571Чи пізнаємо цю дивну країну? Немає там ні болю, ні зем­ної радости. Це країна святости. Панує там почуття безмежної волі (легкий, свобідний віддих поширених грудей).В „Перебенді" було це почуття закрашене величчю і за­думою.Тут воно світанково чисте. Появляється краска синіх хмар. Але скоро вона почервоніє.Тепер з'явиться пекло і краска синіх хмар почервоніє по­лум'ям борні. З'явиться пекло цілої творчости Шевченка в ге­ніально сконцентрованих і пластичних картинах.Це тут границя двох світів, у „Сні". Душа Шевченка зби­рається відлетіти у вічну країну святости і водночас відслоню-ється перед ним безодня пекла. Вже знаємо, що на цім проти­ставленні побудована драма Шевченкового духа. В поемі „Сон" це протиставлення найгостріше і найрізкіше. Назріває кульмі­наційний пункт драми.Побачивши це пекло, Шевченко збунтується проти нього.Ось тут найглибша суть Шевченкового прометеїзму. Він — титан і бунтар не лише проти земного царя тира­на. Він повстає проти всякого пекла — проти метафізичного зла.„Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може й бачить та помага — Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською! ... "(„Сон")Ті гори, що до них прив'язаний Прометей. Ті гори, що давлять його враз із кайданами. Будиться з дрімоти титан і по­трясає Кавказом. І якби виявилось, що це Бог є спричинником зла, то він і проти Бога збунтується.А покищо він ще спить. І у сні посилає думу до Бога:„ Чи довго ще на сім світі Катам панувати? "(„Сон")Чи не пізнаємо в цій драмі малого хлопця? Правда, він виріс. „Його" пекло стало тепер пеклом ці­лого світу. Це вже не малий, нерозумний хлопчик бунтується проти Бога, а наймогутніший з титанів. Віщий титан потрясає скелями Кавказу.Почервоніє небо! З'явиться змій.Повіє червоним полум'ям борні. Така є природа Шевчен-кової святости. Таке є моральне призначення його духа. Він не покине землі, аж доки трон лютого тирана, царя всесвітнього зла, не завалиться під напором гранітових скель, що їх метати буде з висот „Кавказу" розкований Прометей.Своє метафізичне призначення побачить Шевченко у „Сні".Під землею загудуть кайдани. Навіть на небі не захова­ється, бо ось чиїсь тяжкі руки закують у нім душу, запалять серце і каратимуть не знати за що.Тоді побачить він себе на Сибірі, закованого в кайдани.„ Заворушилася пустиня, Мов із тісної домовини На той останній страшний суд Мерці за правдою встають. Бо не вмерлі, не убиті, Не суд а ідуть просити; Ні, то люди, живі люди, В кайдани забиті, Із нор золото виносять,Щоб пельку залити Неситому!.. То каторжні!.. А за що? Те знає Вседержитель... А може ще Й він не добачає! "(„Сон")На вершинах людського духа, у вічних гимнах Рігведи існує предивний гимн. В сімох його рядках, як у сімох зорях Великого Воза всесвітньої творчости, заворожена історія бут­тя й небуття, історія богів і світів. Із його висот лунає у вічність найсміливіше питання Прометея:„ Тільки Всевишній годен це сказати, Він, що мов сонце з небес споглядає, Творець він, чи ні — він лиш годен знати, Лиш він один... а може й він не знає... "(Ргв, 10, 129, 7.)573Цим питанням бажає Прометей здобути людям не лише небесний вогонь, але найглибшу тайну творчости Всевишнього.На такі висоти завів Шевченка його бунт проти косміч­ного зла — проти Неситого. Адже в його руках є влада над зе­млею. Благородними кістками засипає болота, із шкіри людсь­кої шиє собі багряницю. Який тому змисл? Як виправдається Бог перед обвинуваченням Прометея?На таких висотах розмовляє Заратустра з Агурамаздою про добро і зло.Ось Заратустра показує Вседержителеві злодіїв, злочин­ців і розбійників...„ А між ними, запеклими,В кайдани убраний, Цар Всевишній! Цар волі, царШтемпом увінчаний!В муці, в каторзі — не просить,Не плаче, не стогне.Раз добром нагріте серце —Ввік не прохолоне. "(„Сон")Цар всесвітній, вселюдський Прометей, цар волі — зако­ваний в сибірській каторзі!Хто це? Хто Прометей? Знаємо, що це ворог неситого. Це той.що його переможе.Його серце нагріте добром. Воно ніколи не прохолоне. Це серце, що вічно горить вогнем святости й любови.Це титан чи Бог-чоловіколюбець, це ясний цар вселюд­ськості!, цар волі. Його метафізична суть окреслена зовсім ясно. Стає теж ясним, що Неситий його не переможе. Світає відпо­відь Всевишнього.Але кого це бачить Шевченко в муці, в каторзі? Яка його людська постать, яке ім'я? Чиє це серце, нагріте святістю, ввік не прохолоне?Слухаймо, що говорить до нього Шевченко:„ А де ж твої думи, рожевії квіти? Доглядані, смілі, викохані діти? Кому ти їх, друже, кому передав? Чи може на віки в серці заховав? О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай! Зійдуть і ростимуть, і у люди вийдуть! "(„Сон")574Пізнаємо ще зброю всесвітнього царя волі. Це його думи, викохані, смілі — золоте зерно, зроджене в сльозах святости: Думи Тараса Шевченка!Це він побачив себе на Сибірі між розбійниками. Поба­чив царя волі, закованого Неситим. Побачив своє метафізичне призначення.Побачив і пізнав.Так пробуджується Прометей.Здається, що починаємо розуміти цю поему.Ні, ні! Не гідні ми її зрозуміти.Бо під нею виразна, точна, безсумнівна, наукова дата: „8 червня 1844."І ця дата морозом будить розум. Ця дата справді повинна збудити зі сну „найтверезіших".Із найглибшого сну так званої „тверезої дійсности".Вже знаємо, що розмова з Богом, вершок творчости Шев­ченка, відбудеться на вершинах Кавказу.У „Сні" — є щось може навіть глибше за саму розмову. Адже ця розмова ведеться в людських словах і для людей напи­сана. А відомо, що людські слова непридатні для такої розмо­ви. У „Сні" є щось, що я назвав би інтуїцією метафізичної при­роди зла.Шевченко бачить „проклятого, лукавого, неситого Гаспи­да", що втілюється в російських абсолютистичних тиранів.Але цей Неситий покажеться супроти нього, — як вони зміряються віч-на-віч, — малим кошеням.Так всесвітнє, метафізичне зло щезає супроти величі й сили святого пророка. Кожному з великих пророків доводиться звести бій з Неситим. Із цього бою Неситий відходить засором­леним, малим кошеням.„8 червня 1844."„ Таке тілько Сниться юродивим Та п'яницям. Не здивуйте, Брати любі милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось.(„Сон")Так кінчає Перебендя оповідання про свій сон. Чи дивне, що саме за цю поему заслали Шевченка на Си­бір?575Сон показав Шевченкові його призначення. Поема „Сон" його здійснила.Всесвітній Цар Волі, Цар штемпом увінчаний, розсипає свої думи, починає свою проповідь.Евангеліє правди, євангеліє нового Братерства, євангеліє обновленої віри.„ Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить. А на апостольськім престолі Чернець годований сидить. Людською кровію шинкує І рай у найми оддає! Небесний царю! Суд твій всує, І всує царствіє твоє.(„Єретик")Що ж винен „чернець годований", що стільки зла на сві­ті? Його ж царство не з цього світу.Чи повинен він боротися за визволення народів? Як розуміє Шевченко ролю добра і святости у світі?„ Кругом неправда і неволя Народ замучений мовчить.(„Єретик")Всує твій суд, небесний царю, якщо зло і неправда пану­ють на світі. Замість повстати за правду і „за темні люди", „чер­нець годований" продає квитки до раю.„Розбійники, людоїди Правду побороли, Осміяли твою славу І силу і волю. Земля плаче у кайданах, Як за дітьми мати. Нема кому розкувати, Одностайне стати За евангеліє правди, За темнії люди!(„Єретик")Носії добра і правди. Апостоли правди божої на землі. Розкуйте замучений нарід. Встаньте проти розбійників і людо­їдів. Розрадуйте землю, що плаче в кайданах. Станьте одностайно за евангеліє правди!Це замало спасати душу і не любити брата. Не повстати за народ. Не поставити життя під удар.Чи не пізнаєте пророка з „Тризни"? Він не говорить уже до замкненого гурта чорнодухів. Він говорить до цілого наро­ду. Він говорить до цілого світу.Він встає проти того, що намісником Бога себе іменує і не встає за кривду завойованих народів.А це є лож!Це Шевченко розв'язує на землі те, що на землі розв'я­зане бути повинно.Творити добро — це значить боротись за його здійснення.Шевченко проголошує правди святого лицарства.Проголошує ці правди у творах, що їх читатимуть Кири-ло-Методіївські апостоли.Шевченко знає, що пише євангелію.Він знає, що знайдуться лицарі, спроможні сміливо під­няти прапор здійснення правди на світі.„Нема кому! Боже! Боже! Чи то ж і не буде? Ні! Настане час великий Небесної кари. Розпадуться три корони На гордій тіярі! Розпадуться! Благослови На месть і на муки. Благослови мої, Боже, Нетвердії руки! Отак у келії правдивий Іван Гус думав розірвать Окови адові!.. І диво, Святеє диво показать Очам незрящим. "(„Єретик")Так молився Шевченко розпочинаючи свою місію вселен-ного пророка.Отак молився Шевченко, розпочинаючи свою борню про­ти пекла цілої України, проти пекла цілого світу. Розірвати окови адові!Вже добре знаємо, що в цьому сутність програми Шев«ченка.„— Поборюсь... За мене Бог!.. Да совершиться! — "(„Єретик")„ Прозріте люди, — день настав! Розправте руки, змийте луду. "(„Єретик")Той сам поклик пролунає з висот Кавказу. Розправте руки, борітеся, поборете! За мене Бог! За вас правда, За вас слово і воля святая! О маловіри! Як могли ви не зрозуміти, що Шевченка — це діяльність пророка.„Небесний царю, всує царствіє твоє,"„ Розбійники, кати в тіярах Все потопили, все взяли, Мов у Московії татари, І нам сліпим, передали Свої догмати!.. Кров, пожари. Всі зла на світі, війни, чвари. Пекельних мук безкраїй ряд... "„ За кражу, за війну, за кров, — Щоб братню кров пролити просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!.. "(„Кавказ")Це вже є проповідь пророка Кирило-Методіївського Брат­ства.Хто не розуміє цих слів, що це могуче обвинуваченняцеркви.Не тільки одного папи!Але кожної церкви, що служить неправді і лицемірству.Хто ще не розуміє, що Кирило-Методіївське Братство є зав'язкою нової релігії, що бойово протиставиться старій церк­ві?Хто ще не розуміє, що Кирило-Методіївське Братство — це рівночасно зав'язок політичного руху визволення України. І більше ще!Душею і пророком цього руху був Тарас Шевченко. І нерозумне питання тиснеться на уста: ! Хто це Шевченко?Дух Народу і Пророк Народу рівночасно.І більше ще. Шевченко — це з'явище всесвітнє.Діяльність („Єретик")578Його високу, нагірну проповідь братерства не розуміємо ще сьогодні.Політична спекуляція кличами слов'янофільства різного роду імиеріялістів, не дозволяє нам побачити їх чистоту і свя­тість у Шевченка.„ ... А я тихо Богу помолюся, Щоб усі слов'яни стали Добрими братами, І синами сонця правди, І єретиками...(„Єретик")Єретиками, що бунтуються проти неправди і неволі. Єретиками, що бунтуються проти вічности пекла на зем­лі, Лицарями Сонця Правди.Прометей проснувся. Треба, щоб інтуїція його великого сну скристалізувалась у ще виразніше пізнання наяві. Треба ще іскри, щоб підпалила вулкан титанічної борні, що дрімає, гріз­ний, під землею.Одне й друге станеться в поемі „Великий Льох".Дух сходить у підземелля, на саме дно найбільшої моги­ли, летить у глиб минулого, щоб там знайти найглибшу, неви-явлену суть єдиного на світі слова.„Великий Льох" — це велика, незбагнена містерія.її розшифровували вже, як політичну алегорію. Кажуть, що це „твереза думка, хоч прибрана у форму „дива", в оде­жу містерії".А в тім це правда, що думка Шевченка твереза. Вона справді твереза й геройськи відважна, бо тільки такою може бути думка тих, що бачать грозу метафізичної дійсности світу, що бачать вину історії, що чують і розуміють мову могил. Тут, — де кожний крок відкриває нову пропасть, де кожна похибка грозить безпощадним знищенням, — тут справді тверезою му­сить бути думка. Але ця тверезість немає нічого спільного з так званою „тверезістю" матеріялістичної думки, яка так все­владно запанувала в науці й політиці в другій половині 19-го і на переломі 20-го століття. І, на жаль, від тієї „тверезої" думки не змогли зовсім визволитися дуже заслужені громадяни, що їх праця, труди й заслуги запевняють їм почесне місце в історії.Алегорично-політичний аспект далеко не вичерпує зміс­ту містерії. Містерія творить її суть і основну думку, а не зов-579нішню одежу. Щоправда, і цей звужений, алегоричний зміст поеми — геніяльно глибокий. Вистачило б його, щоб поема була документом ясновидющого схоплення абстракційних правд у мистецьки — конкретних формах, — правд про суть і природу вини й „злих духів" скажім більш матеріялістично — ру­їнницьких сил, що від них терпить Україна.Вистачило б і алегорії, — але тоді затіснюється зміст по­еми, вбивається в корені, як це радила перша ворона, саму ос­новну її силу й ідею. Вбивається Месію України.Поза алегоричним, мистецькй-конкретним змістом поеми, існує дійсність метафізична, куди глибша й реальніша за „тве­резу дійсність".„ Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України — Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там то він молився. Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй Богдане! Не так воно стало: "(„Суботів")Глибока, містерійна тайна в'яжеться з могилою Богдана. З нею зв'язана доля України.„ ... і з під неї Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти! "(„Суботів")Чи це тільки алегорія? Чи може доля й воля України на­справді зв'язана з духом Богдана метафізичною єдністю матері й сина? Чи це алегорія, чи незбагнені закони духа, що прав­лять „тісною дійсністю" світу наших змислів?У містерійну ніч будуть розкопувати цю могилу. Станеть­ся важлива подія. Не докопаються до найглибшого льоху, але знайдуть домовину Богдана.580„ ... Розламали, Тай перелякались! Кістяки в льоху лежали І мов усміхались. Що сонечко побачили. "(„Великий Льох")Кістяк Богдана в кайданах: Чи можна виразніше під­креслити (мистецькими засобами) органічний зв'язок між Бог­даном і долею України.А вже ж кістяк мов усміхається, що побачив сонце. Всу­переч своїм намірам зробили йому прислугу, розкопавши його кістяк. Таке метафізичне призначення зла. У злобі знищення розорює воно душу до дна так довго, аж докопається до „ос­новної сили" й визволить її з дна душі, де вона немов приспана дрімала.Розкопуючи могили, це останнє добро, що ще залиши­лось, докопується Неситий „до живого" і будить приспані сили, що повстануть проти зла й знищать його самого. Таке метафі­зичне призначення зла.Дивні речі будуть діятися цієї ночі над могилою Богдана.Злітаються, мов на саббат, три душі й три ворони.Три душі це — три гріхи, три вини історії.Перша вина історії — це присяга Богдана на вірність Москві, друга — поміч Петрові проти Мазепи, третя — це не­свідомість політичної дійсности за часів Катерини.Доля кожної з цих душ нерозривно зв'язана з могилою в Суботові. Ці душі зможуть лиш тоді очиститися й увійти до неба спасення, як розкопають великий льох.Що це є вина?Адже всі три душі провинились несвідомо. Хіба знали жінки, що це гріх історії перейти Богданові дорогу з повними відрами, як він їхав присягати цареві, — або напоїти коня Пет­рові?