Віра предків наших

В БОРОТЬБІ ЗА ІДЕОЛОГІЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ(Літературно-ідеологічні есеї)Слово про Лесю УкраїнкуВиголошене 25-го серпня, 1963 року на урочистій Академії для вшанування 50-річчя з дня смерті Лесі УкраїнкиЛондон, Англія.Якби мені довелось якимсь одним образом чи символом схарактеризувати життя і творчість Лесі Українки, я навів би "Іфігенію в Тавриді", а потім "Кассандру".Я дуже вдоволений, що в програму нашої академії вклю­чено саме "Іфігенію в Тавриді" у формі літературного читання.642Нехай прозвучить це натхненне слово Лесі Українки, — ця інтимна і відважна сповідь її душі, — 50 років по смерті пое­теси, коли 1-го серпня 1913-го року, в Суромі, серед високих скель Кавказу догорів до кінця вогонь, — живий вогонь, — її полум'яного серця.Ясно і високо горів цей вогонь, мов торжественна жертва віщунів стародавної Геллади.Високо горів жертовний вогонь на вівтарі, на якому ста­ровинні мудреці поклали Іфігенію, коли-то богиня Артеміда за­тівалася на свій нарід за те, що він не був вірний власному героїзмові. Життя молодих героїв було потрібне Гелладі, а їх героїзм — це найвища вартість і єдина запорука її перемоги й величі в історії.Треба було жертви чистої, високої і благородної, щоб її вогонь розпалив свіже і ясне полум'я героїзму у серцях по­движників походу на Трою. Щоб приборкати навіть супротивне море, вороже їх походові, щоб погострити ум завзяттям, серце загартувати хоробрістю, а душу натхнути впевненістю, що Бо­гиня, захисниця жіночої чести, не буде більше гніватися на них у їх далекому поході.Тоді жерці '„брали Іфігенію, на цю високу, людську жертву тілопалення, подібно, як старозавітній Авраам готовий був пожертвувати сина Ісаака. Але Іфігенія, довідавшися про мету жертви, приймає її добровільно для добра і слави Геллади.І коли вже розпалився вогонь довкруги вівтаря і обняв Іфігенію перснем високого полум'я, тоді Богиня вирішила ряту­вати її благородне життя. Таємним і чудесним способом вона перенесла її понад хмарами на далеку Тавріду, — так годі на­зивався Крим, — і там серед самотности й величі скель, серед краси гаїв, серед високих дорійських колон Святині Артеміди, служила Іфігенія високою жрекинею Богині, самітна, задумана, вічно натхненна, чиста жрекиня. Вічний вогонь горів перед чу­десним образом у святині, — і вічний вогонь любови і туги за далекою батьківщиною горів у серці Іфігенії. Котрий із тих вогнів був сильніший? Котрий живіший? І там, на чужині, спа­люється її життя, призначене на високу жертву для божест­венної Геллади.Але, що я розказую? Чи зміст безсмертної драми Евріпі-да, чи, може, Ґете, чи може... життя Лесі Українки?Леся знала, що життя молодих героїв було і буде потріб­не батьківщині. їх героїзм — це єдиний скарб нації, єдина надія643на волю, єдина запорука життя. Щоб розпалити їх героїзм до білого полум'я чину і боротьби треба було перш за все власної жертви її життя, щоб ці ідеали ствердити, встановити, розпа­лити і здійснити в історії.Поетка українського рісорджіменту, поетка бойових забо-рол українського націоналізму, поетка високих веж лицарського ідеалізму, поетка твердинь і святинь Українського Духу!Не один раз пише Леся у листах до рідних і друзів про про­цес своєї творчости. Щось спалюється в її грудях у дослівному значенні цього слова. О, ні, це не тільки гарячка недуги. Це ще міцніша гарячка творення, — це сильне внутрішнє горіння, що спалює її життєтворчі сили, немов вогонь жертовного костиря. Після того, — як сама пише, — вона виснажена, обезкров­лена, бліда як папір, — але знову збирає сили духові й фізичні, щоб у короткому часі здобутися на... нове горіння, на нову пое­му, чи драму,... жертву,... містерію творчости.Вже в ранній молодості зустрічається вона із фактом люд­ської жертви на вівтарі ідеї. Заслання на Сибір було в традиції її родини ще від повстань декабристів. її тітку вивезли в Оло-нецьку губернію 1879 гюку, коли Леся мала дев'ятий рік, а за два роки вона довідається, що її вивезли ще далі, па Сибір. Про цю "Сибір неісходиму" вона знала не тільки із поем Шевченка. Сибір була в її родині, в її молодості, Сибір серед краси і бла-женности волинської природи, над синім плесом Нечімного Озера.У сріблисто-брилянтових росах весняного ранку сивий Дідусь-Лісовик, володар всієї волинської природи, отак навчати­ме, пробуджену до свідомости, лісову Мавку, чи, може, Лесю:Лісовик:...Ні, дитино, я не держу тебе. То Водяник в драговині цупкій привик одвіка усе живе засмоктувати. Я звик волю шанувати. Грайся з вітром, жартуй із Перелесником, як хочеш, всю силу лісову і водяну, гірську й повітряну приваб до себе, але минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля, — там жура тягар свій носить. Обминай їх доню: раз тільки ступиш — і пропала воля! Необачна молода Мавка із соснових борів Волині вже вранній молодості ступила на людські стежки, якими не ходитьволя.Дивно людські були забави молодої Мавки. Вона бавиться з дітьми у "Таємний Союз" на руїнах старого лицарського зам­ку, свідка давньої величі і слави України. Вже там слухає Леся таємного голосу Долі. Серед своїх ровесниць була Жанною д'Арк, пробудницею й натхненницею лицарства для оборони батьківщини, що була у смертельній небезпеці. Дивні бувають забави у дітей. ї невдовзі цей голос прозвучить і серед старших. У вірші "Надія" буде це голос ще малої дівчини проти вивезен­ня на Сибір її тітки за службу і відданість ідеї.Цієї високої відданости життя для нації вчить її вже рідна мати, Олена Пчілка, разом із азбукою мистецтва поезії. Вже в Києві, разом із дітьми Лисенка, в його родині й у Старицького, вчиться молода Леся азбуки драматичного мистецтва у забавах в театр. Адже і старші "бавилися" в оцей театр, коли було забо­ронене українське слово, а приватні чи аматорські представлен­ня, були єдиним засобом плекання слова і мови. Леся знала, чим кінчилися оті дивні "забави" старших у "таємні товариства". І вже в цьому малому театрі Лесі грали п'єси про Ахілла і про лицарів середньовічних, що боронили ладу і покривджених. Звичайно, був там теж репертуар Старицького, а може й режи-серія, але молоді актори воліли самі складати чи імпровізувати в цьому свої діялоги. Дивні бувають замилування до забав у ді­тей.Каже Шевченко, що доля веде нас за руку. Доля Лесі взяла її за руку так само скоро, як і Шевченка.Організація молодих письменників "Плеяда", що її засну­вала Леся в 1889 році в Києві, скінчивши 18 років життя, це вже не забава. Це справжня молода академія, що ставить собі за завдання опанувати висоти світової літератури й перекласти около ЗО великих письменників. Вони цей плян справді почали здійснювати навіть у друкованих виданнях. Леся пише для своїх сестер підручник "Стародавня історія східніх народів".Іван Франко визнає Лесю Українку готовою до бою за свої власні висоти вже в 1892-му році, піднявшись видати її першу збірку віршів "На крилах пісень". Леся ледве переступи­ла межу повноліття, коли Іван Франко так достойно визнав її жінкою, що годна носити лицарський меч мужчин.Меч її натхненного слова!І Леся кидається в бій, немов шукаючи хороброї смерти.І хоч зранена смертельно, вона притискає міцніше панцер до грудей, "щоб кров затамувати", але не кидає бою ані на хви­лину, готова все... до жертви найвищої.Але таємна рука богині Долі забирає її з краю, мов Іфіге-645нію із жертовника, веде її в щораз довші подорожі за кордон, чи не по всій Европі, а далі й до Єгипту. Ці подорожі за кор­дон рятують її не тільки від недуги, а й від неминучого арешту і заслання. її арештували тільки раз у 1907-му році, разом із Ли-сенком та іншими представниками української інтелігенції під час найсильнішої нагінки царату проти українства.Богиня призначила Лесю на службу у святині. А була ця святиня не тільки в Криму, а всюди там, де перебувала Леся. В кожному місті ішла Леся насамперед до бібліотеки і там змага­лася із всесвітньою думкою за власний образ, за власну висоту, за власні ідеали.Всі літературознавці погоджуються в тому, що Леся Ук­раїнка на справжніх висотах своєї думки була незрозумілою. її філософія і світогляд ще зовсім не досліджені. Не маємо ще то­мів праць про „Лісову Пісню", „На полі крови", „Адвокат Мар-тіян", "Кассандра", "Оргія" чи "Камінний господар". А кожна з цих драм — це окреме питання, це висота, здобута за висотою, це досягнення, а часто етап в історії української думки й ми­стецтва.Існують томи чи й ціла література про Гамлета", чи "Фав-ста". Від часів появи "Бурлядор де Севілля", 1617 року, існує величезна література на тему Дон Жуана. Мольєр, Жорж Санд, Байрон, Ленав, Шов і ціла плеяда інших, більших чи менших, писали про Дон Жуана. Леся дає українську і справді лицарську відповідь на це питання, дає порівняльні студії на цю тему. Ми тільки починаємо усвідомлювати собі велич Лесі у світовій лі­тературі.Не легкий був шлях Лесі, не легке священство Іфіґенії. Самітна, до краю безнадії й туги довецена, Іфігенія пробує вчи­нити самогубство. Але поборює цю думку, бо така смерть негід­на для неї,... дочки Прометея.Не знаємо, як глибоко сягала часом депресія, чи змучення Лесі, але знаємо напевно, що у хвилинах найвищого натхнення вона не один раз заявляє у своїх віршах і драмах, що вона... дочка Прометея. Йому вона вірна, до нього молиться, так як Шевченко молився до нього на скелях Кавказу, як давніше Ге-те, як пізніше Франко і як Леся, його вірна й горда дочка і жре-киня, і як потім, вже за наших часів, будуть співати гимни Про-метеєві... українські повстанці."О, батьку наш, Прометею І нас клюють за вірную ідею, Та не орли..."Це від тих духових велетнів України українські повстанці навчилися співати гимни Прометеєві, як його сини! Сьогодні646можна говорити про український Прометеїзм, як про національ­ну ідеологію. І коли розкують його із скель Кавказу, тоді нову добу в історії цілого людства почнуть, чи вже почали, сшш Роз­кованого Прометея!Ми ніколи не забудемо, що цей божественний вогонь натхнення добувала для нас Леся серед мук ностальгії, серед безсилля, серед рабства, серед темноти, серед обскурантизму і опортунізму, щоб вогнем її жертви цей вогонь божественного героїзму у наших серцях навіки розпалити.Один із новіших критиків Лесі назвав її нещодавно на сторінках „Визвольного Шляху" Лицарем Духу.Якщо наші святкування 50-ліття з дня її смерти мали б причинитися до встановлення її культу, а на такий вона понад усякий сумнів заслуговує, то я назвав би її Високою Жрекинею Святині Українського Слова і Духу.Леся писала:"Важка твоя спадщина, о Прометею!" А ми скажемо сьогодні:Благословенна твоя спадщина, о батьку наш, Прометею!Сьогодні вже нікому з українців не треба доказувати про тверду ведмежу лапу московської цензури над українською лі­тературою. "Соцреалізм" в Україні це, перш за все, цілковитий контроль української літератури, навіть штучно витвореної "процесом соцреалістичної совєтської літератури", яка друку­ється українською мовою. Крім загальних обмежень та утисків з боку "керівництва партії", ця українська література, навіть соцреалістична", підлягає ще безпосередньому наглядові "спе­ців" місцевих обкомів, себто місцевих сатрапів, що виконують спеціяльні завдання в ділянці „літературної політики" Москви.Історична заява Івана Дзюби підтверджує нашу тезу. Наприклад, про "Літературну Україну" він висловився так: її редагують "як стінгазету районного відділу міліції". Отже, на­віть не обласний комітет, а просто районовий відділ міліції ви­рішує про те, що має бути друковане, що відкинене, що має бути, а що не сміє бути в... "процесі соцреалістичної літератури єдиного совєтського народу", себто — єдинонеділимої Москви.Не. знаємо точно, хто вирішував про долю творів Лесі Українки, що появилися у десятьох томах, але можна думати, що якась "вища влада". Вона й вирішила, що в українськійСТРАХ МОСКВИ ПЕРЕД ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ(Літературознавчий есей)647літературі не може існувати такий твір, як драма Лесі Українки "Бояриня". І так нахабно з "повного видання" творів Лесі Ук­раїнки викинено один із найголовніших її творів — драму "Боя­риня". Здавалося б, що хоч у цьому академічному виданні "Тво­рів у десяти томах", в якому надруковано й переклади, статті та листування, знайдеться місце і на наймаркантнішу, з ідейно-національного погляду, драму Лесі Українки, хоч би для акаде­мічної пристойносте. Але таку пристойність московська "куль­турна революція" вже давно потоптала, доказом чого є палення українських бібліотек та систематичне винищування пам'яток української культури.Лесі Українки, очевидно, не можна викреслити ані з на­м'яті українського народу, ані — з якої б то не було — історії літератури. І тут московські большевики застосовують добре відому рецепту для померлих "клясиків", яку найкраще з'ясо­вує Іван Дзюба у випадку В. Симоненка:"Вони хитрі, вони любитимуть, бо знають: ненавистю можна вбити тільки живого, а от любов'ю можна вбити і по­мерлого".Отже, вони "люблять" також і Лесю Українку, дарма що вона ненавиділа москалів кожним фібром своєї істоти. З "любови" до неї назвали навіть один театр у Києві іменем Лесі Ук­раїнки і грають у ньому... п'єси московською мовою. Так глум­ляться вони з Лесі Українки, яка в „Оргії" каже, що мистців треба радше власною лірою вбити, ніж дозволити їм служити чужинцям своїм мистецтвом. Але дія для цієї драми відбува­ється в стародавній Греції і хоч Леся Українка вказала пальцем на Москву, але не назвала її поіменно, і тому московська цензу­ра дозволила ставити цю драму на "русском язьіке". Натомість, як побачимо, інакше є з драмою "Бояриня" і московські "куль­турні революціонери" вирішили засудити „Бояриню" на смерть, мовляв, такої драми взагалі не було!Щоправда, цей твір був надрукований у повному виданні творів Лесі Українки в 1926-30 роках із вступом Драй-Хмари, але саме за це московська "культурна революція" на початку 30-их років засудила Зерова і Драй-Хмару та багатьох інших і вислала їх на Сибір, а саме видання усунула з усіх бібліотек. Отже, можна припускати, що тим разом видання творів Лесі Українки було під контролем не тільки "Літературної України", себто районового відділу міліції на вул. Орджонікідзе ч. 2, а й якогось вищого центру плянувальників "культурної революції". Там і вирішено, що в інтересах повного "воз'єднання" і прогре­сивного небуття української нації „буржуазна націоналістка" Леся Українка не повинна була написати такого твору, отже648"Бояриню" слід уважати за твір "неіснуючий". Його "не било і нєбудєт!".В чому ж річ? Леся Українка продовж цілого свого жит­тя у всіх своїх творах гостро засуджувала московський гніт і рабство в Україні, хоч дії її творів могли відбуватися в Єгип­ті, в стародавній Греції, в Палестині чи в катакомбах Риму. Проте в усіх тих драмах представлена українська дійсність, і визвольна боротьба України, в зумовленій цензурою мистецькій формі, перенесена на фон іншх країн та іншої доби.Коли єврейський раб у єгипетській неволі, каже, що не хоче мати нічого спільного з єгипетським рабом, бо він (цей раб), якби був вільний, будував би ще більші святині для прославлен­ня величі Єгипту і на глум єврейському богові й на знищення Ізраїля, то Леся Українка мала тут виразно на увазі питання т. зв. спільного фронту з московською соціял-демократією, отже таким способом перестерігала перед згубним "спільним фрон­том" з москалями так само, як робили це політичними заявами "буржуазні націоналісти" Франко чи Міхновський. Саме з цен­зурних причин в цій драмі Леся Українка не могла поіменно назвати московського рабовласника. Це дає можливість москов­ським большевикам різними "поясненнями" і "коментарями" спотворювати правдивий зміст творів Лесі Українки, мовляв, вона боронить тут "загальнолюдські принципи" і це не стосу­ється до "улюбленого старшого московського брата". Іншими словами, коли Леся Українка илює тут москалеві в лице, він ще може "обтертися", вдаючи, що це кому іншому, а не йому.Але вже ніяк не можна нього зробити з. "Бояринею". Тут безпосередній vnap Лесі Українки в лине самій Москві. Від пер­шої до останньої снени цієї драми Леся Українка називає і гань­бить саме Москву. І хоч ця драма написана в 1910 році, проте вона особливо правдиво змальовує сьогоднішню Москву. Ось саме тому цей твір "пролетарської революціонерки", "передо-вички соціялізму" і т. п., як називає її Москва, не міг появитися у повному виданні її творів навіть 50 років після її смерти.Підкреслюючи ганебність московської "культурної рево­люції", цей злочинний в історії культури факт, спробуємо ко­ротко з'ясувати ідейно-моральний і політичний зміст "Боярині" Лесі Українки.Почнемо фрагментом політичної дискусії між двома пер­сонажами цієї драматичної поеми. До дому значного козацького старшини Олекси Перебійного загостив молодий нарубок Сте­пан у московському боярському вбранні. Степан — з походжен­ня українець, у цьому домі його радо вітають, убачаючи в ньо­му майбутнього свого зятя — в Перебійних є дочка Оксана. Ін­шої думки про Степана — Іван, молодий козак, син Перебійного.649Він ненавидить рабство і вислужництво Москві; сучасні янича­ри назвали б його сьогодні "буржуазним націоналістом". В дис­кусії боярин Степан намагається виправдати опортунізм свого батька. Він каже:"Нема при чім нам жити на Вкраїні. Самі здорові знаєте, — садибу сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини. Були ми з роду не дуже маєтні, а тоді й ті невеликі добра утеряли. Поки чогось добувся на Москві, мій батько тяжко бідував із нами. На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне.Іван: Мав кому держати!Лихий їх спокусив давати слово!"Дискусія з гостем загострюється і її пробує злагіднити батько Івана."Перебійний: Тоді ще, сину, надвоє гадалось, ніхто не знав, як справа обернеться... а потім... присягу не кожне зрадить... Іван (вронігно): Та певне! Краще зрадити Україну!Степан (спалахнув, але стримався):Не зраджував України мій батько! Він їй служив з-під царської руки не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони. Іван: Та звичайне,однаково, чиї лизати п'яти, чи лядські, чи московські!..."Дискусеія за гостинним столом уже розгорілася і батько пробує стримати агресивність сина, спрямовану проти Степана — жениха-боярина. Але Іван невгамований, далі лає "яничара-боярина"."Іван: Батьку! Що там замазувать! Кажімо правду! Се річ не власна., се громадська справа!Якби таких було між нами менше,що, дома чесний статок протесавши,понадились на соболі московські,та руки простягнули до тієї"казни", як кажуть москалі..."650Тут уже й мати Івана не витримала — "сіпає сина за по­лу", щоб гостя-жениха не ображав. А гість ще раз пробує захи­щати батьків опортунізм чи зраду:"Степан: Не задля соболів, не для казниподався на Москву небіжчик батько! Чужим панам служити в ріднім краю він не хотів, волів вже на чужині служити рідній вірі, помагати хоч здалека пригнобленим братам, єднаючи для них цареву ласку. Старий він був обстоювати збройно за честь України...Іван: Ти ж молодий, —чому ж ти не підіймеш тої зброї, що батькові з старечих рук упала?"В цій дискусії Леся Українка показала нам двох типів: Івана — молодого козака-самостійника, чи інакше — "буржу­азного націоналіста", що рішуче твердить, за словами Івана Франка, що не час ні москалеві, ні ляхові служить; Степана, що вже примирився з режимом і рабством та захищає опортунізм, іншими словами — сучасного "прогресиста". Захищаючи свій опортунізм, він навіть покликається на історію "Каїна і Авеля", словом — він "гуманіст". Послухаймо, що він відповів Іванові, чому не візьме з батькових рук зброї і не виступить проти Москви?"Степан: Як поясню тобі?.. Коли ще змалку навчав.мене з письма святого батько, то він мені казав напам'ять вивчить про Каїна та Авеля. "Мій сину, а не з тьмяним, на тремтячи мов Каїн, небесному Отцеві одповісти. коли тебе спитає: "ле твій брат?" мовляв, пильнуй, щоб міг ти з ясним оком, А як же можу я на Україні здіймати зброю так, щоб не діткнути ніколи нею брата?... І невже мушкет і шабля мають більше сили та чести, ніж перо та щире слово? Ні, учено мене, що се не так!"Ось яку "розумну" відповідь дав Степан Іванові в оборо­ні рабства. Іванові ж не дали продовжувати дискусії, перервали батьки, що в Степані бачили свого майбутнього зятя. Справді, Оксана, дочка козака, стала жінкою Степана-боярина. І розпо­651чата в хаті козака Перебійного дискусія продовжується уже не на словах, а в самій драматичній дії, в самих подіях із життя "Боярині" (Оксани) в Москві.Така сама дискусія могла б відбутися і сьогодні за якимсь "круглим столом". Якийсь сьогоднішній "боярин" може теж покликатися на "Каїна і Авеля" уже в більш модерній формі "прогресизму" і служити Москві за "самообдурену совість", щоб шляхом "реалітетів" добиватися полегші перш за все для себе самого, а потім і для "меншого брата", "обдуреного бур­жуазними націоналістами", в ім'я братерства і марксівського універсалізму й космополітизму (замість перестарілої для "про­гресистів" історії про Каїна і Авеля). Тут можна покористува­тися ще й "єдинокровністю старших і молодших братів", навіть і авторитетом Риму, який — мовляв — також шукає шляхів до порозуміння...Драма ж "Бояриня" Лесі Українки глибоко розкриває істоту яничарства і рабства. Ідеологія хороброго козака Івана — це ж ідеологія Лесі Українки, доказом чого є ціла дальша дія, ціла драма "Бояриня". Саме тому Москва засудила цю драму і усунула її порядком "культурної революції". Далі побачимо, як Леся Українка безпощадно розбиває всі ілюзії і самозабріханість тодішнього "реалітетника" Степана.