінатора. Що нового?

Майкл. Говорять з поверхні. Пітер сказав, що вони отак кружляють годину й 25 хвилин.

Лізбета. Весело. (Мовчанка).

Майкл. Вони такі люб’язні, нагадують теплу компанію.

Лізбета. Вони запаморочують мене. Сподіваюся, що вони не кружлятимуть у такий спосіб протягом двох годин. Вимикаю магнітофон.

Майкл. Я також.

Лізбета. Говорять від ілюмінатора. 20 годин 25 хвилин.

Майкл. Говорять з поверхні.

Лізбета. Допіру Іван відійшов. од неї, а вона знову наблизилась до нього.

Майкл. Слушне зауваження. Вони вже пожвавішали. Коло не таке чітке, як було перше. (Мовчанка). З’явився місяць, освітилося небо. Незабаром буде гарно.

Лізбета. Тобі щастить.

Майкл. Якщо бажаєш, ми можемо помінятися. Я піду до ілюмінатора, а ти на поверхню.

Лізбета. Я ціную твою шляхетність, але мені й тут добре.

Майкл. Це не привід, щоб давати мені відсіч.

Лізбета. А я не даю тобі відсічі.

Майкл. О, так… Намагатимусь бути люб’язним з тобою.

Лізбета. Не бачу в цьому потреби.

Майкл. Дякую. (Пауза). Слухай, Лізбето, якщо ти хотіла б чергувати з кимось іншим, тобі слід тільки признатися мені в цьому, і я не надокучатиму тобі.

Лізбета. Затям, що я нікому не надаю переваги. Ні тобі, ні іншим.

Майкл. Ти люб’язна.

Лізбета. Перепрошую, але ви з своїми натяками здаєтеся роздратованими. Майкл. Хто, «ви»?

Лізбета. Ти, Севілла та інші… Ви всюди робите масні натяки.

Майкл. А ти ні? Тобі таланить.

Лізбета. В усякому разі я не розумію, чому мушу стежити за дельфінами з хлопцем.

Майкл. Ати хотіла б з дівчиною?

Лізбета. Хто таке сказав?

Майкл. Бо, зрештою, є тільки дві статі.

Лізбета. Ти знову своєї! Ця розмова зовсім безглузда. Я припиняю її.

Майкл. Говорять з поверхні. Алло, Лізбето, я вмикаю магнітофон. 20 годин 30 хвилин.

Лізбета. Я теж.

Майкл. Здається, Іван допіру звився в змійку. Лізбета. Я нічого не бачила.

Майкл. Я міг помилитися. Це сталося дуже швидко. (Мовчанка). Ну, ти ліпше почуваєш себе?

Лізбета. Ні, не ліпше. Дякую, так собі, добре. Майкл. Придивись, просто не можна помилитися. Лізбета. Авжеж.

Майкл. Дельфін, мабуть, докладає багато зусиль, звиваючись в змійку…

Лізбета. Це здається мені смішним.

Майкл. Не більше ніж голуб тоді, як чепуриться перед голубкою.

Лізбета. Цікаво, скільки секунд він може перебувати в такій позі?

Майкл. Я щойно виміряв час: дві цілих і вісім десятих секунди.

Лізбета. Я зафотографувала. Помітила, що він згорнув бокові плавники.

Майкл. Я не певен у цьому. (Тиша). Цікаво знати, чому саме дельфіни, прагнучи звабити дельфінок, вигинаються змійками.

Лізбета. А що робить півень? Я не пам’ятаю.

Майкл. Він кружляє навколо курки, розкривши одне крило, скородить ним по землі, щоб показати їй, як він гарно вдягнений.

Лізбета. Яка чудасія! Вони знову починають кружляти. Вимикаю магнітофона.

Майкл. Я роблю те саме.

Лізбета. Говорять від ілюмінатора. 20 годин 45 хвилин. Ти бачиш Івана?

Майкл. Поганенько.

Лізбета. Допіру він підплив під Бессі, голова його на рівні її плавників.

Майкл. Я не бачу його, Бессі мені заслоняє.

Лізбета. Майкле!

Майкл. Що?

Лізбета. Дуже цікаво. Вона гладить йому голову своїми плавниками.

Майкл. Ти переконана?

Лізбета. Цілком. Почекай, я сфотографую. Готово!