Чи знала дитина, що це гріх усміхатися, як їде Дніпром цариця Катерина? Це ж не підходить під „модерне" розуміння вини, як чогось свідомого.Чи може існувати вина несвідома? В чому її суть? Суть цієї вини саме в несвідомості. Це вина метафізична.Це гріх проти власного морального призначення, проти ідеального шляху призначеного цим призначенням. Саме несві­домість є тут виною найбільшою.581І тому караються ці душі. Вони живуть на світі й жити­муть так довго, доки не визволить їх свідомість того, що там поховали в великім льоху, свідомість глибокої метафізичної су­ті морального призначення України. Як довго цієї свідомості немає, так довго плаче Мати, так довго живе „вина історії".Несвідомість — це темінь. Це найгрубша шкаралупа, що її пробити мусить дух, щоб знайти свій шлях до Сонця.Три душі прилетіли над могилу s надії, що буде розко­паний великий льох. Знаємо з закінчення, що його не розкопа­ли. Три душі полетіли в Чуту, щоб ждати.Злетілися над могилу й три чорні ворони, три чорні ду­хи, — діти Чорнобога: чорний дух України, чорний дух Поль­щі й чорний дух Москви.Що привело їх на могилу? Спитаймо самих ворон:„Друга й третя, „Чого ж ти нас закликала? Щоб на льох подивиться?"Перша, „ Таки на льох! Та ще буде Два дива твориться: Сю ніч будуть в Україні Родиться близнята. "(„Великий Льох")Затрясеться земля над Дніпром і Тясмином, над Київом простягнеться мітла комети. Застогне гора в Чигирині, як вро­дяться ці близнята.Вони таки негайно вродяться! Перша ворона виразно про це сповіщає.„ О... сміється і радіє Уся Україна!То близнята народились. "(„Великий Льох")Хто це вродиться в цю містерійну ніч? Який зв'язок між народженням близнят і могилою Богдана?І тут стоїмо над самою пропастю містерійної глибини.Над незбагненою загадкою душі Шевченка.Буде, як той Гонта. Пропадуть усі чортівські сили, усе вороняче добро. Катам зготує кайдани.Встане ясний лицар. Цар всесвітній, цар волі.„ І розпустить правду й волю По всій Україні! "(„Великий Льох")Який його зв'язок з могилою Богдана? Дух родиться з духа. А людська душа є вічна, без краю, без почину.Ясний лицар Волі й Правди постав із могили Богдана.Це — безсмертний дух народу в довгій черзі своїх втілень на шляху до Сонця.У містерійну ніч земля трясеться, світять комети, розди­раються занавіси ночі-несвідомости.Кістяк Богдана усміхнеться до сходячого сонця.Розрита Богданова могила розкриє в блисках метеорів тайну Шевченкового духа.Він вродиться наново. І тоді грім освітить темряву і за­палить вулкан душі титана.Відкриваються нові пропасті й безодні.Хто це Шевченко?В цю ніч вродяться близнята.Один — із духа Богдана — Ясний лицар із тавром вогнен­ної святості на чолі. Лицар „живого духа", „живої правди".А другий?„ Другий буде Катам помагати. "(„Великий Льох")Як це можливе? Який може бути зв'язок між ним і моги­лою Богдана? Як може він — помічник катів — постати з його могили?Дивні, грізні, невмолимі є закони духа. Треба тверезости й відваги святого лицаря, щоб заглянути в очі Сфінкса.Не лиш душа є безсмертна! Але ніякий вчинок не гине безслідно. Заки сила, що покликала його до життя, розпливеть­ся в морі добра чи зла, кожний вчинок людини набирає, немов, самостійного існування. Він живе й діє. Викликає зміни корис­ні, або некорисні для розвитку духа. Часом повстає проти духа, як перешкода на його шляху, — як ворожа сила із-зовні. Наші власні вчинки повстають нераз проти нас самих, мов Осуди — або ведуть нас за руку до Сонця — як добра доля — Родже-ниця.Велика заслуга це — великий скарб. Вона покликує до життя істоти зроджені з чистих сил елементарних.583582Заслуги й добрі вчинки оживляють і додають сили доб­рим духам, і навіть богам.Це вони формують криштали морального призначеннядуха.А вина й гріх визволяє злі сили. Часом постає їх вир. Отак росте сила космічного зла. Воно зростає часом так сильно, що без помочі богів світ мусів би пропасти. В цей спосіб людські злі вчинки стають посередньою причиною втілення богів.Вина родить вину. Спричиняє народження духів злих, із тавром глибокої вини. Таким чином вина побільшує космічне зло.Близнячого брата ясного лицаря покличе до життя... ви­на Богданова.З самого Богданового духа вродиться ясний лицар — із тавром „живої душі".Вина Богдана покличе до життя чийогось злого духа, іцо вродиться із нестертим п'ятном вини на чолі. Із п'ятном...„мертвої душі"Не відрікайтесь цього блудного сина! Це рідний брат святого. Не забудьте, що покликала його до життя — вина Бог­данова: бездоріжжя його шляхетного прагнення братерства:„ Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився ".Ще не так давно сам Шевченко проклинав цей нещасний вчинок Богдана.„ Ой, Богдане, Богданочку! Якби була знала, — У колисці б придушила, Під серцем приспала!(„Розрита могила")Болюча рана від цього проклону залишиться на ціле жит­тя. В болю найглибшім він повторить його перед смертю — і за­бере з собою — нещасний — оцей проклін на довгу свою доро­гу-Але тепер, у цю містерійну ніч, він заворожить його силу. Він здобувається на геройство святого лицаря. Блаженним сло­вом втихомирює вину Богдана.„ Мир душі твоїй, Богдане! "584Не так воно сталося, як бажала твоя лицарська душа. Твоя велич і твоя вина виросли з того самого джерела. Але прагнення братерства веде часто на бездоріжжя. Нелегко збаг­нути єдиний шлях морального призначення. А бачиш, як тяж­ко платиться за твою вину. Цілими століттями. Родяться „мерт­ві душі".„ Мир душі твоїй, Богдане! "Проти ясного лицаря повстануть усі злі сили світу в однім з'єдиненім зусиллі, щоб його знищити.Підуть проти нього із золотом, із тюрмою, із муками всьо­го світу.Але перша ворона знає, що ці сили його не знищать і не зламають. Вона думає, що можна його поховати заки прозріють сліпі люди. Людська сліпота, що не позволить їм бачити ясне, горіюче тавро на чолі святого лицаря, могла би на думку укра­їнської ворони його знищити й довести до розпачі й сумніву, чи варта Україна його святого вогню.Треба його поховати — заки люди прозріють!Чи вдасться цей пекельний плян?Ворони відлітають, щоб розпочати своє діло. Чи їм вдасться?Ясно, що ні!Ясно теж, що в самій поемі „Великий Льох" не може по­ет ані словом на це питання відповісти, бо борня із темними силами ворон буде основним змістом його життя.Стверджую з натиском, що в самій поемі немає — бо не може бути — ніякої відповіді на це питання. Бачимо тільки злий намір ворон. Вони відлітають, щоб знищити того, якого народження було сповіщено землі такими могучими знаками, як при народженні Месії.Чи вдасться їм їх злочинний намір?Ясно, що ні!Але знайдуться маловіри, що допомагатимуть воронам поховати пророка перед іще сліпими людьми:Не тяжко буде!, його чи втопити, чи струїти, чи до само­го пекла запроторити, як нахваляються всі ворони. Воно так і станеться!Ні! Ні! Ні!Воно так не станеться! Сам Неситий з усіма потугами пекла не скує душі живої пророка.Не зможе його навіть сліпота людська, ані хвилевий сум­585нів, бо в нього чарівний дар, святий вогонь, сила любови, що розкриває очі навіть сліпим. О, маловіри!Чи є така сила, що могла би перемогти пробудженого, розкованого Прометея?Вогненне — „Вірую" Шевченка. Об'явлення „Великого Бога" — це „Кавказ". Якому Богові вірує Прометей?Є такий Бог, що він проти нього бунтується. Бог, що ля­же спати утомлений і дасть нам жити. Є такий Бог, що проти нього нераз бунтується Шевченко.Бог, що проти нього прокинеться п'яна, спляча правда.Який Бог засне, а який збудиться?Яка це незбагненна тайна Божого сну?Яка це незбагненна тайна Сплячого Бога, що збудиться?Який це Бог, яке його ім'я?Якому Богові вірує Прометей?Чи це один і той сам Бог творить добро і зло? Спить і будиться?/ Проти якого Бога бунтується Прометей?„ Не нам на прю з Тобою стати! Не нам діла Твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать, І хліб насушний замісить Кровавим потом і сльозами Кати знущаються над нами А правда наша п'яна спить! Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений І нам даси жити? "(„Кавказ")Проти Бога, що спинює в розвитку правду, — що не дає їй жити! Вона пробудиться, як він ляже спати утомлений. Прометей бунтується проти Чорнобога!Проти Бога зла, Бога мертвих уже правд, проти мертвого духа безвладу. Проти Бога тирана, проти Бога лицемірства й космічного зла.Прометей бунтується проти Чорнобога! Якому Богові вірує Прометей?

586„ Ми віруєм Твоїй силі І Духу живому, — Встане правда! Встане воля! І Тобі одному Поклоняться всі язики Во віки і віки. "(„Кавказ")„ Не вмирає душа наша, Не вмирає воля; І неситий не виоре На дні моря поле, Не скує душі живої І слова живого, Не понесе слави Бога Великого Бога! "(„Кавказ")Прометей вірує Живому Духові Правди, що будиться зі сну, як золоте зерно духа в безодні темних, сліпих сил. Прометей вірує Білобогові.Богові живої душі, Богові живого слова, Богові пробу­дження, Богові вічного світанку, Богові сходячого сонця, Бого­ві дня й світла.Завзята, споконвічна борня йде між тими Богами. Буває так, що перемагає Чорнобог. Йому вдається прикувати Проме­тея до скель Кавказу.„ За горами гори хмарами повиті, Засіяні горем, кровію политі, Споконвіку Прометея Там орел карає, Що-день божий довбе ребра, Й серце розбиває. "Буває так, що Неситий розбиває серце Прометеїв — спи­сом римського ката, кайданами сибірської неволі, тюрмою й усіма муками світу.„ Розбиває, та не вип'є Живущої крови, — Воно знову оживає І сміється знову. "(„Кавказ")587І так споконвіку. Незбагненна є драма цієї борні. Чи є в ній якийсь змисл?Є! Найглибший, найправдивіший змисл святої борні!Бо якраз у цій борні проявляється велич живого духа, міць живого слова.Вистачить одного золотого зерна, — як вчить нас без­смертний гимн Ригведи — щоб у ньому проявилася вся могу-чість, велич і святість... Великого Бога.Дуалізм Біло- і Чорно-БОга завішений ще вищою єдністю творчості Великого Бога, сотворителя добра й зла.Звідкіль взялась ця творчість? „Химерні слова!"„ Та хто збагне ці тайни споконвічні, Звідкіль ця творчість, звідкіль усе життя? Боги не знають, вони ж поцейбічні! Хто ж нам розкаже про тайни всебуття? "(Рґв. 10. 126. 6.)„Те знає Вседержитель... А може ще Й Він не добачає} "(„Сон")Тільки Всевишній годен це сказати, Він, що мов серце з небес споглядає, Творець він, чи ні — він лиш годен знати, Лиш він один... а може й він не знає... "(Рґв. 10. 129. 7.)Є правда в житті! Знають її святі лицарі Великого Бога:„ І вам слава, сині гори Кригою окуті; І вам лицарі великі, Богом не забуті! Борітеся — поборете: Вам Бог помагає! За вас сила, за вас слава І воля святая!(„Кавказ")І ця найглибша правда лицарів Сонця — розкує закова­ного Прометея.Він трусне Кавказом і гранітами могучих слів розбива­тиме тюрми чорних царів, небесний вогонь розсіє в людських588душах, зійде на землю, немов, ясний лицар Ґраля, щоб нести покривдженим волю й правду.І тут встає перед нами новий Шевченко.Він родиться там, де перемагає кривда й зло. Це він за­сіває золоте зерно, що зійде світанком Перемоги, Волі й Пра­вди.Такий Шевченко є всесвітній і вічний.Тільки свідомість всесвітньої місії Шевченка позволить нам зрозуміти й доцінити силу його святого гніву, що вибухає вулканом з грудей пророка...Трактувати політичний світогляд Шевченка у відірванні від його метафізичних заложень, від сили, що цей світогляд від­крила — це значить позбавити думку Шевченка динамізму, — це значить занапастити думку Шевченка.Він — проти царя. Але цар є для нього втіленням його вічного ворога — Неситого.„ Царю проклятий, неситий, Гаспиде лукавий. "(„Сон")„Безбожний царю, творче зла, Правди гнобителю жестокий! "(„Юродивий")Святий лицар — це найбільш відповідне окреслення са­мого Шевченка. Його святість найповніше проявляється в „Кав­казі". Вона воююча.З того самого вогню, що горить у „Кавказі", зроджені сло­ва пророчого гніву в „Холоднім Ярі",„... Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога! Бо в день радости, над вами Розпадеться кара, І повіє новий огонь З холодного Яру! "(„Холодний Яр")З того самого вогню зроджене „Посланіє". Той самий вогонь вкладає він у свої переклади „Псаль-мів Давидових". Матеріял псальмів перетоплений наново в гор­589нилі його власного вогню, наново зорганізований і сцементова-ний волею Шевченка.Треба з натиском ствердити, що маємо тут до діла з ви­їмковим випадком, коли переклад, заховуючи вірність духа ори­гіналу — відкриває його з більшою ядерністю, силою й вогнем. Цей феномен можна пояснити тільки тим, що Шевченко пере­кладає псальми саме тоді, коли його душа розгорілась проме-тейським вогнем „Кавказу".Він вкладає в псальми свій власний вогонь. А перекла­дає їх тому, що бачить у них змогу виповісти свої власні думки, думки Перебенді:„ І всякий день перед нами — Стид наш перед нами. Окрадені, замучені В путах умираєм. Не молимось чужим богам, А Тебе благаєм: Поможи нам, ізбави нас Вражої наруги! Поборов Ти першу силу Побори і другу, Ще лютішу!.. "Прометей перекладає псальми, щоб ними розбуджувати Сплячого Бога:„ ... Встань же, Боже! Вскую будеш спати, ... "„ Смирилася душа наша, Жить тяжко в оковах! Встань же, Боже! Поможи нам, Встань на ката знову! "„ Встань же, Боже, суди землю І судей лукавих! "„ Встань же, Боже, — Твою славу Гордий зневажає. "Це в його власній душі горить та сила, що пробуджує Сплячого Бога.Сила Божого Пробудження, сила космічнбго світанку. Великі, незбагненні є тайни Сплячого Бога. З тієї самої сили зроджений віщий „Заповіт".Є в ньому місце, що його можна зрозуміти тільки в світлі найглибшої езотеричної філософії сходу.Місце, в якому дух Шевченка формує свою позагробовудолю.Ми вже бачили в „Перебенді", як перед ним відкривався шлях аж до неба — шлях найчистішої, неземної святости, свя­тости самотника. Але він свідомо вибрав шлях земної місії. Він не відцурається людей, але піде між них, щоб вести їх на ті ви­соти, де сам живе. Він не замкнеться для світу, не заховає своїх дум, але широко розкриє своє серце.Таким святим, що пройдуть крізь пекло життя — крізь його зло і бруд — і винесуть із цього шляху душу чисту й ясну — розкривається шлях до самого Бога.Але любов Шевченка до своєї нещасної Матері така без­межна, що його дух не покине землі, — як довго вона в неволі. І це є жертва найвища. Жертва святої, чистої душі, жертва спа­сення.Аж тоді, як Дніпро„ ... понесе з України У синєє море Кров ворожу, отоді я І лани і гори — Все покину і полину До самого Бога Молитися. А до того — Я не знаю Бога!(.Заповіт")межна його любов:„ Свою Україну любіть, Любіть її! Во врем'я люте, В останню, тяжкую мі ну ту За неї Господа моліть!(„Чи ми ще зійдемось знову")„ Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога За неї й душу погублю!(„Сон")Довгий є шлях Шевченка. Шлях Великого Мученика. Щоденно доведеться йому вести жорстокий бій з Неси­тим, щоб не видер йому з грудей вогню святости.