Степан переїхав із своєю дружиною, Оксаною, до Москви і це дає нагоду Лесі Українці повністю виявити непримиренні різниці між Москвою і Україною як у національно-культурних звичаях, так і в етично-моральних та ідейних поглядах. Нас, без­перечно, перш за все цікавлять політичні події.І ось до Степана, що й сам походить із козацького роду, приїхав у Москву гість, точніше — вістун з України. Він пробує намовити Степана вжити своїх виливів для захисту своїх земля­ків в Україні, бо ж Степан, буцімто, для цього й служить цареві. Розгортається ось яка картина:«Степан (уводить гостя-козака):Ось тута поговорим, пане-брате, бо знаєш, там... тут буде захисніше. (Оглядає сіни герез двері, потім замикає двері на замок. Сідає з гостем далі від дверей. Розмова ведеться неголосно).Великі чиняться там кривди, кажеш?Гість: Та там такі напасті, що крий Боже! І просвітку нікому не дають Московські посіпаки! Все нам в очі тією присягою тичуть...652Степан: Правда,що присяга таки велика річ. Гість (голосніше):Чому ж вони самі забули Бога? Степан: Помалу, пане-брате, ще підслуха якийсь слуга.Гість: Та правда... я й забув...(Тихше) Ми присяги не хочемо ламати, але нехай же цар нас оборонить від тої галичі.Степан: То трудна справа.Адже когось він там дерн<ати мусить для нагляду, а всі ті воєводи один від одного не ліпші. Звісно, за ними й інші всі порозпускались...Гість: Послав би цар з українців кого,в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти, що здавна і цареві служать вірне, і рідний звичай вміють шанувати.Степан: Нас не пошлють...Гість: Чому?Степан: Бо нам не вірять.Гість: Отак! та ви ж тут наче в ласці'Степан: То тут на очах, а з очей спуститинас на довго не зважаться. Так, часом не надовго послати, посилають, і не самих, а вкупі з москалями... Щоб воєводами настановити, того не буде й зроду!Гість: Не здивуйте ж,що ми відкинемось до Дорошенка!Степан (робить рух рукою, мов xoze затулити гостеві уста): Крий Боже, пане-брате, що ти кажеш?Гість (схаменувшись):Та часом зірветься з досади слово... Найгірше, пане-брате, догаряє оте, шо нам не вірять... Мій свояк . Черненко, знаєш?(Степан потакує головою) Так був уклепався, шо ледве-ледве вирвався з душею!653Степан: Чорненко? Він, здається, з найвірніших царевих приятелів.Гість: То-то й ба!А хтось там наклепав при воєводі, що ніби він послав у Чигирин листа якогось. От було біди! Що жінка плакала, в ногах валялась у воєводи...Степан гірко всміхнувшись): Є прислів'я брате: «Москва сльозам не вірить!»Гість: Щира правда!Проте знайшлись такі, що помогли...Степан: Се хто ж? Гість: Побрязкачі».Тодішніх «побрязкачів» сьогодні називаємо «яничарами»; ця назва прийнялась в Україні, де яничари розплодились цілою хмарою, бо ж сьогодні — доба масовости. Все, що колись ще за московського царя відбувалося індивідуально чи виїмково — тепер має масовий характер. Також і технічні знаряддя янича­рів сьогодні вдосконалені. Вже й самі «реалітетники» не спро­можні заперечити існування тих «яничарів», бо ж маємо автори­тетне підтвердження Івана Дзюби:«В той час, як один «добрий чоловік» у Кремлі офіційно розділив усю творчу інтелігенцію на «чистих» та «нечистих», і на виконання цього зловісного жарту літературні яничари ки­нулися уточняти списки: кого в рай, кого в пекло, — В. Симо-ненко пише вірш «Покара» — про щастя бути вигнаним з раю».Яничари в українському народі були й будуть так довго, як довго існує і буде існувати українська визвольна боротьба, аж врешті ( за словами В. Симоненка, діждуться «зсуканої пет­лі», яка чекає їх із рук розгніваного народу. А покищо вони сповняють свою ганебну ролю на службі «атечсства чужого». Безсмертну характеристику дає їм знову ж таки Іван Дзюба:«І тут на перешкоді стоїть величезна й тупа сила інерт-ности, збайдужіння й громадської деморалізації, народжених добою Сталіна і живлених сьогодні, з одного боку — безпробуд­ним фарисейством, а з другого боку — тим мелодраматігчним скепсисом, у який залюбки і «вишукано» тікають від тяжкого громадського обов'язку, тікають із лінощів, зі страху, і при слі­поті; жалюгідним скепсисом мудруючого раба, який хоче сам себе обдурити і вдає, буцімто, так захоплений грою в парадок­си, що й не помічає ярма на шиї...».654Леся Українка саме примушувала самообдуреного раба помітити не тільки своє ярмо на шиї, а й свою зраду рідного народу.Звичайно, московські большевики в таких випадках вда­ють, що це стосується до часів царської Москви, а сьогодні, мов­ляв, нові володарі Кремлю — просто «білі янголи» з раю, що принесли світові «мир», «волю» і «братолюбіє»... Леся Українка геніяльно розкрила кожну Москву і її характеристика аж над­то яскраво стосується і до сучасної большевицької Москви. І хоч Москва сьогодні вже свідома того, що вона не може викрес­лити з історії Шевченкового «Сну», проте пробує викреслити «Бояриню» Лесі Українки. Вона добре знає, що це твір «буржуазно-націоналістичний», себто самостійницький, протимосков-ський. Московські большевики можуть «простити» Лесі Українці різні «ідеологічні помилки», тільки не її характеристику Моск­ви, яку вона дала у своєму пророчому прозрінні.Степан-боярин, вірний підданий московського царя, на­віть у своїй хаті не може вільно говорити з гостем, бо боїться своєї тіні. Москва висилає в Україну когось з українців тільки під суворим контролем, як ось тепер бригаду Колосової за кор­дон. І «Москва сльозам не вірить», для цього тепер є заховані в кишенях мікрофони, навіть тоді, коли вдають, що говорять із кимсь «у чотири очі». Сучасні закордонні «реалітетншш» ще не відчули цього на власній шкірі, тому й драма Лесі Українки ще нічого не навчила їх.З невблаганним реалізмом української історії Леся Ук­раїнка доводить конфлікт у «Боярині» до логічного завершен­ня.В Україну не можна вислати листа, не можна передати хоругви для церковного братства, не можна допомогти навіть грішми своїй родині в наглому випадку, бо «вони там наклада­ють із Дорошенком», за словами Степана-боярина. Це діялось за царя, потім за Сталіна і Хрущова, це саме діється і тепер, за Брежнєва-Шелєпіна.Багато треба було фактів і часу, щоб Степан-боярин по­бачив своє рабство і зненавидів його разом із самим собою, його улюблена дружина Оксана-бояриня, єдина його надія і розрада в житті, в'яне як українська квітка в сибірській тайзі. Зближа­ється її смерть і вона лишає Степанові свій заповіт...І тут маємо картину неперевершеного, в ідейно-мораль­ній силі, священного героїзму — фінал драми, в якому Леся Українка дає відповідь на найважливіші питання і сумніви Степана, а частинно і його дружини Оксани: це питання геро­їчного обов'язку супроти Батьківщини...Оксана вмирає. Вона задивлена в заходяче сонце і мріє Побачити ще Україну, де «світить там ясніше як тута сонце». Щоб привернути їй надії, Степан обіцяє поїхати з нею до бать­ків в Україну, де вона оживе й одужає: «Степан: Не журись Оксано,Ось хутко знову побачим, як там світятьі сонечко і місяць на Вкраїні. Оксана: Се-ж як? Хіба умру? Тоді запевнедуша полине... Степан: Бог з тобою, люба!Чи ж я би про таке тобі казав ?Надумав я поїхати з тобоюв гостину до твоїх. Оксана (іронігно): Велике діло,що ти надумав! Цар думки відверне. Степан: Цар пустить. Вже ж тепера на Україніутихомирилося.Оксана (гостро): Як ти кажеш ?Утихомирилось? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму — ота руїна? Отак і я утихомирюсь хутко в труні.Степан: Ти оживеш на Україні.Москва ж не може заступити сонця, зв'ялити гаю рідного, зсушити річок веселих.Оксана (понуро, уперто): Годі, не кажи.Нікуди я тепера не поїду. Степан: Чому ж ? Оксана: Не хочу.Степан: Що се ти, Оксано?Мені аж дивно! Що се ти говориш?Оксана (розпалившись, підводиться):А я дивую, ти з яким лицемзбираєшся з'явитись на Вкраїні!Сидів-сидів у запічку московськім,поки лилася кров, поки змагання велося за життя там на Україні, —тепер, як «втихомирилось», ти їдештого ясного сонця заживати,шо не дістали руки загребущі,та гаєм недопаленим втішатись.На пожарищі хочеш подивитись, чи там широко розлилися ріки від сліз та крови?...Степан: Ти тепер картаєш...А як сама мені колись казала, шо ти прийняти можеш тільки руку від крови чисту?Оксана: Правда, я казала...Ми варті одне одного. Боялись розливу крови, і татар, і диби, і кровоприсяги й шпигунів московських, а тілько не подумали, що буде, як все утихомириться... Степане, дай руку! Степан: Се навіщо? Оксана: Ти не хочеш? Степан: Ні, чом же (дає руну Оксані).Оксана (дивиться на свою і Степанову руки) От, здається, руки чисті, проте все мариться, що їх покрила не кров, а так... немов якась іржа... як на старих шаблях буває, знаєш?(Пускає його руку і лягає знов. Говорить по­вільніше, млявіше, з перервами) У батечка була така шаблюка...вони її закинули... ми з братом знайшли... в війну побавитись хотіли... не витягли... до піхви прикипіла... заржавіла... Отак і ми з тобою... зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві... Степан: Ти, Оксано, вмієшзарізати словами без ножа. Оксана: Та тільки ж се я вмію, більш нічого. Що-небудь же і я повинна вміти... (Мовгання)Заржавіла душа — оце отой найбільший докір, що його може кинути улюблена дружина своєму чоловікові, вмираючи: ми «обоє ржаві». Аж тут Степан заломився, він признається, що його справді душила «страшна змора», що він справді ніс «не­видимі кайдани» і щасливішими були ті, хто хоч хвилину щастя зазнав у боротьбі. Так закінчилася дискусія, яку почав був буйний, молодий козак Іван, брат Оксани, в першій дії. Отой656657козак Іван, якого тепер московські загарбники і їхні слуги-яни-чари назвали б «українським буржуазним націоналістом», виг­рав цю дискусію не тільки в драмі Лесі Українки, а також і в історії України.Леся ж Українка, отой «єдиний мужчина» в добі раннього пробудження революційних настроїв, як назвав її Іван Франко, справді вміє зарізати словами без ножа. І вона це зробила у сво­їй драмі «Бояриня»: без ножа «зарізала» отого опортуніста, «прогресиста», «гуманіста», згенависника збройного чину і ре­волюції, теперішнього новітнього яничара.Але саму хвору, засуджену на смерть Лесю, найбільш бо­ліло те, що українській національній революції вона може допо­могти тільки словом, тому й кликала:"Слово, чому ти не твердая криця! Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здіймає вражі голови з плеч?"Навіть московсько-большевицьким ватажкам, що не зна­ють ні сорому, ні чести, не вдалося зробити з »Боярині« (з до­помогою своїх «коментарів», »пояснень« і фальшувань) твору, що був, мовляв, »під впливом ідей марксизму-ленінізму«, як це вони роблять з іншими її творами. Згадуючи про цей твір в «Історії української літератури« (Вид. Академії Наук Україн­ської РСР, Київ, 1955), «Редакційна колеґія« обмежилася тільки таким «ствердженням*: »У 1910 р. в Генуані (в Єгипті) Леся Українка написала драматичну поему «Бояриня« з історії Росії і України другої половини XVII стол. В творі правдиво відобра­жено патріярхальний побут московських бояр, але в цілому драма письменниці не вдалася. Всупереч історичній правді, в цьому творі ідеалізована українська козацька старшина. В дра­матичній поемі не показано, що возз'єднання України з Росією відповідало заповітним прагненням українського народу...«Отже, знаємо, чому »Бояриня« з погляду московсько-большевицьких ватажків »не вдалася«; бач, у ній не »показано« того, що вони проповідують. У тій драмі Леся Українка, мов ножем, ріже й шарпає нерви заглушеної на дні душі совісти яничара. Саме цього вона хотіла, з погордою кинувши у вічі яничарам:«Ви заржавілі душі!«І москаль, який відважився, знущаючись над пам'яттю Лесі Українки, назвати в Києві театр її іменем і ставити в ньо­658му п'єси московською мовою, вже не міг відважитися залучити »Бояриню« до «повного видання« її творів. В цьому не тільки вияв брутальної сили і насильства Москви, а також і доказ її страху перед безсмертним твором пророчиці Лесі Українки.»УБИЙ, НЕ ЗДАМСЯ!« (Ідеологічна стаття)„У батечка була така шаблюка... Вони її покинули... ми з братом знайшли... в війну побавитись хотіли... не внтягли... до піхви прикипіла... заржавіла... Отак і ми з тобою... n зрослись, мов шабля з піхвою... навіки..."Леся Українка відкриває, що не тільки меч у піхві ржа­віє, але ржавіють душі, немов козацька шабля, закинута десь на стриху.„Заржавілі душі! Степан: »Ти, Оксано, вмієш зарізати словами без ножа.«" Безжалісно ріже без ножа Леся Українка своїх ріднихбратів, кидає їм цей жорстокий, образливий, але правдивийвиклик:„Ви є заржавілі душі!"? Ініціятива Зборів СУБ-у для торжественного відсвятку-вання 100-літньої річниці з дня народження Лесі Українки збі­глася з ініціятивою Канадської УBAH у тому самому напрямі.Президент Канадського УBAH проф. д-р Ярослав Руд-ницький уже чином здійснив цю ініціятиву своїми доповідями на Міжнародньому З'їзді Літературознавців у Бордо та від­криттям Академічного Року, присвяченого Лесі Українці з ра-мени Европейської УBAH. Інавгурація добра й авторитетна.Наша громада, звикла до того роду святкувань і відмі­чень, могла б подумати, що це ще одне з чергових. Ще одне, яке відбудемо достойно і святково, як велику імпрезу україн­ської культури й духовости. Напевно вона добре й діловито відгукнеться, постануть комітети й відбудуться за встановле­ною вже традицією високого рівня академії.659Але для ініціяторів цілого року, присвяченого Лесі Ук­раїнці, не в тому справа. Рік Лесі Українки — це не тільки лі­тературне чи культурно-національне свято. Це бойова акціяпід наказом найважливіших завдань нашої визвольної боротьби. іЄ в житті і творчості Лесі сила й висота ідеалістичного героїзму, які потверджені і здійснені цілістю її життя, які ста­ють наказом дня, наказом сьогодні у краю й на еміграції. Що більше, передова фаланга лицарів волі й суверенности нації уже її здійснює у краю.Це її безсмертний клич, кинений у вічі катові: »УБИЙ, НЕ ЗДАМСЯ!«Починаємо розуміти, що є така духова сила, перед якою ворог мусить скапітулювати. Він сильний тільки так довго, як довго в душі його жертви панує страх за своє марне життя, як довго цей страх дає йому силу і владу над його рабом. Коли Шевченко кликав своїм „Заповітом" «кайдани порвіте!«, то він вірив у дійсне повстання після його смерти. Він передсказував нам не поетичне натхнення, ані не символічну метафору, але мав на увазі дійсний зрив із дійсним ламанням і рванням віко­вих кайданів. Справді, маси селянства, що були на його похоро­ні, так його розуміли. Не загорілася тільки іскра спалаху, якої боявся царат. Проголошено знесення кріпацтва, яке мало вти­хомирити ці буревійні і грізні настрої. Треба було „Братерства Тарасівців", щоб визволилися вони від страху у власній душі. Є зворушливі описи тієї духової волі й того незрівняного щас­тя, яке запанувало в їх душі тоді, коли вони, визволившися від страху, заглянули відважно в лице смерти і... дивне диво... від­чули дійсність безсмертности своєї душі й духа народу. Немов вогонь розгорівся в серці. Мов діти вони цілувалися так, як ці­лували дослівно брат брата й було в них велике свято. Так ви­разно описує це свято визволення від страху смерти їх натхнен­ня славний, хоч іще мало відомий, Іван Липа.Отже, це є та сила, що давала перевагу над ворогом кожній великій і святій справі в історії людства. Я потребував би томів, щоб це показати. Але правда стає самозрозумілою, коли її відчути серцем. В історії Визвольних Змагань маємо багато безсмертних прикладів цього святого вогню, який горів у душах отих бійців, що я їх назвав гордим словом Лицарів Монсальвату.Скінчився вже той час, коли боязливі і прогрижені гнил­660лю опортуністи пробували нас учити, що це жертва для жертви й що вона даремна". Що більше, ці зухвалі дегенерати почали навіть обвинувачувати тодішній провід, мовляв, він злочинно вислав на смерть стільки то синів України. Краще було б, щоб члени проводу сиділи в запічку й заждали поки їх визволять ангели альянтів на чотиримоторових літаках, які в той час бу­ли останнім чудом техніки. Від того часу винайшли люди і Швидші від звуку „Фантоми", але на визволення цими „Фанто­мами" доведеться ще довго ждати в запічку колгоспному рабо­ві, в холодному на цей час запічку, обгортаючи ноги ганчір'ям. Чи, може, тепліше робітникові в місті в довгих чергах за хлі­бом? Правда, він може загрітися, бігаючи від хвостика до хвос­тика, але рабом залишається.Леся Українка має для них прекрасне слово. Заржавілі душі!Отак якби меч, яким бавилися діти, знайшовши його на стриху, прикипів до піхви й не можна від іржі навіть витягну­ти його на світло, отак... заржавіли наші душі, — кажуть герої Лесі в „Боярині".Заржавілі душі! Оце є той клич, що його треба сміливо кинути як образу у вічі цілій еміграції, чи напевно більшій її частині. Заржавілі душі, які говорять іще про самостійність і суверенність, але якось так тужливо, як про нездійсниму мрію за синіми хмарами, як сказав хтось до мене на згадку про са­мостійність і суверенність української культури. Я ж говорив тоді тільки про культуру! Заржавілі душі!І той голос, той клич „Убий, не здамся!" доходить до нас з України. Приносить його легіт вітру з Мордовії, якимись не­збагненний дорогами вбиває він гординю ворога, й чудом чує­мо той голос навіть із глухих казематів Володимирської тюр­ми. В'язниця Шевченка, дозволю собі ствердити, була готелем першої кляси, в порівнянні з модерними казематами. Я не змен­шую тим духової величі цього Титана визволення, до якого Ду­ха молюся, але голий факт, що кинення ворогові у вічі оцього клича „Убий, не здамся!" — це не менший героїзм від того, що до нього саме накликував сам Тарас Безсмертний.Але вже Леся Українка розуміла його, як невідкличне завдання її днів, і саме тому й саме тоді написала свою драму п. з. „Бояриня".Москва, яка своїм звичаєм привласнює після смерти пи­сання її ворогів, щоб таким піднесенням на п'єдесталь притупи­661ти вістря їх революційного заклику, пробувала зробити це з Ле­сею Українкою. Видала її твори й назвала декілька благонадій­них установ її вповні неблагонадійним іменем. Видала, але не відважилася видати „Боярині".Як же це? Чейже „Бояриня" відноситься до часів геть­мана Дорошенка, до давньої, бо вже трисотлітньої історії? Бо­ротьба велася проти царату. Як же ж це? Після трьох сот років тріюмфу т. зв. „возз'єднання" Кремль боїться опису подій із-пе-ред такої самої кількости років.Страшна є сила Лесиного „Не здамся". Вона безстрашно й без надії на друк у царських умовинах пише цю драму, щоб показати правдиву Москву. її вислужник не може голосно го­ворити у своїм власнім домі, бо боїться... своєї власної служби. Он як! Боярин боїться своєї власної служби і стін своєї кімна­ти. Сьогоднішні „бояри", чи пак яничари, теж бояться... мік­рофонів.І всю ту зловіщу сіть страху й забріхання, лукавства, обдурювання, зради, посіяного недовір'я брата до брата про­риває у тріюмфі оцей єдиний дійсний і безсмертний клич: „У-бий, не здамся!".Ми чули його в Симоненка. Ми чуємо його в писаннях живих письменників, ми чуємо в цілій захалявній літературі.Не забудьмо, що слово „захалявна література" походить від солдатських чобіт самого Тараса Шевченка. Це там він хо­вав двадцять сім зшитків свого слова, яким ми живемо досьо-годні.Чи ж би? Живемо? Чи я не збрехав, пробачте за слово?Чи ми читали, що треба сталити обух? Що треба вже го­стрити сокиру. Чи ми не читали його „міту" про сокиру? Ми, що лаємо УПА за її „жертву для жертви"? Ми, що ждемо на „відповідний час" або по-вченому на сприятливу коньюнктуру реалітетника (шановного складача прошу добре написати ор-тографію цього вченого слова „коньюнктуру").Леся Українка вчила нас погорджувати й ненавидіти рабство. Рабство в усіх видах. Явне й духове. її герой буде мо­литися „Прометеєві", щоб не вживати слова „раб". Того Тита­на, що творить нову людину, над якою не має влади ніякий ти­ран чи злочинець.У чому ж таємниця сили Титана Прометея?662А в тому, бо він знає про те, що він Безсмертний. Отже, ніяка сила не зможе його зламати. Загляньмо до оригіналу тра­гедії Айсхіля. В сьогоднішніх поетів захалявної літератури не­одноразово, замість Титана, стрічаємо слово „НАРІД".Цей український нарід є тим безсмертним Титаном, яко­го не зламає й не знищить ніякий деспот, ані тиран.„Мій нарід є, мій нарід був і буде" — звучить прометей-ська заява Симоненка. Я чую цей голос у численних місцях ук­раїнської поезії сьогодні.Це голос Лесі Українки, який пояснює нам оце чудо мо­лодої генерації в Україні.Хоч писала Леся про Єгипет, чи про Грецію, чи про аме­риканську пущу, де гуртувалися біженці від гніту й затиску, чи про Палестину часів Христа, чи про римські катакомби, то все думала вона й писала про визволення України.Чи друкували „Бояриню", чи ні, то все одно її голос лу­нає навіть із її обкроєних творів. Він же в кожному подиху її натхнення. І якже сильно в її „Кассандрі", „Оргії", чи у спо­конвічному шумі її найріднішої „Лісової пісні".От чому цей рік Лесі не буде тільки традиційним свят-" куванням великої поетеси, але роком духового гартування, ро­ком духового переродження заржавілих душ. А нікуди правди діти, що ця іржа таки закралася в наші душі.От чому Рада СУБ-у на останньому засіданні ухвалила ще в цьому році видати „Бояриню" Лесі Українки, а далі й ін­ші її твори.