Майкл. Як вона його гладить?

Лізбета. Що ти маєш на увазі?

Майкл. Ти повинна дізнатися про все: жваво чи повільно?

Лізбета. Дякую за пояснення.

Майкл. Ну?

Лізбета. Повільно.

Майкл. Бачиш його очі?

Лізбета. Він замружив їх. Чи видає він якісь звуки?

Майкл. Ніяких. Я зайшов з іншого боку, ліг на живіт і бачу її. Вона гладить його ніжно. Це хвилююче видовище. За якусь мить він знову муркотітиме.

Лізбета. Ти впадаєш у лірику.

Майкл. Ні, я просто дивуюся. Признаюся, не сподівався, що тварини здатні на таку ніжність.

Лізбета. Я не бачу приводу для розчулення. (Тиша). Вони знову пішли по колу. Я зупиняю магнітофон.

Майкл. Я теж.

Лізбета. Говорять від ілюмінатора. 21 година 30 хвилин. Я завважила, як він тричі вигнувся змійкою.

Майкл. Так. Ось час: дві цілих і чотири десятих, дві цілих і шість десятих та три секунди. О 21 годині 25 хвилин-він ущипнув її за хвоста.

Лізбета. Я цього не помітила. Увага! Він пливе над нею.

Майкл. Я прихилився та й побачив їх. Але не дуже добре. Що вони роблять?

Лізбета. Ге, що спочатку, тільки помінялися ролями. Тепер він гладить плавниками їй голову.

Майкл. У цім безглузді стільки глузду!

Лізбета. Я десь це чула.

Майкл. Це з «Гамлета».

Лізбета. Вона, здається, трохи збуджена. О, я цього й сподівалася, вона пливе далі.

Майкл. Він пливе за нею.

Лізбета. Знову пестощі.

Майкл. Я не роздивився добре. Що відбулося?

Лізбета. Наздогнавши, він ковзнув попід неї. Обернувшись на спину, терну вся об неї. Відтак зайняв звичне положення.

Майкл. Це якісь акробатичні пестощі.

Лізбета. Увага, вона відпливає.

Майкл. Мабуть, хоче примусити його почати все спочатку. Я зараз опущусь нижче, аби щось побачити.

Лізбета. Ти вгадав.

Майкл. Я все бачив. Він дуже красиво обертається, щоб доторкнутися до неї. Дуже красиво, дуже спритно.

Лізбета. Я сфотографувала.

Майкл. Вона знову відпливає, їй це подобається.

Лізбета. Він наздоганяє її.

Майкл. Здається, ритм прискорюється. Яка енергія! Вони невтомні. Яке атлетичне кохання у дельфінів!

Лізбета. Майкле!

Майкл. Слухаю.

Лізбета. Передаю тобі Боба.

Майкл. Уже!

Боб. Ти можеш коротко поставити мене в курс справи? Майкл. Вигини змійкою, пестощі, укуси, дотики. Боб. Нічого нового?

Майкл. Ні. Я передаю тобі Меггі. Ви прибули саме тоді, коли розпочинається щось цікаве, Меггі. Говорять з поверхні. Бобе, 22 години 3 хвилини. У мене годинник точний.

Боб. Я коригую свого.

Меггі. Хочу щось попросити у тебе. Севілла зробив добре, залучивши мене до чергування. Однак я не зоолог. Чи не міг би ти таємно ставити мене в курс справи, коли я чогось не помічу?

Боб. Гаразд.

Меггі. Що робить Іван? Я його майже не бачу, бо на воді хвилі.

Боб. Він підплив під Бессі й кусає її за хвоста. А зараз він відпускає її і взяв у рот її правий плавник.

Меггі. Мені здається, що Бессі вигинається, намагаючись взяти його за хвоста.

Боб. Так. Він залишає її та й пірнає, роззявивши пащу. Увага! Він затуляє її пащу своєю.

Меггі. Гадаю, що він у такий спосіб хоче примусити її замовкнути. (Сміється).

Боб. Чи він видає звуки?

Меггі. Різні: дзявання, свист, рипіння, а іноді щось таке дивне, схоже на сміх.

Боб. Він відпускає її й відпливає. Ні, це була хитрість, він повертається… Вчепився знову за її спинний плавник. А тепер відпускає і кусає за хвоста.