590591Чорний демон пустині покаже йому візію України, збу­дженої й окраденої в огні. Сьогодні знаємо, що чорний демон не збрехав.Лиш ясна зоря його Музи несла йому прохолоду.„ Мені легшає в неволі, . Як я їх складаю:І мов з Дніпра далекого Слова долітають. І стеляться на папері Плачучи, сміючись, Мов ті діти, і радують Мою сіру душу Одинокую... і любо, Любо мені з ними, ... "(„Не для людей")Не один раз пригасне цей вогонь.З'явиться сумнів, — найбільший гріх пророків, — чи вар­та Україна його святого вогню.За такий сумнів пророки не входять до обітованої землі. Не доведеться Шевченкові побачити навіть визволення Укра­їни з кріпацтва! Він вмре напередодні!З'явиться біль ще більший. Розтоптаною гадюкою буде вмирати серед степу червоного, аж рудого.З'явиться біль ще більший. Саме дно пекла людського бо­лю, коли вже навіть сліз немає.Безмежний, невимовний біль огортає душу святого, коли пригасає в серці вогонь.„... Змережаю Кров'ю та сльозами Моє горе на чужині: Бо горе словами Не розкажеться нікому Ніколи, ніколи, Ніде в світі! Немає слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого; Нема навіть кругом тебе Великого Бога!(„Лічу в неволі")592Який глибокий мусить бути цей біль, коли пророк Вели­кого Бога говорить: „Немає круг мене Великого Бога".А все ж таки не вирве Неситий святого вогню, не скує душі живої.На дні свого серця знайде Шевченко куточок, -— грудь­ми захистить його перед подувом сибірських вітрів, — сльоза­ми теплими огріє — і там — у святая-святих його серця — го­рітиме вічний вогонь його святості. Горітиме молитвою, надією, вірою й любов'ю.Які величні ці перлини лірики, які дорогі, які святі для нас оці криваві рожі виплекані сльозами серед сибірських ледів.Не погасне вогонь святості Шевченка. Він розгориться в „Неофітах" ясним полум'ям всепрощення.Дивні є вірші з останніх часів життя Шевченка.В одному з них Шевченко робить немов рахунок совісті цілого життя.Бачить, як доля — Роджениця — вела його за руку й го­ворить до неї:„ Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли, у нас нема Зерна неправди за собою... "(„Доля")А далі він молиться до Музи:„ В далекій неволі Ти в кайданах пишалася, Як квіточка в полі. Із казарми смердючої Чистою, святою Вилетіла, як пташечка, І понадо мною Полинула, заспівала. Моя сизокрила... Мов живущою водою Душу окропила! "(„Муза")Бачить Шевченко над собою, як щось горить над ним не­мов зоря, і він молиться до цієї зорі:„ Не покидай мене: Вночі І вдень, і ввечері і рано Витай зо мною і учи,593Учи неложними устами Хвалити правду! Поможи Молитву діяти докраю, А я умру... "(„Муза")Віє від цих слів подихом прочуття смерти. Є дивні вірші в Шевченка:„Я не нездужаю нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить...(„Я не нездужаю нівроку")Що це бачило око Шевченка?„Тверезим людям" нескоро це збагнути. Але зрозуміють добре це місце ті, що для них ці слова призначені.Є дивні вірші в Шевченка. А найдивніший з дивних — це Псалом 11 („Мій Боже, милий").Яка це дивна сила каже Шевченкові доповнювати сло­ва, що є пророцтвом воскресіння.Доповнювати словами, що так очевидно відносяться до України й її пророка.Яка це сила?Наводжу це місце в цілості, подаючи (за В.Шуратом) у дужках слова, що їх даремне шукати в оригіналі 11-го Псальму:„ Воскресну я!" той пан вам скаже: Воскресну нині, ради їх, (Людей закованих моїх,) Убогих, нищих. Возвеличу (Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово." ,І пониче, Неначе стоптана трава, І думка ваша і слова.) Неначе срібло куте, бите І семикрати перелите Огнем в горнилі, словеса Твої, о Господи, такії. (Розкинь же їх, Твої святії По всій землі! І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі, убогі діти.) "

594Це доповнення слів можна зрозуміти лиш у світі най­глибшої мудрості сходу.Але хто пам'ятає „Заповіт" Шевченка, де він виразно під­креслює, що його дух не покине землі, доки не визволиться Ук­раїна, — хто пам'ятає, що він готов жертвувати спасенням за цю Україну, хто пам'ятає, що Цареві Волі велів він у „Сні" роз­кинути свої думи, як у псальмі домагається цього від Бога, — той і без мудрості сходу збагне чистим, нелукавим серцем, яка це сила веліла Шевченкові так дивно доповнювати слова, що заповідають воскресіння.І не раз найглибші мудреці будуть задумуватись над ци­ми словами.Я відмічаю їх для тих, що гідні зрозуміти.„ Воскресну нині, ради їх, Людей закованих моїх, ... Я на сторожі коло їх Поставлю СЛОВО. " Довгий є шлях Шевченка. Не вистачить одного втілення. Надходить час великого пробудження. Недовгий вже земський шлях Шевченка...А поки що доведеться говорити про один із останніх лі­тературних творів Перебенді, .про його зворушливий дарунок народові, про його „Буквар".Для кого ви думаєте написаний цей „Буквар"? Він написаний для його дітей нерозумних, щоб разом із азбукою вчилися найглибших правд.Про Бога, що сходить на землю. Про апостольство слова.Про те, як слово очищується вогнем і кров'ю людською, як золото в горнилі, щоб ясним світлом освітити поганих.Такий „Буквар" потрібний цілому народові від наймен­ших неграмотних до найбільших... „учених".Цей Буквар поширює він невтомно перед своєю смертю. Розсилає його цілими тисячами по Україні. Просить продавати по три копійки, а зібрані сердешні тридцять карбованців пере­дати па недільні школи. Тим же недільним школам дарував він сто примірників „Кобзаря".Так дослівно оре Перебендя свою убогу ниву і сіє своє слово. „Добрі жнива колись то будуть." („Не нарікаю я на Бо­га")Не вистачить одного втілення, щоб жнива ці зібрати.595Сіє невтомно своє слово до останнього віддиху...... під злобний посміх Куліша, що Шевченко почав „Коб­зарем", а кінчив „Букварем".А саме цей „Буквар" будемо цінити, як розсіяне на Ук­раїні зерно апостола. Члена Кирило-Методіївського Братства — лицаря Правди.Нічого дивного, що високі церковні духовники протиста­вилися поширенню „Букваря" на Україні.Є в ньому подих живого, одуховленого слова живої віри!Такий був подарунок Перебенді.„ Я на сторожі коло їх Поставлю слово.Розтоптана гадюка сумніву слабо ще ворушиться востан­нє на дні його серця:„ Чи не дурю себе я зновуСвоїм химерним, добрим словом? "(„Не нарікаю я на Бога")Він умре напередодні. Маніфест про скасування панщи­ни датований ще за життя Шевченка. Але Шевченко його не діждався. Він появився тиждень після його смерті. Не скоро зрозуміють історики, що існує органічний зв'язок між цими по­діями.Мета борні Шевченкового духа ще далеко не осягнена суванням панщини.Шлях його духа ще довгий. Не вистачить одного втілення... Хто це Шевченко?Відповісти на це питання — це значить стрінутись віч-на-віч з моральним призначенням народу. І може не лиш одного народу.Найбільше об'єктивно, правдиво, отже й найбільш нау­ково оцінив творчість Шевченка наш улюблений поет Гуцуль-щини, Юрій Федькович.Він був перший, що в творах Шевченка побачив новийзавіт.Віддаючи йому справедливість і честь, наводжу його зо­лоті слова замість приписових висновків наукової праці:„ О, Святий ! Ти своїм духом освяти Ці молоді, ці вірні душі, Апостоли святої Русі — "„ О мати правди і надії! Нагрій ті душі молодії, Щоб так огненно, як він сам, Твій син святий — заговорили, І, як той грім по небесах Господню правду ісповіли...„ Чого ж прийшли ви во святиню? В святому храмі, що шукать, Ви вої нової Вкраїни? Не мертвих наших поминать, Не в сльозах виливати горе, А на віда святі глаголи В святім сім храмі Присягать! "„ До сполу, братія* до сполу! За живу Русь, живеє слово, За живу правду разом в лад, Нові завіти прочитать.„ Присягу положити нову: Вкраїна і її та воля, І Русь жива, живеє слово: Се знак, се знам'я нам усім!.. "(В день спочину Батька Нашого Тараса Шевченка) Львів, 10 березня, 1939.

596ІВАН ФРАНКО — СИН СВОГО НАРОДУ„Я син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов'язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм, то не сентимент, не націо­нальна гордість, то важке ярмо, яке доля положила на мої пле­чі. Я можу показувати своє незадоволення, можу потихо про­клинати свою долю, що вложила на мої плечі те ярмо, але ски­нути його не можу, другої батьківщини шукати не можу, бо тоді я став би підлим відносно власного сумління. І коли що полегшує мені двигати це ярмо, так це те, що бачу український нарід, як він, хоть гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоть нині бідний, слабий і безпорадний, але всетаки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах жажду світла, правди і справедливости, й шукає шляхів до них. Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде на мар­не."Ця сповідь Франка принесла йому багато терпінь. Підняв­ся крик забріханих фарисеїв, що, мовляв, Франко сам говорить про себе, що він не любить „Руси", — як тоді ще називали Ук­раїну в Галичині її старинним іменем. Він сказав це чужинцям, що з них багато погорджували Україною, мали для неї тільки презирство й усі, як один почуття безмежної вищости. І от Франко скаже слово про себе. І він сказав те слово так міцно і твердо, що проти цього немає ніякої зброї. Звучить у нього сила така потужна, що викличе тільки подив і пошану.Що ж, не буде Франко перед ними хвалитися. Говорити до них про любов — це звучало б дешевою фразою і сентимен­талізмом. Тим сентименталізмом, що його поборював Франко. Це для нього причина всякої м'якости й слабої волі. Ні, він скаже їм слово тверде й у тій залізній твердості буде його не­похитна сила й віра. Це буде також правда, передумана, гли­бока правда душі, така, що має силу, така, що визволяє, така, що роззброює ворога.Хай, хай буде цей нарід таким поганим, яким ви його598

бачите, яким вчинила його неволя, темнота, кривда. Візьмім це за правду. Але він, син цього народу, не буде шукати другої батьківщини, він буде вдячний їй за чорний хліб, здобутий пра­цею твердих мозольних селянських рук. Він безмежно вдячний своєму народові за цей хліб. Він буде відробляти його панщи­ною цілого життя. Не важне, як звати це почування; хай це со­бачий обов'язок, чи найглибша глибінь людської совісти. Звіть це, як хочете. Важне те, що він цього обов'язку, чи ярма, чи мо­же невисловленої любови не відречеться й буде вірити в оста­точну, тверду й непохитну перемогу свого народу.Що на це скажете, вороги? Чи ви можете похвалитися вдячністю супроти народу, який ви століттями визискували, об­манювали, заковували. Ось, дивіться: є в нас така непохитна си­ла. Ростемо до світла, до правди, до справедливости. Ніяка чес­на праця не піде на марне. І що ж? Дрижіть від цієї сили! Ні­чого тут не вдієте, нічого не поможе вам ваша гордість, ваша зарозумілість, ваше самодурство.Франко не буде підлим супроти власного сумління! Дри­жіть і ви, перевертні і псевдопатріоти, що служите ворогам, а прикриваєтеся „правдивою і солодкою любов'ю до народу".Недавно, по 50-ти роках після смерти Франка, повторить ці його слова поет-колгоспник Симоненко: „Не можна вибрати другої Батьківщини!" Дрижіть, яничари! Не можна вибрати другої Батьківщини, бо існує совість, бо існує любов, бо існує обов'язок! Це була б підлість супроти себе і зрада! Немає тре­тього вибору!Ні, Франко не понесе на ринок, на показ свою найсвятішу любов. Не буде нею хвалитися. Він скаже слово тверде, як кри­ця. Як сокира, вироблена його батьком у сільській кузні. Він знає тільки обов'язок. І це сто разів твердіше слово за сенти­ментальну любов.Ще змалку навчився Франко ховати свою любов від чу­жинців, коли маленьким хлопчиком попав нагло у чуже йому містечко, де все було брудне й чуже... Його світ на станції в Дрогобичі — це було подвір'я, безмірно брудне й вонюче. „За­тильне, маленьке, брудне подвір'я, обведене парканом, повне гарбарського сопуху та смороду із зовсім примітивно урядже­них виходків". („У столярні"). Був там маленький сад, але теж обведений парканом, і до нього не впускали малого Франка впродовж трьох років його побуту „на станції" у столяра, де но­599чував він на свіжо зроблених скринях, а навіть... у домовинах. І ось у неділю, коли ясно засвітило сонце, над отим смердючим та брудним гніздом, уноситься якась радість, якийсь празничний настрій. ,,В моїй душі чувся великий шум лісу, плюскіт чистої річки, мерехтіли постаті селян у чистеньких білих сорочках і дівчат у червоних спідницях зі скіндячками на головах. Мене щось стисло за серце, мов чорний рак здоровим щипом. Я весь стрепенувся; по мені пройшло неясне чуття, що той чорний рак, ухопивши мене тепер за серце, не попустить його вже ніколи."Чорний рак, що на ціле життя вхопив його серце, мов у міцні клешні, — це його невиспівана і таємна, безмежно міцна й невилічима... любов до рідного народу. Чи він має нести її на ринок, на показ між чужі люди?Одного разу заплаканий із зворушення втік малий Мирон у якийсь темний куточок „станції" і коли його питали, що ста­лося, він відповів ледве чутно: „Нічого..." („V столярні").Каменяреві доведеться здавлювати всі свої почування, щоб тільки молот гримав раз-у-раз об кам'яну скалу!А це сильне почування, що стискає душу, мов чорний рак клешнями, й витискає струмки сліз — це почування м'яке і кво­ле, — сховає Франко на дні душі, як скарб таємний, як святая святих його душі. І там воно горітиме таємною силою, даючи йому найбільшу силу його життя: відвагу говорити правду! Безжалісну правду про життя його народу, правду, що звору-• шує, правду, що закликає до дії, правду, що визволяє. Правду про свій власний нарід перш за все, і правду про його гнобите­лів і ворогів. Ця правда, чи ця любов завела його до тюрм і до переслідувань.„Склавши іспит зрілости, записався я на університет у Львові, але навчання моє перервав соціялістичний процес 1877-8 р., до якого мене вмішано Бог зна через що: ба, навіть мене за­суджено на 6-тижневий арешт (після восьми місяців слідчої в'яз­ниці) за приналежність до тайного товариства, до якого я дійс­но ніколи не належав, і яке, поскільки знаю, ніколи не існува­ло. Отже, одна з небагатьох оригінальних признак в моїм житті, бо подібна річ не кождому трапляється" —- говорить Франко із дозою гіркого сарказму у своїй автобіографії.В основі всіх шукань Франка є оця єдина сила: невиска-зана любов.В годинах важкої втоми і глибокої задуми, він буде чер­пати силу із спогадів ранньої молодости, коли оця таємна сила600його душі пробудилася в ньому на ціле життя. Тоді він згадує про батька — найдорожчу постать у його житті.Після довгого шукання лікарства на недолю усього люд­ства, після знайомства із усіма системами філософії і соціоло­гії, заявить Франко твердо, рішуче і правдиво, що немає в них усіх спасіння, ані лікарства на недугу людства. Є тільки шукан­ня і спроби розв'язки. А справжню мудрість знайде він... у цій таємній силі свого серця, яку зуміє висказати повністю і без решти на справжніх вершинах свого мистецького слова. В його уяві встане тоді постать Батька, піднесена до висот народнього апостола, вчителя мудрости і... релігії. Він нарисує його повний образ у своєму безсмертному оповіданні -„V кузні". Наводить він там народні притчі, чи радше написані народні апокрифи про життя святих.З одного з таких оповідань довідуємося про долю лікаря Валентія, що шукав спасіння своєї душі в утечі від життя, у са­мотньому аскетизмі, у відреченні від людей і від громади. Не знаємо й уже ніколи не довідаємося, чи дійсно сказав таке батько Франка, а чи може Франко вкладає йому в уста свою власну науку, але знаємо, що ці слова чи то Франка, чи його батька, передає Каменяр як голос Божий:„А голос каже: — А видиш! Хто людям служить, той ме­ні служить. Я сотворив чоловіка для людей і тільки з людьми й через людей він може бути щасливий. Якби я хотів, щоб він сам собі й через себе був іцасливий, я був би зробив його ка­менем. Якби я хотів, щоб він тільки мені самому служив, я був би зробив його янголом. А так, я дав чоловікові найбільший дар — любов до людей, і тільки тою дорогою він може дійти до мене. А ти хотів бути мудріший і йти навправці, та й зайшов у дебру, де сидять тоті з кліщами та з залізними палицями." (Іван Франко: „У кузні").Каменяр Франко не мав серця із каменя. Він мав ніжне й чуле серце малого Мирона, залюблене безмежно в батькові, матері, вуйкові, цілому селі й цілому народові.Полюбім його цілим серцем так, як він любив нас. Обо­ронім його від ненависних ворогів, що хочуть прищепити його серцю релігію ненависти і знищення у виді марксизму. Ні, він безмежно любив свій нарід, хоч бачив і болів усіма його слабостями, а найбільше слабістю і м'якістю його добротливої, але безпорадної політичної вдачі. І тому навчав його твердого обо­в'язку, а не м'якосердного сентименту.601Бо час є трудний, невблаганний, жорстокий.У завзятій важкій боротьбі треба, нарешті, скинути воро­же ярмо, треба, нарешті, перестати служити москалеві й ляхо­ві, треба, нарешті, жити для України, повним, людським і віль­ним життям сина вільного і благородного народу.