ПЕРЕКЛАДИ ГИМНІВ РИҐВЕДИ І ДУХОВИЙ СВІТ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ( Порівняльно-літературознавча студія )Вперше в українській літературіЗнайомість із літературою старинної Індії відіграла і далі ще відіграє велику ролю у формуванні численних ідей і ідео­логій Західнього світу зокрема в літературі і філософській думці. Слід ствердити нову добу в історії європейської духо­вости саме під впливом цього знайомства. Воно припадає на кінець 18-го та ціле 19-е століття. Цей рух був пов'язаний силь­но із романтизмом, хоч саме цей зв'язок вимагає ще глибших порівняльних дослідів. Тут вистачить згадати братів Шлєгелів663і самого Ґете в німецькій літературі та великого титана люд­ської мислі, яким був Артур Шопенгауер. Він твердив, що „Упа­нішади" були розрадою його життя і будуть розрадою його сме­рти. Була це в нього настільна книжка, дуже недосконалі пе­реклади французького ученого Анкетіля Дюперона на латинсь­ку мову.Цей же Анкетіль Дюперон відкрив і переклав уперше священні книги Зороаштріянців, це є „Авесту", яку з небезпе­кою життя і пречисленними пригодами привіз із Індії. Виста­чить мабуть згадати, що це саме в тій книзі, себто в його пере­кладах „Авести" стрічаємо в Европі вперше слово „арійський" і „арієць". Відомо, що це не саме слово, але цілий комлекс по­нять і ідеології, які відіграли важливий вплив на формування релігійно-філософської думки 19-го століття.Знайомість із Гимнами Ригведи надходить дещо пізніше, бо аж у половині і другій частині 19-го століття. Монументаль­не шеститомове видання цього архитвору індо-арійської думки й віри разом із коментарем Саяни кладе основу під наукове вивчення і дослідження цього пам'ятника, яке ще далеко не закінчене.Жалюгідне перекручення розуміння Слова „арійський" як „німецько-ґерманський" з боку Гітлера сильно послабило за­цікавлення учених тим предметом після другої світової війни.Разом із проголошенням свого монументального видан­ня, той сам Макс Мюлер у своїй славній доповіді у Лідсі кладе ; основи для порівняльного релігіознавства як науки, яка згідно із його переконанням змінить історію цілого світу.Щоправда вже Анкетіль Дюперон у коментарях до свого видання Авести сягнув глибоко до порівняння чи впливів орієн­тальної мудрості на християнізм, але поза кругом висококвалі­фікованих спеціялістів ці піонерські намагання залишилися за­бутими. На українську літературу й духовість цей твір мав вплив через „Слов'янську Мітологію" Миколи Костомарова. Костомаров познайомився з цим твором через його німецький переклад Кльойкера, який він наводить вже на перших сто­рінках своєї основоположної праці. Тут доводиться мені при­гадати моїм читачам уже відмічений мною факт, що цей твір Костомарова був спалений церковно-царською цензурою і — не знаю, скільки примірників залишилося на світі. Один напевно у Британській Бібліотеці.Про старосанскритську літературу існує ціла величезна гора праць в усіх мовах Західньої Европи, в тому об'ємі студії і переклади „Гимнів Риґведи". Тут надуживаю довірености чи­тача, який справді мусить мені повірити, що це таки справді ці­ла гора.Стрічаємо відгуки цього велетенського руху і в україн­ській літературі. Крім згаданого вгорі Костомарова, Франко був обзнайомлений із деякими течіями Цього річища із вираз­ними слідами і засвідченнями в самій його літературній твор­чості та наукових працях. Зокрема важливою є тут його гли­бока дослідницька праця про „Варлаама і Йоасафа", що яв­ляє собою християнську травестію буддійської теми. Україн­ська література може бути гордою, бо саме в ній стрічаємо о-дин із дуже вчасних перекладів цього твору, який кружляв по Европі.Про шляхи, якими мотиви індійських байок дісталися до його популярного „Лиса Микити" написав я окрему працю дру­ковану у „Визвольному Шляху" з нагоди 50-ліття його смерти.Якщо йдеться про переклади із санскриту то слід було б тут відмітити декілька творів перекладених Хоткевичем і Ріттером. Це вже 20-те століття, коли європейська орієнталістика зібрала преобильне жниво.В ділянці орієнталістики ми можемо з гордістю відмітити справді титанічної міри ученого, яким був Агатангел Кримсь­кий. Це сучасник Лесі, її приятель, з яким вона листувалася у важливих питаннях творчости, а зокрема у справі ідеоло­гії її твору „В катакомбах". Однак Кримський займався вив­чанням Близького і Середнього Сходу. В наукових кругах Ев­ропи, я стрінувся і засвідчую величезну пошану, яку для пра­ці Агатангела Кримського мають польські і західньо-европейські учені.Про розміри впливу сходознавства, а зокрема старосанс-критської літератури на Европу, я писав в окремій праці під заголовком „Ренесанс панарійської мислі".Всі ці міркування і завваги вказують на важливість вив­чення і засвоєння отих високих веж арійського духа і віри, що ними є Ригведа й Авеста.Саме тому переклади Лесі декількох гимнів Риґведи за­слуговують на дбайливу увагу. І то не тільки тому, що це пер­ші і досить вчасні переклади цих гимнів в українській літера­турі, але перш за все тому, що знайомість із світом історії,665культури і релігії Сходу мала — як виявиться — величезний вплив на саму її творчість. Вважаємо Лесю Українку славною передвісницею отого руху, що я його проголосив як ренесанс панарійської думки.Якби одним словом довелося мені підсумувати всі мої студії до питання і боротьби за світогляд і ідеологію Лесі, то я мусив би ужити добре відомого окреслення для великих і вільних духів:Леся Українка була ІЛЮМІНАТОЮ, себто „ПРОСВІТ­ЛЕНОЮ".Духова просвітленість Лесі Українки, високе окреслення провідних духів історії людства має виїмкове значення для зро­зуміння усієї творчости Лесі, для сучасної а ще більше для майбутньої історії духовности й культури цілої нації і тому за­слуговує на доглибне вивчення.Переклади Гимнів Риґведи Лесі Українки були написані вперше як частина, а саме ілюстративна частина її підручника „Стародавньої історії східних народів".Манускрипт цієї історії має дату 1890 р. Вона появилася друком у бурхливий час 1918 р. в Катеринославі заходами її сестри Ольги Косач-Кривинюк. Ця обставина, що книжка була друкована у вогнях революції, заважила на її долі так, що прак­тично це рідкісне видання є зовсім недоступне для дослідників не тільки на Заході, але й у Краю вона належить до найбільше рідкісних „білих круків".Під кінець життя, як довідаємося далі, Леся відредагу­вала первісний текст цих перекладів і в такому виді він був о-голошений у виданнях її творів, а зокрема в найновішому де-сятитомнику „Твори в десяти томах", том другий, Київ 1963, ст. 291-299.Видаючи журнал „Орден" у Авґсбурзі в роках 1945-46, я довідався, що тексти цих перекладів мають на руках високо-шановані сестри Лесі, Ольга і Ізидора, які в той час перебували в таборі Сомекасерне. Вони ласкаво погодилися дати нам текст цих перекладів для друку в журналі. Сестри Лесі знали про мої переклади із „Риґведи" оголошені в цьому ж журналі та у збір­ці віршів „Повстань Перуне", як теж про мої досліди і праці в ділянці санскритології і це викликало їх довір'я, щоб передати до друку ці цінні скарби у надто на той час скромному, цикло-стилевому виданні „Ордену". Для мене це була велика радість, бо переклади стали прикрасою і гордістю піонерського видан­666ня. А була це „доба циклостилю" в літературному житті емі­грації того часу.В таборі Сомекасерне не було ані тексту Риґведи, ані ін­шого критичного матеріялу для провірки тексту чи звірення його з оригіналами. Однак вже тоді я набрав певності!, просто із самого їх читання і мого знайомства із Ригведою, що це не є переклади, але свобідна композиція, як мені здавалося, на ос­нові декількох перекладів на європейські мови. Я вирішив ие ждати на „кращий час" для дослідів і критично-літературних завваг та з радістю друкував вибір цих доручених мені текстів. Будь що будь, вони вже самі собою засвідчували любовне від­ношення Лесі до престаровинних Гимнів Риґведи і я радів, що вже Леся високо цінила ці гимни і намагалася їх пізнання здо­бути та поширити серед народу.Я завважив теж змісця те, що я назвав тенденцією до популяризації і цій тенденції приписав наявні в перекладах пропуски тих мітологічних і ритуалістичних реалій, якими ряс­ніють оригінали гимнів. Але саме в такому виді вони ближчі для негайного зрозуміння їх основного змісту, для відчуття їх первісно-потужньої поетичної сили й висоти лету її крилатих творців-поетів і віщунів рівночасно.Проте нездійснені в той час текстологічні досліди пе­рекладів Лесі мучили мене часто як довг супроти неї, а ще більше супроти української історії орієнталістики. Моєю пра­цею про „Лиса Микиту" Франка та ось цією студією пробую цей довг, як то кажуть, малими „ратами" сплатити.Першим питанням мого досліду було знайти оригінали цих західньо-европейських перекладів Риґведи, які послужили основою для вільної композиції Лесі. Тут я „у себе дома" і з легкістю далося мені ствердити, які переклади Риґведи були видані друком у часах творчости Лесі Українки.Для ясности наведу їх повні заголовки: А. Langlois, Rigveda ou Livre des hymnes 4 Vols., Paris, 1848-51.H. G. Grassman, Rig Veda ubersetzt, 1876 etc. A. L. Ludwig, Der Rigveda, Deutsch mit Commentar etc, 1876-88.Моє власне враження, що маємо тут до діла із компози­цією на основі декількох перекладів, було ще скріплене завва-гою редакції у десятитомнику творів Лесі до цієї справи:Том 2-ий, ст. 365:667„Перекладаючи, поетеса користувалася німецькими та французькими перекладами гимнів „Риґведи".Отже, така була загальна огйнія дослідників творчости Лесі необоснована дійсними дослідами.І саме в час дослідів і провірки тексту Лесі із відомими на той час перекладами у французькій і німецькій мові вияви­ли дивний факт:У своїх перекладах Леся не спиралася на жодний із наз­ваних текстів. Всі вони надто далекі від її перекладу. Ще мож­ливо й умовно найближчим виявився найбільше поетичний і найвільніший переклад Лянґлюа. Але й у цьому випадку вияв­ляються зовсім послідовно проведені пропуски усього матерія-лу навантаженого чи то суто-мітологічним чи ритуалістичним змістом. Але й тут не давала мені спокою обставина, що скоро­чено було цілі частини гимнів. Вибір матеріялу із гимнів ха­рактеризується саме поетичного частиною змісту і то тією пое­тичною частиною, яка стається зрозуміла без пояснень „реалій" історичного чи обрядово-жертовного змісту. Та частина поезії, де міт межує із поетичним образом і метафорою, чи поетичною персоніфікацією природи. Отже все те, що було б зрозуміле для кожної поетичної душі, а зокрема душі замилуваної у старин-ному світосприйманні наших пращурів. Було для мене зрозу­міле, що Лесю притягала і зачаровувала передусім могутня си­ла поетичного струму Риґведи. Тією самою силою промовляла вперше Риґведа і до мене, заки я навчився її гимни в усій їх потузі саме як вияву не тільки поезії, але високої творчої дум­ки і суцільности її віщого натхнення як вияву глибокої віри, обряду і жертви. Знайомість мітології і всієї метафізичної кон­цепції світу Риґведи не тільки не послаблює, а навпаки скріп­лює повноту її поетичного вислову. Разом із тим у цьому доборі легкозрозумілого поетичного матеріялу я відчув руку глибо­кого і то фахового знавця цих гимнів.Озброєний найдосконалішим можливо апаратом для то­го роду дослідів у бібліотеці Британського Музею, я став перед загадкою.Тоді я вирішив ще раз основно провірити увесь обиль-ний біографічний матеріял, а зокрема листування Лесі й шу­кати там вказівки для її можливих лектур чи джерел. А пос-кільки ці переклади були зв'язані із її компіляцією, як мені зда­валося, її „Стародавньої історії східних народів" то ж — при­родно і просто треба взятися до студії цього джерела.668І тут відкрив я не одне, але цілий комплекс джерел, ЯКІ не тільки заважили на її „історії" для сестричок написаної, над якою з легкої руки без більшої уваги проходили літературо­знавці, але на основу цілого її світоглядового концентру, а зо­крема ідеології Прометеїзму.Так склалося, що в тому самому часі замріяний у пос­таті й студіях життєпису молодої Лесі, я відкрив простий ключ до, здавалося, трудної проблеми. Тепер усе ясно. Треба було від того й зачати. Але такі складні бувають шляхи досліду. Час не тільки не змарнований, але саме ця широка підготовка до студії дозволяє на її порівняльно-літературний і історично-культурний рівень.Тут дозволю собі рекомендувати моїм читачам цілість моєї праці п. з. „Про світ молодої Лесі" як пов'язаної із темою.Отже, до речі: Джерела просвітлення ЛесіВ листі до свого дядька Михайла Драгоманова, датова ному 6-го грудня 1890 року із Луцька, пише Леся багато про її і її брата Михайла зацікавлення етнографією.їй пригадалися при цій нагоді... Гимни Риґведи.Вона пише так:„Та от ще напишіть мені, прошу, чи не знаєте, може, я-кий є переклад ведичних гимнів на французькій або німецькій мові, може б я його собі купила, бо страшно мені сподобалися тії гимни по уривках, які я знайшла в „Історії" Менара.Однак годі вже мені наприкрятися з тими питаннями, може Вам і часу немає на них одповідати. Але ж мені нема в кого порадитися про ці речі і, коли мама не може дати відпо­віді на ці питання, то я тільки у Вас її знайду."Бідна Леся. Бідна українська інтелігенція в 1890 році. Ні­хто там не чув про Гимни Риґведи. Виявилася гостра ріжниця рівня між Лесею і її літературним оточенням на його висотах.Мені не вдалося знайти відповіді Драгоманова на цей її лист. Не маємо в Лондоні доступу до архівів, т. зв. „культур­ні зв'язки" призначені для пропаганди диктатури і злочинів Москви, а не для кореспонденції учених із бібліотеками й ар­хівами. Навіть книжок не приймають в дарунку і не потвер­джують отримання. Така безкультурність реклямується як „культурні зв'язки". Але цур їм!669Мусимо обмежитися до того, що знаємо із оголошеної друком кореспонденції Лесі. Отже:ЛЕСІ СТРАШНО ПОДОБАЛИСЯ ГИМНИ РИҐВЕДИ.А читала вона їх в уривках „Історії" Менара. Ігапих дже­рел вона не мала і не знала. Не знала її мати. „Історія" Менара, як виявиться, не подає бібліографії.І Леся, якій „страшно" подобалися Гимни Риґведи, не могла прочитати їх більше. Не треба отже далі шукати за дже­релами. Треба взяти в руки оцю „Історію" Менара і тоді вия­виться, що переклади Лесі є просто перекладами тих уривків, що їй так страшно сподобалися.Завважмо теж, що це зацікавлення Гимнами Риґведи іде в неї впарі з її відомим замилуванням до етнографії і до ста-ринної культури Геллади.Пригадаймо собі —- із моєї праці „Про світ молодої Лесі" — як то вона із своїм улюбленим братом цілими днями зачи­тується у матеріялах до української етнографії Чубинського і підручниках до грецької мітології. Оце був її духовий світ. За­кріплений на все життя переживаннями в урочищі „Нечімне", яке дало її основу для преславної „Лісової Пісні".І ось нагло в дозрілому вже віці молодості стрічає вона „Гимни Риґведи", які є для неї об'явленням престаринного сві­ту первісних арійців і рівночасно такою високою поезією.Звідси те міцне, просте і щире слово: „СТРАШИ О". Справді страшно кожному, хто пізнає цей світ високих орлиних летів творчої і натхненної мислі прастарих арійських волхвів.Леся так загорілася цим пізнанням чи радше відкриттям цілих світів старинної релігійної думки, що вона вирішила на­писати для своїх сестричок цілий підручник історії сходу.Здавалося б нецікавий предмет. Та не заглядали учені до цієї історії Менара. Вона напевно перестаріла. Так справді, во­на перестаріла як історія, але вона не втратить ніколи своєї історичної цінности саме як піонерський курс... порівняльного вірознавства.Але, крім того, саме в тім підручнику Менара попадемо на слід тих джерел, що в них, уже дозріла духом, Леся знай­шла поштовхи і закріплення до своєї духової просвітлености.В одному ранньому листі, саме із доби, яку досліджує­мо, пише Леся із лиману над Одесою, ось що до своєї матері:670„Не забудься, мамочко, прислать мені „Прометея".Все, що ти писала в листі, конечне, зроблю, та по біль­шій частині воно вже й зроблене. Чи одержуєш мої листи? Як наші обходили Купала?"Лист датований 26-го червня 1889 року.Ось, що інтересує Лесю найбільше. Як наші обходили Купала? Це ж велике свято для Лесі і всієї родини. І ще про­сить вона свою матір, щоб не забула прислати їй „Прометея".Про якого „Прометея" мова? Можна б думати, що про „Прометея" Айсхіля. Але ж він був у кожній гімназійній бібліо­теці. Був напевно в Одесі.Виявляється, що той сам Менар, який був автором „Іс­торії", був також автором... „Прометея", написаного й друко­ваного в 1843 році, себто два роки перед... „Кавказом" Шевчен­ка.В цій найкультурнішій родині України того часу, в роди­ні де була ця „Історія" Менара..., в цій родині могло й не бра­кувати його „Прометея", як і інших творів із круга Менара. До цього круга належав Лєконт де Ліль, що є на списку перекла­дів Лесі. Лєконт де Ліль написав „Поем барбар".Лєконт де Ліль на своїх вечорах читав вільно для зачарованої авдиторії грець­кі поеми в оригіналі, а до круга Менара належав також слав­ний Бурнуф, один із найглибших знавців „Риґведи".Переклади чи уривки самого Менара і саме добір пое­тичного і найпоетичнішого матеріялу не відбувся без прямоїучасти Бурнуфа, Бурнуфа глибокого знавця ,;кулєр мігік" Гим­нів Риґведи.Ми є при джерелах!Про дальшу долю „Стародавньої історії..." ЛесіЦіле українське літературознавство віднеслося якось лег­коважно до справи „Стародавньої історії східних народів" Лесі. Виглядало так, що це буцім то маловажна справа. Отакий собі підручник, написаний Лесею для своїх сестер. Якась домашня справа не варта уваги літературознавця. Але ж воно не так просто.Це правда, що підручник написаний із думкою про вплив на свої сестри отого всього вчення, що заключене в „Стародав­ній історії". Але ж для самого навчання вистачило б зреферу­вати книжку на кількох лекціях із сестрами дома. Але ж Леся завдає собі труду написати історію у формі Книжки. Вона не671тільки простудіювала її надзвичайно уважно, але вважала на­уку із нею такою важливою, що в письмовій формі написала на її основі цілу книжку. Чи вже тоді думала про друк, на це не маємо доказу. Але маємо докази, що думала вона про друк в 1911 році, отже в час близький до смерти. Вона смертельно хвора. Не має часу на маловажні речі. А ось вона викінчує цю свою молодечу працю саме для друку. Прямо для друку. Дає виразні вказівки, як її друкувати. Отже, це не якась маловаж­на справа самого навчання, але щось, до чого вона прив'язу­вала велике значення. Щось важного із погляду її ідеології. Значить книжка це не тільки молодечі студії, не тільки шкільне навчання, але щось, що залишало тривалі сліди на ціле життя, на всю її духовість і світогляд. Переклади Риґведи це одна із тих справ, але на тому значення цієї книжки не вичерпується.Наведім отже її кореспонденцію в цій справі з її сестрою Ольгою.Із Гелуани пише вона під датою 11-го лютого 1911. „Люба Лілеєнько!Я отримала твою картку, а через день і рукопис. Спасибі за те і за друге. Для більшої провірки дальшого курсу я проси­ла пана Білинського (він спасибі йому, часто мене одвідує і книжки приносить), щоб купив для мене нове видання „Мазре-го Histoire anciens des htWhІtd de 1'Orient", а то ще й тут в Гелуані, є дещо підхожого. От так якнебудь, може й сама справлю ся без спеціялістів, бо де їх взяти. От я хотіла дати на перегляд спеціялістів по римській історії і мою нову драму, що має по­явитися у „Вістнику", питала такого спеціяліста по всіх усюдах, „но такого не оказалось". Либонь так буде і тепер. Не зна-ю, де шукати ту книжку „Histoire des anciens peuples de 1'Orient, par L. Menard", на основі якої я зложила ці записки. Вона була схована в моїй скрині, але де та скриня? Може тепер знайду її, як буду весною в Києві,..."Із листа надто виразно видно, що Леся хотіла приготови­ти до друку свою „Історію" написану в молодості, яку називає „записками". Вона отримала рукопис від сестри Ольги і бажала звірити її з новими виданнями і новими працями на цю тему. Звичайно, в Гелуані були книжки із цієї ділянки про Єгипет і Орієнт, бо ж напевно цікавилися інтелігентніші туристи і гості пансіонів старинностями Єгипту, з якими на кожному кроці стрічалися.Видно, що впродовж весни і літа того 1911 року вона672працювала і над цією „Історією". Ось із датою 1-го жовтня чи­таємо в її листі із Хоні до сестри Ольги, дальші відомості про неї:„... Тепер я переглядаю „Історію" (вже кінчила „учи­тись") і як тільки скінчу то пошлю. Назвати її слід „Історія давніх народів Сходу". Зложила Леся Українка по Менару, Ма-сперо і інших." Віньєту я ще не зважила яку, та це робиться наприкінці... ".Отже Леся не тільки думала друкувати свою працю, але дає вже конкретні інструкції щодо її друку. Таким чином ма­нускрипт мусив опинитися в руках її сестри Ольги і напевно це він послужив для видання цієї „історії" заходами саме сестри Лесі — Ольги Косач-Кривинюк в Катеринославі 1918 року.Але ж ані не увійшов цей її твір у десятитомник, ані не вийшов окремим виданням. Культуроборці не були зацікавлені у такій важливій науковій події, як серйозній праці — хай і компіляційного характеру — пера і труду Лесі Українки.Підготовляючи до друку свою працю, як бачимо, Леся користувалася працями Масперо. Це один із найвизначніших єгиптологів кінця 19-го століття, справжній феномен знання своєї доби. Маючи 27 років він обняв катедру єгиптології після преславного Шамполіона і Руже, 1870. Гієрогліфи студіював він від... 14 року життя. Список його праць зайняв би декілька сторін. Його „Старшина історія народів Сходу" є вислідом дов­голітньої фахової праці і енциклопедичного знання предмету. Але саме її фаховість і документальність чинить її важкострав-ною лектурою. Звідси мабуть жартівлива фраза Лесі: „Уже кін­чила учитись".Ще більше можна навчитись із його супровідного твору, грубезного томища п. з. „Світання цивілізації", увійшли туди усі в той час відомі релігійні тексти Єгипту і Близького Сходу. Це високовартісні переклади цілої бібліотеки писаної клино­вим письмом, завершення праці й знання такого високого жре-ця науки як Масперо.Його „Історія" й супровідні тексти не обіймають нажаль історії Індії. Масперо не вважав себе спеціялістом у цій ділян­ці і повністю виключив її із обсягу своїх спеціялізованих студій.Це важливе джерело для єгиптологічної й асиро-вавилон-ської частини „Історії" Лесі Українки, але для самих дослідів її перекладів Гимнів Риґведи вона більшого значення не має.673крім того, що вносить у знання Лесі широкий порівняльний підклад.