Меггі. Вона робить з ним те саме.

Боб (сміється). І жодне з них не хоче відпустити одне одного. Вони клубочаться у воді, мов двоє борців-кетчерів. Чи бачила ти, як б’ються двоє дельфінів-самців?

Меггі. Ні.

Боб. Вони так само хапають одне одного, тільки кусаються серйозніше, вони жахливо ранять один одного. За якийсь час вода червоніє від крові.

Меггі. Я не бачу крові.

Боб. Ні, однак, коли вони проходять повз ілюмінатор, я бачу сліди зубів на плавниках. (Мовчання).

Меггі. Здається, вони вгамовуються. Кружляють басейном, Бессі всередині кола.

Боб. Вони відпочивають після свого кетчу. (Тиша). Вимикаю магнітофон.

Меггі. Я також.

Боб. Говорять від ілюмінатора. 22 години 45 хвилин. Іван допіру просковзнув під Бессі й гладить її кінчиком свого плавника. Увага! Він відпливає! Бессі наздоганяє його й підпливає під нього. Вона торкається писком й щипає дельфіна.

Меггі. Ось знову щипає, цього разу все його тіло. Невже ми повинні описувати це щипання. Така одноманітність!

Боб. Ні. Вони знову почали кружляти. Знов заспокоюються. Після шалених хвилин наступає спокій.

Меггі. Чи можу я скористатися нагодою, щоб тебе запитати?

Боб. Прошу.

Меггі. Мені завжди кортіло тебе спитати: ти католик?

Боб. Ще ні. Але мене це дуже приваблює.

Меггі. Що ж тебе приваблює в католицизмі?

Боб. Дисципліна й сповідь.

Меггі. Я не певна, що правильно збагнула тебе!

Боб. Зрештою, зараз не час про це дискутувати.

Меггі. Але зараз більше нема про що говорити.

Боб. Справді. Зупиняю магнітофон і оголошую перекур.

Меггі. Говорять з поверхні. Вони починають ворушитися.

Боб. Так, я бачу. Бессі пливе під Івана, а той стає нерухомим. Вона кусається. Іван весь у напруженні, фотографую. Уперше бачу це диво так виразно й. так зблизька. Дуже цікаво.

Merrі. Вона, здається, не розуміє його.

Боб. Ні. (Тиша). Не поталанило. 22 години 45 хвилин.

Меггі. Знову закружляли. Може, дельфінка ремствує, що він мало залицявся до неї. Боб. Ну й тлумачення.

Меггі. Ніяк не збагну, чому люди подібний гріх порівнюють з чимось страшним. Це має такий невинний вигляд…

Боб. Невинний у дельфінів, а не у нас. Меггі. Чому?

Боб. О, доведеться довго пояснювати.

Меггі. Ти сказав: приваблює католицька сповідь. Зізнаюсь, тут тим паче я нічого не розумію.

Боб. На мою думку, то велика річ мати змогу сказати, хто ти і що ти робиш, для кого ти стараєшся.

Меггі. Саме не мені й здається небезпечним: аби та особа тобою розпоряджалася. Це щось на зразок того, коли б твою совість відділили від тебе.

Боб. Ти пуританка. Твій бог не є богом. Це — твоя совість.

Меггі. О ні, зовсім не так. Я не пуританка.

Боб. Гаразд, зараз не час говорити про це. Повернімось до своїх обов’язків. (Пауза). Вони спокійні. Я скористаюся з цього, вимкну магнітофон і піду по сигарети. Не маю що палити.

Меггі. О’кей!

Боб. Говорять від ілюмінатора. 23 години 50 хвилин. Черговий сеанс кетчу: кусання й пощипування. Ми не описуватимемо це, однак, я виміряю тривалість.

Меггі. Думаю, що час спокою набагато довший, аніж збудження.

Боб. Безумовно. Інакше вони виснажилися б. Подивись на них! Яке шаленство!

Меггі. Одне слово, спостерігаєш із задоволенням. Вони такі вдоволені! Здається, вони сміються. Боб. Ти перебільшуєш, Меггі. Хіба вони зараз не шаленіють більше, ніж перше? Невже темп не зростає?

Боб. Гадаю, що так. Проте обчислити важко.