ВІЙСЬКОВИЙ ПОХОРОН ІВАНА ФРАНКА„Після Панахиди, Українські Січові Стрільці виносили до­мовину. Була якась дивна хвилина неземного настрою" — чи­таємо в „Українському Слові". З віддалі долітали розвіяні зву­ки оркестри, у Франковім саді щебетала якась заблукана птаха. Чоловічий хор „Боян" почав співати прекрасне „Тихий вітер по­віває" — Вербицького.Коли домовину поклали на похоронний віз, з підвищено­го місця перед Франковою віллою, прощав його д-р Кость Ле-вицький від українських організацій в Австро-Угорщині від імені цілого українського народу:„Невсипуща праця, ідейне завзяття і тяжка боротьба — оце трилогія його життя. Оце його суспільний заповіт для гря­дучих поколінь українського народу, що має провадити народ до воскресіння України. Нині його дух відзивається до пас: Цим знаменем побідиш народе!Він помер, передовий лицар, за волю, славу і честь укра­їнського народу, не діждавшись здійснення ідеї вільної Укра­їни, але вірив непохитно, що Україна виб'ється на волю до са­мостійного життя, викликаючи своїм пророчим духом, що при­ходить пора велика та нам не пора москалеві й ляхові служити, а час зажити своїм життям для добра всього українського на­роду! Це політичне гасло сучасного времени. Нехай за цим гаслом ідуть далі ряди національних робітників, борців у за­взятій боротьбі, і коли проб'ють скелю супротивностей і супо­статів та піднесуть угору непорочний стяг вільної України і пом'януть вони все вдячно пам'ять першого піонера визволення України — Івана Франка від рода в рід. Вічна Йому пам'ять! "Так закінчив своє слово президент Загальної Української Ради. За похоронним возом марширували Українські Січові Стрільці. За ними ішли хори, а далі народ. Вулицю Понінського залягли маси народу. Понад десять тисяч українського грома­дянства прибуло, щоб віддати останню послугу Великому Ка­меняреві.602„Вже зараз пополудні почали напливати перед дім жало­би величезні маси народу, українська молодь усіх львівських шкіл, українські організації й товариства міста Львова."Похоронний похід ішов головними вулицями міста: св. Софії, Зиблікевича, св. Миколая, Академічною, площею Галиць­кою та Бернадинською, вул. Панською і Пекарською на Личаківське кладовище. Хори сповняли щиро свій обов'язок. Біля університету проспівали в поході „Со святими" на добре відо­му мелодію „Ви жертвою впали". Доходила восьма година, ко­ли похоронний похід зупинився в брамі кладовища. Тоді січо­вики зняли домовину й понесли її на плечах до могили. Поста­вили її тимчасово в окремій гробниці, поки мала бути вимуру-вана гробниця для Франка.Чи ще хтось має сумнів, що саме Українські Січові Стрільці надали похоронові Івана Франка військовий характер. Це вони поклали на могилі серед сотні вінків, один найбільше почесний, один найдорожчий: вінок дубового листя із чистого срібла.Поклали вінок бойової слави українському постові...Серед десяток промов одним із найкоротших слів про­щання було слово сотника Зенона Носковського. Слово, що прозвучало немов військовий приказ:„Жалобна Громадо! Моїми устами прощають востаннє невтомного учителя-пророка і великого вождя каменярів долі та щастя народу йо­го духовні діти — Українські Січові Стрільці, виховані та ви-кормлені його думками й ідеями, пройняті до глибини душі йо­го животворними словами. Пішли ми в бій сповняти дослівно та найточніше його заповіт, — пішли ми зі зброєю в руках ла­мати ворожу скелю, щоб промостити шлях народньому щастю.Хоч ворожа хуртовина налягла на цілу нашу землю та не одному з давних каменярів вирвала знаряддя з рук, хоч во­рожа скеля придушила наше народне життя, а чорне гайворон­ня підняло крик своєї перемоги, хоч сумніви важкою хмарою залягли не одне українське серце, душа Українського Січового Війська, вирізьблена і сталена великим словом нашого мистця й духовного вождя, ні на хвилину не попала в зневіру. Чи то в чужій стороні, чи серед снігів і морозів у карпатські ночі, чи серед граду куль, трупів і крові, коли пекучий біль не раз томив тіло, — ми не зневірювалися, наші серця кріпилися надією, що603наш труд не згине безслідно, що гранітна ворожа скеля по­дається від наших ударів. Серед найбільшого труду та втоми чули ми його віщі слова: „Ми зітремо скелю!".Прощаємо тебе наш великий Провіднику, — віримо, що Твій дух і далі будез нами серед великої праці, важкого труду, який жде нас далі й тут складаємо обітницю, що не станемо в дорозі, поки не зломимо скелі, не роздробимо граніту та не зрівняємо шляху правді! "Треба згадати, що серед найтрудніших умовив воєнної і недосконалої в такому часі комунікації, наспіли на час числен­ні телеграми і вислови співчуття від військових частин УCC, а теж і з таборів воєннополонених, де перебували українці-вояки царської російської армії.Ковель. 31 травня 1916 р. „Волинська земля, що свят­кує першу весну кращого та свобіднішого життя, з глибокою пошаною віддає свій поклін пам'яті найбільшого каменяра ук­раїнського відродження. За волинські станиці: Дмитро Вітов-ський, сотник Українського Січового Війська."Українські Січові Стрільці, що перебували в тому часі на фронті, повідомлені командою збірної станиці у Львові про смерть Івана Франка, переслали команді таку депешу: „Глибо­ко тронутий вістю про смерть нашого дорогого поета й творця, який у наших серцях збудив величні й безсмертні ідеали та одушевив нас до боротьби за святі ідеали, пересилає перший полк Українських Січових Стрільців, у вірнім відданню та най­більшій вдячності для незабутнього мистця, найщиріше та най­глибше співчуття...В е ц л я р . „Глибоко зворушені, пересилаємо вислови найщирішої подяки і найвищої понести для пам'яті великого покійника. Український просвітній Відділ Союзу Визволення . України у Вецлярі. "Візенбурґ. „Співчуваємо з горем цілої України та долучуємо над могилою геніяльного сина галицької України наш щирий жаль до загального смутку. — Полонені офіцери."Г о л е ш і в . 1 червня 1916. „Родині великого нашого по­ета Івана Франка — полонені українці:Сумом оточилися наші серця, журбою наповнилися гру­ди, коли лиш довідались, що наш велетень д-р Іван Франко на­віки закрив очі. Клонимось перед його великою домовиною. "604Зальцведель. „Просвітній Відділ та всіукраїнські організації табору в ЗальЦведель, пригноблені вістю про смерть поета, прилучуються до народньої жалоби та висловлюють ро­дині своє глибоке співчуття. "Раштат. „Глибоким сумом сповнила наші серця звіст­ка про смерть того, що виховав нас своєю вольною думкою. Ми втратили вчителя, борця, провідника! Нехай його думки ведуть нас і наш народ до дальшої боротьби за волю, зоря якої засіяла саме над нашим захмареним виднокругом. Просвітна Комісія табору полонених у Раштаті. "„Національні, культурні й господарські стоваришення українських полонених у Раштаті прилучуються з полону до не­вимовної жалоби із-за смерти Франка, незабутнього борця за волю і щастя України. "„Полонені українці-офіцери в Раштаті висловлюють свій глибокий біль по втраті великого поета, громадянина й вихов-ника, що продовж десятиліть вів український народ до волі й культури.А далі телеграми й вислови співчуття з Будапешту, Фрай-штадту, Хоценю, Відня, Ґмюнду, окружним шляхом теж з Ки­єва і Харкова...Чи ще хтось має сумнів, що українське військо спонтан­но визнало Івана Франка своїм духовним провідником, своїм учителем!Чи треба ще літературних аналів, або цілих томів науко­вих розправ?Чи зможу я коли небудь написати про Франка щось кра­ще, щось більше? Чи зможу дати йому ще якусь глибшу оцін­ку в аналізі його філософії і віри? Чи треба іще більшої віри, як тієї віри, в ім'я якої українські герої клали своє життя на арені історії?Чи треба іще більш доказів про одну велику національну віру Івана Франка у священний героїзм української Справи?Ні, ні, вже ніхто ніколи нічого кращого, нічого глибшого не скаже про Франка, ніж сказав про нього срібний вінок з дубового листя від Українських Січових Стрільців на його мо­гилі.605ПРО СВІТ МОЛОДОЇ ЛЕСІ"Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужи­ла за ними. А то я ще й здавна тую мавку" в умі держала", що аж із того часу, як Ти в Жабориці мені щось про мавок розка­зувала, як ми йшли якимось лісом із маленькими, але дуже ряс­ними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімннм вона мені мріяла, як ми там ночували — пам'ятаєш? У дядька Лева Скулипського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прий­шов "слушний час" — я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік. Тепер сес очарування передалось і Кльоні — він якось відноситься до сеї поеми, як до живої людини, мені аж чудно..."Так пише Леся до матері 20-го грудня 1911 р. (тобто 2-го січня 1912 р.), до своєї улюбленої матері про свої спомини з ди­тинства. Вона пише про свою драму-феєрію "Лісова пісня".Два роки перед смертю, наслідком цього „чомусь", вири­нули спогади з дитинства й вилилися в найчистішу поезію її найкращої й найріднішої драми. Зачарував її цей світ на ввесь вік. Вона зачарувала тепер настроями свого дитинства "Кльо-кіо", найріднішу душу її мужа (Климентія Квітку), про вірну дружність якого до хворої Лесі не можемо думати сьогодні без зворушення. А боялася Леся, що цю сповідь про таємний світ її дитинства сприймуть не так; може із незрозумінням. Вона пише про це в тому самому листі до матері: "Та не думай однак, що я мало ціню уважне читання з руки ближчої родини, ні, я його ціню найбільше, це я зовсім щиро кажу, й успіх "Лісової пісні" серед вас уважаю за великий тріюмф собі, тим більше, що я його не сподівалася чогось. Мені здавалося, що Ти не похваляєш стилю — Ти не радила мені писати фантастичні драми з інших причин, але мені здавалося, що й "по существу" Ти мала щось против того, хоч тепер бачу, що я помилялась. А я таки сама "неравнодушна" до сеї речі, бо вона дала мені стілько дорогих хвилин екстази, як мало інша".Леся писала свої твори в екстазі, і найбільше екстази, оцього найправдивішого еліксіру богів, дала їй сама „Лісова пісня", оця пісня, яку чула вухом своєї душі у спогадах із ран­ньої молодости. І слушно боялася, чи її зрозуміють, бо ж тут, у606музиці цієї пісні й поезії, не тільки спогади зі світу дитинства, але рівночасно її сприймання цілого світу, її власна філософія природи й життя в дозрілій сповіді під натиском смерти.Такі сильні спогади з дитинства Лесі. Таке важливе ди­тинство й молодий її вік для цілого її життя. Такий дорогий скарб її душі. Спробуймо, отже, так невміло й таким незграбним рисунком літературознавця, як зуміємо, відтворити цей зачаро­ваний світ її молодости. Цей світ не надається під перо літерату­рознавця. Занадто примітивні його методи, занадто непевні, щоб не розвіяти чару екстази. Вона дається тільки при самому читанні її „Лісової пісні".Але не тільки в "Лісовій пісні" почуємо гомін цієї чарів­ної молодости Лесі. Мусить же літературознавець сягнути до то­го, що йому відомо про життя і світ оцієї зачарованої на ввесь вік молодої Лесі.У моїх літературознавчих студіях я постійно й послідов­но звертав увагу па світ молодого поета чи генія зокрема. Сково­роду, Шевченка, Франка чи Грінчепка творила їхня молодість. А рівночасно якраз молодість великих людей це, звичайно, най­менше відомий період в їхній біографії. Вони родяться із зорею чи тавром свого призначення на чолі. Доля веде їх за руку, як сказав Шевченко. Доля цілої нації з ними і в їхньому серці. В духові, що поза чи понад їх душею. Пророчий дар, даний їм тим Духом Нації. Леся народилася Кассандрою, Мавкою, Оксаною, Одержимою, Іфігенією. Ні, вона не була людського походження взагалі. Це я назвав її дочкою Прометея ще в 1963 році, чи, мо­же, ще в гімназії; як я розумів вийняткову ясність її пророцтва і її боротьби. Ця таемна доля дала їй багато, більше як кому не-будь із українських поетів чи радше пророків. Дала їй перш за все родину. Побачимо, який це благородний дар. Дала їй ви­соку й широку освіту, єдину у своїм роді. Дала їй красу душі і красу всієї природи. Дала їй змогу зрозуміти душу народу в його фольклорі, але вирвала її з лабет темното етнографізму, а показала їй глибокий непроявленнй зміст, філософію й мета­фізику української природи, освітлену високим реліїіознавством: старовинним, клясичиим, єгипетським, східніх народів, ранньо- і пізньо-християнським, а найважливіше, — дала їй ду­шу, таку багату почуваннями, таку благородну, таку надхнен-ну, відкриту для любови. І Ще щось вище над усе: дар проро­чиці, таїнство самого пророкування, так чітко проголошеного в „Касандрі".Та сама доля позавидувала їй доброго здоров'я й цієї жит­тєздатної сили, якою наділюс всіх смертників. Це здається тра­гедією. А може... А може якраз ця недуга спасла її від арешту-607вання, може в тому часі, коли вмирала, знищена тюрмою доч­ка Грінченка, молодша за неї. Хто знає, що було б краще для Лесі. Вона спалювалася повільно в тих екстазах, у цьому гост­рому горінні, в яких писані найкращі твори її пророчого надх-нення. Хто це збагне?Розглянемо ці дари щедрої долі, які дозволили її душі розвинутися в Лесю Українку. Почнім від родини.Батько середнього росту, міцний, русявий із русявими вусами, практичний, життєздатний і зарадний. Він називався Петро Антонович Косач, уроджений 1841 р. у Мглині па Черні­гівщині. Його батько називався Антін Петрович Косач. Наділе­ний життєвою мудрістю й рівночасно життєрадістю, мав повагу й любов серед людей. Був дружній і мав друзів. Став заможним. Його батько був військовим старшиною і власником невеликого маєтку на Чернігівщині, на чудовій півночі України, настроєвій, дещо сумовитій природі. В родині його були козацькі традиції. Завдяки старанням батька він отримав високу й добру освіту юриста та цивільного урядовця-управителя. Це забезпечило йо­му високе становище голови мирового суду. Людяність, спра­ведливість і такт, разом із прямолінійністю громадських чеснот, забезпечили йому успіх на становищі голови мирових посеред­ників на Волині. Ця матеріяльна забезпеченість Петра Косача служила в його житті для доброї справи.Його призначення було дуже просто й чітко визначене: він мав бути опорою й основою життя Лесі: опікою, захистом і забезпекою; без нього вона б пропала.Був діловитим патріотом-українцем. Підтримував "Київ­ську Старину", — науковий журнал української думки й куль­тури. Ми ще досьогодні читаємо там важливі статті з етнографії, історії, питань старовини й культури. Читач мусить мені пові­рити у важливість цього журнала на даному етапі розвитку української громадської думки чи науки. Але був там цілий гурт людей, ціла громада довкола "Київської Старини". Чи треба по­яснювати, що цей гурт людей старий Київ? Чи треба пояснюва­ти, що означає клич старого Києва? Але ж треба було наперед визначити зміст оцієї старовини Києва, щоб міг постати сьогод­нішній клич старого Києва. Отже це будова основ. Тут треба перш за все жертви гроша.Цей вклад чину й жертви Петра Антоновича Косача на­певно ще недоцінений. А він же був і членом редакційної колегії "Київської Старини", й одним із її фундаторів. Крім того, давав численні й щедрі підмоги на іііші культурні справи, як видання чи допомоги для вчених. Але найважливіше для життя Лесі бу­ло те, що він був членом таємного товариства: "Стара громада".Побачимо, яку важливу ролю в уяві молодої Лесі займе саме оця конспірація.Пригадаймо собі часи "Старої громади"; це роки 1876-1890; видання "Київської Старини" — це роки 1882-1907. Отже конспірація попередила тут "легальне видання", а не навпаки.Мірою батьківської піжности Петра Косача хай послужить така подробиця. У глибині садиби Косачів у Колодяжному збу­дував він для Лесі малий будиночок, що звався "Лесин білий домик". Тут велика вже Леся мала свою святиню творчости, де в часі бурхливих подій і настроїв у Києві чи в інших містах, во­на завжди могла знайти священну самоту для своїх задумів і надхнення. Подробиця мало є відома в біографії Лесі, але ж во­на вимовно свідчить про те, чим батько був для Лесі, — цей здавалося б тверезо-прозаїчний чи часто іронічйо-саркастич-ний батько. Його студентська молодість була бурхливою й во­на не заповідала цього остаточного назовні голови мирового суду В цій молодості пізнав він гурт української провідної ін­телігенції та активних громадсько-національних діячів, а в то­му числі й Михайла Драгоманова.Його сестрою була Олена Пчілка, яка стала матір'ю Лесі, її одруження з Петром Косачем відбулося 1868 р. в дерев'яній церковці села Пирогова під Києвом. Ольга Драгомапівна в чудо­вому народньому уборі гадяцького стилю, в намисті з дукачами, у сап'яйцевих чобітках з мідяними підківками. Звичайно мати стає найдорожчою істотою, але ж маємо тут до діла з історич­ною постаттю, на той час славною письменницею й жіночою діячкою. Вона теж була загально-українською промоторкою по­літичного руху. її світогляд без жодного перебільшення можна назвати вже націоналістичним. В історію української літерату­ри входить мати Лесі, як самостійна письменниця, а її головною заслугою буде редагування двотижневика "Рідний Край", а та­кож місячника для дітей "Молода Україна". Цікаво й оригі­нально читати в листах Лесі, що її мати з титулу її рс акторст­ва у цих журналах виплачувала гонорари для Лесі. Це теж вияв цієї ніжности в родині Лесі, яка оточувала її в молодості.Очевидно, московські режимові "управителі" літератури не є зацікавлені у видвнгненні постаті Олени Пчілкн на ввесь її ріст. Правда, її шанує еміграційне жіноцтво, але тут іще багато нездійснених завдань. Постать Олени Пчілки, повністю доціне-на Дмитром Донцовим, ще очікує ширшої монографії про неї, і тоді покоління Олени Пчілкн й Лесі стане перед нами в їх тита­нічній величині.Материнське призначення Олени Пчілки в житті Лесі зов­сім ясне: дати їй високу освіту, найкращу, найширшу як мож-608609на, й рівночасно пробуджуючи й унапрямлюючи її талант, не вбивати його самим вузьким унопрямлюванням, але сприяти вільному розвиткові її власного мистецького й політичного "я". А було це велике "Я" Лесі Українки. Кожна інша постать осві­ченої і свідомої своїх цінностей матері могла бути й перешко­дою або загрозою для змарнування. Олена Драгоманів-Косач-Пчілка, народжена 1849 р., стала матір'ю і старшою сестрою для Лесі, згідно зі своїм призначенням. Леся теж полюбить цю ролю старшої сестри й візьме її з любов'ю на себе, коли сама буде мати три молодші сестри.