Як бачимо, джерела Лесі першорядного значення і її праця повністю заслуговує на перевидання й досліди. Твори Масперо зазнали численних видань і були перекладені на ні­мецьку й англійську мови. „Світання цивілізації" було і є до сьогодні почитною книгою для любителів старинних релігійних текстів Єгипту та Асирії й Вавилону.Нас мусить натомість зацікавити глибше „Історія" Ме­нара, як основне і єдине джерело для перекладів Гимнів Риґве­ди Лесі та її історичнопорівняльного світогляду.і Що було в історії Менара таке, що мало вирішаючий вплив на світогляд Лесі на ціле її життя?Наші досліди ведуть до особи Менара і його гурту.Люї Менар і його гуртЦе той, що в році 1843 написав свій перший революцій­ний твір п. з. „Звільнений Прометей" — Promethee delivre — під псевдонімом Люї де Сенневій, — Louis de Senneville.В 1848 р. — в році революцій і весни народів він написав „Пролог до революції".Menard, Louis: Prologue d'une Revolution, fevrier-juin, 1848.Рік 1848 це для нашої історії рік проголошення звільнен­ня від панщини в Галичині, факт безсумівно пов'язаний із бурх­ливими революційними подіями того часу.За цей твір і участь у бурхливих подіях 1848 р. був Ме­нар засуджений на 15 місяців тюрми і 10.000 франків кари. Це змусило його до втечі до Бельгії, а далі до Англії. На еміграції Менар пізнав між іншими Блянкі, який домагався звільнення тодішньої Польщі від царсько-московської окупації. Це дома­гання і широка акція в тому напрямі була очевидно пов'язана із діяльністю польської еміграції.Щолиш амнестія в 1852 році дозволила Менарові верну­тися до рідної Франції і тут продовжувати свою напосильну і плодовиту творчість. Леся Українка живо цікавилася історією цієї революції.Вернувши до Франції, Менар витворює довкруги себе осередок великих просвітлених. В цій частині життя важливою була для нього його співпраця і дружба із Лєконт де Ліль. Ви­стачить пригадати собі головні твори цього великого поета і674гуманіста, щоб зрозуміти духову спорідненість обох цих велет нів. А ось ця пригадка:Leconte de Lisle, Charles Магіє Eene:Poemes antiques, 1852Poemes barbares, 1862Poemes tragiques, 1884Переклади із Теокрита, Гомера, Гезіода, Айсхіля, Софок-ля, Еврипіда, Горація й інших.Лєконт де Ліль і Менар були геніяльними знавцями грецької культури і філософії.В цьому крузі влаштовувалися літературні вечори. Там Менар і Лєконт де Ліль читали грецьку поезію, а авдиторія за­слухувалася так, немов би це для них сучасна поезія Бодлєра, який теж бував між ними. Цьому читанню прислухувався пиль­но молодий тоді Ередія (Jose Maria de Heredia ).Частим гостем в цьому цікавому товаристві бував такий титан знання, ерудиції і творчої мислі як Ернест Ренан. Це той, що знайшов Божественне в Людині.Між ними був теж славний Євген Бурнуф, досконалий знавець „Гимнів Риґведи" і напевно в часі таких вечорів був зредагований вибір тих натхненних гимнів, що будуть ближ­чим предметом нашого досліду. Про цього Бурнуфа говорить уже Менар у своїй „Історії". Він згадує про нього як про уче­ного, який відчитав оригінал Авести і зумів ствердити близьке споріднення мови Зенд із Авести із санскритом.Заввага:De nos jours, Eugene Burnouf parvint a dechifrer le text original et fit connaitre 1'etroite parente de la langue du Zend Avesta avec le Sanskrit. ( Menard, Histoire...)Цей гурт поєднував, отже, знавців старинних мов, куль­тур, а зокрема релігій, то ж нічого дивного, що саме порівняль­не досліджування старинних релігій буде головним предметом „Історії" Менара. Я припускаю, що важливе ствердження щодо тісного споріднення слов'янських мов із санскритом було тут висловлене саме Бурнуфом. В історії дослідів Риґведи Бурнуф відомий як дослідник мітичної закраски, як основи цих ста­ровинних текстів.Нас цікавить однак перш за все сама постать Менара, як автора „Історії". Саме перечислення його творів дасть нам уяву675про цуіщ його індивідуальносте і творчости. Завважимо, що ці" vM пребагатий і всесторонній.( еред його наукових досягнень записаний на його ім'я минмхі і кольодіюм. Це тільки приклад його всесторонньости.Пня нас найважнішою буде саме ця історія народів, що . ... 1.1 ... попою для праці Лесі і її тривалого зацікавлення куль-іур.іми і релігіями Сходу.Louis Metmrd: Histoire des anciens peuples de 1'Orient, І'.чім, 1883.[сторія Менара документована понад 500 гравюрами головно із релігійного життя Єгипту, Близького і Середнього Сходу із Індії. Рівночасно в творі повно наведень із текстів «ііищснних книг, які в тому часі були доступні для Менара в перекладах.І із Гермесом Тричі Могутнім стрічаємося вже на першій і сторінці його історії. Там же він наводить і відсилає читача до і о перекладу творів Гермеса Трисмегістоса, як до „святої книги египтянців". Цьому перекладові присвячений окремий розділ її частині обговорення єгипетської релігії (Ст. 176 і далі). II цьому ж розділі Менар піддає рівночасно критичній аналізі її відомості про цю релігію, які відомі із Геродота, Плютарха іІнших.Звідси Леся вперше познайомилася із світом різних віру-іі.ніі. і філософій, а зокрема із порівняльною методою дослідів н. іьтури. Менар був для Лесі також першим критичним дже-релом для вивчення ранньої історії християнізму.Знаємо, що в листах до Кримського вона виразно зая-ііиіі. ііому, що доглибно вивчала цей період початків христия-мі їм у. Менар був тут першою книгою в цьому вивчанні ще із • і.і. у перших поривів Лесі до світу мислі.В дозрілому віці вона в певному тоні заявляє Кримсь­кому, що вона знає цю добу і саме ці її студії були основою для її геніальної релігіознавчої поеми п. з. „В катакомбах".Короткий перелік творів Менара дасть нам уяву про йо­го світогляд. Отже:Menard, Louis: Polytheisme hellenique— " — Les Reveries d'un paien mystique— " — Catechisme religieux des Libres Penseurs,1875— " — L'Histoire de Grecs, 1884— " — fitudes sur les origines du Christianism,Paris, 1896.Один із своїх творів присвячує Менар Ґарібальді, як чемпіонові демократії в Европі. Ґарібальді це, як відомо, виз­волитель Італії, отже демократію, себто владу народу, розумів Менар перш за все як його державно-національну волю.Цю ідею, ідею волі народів, боронить Менар ціле своє життя.Очевидно не від Менара вчилася Леся цієї ідеї. Але сере­довище, яке за рідну її ідею визнавало й обстоювало, не могло не бути для неї симпатичне.Наявність і живучість цієї ідеї в найвищих ідейних кру­гах тодішньої Европи могла тільки скріпити власну непохитну віру Лесі в її боротьбі за визволення України.Із творів Менара, крім його „Катехізму для вільновіруючого", мала для пізнішого розвитку цього руху, як теж зокрема для теософії його праця про Гермеса Тричі-Могутнього.Menard, Louis: Hermes Trismegiste, traduction complete precedee d'une etude sur l'origine des Livres hermetiques par..., Paris, 1866.Ця його праця була нагороджена Французькою Академі­єю. Вона заключала довші фрагменти писань літератури, яка так і зветься „герметичною" від імені „Гермеса", себто літера­тура для втаємничених просвітлених, в кругах яких вона збе­рігалася, плекалася і жила. Не була вона таємною в дослівному значенні, бо ж діждалася численних видань у 15-ому і 16-ому столітті. Сама постать Гермеса Тричі-Могутнього сталася ле­гендарною, а що до дати основної частини цієї літератури іс­нують до сьогодні снори між ученими. Сам Менар відносить ці твори до першого століття по Христі.Ми не маємо певности, чи Леся читала цей його твір, але вже в самій „Історії" Менара є про нього довший і добре напи­саний розділ. А тут уже ми певні, що Леся цей твір не тільки докладно вивчала, але возила із собою і він був „десь у якійсь скрині", очевидно скрині із книжками, які возила із собою до Києва. А це напевно вистачило їй для загального знайомства із цим напрямом думки в історії релігій, зокрема вчасного хрис-тиянізму, а взагалі в історії творчої і вільної філософсько-релі­гійної мислі.В цій праці нас цікавить однак ближче розділ про саму „Риґведу". Мусимо відмітити, що як на той час цей розділ на­писаний і фахово і прекрасно. Стрічаємо в ньому не тільки677вплив Бурнуфа, але прямо його погляди, чи його висловлювання в крузі тих втаємничених чи просвітлених, що їх імена ми вже вище навели.Читаємо там:Відомості про „Риґведу" у Менара„Спільнота походження індо-европейських народів засвід­чена наведеннями, які стверджено між їхніми мовами, їхньою релігією і деякими їхніми звичаями, хоч ні один із них не зберіг пам'яти про це їхнє спільне походження.Галузь санскритська, яка вважається похідною із роди­ни, пройшла крізь верхів'я Гінду-Куш і розлилася в долині рі­ки Індус, а далі в долині Ґанги і розпростерлася майже у цілій Індії.Відгалуження Зенд зійшло у Бактріяну і поширилося в Медії і Персії. Гимни Риґведи не затримують ніякої згадки що­до цієї первісної батьківщини."(Це ствердження, як і деякі інші не зовсім вірні, але тут не місце на їх розгляд, а тільки для ствердження, як тоді думав Менар, а за ним і Леся Українка. Отже читаємо далі:)„Тільки Західні Арійці або Іранці зберегли пам'ять цієї старинної Аріяни, якої ім'я перенесли у околицю більше на пів­день.Арія авторів грецьких міститься поміж Бактріяною і Пер­сією. Згідно із Геродотом Медійці називали себе давніше Арій­цями.Можна творити тільки здогади про походження племен, які поширилися в Европі."Слідує здогадний перелік цього розповсюдження і там же стрічаємо слідуюче важливе ствердження відносно Слов'ян:„Слов'яни через свою мову дуже близьку до санскриту виявляють найближче споріднення із Арійцями з Індії. Те саме треба, мабуть, сказати про відгалуження пелязґійське і грець-ко-латинське. Право Ману вичислює Яванів — себто Ійонійців — між родами кшатріїв (себто касти лицарів, заввага В.Ш.), які втратили свою касту через незберігання обрядів".Отже стрічаємо тут важливе усвідомлення сильної спо-ріднености слов'янських мов із санскритом. Менар, як і інші лінгвісти того часу, ще зовсім не здає собі справи із важливос-ти цього ствердження „сильної споріднености слов'янських мов678із санскритом", але вже тут світає думка про якусь надзвичай ну старинність цих мов. Це споріднення поставлене тут поруч із невідомою ближче мовою пелязґів, себто населення теренів Греції попереднім населенням, чи теж із грецько-римським від­галуженням. Пов'язані із тим ствердженням конечні висновки щодо датування такого старинного мовного періоду не було висунене тодішніми вченими, хоч воно само собою напрошу­валося і Леся легко могла дочитати собі цей висновок про над­звичайну старинність її рідної мови.Але не менше враження на світогляд Лесі мусила викли­кати знаменита характеристика світогляду старинних арійців, так як цей світогляд і їх віра відбиті й закріплені у Ригведі, найстаршим щодо часу пам'ятником арійської віри й релігії.Стрінемо тут подивугідні рівнобіжності із тим світогля­дом, що його відтворює Леся в поетичній формі у її „Лісовій Пісні".Але читаймо наперед уважно текст Менара, напевно на­писаний під впливом Бурнуфа:„Першим предметом мислі усіх народів була релігія. Най­старші священні книги Індії, Ригведа, себто зібрані гимни, дають нам змогу пізнати постання і первісну добу релігійного по­чування як теж народження мітології, яка є мовою релігії. При­родою мітології є представлення космічних потуг за допомогою образів зачерпнутих із життя людини.Для модерної людини Природа є тільки збором предме­тів, а саме предметів непродуховлених. Але для молодих рас все те, що рухається є живе та все і всюди Мисль одухотворює матерію. Нема нічого мертвого у світі, немає теж тіла без душі. Небо, земля, вітри, ріки, зорі, хмари мають так як ми розум, волю і свідомість їх життя. Людина не відріжнює свого існу­вання від існування Природи, яка колише чоловіка у своїх ра­менах і живить своїм молоком.У рухливому і змінливому видовищі з'явищ первісний чоловік вбачає таємні сили, які він називає Богами. Він від­чуває їх у собі і поза собою, він їх бачить і чує, він віддихає ними. Кожний рух, кожне враження напоює його Божествен­ним життям."Стрічаємо і дивуємося. Це ж найвірніша характеристика світогляду персонажів Лесі Українки із „Лісової Пісні".679Лукаш:А я й не знав, що в них така розмова. Я думав — дерево німе, та й годі. Іавка:Німого в лісі в нас нема нічого.Лукаш:А ти давно живеш на світі? Мавка: Справді,ніколи я не думала про те...( задумується ) Мені здається, що жила я завжди...І далі Леся відслонює таємниці життя Природи у різно­видності її одушевлених істот і з'явищ. Уce. живе в „Лісовій пісні", докладно так, як в описаному Менаром світогляду Риґ­веди і докладно так, як... у поетичному й віровому світогляді старослов'янської віри, з якою Леся була знайома із її студій і замилування до народної мудрости. Народна мудрість зветься чужим словом „фолкльор". Тут замилування фолкльору Лесі знаходить філософське і релігійне обгрунтування.Нарешті ми дома!Розуміємо тепер, чому ці гимни подобалися Лесі так „страшно". Справді страшно заглянути у цю прірву, яка ділить т. зв. „модерний світогляд" матеріялістично думаючої людини.Страшно, що Леся понад цю прірву пройшла так легко, без бою і без вагання знайшла мудрість і красу у всьому тому, що крилося за мудрістю ідеалізованої постаті дядька Лева чи Лісовика із „Лісової Пісні".Подібний світогляд, а зокрема розуміння Природи, стрі­не Леся у романтизмі, головно в романтизмі типу Новоліса.Все це разом дише високою і чистою поезією. В Ригведі, в українській народній мудрості, в філософії романтизму й ідеалізму, знайде Леся „дійсність" оцього світогляду, а головне світовідчування, в якому уся Природа живе повним життям, хоч і форма і зміст свідомости є тут ріжні від нашого людсь­кого світу. Саме зуда'р цих ріжниць показує вона так блискуче у вступі до драми, в розмові Лукаша з Мавкою. Ці ріжниці розвиваються далі у драматичний конфлікт між Мавкою і її світом та світом Матері Лукаша й Килини.680Не тут місце на аналізу самої драми. Я вказую тільки на одне із важливих джерел, що мали вплив на формування сві­тогляду Лесі. Вважаю цей факт повністю доказаним так її ко­респонденцією, як і самою творчістю, як і врешті тим фактом, що до цього твору вертає Леся під кінець свого життя і викін­чує його до друку.Наближуємося до самих перекладів Лесі із Риґведи.Отже Менар розвиває далі наведені погляди на числен­них прикладах і наведеннях із текстів Риґведи, а далі подає щось у роді зразків цілих гимнів чи довших із них фрагментів.Саме ті наведення переклала Леся.Не маючи уяви про правдиву форму ведійської поезії, во­на вжила достойного клясичного гексаметру, — дуже щасливо, так що із поетичної прози Менара постала правдива метрична поезія перекладів Лесі.Наведемо, отже, далі ці фрагменти Менара і порівняємо їх із перекладами Лесі.Думаю, що тепер ані читач, ані дослідник уже не мати­ме сумніву про те, що у світлі наведеної кореспонденції Лесі і зіставлення текстів, що слідує далі, маємо право рішуче ствер­дити, що єдиним джерелом для перекладів Лесі Гимнів Риґведи були оці фрагменти Менара, що до їх розгляду приступаємо.Переклади Лесі Українки і тексти РиґведиЗачнемо отже від першого із берега тексту Менара: Це буде гимн до Богині Світання. Ми вже знаємо, що в Природі, як її бачила, сприймала і розуміла людина Віри Риґ­веди, усе є живе і творче. Усе є уосіблене і свідоме. Отже і чу­десне Явище Богині Світання є для неї Дійсністю, а саме'Жи­вою дійсністю Проявленого Світла. Ми не здивуємося, що Боги­ня Світання буде споріднена із іншими Світлоносними і Світло-дайними Істотами, що їх назвали віщуни Богами, або по-санс-критськи: ДЕВАС.Наведемо текст перекладу Лесі Українки: ГИМНИ ДО РАННЬОЇ ЗОРІ[R. V. 1, 123] В повіз великий богині щасливої впряжені коні. Всі несмертельні боги посідали в той повіз. Славна з'явилась богиня, живуча в повітрі,681з лона темноти з'явилася людські оселі красити. З цілого світу найперша встає вона й шле нам здалека пишні дари. Народилась зоря молодая, новая, будить створіння, найперше приходить на поклики ранні.В наші оселі несмертна зоря завітала, нашу хвалу прийняла в високостях повітря, вільна, осяйна іде, щедро сипле розкішнії скарби. Наче дівчина струнка, так, богине, ідеш ти хутко на наші поданки. Всміха чись, ти, молодая, линеш раніше від сонця, осяйнсє лоно відкривши. Наче дівча молоденьке, що мати скупала, така ти; бачим блискучу красу твого тіла! О зоре щаслива! Ясно палай! Ні одна ще зоря не була така гарна!З черги я дозволю собі навести мій переклад цього гам­ну із санскритського оригіналу за текстом Макса Мюлера із уваженням коментаря Саяни:Гимн до Богині Уiuac(Ригведа 1.123.)Запряжена широка колісниця Жертви, Станули на неї безсмертні Богове. Із теміні встала могутня Добровлада,Щоб добром сприяти людським оселям. 1.Скоріше від усіх істот вона розбудилась, Творить Добростан, висока, вседосяжна, Новостворена, всеюна, із висот споглядає.До нас на утреню прилинула перша. Коли мужам сьогодні ділитимеш блага, Щедро смертним, о Богине, Утро, благородна, — Нехай Всевладний ВсеоживительПрикличе тут Пречистого Сонце-Бога. 3.До кожної господи вітає Непоборима, В кожний день приносить свою Слово-Істоту, Всенаново до мети прилітає Блискуча,Повсеранньо дає нам свої благодаті. 4.Сестро Благобога, рідна Варуни, Будися найперша, Добромисла Утро! Хай ззаду остане той, що Зло затіяв,682Хай переможе колісниця Жертви!Вгору піднялися пісні, вгору розлили жертви,Вгору вогні розпламенились.Дари запроторені в темрявіВиносить вгору Утра на з'яву!Північ відходить, а День надходить, Стрічаються дві частини Доби, різновидні, Ясність Дня прогнала у темінь Темноту! В полум'яній колісниці появилася Утра!Сьогодні вони однакові і завтра однакові Виконують тривале Право Варуни, Бездокірно тридцять шляхів, один за одним, Кожного дня свою мету досягають.Вона є та, яка знає назво-мету дня першого, Світла, сяйво-одежна, вродилася із Темноти. Молода Дівиця не порушить наказу Права, Із днини в днину приходить у визначене місце обрію.І так як молода Дівиця, горда своїм тілом, Ти ідеш, о Богине, назустріч Богові, що тебе він прагне, Із усміхом обнажуєш перед ним свої груди. Коли ти розблиснула на Сході. 10.І такою прекрасною немов молодиця, Яку мати виряжала, ти обнажуєш своє тіло. Красуйся, світися, о Утрене, ти щастєносна, Тобі не дорівняють інші Світання. 11.Несуть їх коні вогненні й корови, благоносні, Із Сонцем навперегони приходять Утреньки і відходять І приводять нам щастєприносні назвобутності. 12.О, ти, що все єси послушна Променеві Права, Надхни нас блискучими думками, О, Утрене, просвіти нас сьогодні нам ласкава! Хай стануться блага і нам і друзям нашим! 13.Що ж бачимо?Так французька передача змісту як і переклад Лесі, що вірно за нею слідкує, відтворюють тільки малу частину могут­нього струменя поезії, який аж дзвонить у цілому гимні.Менар передає тільки ту частину, яка є безпосередньо зрозуміла для сучасного читача без довгих пояснень понять,683птогляду, світо-образу почитателів Утрені три тисячі років перед нашою добою. Читаючи цей упрошений переклад, отри­муємо вражіння, що маємо до діла із примітивним світоглядом . юдини т. зв. „Природи", що просто захоплена красою уосібленоого Світання у виді Утрені. Але ближче вникнення в текст покаже нам, що тут розвинена ціла система.Є Закон Варуни над усім. Є визначені дороги і часи. Утреня їх слухає, вона їх не зрадить. Вона все нова, але все та са­ма у своїй істоті. Стрічаємо тут важливе філософсько-релігійне юняття, що вимагає глибокої вдумчивості, щоб його зрозуміти.Безпосередньо зрозумілою є її пишна краса, її свіжість і оозцвіт. Ця частина не вимагає коментарів. Відмітьмо хіба ви­раження матір'ю на весілля, що нагадує нам і наші народні об­ряди. Відмітьмо сміливість обряду і сміливість дівиці впевненої своєї краси і чару.Але ж її Краса і Чар є тут Красою і Чаром цілої пробу­дженої Природи.Ціла низка словопонять Риґведи є неперекладна на су­часну мову, бо обсяг значення і зміст тут ріжний від слово-визначень сьогодні. Буцім то „ті самі слова", але ж інший зміст був пов'язаний із ними у світі понять віруючих Риґведи. Я ста­рався передати їх словозложеннями, що віддають їх глибший зміст, а не тільки саме слово за словником чи популярними перекладами. Дещо глибшою, хоч усе ще не вичерпуючою аналізою тих словозначень я займаюся в моїй окремій праці про „Утреню". Тут підкреслюю тільки, що є помилкою численних дослідників вважати світогляд Риґведи примітивно-первісним. Ні, він вже має за собою тисячі років розвитку. Не менше роз­винений є сам ритуал жертви, нерозривно поєднаний із гимном. Але ж тут сам читач зрозуміє із натяків гимну, коли виливаєть­ся проливна жертва на жертовний вогонь, що ясно горів того ранку, коли надхненний жрець уперше виголосив цей прекрас­ний гимн.Зачинаємо розуміти, чому ці гимни подобалися Лесі „страшно". Яка шкода, що в той час глибші студії не дозволи­ли їй відчути усе безмежне багатство усіх 1028 гимнів вибраних і зібраних у цьому безсмертному архитворі.Черговий гимн у Менара і у Лесі теж присвячений тій самій Богині Утрені, по-санскритськи Ушас. Добре вибрав їх684Менар, чи радше Бурнуф, — як я думаю, — бо справді гимни до Ушас може найкращі саме із поетичного боку і найлегше зрозумілі саме як поезія. Поетичний напій численних інших гимнів, як гимнів до Громодержця, надто міцний для розніжне-ного вуха читачів 20-го століття. Крім того ці гимни рясніють від міцних порівнянь і наведень мітологем сприйнятливих тіль­ки для тих, що глибше увійшли у світ віщунів Риґведи. Отже милуймося поезією Світання. Переклад Лесі:II[R. V. 1, 113]На ранні молитви до неї. (Прнм. Лесі Украінки).Світло лагідне займається, промінням красить всю землю.