Меггі. Яка енергійність! Подумати тільки: уже північ, і ця вистава триває шість годин! Життєздатність у цих тварин просто невірогідна. Бобе, передаю тобі Арлетту.

Арлетта. Боб? Чи не можете ви коротко поінформувати мене?

Боб. Вибачте, я саме інформую містера Севіллу.

Севілла. Говорять від ілюмінатора. 0 годин 3 хвилини.

Арлетта. Говорять з поверхні. 0 годин 3 хвилини.

Севілла. Сеанс кусання триває з 22 годин 45 хвилин. Відбулася ерекція о 23 годині 50 хвилин. Але парування не сталося. Вона не погодилася.

Арлетта. Чи не почали ще вони стрибати?

Севілла. Ще ні. Тільки пестяться і кусаються. (Тиша). Чи вони кричать?

Арлетта. Дуже. Безперестану.

Севілла. Чи не чуєте від Івана англійських звуків?

Арлетта. Жодного.

Севілла. Як ви характеризуєте ці зойки?

Арлетта. Фонетично?

Севілла. Ні, стосовно до людської мови. За аналогією.

Арлетта. Я сказала б, що то зойки захоплення. Звісно, я перебільшую.

Севілла. Ви знаєте мою точку зору. Не можна апріорно відкидати антропоморфічне тлумачення. По суті означало б допустити помилку, розглядаючи людину, як істоту, що відрізняється від вищих ссавців. То пихата гордість примушує людину так думати. (Тиша). 0 годин 10 хвилин. Знову спокій. Сеанс боротьби й кусання тривав двадцять хвилин.

Арлетта. Яка життєздатність!

Севілла. Так, справді чудово. Якщо судити з цієї точки зору, то виродилася саме людина. (Тиша). Признаюся, я трохи боюсь. Побоююсь, що з цього нічого не вийде.

Арлетта. Дарма. Іван підкоряється інстинктові.

Севілла. Щодо Майни, він не підкорився інстинктові. Треба мати на увазі, що Іван — дельфін, вихований людьми. Тому, можливо, він надто стриманий. Ви й не здогадуєтеся, як я прокляв себе, що не влаштував спостереження тоді, коли злучив його з Майною. Я думав, що успіх прийде сам. Та помилився. Дельфінове кохання, мабуть, також складне, як і в людини. Тепер я в цьому переконаний.

Арлетта. Якщо ми помилилися, то в усякому разі це чомусь нас навчило. Хіба я можу нагадувати вам, що «успіх — це цілий ряд невдач, які переборюєш»?

Севілла (сміється). Ви дражните мене!.. Наступило заспокоєння. Вимикаю магнітофон.

Арлетта. Говорять з поверхні. 1 година 5 хвилин. Вони починають хвилюватися.

Севілла. Так, я бачу. Гадаю, що цього разу все буде гаразд.

Арлетта. Чому?

Севґлла. Бачу, що тварини здружилися. Це видно в хвилини спокою.

Арлетта. Вони якраз починають шаленіти.

Севілла. Так, він бере розгін і мчить до неї, буцімто хотів би розтрощити свою голову об її.

Арлетта. Чи не так вони вбивають акул?

Севілла. Так. Але під час парування ця бійка стає грою. Ви бачили? В останню мить дельфін спритно обминає її. Він використовує свій розгін для того, щоб своїм тулубом човгнути вздовж неї.

Арлетта. Мене непокоїть думка: що було б, якби вона тієї ж миті рухнулася в той бік, що й він?

Севілла. Боятися нема чого. Це шаленство чудово контролюється. Дивіться! Він знову починає.

Арлетта. То дуже жорстокі пестощі.

Севілла. Так. Справжній постріл. Смертельний постріл, що закінчується ласкою.

Арлетта. Йще якою! Просто чекаєш іскор.

Севілла. Ви помітили, що під час тертя він перевертається на бік.

Арлетта. Подивіться. Вона також розганяється й кидається йому назустріч.

Севілла. Я гадаю, що вона прагне подвоїти силу тертя.

Арлетта. Або бажає ще більше взяти участь у грі.

Севілла. Я щойно сфотографував їх. Коли розпочнуться стрибки, не забудьте про свою кінокамеру.

Арлетта. Ні. Готується новий постріл. (Вона сміється). Я захоплююся тим, як вони вдавано ліниво повертаються в куточки, звідки мають кинутися одне до одного.

Севілла. Так. Вони дуже збуджені й водночас втомлені.

Арлетта. Ось знову вирушають.

Севілла. Буквально катапультуються одне проти одного. Нарешті ви побачите іскри.

Арлетта. Я сфотографувала.

Севілла. Вони починають усе спочатку. Повертаються на вихідні позиції, наче боксери.

Арлетта. Які вони невтомні! О, погляньте! Вона стрибає в повітря.

Севілла. Гак. Тієї миті, коли він наближався до неї, вона уникнула зіткнення, вистрибнувши з води.

Арлетта. Навіщо?

Севілла. Це один з варіантів. Коли вона падала, він розмістився в місці її падіння, щоб відчути її триваліше тертя.

Арлетта. Здається, це тертя стає найшаленішим.

Севілла. Більше того, у свою чергу, він рухається знизу вгору. Дельфіни зустрічаються напівдорозі. Справжній балет. Це дуже красиво.

Арлетта. Я не побачила, бо перешкодили мені бризки. Бессі жахливо мене оббризкала.

Севілла. Чи не бажаєте піти до ілюмінатора? Я побуду на поверхні.

Арлетта. Ні, ні. Фотографуйте ці підводні танці. Ви зробите це краще, ніж я. А я маю іншу перевагу: чую крики.

Севілла. Які вони?

Арлетта. Гарячкові.

Севілла. Дельфіни повертаються в свої куточки. Арлетта. Я готую кінокамеру. (Тиша). Чудової Вони обоє стрибнули. Ой!

Севілла. Що трапилося?

Арлетта. Вони намочили мене від ніг до голови. З мене капає.

Севілла. Ідіть швиденько переодягніться.

Арлетта. Ні, ні! Нізащо! Це добре просвіжає. Ви бачите їх? Бачите їхні голови? Вони сміються. Сміються захоплено. Здається, вони такі щасливі, що мені хочеться бути на їхньому місці.

Севілла. Мені те ж саме спало на думку. 1 година 25 хвилин. Уже двадцять хвилин дельфіни витримують цей пароксизм. У них серце з сталевими м’язами!

Арлетта. Дельфіни почали кусатися.

Севілла. Наближається остання фаза. Саме після стрибків і найнесамовитішого тертя відбувається парування. Пригляньтеся, Іван переслідує Бессі.

Арлетта. Нікчема, вона не зрозуміла, що має сповільнити ходу.

Севілла. Так, вона сповільнює хід.

Арлетта. Але недостатньо.

Севілла. Бессі сповільнила ходу.

Арлетта. Іван її наздоганяє. Чи робив він спробу? Розумієте, мені не видно з поверхні.

Севілла. Так. Пошуки повторюються. (Тиша). Даремно.

Арлетта. Я гадаю, що вода не є ідеальним середовищем для кохання.

Севілла. Зрозуміло, ні.

Арлетта. Мій годинник показує 1 годину 35 хвилин. Ви сфотографували?

Севілла. О, ще ні. Чи не могли б ви прийти сюди? Коли щось відбудеться, я хотів би, щоб ви виміряли час. А я тим часом фотографуватиму.

Арлетта. Іду.

Севілла. (Тиша). Візьміть секундомір. Ви вмієте поводитися з ним?

Арлетта. Так.

Севілла. Вони починають. Знову спроби. (Тиша). Ага, нарешті.

Арлетта. 1 година 46 хвилин.

Севілла. Вони стали кружляти басейном. Щасливі й веселі. Що за тварини! Я більше зморився, ніж вони.

Арлетта. Я також.

Севілла. До того ж ви мокрі!

Арлетта. Я біжу переодягтися й приготую вам склянку кави.

Севілла. А я тим часом розбуджу Пітера й Сьюзі.

Арлетта. Я зовсім виснажилася. (Сміється).

Севілла. Ви така чудова. З ореолом волосся навколо голови ви схожі на Венеру, що виходить з води… Знаєте, з картини Боттічеллі.

Арлетта. О, дякую, дякую. Який люб’язний комплімент. Принаймні в мене є одна спільна риса з нею: я мокра.

Севілла. Біжіть переодягатися, а я приготую каву. Мені дуже хочеться випити чашку кави.

Арлетта. Мені також. І ще мені хочеться розмовляти, розмовляти..