В родині збиралися постійно письменники, митці, музи­ки й наша молоденька Лариса виростала та виховувалася в ат­мосфері, насиченій духовістю й усвідомленим українським на­ціоналізмом. Цей двір, чи місця поселення Косачів у Звягелі, Луцьку, Києві або Колодяжному були одним із важливих вог­нищ української літератури й культури та уступали, можливо, тільки домові Лисенка в самому Києві і... саме в домі Лисенка стрінемо Лесю вже на дев'ятому році життя. Але рівночасно Лисенка і Франка стрінемо в родині Косачів.Треба ствердити, що рівночасно з- українським націона­лізмом в родині була живою атмосфера всесвітньої літератури й культури на правдивих її висотах. Сам Петро Косач був напев­но скромної думки про себе. В дійсності був він начитаний і добре знайомий з архитворами всесвітньої літератури, хоча й не мав визначного таланту до опановаиня мов.Петро Антонович Косач виявився зовсім патріярхального гипу чоловіком. Мав шестеро дітей. Ця громадка була нероз­лучним товариством нашої Лесі, і їй доводиться дещо ближче приглянутися, бо ж це світ молодої Лесі.Для ясности почнемо від перечислення. Михайло був старшим братом Лесі. Відомий пізніше в літературі, як Михай­ло Обачний. В житті Лесі він займе окреме місце. Два роки старший від Лесі буде в її молодості дійсно старшим братом.Наша Леся, життям якої займемося" в цій праці, народи­лася, як друга дитина в родині Косачів, дня 13-го лютого 1871 р. старого стилю. Коли додати до цієї дати 12 днів на спізнення старого колендаря, то отримаємо дату, яку подають в історії лі­тератури як 25-го лютого 1871 р.Сестра Лесі, Ольга, народилася 26-го травня 1877 р., отже Лесі пішло вже на сьомий рік, а Михайло був уже юнаком. Ма­ленька Оля стала відразу улюбленицею старших брата й сестри. Значна різниця віку дозволила їм опікуватися маленькою сест­ричкою, як Лілією чи Лілеєчкою йшій кореспонденції Леся свою сестричку постійно дорогою Лілеєчкою".Радісну громаду родш няють по черзі сестра Оксана, далі братчик Микола й із кореспонденції, як любимий "Микось") й наймало м ,естричка Ізидора, яку клика­ли "Ізидою" (назва єгипетської богині). Ізидора так і означає в грецькій мові "дар Ізиди", й таке ім'я відтворює вже саме собою атмосферу духової культури, в якій місце і на знання про таєм­ничу єгипетську богиню Ізиду.Із цієї громадки доводиться нам зупинитися дещо довше над важливою в житті Лесі постаттю старшого брата. Він наро­дився весною 1869 р., отже був на два роки старший. Його ро-ля в житті Лесі була довго невідома. Перший український уче­ний, що розкрив його значення в житті Лесі, є ироф. Констан­тан Біда з Оттавського університету, автор англомовної праці про Лесю. Він стверджує важливий факт, що до тринадцятого року життя Леся й Михайло були просто нероздільні й нерозді-лимі. А вдався Михайло радше до батькі, хоч не був без талан­ту, а головне без вродженої культури цілої родини. Він був мужеський і сильний, Леся квола і слабовита з молодости, як поба­чимо. Звичайно любила свого сильного брата цілою сестриною любов'ю молодечої душі. Між ними двома й молодшими сестра­ми та братчиком була значна різниця віку. Вони обидвоє над ними старшували, без відклику і спротиву. Леся любила свої "лілеєчки", а вони їх обожнювали. Вона пише для них підруч­ник "Історія Сходу". Це добрий підручник і перший в історії Ук­раїни вступ до орієнталістики. Але тут ми тільки ілюструємо ролю й поставу Лесі супроти її "Лілеєчок" — молодших сестер. Ще був між ними й молодший братчик Микола.Звичайно найбільший вплив на саме формування світогля­ду й освіти Лесі мала мати, але це вже добре відоме. Дрібненька і квола Леся розвиває високий подив для міцнішого брата. Вона розвине це в комплект її цілого життя: бути сильною, наче муж­чина. Дорівняти мужчинам їх силою й життєздатністю. 1 тут міс­це на глибинну аналізу психології Лесі.На тринадцятому році життя Михайла висилають на нау­ку до Холмської гімназії. Леся вчила класичні мови — латину і греку — дома. Коли приїхав Михайло додому. Леся влаштовує йому змагання в перекладах із латини і... побиває свого старшо­го брата, а він визнає свою програну. Леся радіє своїм дівочим і ще дитячим тріюмфом. Старшування старшого брата скінчи­лося, але ніяк не їхня любов і дружність. Ось ілюстрація психо­логії Лесі. Нічого дивного, а тим менше поганого, немає в цій пречистій любові брата й сестри. Але залишається оця тривала її611610амбіція виявитися такою сильною, як мужчина. І так постала тайна цього явища в літературі, завдяки якому Іван Франко назвав її найбільше мужеською поеткою в українській літерату­рі. Разом із тим Леся залишається повнокровною жінкою. її склінність до недуг, її слабосильність фізичну надолужує при­рода оцією духовою силою бути не тільки мужньою, як мужчи­на, але і ще сильнішою. Разом із тим вона має й подив, і прав­диву жіночу покрову для правдивої мужности. І тут вона явля­ється правдивою жінкою. Українське жіноцтво, часом надто горде з її "мужеськости" не доцінює правдиво жіночої сторінки її психології й отже психо-ідсології в пізнішому житті. Без цієї ранньої психології Лесі ми ніколи не зрозуміли б ані Дольорес, ані Одержимої, ані сили Антея в "Оргії".Мужеськість Лесі має в її молодості джерело ідеаліза­ції й любови її брата Михайла. Це також визначить його при­значення. Він, побіч батька, стане опорою для Лесі, забезпечен­ням у кволості її життя. Звичайно, вона не буде вживати цієї опори, надто часто, але свідомість, що вона її у братові має, стає для неї важливим чинником в її житті.Такий був найбільший дар у життєвій дорозі й долі Ле­сі: благословення її щасливої, повної любови й ніжности роди­ни. Щастя любови батька, матері, брата й молодших "лілеечок" із братчиком Михасем.Для унаявлення родинного середовища Лесі, думаю, буде найкраще навести уривки із власної її кореспонденції. Наш чи­тач засмакує дещо у джерелах, крім того, що голос молодої Лесі цікавий сам по собі. Листи почала Леся писати рано іі далі пи­сала їх ціле життя. Вони є одним із першоджерел для вивчення її біографії. На щастя, збереглася значна частина її кореспон­денції, а зокрема ї листи до родини. Отже, однією з пильних чи­тачів її молодечих листів буде її бабуня. їй же цікаво знати все про життя родини її дочки. "Милая бабушка". — це в листах Єлисавета Іванівна Драгоманова, бабуся Лесі по матері. Най-рідніша бабуся завжди буде повірницею всіх дитячих чи вже молодечих "секретів" Лесі. Читаємо:Липень 1884, Колодялше.Милая бабушка, недавно приїхав до нас Миша (себто ві­домий нам Михайло Косач, старший брат Лесі), видержавши екзамен, і тепер буде в нас ціле літо. Моя рука вже дуже попра­вилась і я сама зовсім здорова...Жовтень 1884, Колодяжне...."В нас уСе гаразд, і всі здорові. Хлопчик (а цей хлопчик це буде новонароджений братчик Лесі, ще не названий іменем, отже тільки "хлопчик". Він далі буде зватися "Микось") трош­612ки підріс, мама думає назвати його Юрієм або Романом, але всім ці імена не подобаються (в родині, як бачимо, велася ціла дискусія, як назвати мізинчика. Як побачимо, голос матері був лереголосований ,усіми". Леся, звичайно, „голосувала" по боці папи). Ми недавно їздили до Миші в Холм, йому там добре жи­веться: квартира добра, їсти дають добре, і хазяїн нічого собі. Миша недавно писав про свої четвертні отмітки, котрі у нього хороші". (Цс так із гордістю сповіщає Леся про свого брата в гімназії. „Четвертні отмітки" — це добрі відмічення з науки. Найкращими були в той час „п'ятки", себто відмінні ноти. Ми­хайло тримався в.школі спереду, хоч не на самому фронті).1885, Колодяжне."В нас тепер усе гаразд, тільки Миша заслаб кор'ю і хо­дить у гімназію. Ліля і Оксаночка здорові, хлопчик теж, він ду­же веселий і танцюристий і може уже й сам сидіти, його тепер тим часом називають Миколою, але ще Невідомо, як його на­звуть.Я уже можу своєю рукою робить і вона вже зовсім мені не болить..."("Хлопчик" уже дістав тимчасову назву. Читач уже знає, що це буде "веселий Микось" — розрада цілої родини. Покищо він іще вчиться сам сидіти, але ще заки цьому вій навчиться, він уже є танцюристий" бо на втіху батькові й цілій родині так здорово перебирає ніжками. Ось така подробиця характеризує родинну атмосферу Лесі. Але читаймо далі листи доростаючої Лесі. Щораз частіше стрічаємо в них погані "відмітки" про її здоров'я).Грудень, 1889 р." ...Правда, я то не зовсім здорова, але я завжди така. Може в кінці января знов поїду в Київ, то на сей раз вже може й бу­де якийсь толк. Якби вилічилась, то на літо ми з Мишею приїха­ли б до Анни Іванівни та до Щури в Яготині, але ше сеє хто його зна......як будете писати до нас, то напишіть, будьте ласкаві, про того столяра чи скульптора Іщеіїка, котрий виставив бюст Шевченка на виставці. Де він подів той бюст?...".Колодяжне, Квітень 1894 р."...у нас тепло й гарно, весна настояща, я люблю такий пізний Великдень. Тільки мені скучно, що Миша не приїхав до нас, але що ж робить, коли не можна..."До своєї матері буде писані Леся із Криму з Евпаторії вже в 1891 році.7.VII.1891 р. (Евпаторія)613"...з того часу як Миша приїхав, я більше сиджу надворі, бо він все сидить на березі і придивляється до прибою. Остан­нього тижня прибой був дуже великий, такий, що аж дошки з копалень виривав, і через те ми ніяк не могли вибрати часу поїхати човном, сьогодні море стишується, отже, може, поїдемо.Поки Миша зо мною, то мені дуже добре й не скучно жиги, але от він хутко поїде, то вже буде мені дуже прикро...Трудно окреслити дату, коли кінчиться молодість Лесі. Я сказав би, що для людей високої освіти молодість закінчується з їх університетськими студіями. Цим часом зламу вважаю в житті Лесі 'її побут у Софії. Лист до матері із 1895 року пише вже дозріла Леся. Звучить це трагічно, що вона дозріла у своєму життєвому болю. Читаьмо цей лист життєвого пролому:7.7. 1895„...Напиши, чи побачуся я з Мишею, коли приїду в кінці іюля? Се була б для мене велика потіха. Раніше приїхати не мо­жу. Я так люблю тепер всіх наших тута, надто тепер, і до того так мені їх жаль, що не знаю, як і розлучуся з ними, але що ж! Я бачу тепер, що я більше можу витерпіти, ніж думала перше".Мені здається, що саме в цій нотці звучить прощання Лесі із щасливою молодістю. Ще тут тужить вона за щасливим бра­том, що принесе їй розвагу, і стільки, стільки спільного в їх житті. Але що ж?!Леся зможе витерпіти багато більше, ніж вона думала. Як багато, багато більше — вона ще сама не знає. А разом із тим її душа вже горить любов'ю до всіх її рідних. Вона терпіти­ме за всіх її рідних у її нації і в цілій історії людства. Але це буде вже Леся-Іфіґенія, Леся-иророчиця.Покищо ми досліджуємо ще її щасливу молодість. Я ви­передив дещо події з її життя, щоб унагляднити ролю її брата Михайла в її житті. Ми ще з ним стрінемося в історії "Плеяди", першої літературної організації в історії України, що її зоргані­зує ще молода Леся із братом Михайлом на вступі до її літе­ратурного життя в Києві.Покищо нам доводиться вернути до розгляду інших еле­ментів із життя молоденької Лесі, якими обдарувала її загадко­ва, але велика Доля. ;Природа й нарід у молодості ЛесіНе менше важливим від родини є світ природи, в якому жила Леся. Цей світ нерозривно поєднаний із її пізнанням на­614роду, його звичаїв, престаровинних обрядів, а найважливіше — його душі. У світовідчуванні молодечої Лесі це буде один нероз­ривний комплекс природи й народу.Хоч доводилося їй жити й у містечках Волині, Полісся, Чернігівщини, але все був там заможний родиннй дім серед са­ду чи дерев, всюди жива й буйна природа у глибині саду чи зараз за його межами. Ліси й річки. Всюди жива українська природа. Над усім тим молодечим світом запанує маєстатичний спогад із Нечімного, з урочища, де зберігся незаторкнений люд­ською неволею світ "вільної" природи. Ця "воля природи" й не­воля світу людей стане для дозрілої Лесі філософським питан­ням. Світ первісної природи урочища Нечімного стрінеться із світом людей.Мавка-Леся на все життя запам'ятає собі науку Діда-Лісо-вика. "Воля не ходить людськими шляхами. Раз тільки ступиш на цей людський шлях і... пропала воля". Але... не випереджуй­мо подій, хоч добре знати про те, як вони пов'язані в єдиний сплет правдивого життя.Для ясности аналізи чи образу життя подаймо наперед у схемі місця її життя й побуту в молодості.Отже вже знаємо, що вона народилася у Звягелі. В дея­ких біографіях знайдемо Новоград Волинський. Справа в тому, що старовинну назву Звягель змінено на Новоград-Волинський. Але нарід далі називав це древнє місто Звягелем. Престаро-винна назва "Звягель" проситься про назвознавчу студію. Зразу уявляємо собі княжу добу і старовинну Волинську Державу.Про буйну волинську природу не будемо писати поем, бо це вже зробила Леся й багато інших. У Звягелі перебувала ро­дина Косачів від 1871 до 1878 року. Мешкали в гарному домі, із саду якого вела стежка до долини й до річки.І навіть ця рання молодість залишає нестерті спогади в житті Лесі. До їх дому приїзджає і гостює такий велетень укра­їнської культури, як Микола Лисенко. Що ж він там робить? А разом із матір'ю записує волинське весілля. Як виглядало? А так, що до їх дому приходили запрошені селяни й селянки та із їх слів й оповідань велися наукові записки про те, що це є ве­сілля.Що ж це є українське весілля? Це найвищий обряд жит­тя. Його корона й завершення. Це також скарбниця поезії. Це також частина вияву душі народу. Леся це все бачила й чула. Вона добре навчилася цього весілля. Побачимо пізніше, що в Колодяжному це буде улюблена забава молодих дівчат. Улюб­615лена як мрія й пожиточна наука весільного обряду. Це, мабуть, усі молоденькі дівчата бавляться у весілля. Нічого тут надзви­чайного. Але Леся бавилася в українське народне весілля. Яку це нісенітницю говорять літературні критики, що Леся не знала народнього побуту. Знала від дитинства. Треба було ж знати се­ло, щоб вибрати й запросити тих, які знали найкраще обряди. Це все відбувалося в хаті і в селах довкола, й Леся вже змалку навчилася шанувати й любити оце старовинне таїнство народніх обрядів. А мала вона тут учителів найкращих. Це було, отже, дошкілля Лесі, хоч уміла вона читати й писати в четвертому році життя.Від 1878 до 1882 року займає родина Лесі прекрасний дім серед саду у старовинному княжому городі Луцьку. Над містом володіє старовинний історичний замок, чи вірніше його романтичні руїни. Саме ці руїни будуть сценою найважливішої драми в житті Лесі, як це побачимо. Талі відбудеться її славне на ціле молодече життя, пі, ні, славне на ціле її дійсне духове жит­тя "Віче", в якому Леся зустріне свою правдиву долю. До цієї події вернемо в окремому розділі розгляду життя молодої Лесі.Від 1882 року родина переноситься до Колодяжпого. Це найрідніше з рідних українське село Ковельського повіту. Тут батько Лесі набуває малий масточок із садибою у виді малого двора. Це тут переживає Леся найсвідомішу частину своєї моло­дости й час завзятої праці над своїм навчанням.Саме тут відбудеться її екскурсія з матір'ю до таємничого урочища "Нечімне", якого сильно відчутні чари таки дослівно зачарують її на все життя. Це буде сценарій преславної "Лісо­вої пісні". Разом із цією чарівною природою, незагоркненою людським житлом, легше тут такий же незайманий фолкльор пречарівної сили.Дядько Лев Окулинський міг бути так само мудрим ста­ровинним Духом Лісу.Північна Волинь і Полісся — це, подібно як Гуцульщина, скарбниця престаровинного фолкльору. А слово "фолкльор" оз­начає дослівно "мудрість й обрядово-звичаєва законність наро­ду". Звичаєм усіх письменників того часу буде й Леся збирати його тачерпати надхнення й мудрість із цієї криниці. Згадаймо, що її пізніша праця про "Купала на Волині", друкована в жур­налі "Житє і Слово" у Львові, має досьогодні вартість основопо­ложного релігійно-обрядового документу. Нічого вже дивного, що я не міг знайти цієї праці у "повному виданні" творів у деся­ти томах. (Буде того сорому багато, але запишім і такий сором цього видання. Звичайно... праця про Купала є... українським буржуазним націоналізмом.)Відмітім теж, що й сама Леся, і з її голосу будуть запису­вати народні пісні, а Леся буде рішуче твердити, що запис без ме­лодії є нічого не вартий. Бо ж... мелодія має так само зміст як і слово, що більше — мелодія має глибший зміст як саме слово, як це знала Леся й інші "втаємничені".Тут Леся буде бавитися із сільськими дітьми. А це вже поважні забави. Леся відвідуватиме сільські хати, і хто це скаже таку нісенітницю, що вона не знала народнього побуту, бо, мов­ляв, була відірвана від нього побутом на своєму "дворі".Мабуть, саме тут на місці відмітити, що Леся мала високу музичну освіту. Але не тільки освіту, але й високу обдарова­ність. Леся була обдарована душею, що чує .музику у глибині своєї істоти. Недуга руки, яка унеможливила її гру на форте-ніяні, була однією із власних трагедій її молодости.Тужливу мелодію сопілки з "Лісової пісні" вона напевно чула ще "там" — у пралісах, над зачарованим озером Нечімного.Гам вона "бачила" свою мавку, чи вірніше сама нею "бу­ла", — а ви, старші, нічого про це не знали.Ще багато дечого не знають старші літературознавці про світ уяви й дійсний світ молодих геніїв. Найважливіше те, що вони не мають іще найменшої уяви, якою мірою цей світ молоде­чих візій і мрій є справді „дійсний" у всетворчому світі візій, у дійсному духовому світі. Два визнання Лесі відкривають щілин­ку цього дивного світу. Щілинку у світі, про який, ви, старші, нічого не знаєте.Про що не знають старшіДивна річ, як мало знають психологи творчостн геніїв — про їх духове життя ранньої молодости. Цей світ прикритий гус­тою заслоною, яка ніколи не відслонюсться.Дорослі генії, чи взагалі дорослі люди, немов стидаються, або, щобільше, навмисне зберігають як тайну залишки в пам'яті про світ їх молодечих переживань. Здебільша вони справді про цей світ забувають. Наступає з'явнще амнезії, тобто забуття чи витиснення, або заглушення у пам'яті цілого комплексу пере­живань і навіть подій. Але не все однаково глибоко, чи безпово­ротно затоплює пам'ять ці переживання у глибокий сумерк без-пам'яті. Буває, виринають вони як із зачарованого озера звуки роздзвоненої молодечої уяви. Буває ще так, що деякі пережи­вання залишають нестертий слід, або ще головніше, коли деякі молодечі переживання стаються важливим двигуном волі й по­чувань на все життя: Навіть коли вони здавлені чи заглушені свідомим бажанням, щоб їх витиснути з пам'яті й забути, то617однак вони діють, як притаєні двигуни нашої свідомости на по­верхні.В житті молодої Лесі все було важливе і змістовне. Дуже рано почалося її свідоме житія, дуже глибоко в ранню моло­дість сягає її пам'ять.Можемо однак відокремити чітко два потрясаючі пере­живання, які створили в її душі не тільки ідеальні постаті чи картини для її надхнення, але вирізьбили її власну особовість. Буде ще дивніше, коли скажу, що Леся різьбить свою особо­вість сама для себе. Творить саму себе із дивної сили її духо­вого призначення.Спробуймо насвітлити ці два основні комплекси її душі й особовости. Свідчення про їх основоположну важливість знай­демо не тільки в її листах, але на вершинах її творчости.Один із цих комплексів світовідчування й уявлень буде зв'язаний із урочищем "Нечімне", а другий, який розглянемо згодом, це її... "забава" в Жанну д'Арк на руїнах Луцького зам­ку.Ми зачнемо наш розгляд від переживань "Нечімного", яке станеться символом усієї української природи в її молодос­ті й рівночасно її зрозуміння глибин народньої мудрости. "Нечімне" згущує це все в одне драматичне переживання, чи своє­рідне об'явлення того, що в дозрілому світогляді вона назве "ре­лігією своїх предків", вираженою найсильнішим у житті твор­чим вибухом ,Лісової пісні".Лист до матері, наведений у вступі до цієї праці, є тим моментом, коли немов у сповіді вона сама відкриває занавісу свого таємного для старших і для світу духового життя."Ви, старші, про це нічого не знали... "...B місячну ніч бігала самотою в ліс... ... і там ждала, щоб мені привиділася мавка... -...і над „Нечімним" вона мені мріла... ...зачарував мене сей образ на ввесь вік"...Читаємо окрему поему Лесі на тему такої нічної природи насамоті. Вона виразно каже там, у цій поемі „Братові й сест­рі на спомин", що не може розказати всієї правди про те, що вона там пережила. Скаже тільки, що бачила світло Місяця.Вона пише:"Мені в цю ніч приснився ясний Місяць, високе небо, вільний винокол. Блакитне світло сяло і тремтіло, немов огонь таємний чарівниці, а над тополею зоря світила,618