Слово й молитву провадить зоря, сипле барви блискучі,і одчиняє ворота деннії. У сні всі лежали;ти ж сповістила, що час нам повстати, життям утішатись,час нам приносити жертви і дбати про власний достаток.Темрява скрізь панувала; зоря ж освітила край небаі до живих завітала. О дочко небес, ти з'явилась!Ти, молодая, серпанком блискучим укрита!Скарбів наземних усіх ти цариця! Ідеш тивслід за минулими зорями, ти ж і найстаршазір всіх прийдешніх, зір вічних. Іди веселити живучихі оживляти умерлих!.. Зоря відколи нам сіяє?Зорі сіяли нам досі і потім сіяти нам будуть.Сяя зоря в свою чергу сіяє для нашого щастя.Вмерли ті люди, що бачили сяйво предвічної зорі,бачим зорю ми сьогодні, судилась же й нам тая доля,згинуть і наші нащадки, що зорі прийдешні побачать.В давні віки красно-пишно зоря променіла; сьогодніщедро нам світить, і потім блищатиме ясно.Смерті нема їй, ні старощів, завжди в промінні приходить.Повідь огнисту зоря розливає в долинах небесних.Темряву чорну жене промениста богиня.В повіз чудовий запряжені коні червоні. Вже їдесвіт весь будити зоря. Вставайте! бо знову з'явивсянам дух життя, щоб усіх оживляти! Ось темрява гине,день наближається! Час до роботи прийматься! Час жити!Мати богів! ясне око землі! вістовнице поданків!Зоре прекрасна! Світи нам і зглянься на наші поданки!Славу нам дай, ясна зоре, ти, радоще світа!685Слідують два фрагменти із гимнів до Аіні, себто Бога Вогню. Саме слово АҐНІ відповідає протослов'янському ОҐНІ, із якого розвинулися рівнобіжно дві форми — українська ВОГНЬ, ВОГОНЬ і польська ОҐЄНЬ. Існує ще українсько-га­лицька відміна у виді „ВОГЕНЬ", яку стрічаємо у Франка.В латинській мові слабе „а" на початку слова дало „і" — отже „ІҐНІ-С". Похідними і спорідненими формами в інших мовах не можемо тут займатися. Я навів цю етимологію для прикладу з уваги на її очевидну прозорість і легкість зрозумін­ня.Божество Вогню було в розумінні віри Риґведи най­ближче до людини, до родини і до її життя, подібно як у старо­українській вірі ДАЖБОГ.АҐНІ-БОГ-ВОГОНЬ супроводжає всяку жертву і все на­ше життя. До нього далі так звикли, що забули про його Бо­жественну Природу і став він „звичайним" „вогнем". В Ригведі одне і друге значення нерозлучне і нерозривне. Звідси в пере­кладах Богоназва АҐНІ може бути раз переведена як „Вогонь", себто „Жертовний Вогонь" раз як „БОГ-ВОГОНЬ", або вірні­ше „ВОГОНЬ-БОГ". Але ж європейські перекладачі забувають, що це розщеплення значень є сповидним, спричиненим розу­мінням цього слова в Европі 19-го і 20-го століття, коли слово-звук „Вогонь" був пов'язаний із значеннями як „вогонь т.зв. фі­зичний", або „щоденно-з'явищевий" і через те стало для нас далеким і незрозумілим саме онтологічно-релігійне значення цього слова. Звідси сповидна „двозначність" цього слова. Ще гірше, коли таке неусвідомлення семантично-релігійних визна­чень і навантажень слова веде у перекладах до тенденції звес­ти це значення до т.зв. „реального значення", яке на ґрунті оригінального його значення немає змислу.Бо ж у дійсності ВОГОНЬ був від свого народження в житті людини Даром Небес як і саме Божество, яке є Приро­дою Вогню, себто у Вогні-Перебуваючий БОГ-ВОГОНЬ, далі БОГ ЖЕРТВИ, який передає Жертву іншим Богам і сам в ній вічно участвує. Звідси Всеспасенний Бог Благовісної Жертви, як у своїй окремій Природі Божества.ГИМНИ АГНІ* ІБатько всієї родини приносить поданки.Агні швидко біжить по всім вітті кострища.Вже не такий він слабкий, молоденький, як був на пачатку.686в час, як дві матері** його на світ породили.Хутко він займе ті гілочки, ще не доткнуті.Шириться, стелеться, кинувсь на гілки найвищі,швидше, все швидше... он кинувсь на нижчії знову.Гляньте, як раптом Агні боговитий змінив свою постать!Вітром розмаяний, в'ється, тріщить, гоготить і вирує,ділить свій пломінь, і палить, і чорні сліди полишає.Мчить наче повіз, червоним пломінням вже неба сягає.Швидко від сяйва його никне темрява, наче ті птахи,що поспішають сховатись від сонця упалів.Вчуй нас, ти, боже ноданків! Ти маєш нрекраснеє світло,коней прудких, пишний повіз ти маєш!Мудрий, щасливий ти, Агні! о, зглянься на наші благання!О, допровадь нас скоріше до щастя й багатства!II[R. V. 2, 4]Ясного Агні для вас викликаю, господаря люду,ми його хвалимо в гимнах, поданки даємо,він же на світі держить все створіння й богів усіх вічних.Любо нам бога такого хвалити, що всім дає щастя,любо дивитися, як він росте, як він сяєвом грає!Полум'ям має на вітті, мов гривою в повозі кінь.От, роз'ярившися, дерево їсть він і жевріє-сяє.Наче вода, він біжить і гуде, наче повіз.Палячи, стежку лишає він чорну. Він вабить, мов небо,що усміхається ясно до нас із-за хмари.Він по землі розстеляється, й землю він палить,він розбігається врозтіч, неначе без догляду стадо.Агні, розкинувши пломінь, пече, пожирає ростини!..Дай нам, Агні, товариство хоробре й багатство щасливе,дай нам хорошу сім'ю і великі достатки!В наведених фрагментах так Менар, а ще яскравіше Ле­ся, уникає всіх теологічно-мітологічних елементів оригіналу. За це з усією силою і прозорістю промовляють до нас саме по­етичні елементи гимнів, в нашому випадку поезія Вогню, — як* Агні — вогонь. (Пояснення Лесі Українки в «Стародавній іс. тори східних народів» ).687збір поетичних порівнянь і метафор. І знову стрічаємо ріж-ницю в сприйманні метафори. Для нас це тільки поетичне уна-гляднення „з'явища вогню", як наприклад в образі „червоної гриви розвіяної у вітрах летючого коня", чи численними інши­ми. Стрічаємося з подивугідним багатством поетичної уяви і ві-зії поета. Але це все для віруючих є наближенням до пізнання Природи, себто Істоти Вогне-Бога, у його многопроявності і многовидимості. Питанням сприймача світу й Божеств зай­маюся в моїх працях і студіях Гимнів Риґведи. Тут відмічую, що навіть суто-поетичний зміст Риґведи має інший зміст в сис­темі світогляду нашого сьогодні чи віруючого часів Риґведи.Ще яскравіше виступить ця ріжниця між з'явищсм і його Бого-істотою в черговім гимні присвяченім Богові Індрі. Пояс­нювальне слово „Бог" уживане мною часто для підкреслення Богоістоти назв ужитих для Богоокреслення є насправді зайве. Подаю це тільки для підкреслення цього змісту для західнього читача. Агні, Індра, Варуна, Сурія належать до кляси істото-понять, що звуться в оригіналі ДЕВАС, а це означає, якщо мож­на осмислити це значення в невірному перекладі — СВІТЛИСТІ, або Світлоістоти. Всі вони споріднені саме їх Світлометафі-зичною Природою, а рівночасно є вони Космічним Явищем Світло-Істоти в її многопроявності і многовидності, а по суті Єдиної в Істоті. Тут знову схематично-понятеві і значенево-слов-ні способи думання модерної людини стають у гострій переш­коді для зрозуміння сутности „Світлистих" або Божеств ста-ринного світу.Стрінемо в черговому гимні найпопудярнішу і найрідні-шу із тих Світло-Істот, а саме Постать Індри, який являється національно-расовим Богом індійських арійців. Це Божество є і було почитане під ріжними назвами в усіх індоєвропейських народах. Індра — це Змієборець усіх індоєвропейських віру­вань і мітологій.Оригінал гамну вичислює численні його геройства, але докладніше спинюється на найважнішій його перемозі над Драконом, в оригіналі АГІ, що має теж інші назви, з них най­більше відома назва Вритри.Епітет Індри як Поборника Вритри, — „ВРИТРАГАН" — стрічаємо в староіранському пам'ятнику Авести у словоформі „ВИРИТРА-БГНА". Це тільки одне із яскравіших засвідчень старинности культу Бога-Змієборця, Бога Визволителя Рік іВод, Бога Поборника Теміні.В наведеному гимні стрічаємося однак із високорозви-неною теологією феномену Боротьби Світла із Темінню. Бороть­ба із Драконом Вритрою стається тут Космічною Боротьбою. Темнота Хаосу панувала над Всесвітом. Прапотвора була Зло-З'явою, що темними силами своєї Магії панувала над Всесвітом. Тут мимоволі насувається подібність цієї концепції до пануван­ня зловісної ТІЯМАТИ над світом Богів у асирійсько-вавилон-ській мітології. Але такі порівняльні ствердження вимагають глибшої і довшої аналізи.Тут стверджуємо, що Індра, вбивши Прапотвору, тим самим зміг зродити Сонце, Небо і Ранок. Світ Світла повстав через перемогу Світло-Володаря. Його Світло і Світотворча По­туга втілена в його Громовницю. Громи родять Світло і Потугу. Це щоденне спостереження, зокрема сильне у підтропічних зо­нах, осмислене тут як Космічна Сила, свідома і світотворча.В рішаючому моменті цього Космічного Бою Індра му­сив сам втілитися у свою Громозброю. Він став віссю цієї Гро-мозброї, „малий, як кінський волос". Громовницю Індри — Ваджру — уявляли собі як подвійний Тризуб. Середня його вісь символізувала „вистріл", що пробивається між двох рамен, а далі чотирьох рамен пізнішої „клясичної" Ваджри. В цьому гимні стрічаємо преглибоке метафізичне утожсамлення цієї Осі із самим Божеством. В цій бо Осі зосереджується вся йо­го Потуга до вирішального удару, смертельного для ПРАПОТВОРИ.Стрічаємо тут теж один із найвчасніших мітів про вті­лення Індри. В пізнішому Брагманізмі знайдемо дев'ять „кля-сичних" втілень Вішну, із яких кожне рятує світ і людство від смертельної заглади. Ця мітологія в добі Риґведи має своє пра-джерело у втіленнях Індри, як наприклад у Сокола, що здобу­ває з небес галузку Соми, чи теж втілюється в численні постаті віщунів і героїв. Тут творча мисль віщунів сягає дуже глибоко у Сутність Світло-Світу, вбачаючи його основу саме у Громов-ниці Індри. Звідси розуміння Індри Громодержця, як Володаря Богів, як Праджерело Світло-Світу. Паралелю до цього культу знаходимо в культі Перуна-Громовержця в Україні в добі її лицарського героїзму.Було б неможливим зрозуміння цього гимну без Ідеї Вті­лення Індри. Однак дотеперішні дослідники виразно не розу­міли цієї ідеї, ані теж цього гимну. Для них було незрозумілим, що Ідея Втілення Бога, зокрема втілення в Людину є праста­689ринною і стрічаємо її всюди в мітологіях пов'язаних із прото-індоевропейською стадією культури і віри. Це отже спільна спадщина протоіндоевропейської релігії. Далі ця одідичена мі-тологія набирала ріжної закраски чи конкретизації в ріжних родинах і галузях. її сліди стрічаємо виразно ще в староукра­їнських билинах.Вперше в історії перекладів Риґведи впроваджую таку інтерпретацію цього гимну, а зокрема його 12-ої стрічки. Шир­ша аналіза, як теж численні порівняльні аналогії вимагають окремої праці. Але вже тут, у пошані для духовости Лесі, впро­ваджую це розуміння улюблених нею гимнів. Не можу теж просто із методології досліду не спинитися над відношенням її перекладів до самого оригіналу. Роблю це з надзвичайною при­ємністю, бо Леся відчула глибші зложжа старинної мудрости в цих гимнах і тільки жаль, що Драгоманів не міг вказати їй на дальші джерела для її пробудженого ентузіязму.Однак ми вже знаємо, що знайомство із світом Риґведи, зокрема із ясних коментарів до наведених гимнів в „Історії" Менара, — які тут трудно навести в цілості, залишили тривалі сліди у її світогляді і поетичній скарбниці.Пригляньмося отже з черги версіям цього гимну з Мена­ра в Лесі і моєму перекладі. Повний зміст цього надхненного гимну є трудний. Описана тут боротьба є синтезою кількох мі-тів. Це все було безпосередньо доступне для духовости вірую­чого Риґведи. Він відчував тут вітер нових ґенезійських об'яв­лень. Повне вникнення у цей світ можливе тільки у основних студіях. Звідси наші перекладачі, Менар і Леся, сильно скоро­чували цей найцінніший зміст релігіотворчого гимну.ГИМН ПРО ПЕРЕМОГУ ІНДРИ НАД АГІ [R. V. 1, 32]Маю співати про ту перемогу, що вчора одержав Індра-стрілець. Переміг він Агі, розділив усі хвилі, визволив він з гір небесних потоки... І ринули води... Як до обори корови біжать, так летять вони в море... Індро! Подужавши первістня хмар, ти розбив єси чари тих чарівниць, народження дав сонцеві, місяцю й зорям! Перед тобою твій ворог зника... Індра вдарив на Вритру, то ж найхмарніший був ворог. Потужним смертельнимперуном690він йому тіло розбив. Мов підтяте сокирою древо, долі простягся Агі. Наче прорвана гребля, лежить він, водами вкритий, а там тії води утішили серце, Врітра колись їх держав у своїх величезних обіймах, отже, Агі подоланого давлять вони і стискають. Кидають вітри турботні, буйні тіло Вритри, і води топлять його, він тепер гака річ, що і назви нема їй!.. Сон, вічний сон покрива тепер ворога Індри!..

ЯДРО ВСЕСВІТУ(Ригведа, 1.32.)Геройства Індри тепер проголошу, — їх споконвіку довершив Громодержець; Вбив Дракона і пробив вихід водам, Розбив горам їх печери таємні.Вбив Дракона, що на горах розлігся, Тваштар викув йому Ваджру гримучу; Мов корови, що зо стаї зірвались, Погнали води до моря ревучі.Буй-Тур потужний вибрав собі Сому, В Жертві Трисвітлій пив Напій Натхнення, Громометну Ваджру вхопив у долоні, Вбив первовічну Змію-Прапотвору.Коли ти, о Індро, вбив Прапотвору, Тоді Зло-З'яви розбив ти Зло-Магію, Тоді зродив ти Сонце, Небо, Ранок, — І ворога ти не знайшов, Ласкавий!Убив Вритру, лютого Гнобителя, Розгромною Ваджрою, Каральною, Мов колоди зрубані сокирою, Лягло плазом на землю Зміїще.Зухвалий Змій визвав Індру до бою, Прозвав „трусом" Звитяжного Героя, Та не встоявсь у зударах їх зброї І звалився, загативши річища.691Без рук, без ніг ще боровся Чортяка,Зламав хребет йому Ваджрою Індра.Різанець думав із Буй-Туром рівнятисьІ ліг Вритра на куски порізаний. 7.Зросли в озера заперті потоки,Поплили вільні над тілищем Смока.Був колись Вритра, прегордий гнобитель.Тепер ногами топчуть його ріки. 8.Счахнула сила Вритрової Маті, Індра розгромив кодловище Потвори, Зверху Тварюка, під нею Зміїще,Лягли убиті мов телець і корова. 9.Пливуть невпинно ріки рвійноструйні, Тіло Зміюки в гирлах незглибимих, Тайна Вритри затаєна на днищах,Ворог Індри в довгу Пітьму потонув. 10.Невільницями Смока були ріки, Даса запер їх як Паній корови; Цю печеру, цю Твердиню Таємну,Вбивши Вритру, Індра вирвав з неволі. 11.Мов кінський волос, — Часткою Потуги, Ти стався в Ваджрі, — до бою зі Смоком! Боже Єдиний, — ти виборов Сому,Волю здобув семи рікам, щоб плили. 12.Ні січний дощ, ні град, ні блиск, ні гуркітНе помагали в цім жорстокім бою.Аж сам Ядром Ядерним Ваджри ставсяІ — по віки вічні — Темінь розгромив. 13.— „Чи вб'є Людина так як ти Зміюку?" —Печаль заплелась в серце Переможця.Бистрим Орлом ти піднявся до Неба,Над сотню рік, щоб Натхнення добути. 14.Над кочовим він і осілим людом,Над лагідним і хижим сотворінням, —Уcix народів Володар Пресвітлий, —Мов вісь у колесі, — Ядро Всесвіту! 15.Є в Ригведі низка прекрасних гимнів до Бога-Сонця, що еться СУРІЯ і є мужеського роду. Ці гимни більше прозорі ізрозумілі самі в собі подібно як гимни до Утрені. Вони осяяні у змісті і виражені в надхненних поемах.Подібно як у світоз'явищі Вогню маємо до діла із світо-з'явищем Сонця, себто його безпосереднє видоз'явище, побіч і нерозривно поєднаної Бого-Істоти як його сутности. В цій своїй онтологічній сутності він носить назву САВІТАР, себто ОЖИВЛЮВАЧ, а навіть Запліднювач.Сурія-Бог не є отже простим утотожнснням сонця як ас­трономічного з'явища на небі в вузькій матеріялістичній інтер­претації нашого модерного щоденного думання. Сурія-Бог має свою мітологію і свою визначеність у системі релігії Риґведи. В наведеному гимні він є Сином АДІТІ, себто БЕЗКОНЕЧНОСТИ І ВІЧНОСТИ, із якої виринає Світло-Світ у численних Божест­венних Аспектах. На нижчому рівні світопізнання їх бачить лю­дина як ріжні Божества, а на вищому, в самій Риґведі наголо­шеному прозрінні, бачить віщун, що це є ріжні слово-назви і слово-визначення тою, що є ОДИН.Аналізу слово-назви СУРІЯ і СОНЦЕ, які є споріднені і походять від одного пракореня, знайде пильний читач у моїй праці п. з. „Найвище Світло".Саме ж читання наведеного тексту Менара і Лесі даль­ших коментарів не вимагає.ГИМН ДО СОНЦЯ [R. V. 1, 50]Сонце святе, що все віда, встає перед поглядом світа, коні блискучі несуть йог,о. І перед сонцем, оком світовим, зникають, як злодії, темрява й зорі. Промені, наче палкії вогні, освітили живучих. Сурія, прудкий їздець! ти нам світло приносиш, сяєвом неба сповняєш! Перед богами ти сходиш, перед людьми, перед небом, всі бачать тебе і дивують. Ти очищаєш, від лиха борониш! Ти світлом вкриваєш землю і люди, а небо й повітря ти ним заливаєш. Міряєш ночі і дні, споглядаєш створіння наземні. Сім ясних коней твій повіз везуть, о Сурія, боже! Боже-споглядачу, маєш вінець ти з проміння над чолом, їде твій повіз, сім коней упріг ти у ярма окремі. Вглядівши сяйво твоє, що блищить після темряви ночі, падаєм ниць: ти найвищий з богів! Ти найкращеє світло!693О доброчинець, зійшовши сьогодні високо на небо, тугу з серденька мого прожени, а з лиця мого блідість. Кидаю блідість пташкам лісовим, щоб мені не марніти, а жовтяницю на жовтії квіти я кину. Син Адіти встав потужний, — він ворога мого поборе! Сам же не маю я сили змагатися з лихом жерущим.Одним із вершинних досягнень ведійської філософської, онтологічної мислі є преславний Гимн Сотворення, із книги де­сятої гимн 129, також відомий під назвою „Гимн Параматма-на", себто Гимн Найвищого Духа.Своїм змістом він належить уже до релігійно-філософсь­ких і онтологічних трактатів Упанішад, себто Знання Таємно­го, а також до Брагманів, себто текстів Священного Пізнання.Сам собою цей гимн вимагає цілих томів порівняльних трактатів в історії релігії і філософії світу.Або...Можна його читати і дозволити йому пробудити в нашій душі ці творчі інтуїції, які він собою збуджує і які дали почин цілим системам філософії, а зокрема онтології і метафізики, у вужчому значенні наближеному до психологічної метафізики європейської філософії. Може саме тому цей гимн здавався більше зрозумілим для європейського мислителя і тому най­більше відомий, j6o наведений в усіх історіях санскритської лі­тератури, релігії і філософії. Його інтуїтивно-суґестивна сила і превисока поезія філософії дає нам, однак, тільки ілюзію його філософського зрозуміння. Бо вже перше окреслення чогось невідомого, чогось первісного, чогось між буттям і небуттям є свідоцтвом логістично вишколеної думки, яка знає оригіналь­ну методу дефініції через виключення двох інших меж обсягу. А далі ціла онтологія і філософія самої релігії. Бо ж Боги є для автора гимну „поцейбічні", себто повсталі в процесі Космо-творення Найвищого Духа.Однак я не маю змоги вчинити тут нічого іншого, як до­ручити його вдумчивості, вникненню й натхненню читача.Переклад цього трудного гимну є досить близький до оригіналу. Він наведений у Менара й Лесі без звичайних-в ін­ших гамнах скорочень. Такий він суцільний у собі, що не дасть­ся із нього вийняти „ніже тієї титли"Мій власний переклад був оголошений в одному з видань „Ордену", а також у польській мові, як один із найранішит гимнів мого дослідження на Університеті у Львові.694ГИМН ДО НАЙВИЩОГО ДУХА ПРАМАТМА [R. V. 10, 129]Як не було ще нічого: буття й небуття, ні етеру*, ні неба,що покривало усе те, чого не було ще?Де було скрито таємне? У хвилях? В безодні?Смерті й безсмертя тоді не було; і ніщо не ділилотемної ночі від ясного дня, і жило тоді тільки«Все» неподільне, а в ньому ніщо не жило.Отже, і все, що було. Його темрява крила,мов океан, безпросвітна. І «Все» було скрите глибоко,скрите в самому собі, і вродилось воно, і зросталопід своїм власним теплом. Тож найперше кохання«Все» пройняло, бо кохання — духовного світла первісток.В думці міркуючи, мудрії Ріші** почули той зв'язок,що то єднає буття з небуттям. Але де ж був той промінь,що то побачили Ріші? Чи був він вгорі, чи в безодні?Впало насіння, і сили зродились; внизу — народження,сила і воля — вгорі. Але хто теє знає?Хто ж нам повідав те, звідки взялися світи всі безкраї?Адже пізніше, ніж тії світи, всі боги народились.Хто ж може відати, звідки пішло все? Хіба тільки той сам,з кого повстали безкраї світи, — чи створив він,чи не творив їх, — він бачив усе з високості,він певне знає усе; а може, і він не відає?..Вибір фрагментів із Риґведи закінчується благословен­нями померших у похоронних обрядах. Треба глибоко склони-ти голову в пошані перед достойністю і благородністю цих гим­нів.Похоронний обряд і вірування із ним пов'язані є свідоцт­вом культури народів. Після тисячоліть ще тільки могили за­свідчують про жителів нашої планети і про їх уяву про життя посмертне.Вже від часів протоіндоевропейської спільноти народів стрічаємо два типи поховань: землепокладення із надбудовою могили та тілоспалення, мабуть пізніше.На теренах і в часі Ведійської культури стрічаємо оба ці типи поховань, подібно як і на теренах України. Оба вони ма­ють свої похоронні гимни й благословення.* Етер — повітря. (Прим. Лесі Українки).695Згідно з усіма арійськими віруваннями Душа Людини відділюється від тіла. Тіло вертає в землю, чи спалюється і так сполучується із елементами світу, а Душа іде далі до Світу Батьків і Богів.Живуть там ті,„ ... що одважні були на війні, що померли славутні, ... що чинили добро, що любили його й боронили, ... "Вони творять СТОРОЖУ СОНЦЯ.Світом Духів Предків завідує Бог Смерти ЯМА і Варуна— Бог Відвічного Добра і Права. Це вже розвинені і спеціялі-зоваиі концепції із первісного Неба, як Космічної Країни Сварога — „Сварга". Ця основна концепція підлягала дальшому розвиткові й уточненню долі посмертної душі. Це її посмертне життя і доля розглядається в Упанішадах, себто Знанні Таєм­ному, недоступному для профанів.Після деякого часу перебування в Країні Предків Душа Людини повертається на землю і втілюється в нове життя. Ця наука про втілення і перевтілення є характеристична для Індії, хоч стрічаємо її в інших кругах індо-европейських вірувань, яскраво виражених у вірі друїдів.Дальша доля Душі в її новому перевтіленні залежить від нагромадженого нею Добра і Заслуги. Ця незрима сила так і зветься в пізнішій філософії „Адриштам" — себто „Невидиме"— а означає Невидиму Силу Долі. Вона буває негативною і до­водить людину до заблудів, терпіння і неволі, як кару за мину­лі провини супроти Права і Віри Предків.Відчуття чи зрозуміння цієї Сили Долі стрічаємо в Шев­ченка в його містерії „Великого Льоху". Родяться два Івани. Один із них воюватиме за волю, а другий буде катам помагати. Це вислід попередніх заблудів і вини історії. Це відчуття Шев­ченком правди про понадіндивідуальну долю Душ і Націй, як висліду їх попередніх втілень.Зміст цих безсмертних фрагментів вчення Риґведи про безсмертність Душі Людини передає Леся достойним пророчим словом. Виїмки підібрані Менаром є майже суцільним пере­кладом Риґведи у відповідних її місцях. Подаю, отже, переклади Лесі без інших наведень. Вони зрозумілі самі в собі і в такому виді увійдуть у скарбницю української духовости.696ПОГРЕБОВІ ГИМНИ І[R. V. 10, 18]Все має чергу свою: по житті і смерть приходить. Хай же сей поклик, що ми до богів посилаєм тепера, буде почутий. Ми ж будьмо веселі, танцюймо, будьмо щасливі і дбаймо, щоб довше прожити. А від помершого долі я бороню всіх живучих, хай в його путь жаден з люду сього не відходить, хай всі живуть по сто літ! Міртйо* в яму закиньмо. Жінко, іди в ту господу, де маєш свій вік доживати. . В дітях, що він полишив тобі, знайдеш небіжчика свого. Ти була гідна дружина тому, з ким навік заручилась. Сей сагайдак у руках у помершого — міць наша, силаі слава.От що з тобою** зробилось!.. А ми, на сім світі зоставшись, будьмо одважними людьми, щоб з ворогом гордимзмагатись.Ти ж повернись до землі, до широкої, доброї неньки,що розстелилась широко... О земле, розкрийся!Будь ти до нього лагідна та добра, сховай його кості!Вкрий його, земле, як шатою мати вкриває дитину.Землю я сиплю на тебе тепера, копаю могилу,щоб твоїм костям спокійно, вигідно лежати.Предки глядітимуть гріб сей. Йама*** тут зробить оселю.II[R. V. 10, 14]Підеш, одійдеш від нас тим шляхом, що по ньому ходилинаші батьки! Ти побачиш богів двох величнихвладарів Йаму й Варуну, що наші подання приймають.З Йамою жити на небі високім ти будеш,бо заслужив ти на теє. Покинь все лихеє,потім вернись до нас знову у постаті ясній, блискучій.697III[R. V. 10, 16]О, не пали його, Агні****, не завдавай йому болю! Не роздирай його тіла! Як проймеш його ти, премудрий, вічним батькам його дай! Хай до Сурії вернуться очі, Вайу дихання хай прийме. Дай небу й землі їм належне. Водам, ростинам верни сього тіла частини. Тільки безсмертну частину пройми своїм пломінем ясним, боже Агні, і зогрій своїм палом ту душу, в постаті ясній неси її в край, де правдивії люди. Агні! Нехай він полине до прадідів наших! Хай він приходить на поклики наші й подання. Потім нехай оживе і прийме яку постать. О, Дйатаведас! Хай знову з'єднається він з яким тілом.IV[R. V. 10, 17]Хай понесе тебе звідси Пушан* той премудрий цілого світа пастух, що глядить своє стадо. Хай тебе Агні віддасть до батьків та богів доброчинних. Хай захищає й глядить тебе вічний мандрівець, мудрий Пушан у обладі своїй. Хай провадить Савітрі в тую країну тебе, де живуть праві люди і предки.ГИМН ДО НАМИ [R. V. 10, 154]Всіх, що одважні були на війні, що померли славутні, всіх, що поданки великі давали, прийми їх до себе, всіх, що чинили добро, що любили його й боронили, правих, поважних батьків наших, Йама, прийми їх до себе! Мудрих співців, що складали багато пісень в божу славу, сонця сторожу, тих Ріші поважних і правих, всіх їх до себе прийми ти, о Йама!Пізніший і дальший розвиток вчення про Душу Людини доходить до розріжнення ,Душі" — як індивідуальної Душі**** Мертвих арійці палили на кострищі, потім кості збирали н ховали в землю.698Живої Людини та „Духа" („Атмана") як понадіндивідуальної Істоти, якої Індивідуальна Душа є частиною. Таке глибоке ро­зуміння Істоти Людини, як Душі і Духа, творить чи не най­вищий здобуток арійської духовости на терені Індії. Зрозумін­ня цієї системи віри і вчення вимагає, однак, довгої праці шу­кання правди і високої мислі Людини Пробудженої до Духово­го Життя.Дещо із цього вчення ріжними шляхами передісталося до Середнього Сходу й Еврони і творило основу ріжних рухів і видів Знання Таємного.Пробудження до цього духового життя знаменує відчуття безсмертности не тільки як вираз самої віри, але як її безпосе­редню відчутність і свідомість. Людина усвідомлює собі для се­бе самої свою Духову Істоту, а отже і Безсмертність. В такому моменті в історії грецької духовости появляється культ Проме­тея. Це відчуття Безсмертности, яке чинить Людину Вічною і Безстрашною.Без ніяких догматично-релігійних чи схематично-філо­софських окреслень Леся відчула цю силу у своїй душі і тому вважала себе Дочкою Прометея.Такою вона увійде в історію Світу.Його найвищий Дар — це Віща Сила. Вона дається тільки на висоті понадіндивідуального розуміння і відчуття своєї вла­сної душі. Тоді Кассандра прозріває душу Париса і на основі діагнози відсутности у ній героїзму і посвяти для нації зможе вона зрозуміти і провістити долю своєї нації.Отримуємо тут ключ до зрозуміння духовости Лесі. Оче­видно вона такою вродилася. Це вислід духового розвитку ці­лого покоління, коли в ньому пробуджується і запалюється Прометейська Сила до Боротьби проти всякої сліпої сили. Це правда, але правдою є і те, що треба теж зовнішнього подуву оцього дивного Духового Вітру під крила, що цю іскру Проме­тея розпалює.Свого таланту і Сили своєї Духовости не завдячують Шевченко чи Леся ніяким впливам. Ця Сила була їх власною. Вона була в їх душі. Все ж таки в зовнішньому світі вони заз­нають чи стрічають ці духові іскри, які запалюють їх внутріш­ній духовий вогонь. Вони теж дають цьому вогневі потрібне го­рюче для його живого полум'я.Зустріч з історією Сходу Менара та з цілим кругом ідей його світу дала Лесі важливий поштовх для її росту. Ось чому699Леся відчула, що їй ці Гимни Риґведи „страшно подобалися". У цих двох її власних молодечих словах криється тайна їх ду­хового подиху, що розпалив її приспану Прометейську Силу.Вже знаємо, що під кінець життя Леся взялася за викін­чення до друку її молодечої „Історії Народів Сходу". В тому часі вона сягнула до „Історії Сходу" Масперо та до інших кни­жок, які були в той час у підручних бібліотеках Єгипту. Не могло там бракувати важливого твору того самого Масперо п. з. „Світання Цивілізації". Це доповнення до його „Історії Сходу", в якому він наводить переклади майже усіх відомих тоді ре­лігійних текстів Близького Сходу. Цей епохальний твір мусив поставити розуміння Лесею релігій старинного Сходу на висо­кий науково-порівняльний рівень. Нажаль згоріло передчасно її життя, а це значить у світлі знання таємного, що згорів той вогонь, якого сила була вимірена її духовим розвитком в істо­рії її духа. Не маємо сумніву, що вона стояла дуже близько до його вершкових висот.Тема цих її духових висот — це те саме, що тема Проме­теїзму Лесі. Вона вимагає окремих доглибних студій. Представ­лена мною праця є тільки вступом до цієї студії. Це також важ­ливий розділ із історії духовости української нації.Леся Українка часто думає про „релігію батьків своїх". Під цим окресленням вона має на увазі дохристиянську релі­гію України. Зокрема з рідною матір'ю ці згадки в листуванні досить часті. Мусили бути між ними численні розмови і глибо­ке спільне розуміння цієї теми. І також під кінець життя Леся обіцяла матері написати поему про Перуна. В одному з листів виправдується, що не могла її написати. Вона дозрівала в її душі.В цьому напрямі ше не досліджені погляди Олени Пчіп-ки. Жаль також, що друкуються листи Лесі, але ж поза обся­гом дослідника листа її кореспондентів до самої Лесі.Ось недовго перед смертю, в квітні 19 і 3 р. ділиться Леся із матір'ю своїми критичними заввагами про „Вісник культури і життя".її обурило до живого, що якийсь „Коненков" (ближче нам невідомий) представляє українських Богів як „кацапських і фінських", зображуючи їх поганими „косолапими, кривоно­сими потворами".700Студентка „Риґведи", яка нещодавно відновила своє ран-ньомолодече знайомство із її світлосяйними гимнами про ясні і прекрасні Божества Сонцесвіту у зображеннях старинних арійців, уявляє собі цілком слушно такими самими красками і формами і наших праукраїиських Богів.Прочитаймо уважно цс місце її листа.Лист до матері. Дата: ЗО березня (12 квітня) 1913. Гелуан.„Коненков ... має деякий талап, але до „генія", либонь, тут ще далеко, а що його боги чисто кацапські, коли не фінсь­кі, то се безперечна правда, і я в них зовсім не пізнаю „релігії батьків моїх", що відбилися такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах. Чому сло­в'янські боги конче мусять бути косолапими, кривоносими по­творами — всі!, коли в наших казках навіть ворожа сила — „змій" — уявляється часто в подобі зрадливого красуня. А „пе релесник", а русалки, а „золотокудрі сини" тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж, либонь, близь­ка родина того Даждьбога, що вийшов таким „ідолом поганим" у Коненкова... Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лі­сового бога „без спини, с одной ноздрей", то чому ж його та­ким і не зображувати, тільки нема чого розпросторювати сього „ідеалу" на всіх слов'ян, а треба виразно зазначити, до кого саме він належить. Ну, та цур їм, тим чужим богам! Що вони мене обходять?"Вповні поділяємо обурення Лесі на якогось там Конен­кова, що наші рідні уявлення про Божества хотів підмінити „кацапськими чи фінськими". Але ж горе! Таку підмінку стрі­чаємо ще сьогодні в препоганій і предешево написаній „Енци­клопедії" Ляруса.Забули ми самі про світлосяйність нашої Утрені, про Владарську Достойність Сварога, про вічиоживу молодечість і мужність всеюного Юрія та про всіх „золотокудрих синів" Даж-бога, які творили, відбивали і втілювали собою безсмертну Мудрість, Мужність, Красу і Силу Української Нації.701ПРАЦІ ПРО О.ОЛЬЖИЧА ДВА ДНІ У ЖИТТІ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА(В десятиліття смерти. Із психології творчости поета.)Героїчна і мученича смерть Олега Ольжича, вночі із 9-го на 10-е червня 1944 р. застає його на високому становищі За­ступника Голови Проводу Організації Українських Націоналіс­тів, тобто заступника полк. А. Мельника.Його творчість нерозривно пов'язана із його героїчною і революційною діяльністю і ніяк не можна розглядати якось буцім-то окремо його поетичну творчість і політгічну дію. Має­мо на увазі, звичайно, основну рушійну силу його душі і твор­чости, а не ніякий механічний зв'язок поміж ідеологією і її пуб­ліцистичним виразом у поезії. Олег Ольжич у своїй поетичній творчості уникав і втікав від усього, що в поезії могло би зву­чати витертою чи зужитою патріотичною фразою. Він уникав всякої дешевої реторики, фразерства, фальшивого патосу чи дешевої декляМації. Він робив це так послідовно і, так би мови­ти, програмово, що його Муза вдоволяє і захоплює навіть най­більш вибагливого естета нашого часу, яким є проф. В. Держа-вин. Здавалося б на перший погляд, що це сам Ольжич відме­жовував Ольжича-члена Проводу O.У.H. від Ольжича-поета. Од­нак так тільки здається.Я можу зосередити мою аналізу тільки на двох днях із життя Ольжича, на двох днях його найвищого поетичного нат­хнення, на двох днях, що вирішили... його мученицьку смерть.Із двадцять двох віршів його посмертної збірки п.з. „Під-замча" десять написано продовж двох тільки днів. Це були, от­же, два дні Ольжича-поета, два дні, в яких він написав десять поезій. Всі вони мають дату: 25-го і 26-го січня 1941 р.Вже сам цей зовнішній факт вказує виразно на виїмково сильний вибух поетичного натхнення, якесь сильне внутрішнє горіння, торжество чи драму.Бувають такі періоди в житті поетів. Новітнє шевченко­знавство починає усвідомлювати собі факт, що найсильніші по­еми Шевченка написані продовж трьох літ, а продовж тих трьох літ у кількох днях одного місяця.702У такому стані вибухів емоційної лави в душі поетів про­являється звичайно... найглибша сила їх творчости.Сам зовнішній факт, що десять поезій Ольжича написано продовж двох тільки днів, каже нам пильно зосередити увагу на цих десятьох віршах, на цих двох днях із життя поета.Почування, що я його відкрив як домінанту у згаданих віршах Ольжича, найдокладніше відповідає і є немов клясичним прикладом почування святости. Це те саме почування, що було предметом основного вивчення і опису у моїх працях: „Ос­новна сила творчости Шевченка" і „Лицар Святої Борні".Скажім це виразно: Це вибух почування святости у Оле­га Ольжича, поета і борця.Пригляньмося цьому почуванню на основі опису і слів самого Ольжича, конфронтуючи їх із згаданими дослідженнями.Це почування спадає золотим дощем на серце людини:„ Воно дощем спадає золотим Тобі на серце, — і життя щоденне Здається святом, палацом — твій дім. І кожде діло є благословенне. "(Ольжич)Чи може бути сумнів у природі цього почування після цих слів. Це почування глибоко релігійне. Замало сказати релі­гійне. Воно містичне.Порівняймо подібні описи цього почування у Шевченка:„ Серце б'ється любо, любо І світ Божий як Великдень І люди як люди! "(Шевченко)Або:„ Думи серце осідають, І капають сльози. І хочеться сповідатись, Серце розповити; І хочеться — Боже милий, Як хочеться жити, І любити Твою правду, І весь світ обняти!(Шевченко)Це почування нагло наповнює серце немов спадає золо­тим дощем. У Шевченка: Серце б'ється любо, любо. Постає703дивна зміна в нашому образі світу. Він стає нараз великим свя­том. „Життя щоденне здається святом" — у Ольжича. „І світ Божий як Великдень" — у Шевченка. Життя буденне зміню­ється. Дім стає палацом. „І кожде діло є благословенне." — у Ольжича. Хочеться серце розповити і весь світ обняти — у Шевченка.Коли гасне це почування, світ немов чорніє і стає ще більш сірим ніж був. Але душа набрала якоїсь дивної, незем-ської, як здається, сили. Душа мужніша і сильніша.Цей факт так описаний у Ольжича:„ І враз не стане. Курява дорог Встає до сонця, і чорніє лик твій... Земля широка. Мудрий в небі Бог. І серце людсбке — мужнє і велике. "(Ольжич)Відповідне місце опису цього почування, точніше його погаснення, описане у Шевченка так:„ Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло, ... "(Шевченко)У Ольжича курява дорог встає до сонця і чорніє лик лю-У Шевченка село чорніє і марніє навіть голубеє небо, дини. Але залишається щось, що є візією чи відчуттям Боже-ственности. Душа була ближче Бога. Душа була у вищих регіо­нах „буддгі", — космічного інтелекту.„ Мені так любо, любо стало Неначе в Бога. "Душа оживає. Вона чує голос Божий.„..............ЖиваДуша поетова святая; Жива в святих своїх річах; І ми читая оживаєм І чуєм Бога в небесах. "(Шевченко)704Ольжич не скаже нічого, що могло б звучати м'яко чи сентиментально. Ольжич втече від всього, що могло б звучати як сповідь. Він тільки підсумує сам вислід цього духовного ста­ну у геніяльно простих, міцних, мужеських і я сказав би жов­нірських словах:„ Земля широка. Мудрий в небі Бог. І серце людське — мужнє і велике. "(Ольжич)Душа звільнилася від якогонебудь сумніву чи звуження своєї візії. Вона нагло бачить, що земля широка і що Бог у не­бі є Мудрий. Хоч дивні можуть нам здаватися шляхи світу. Бог дав тобі серце людське мужнє і велике і це є розв'язка для всіх твоїх сумнівів чи заблуджень.Великим і мужнім стає серце людське після зустрічі із Божественною Візією Світу у буддгічній сфері Існування.В інших віршах із цих двох днів читаємо немов точне продовження опису того самого почування:Ось у вірші „Диліжанс" читаємо:„ І таким чимсь повні — чуєш ти — Раптом груди, горло і повіки, Що готовий взяти та й піти, І ніколи не вернуть, по-віки. "(Ольжич)Не тільки груди стають повні якимсь невимовним почу­ванням щасливости, але ми так виразно відчуваємо, що ми до­торкнулись якоїсь вищої і більш дійсної сфери відчування. Безсмертність відчуваємо тоді не як вчення віри, не як догму, але як безпосереднє відчуття. Хоч це часто блиск такий корот­кий, що ми не годні вловити візії.У описі цього почування я звертав увагу, що сильне зво­рушення і натхнення, яким воно розпочинається, появляється як правило у товаристві сліз. Сльози його відкривають, далі втихають, щоб вернути прикінці цього почування, коли воно гасне. Шевченко одверто признається до тих рясних і обильних сліз блаженности.Ольжич очевидно не буде говорити про сльози. Але і він натякає на них зовсім виразно. Щось заповнює його горло і по­віки. Далі груди ростуть, стають повні.Я так описував це з'явище:705„Серце росте, груди ростуть і цілий світ росте тоді разом із нами, ...Груди немов поширюються. Віддих стає свобідний і гли­бокий. Маємо над ним повну владу, ... Живемо немов якимсь ін­шим воздухом. " („Основна сила").Таке почування незвичайної повноти грудей і віддиху ви­разно відчув Ольжич і дав цьому прекрасний вираз у своєму вірші „Диліжанс".Те саме в інших віршах. Візьмім для прикладу „Сонну Ве-нус":„ ... і почування, що в тобі росте, Не будеш здатний ти назвать ніколи. "(Ольжич)Ольжич сам мусів поставити собі питання, як назвати це дивне почування, що продовж двох днів опанувало його душу. Може це любов. Ні, каже він виразно у вірші „Сонна Венус". Це почування він не годен ніяк назвати.Ми все ж таки назвали це почування зовсім виразно:Це почування святости.Дивна річ. В такому стані душі Ольжич звертається до сюжету як же далекого і екзотичного. Він пише вірш на індій­ський сюжет „Шякунтала" — тобто Сякунталя. Він відчув, що його почування якесь незвичайне, неземське, містичне і інстинк­тивно звертається у мало знану йому країну, немов-би там бу­ло місце і слова для вираження отого почування, що для нього він не знає назви.Що це притягає його до Індії.„А у лісах пустельники веселі Ще досі відають блаженства й чуда. "(Ольжич)Блаженства й чуда приходять йому на думку і заполоню­ють його уяву в оцьому дивному стані душі, що в ньому він два дні перебуває. Появляється дивне прагнення збагнути ці чуда. У образі Шякунталі він бачить провідницю до цієї країни, свою індійську Беатриче, що мала б його у цю країну завести:„ В твоїх очах вся мудрість незглибима. Ходім, нехай я спробую, закутий, Своїми недовірами — очима її до дна пізнати і збагнути. "(Ольжич)706Бгагавадгіта була б більш відповідною лектурою для та­кої цілі. Але про неї Ольжич не знав. Тим більше характерис­тичне оте його виразно виражене прагнення пізнати індійську мудрість своїми недовірами очима. Ці очі відкриваються для внутрішньої візії. Він відчуває, що був закутий. Він спробує збагнути незглибиму мудрість.Оце дивне роз'яснення душі — це дальша дуже характе­ристична прикмета відмічена виразно всіма, що його пережи­вали.Загляньмо до інших віршів. Ми вже сподіємося, що про­читаємо там різні види і фази того самого почування.У прекрасній мініятюрі „Алябастер" Ольжич змальовує просту дівчину із села, яку він бачить очима майстра-різьбаря із старинної Еллади. І ось кінець його візії:„І дивно знати: десь тепер схиляє Чоло спокійне дівчина жива, І світло, що на голову сплива, Крізь білий мармур цери проступає. "(Ольжич)І знову у цій темі, здавалося б далекій від продуховлен-ня, бачимо дивне світло внутрішнього горіння, що проступає крізь мармур цери. Ольжич відкрив внутрішнє світло горіння чи просвітлення і це своє пізнання проекціонує у поетичну ві-зію скульптури і живої людини.У вірші „Яблуня на горі" стрічаємося із іншою важливою сторінкою того самого відчування світу у стані святости. Гра­ниці особовости дивно поширюються. Так немов би маленьке людське „я" перестало існувати. „Я" тоді немає. Тебе немає, скаже Ольжич.„Тебе немає. На траві прибитій Не буде видно сліду ні на мить, Як станеш ти угледіти крізь віти Густу, глибоку і м'ягку блакить.(Ольжич)Людина немов розпливається в космосі. Не можна кра­ще описати цього феномену ніж зробив це Ольжич. На приби­тій траві не буде видно нічого із тебе, коли ти потонеш і роз­пливешся у безмежній блакиті небес.Що ж, — це знову тільки інша фаза і інший аспект того самого почування.707Всі вірші написані продовж цих двох знаменних і вели­ких днів у житті Ольжича, носять на собі відблиск чи прямий вираз оцього єдиного почування, що заполонило його душу своїм божественним полоном.Я сказав у моїй праці про це почування, що в такому ста­ні душі людина стрічає своє призначення. В короткому блиску грому мигне перед душею візія її дгарми, візія її власного бо­жественного призначення.Шевченко побачив себе у такій візії на Сибірі. Він спи­тає тоді сам себе: А де ж твої думи, — не нищ їх, хоч за них ти підеш на Сибір. Отак Шевченко вирішив свою долю. Він же Міг знищити свої бунтівничі думи. Він міг уникнути своєї долі. Великий дух вибирає її зовсім свідомо і свобідно саме в такому моменті пророчогб прозріння і натхнення. Цю свою візію Шев­ченко виявить у поетичній візії свого „Сну".В цих двох днях зустріне свою долю також Ольжич. Ця містична драма розіграється у одній його поемі, у „Муках Св. Катерини". Ми вже сподіємося, що це буде щось у роді візії у супроводі надзвичайно сильних емоцій.„ Як зв'язали Діву Катерину, Посіпаки в храмі на стіні, Рвали біле тіло, що хвилину, Припікали рани на вогні.Оберта вона блакитні очі, Геть вже повні стримуваних сліз: Коли так мій Пан Небесний хоче, Не боюсь я диби, ні коліс.(Ольжич)Така картина невинної, благородної жінки, що терпить невисказані муки за нову віру, паде на душу Ольжича, розпале­ну живим вогнем горіючого почування святости.Чи треба нагадувати, який комплекс ідей і відчувань роз­будила ця картина в його душі. Чи треба доказувати, що вона стала нагло для Ольжича Символом Великої Матері України, мученої за правду її віри, розп'ятої на колесі, на глум небесам, як чортівський визов катів, як злочин, що кличе про помсту до неба.Чи колесо розпадеться. Чи вдарить грім із небес. Чи ста­неться чудо. Чи вистачить чекати спокійно аж мученицьке ко­708лссо України розпадеться так чудесно, як колесо із легенди про св. Катерину.Яку відповідь дасть Ольжич-поет і Ольжич-борець на ці питання.Його душа нерозривно зв'язана із Мученицею. Про Укра­їну не скаже Олег ані словом у своїй поемі. Це надто святе, над­то священне слово, щоб він міг довірити його навіть своєму мистецькому слову. Ні, не тому. Те, що Олег хоче в тій хвилині сказати, те важне його рішення, щоб звучало правдою, можна його висказати тільки... в останній хвилині перед самою смертю.Це було напевно останнє слово, що його вимовив Олег, вмираючи в німецькій катівні.Він готов вмерти за Неї сто разів і кожної хвилини. Він вже раз писав у своїй поемі, що шкодує тільки, що не можна вмирати двічі. („Незнаному воякові").Реакція на візію Мучениці, це відповідь на всі життєві пи­тання, це є основна сила душі Олега, це визначення і вирішен­ня його особистої долі.Він нагло побачить себе у тій самій картині, у такій са­мій пробі нової віри, у тому самому храмі, ... безрадно і без­помічно прив'язаним до стовпа у темному притворі.„ При стовпі у темному притворі, У похмурій келії своїй Б'юся я в безвихідному горі: Як би можна полегчити їй. "(Ольжич)В такому моменті вирішиться доля Олега. В його душі кипить постійний бунт проти невинного терпіння Мучениці. Але ж він так само безсильний як і Мучениця, він так само при­в'язаний до стовпа і тільки жде своєї черги.Не маємо досить історичних матеріялів, щоб ствердити, за що німецьке Гестапо замучило Ольжича. Я чув тільки вер­сію у кругах O.У.H., що Ольжича підозрівали в авторстві бро­шури, що п'ятнувала німецькі звірства ТТад Україною. Не має­мо певности, чи саме Ольжич написав цю брошуру. Але маємо непохитну впевненість, що це Ольжич написав вірш „Муки Св. Катерини", де він визиває небо і пекло протестуючи цілою ду­шею проти невинного мучеництва Великої Мучениці. За цей протест замучили Ольжича пекельні сили на землі.Хоч прив'язаний до стовпа, хоч закований у кайдани, Ольжич не зломиться, Ольжич не перестане боротися проти насильства над невинною Мученицею.709Що ж зможе він зробити більше, як тільки кривавити свої руки, пробуючи розірвати кайдани.Тоді постане оце рішення, ... велике, святе, лицарське рі­шення, що буде змістом поеми, що буде змістом життя Олега.Коли немає нічого людського у душі ката Великої Му­чениці, Олег спробує промовити до його жорстокости, до його гордбсти. Це не буде кволе квиління раба, але мужній визов Святого Лицаря. Він запропонує катові, що прийме сам подвій­ні муки, щоб звільнили тільки Мученицю із колеса.Але хто ж цей кат, що до нього звертається Ольжич.Це той, що сіє тьму, той, що сіє зло між людьми, той, що проливає праведну і невинну кров. Це Цар Злочину, це Автор Зла. До нього говорить Олег:„ Ти, що сієш тьму і зло між люди, Кров невинну, праведну ллючи, Шли удвоє всі твої облуди До мойого ложа уночі.Хай гарцюють по кутах кривляки. Кров і піт спиваючи мені. Щоб пустили тільки посіпаки Катерину Діву на стіні. "(Ольжич)Яке наївне було б питання, чи справді тріснуло в кусоч­ки мученицьке колесо Св. Катерини в Александрії. Чи справді небеса вмішалися в її муки.Таке рішення Святого Лицаря розриває не тільки марне колесо тортур Св. Катерини. Від такого рішення дійсно розри­вається куди сильніше колесо, на якому мучать Велику Мучени­цю, ту Єдину і Святу, що за неї Олег прийме муки і мученичу смерть.І чим була би марна фізична сила потрібна на те, щоб розірвати колесо тортур в порівнянні із цією громовинною по­тугою, що ось гримить громами священного обурення і гніву в душі Святого Лицаря. Так, небеса вмішуються в людську істо­рію. Чудо докопується саме в душі лицаря. Людське серце є мужнє і велике. Сила, що розірве колесо, це його визов пеклу, це зрив до борні на смерть і життя проти Царя Злочину і його земського панування.Душа розпалена натхненням, груди повні незнаної сили, горло і повіки сповнені слізьми і щастям і... оте безмежне по­710чуття сили, що може протиставитись наймогутнішим тиранам світу, ... ці громи лицарського рішення, ця сталь непохитної во­лі, — це є та божественна сила, що розриває колеса земських тортур, ярем, тюрм і довговічної неволі.Це є та сила, що здивує тирана і похитне його у його гордині і жорстокості.Це є та сила, що буде прапором і дороговказом для на­ції. Не тільки марне колесо розірветься, але впадуть мури ве­личезної тюрми народів.„Божа благодать, що сходить на прапори народу чи вій­ська, виключаючи кождий сумнів, — це те головне, що рішає про перемогу... " — так напише Ольжич — член Проводу OУH у статті п.з. „Українська історична свідомість. Пробоєм 1941 р."Починаємо розуміти зв'язок цієї поеми не тільки із до­лею самого Ольжича.Для накипілої святістю і розпаленої натхненням душі ли­царя, навіть картина на стіні викличе його повне обурення. При всій неясності, яку залишає поема, де кінчиться візія скомпо­нована поетом, а де починається правдива візія ясновидючого, — є один елемент в поемі, який носить безсумнівні познаки правдивої візії: — це нагле і несподіване вкомпонування себе самого в сюжет образу: Це той факт, що у візії, чи у дивно ви­разній поетичній інтуїції, Ольжич побачив себе прикованим до стовпа в тій самій картині мучеництва.Той елемент саме я називаю зустріччю із долею. Його від­повідь на цю ситуацію називаю сотворенням своєї долі. Здаєть­ся, що найтемніший матеріялістичний скептик, повинен би цей зв'язок побачити.Ольжич відповість на те саме питання правдивим і дійс­ним рішенням у найбільш дійсній і жорстокій борні, коли то два кати будуть боротися над закованою Мученицею, щоб за­володіти нею для себе.Ні, ні, ні, не було в історії світу ситуації більш драматич­ної і трагічної водночас.Льогенгрін, — Лицар Святого Ґраля, — що боронить прав покривдженої вдови, приїхав на сцену на білому лебеді немов на легкий турнір, немов тільки на спортовий попис, — але не на справжню борню героя, що стрічає у світі переможну і тріюмфуючу силу Насильства і Зла.Благородний є бій лицаря на лицарському турнірі і на театральній сцені, де зберігаються усі правила етикети і всі при­711писи турніру. Але як окреслити бій прикованої до стовпа жерт­ви, що стрічає віч-на-віч переможну силу своїх катів. А ці кати вже не боряться за те, щоб побороти противника, кинувши йо­го об землю, бо він уже зв'язаний перед ними і не може ніяк боронитися. Борня, що тут ведеться, іде за душу і за духову си­лу. Чортам потрібний їх повний тріюмф над душею, щоб ви­правдати чортівську ідеологію, що саме брутальна сила, і тіль-ки брутальна сила, е найбільшою моральною вартістю на світі, їм потрібне повзання перед ними духово сильних, щоб доказа­ти, що фізичне насильство є джерелом влади і права на світі.Якби раз тільки, хоч один раз на світі, їм доказати чином, що це неправда, тоді їх віра в себе самих, їх самовдоволення, їх чортівський тріюмф буде захитаний.Ідейно-моральна непохитність виявляється, отже, дійсною і найсильнішою зброєю на світі. До цієї зброї і до такої ідео­логії сягає Ольжич у цьому моменті свого життя.Тут Олег вирішив свій шлях. Тут він вирішив, що йому робити, коли побачить Мученицю у найбільш трагічній ситуа­ції в історії людства. В обличчі двох ворогів, кожному чортові окремо він кине в зуби ту саму відповідь морально-ідейної не-похитности. Якби затінювала коли-небудь тінь диявольської хитрости ідеології Макіявеллія, чи його епігонів світовідчування чи ідеологію Ольжича, то слід ствердити, що в цьому моменті ця тінь мусіла б остаточно розвіятися. Ольжич не покориться бру­тальній силі, ані не визнає, що насильство є джерелом права чи правди. Коли б він вірив, що в житті перемагає виключно брутальна сила і що немає ніякої моралі крім бандитського/ права насильства, чому ж тоді лізти чортові в зуби. Як має Чорт силу, хай мучить Чорт Мученицю; яке діло до цього про^ хожим, що проходять попри картину намальовану на стіні. От і все, картина на стіні, чи із дійсности. Чого зворушуватися.Рішення Олега є питанням ідеології і віри. Тільки най­чистіший ідеалізм і посвята Лицаря могли подиктувати йому йо­го поставу і його вчинок. Вчинок Ольжича не був для нього пред­метом хитання чи сумніву. Він не просить Бога навіть, щоб відвернув від нього чашу його великомучеництва. Він не відки­дає своєї борні разом із усіма священними ідеалами його жит­тя і душі .Постава і ідеологія святого лицарства так Органічно спаяна із його душею, що на хитання немає там місця. Не буде там місця на хитання і підчас його дійсних тортур у німецькій катівні. Те, що він пише, є правдою. Саме тому йому дано пере­живати в цих двох днях натхнення святости. Це благородне по­чування не дається ані жуликові, ані бандитові. Воно дається людині, що справді досягнула безособової чистоти своєї дії. Присутність цього почування в людській душі є само для себе доказом її святости.Логенгрін, Парсіфаль, Арджуна, чи Князь Незламний не могли би приняти кращого рішення, якби побачили той са­мий образ Великої Мучениці, що його носив у своїй душі Олег.Але ж ці всі постаті, це тільки людські ідеали. Це герої на сцені чи в уяві поета.Святий Лицар Олег — це дійсна дійсність української на­ціональної епопеї, написаної кров'ю мільйонів Лицарів.Борня Олега стає фрагментом великого космічного бою Ясного Лицаря Сонця проти Царя Зла і Теміні.Олег творить свою власну ідеологію і живе нею і для неї. Цій ідеологи дає він вислів у своїй поезії. Саме це я мав на ува­зі, коли говорив про органічну єдність Ольжнча-поета і Ольжича -члена Проводу OYH. Він не перекладав програмові штампи на мову своєї поезії. Він сам писав нову і кращу програму OYH у своїй поезії. І цю свою власну поезію він здійснював у OYH. Він не перекладав публіцистики на мову поезії, але він перекла­дав свою поезію на мову своїх чинів. Із мови своїх чинів і своєї духової правди він писав потім програму OYH. Ця ділянка ви­магає однак окремого досліду, що виходить поза намічені ме­жі цієї праці.Олег визвав на борню ціле пекло. Відважно і героїчно стає на прю проти Царя Зла і Теміні. Та сама постава характе­ризує борню Шевченка. Найтяжчі питання онтології і есхато­логії в'яжуться із питанням Зла. Тут не можемо їх навіть за-торкнути.Олег не був Ілюмінатом. Він не знав ані правдивого імени Автора Зла, ані його природи. Тим більше треба дивуватися, що відповідь пекла прийшла так скоро. Три роки, це дуже ко­роткий час у есотеричній магії. Цей дивний факт дасться пояс­нити тільки величезною силою бойової святости Лицаря Олега. Його душа була вільна від кармічних обтяжень. Навпаки, він мав за собою величезний скарб кармічної сили добра. Він здійс­нював чисту дгарму.Не довелося довго ждати на відповідь пекла. Бій настав...Не знаємо докладно, як виглядали тортури Олега. Що саме хотіли добути від нього його кати. На яку потрібну їм713службу хотіли зламати духа Олега. Знаємо однак напевно, що навіть прикований до стовпа, навіть у кайданах, навіть під най­більш жорстокими тортурами, він ніколи не припинив своєї бор­ні проти Насильства і Кривди над Великою Мученицею. Знаємо понад всякий сумнів, що вся препотужна сила сталі, заліза, вог­ню, бомб і армій, не була в силі зламати найсильнішої на світі Сили Духа Святого Лицаря.Його принесли на келію ще живим. Тут кривляки спива­ли йому кров і піт, як він це предвидів у своїй поемі.Так помер Святий Лицар Олег.Але від цієї смерти затріщали в'язання колеса, що на ньо­му мучать Україну.Це колесо розсиплеться на дріб'язки.Це був останній, шалений штурм Святого Лицаря Олега на найвищу Вежу Духовости: Він цю Вежу здобув.„ О, вірте, всі мури земного впадуть, Як серце обернеш у сурму. Найвищі бо вежі духовости ждуть Твойого шаленого штурму. "(Ольжич)Нужденна думка сучасної Европи так мало знає про те, що діється в душах тих лицарів, що боряться і вмирають за Ук­раїну.Висока поезія Ольжича — це яскравий прожектор у цю таємну Святая Святих Лицарів України.Тільки Він, — Дух Світла і Дух Космічної Мислі, — знає скільки його синів і лицарів вмирало за Україну в стані чистої святости.І навіть у найсміливіших мріях Олега про Сонце Слави, не міг він вимріяти про те, якої Величі і Потуги досягне Нація, коли із своїм споконвічним Ворогом — Автором Зла — зведе свій бій останній.Разом із нашими братами, що шанують пам'ять Олега Ольжича, Лицарі Ордену Бога Сонця склонюють низько свої го­лови перед Світлою Пам'яттю Лицаря Олега, Святого Борця за Сонце Слави України.Рівночасно в Пам'яті Лицаря Олега шануємо Великого Передвісника Ордену не тільки в ідеологічних шуканнях, але у безпосередньому здійсненні і борні.(Із „Зову Ордену" ч.2. за травень 1954 р.)714ОЛЕГ ОЛЬЖИЧРіздвяна відозва O.У.H. на Рідних ЗемляхВіра у велику чисту правду, ясне світло високої ідеї в найчорнішу добу тримає горді людські душі, не даючи їм упас­ти в безодню розпуки і тліну. З неї родяться найвищі пориви й найбільші чини. Це ж струнка нова віра і віра в післанництво своєї землі натхнула українських князів, що молилися, щоб Бог дав їм за Руську землю голови свої покласти і бути причисле-ними до мучеників. Це ж вона, права віра, кріпила кремезне ни­зове лицарство і дала йому силу стати на прю з найміцнішою Отоманською імперією і разити її в саме серце над звированими водами Босфору.Віра преДків і віра в українську правду натхнула Зиновія Богдана і підняла року Божого 1648 на Польщу буруни Хмель­ниччини.Великою вірою горів і говорив Шевченко і вона збудила увесь приспаний український нарід до нового життя.Висока віра, пів століття пізніше, вишикувала Базарських Лицарів над розритою могилою, і їх заповіт, заповіт невмиру­щих 1917-1921 років, зродив усю сучасну визвольну боротьбу.Чуємо в собі присутність великої і чинної віри. Бачили і бачимо чини наших друзів, що не вагаються в ім'я її наразити і покласти своє життя.Жива віра, віра, що не спиняється перед жертвами — та, що перемагає. То ж в найчорніший час не покидає нас певність нашого остаточного тріюмфу.(1943 р.)В авангарді героїчної добиГероїчна доба, в передовій стежі якої знайшлася, завдя­ки глибині свого переродження, Україна гряде!Чуємо її непереможний, могутній хід. Бачимо ввесь без­мір простору, що відкривається людині героїчної духовости.Через свою експонованість проти найбільш активної ци­таделі старого матеріялістичного світу — Московії, Україна стя­гає на себе головну боротьбу за новий світ і з повноти напру­ження цієї боротьби черпає свою духову міць і своє провідниц-тво.(Альманах: В Авангарді, 1938.)715ТВОРЧІСТЬ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧАІснує мистецтво, що намагається відбивати т.зв. „дійс­ність", тобто існуючий стан зовнішнього світу, відбитий чи за-ломаний у свідомості автора. Воно стверджує чи закріплює існу­ючі норми цінностей, розгортаючи перед нами різноманітну і повнокольорову картину минулого чи сучасного в уяві поета.Існує інше мистецтво, що творить нові норми цінностей, - мистецтво иродуховлене живим вогнем нового пізнання, но-ного ствердження, нового сотворення світу.Про таке мистецтво думав Костомарів, коли писав свої і юна про поезію:„Поезія завжди іде наперід, завжди відважується на сміливе діло, її слідами ідуть історія, наука і практична праця. "(Костомарів)Я назвав це мистецтво креаціоністичним. Мистецтво твор­чости, — проявлення Нової Візії Світу і Бога, — мистецтво пророчого натхнення і об'явлення. Мистецтво поетів, що є про­рок.IMII і пророків, що є поетами. Мистецтво віщунів націй і іноді і на, — мистецтво креаціонізму.Служителі цього мистецтва перестають бути поетами в нашому розумінні цього слова. Вони стають священнослужі після ми Бога і Правди. Свою творчість вони самі окреслюють |М і няіцеїшодіяння:,,ііящєннодіяв я на ново..." — пише Шевченко у поемі, І п пі він об'являє преглибокі тайни своєї духовости своїм при-і.....нм, що вже за його життя шанували його як дійсного про­рока,Мистецтво Олега Ольжича є креаціоністичне. Таким є українське національне мистецтво на своїх вер­шинахМистецтво Автора „Слова про похід Ігоря", Сковороди,Шевченка, Федьковича, Лесі Українки, Франка, Пачовського, було не тільки об'явленням української національної свідо­мо, ні, але воно цю національну свідомість формувало і твори­мо і і цього мистецтва встає нова свідомість української нації і нона нація.На таких висотах докопується високе і натхненне дійсіно поезії Олега Ольжича.В десятиліття його великомученичої смерти я молюся Всевишньому, щоб дав мені силу натхнення сплести із моїх слів вічнозелений Дубовий Вінок Безсмертности і зложити йогояк, найвищу дань Поетові і Борцеві перед бронзами статуй,716— тих найбільших непохитних і крицевих, що житимуть у сер­цях борців і героїв, які підуть слідами Олега Ольжича.Творчість Ольжича дає мені знамениту нагоду зілюструвати в однаковій мірі теорію креаціонізму, як рівночасно її примінення в історії літератури.Щоб дати на прикладі конкретну і безпосередню уяву про сутність креаціоністичного мистецтва, сягнемо до Шевчен­ка. Він повністю здавав собі справу із креаціоністичної функ­ції свого слова.Це слово пробудження і воскресення, вогненне слово, що його розпалює поет так, як старинний віщун розпалював свою жертву.Щоб слово „ ... пламенем взялось, щоб людям серце роз­топило, — те слово, Божеє кадило, кадило Істини...".Такі слова посіє Шевченко на ниву сердець своїх синів, зросить їх сльозами свого болю і натхнення, щоб зійшли із ньо-го.^ножі обоюдні.„ Може зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне, І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крови Чистої святої! "(Шевченко: „Чигирин")" Шевченко хоче, щоб його слова діяли як мечі обоюдні. Щоб розрізали вони серця рабів, вицідили із тих сердець сук­ровату кров і щоб замість неї налили туди чистої, козацької, живої і святої крови лицарів. Шевченко дійсно це робить. Це не поетичний образ, але дійсна дійсність. Він дійсно сіяв свої сльо­зи на родючий чорнозем сердець своїх синів, він дійсно розрізу­вав їх серця гострим сарказмом своєї іронії і глуму, він дійсно розпалював у них вогонь найвищих натхнень, доконуючи в люд­ському серці найчудесніше із чудес, — переродження крови ра­ба у кров лицаря.Вся істота творчости Шевченка до тієї основної функції зводиться.Хто не плакав, читаючи Шевченка, хто не горів відтак по­лум'ям натхнення і посвяти, — той ще не народився як укра­їнець. Це ще тільки живе м'ясо, в якому пливе ще миршава і дешева кров раба.717Цю чудесну альхемію, — переміну крови, — переміну норм цінностей, — заміну старих ідеалів духовости новими і вищими, — цю функцію доконує високе і натхненне слово пое­та і пророка. Мистецтво, що свідомо чи несвідомо таку функцію викоігує, називаю креаціонізмом.І ось перша із берегу цитата із Ольжича переконає нас, що саме так розумів він своє мистецтво. Що більше, виявиться нагло, що він розпочинає свою працю докладно в тому місці, де закінчив її Шевченко.Шевченко розпалив до білого душу героя-лицаря, а Оль­жич гартує її на сталь.„ Держава не твориться в будуччині, Держава будується нині. Це люди на сталь перекуті в огні, Це люди, як брили камінні. "Шевченкові був потрібний запал, ентузіязм, горіюче нат­хнення, щоб у його полум'ї перегорів страх, пригноблення, тем­нота, рабство, приниження і самоприниження, — щоб цей во­гонь розпалив прагнення чину — і волю чину.Шевченкові це вдалося. Так сталося. З мертвих душ ра­бів постали натхненні герої Січових Стрільців і Української Ар­мії.Ольжич застає вже такий стан свідомости витворений у великій мірі Шевченком. Із розпалених, але ще неокреслених і ще не конкретно сформованих почувань горіючого національно­го підйому, доводиться Ольжичеві виковувати „людей переку­тих на сталь", — людей непохитних, як брили граніту.„ Навчишся надать блискавичність думкам І рішенням важкість каміння. Піти чи послати і стать сам на сам З своїм невблаганним сумлінням. " -Хто не побачив би, що існує тут тяглість і продовження тієї самої ідеї, тієї самої креаціоністичної літератури, того са­мого процесу творення нації.Ворогом для ІІІевченка був темний раб, зігнений у ярмі, що не бачить над собою Його як Сонце Єдиного, — що не ро­зуміє божественних ідей Перебенді-Кобзаря, — темний раб, що йому мусить Шевченко потурати, щоб його не цуралися. Темні сплячі раби, що їх своїм словом мусить Шевченко пробуджу­вати, співаючи їм... про Лазаря, про нещасне кохання, а далі до-перва про Січ, про козацьку славу, про прагнення волі.718Знов ворогом Ольжича є огрядно тупий патріот, зарозу­мілий, без меж опортуністичний, безмежно закоханий в собі, — що бачить тільки себе у суспільному русі і там шукає собі на­живи і самолоскотання дешевими почестями. Зарозумілі, его­їстичні, тупі створіння не можуть сотворити ніякого життєздат­ного, — не то, щоб боєздатного — об'єднання чи навіть скоор­динованої дії, — такий розсипаний пісок, тільки безвладний і безформний пісок міліонів, оглушуваний тупими патріотами послами, аматорами пустомельних промов на всяких ювілеях культури. Це є те широке тло безвладного опортунізму двадця­тих і тридцятих років головно на Західних Землях України. Сус­пільність — буцімто вже свідома, а проте до безнадії забагнена опортунізмом і ведена опортуністами, а не рідко навіть запро­данцями, що в борні проти них виростала Організація Україн­ських Націоналістів.„ Невтішені власники пенсій і рент, Тендітні квітки пансіонів. Хто кров'ю і волею зціпить в цемент Безвладний пісок міліонів.Суспільносте блідо-рожевих півслів, Гурра-наукової бздури, Огрядно-тупих патріотів послів І всіх ювилятів культури ! —Ці стріли безумні ударом бича По рабському тілі твоєму. В просвіти і пастки стрільно влуча, В рожеві лаштунки Едему. "(„Незнаному Воякові")тч творить людей як сталь, що своєю кров'ю і волею сціплять в цемент безвладний пісок міліонів.Невже можна переочити факт, що обі великі ідейно-про­грамові поеми Ольжича у „Вежах", — його „Городок" і „Незна­ному Воякові" — це власне встановлення і творення героїчного ідеалу воїна і лицаря.Він до безтями залюблений у цьому воякові, — у живому втіленні сотвореного ним ідеалу, — хоч думає Ольжич, що йо­му, як провідникові цих вояків, треба цю любов маскувати.„ Холодна очей твоїх синя вода, Що бачить гостріше і далі. І навіть любов твоя буде тверда Як бронза, рубін і емалі. "719Чиста, ніжна, потужна і тверда любов до воїна і героя, що його душу Олег хоче натхнути своїми ідеалами, е основною силою душі Олега, рушійною силою його поеми „Незнаному Воякові". Він любить в цьому воякові перш за все безмежне щастя розкутого духа, що переборовши слабість, сумнів, страх й хитання, творить нову і вищу особовість Лицаря.„ О, вір у відваги ясне багаття ! І скинеш як порвану лаху І слабість і сумнів і марність життя, Коли ти не відаєш страху.І так тебе хміль наливає ущерть І так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка бентежно, несміло.Товаришу, ти, чиє тіло вжила Рішуча рука як щтилєта. Тремтять молоді і здорові тіл І зводяться крила до лету.Та ти не відхилиш свойого вінця, Блідий наче крейда і тихий. Підеш неухильно, підеш до кінця, І вибух зголосить твій прихід. "Хто міг би не відчути, що на дні тих твердих і крицевих слів криється любов безмежно м'ягка і ніжна. , Такий був Олег Ольжич.Безмежну любов вкладав він у живе героїчне серце сво­їх друзів і воїнів, — і рівночасно своїм натхненним словом защіплював у їх серцях свою мрію і візію:— Із повстанця-бунтаря хоче він сотворити свідомого сво­єї ролі у історії людства Лицаря-Дружинника, що виборює не тільки Українську Державу, але й новий лад у історії людства.Ми зрозуміли істоту креаціонізму.Віщун стає різьбарем, що виковує свого героя на образ свій і подобу, і як Бог, творить свій світ — новий і кращий. Пачовський так описує цей процес:„ А я творив ввесь вік слізьми і кров'ю Тобі завіт для Бога із любов'юЯк Бог свій світ ! "(Пачовський)720У білому вогні цього творчого процесу Олег мусів зрозу­міти, що дійсність цієї божественної творчости веде до усвідом­лення божественної сутности нації, а отже,до обожествлеиші самої нації, — як це дійсно станеться у поезії і ідеології Ольжи­ча.І тільки на цих висотах зможемо цю тему розглядати.Істота креаціоністичного мистецтва не дасться звести до творчого суб'єктивізму. Креаціонізм — це процес об'єктивний. Його об'єктивізм заложений у реальності існування Духа Нації, для якого поодинокі віщуни, пророки і провідники є натхнен­ними божественними пальцями, що все наново місять й фор­мують глину людського м'яса, щоб Він, — Дух Нації — натхнув у неї частину свого Вічно-Живого Духа. Для мистця чи творця на тих висотах немає ніякої особистої довільности чи суб'єк­тивносте. Він стає безособовим знаряддям і сам собою понад-особовим підметом об'єктивного процесу космічної творчости.Найвищих жерців креаціонізму саме по тім пізнаємо, що вони знають, що роблять. Вони не вважають процес творення світу, історії чи нації за догматично-тверду непорушність. В ос­нові їх думання є саме процес зміни і розвитку. Ця зміна має дуже часто форму наглого заперечення існуючих цінностей.Такі поети стають тоді віщунами революцій.Олег Ольжич — це поет української національної рево­люції. Ця революція не відноситься тільки до зовнішнього фак­ту борні за волю України і за її Державу. Вона — ця революція — відноситься перш за все до процесу української духовости, до створення і здійснення нового типу українського героя.„Світ ще не є сотворений" — це основна теза креаціоніз­му.„Бог не заложив безчинно рук до подолка. Саббат сотво-рення ще не настав." (С. Стасяк)Це генії, пророки і провідники народів є тими пальцями божими, що їм дано формувати світ із найдосконалішої матерії духовости своєї нації.Олег любив душу своїх жовнірів. Він добре знав, що во­ни не із глини, але із найбільш благородної матерії у світі.Душа української нації заложена на основі безмірно по­тужної вітальности, на якій процвітають любов, ніжність, жит­тєрадісність, почуття безмежної і невичерпаної сили, відвага, героїзм, жертвенність і виразно вже проявлений гін до історич­ної величі.721Це є той живий і благородний матеріял, що із нього до­водиться різьбити Олегові новий тип українського героя. Який тип?— Це саме повинно статися предметом найбільш основно­го вивчення у поезії й ідеології Олега Ольжича.Ми зрозуміли тільки покищо його основне завдання, — природу його мистецтва.Куди хоче він вести свого улюбленого героя, на це пи­тання не зможу відповісти у межах святочної промови. Справа вимагає основних студій. Немає в цій матерії нічого легкого, ані поверховного.Шлях веде високо вгору по збочах стрімких і непрохо-димих. Треба цей шлях перейти самому. Через найвищу посвя­ту, духову самодисципліну і саможертву, ведуть поодинокі ета­пи на ці верхогір'я.Це штурм на найвищі вежі духовости:„ О вірте, всі мури земного впадуть, Як серце обернеш у сурму. Найвищі бо вежі духовости ждуть Твойого шаленого штурму.ттєвий шлях Ольжича-поета і Ольжича-борця є той самий шлях.Це героїчний штурм на найвищу вежу духовости люд­ства.До цього штурму хоче вести Ольжич своїх лицарів, ска­жім точніше — цілу українську націю.Студіюючи літературну спадщину Ольжича, я дуже ско­ро дійшов до висновку про нерозривність його поетичної й іде­ологічної творчости. Одна одну доповнює і одна без другої стає незрозумілою.Аналізуючи цю ідеологічну творчість, я дійшов до виснов­ку, що його публіцистична проза має високу літературну вар­тість. Вона в такій самій мірі належить до історії української літератури, як його поезія.Це місцями і є поезія в прозі, так само, як його поезія нат­хненна, глибоко насичена ідейним змістом, як і мистецькою об­разністю. Це проза того самого типу, що її стрічаємо у Платона, Сковороди, Шопенгавера чи Ніцше. Коли у Платона переважає проблематика онтологічна, — у Ольжича стрічаємо систему ук­раїнських норм цінностей. <Його творчість є відповіддю на ідеологічні шукання трид­цятих років. Ці роки в українській публіцистиці характеризує722шукання синтези української духовости. При чому питання цієї синтези трактується переважно як питання ще не розв'язане. Слід ствердити, що Ольжич дає сміливу спробу такої синтези, шукаючи для неї основ у єдиному правдивому її джерелі, тобто в українській історії і історіософії. Ця тема виходить поза межі моєї праці. Мушу однак ствердити, що вершин поезії Ольжича не можна зрозуміти без поглиблених студій його ідеології і на­впаки.Суто формальний розгляд поетичної творчости Ольжича, хоч показує його як геніяльного поета, не позволив би однак зрозуміти Ольжича у системі української духовости, а зокрема в історії шукання синтези і суверенного виявлення української духовости.Проф. Володимир Державші у низці своїх статтей зовсім точно визначив місце Ольжича у історії української літератури, зосереджуючи головну свою увагу на формальній сторінці по­етичної творчости Ольжича. Ствердивши, що у випадку твор­чости Ольжича маємо до діла із найвищої кляси геніяльним по­етом, проф. Державин брав немов під побільшуюче шкло своєї критичної аналізи цілість поетичної творчости Олега Ольжича.Він відкриває тут жемчуги різної величини, краски і бли­ску, — проте всі вони є чистої води діямантами чи перлинами. Немає тут нічого штучного, нічого робленого, нічого, що не бу­ло б відлите чи скристалізоване із глибокого натхнення прав­дивого поета із божої ласки.Проф. Державнії згідно із головно ним самим розробле­ною системою клясифікації, зачислює творчість Ольжича до неоклясичного, .або просто до клясичного стилю.Характеризуючи творчість Ольжича із погляду змісту, уже проф. Державин дійшов до висновку, — дивного, хоч зов­сім правильного, — що Ольжич є клясичний не тільки у фор­мальній сторінці свого мистецтва, але так само у своєму філо­софському світогляді.Проф. Державин так висловлюється із цього приводу: „ ... Оце є унікальне в новітній поезії суто-античне відчу­вання космосу, — чуже всякій об'явленій релігії, — сприймання космосу, як божественного цілого, як найвищого божества. Во­но дає Ольжичеві змогу оспівувати природу мовою античних теогоній, як от про Землю та Гігантів ... воно ... натхнуло його високим духом мітотворчости в гідних Горація одах ..."(„Світання" ч.4-5, ст.35 -т- Авгсбург 1946)723Справді слід ствердити, що це античне і клясичне світо­відчування Ольжича є характеристичне для його духовости. В цьому напрямі він ішов разом із братньою душею Богдана Іго­ря Антонича, що в своїй „Зеленій Євангелії" цілком свідомо боронить і стверджує оце антично клясичне світовідчування людини.Джерела філософського думання Ольжича у дуже прос­тій лінії ведуть до Платона і Сковороди.„ Що вибереш, чи образ бездоганний А чи про-образ для всіх один.Не треба заглиблюватися у аналізу, іцоб доказати, що маємо тут до діла із архитииами, — або первісними, метафізич­ними прообразами ідей, що є основою основ плятонської онто­логії. Прямий зв'язок із божественною творчістю доконується для Ольжича саме через візію цих вічно живих і вічно діючих динамічних джерел космічної творчости у формі живих і ак­тивних архитипів Плятона. Ольжич так описує цей процес:,, Ось сходить, виростає, розцвіта Благословеніє не форми, суті. Одвага. Непохитність. Чистота. Милуйтеся, беріть і будьте, будьте ! "Життєтворча сила цих ідеалів сходить, виростає і розцві­тає благословенням суті, тобто онтологічного змісту, для якого далі форма проявлення є похідною і другорядною, як бездоган­ний образ, що є відбиттям одного прообразу, тобто архитипу визначеного у філософії Плятона.Чи треба/отже, доказувати, що світогляд Ольжича — це найчистішої води плятонізм, — оце вічно живе і ніколи не ви­черпане джерело усякого європейського ідеалізму.У всіх можливих значеннях цього слова Ольжич є клясич-ний, — не тільки формальною сторінкою своєї творчости, але стрункістю свого плятонського чи сковородинського світовід­чування.Із відвічного праджерела всіх живучих і творчих ідей Олег черпає ті, що потрібні для сотворення української людини і українського національного світогляду.Ми наблизилися до суті проблеми. Ми побачили, що шлях до нездобутої вежі української духовости веде через дійсні ви­соти усього того, що є найкраще і найвище у європейській філо­софії.724І тільки на правдивих висотах всесвітньої думки дасться зрозуміти доглибно творчість Олега.Його Вежа Духовости — це не тільки поетична метафо­ра, але вічиоживучий символ. Це символ тієї твердині, де всі найвищі і найсвятіші ідеї людства даються не у відбитках, не у образах вже сатворених у світі з'явищ, не у досвідах вже пере­житих другими, але в усій безпосередності чистого відчуття і первісної візії.Це, отже, ніщо інше, як світ божественних архитипів Плятона.У сфері мітології символами цього світу було вічно зеле­не Дерево Творчости Світу — Іґдрасіль — або Чаша Вічно Жи­вого Натхнення.Міг Монсальвату, Твердині і Святині, Що до неї прямува­ли й її шукали, як до свого найвищого Ідеалу всі найхоробріші і найчистіші лицарі Европи, — це є те постійне тло асоціацій-них і ідейних уявлень духового світу Ольжича, що виповнює невисказаний ним зміст його символу Найвищих Веж Духовос­ти.Це є ті Найвищі Вежі Духовости, що їх хоче здобути у шаленому штурмі Святий Лицар Олег.До цього штурму хоче він озброїти і вести своїх лицарів. Звідси наголошення Ідеї Вищого Посвячення, як основи для на­ціоналістичного світовідчування. Звідси його наголошення Ідеї Чистої Віри так патетично проголошене у його Різдвяній Відоз­ві. Звідси Ідея Лицарських Чеснот, звідси Ідея Священної Борні і Священномучеництва. Ці всі ідеї зосереджуються в одному преиотужному символі „Найвищих Веж Духовости".Чудесна Твердиня, в якій зберігається Святая Святих, — Чаша Божественної Сили і Натхнення, Чаша Покликання до Вищого Призначення.Той сам ідеал і той сам символ розгортає в тому самому часі поет Василь Пачовський у своїй — до сьогодні неоголоше-ній символічній драмі,, Храм Дітей Сонця". Це хрустальний храм на верхогір'ях, де все найкраще і найвище, що досягнула українська нація, живе і горить безсмертною живучістю Свято­го Ідеалу.У ярких блискавицях своєї візії Олег побачив нагло і зро­зумів, що цей найсвятіший ідеал цілого людства нерозривно по­єднаний із героїчною, лицарською і священною борнею україн­ського воїна за Волю і Державу України. ДоКонується психо­725онтологічна ідентифікація цього найвищого Ідеалу Людства із Ідеалом України, разом із тим її апотеоза.Увесь той складний, громовинно скорий і потужний про­цес візії зосереджується у одному творчому акті сотворения символу і міту Найвищих Веж Духовости, що ждуть на штурм тих лицарів, для яких вони призначені. Не маючи змоги про- . вести докладної аналізи, я зарисовую тільки основні концентри тих ідеологічних комплексів, що довкруги Міту Найвищих Веж Духовости зосереджуються.Шлях є далекий і стрімкий. Він веде перш за все через Ідею Лицарства. Ця ідея стільки разів і так маркантно вираже­на в писаннях Ольжича, що зайва річ наводити цитати.Лицарство — це не тільки революційний героїзм нації підчас її зриву чи повстання. Лицарство — це не солом'яний во­гонь народнього гніву, бунту, акту розпачі чи самооборони.Лицарство — це окремий стан світовідчування і рівно­часно окрема форма національного існування.Основою цього розуміння світу є героїчний життєвий іде­ал. Але це тільки основа. Це тільки матеріял, що із нього буду­ється струнку вежу лицарської духовости.„Бойовий дух формує людину й народи. Родиться лицар­ська етика і відвага, товариськість, почуття вищого обов'язку і чести." (Ольжич).Цим почуттям вищого обов'язку різниться лицар від ге­роя.Герой — це поняття індивідуальне, як героїзм є індиві­дуальною прикметою характеру. Лицар можливий тільки в зор­ганізованій лицарській спільноті. Вежі Найвшцої Духовости — самі собою і самим своїм існуванням імплікують, що у цій Твердині живуть Лицарі Ордену Монсальвату- Це не порожні .мури, але це Твердиня і Святиня водночас.Василь Пачовський витягнув цей висновок знаючи, що поняття лицарства із невмолимою конечністю веде до поняття Ордену. У згаданій вже символічній драмі Пачовського, лицар України складає таку присягу:„ Клянуся Маєстатом Бога Сонця Створити Володимирів Орден І поширить його в глибінь народню Трійками в військо тисячами звен! "(В. Пачовський)726Дух Нації через найвищі інтелекти своїх віщунів працює в тому самому напрямі. Військо, що тисячами звен — трійко-вою чи п'ятковою системою поширене в народній глибині — це ж правдиве і дійсне O.У.H. із того часу. Пачовський в своїй ві­зії хоче піднести це військо до висот Володимирового Ордену, а Ольжич робить це у дійсності своєї борні, як один із провідни­ків O.У.H.У своїй поезії і ідеології Ольжич закладає підвалини для цієї нової лицарської етики.„ Одвага, Непохитність, Чистота, Милуйтеся, беріть і будьте, будьте! "Оце є той момент, коли мистець креаціоніст проголошує своє божественне „Станься Світло!" Хай буде Світло! Хай буде Одвага! Хай буде Непохитність! Хай буде Чистота!Відвага — нести у світ правду свого високого призна­чення.Непохитність — це не тільки традиційна вірність жовніра своїй державі, — не та вірність, що випробовується в хвилині потуги держави, коли за її зломання грозить кара смерти, — але це вірність лицаря своєму Вождеві, що випробовується в найбільш драматичних, а часом трагічних моментах борні, ко­ли тільки ця непохитність і вірність лицаря може врятувати справу велику і святу.Чистота — це відданість цілого життя, цілої духовости і цілої душі одній, великій і священній справі.Оце є ті прикмети, що здійснені в житті людини відрізня­ють Лицаря від купи живого біологічного м'яса, що часом че­рез помилку носить також назву „людини".Жити цією лицарською душею — значить для Олега: —Бути!„Будьте!" — це встановлення нової онтологічної якости в процесі самого буття.І тут що лиш зачнемо розуміти глибшу істоту креаціо­нізму.Це процес божественної творчости у найдослівнішому значенні цього слова.Борець за Українську Державу — це не тільки герой, але це Лицар, — член зорганізованої спільноти, завдяки якій і че­рез яку і для якої його лицарство здійснюється.Ольжич не тільки проголошує ці ідеали, але він їх повніс­тю і досконало здійснює.Але наш шлях ще стрімкий і далекий. Ми наближаємося727до найвищої і найбільш недоступної скелі Ідеалу Української Духовости.Цей Ідеал заключається не тільки в Лицарстві, але ви­разно і виключно в Святому Лицарстві .Борець за волю України — це не хижацький раубріттср, що чигає на злобич по темних і непроходимих дорогах, це не винищувач народів, це не тюрсмник-кат, ані кривавий посіпака лютого тирана.Це той Святий Лицар, що приїзджає на арену бою із Свя­тої Твердині на човні, що його тягнуть Білі Лебеді. Це той, що захищає покривджених, що визволяє уярмлених. Це той, що справедливо карає злочинців судом святим і справедливим. Це той, що буде встановлювати новий лад нового світу.Це той Святий Лицар, що його появи жде ціле людство, як свого спасення.Це Тобі, Лицарю Українського Визволення, дано здійсни­ти цей найвищий шлях і найвище Призначення.Тепер зрозуміємо слова,Олега:„ Далеко в безодні ланцюг поколінь Лик часу сіріє і гине: Тобі бо самому найвищих горінь Дано осягнути вершини. "Святість, про яку говорю, — це не є церковна святість схимника і аскета, це не святість ченця Івана Вишеньського, що замкнувшися живцем у келії-домовині, спасає свою душу, залишаючи на поталу зловісного ворога і втіленого чорта свою власну націю, навіть тоді, коли вона кличе його рятунку. Це не філістерська самозабріханість нужденного труса-пацифіста, що затикає вуха на крик мордованої жертви. Це не квієтизм веге­тативного існування.Ні, ні, ні! Це активна, бойова і героїчна Святість Лицаря, якої суть є у безособовій вірності і відданості Високому і Свя­щенному Ідеалові. Таку Святість здійснив Олег у своєму житті і на такий високий шлях хоче він вести своїх Лицарів.Саме це почуття вищої і віщої гюсвячености підкреслю­вав Олег, як найвищий і провідний мотив української історії. У затраті і у відсутності цього почуття вбачає Олег найглибшу причину трагедії України.Ось його слова:728„ ... Почуття посвячености землі, чинів і зброї, — спільно­ти, таке ж далекосяжне своїм значенням, як Боже помазання ЇЇ провідників. Божа благодать, що сходить на прапори народу чи війська, виключаючи кожний сумнів, — це те головне, що рішає про перемогу ... "Що лиш в тому аспекті свящепности і божественности української справи зрозуміємо Ольжича Ідеал Нації"й України.„ О, Націє, дужа і вічна, як Бог, — Не це покоління холопів, — Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі.О, Націє, що над добро і зло, Над долю і ласку і кару, Поставила тих, що їх сотні лягло У дні незабутні Базару. "Новий схід сонця. Ранній туман розвіявся. І нагло у Сяй­ві Світла і Слави стає перед нашими очима оця Вежа Найви­щої Духовости, Що її маємо здобути у шаленому штурмі.Це Україна!Вона Сама! Свята і Божественна!— Чи Ти є українець?Стань над берегом свіжорозкопаної могили, заглянь у ві­чі отвореним дулам катівських рушниць, — так як герої Базару — і тоді відповідай на це питання:— Чи Ти є українець?Чи Священна і Вічна Ідея України є для Тебе цінніша і важніша від самого життя?Відповідь є тільки у відчутті святости Української Спра­ви:„ І так тебе хміль наливає ущерть І так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка бентежно — несміло.Це є таке почування, що дає людині повну перемогу над фізичним з'явищем смерти.Це сама безсмертність.Тут що лиш, на цих висотах, можна би почати аналізу­вати найвищі філософські проблеми, зв'язані із світовідчуван­ням Ольжича. Це проблеми Нації, Бога, проблеми Апогеози На­729ції, проблеми Добра і Правди, що знаходять свою вищу роз­в'язку у питанні святости.Аналізі почування святости у Ольжича, я присвятив окре­му працю оголошену у „ЗОВІ ОРДЕНУ" ч.2 і передруковану у скороченні у „УКРАЇНСЬКОМУ СЛОВІ" 4.657 та 4.658.Тут хочу звернути увагу тільки на один момент. Розгля­даючи ці питання ми нагло побачимо, що рівночасно із ними розв'язуємо найтяжчі питання філософії і духовости цілого люд­ства. І коли ці питання стануть для нас важливими питаннями життя і смерти — якими вони в дійсності є — тоді нагло пробу­димося із сну... на висотах Найвищої Вежі Духовости.Це Українській Нації у величавому трагізмі і героїзмі її борні, дається передова розв'язка тих питань, що їх до сьогодні не розв'язала історія людства.І тоді виявиться, що психо-онтологічна ідентифікація Ук­раїни із Найвищими Ідеалами Людства — це не суб'єктивне за­хоплення, або самозакоханість українця, але це дійсна дійсність тієї безсмертної Величі і Слави, що її здійснює Українська На­ція у борні за свою суверенність.Це Божественна Нагорода і Божественна Рівновага (Кар-ма) за довгі століття безвинних терпінь і кривд, що їх терпіла Українська Нація. В цій борні вона виявила стільки терпнмо-сти, стільки людськости, стільки любови, стільки героїзму, стіль­ки непохитности, стільки моральної величі, стільки великого священномученництва, що справді цій Нації дано якнайвищий вінець її Слави досягнути і здобути Найвищі Вежі Духовости.Святий Лицар Олег побачив і зрозумів цей шлях.І своєю великомученицькою смертю він ці Вежі здобув.Здобув для цілої Української Нації.Тільки це є правдою, за що ти годен покласти своє життя. Тільки це є ідеалом, що ти потверджуєш жертвою цілого життя.Цю найвищу печать правди Олегові було дано скласти жертвою своєї крови.Олег шукав у своїй ідеології ідеї і міту, що був би стиму­лом для історіотворчих зусиль української нації.— Цей міт він знайшов і втілив його у своє власне життя — і таким перейде він у історію і вічність: як втілення міту про Святого Лицаря!