моя зоря, що скрізь мені сіяла поки мене не замкнуто від неї в камінній клітці в чотирьох стінах.Дивне диво. Навіть найріднішому братові не скаже вона всієї правди.Про що були мої думки й писання, не буду вам казати, друзі рідні, — бо в вас наперекір сумним очам, прорветься гама непокірна сміху і буде жаль мені на сльози, вам сміх. Тож не питайте, що мені іще примріялось в блакитному сіянні. Мені в сю піч приснився Місяць ясний, високе небо, вільний винокол...Цей вірш написаний в грудні 1896 року. Отже спомин дозрілої Лесі.Діялося щось таємне, щось, чого вона не може розказати найріднішій істоті, якою був для неї брат. Хоч довідаємося далі, що на тему "Нечімного" була в неї якась "конспірація" з бра­том, бо мав він писати оповідання про „Нечімне" в добі моло­дечої „Плеяди". А все ж таки й він не був повністю втаємниче­ний у містерію „Нечімного".Що ж це було? Чи с хочби якийсь натяк у цій поемі, що діялося в душі молодої Лесі."...а думи ткали безконечну тканку, мережану при сяєві блакитнім, аж поки сяєво зробилося рожевим, тоді у серці якось обізвалось, мов жайворонка спів, виблиснуло мов промінь... Коли ясне весняне раде сонце, малу кімнату рясно освітило,..."Отже маємо якийсь ключ до цієї тайни, за заслону якої хочемо заглянути. Це безконечне ткання дум. Самовплив мрій чи візій із безконечною творчою "грою" уяви. Це щось як сни на яві.Мрії, дитячі мрії. Цілий пребагатий світ дитячих мрій. Але ж є різні діти й різні їх мрії. Часом вони такі чудні, що до них діти не признаються старшим і взагалі нікому. Дещо із цьо­го світу мрій затримують поети на ціле життя. Чи тільки поети? Чи може це тайна всіх геніїв, навіть геніїв чину й боротьби. їм світить і їх веде якась зоря із їх незбагненного світу.Може це тут тайна цієї творчої сили, що її англійський пророк Блейк вважатиме сутністю творчости цілого світу.619Велика тайна в тому, що тоді... у цих мріях... вони випе­реджують свою Долю (це Леся напише цю Долю з великої бук­ви) вони бачать себе в майбутньому й саме в такому сеансі чи трансі мрії дозрівають, як личинка метелика у шкаралущі... ні, вони самі тоді творять свос справжнє "я".їх мрії завжди недосяжні. Вони далі гаснуть і в'януть."...B той час була для мене скрізь весна, вона була і в серці, і в природі, блакитні й білі проліски цвіли, і я втішалася весняними квітками так, мовби всі вони росли для мене... І я тоді жила..."Оце фрагменти Цієї єдиної у своїм роді сповіді братові іі сестрі. Що ж скажемо? Якби "Мавка" Лесі писала вірші у люд­ському світі, то вона написала б оці рядки. Всі квіти і вся весна для неї. Вони для неї, вона для них. Вона годі живе. Коли вона родилась і звідкіль, — вона не знає. Вона все була такою, як... Леся в ці місячні ночі її мрій.Але ж Мавка навчиться писати вірші. Багато дечого на­вчиться Мавка у людському світі, коли вона, не послухавши: Духа Лісовика, ступить ногою у цей людський світ, куди "...раз ступиш і пропала воля".Або як пише Леся у сповіді:"...Безсонні ночі минали швидше, ніж у сні коханім, снувались думи, пролітали мрії, а спогади з надіями сплітались в один вінок, були там лаври, квіти... були й терни, я потім те дізнала, тоді ж не чула — ніч зачарувала.Дуже часто такі візії геніїв сполучені із світловими вра­женнями. Пізніше "твереза психологія" опише їх, як так звані „зорові видива і сповидива", як спізнені відбитки і відгомони в очах на сильні світлові вражіння. Але чи справді ми знасмо при­роду цих дивних світел, що їх так виразно й часто бачать генії : очима своєї молодости?Так дозрівала душа Лесі!Переважає в неї краска синя, ясного світла, як весняне небо. Але очі в Мавки будуть мінятися, — як довідаємося далі із "Лісової пісні". У знанні таємного ми називаємо це "синьою святістю".620Як я писав про Шевченка, ця краска в нього полум'яно червона. Леся стверджує, що бачила безконечну синь. Вона тоді жила!"Ви старші, нічого про це не знали!" Ось як відслонюється щілинка від заслони таємного жит­тя Лесі.Цікаве й важливе свідоцтво про цю добу в житті Лесі і її „тайну" складає її сестра Ольга у своїх споминах. Сестра Ольга, найближча до Лесі віком, цс пізніша "Лілієчка" із кореспон­денції Лесі. Послухаймо її важливого свідчення:"Жаборицькі пісні, казки, різні повір'я звичаї, купаль­ські, жнив'яні і т. д. Леся добре пам'ятала і часто згадувала.З наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає народ­ні взори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже доб­ре розумілася на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки.Однак ще у Зв'ягелі познайомилася Леся з народньою творчістю й інших народів. У неї з братом Михайлом, неначе якимись "святими книгами", поруч із "Трудами" Чубинського, з наймолодшого віку були "Мифн классической древности" Штоля і "Сербські народні думи й пісні" в перекладі М. П. Старицького".Так пише сестра Лесі в живих і барвних спогадах про мо­лодість свою й Лесі. Подані тут факти яскраво підтверджують мою аналізу і психологічну інтерпретацію пізнішої творчости Лесі на основі переживань її молодости.Тут хіба доводиться підкреслити отой маловідомий факт, що вона із її нерозлучним братом Михайлом розпитувалася у грубезних томищах "Трудів" Чубинського, немов у "святих книгах".Це також доказ, що до великого свята в урочищі "Не-чімне" Леся була добре підготована і сприймала все, що там ба­чила як живе джерело отих книг, що їх читала з братом.Чи треба пригадувати читачам, чим були ці "Труди" Чу­бинського? Це важливе джерело до вивчення українського фолкльору. Воно чисте, свіже й несфальшоване пізнішими "ви­борами" і "доборами", чи "насвітленнями". Це правдива кри­ниця того всього, що Леся сама назве одним простим визна­ченням, як "релігія моїх предків". Не можу досить яскраво підкреслити, що це окреслення не моє, а самої Лесі. З ним стрі­немся у розгляді кореспонденції дозрілої філософської Лесі.Підхід Лесі до народньої мудрости, як до „святих книг", кидає світло на цю тайну її душі, яку так дбайливо зберігала від621„ока старших". Ствердження цих фактів є так само яскравим потвердженням тих моїх тез, що я їх писав у праці п. з. "Джере­ло сили української культури". Я назвав там саме фолкльор, як збережений живим у народі. Леся, хоч так прекрасно знала фолкльор, не включилася у вузький суто описовий етнографізм народницької школи. Вона, як і Михайло Коцюбинський у "Ті­нях забутих" предків", подас його в мистецько перетравленій формі чи то імпресіонізму, як у Коцюбинського, чи неороман­тизму, як я окреслюю стиль Лесі із "Лісової пісні".Якже це „мріяла" її „ота Мавка"? Тут, до речі, буде при­гадати філософську поставу до цього питання такого корифея романтизму, як наприклад, Новаліс. Наведім дещо, що наче створене для інтерпретації Лісової пісні", чи світовідчування молодої Лесі:"Я чував, що в давні часи тварини, дерева і скелі роз­мовляли з людьми. У мене тепер таке почуття, ніби вони щохви­лини знову збираються заговорити, і я ніби ясно бачу, що вони хочуть сказати".Це буде в Лесі:"Німого в лісі в нас нема нічого". Читаємо далі в Новаліса:"Є особливі душі й духи, що живуть в деревах, у крає­видах (ляндшафтах), каміннях, картинах. Краєвид слід розгля­дати, як дріяду та ореаду. Краєвид треба відчувати як тіло: Кож­ний краєвид — це ідеальне тіло для особливого роду духів".Дріяда — це за грецьким словом "душа дерев", або Мав­ка із "Лісової пісні"."Ореада" — це дух чи душа краєвиду, головно гірського. Це буде "Той, що греблі рве" у Лесі.Починаємо розуміти слово "мріла мені Мавка". Вона бу­ла й не була. Не була, як персоніфікована постать у драмі, але була, як жива істота, як душа дерев і лісу, що живе зачарована його красою й сама є частиною цієї красотворчої й жнттєтвор-чої "сили природи". Молоді генії мають свій власний світ широ­кий і безмежний, світ своїх таємних мрій. Вони самі його тво" рять і це тоді вони творять рівночасно своє "я" і свою Долю. Бо ж від їх рішення, від обраного напряму і змісту залежить все дальше їх життя. Так треба розуміти Шевченка, що "Доля вела його за руку". Насправді вів його власний талан і власна духовість, але ж він сам її творив... у бур'янах.Сповідь Лесі і ствердження сестрички дозволили нам за­глянути й відкрити, чи радше доказати "тверезим ученим лі­622тературознавцям", що справді такий світ існує. У такому стані живе тоді вся природа своїм життям.Тоді: "Німого в лісі в нас нема нічого".Тоді Леся мріє про Мавку й вона якось для неї справді іс­нує. Вона її жде, щоб її вигріти, щоб те, що вона бачить очима душі, сталося живою візією. Так появиться образ Мавки в її серці й вона носитиме в собі ціле життя. Зачарують її ті обра-життя, коли незнані нам сили підказують, що наближається кі-зи "на все життя". "А ви, старші про це не знали". Аж під кінець нець, вибухне ця візія в її сповіді, що зветься "Лісова нісня".Невисказана ніколи тайна її душі — це ота проста правда, що наша Леся ідентифікує себе із тією вимріяною Мавкою. Оце є тайна її місячних ночей. Тайна її ніжної і пречистої душі.Дядько Лев це не просто дядько Скулипський, але оживо­творений Володар Природи. Дядько Лев знає всю душу Приро­ди. Він розказує казки, „які ніхто не знає й не вміє". Дядько Лев розкриває перед нею те, що відчувало її серце. Вся Приро­да є прекрасна. Вся Природа є жива. Вона має свою невидиму зачаровану душу. Дядько Лев це знає й уміє ладнати людське життя із Природою. Це дядько Лев дасть Лесі фатальне чи бла­женне перестереження: „Залитися у світі природи, донечко люба. Не йди у людський світ. Там немає волі. Раз тільки сту­пиш і пропала воля".Але Мавка-Леся не послухала дядька Лева. Вона стала людиною. Вона пішла у людський світ. Але в цьому світі вона не перестане бути Мавкою. Вона буде боротися за все прекрас­не, благодарне, за все ідеальне. Цей свій світогляд, чи радше сповідь, висловить Леся так ніжно, щоб затерти межу між пое­зією і своєю "тайною". Вона боялася, що навіть найрідніші її не зрозуміють. Вона дотримала "тайни". Якби пішла ще малень­кий крок далі, то пропав би ввесь чар її зачарованої пісні. Ма­ленький крок від пОезії до правдивого світовідчування поета.І справді поезія є тією святинею, де може знайти захист переслідуваний "світом". Поезія сплітається нерозривно із глиб­шим усвідомленням життя, а на її вершинах... життя цілого все­світу. Тоді встають із духа поета нові об'явлення. Поет стається пророком. А Леся Кассандрою, Іфігепісю, Жанною д'Арк, Одер­жимою, чи найвірніще -— Дочкою Прометея. А в її молодості ці всі майбутні постаті дадуться звести до однієї...На руїнах Луцького замку буде Леся "бавиться... в "Жанну д'Арк". Ми пригляньмося цій несамовитій „забаві" молодої Ле­сі. Бо в людському світі Мавка "Лісової пісні" перемінюється в правдиву й живу Жанну д'Арк.623Дитина й революціяНе тільки таємничо прекрасна природа була колискою життя молодої Лесі. Вона немов "під шоломом сповита", щоб ужити лицарського образу із "Слова про похід Ігоря".В ранньому житті оточує її атмосфера конспіративио-ре-волюційпої дії українського національного життя її доби. Це не одна якась подія, але довга.родинна традиція, невід'ємна части­на життя цілої родини. Часті гості, які заїздили до садиби Коса­чів, це не тільки музики, вчені, драматурги чи письменники. Майже кожний із них попри свою "напівлегальну" культур­ницьку діяльність мав ще інші завдання виразно політичного й конспіративного порядку.Леся просто виростає в такій атмосфері. Зберім для унагляднення низку відомих фактів.Отже, пригадаймо перш за все улюбленого батька Лесі. У студентській молодості розповсюджує революційну літературу, а зокрема твори Шевченка, тобто заборонені й нелегальні ви­дання його поем. Це справді найбільше революційна література, яку можна собі в той час уявити. Своєї молодечої діяльності! Петро Косач не тільки не відрікся, а, навпаки, поглибив тільки свою конспіративність і добре крив її своєю видатною посадою. Вже знаємо, що був він членом конспіративної „Старої грома­ди". Вона працювала „трійками", але зустрічі „трійок" мусили бути криті численними іншими знайомствами й контактами", — як кажемо сьогодні. Різниця між зорганізованою „трійкою" й іншими друзями Косача не велика. Знаємо напевно, що і Старицький, і Лисенко були визначними постатями не тільки в музиці і драмі, але й у громадському житті цілої спільноти, де не було встановленої межі між „законним" і „незаконним". Одне і друге називалося „неблаґонадьожним" і так зветься досьогодні, якщо оте „воно" виявляється національно-державною свідо­містю.В родині напевно жила пам'ять дядька матері Якова Драгоманова, засудженого й засланого в Сибір за участь у повстанні декабристів 1825 року.Безпосередню зустріч із конспіративною діяльністю стрінула Леся в особах обох сестер свого батька — тобто улюблених тіток Лесі, які зі свого боку теж безмежно любили цю талановиту донечку свого брата. Були це Олександра Анто­нівна та Олена Антонівна Косачі. Обидві брали участь у револю-ційно-народницькому русі та зазнали арештів і заслань.Саме її тітку Олександру Антонівну арештували в 1879 році, як "скрайнє політично неблагопадійну особу" й заслали в624Оленську губернію, а в 1881 році в Сибір. Леся мала тоді дев'ять чи десять років. Потрясаюча для молодої душі подія знайшла вираз у першому вірші Лесі, ще дитини.Обидві ці тітки, перед арештами й після них, часто бували в гостях у брата, який сам собою і своїм домом був для них опорою й захистом у трудних хвилинах після арештів чи заслан­ня. Леся зазнає особистої втрати, спричиненої арештом і заслан­ням тітки. Сприймає це зовсім свідомо, чому й за що. Знас ж во­на долю Шевченка й безліч інших заслань, про які не могло не бути мови у зустрічах із „гостями" в домі Косачів.Найбільше "неблагонадійним" гостем буде сам Іван Фран-ко. Леся буде вже тоді молодою поеткою, — в 1891 році- Фран-ко вийшов з арешту. І от "кримінальника" приймає Петро Ко­сач. Губерніяльпого стану суддя був поза досягненням місцевої поліції й ось у зв'язку із цією візитою кличуть Петра Косача аж до... Києва, щоб дати йому "губерніяльне" попередження. Франко ловить тоді остенгаційно в іонів у ріці. Хто ж годен сказати, про що говорили вони з Косачем. Знаємо тільки "твердий" лі­тературний факт, іцо на ціле життя Франко мав симпатію для Лесі й піднявся редагування та видання її першої, ще також молодечої, збірки віршів.Леся зачарувала Франка. Отже віч-на-віч стрічає молода й доросла Леся не тільки дядька Лева в пущі, але живих, свідо­мих революціонерів і разом із тим...Віч-на-віч стрічає. Леся жорстокі факти поневолення Ук­раїни разом із всією чорною огидою терору, яку стрінемо... в „Боярині" в таких яскравих образах. Отже цей „побут" зазнала Леся вже з ранньої молодости і їй доведеться дорисувати тіль­ки декілька рис, щоб перенести акцію в добу Дорошенка. І тіль­ки декілька рис вистачило б, щоб події "Боярині" відбивали сучасність Симопенка, Мороза, Голобородька, й ім'я їм пре­славний легіон.Але ж сьогодні ми не годні собі навіть уявити, щоб хтось міг безкарно дати захист і поміч геніяльному поетові Голобородькові, що попав у "неб.тагонадьожні", якби він вернув із Си­біру в розцвіті свого незламного генія. Ще гірше! Ми не годні навіть уявити собі, щоб Василь Голобородько міг вернути жи­вим із своєї каторги.Чи здивує нас, що молода Леся буде "бавитися" в Жаннуд'Арк.Так, це нас глибоко здивує. Бо хоч багато дасться поясни­ти цією родинною атмосферою, то однак не той факт, що вона625так свідомо приймає свою долю, що більше, — так свідомо її сама творить.Молода Леся це не тільки замріяна Мавка. А хто ж во­на ще?

„ОТРОЧЕСТВО" ЛЕСІДитина зрозуміла, що ціле людське життя це боротьба із тюрмами й засланнями. Боротьба добрих і рідних, але чомусь то слабших і пригнічених проти могутнішого і злочинного во­рога. Так скоро „дитина" Леся знайде себе в центрі політичної й національної свідомости. В дев'ятнадцятому році життя напи­ше свій перший протест. Куди сміливіший протест проти приїз­ду царя і його вітання в Парижі напише Леся згодом.Гніт, тюрма, насильство над волею, криваві визвольні зма­гання, мучеництво Шевченка, таємність свідомого національно­го життя й повсякчасне насильство над вільною думкою стануть для неї ворогами цілого її життя. І де тут щаслива безжурна молодість? Не ходи. Мавочко, людськими шляхами, там немає волі. Раз тільки ступиш і скінчиться твоя воля. Але ж вона не Мавка, але людина.Ще малою Леся зачне бавитися в дорослих пюдей із свої­ми друзями й подругами. Кажуть психологи, що такі забави це приготування до життя. "Кермовані старшими" забави часто вбивають глибший голос чистої душі молодого втілення. Нас ці­кавить оця „забава' Лесі, яку вона влаштовувала сама без доз­волу, а ще важніше без відома "старших". Ви всі того не знали. Ще багато дечого не знаємо. Але сама Леся розкаже нам про одну із таких "забав". І тут справді знайдемо ключ до зрозумій-1 ня цілого її життя.Сценою цієї дивної драми буде замок у Луцьку. Його зга­дує Леся з неменшою виразністю, як урочище Нечімне, коли бореться з недугою, а думи про смерть до болю живо нагадують молодість. В 1909 році пише вона із Телави в Кахеті слідуюче:"...посеред міста ціле замчище з вежами, зубчастими му­рами, воно нагадує мені Луцький замок і моє "отрочество...". От­рок — це хлопець, що вчиться на лицаря на дворі князя чи зам­ку видатного лицаря. Леся навчилася бути лицарем на руїнах цього замчища. Вона пам'ятає не тільки замок, але якраз своє „отрочество", тобто час, коли в її душі вродився, виріс і закрі­пився ідеал лицарства. Ідея лицарства сильніше й повніше за­полонить її душу, як навіть чарівний світ Мавки із Нечімного. Побачимо в аналізі вершин її творчости, з якою силою живе в626душі Лесі саме ідея лицаря. Яка ж ця ідея в нашу добу, як саме любила вона вік лицарства, яку ідею цього лицарства видвигає вона, як наказ для своїх братів-сучасників, буде мова у цілості її творчости. Тут відмітім основний біографічний факт, що ідея, яку втілює Леся, цілим своїм життям пробуджується й заполо­нює її молодечу душу вже в такій ранній молодості. Це час її „отрочсства"."V дитячі любі роки, Коли так душа бажала Надзвичайного, дивного, Я любила вік лицарський.Тільки дивно, що не принци, Таємницею укриті, Не вродливі королівни Розум мій очарували.Я дивилась на малюнках Не на гордих переможців, Що сиеречника зваливши, Кажуть гордо так: "Здавайся!"Погляд мій спускався нижче, На того, хто розпростертий, До землі прибитий списом, Шепотів "Убий, не здамся!"Оце історіотворче "Убий, не здамся" пролупало в її душі у ранній молодості. Дивно це для самої Лесі, дивно і для нас.І ось Леся ідентифікуй себе духово з тилі лицарем, приби­тим списом до землі, який кидає в обличчя ворогові своє без­смертне "Убий, не здамся!"."І не раз мені здається, Що сиджу я у полоні і закута у кайдани Невидимою рукою.Що в руці у мене зброя Неполамана зосталась, Та порушити рукою Не дають мені кайдани.Глухо так навколо, тихо. Не шумить гарячка в жилах, Не вчувається здалека Дикий гомін бойовиська".627Леся описує тут не себе, але картину цілої своєї нації. І ось молода Леся знайде відповідь і раду, або інакше осиову-ос-нов для цілої своєї ідеології. Дочитаймо цю програму до кінця:"І холоне серце в грудях, Мов воно всю кров стеряло, Але поки я притомна — Стогін мій не залунас.Стогін мій не залунає, Я гукну, мов бранець-лицар: "Хто живий? Зійди на вежу, Подивись на бойовисько!Подивись, чи в полі видко Нашу чесну короговку? Коли ні, не хочу жити, Хай мені одкриють жили,Хай джерелом кров проллється, Хай умру від згуби крови. Будь проклята кров ледача, Не за чесний стяг пролита!..."Леся писала таке в Ялті 18-го листопада 1897 року. Вигля­дає це на спомин про дитячі мрії. А насправді це її програма для цілої нації. Програма її власного життя.Вона вийде на вежу й кине свій клич для цілої нації. Хто живий, ставай до бою, коли ще в полі видно пашу чесну коро­говку. Коли ж ні, вона не піддається ворогові. Що більше, — во­на прокляне раз на все в історії України кров, пролиту не за чес­ний стяг. Кров у службі ворога.Це прокляття пролупає голосно в її "Боярині". Проклят­тя заржавілим мечам, заржавілим рукам і заржавілим душам. Лицар не той, що бореться за свою даму, чи за свою любов, чи за свою службу. Лицар це той, що бореться за чесний стяг.А це ж і є основа основ ідеї священного героїзму.Бачимо її на вежі якогось замку, звідки видно бойовись­ко. Вже знаємо що це на руїнах замку в Луцьку переживала Леся таке своє "отрочество". Вона вчилася там лицарства. Ніх­то її не вчив. Вона вчилася сама. Правда, вона розпитувалася і слухала історії цілого людства. Всі діти вчаться про це у шко­лах. Але не всі діти сприймають ідеал лицарства, як свій на ціле життя, а ще важливіше в ідеалах лицарства шукають тих, і тільки тих, що проливають кров за чесну справу. Яких докумен­тів потрібно нам про молодість Лесі, коли маємо найживіші й найиравдивіші документи про світ молодої Лесі в її власній творчості.628Але існує документ ще важливіший, іще більше деталь­ний і живий. І знову ж діється драма на сцені Луцького замку. Вже знаємо, що Леся перебувала в Луцьку в роках 1878-1882, от­же у віці від семи до одинадцяти літ. Це і є вік найбуйніших мрій геніїв, коли із таїнства їх духового навантаження форму­ється в них, чи формують вони самі світі духовий світ на ціле життя. Я маю на увазі поему Лесі Українки п. з. "Віче".Забава в „Жанну д'Арк"Ці діти бавляться в конспірацію. Збираються в руїнах ста­рого замчища на таємні наради, встановлюють сторожу й таєм­ні кличі. Це все робили старші. Тут іще немає нічого дивного. Тут жде нас найбільша несподіванка. Леся організує "забаву" в історичну постать Жанни д'Арк. Очевидно, вчилася про неї в історії. Але ж від науки історії до особистої персоніфікації і глибокого утотожнення себе з такою постаттю ще далекий шлях. Котра дівчина не чула у клясі історії про Жанну д'Арк? Але ж тільки Леся взяла на себе таку ролю.Пригляньмо ближче цій молодечій драмі: "В дворі старого замчища-руїнп Зібрались ми на віче, все поважні, учені голови, гладенькі й кучеряві, і віком не малі, — якби зложити літа усіх, либонь століття вийшли б! Ми всі були на зборах, всі дванадцять. Обачні люди, тямили ми добре, що ми живем у небезпечний час: поставили сторожу біля брами, — як хто надійде, щоб давала гасло, — і раду радили. Таємне товариство ми закладали і ніхто з "великих" до нього доступу не мусив мати. Зложили всі обітницю врочисту ховати таємницю до загину".Здавалося, що це невинна забава у "великих". Було їх дванадцять. Знали вони, що небезпечний час, зовсім як "вели­кі". Мали разом сто років. Обачні люди. (Чи вже тоді Михайло звався "Обачний", чи може від такої ролі у забавах назвали його далі "Обачним"?)Але'забава розгортається стрімким урвищем вгору."...Ще ж до того була в гурті маленька Жанна д'Арк: тоненька, блідолиця, голосочок629бринів, немов дзвінок, її очиціблакитні блискавиці розсипали,злотистеє волосся розвівалосьмов орифлама. В нас її вважализа речницю великої снаги.Вона сиділа в замковій бойниці, 4неначе в ніші, і навколо неїбуло ще досить неба весняногов тій рамці кам'яній; західне сонцевінцем її голівку червонило.Вона держала слово, і багатовеликих слів у ньому поміщалось:братерство, рівність, воля, рідний край...так, так, те все було".Так, так, те все було насправді. І чи можна сумніватися, хто у цій "забаві" був Жанною д'Арк? Я не можу уявити собі кращого опису і кращого малюнку молодої Лесі, як оцю картиг ну, чи, по-малярському кажучи, автопортрет, який вона нам на­малювала. Складний малюнок. Є там і золото орифами, горію-че золото в полум'ях західнього сонця. І вінець довкола її голів­ки. Вінець червоний. І найсміливіша із усіх барва. Барва синіх блискавиць, які метали її очі. Так, це все було."Ще старість не прийшла, а все минуле не раз мені стає перед очима, і я дивлюсь так пильно, мов боюся, що більш мені не прийдеться побачить того садочка спогадів моїх, що міниться барвистими квітками при світлі мрій, мов при західнім сонці".Спомини важливі, плекані в душі мов заповіти молодос-ти. її власна віра і програма."Яка ж була мета у товариства? "Мета?" — "Великі" вже б не обійшлися без сього слова, ми ж були щиріші: в нас не було мети. Було завзяття, одвага, може навіть героїзм, і з нас було доволі"."Великі" сваряться за програми, "великі" сваряться за слова чи навіть часом за одне слово. Леся не любитиме ні про­грам, ні догматизму. Важливіша від усього воля дії, завзяття, одвага, навіть героїзм. Важлива дружність і любов. Почуємо від Лесі науку про любов найвищу. Чесна, справедлива справа знайдеться у коленому часі й кожному столітті. Важливе, щоб630між великими словами був... рідний край. Важливе, щоб не бути рабом, важливе, щоб не піддатися ворогові, щоб кинути йому в лице "Убий, не здамся!". Хіба ж не пізнати ворога? Хі­ба ж є сумнів з ким боротися?І що варта кожна програма, якщо за нею не буде золотої орифлами надхнення й одваги, а найважливіше таки героїзму Жанни д'Арк. Невже не знав король і лицарі, що їм робити? Кого воювати? Невже треба програми для оборони уярмленої батьківщини від жорстокого наїзду ворога й уярмлення? Ні! Потрібна Жапна д'Арк! Вона, що своїм надхненням засоро­мить лицарів і поведе їх на здобуття їх уярмленого міста, сама, перша вилізе на драбину, приставлену для настуїту на мур твердині.А програма?Програма відваги, революційного чину і навіть крови. "Гартовані ножі" були в тих співах, а в серці у співців була любов до тих "великих", що були малими на бенкеті життя. Летів той спів геть за зубчасті стіни і котився зеленими моріжками до річки, немов хотів поплисти за водою до вбогих сел, що мріли навкруги..."У програмі була любов і "свячені Ножі". В програмі бу­ла відвага і героїзм. У програмі... Лесі Українки.Ще потрібні будуть... сині блискавиці її "Ритмів"."Палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виховать, слова! Щоб ви луну гірську будили, а не стогін, щоб краяли, та не труїли серце, щоб піснею були, а не квилінням. Вражайте ріжте, навіть убивайте!"Така була програма Жанни д'Арк. В її словах будуть вогні й мечі і сині блискавиці, і гнів і любов. Буде на ній ли­царська, вимріяна зброя. Буде жертва власного життя. Буде золота орифлама. І буде "крик Прометея". Буде програма Ле­сі Українки, яка з одного образу родиться, в одному образі вміщається.Жаіша д'АркЖанна д'Арк визволила Францію з ворожої окупації. Жанна д'Арк була мужеською. Воювала мечем у лицарських боях, носила мужеський лицарський одяг і зброю. Жанна д'Арк631повела за собою лицарів. Жанна д'Арк перша пнеться на дра­бину під час облоги міста. Перша виставляє себе під удар во­рога. Жанна д'Арк передвіщує королеві перемогу. Що більше, це вона... Жанна д'Арк веде цього короля до тріюмфу.І ось ми бачимо Лесю, як стоїть на підвищенні в якійсь там ніші чи заглибленні муру й виголошує полум'яні промови до її лицарів. Напевно не бракувало там і брата Михайла. Бу­ло там їх дванадцять і якби додати ввесь їх вік разом, то може було б до сотні. Леся кличе їх до бою. Кликала до зброї за во­лю уярмленої батьківщини. Засуджує гнівом наїзника чужин­ця. Вирвати з неволі всіх ув'язнених. її лицарський загін знав уже її історіюЖанна д'Арк мала всього 16 років, коли вступила на славну арену історії. Не довго ждати для Лесі. Найкоротший шлях до справжньої боротьби. Це Жанна д'Арк у позиченому одязі й на купленому із збірки коні вирушає до... Шінон, щоб після пригод нарешті вдягнутися у вимріяну "білу зброю" ли­царя.Яка вбога ваша уява, літературознавці, що ще дотепер, ви не доглянули в поемі Лесі її справжньої сповіді, отакої спо­віді, як у листі до матері про Мавку. Але ж поема сповіщає про подію куди важливішу, ніж виглядання Мавки. Хіба ви приза­були історію Жаини д'Арк.Громада, чи вірніше лицарський загін, до якого за прикла­дом самої Жанни й жінок мусили приймати, добре знала драму, яку вони відогравали, хоч не всі вони усвідомлювали дійсність цієї драми в житті самої Лесі.Але ж і сама забава не кінчалася весело. Заповідає сторо­жа, що надходять "старші". Молода громада мусить сховатися у підпілля. І десь із-поза муру приглянеться вона тим старшим. І тут почнеться справжня драма дійсносте.„Старші" вертають із якоїсь корчми, підпиті, чи зовсім п'яні так, що не здібні просто йти, але виписують на своїй доро­зі кривульки подібні до літери „М"."...Все затихло миттю: "великі" йшли!... під муром притаївшись, ми бачили, як постаті незграбні, хитаючись та пишучи "мисліте", блукали по замковому дворі, — "великі" йшли з веселої беседи".Оце ті "лицарі", що їх має пробуджувати Леся до героїч-- ної боротьби. П'яні до того, що не можуть навіть просто ходитиІ632дорогою! Така тверезість дійсности могла б не раз назавжди за­кінчити всяке мрійництво про Жанну д'Арк. І тут пробудилася правдива Леся. Така дійсність не відібрала їй охоти бути правди­вою українською Жанною д'Арк в цілому її житті.Свої промови і ідеї доведеться їй хіба промовляти до оцього темного й лінивого гурту п'яниць. Важка це була проба й важка зустріч із дійсністю. Тут треба сили більшої за саму уяву дитини. Тут треба сили духового призначення людини. Клнча самого Духа нації.Драма життя Лесі не закінчилася смертю на вогнищі. Не стала вона перед судом, що допитував би її про голос Божий і про те, чи вищий цей голос чи суд, що судить Жанну д"Арк.А вона сама згорить на вогнищі цілопалення її життя як жертви. Безліч разів писатиме про оте дослівно внутрішнє спа­лювання під час великих творчих вибухів її найкращих і саме пророчих творів. Потім ішла втома виснаження, й часто навіть сам твір видавався їй тільки попелом, а не таким живим, як твір цей був у часі горіння. Ми вже читали, що вона боялася навіть як сприйме її родина, — а це ж найграмотніші і найближчі їй люди — отаку її сповідь як „Лісова пісня".Правда, вона переносила проблеми сучасности на історію, на далеке минуле, чи далекі країни, й це зм'якшувало вістря її... єретичности, чи взагалі „неправомишленности".Бо над усім тим лунав міцно її пробудницький голос, що закликав прямо до боротьби.Вогонь "найбільшої любови" спалював ціле життя Лесі.За її віщування не кидали на неї каменем, бо вони були перенесені в часи Кассандри. За її засуд митцям, що служать ворогові, не нап'ятнували її "божевільною ідеалісткою", ані не-реалісткою, бо вона перенесла свій засуд смерти для зрадників у добу „Оргії".Ні, не тільки для царської цензури було потрібне Лесі та­ке „перенесення теми" в іншу добу. Хоч би „в пущу" , де не тре­ба митців, ані мистецтва, — не те, щоб їх хоч розуміли. Свій гнів на заржавілі душі перенесе вона в добу Дорошенка. Щоб не затівалися, що опортунізм — це те саме, що зрада, це те са­ме, що духова смерть. Щоб не прокляли за те, що гірше за са­мого ворога вона лає й засуджує отих заржавілих душею рабів... Отих "старших", що вертаються п'яні із своїх "забав" тоді, як Леся "бавиться" в Жанну д'Арк, чи гірше ще... у пророчицю Прометея.633Ми вернули до молодости Лесі й до однієї засвідченої нею самою "забави". Хто із біографів записав би те, як бавляться малі діти, чи молоді... генії. Але ми зачинаємо розуміти, що тут ця незбагненна для літературознавців доля — невимірне незри­ме, — чи точніше "адриштам" таємного знання про душу люди­ни веде її за руку. Зрозумівши цю її долю і свідомо вибране зав­дання цілого життя, вернемо ще раз на хвилину до питання Жанни д'Арк.Чи зрозуміла тоді Леся до кінця, за що саме засудили Жан­ну д'Арк на вогнищі її "духовні судді"? В чому суть зудару та­кої національної героїні із народом, якому служила і за який вмирала? Чому засудили її на вогнище? Тут я питаю не амато­рів, але самих істориків. Жанна твердила, що відповідає тільки перед Богом, який надхнув її до віщування й до її визвольного чину. Це твердження найбільше розгнівило її суддів. За це зго­ріла Жанна д'Арк у 1431 році. В 1456 році засуд уневажено, але суддів не засуджено. Вони ж тільки помилялися. Чому було можливим, що їх помилка коштувала життя героїні, над цим не думали. Нові були володарі й нові політичні умовини. А в 1909 році, ще за життя Лесі, була Жанна д'Арк „беатифікова-на", а в 1921 "канонізована". Леся не ждала на її беатифікацію. Леся не буде ждати так довго на її беатифікацію визволеною українською нацією і тим Орденом Лицарів, що його Леся про­буджувала. І цей Орден не буде заперечувати факту, що про­рочиця має власний контакт із Богом і прямо перед ним відпові­дає. Ще вірніше перед Духом Нації, що на таке завдання Лесю Українку покликав.Тут тільки може початися вивчення біографії Лесі у фак­тах її життя, коли ціла його значимість ясна, як важлива части­на Духа Нації і його дії в самій історії України. І цілого люд­ства в його новому ладі.Леся писатиме в муках виснаження і смертельної хвороби, в гарячці від недуги і в гарячці надхнення, яку знають тільки найбільші генії.Доведеться їй, як тому лицареві з її молодечих мрій, затис­нути рану, притиснути міцніше панцер до грудей, щоб не так скоро плила з цих ран її сердечна кров.Але ж... вона полюбила вік лицарства у своїй ранній мо­лодості.І знала вона, що правдиве лицарство — це не розкоші темних кімнат і закамарків середньовічного замку, але бо­ротьба за „чесний стяг".634Починаємо розуміти, чому свою молодість називала Леся "отрочеством".Вона гартувала себе на лицаря.Великого Лицаря в колі Духа і Слави.ПлеядаНа межах її дозрілої молодости чи на вступі до самостійно­го літературного життя Лесі стрічаємо важливий в історії літе­ратури факт заснування нею гурту поетів, що назве себе кля-сичною назвою сузір'я „Плеяди"."Плеяда" — це гурт молодих поетів, головно студентської молоді, до якого допустили також деяких „старших", бо ж „ве­ликими" були вже вони всі. Цими "старшими" між молодим гуртом були Старицький і Лисенко. Допустили їх напевно не тільки тому, що це в їхніх домах відбувалися засідання і збори цього першого в добі визволення товариства, поетів.Ще багато там молодечої студентської психології, але це вже історія дорослої й дозрілої Лесі. Це вже твердий факт із іс­торії української літератури. Згадую про нього в цій студії із життя молодої Лесі саме з уваги на деяку перевагу того молоде­чого ще дуда, — оце "мірення сил на заміри", — за словами Міцкевіча, — яке побачимо.Молодий цей гурт, підіймає завдання, яке під силу хіба державній академії. Вони розгортають плян перекладів архи-творів світової літератури з метою засвоєння для українськоїлітератури всього того, що найкраще, найважливіше чи найви­ще у світовій літературі.Ось прізвища авторів заплянованих до перекладу: твори Шекспіра, Байрона, Бернса, Сервантеса, Вольтера, Гюго, Руссо, Бальзака, Беранже, Ґете, Гайне, Міцкевіча, Словацького, Коноп-ніцької, Ожешкової та численних інших. Повний список авторів заплянований до перекладів обіймає шістдесят п'ять прізвищ!Стільки мав завзяття зробити молодий гурт шістьох чи вісьмох молодих піонерів. У цій програмі видавання творів усіх народів знайдено й декілька з російської мови. Гоголя пере­кладала Леся із братом ще в Колодяжному під редагуванням матері. А от із цих декількох прізвищ робить московська крити­ка якесь буцімто "задовження" Лесі, чи переважаючи впливи московської літератури на неї. Саме зіставлення авторів осмі-шує ці жалюгідні тенденції імперіялізму в літературі. Леся ні одного дня не була в московській школі. Леся від ранньої молодости ненавиділа царат і ненавиділа усякий затиск волі в635цілому світі. Вона була чутлива на всі прояви тиранії в цілій іс­торії людства. Побачимо яскравий приклад цього ще в добу її молодечої революційности, саме у "Плеяді".Але покищо відмітим факт куди ганебніший, як самі зазі­хання на московські впливи й "задовження". Отже за 50 років культуроборчої "революції" цілі так звані "українські" академії не виконали ані частинки того пляну, що його бралася викона­ти "Плеяда". Що більше, навіть із московської мови не робить­ся перекладів на українську мову, мовляв, вони зайві. Жахлива нужда цього процесу ясна навіть сьогоднішнім яничарам у літе­ратурі. Ще менше зроблено в напрямі перекладів української літератури на чужі мови. Тут виключний монополь має москов­ська література. Україна дістає кришки із боярського стола Москви. Оце є та ганьба культуроборчого процесу на теренах "звільнених від царського гніту народів". Відчуття цієї крива­вої іронії історії знайдено у драмі Лесі ,,В домі роботи, в країні неволі".Тут наголошуємо тільки всесвітнє тло літературного жит­тя молодечої "Плеяди". Члени "Плеяди" обіймали думкою й душею справді все, що велике й високе в усесвітній літературі. І саме в тому їх европеїзм. При чому вони знали, що цей їх плян це тільки відповідь на найгарячішу й невідкладну погребу за­своєння для української літератури всього, що було виявом чи то висот, чи то тенденцій даного часу. Це тільки в тюрмі народів, чи в ще гіршій тюрмі людської думки можна дивуватися, що цей молодий гурт перекладав, наприклад, Вольтера. То невже ж твори Вольтера чи Руссо перекладені на українську мову?З яким лицем ці жорстокі кати української літератури й культури доторкають живої ще спадщини Лесі своїми кривави­ми руками, на яких кров кількох сотень поетів чи діячів укра­їнської культури. Ось вам, холопи малоросійські, святкування Лесі Українки на глум усій її ненависті затиску думки й тира­нії, а зокрема її ясному прозрінні справжнього обличчя Москви у "Боярині" чи "Лежанд де сіскль".Леся крізь ціле століття плює їм в лице, а вони удають, що грецько-римські чи орієнтальні сюжети Лесі, як, наприклад, в "Оргії", не до них відносяться, не про них мова в образах про­курора і префекта в "Оргії", а це ж клясична картина москов­ських культурнОборців для них написана. І все це москвоборст-во завдячує Леся... самій Москві, як навчають нас культурнобор-чі "побрязкачі".Нахабність такого москаля знаменито показана в поста­тях сьогоднішніх енкаведистів, а в часи Риму прокурорів і пре­фектів.636Ось її слова:„Нехай мовчать ,поки якслід навчаться поправної латиші!""Поправну латинь" замінює сьогодні "общепонятний" і тільки через нього дорога назовні, поки замовкнуть зовсім.Наперекір цим тенденціям сьогоднішніх і тодішніх "про­курорів" і енкаведистів Леся пляпус із своїм гуртком "Плеяди" здобути високі вежі світової духовости й інтелекту через перек­лад на початок 65 авторів.Цілу атмосферу життя у "Плеяді" характеризує найкра­ще власний лист Лесі до брата Михайла, написаний віршем в гумористичному дружньому тоні. Так мало таких радісних вір­шів у житті Лесі.Цей лист належить ще до духовости молодої Лесі й тому наводжу його для характеристики середовища „Плеяди" в цій моїй праці.Пише Леся із Колбдяжного до Києва; душею вона вже в Києві. Ось про самі переклади:"Еге ж! Переписала Я Гейнові пісні, Сиділа, як заклята, Над ними я три дні. Вже можу я сказати: Grace а Dieu c'est f ini! Бо вже та переписка Увірилась мені"."Переписати" — це в жартівливій мові "Плеяди" значить перекласти. А далі:"Тепера буду мучить Альфреда де Мюссе, І як поможуть музи. То подолаю все. Перекладу найперше Елегію Lucie Там Le mie prigioni А там і "Ночі" всі.Помучитись прийдеться З усім тим не на жарт, Алеж "козацька слава" Теж чого-небудь варт!.."Далі переходить Леся до інших справ „Плеяди":"Ну, як же там "Плеяда", Як справи йдуть у нас?637Чи "Музи співодайні" Навідують там вас?Чи будеш ти писати "Нечімнеє своє? А може, воно досі Написане вже є?Conseil legislatif наш Чи він вже не зібравсь? І як там делегат наш На йому пописавсь?""Уставодавча Рада" це зібрання "Плеяди" для її даль­шого оформлення. "Наш делегат" — це брат Лесі, Михайло. Тер­мінологія із французької революції "Консей лежіслятіф" тут зовсім невипадкова". Як побачимо молоді "члени Законодатної Ради" пильно студіювали історію французької революції, як най­ближчої для них в історії події важливої для поборників мос­ковської автократії.Стрічаємо в цьому листі важливу згадку про "Нечімне". Це доказ, що Леся і її брат жили цією темою. І ось Леся хоче, щоб саме її брат писав про те "Нечімне". Цей сюжет вони обго­ворювали. Леся питається про це, як про щось добре між ними відоме. Михайло мав уже написати те своє "Нечімне". А Леся? А коли Леся напише своє, вже знаємо. Але "мріє" воно для неї ціле життя. Снується й мучить її нерозладоване в душі, аж ви­бухне під кінець життя. Покищо вона хоче, щоб і брат писав "своє Нечімне"."Тепер, мій любий брате, Мій друже, прощавай. Та з Києва додому Хутенько прибувай.Твоя сестра Леся". (Березень. 1890)Так, це ще молода Леся. І я маю сумнів, коли ж зможу ствердити, що Леся вже не є молодеча.Коли ж насправді Леся перестала бути молодою? Далебі, не знаю. Мабуть на все життя залишилася вона Мавкою із Нечімного, чи Жанною д'Арк із Луцького замку.А коли ж літературознавство вимагає якоїсь суворої да­ти, то мені доводиться згадати її побут у Софії в Болгарії у її дядька Михайла Драгоманова, а після його смерти в його родині.З одного боку слід вважати що добу закінченням універ­ситетів Лесі. Це там у свого дядька, професора університету, складає Леся свої "докторати".638Його смерть залишила спомин так трагічний і болючий для Лесі, що довго вона не могла навіть писати про її пережи­вання до рідної матері.А відтак... настигли переживання, в яких Леся зрозуміла, що вона може перетерпіти більше, ніж вона думала.Маєте дату, літературознавці. Точну дату листа Лесі до матері з Болгарії.Леся зможе перетерпіти ще багато більше, ніж зазнала в Болгарії.Леся й постать Шарльотта КордеСвій лист у справах "Плеяди" до брата кінчить Леся при­вітом для всіх друзів із гурту."Коли ти жірондистів Побачиш де, Скажи їм, що усіх їх Віта Charlotte Corde!"Друзів із „Плеяди" називає Леся „жірондистами", а себе саму Шарльоттою Корде. Ця нова поетична ідентифікація Лесі з важливою й цікавою історичною постаттю саме тому, що це виразна ідентифікація самої Лесі, й вона заслуговує на розгляд.Рік 1890. Леся має вже 19 років. Лист із Колодяжного до добрих друзів й улюбленого брата, з яким лучить її безмежно багато спільних переживань, ідей і молодечих звірень з інтимних мрій. Лист кінчиться закликом до нього, щоб- вернув із Києва до Колодяжного. Лесі скучно без його товариства. Отже, це пи­ше ще молода Леся, але це вже не учениця гімназії, що знає популярну історію Жанни д'Арк. Це вже заавансована студент­ка історії, яка, — подібно як і її друзі того часу, — "мають у пальцях" — як то. кажуть студенти, — історію французької ре­волюції.Он що пасіонує їх революційні думки й душі. Між ними Леся, їх надхненниця, вітає їх із Колодяжного як їх "Шарльотта Корде".Хто ж це була Шарльотта Корде?Ввійшла вона в історію, — не кажу шкільну історію, — але університетського рівня поглиблену історію Франції як убивниця жорстокого тирана Марата. Вбиває його на побаченні, якого настирливо тричі домагається, простим кухонним ножем, що його купила за два франки на день перед спробами розмови із Маратом. Це сталося 13-го липня 1793 р., близько сто років перед написанням Лесею оцього автобіографічного листа.639Шарльотта Корде (1768-1793) походила із шляхетної, хоч зубожілої, родини й мала між своїми предками драматичного поета Корнея. Вихована на творах Вольтера і Плутарха, має в моменті її героїчного чину 25 років. Залишила "Листи до фран­цузів, приятелів законносте й миру".її вчинок виростає із власної надуми, із власного ідеаліз­му і прагнення врятувати Францію від дальших погромів і кри­вавих купелів під гільотиною коштом жертви свого життя через убивство кривавого чи божевільного диктатора, який здобув жалюгідну злославу саме погромами жірондистів. Багато із нихзнайшло захист у сусідній за морем Англії.Сама Шарльотта згинула на гільотині чотири дні пізніше."Вона навчила нас, як умирати!" — перейшла її слава до історії.Оце привіт й оце клич, й оце світ Лесі, на цей раз не серед молодих кучерявих головочок на замку в Луцьку, але серед уче­них "жірондистів".Ця важлива ідентифікація якось не заслужила на увагу дослідників ні на вільній еміграції, ні в під'яремній Україні.Хто ж це самі "жірондисти"? Це ті, що. розпочали рево­люцію в ім'я ідеалістичних кличів "Волі, Рівносте і Братерства". У згаданому листі пише Леся, що з трьох кличів найважніша Воля. Були це французькі патріоти, які не могли стерпіти тира­нії автократичної монархії як і цілої її перестарілої феодаль­ної системи. Боронителі приватної власности й вільного роз­витку промислу та торгівлі. Сам початок революції, — як це оцінюють історики сьогодні, — пройшов легко здобуттям Бас-тилії. Але згодом визвав цей процес необчислимі сили ще ради-кальніших елементів, які, разом з анархією та хаосом, сприяли жорстоким диктаторам і демагогам типу кривавих Марата й Робесп'єра. Зокрема необчислимими й жорстокими виявили се­бе злославні монтаньяри.Большевицька історіографія розцінює жірондистів і сам подвиг Шарльотта як „контрреволюцію". Шарльотта Корде — це "контрреволюційна змовниця".Ось у десятитомнику видання творів Лесі з 1963 року стрічаємо таку дрібним друком заувагу до нотки під "Шарльот-іа Корде:" "Буржуазна історіографія зображала Корде як рес­публіканку, яка вбивством Марата хотіла нібито врятувати ре­волюцію від "кровожадного анархіста", а саме вбивство — як героїчний, акт. Насправді цей терористичний акт був складовою ЧАСТИНОЮ контрреволюційної змови й мав на меті дезорганізу-п.и її революцію.Шарльотта Корде — агент контрреволюційного жірондистсько-роялістичного центру, який після Французької револю­ції підняв повстання проти якобінського конвенту. Корде при­була до Парижу з метою організації терористичних актів проти вождів якобинської диктатури і 13VII вбила Марата".Московське НКВД діє в історії регресивно. Його опришки знають навіть те, чого не знала сама Шарльотта. Вони знають, які то терористичні акти вона мала намір виконувати проти ДИКТАТУРИ. Вони в обороні ДИКТАТУРИ. Оборона респуб­ліки проти диктатури є „контрреволюцією". „Революція" — це ДИКТАТУРА вождів якобінців і очевидно монтаньярів.Московське НКВД допитувало б довго Шарльотту Корде, щоб призналася, які то ще контрреволюційні вчинки мала вона намір виконати. Як добре, що не було в той час НКВД і Шар­льотта, яка й не збиралася втікати, але заздалегідь була приго­тована на героїчну жертву, згинула на ешафоті, але без довгих московських тортур.Для нашого розсліду важливе ствердження большевиць-кої історіографії, що Шарльотта Корде — це яскрава контрре­волюційна змовниця й терористка. Он, як! А Леся ідентифікує себе з цією жахливою "контрреволюцією".Квод ерат демонстрандум. Що й треба було доказати!Доказ зовсім вірний з енкаведистського становища, тільки при чому тут уся їхня гльорифікація Лесі, як буцім то "револю­ціонерки" з їх становища? До тюрми з нею! На заслання! Як посміла вона утотожнювати себе з такою жахливою "контрре­волюцією"? Не республіканка вона, а просто роялістка! До тюрми з такою буржуазною націоналісткою, як Леся Українка!Скиньте маску, совєтські літературознавці! Ви насправді ненавидите Лесю й боїтеся її і тому у її століття, коли вже не можете знищити ані її творів, ані популярносте, тоді надягаєте на себе машкару вашої найогиднішої диктатури, проти якої Ле­ся ставила ідеал самопожертви й героїзму.Могло б здаватися, що це тільки епізод із світогляду мо­лодої Лесі в часі студентського духа. Але ж так не є! Це серйоз­на літературознавча проблема, бо ж стрічаємо в її дозрілому ві­ці цілу драматичну поему п. з. „Три хвилини", датовану рево­люційним роком 1905, в якому Леся Українка розвиває тему дискусії чи зудару жірондистів із монтаньярами в теоретичній ширині. Там монтаньяр робить донос на жірондиста за те, що він... засуджує Цезаря в історії.641Так, Леся була проти всякої диктатури. Як добре для Ста­ліна, Єжова, що Леся не дожила до їх часів. Бо вона, на сором усім яничарам, зуміла б його вбити.Обережно з похвалами молодої Лесі як "революціенер-ки"! Вона нею справді була, але в такому змислі як Шевченко, Міхновський, Франко, Олена Пчілка, Петро Косач і сама Леся.Дозріла Леся стане сама собою. Хоч живуть у її молодечій душі взірці різних героїнь історії, але її ріст і її завдання ще вищі.Леся, трагічна пророчиця Кассандра, побачить у "Леген­ді віків" жахливу дійсність своєї країни.Але покищо дивно вигострений зір Лесі бачить в історії героїзм жіночих постатей, коли вони своєю відвагою й посвятою засоромлюють мужів чи лицарів.Шарльотта Корде — це у психології молодої Лесі ще один вияв тієї самої ідеї, що її Жанна д'Арк.Визволити засуджену на ярмо націю! Вбити тирана! Про­будити націю до визвольної боротьби! Підняти на чин! Викоре­нити рабство з душі, із світогляду, з історії, з політичної дійснос-ти! Першою стати до бою! Рватися на драбину облоги, щоб пер­шою дійти до ворожого табору! Рукою власною, як треба, вби­ти найжахливішого тирана!Ні, ні, немає іншої молодої й іншої дозрілої Лесі. Вона все та сама вічно молода й героїчна. І не треба їй софізмів, програм, ні навіть догм філософії. їй вистачить її чисте серце, відвага й героїзм.Ні, ні, вона не Жанна д'Арк, ані не Шарльотта Корде, ні Іфігенія, — вона перейде в історію людства як вічно молода Леся Українка.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги