Віра предків наших

730Він один із тих Святих Лицарів Української Правди, що були й будуть, — щоб:„ ... бачити тільки Сонце, Щоб тільки кричати Правду! "Може аж тепер зрозуміємо усю глибінь його безмежної надії, любови і благородної гордости, з якою він дивився на ря­дового воїна Організації Українських Націоналістів. Він гово­рить про це у своїй безсмертній поемі „Піхотинець". У цьому Піхотинцеві він вбачає душу того самого Великого і Святого Лицаря, що живе в його власній душі.Його душа немов відділена від тіла, мов білокрила го­лубка радіє, що повністю опановане, молоде і дуже тіло лицарів іде на смертельний бій за святу справу:„ Душа відділилась від тіла, -Ще там на майдані міськім. Врочиста така, білокрила. Літає і в'ється над ним.А тіло струнке і спокійне, Ступає в холодних рядах. Довіку його не обійме Ні сумнів, ні згадка, ні страх.І радісно духу дивиться, Як тіло тяга кулемет, Стискає гарячу рушницю І вперто повзе наперед. "Тут Ольжич своєї любови уже не приховує. Він любить у них їх відважну, чисту, білокрилу душу, душу безмежної по­святи, що єднає у собі найвищі Ідеали Людства: Потугу, Лицар­ство і Святість.Історія людства може зачатися наново. її найвищі ідеали вже здійснені у живих людях.Людство молиться до Святого Юрія Переможця, до Свя­того Лицаря, що своїм списом вбиває лютого Дракона, рятую­чи життя прекрасній королівні. Цей міт є тільки християнською версією одного із найстарших мітів арійської мітології про со-няшного Бога й Героя, що бореться із Темінню репрезентова­ною символічно у виді Дракона. Насправді наука палеонтології не знає такого звіря. За це були в історії людства препотужні Дракони Темноти, Насильства, Жаху, Ненависти, Засліплення731чи Бунту. Цих дійсних Драконів мусить перебороти Святий Ли­цар у своїм серці, заки вирушить до бою із тими самими Дра­конами в історії людства.Таким Святим Лицарем, Переможцем Змія, був Олег Оль­жич.Я був безмірно щасливий, коли довідався, що гурт ідей­ної студентської молоді „Зарево" вибрав своїм патроном саме Олега Ольжича.На патронів вибирають вірні святих. Здоровий націо­нальний інстинкт підказав Вам, Друзі, іцо Олег Ольжич був справді Святим, — Втіленням Ідеалу Національного Героїзму і Жертви.Ваш вибір був добрий,'Найдорожчі Друзі і Лицарі!Парсіфаль, Ґалягад, Ґавейн, Боре, Юрій Переможець, Арджуна, — чи Князь Незламний, — це тільки мрії поетів і про­років.Це тільки поезія і мітологія.А Олег Ольжич — це не святий із паперової ікони, ані із фантастичної повісти про лицарські пригоди.Олег Ольжич — це кров і кість Української Нації.Він дійсно здобув цю Найвищу Вежу Духовости вчора, що її нам треба здобути... сьогодні і завтра.У цій дійсності Борні і Святості Святого Лицаря Олега, лежить найміцніша запорука тих подвигів і перемог, що їх до­сягнуть Лицарі України у їх буревійному поході до Сонця Віч­ної Слави.

ІДЕОЛОГІЯ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧАРозуміння ідеології часто спрощується до ролі тієї ідеоло­гічної поживи чи зброї для мас, потрібної для утримання їхньої національної свідомости на відповідній висоті, саме на висоті бойових завдань нації в її борні за державність. Але ж це є тіль­ки застосування ідеології до нижчих рівнів свідомости мас, це ідеологія пристосувальна, чи приміиена ідеологія для щоденно­го вжитку. Звичайно вона повинна існувати і повинна досягати можливо найвищого рівня. Чим вищий її рівень, тим певніше її здійснення в історії нації і людства. Різниця між ужитковою ідеологією а дійсною ідеологією є така, як поміж катехизмом для народньої школи, а писаннями св. Августина. Або така, як поміж відпустовими образками і поміж Мадонною Новаківсь-кого чи Рафаеля.732Одначе, насправді не дасться перевести точної межі по­між напр. ідеологією Платона і філософією Платона. Його Рес­публіка, хоч займається головно проблемами національного со-лідаризму, повертається в тому самому високому світі філософ­ських і моральних ідей, що його Парменідес, Тімеус чи Оборо­на Сократа. Кожна філософія, будучи пізнанням дійсности, до­бра і правди, має в собі зерна висновків, які із невблаганною конечністю з цього пізнання випливають у приміненні до істо­рії. І навпаки, кожне успішне чи велике і свідоме діяння в іс­торії, має в своїй основі, як своє заложення, певний образ дійс­ности і правди, примінений до історії. Різниця виявляється ду­же тонка у менше або більше гостро наголошеній системі вис­новків, які випливаючи з даної філософії, мають примінення до людської дії, зокрема в матеріялі людської історії. Філософська система сполучена з такою ж системою висновків у відношенні до історії людства, зветься в модерних часах ідеологією.Якщо трапляються системи ідеології оперті на дуже вбо­гій, примітивній філософії або світогляді, то цей факт тільки за­суджує дану ідеологію, але ніяк не знижує ані не знецінює тієї високої науки, що зветься ідеологією. В системі наук стоїть во­на на найвищому рівні у гієрархії людської думки поміж сво­їми сестрами — метафізикою, етикою, аксіологією і теологією. Насправді ці сестри є нерозлучні і рідко коли бачимо окремий виступ тільки одної з них. Ця наука має своїх адептів, майстрів і навіть гієрофантів.Українська нація визначається незвичайно високим хис­том ідеологічного думання і світовідчування. Ідеологія націона­лізму стає національною святістю і має виразну тенденцію ста­ти національною релігією. Тим більше треба оберігати цю висо­ку науку від непокликаних і малограмотних профанів.Олег Ольжич — це один із високих жерців української націоналістичної ідеології. У вогнях борні за визволення, не до­велося Ольжичеві писати довгих філософських трактатів із ци­татами, відсилачами, бібліографічними нотками і іншим ванта­жем праць т.зв. „великого калібру". Овоч, зерно і саме нат­хнення своїх високих пізнань і горінь вкладав Ольжич у слово, що було безпосереднім актом борні і творчости історії.Яка частина ОУН не видає Різдвяної Відозви? Кожний окружний провідник уважає це своїм обов'язком. Кожний окружний провідник робить це добре. Він вкладає туди усю свою любов до нації і до найближчих бойових друзів, поєднує733це з усім теплом родинного свята, що воно собою навіває. Кож­ний окружний провідник пише ці різдвяні відозви добре. А що, коли цю різдвяну відозву напише сам Ольжич?.. Тоді він вкла­дає в неї свою історіософічну концепцію об'явлену на висотах його натхнень і найбільш точних дослідів, як кість кости і суть суті історії України і замкне їх у геніяльно згущених, насиче­них емоціями нечисленних рядках єдиного у своїм роді визнан­ня родової віри, у формі... Різдвяної Відозви, виданої від полі­тичної партії.І ось тут стрічаємося на самому вступі з першою небез­пекою, яка існує для пам'яті Ольжича і для об'єктивної оцінки його великої спадщини. Горді із свого шуфлядкового схематиз­му і повторносте, професори університетів не є склонні шука­ти чи бачити високої і справжньої філософії у формі різдвяних відозв чи інших партійних звернень. І навіть факт, що Ольжич був їхнім висококваліфікованим товаришем по-фаху, не мусів би помогти Ольжичеві. Але Ольжич знав, що він робить. Він ви­брав той шлях, яким пішов і вибрав краще.Його висока філософія й ідеологія, хоч звернена безпо­середньо на ужитковий рівень політичної і збройної борні за визволення, саме завдяки єдиній в історії природі цієї борні, са­ме завдяки її героїчному і трагічному напруженню, саме завдя­ки її морально-ідейній висоті, — знайшла єдиний у своїм роді вираз у натхненному і високомистецькому слові Ольжича. Фор­ма бойових звернень чи бойових проклямацій виявилася тією гідною духа Ольжича криштальною Чашею Ґраля, в яку він переливав священну і чисту кров свого лицарського натхнення. Не можна, справді, мріяти про кращу форму виразу для філо­софії борні і святости. Тут — на цьому вибраному ним самим шляху — Ольжич здобуває єдине у своїм роді досягнення. Хоч цілий час жив він на найвищих ідеальних висотах людської думки, йому вдається рівночасно промовити і знайти зрозумін­ня серед тих його друзів зброї і лицарів, що цих висот не мали щастя чи можливосте досягнути. Правди, що їх хоче встанови­ти Ольжцч, не тільки живуть у сфері інтелекту нації, але від­разу проникають і доходять до сердець і до розуму тих, щО ра­зом із Ольжичем нову історію творять. Національний солідаризм — це не тільки солідаризм спільної борні і жертви крови, це також той найвищий на світі солідаризм духового єднання.Українська нація має право на благородну гордість, що її національна ідеологія народилася і виковувалася в огні націо­734пальної революції. Завданням наукових дослідів ідеології Оль­жича було б перш за все шляхом дуже совісної аналізи відтво­рити із творів Ольжича розгорнену систему його ідеології — ідеології у справжньому й найвищому значенні слова, що їй дає вираз Ольжич у поодиноких своїх зверненнях, прокляма-ціях, статтях, есеях чи віршах. Піднявши завдання дати почин того роду студіям про Ольжича, я мусів відмітити один факт, який здавався б на перший погляд дивним:Ідеологія Ольжича є в однаковій мірі виражена в його поетичн'й як і в т.зв. публіцистичній творчості. Виявляється, що трудно навіть говорити про публіцистику Ольжича у зви­чайному'значенні слова. Але його ідейний світ є нероздільний і єдиний, так само як його життя і борня. І хоч можна окремо аналізувати кожний його твір, а отже можна окремо аналізу­вати його поезію і т.зв. прозу, то цілість його світогляду й ідео­логії дається тільки через досліджування цілости його творчо­сти. Спільним є не тільки світ його ідей, але іі той світ напру­жених, живих і високих емоцій, що є так дуже характеристич­ний для індивідуальності! Ольжича. Його поезія була б незро­зуміла без його есеїв і його есеї були б незрозумілі без його по­езії. Щобільше: всі прикмети стилю Ольжича-поета знайдемо і в Ольжича-ідеолога. Та сама згущеність образів, та сама насиче­ність змістом, та сама економія і сила мистецького слова. Ба­гатство повновартісних поетичних метафор, своєрідний ритм поетичних фігур, творить з його т.зв. прози правдиву поезію в прозі. Так само доводиться мені клясифікуватн ідеологічну творчість Ольжича. Всі його твори належать нерозривно до іс­торії української літератури.На цю притаманність ідеології українського націоналізму звернув уже увагу проф. Ю. Бойко, вказуючи у своїй праці „Ос­нови українського націоналізму" на той факт, що пізнавальні елементи цього світогляду знаходять свій вираз так само в по­езії, як у публіцистиці. Саме творчість Ольжича є найбільш яс­кравим прикладом для цього ствердження. Справжні і найвищі висоти його пізнання були йому дані у віщому натхненні, якого виразом є його вірші.У цій праці я бажаю спинитися на тих концентрах іде­ології Ольжича, що є його творчим вкладом в ідеологію україн­ського націоналізму. Ці нові і творчі елементи знайдемо перш за все в історіософії Ольжича. Треба сказати, що ідеологічна система Ольжича, якщо йдеться про питання українського на­ціоналізму — це головним чином його історіософія.735На самому вступі доводиться боронити дійсність історіо­софії як науки. Матеріялістичне думання настільки загніздило­ся в науці історії, що історіософію трактують історики здвиг­ненням рамен, як щось зовсім ненаукове й суб'єктивне. Але в дійсності кожний підручник історії, кожна методологія історич­них дослідів, має в своїй основі певну історіософію, певне розу­міння, що саме є історією, певні норми цінностей згідно з яки­ми оцінені певні факти, як історичного значення. Матеріялістич­не розуміння історії є саме такою дуже примітивною і дуже не­науковою системою історіософії, тобто мудрости історії, в данім випадку її розуміння як висліду продукційних умовиш. Навіть примітивний хронікар пише тому про княжі родоводи і війни, бо вважає, що саме ці події мають основне значення для історії, а отже є змістом історії. Словом, кожний історик має певні оз­начені норми цінностей у відношенні до подій із зовнішнього світу. На основі цих норм цінностей він відмічує одні факти як важливі, а інші вважає неістотними і без основного значення для історії. Сьогоднішні історики не помічають факту, що їхнє розуміння історії і її рушійних сил є дуже вбоге і поверховне. їхня історіософія справді не далека від матеріялізму в його най-вульгарнішій формі. Але цю звичайну й загально прийняту на університетських катедрах систему історичного думання, вважа­ють історики єднноправильною і об'єктивного, і тому всяке ін­ше думання характеризують як ненаукове або позаісторичпе. Цю релятивність норм цінностей істориків усвідомила собі вже італійська школа істориків, яка не визнає ніякої історії за нау­ку, приписуючи їй таку саму вартість, як історичним романам, де автор із безлічі фактів вибирає саме такі, що його цікавлять і що сам він уважає визначними чи історичного значення. В та­кому стані система історичного думання філософа-ідеаліста, який бачить в історії здійснення чи розвиток ідей, буде видава­тися сьогоднішньому історикові, який ще не визволився з оков матеріялізму, чимсь буцімто суб'єктивним, що він окреслює досить згірдливим для матеріяліста окресленням історіософії. Побачимо, одначе, на прикладі історіософії Ольжича, що справ­жня історіософія є глибшим вникненням в основні закони і ро­зуміння рушійних сил історії, а отже справжньою і повноцін­ною науковою системою. Ми побачимо дивний, хоч дуже про­стий факт, що всі історики України повинні вчитися історії Ук­раїни саме від Ольжича. Я маю на увазі зовсім дослівно те, що говорю.Виявляється перш за все, що сама історіософія не є но­736вістю в українській історії і що кожне високе державне чи на­ціональне думання було нерозривно зв'язане з мудрістю історії.Із „Слова про похід Ігоря" довідуємося, що історіософом був уже сам Боян і „Слово" цитує фрагменти чи афоризми істо-ріософічної мудрости Бояна. Із цих фрагментів видно, що Боян вірив у здійснення божественної справедливости в історії і що нікому злому не минути суду Божого в самій історії. Саме „Сло­во" є в основі своєї концепції і мистецької структури історіо-софічною поемою. Нічого дивного, що саме цей найвеличніший пам'ятник української духовости стане основою основ для історіософічного думання Олега Ольжича. Дух Нації виявляється найповніше на найвищих висотах національної думки і там са­ме треба шукати джерел національної свідомости і там саме треба шукати основних рушійних сил історії даної нації.Історіософами були українські літописці, історіософами були літописці козацькі, а зокрема найбільший з них Величко, історіософом був автор „Історії Русів", історіософом був і сам Шевченко у своїх найбільше глибоких поемах як „Великий Льох", „Кавказ", „Сон" і ін. Історіософію блискуче відновлює в модерних часах Василь Пачовський в його пробудницькому творі „Сон Української Ночі" і саме тут, саме в цій тяглості іс-торіософічного думання, українська національна свідомість ви­являється найповніше і досягає єдиних в історії світу висот.В тяглості історіософічного думання знаходить Ольжич основне джерело для дослідів української національної свідо­мости, як також джерело й основу для творення ідеології мо­дерного українського націоналізму. Його „Сонце Слави" — це могуча симфонічна поема в прозі, в якій перегукуються на пов­ний голос усі століття, в якій звучить на повний голос усе те, що було виразом найвищої національно-державної свідомости в цілій історії України. Всі ці вискази, чи вияви найвищих ви­сот свідомости, зібрані тут немов у зосереджуючій точці і спле­тені в єдиний вінок героїзму і слави, у віщу поему про духові вершини свідомости нації, проявлені в її величавій історії. Тут саме далася Ольжичеві довгождана синтеза української історії і української духовости. Історія України схоплена тут повніше, більш глибоко, більш науково і більш дійсно ніж цс зроблено в грубих томах інших істориків, які тільки реєструють факто­логічний матеріял і шукають т.зв. „прагматичних" зв'язків, тоб­то насправді чисто зовнішніх і механічних зв'язків за їх рецеп-тою історичної причиновости. Вони — ці історики — зовсім не737бачать дійсної природи діючого підмету в історії. Вони не розу­міють також, що саме природа підмету в першу чергу зумовлює історичну дію.Тому правдива історія буде сміливим об'явленням душі нації, яка саме являється творцем своєї історії. Саме через зро­зуміння душі нації доходимо до глибшого і справжнього зрозу­міння самої історії. Якщо критерієм вартости науки і методи є її пізнавальна спроможність, тоді саме тут стрічаємо найповні­ше виправдання історіософічної методи досліду. Цей факт я мав на увазі, закликаючи істориків України вчитися її зрозу­міння від Ольжича.„В основі української духовости лежить мужнє й актив­не сприйняття життя. Українську духову особистість визначає теж виразний і сильний бойовий інстинкт. Войовничість ь укра­їнській свідомості творить невід'ємну рису й одну з основ на­ціонального світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шляху" (Ольжич, Сонце Слави).Але ці риси національного характеру і душі є тільки ос­новою, на якій виростають якості куди важніші і вищі.„Бойовий дух формує людину й народи. Родиться лицар­ська етика й чесноти: відвага, мужність, товариськість, почуття вищого обов'язку і чести" (там же).Отже, бойовий дух — це тільки той грунт, на якому ви­ростають цінності вищі. Ольжич встановлює їхню гієрархію. Це лицарська етика і лицарські чесноти. А між ними Ольжич наго­лошує почування чи відчуття вищого обов'язку. І це є той ха­рактеристичний тон, це є та цінність, що її Ольжич відкриває перш за все у власній душі, а відтак у цілій історії України.„Почуття посвячености землі, чинів і зброї спільноти, та­ке ж далекосягле своїм значенням, як Боже помазання її про­відників. Божа благодать, що сходить на прапори народу чи війська, виключаючи кожний сумнів, — це те головне, що рішає про перемогу" (Українська історична свідомість, Пробоєм 1941).Цей імператив вищого призначення, посвячености, Бо­жого благословення, віднаходить Ольжич на вершинах історич­ної свідомости України, — і підкреслюю його, — цей імператив посвячености і благословення, як найглибшу рушійну силу іс­торії України. В усвідомленні цієї дійсної і препотужної сили вбачає Ольжич спасення України.„Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїть­ся ніяких фізичних ударів. З почуттям вищого благословення738начолі назавжди рішена на своєму шляху, в революції народже­на сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоду і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде". (У двадцятиліття, „Пробоєм" 1940).Це не хвилевий підйом поетичного натхнення перенесе­ний на візію історії, але це основна істина, що є основою істо­ричного думання Ольжича і рівночасно основою основ його іс­торіософічної концепції. Доказом Цього є факт, що причиною трагедії й упадку України, Ольжич уважає затрату цього почу­вання вищого божественного призначення, посвячености і бла­гословення.„Затрата серед керівної верхівки України почуття безог-лядности власних ідеалів і постулятів та їх вищого посвячення, чи не найтяжче налягла на Україну в XVIII-XIX столітті" (С.С.).І навпаки, у віднайденні цього ідеалу, в його дійсності і здійснюванні вбачає Олег Ольжич запоруку перемоги нації і її безсмертности: „а вона буде" — це значить — „віднайде геро­їчний життєвий ідеал і з почуттям вищого благословення на­чолі, назавжди рішена на своїм шляху, спокійним ликом зуст­річатиме негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона бу­де".Це ще один приклад, як прекрасно перекладає Ольжич свою власну поезію на таку ж прекрасну поезію в ідеологічній прозі. Почуття вищого благословення горить на його власному чолі. Наявність і дійсність почування святости в Ольжича я до­казав понад всякий сумнів у моїх попередніх працях про нього. Саме тому, що цей вогонь горів у душі Ольжича, він зміг відчу­ти і побачити дійсність цієї сили в історії України. Вогонь свя­тости справді горить начолі цілої нації. Його нація „буде". Це те саме онтологічне „бути", що в його поезії: „Милуйтеся! Бе­ріть! І будьте, будьте! ".Стверджуємо, отже, що ідеологічні статті Ольжича ди­шуть тією самою атмосферою і виростають із того самого кру­га ідей, що його поезія. Ідеали героїзму, жертви, лицарської чистоти життєвого шляху, що він їх усвідомив собі як цінності, — ті самі ідеали знаходить він в історії нації. Це цілком вірне і природне, поскільки історія нації є процесом самоусвідомлен­ня її духової сутности. І тому уся борня української нації на­бирає характеру священної борні за справу добру і святу проти сил теміні і зла. Це борня Святого Лицаря, що із недоступних Веж Космічного Монсальвату сходить на землю, щоб здійснити на ній новий лад, обороняючи добро і правду.739Так зрозумів Олег історію України. Його „Сонце Слави", це блискучий і безсмертний доказ, що в історії України наспра­вді здійснюється оцей найвищий Ідеал цілого людства. Ідеал Святого Лицаря і Священномученика.„Не диво ж, що князі заохочені сто літ пізніше іншим Во­лодимиром — Мономахом до походу на половців, знають одне бажання: „Дай нам, Боже, зложити свої голови за Руську Зем­лю і бути зачисленими до мучеників" (Київський літопис „Сон­це Слави").Той самий тон оборони святої і праведної справи відчу­ває Олег, як основну силу в усіх універсалах Хмельницького і підкреслює його так чітко, як ніхто з істориків України:„ ... приходить нова доба. Підноситься козак ... на хвилях Чорного Моря, під мурами Кафи і Царгороду і таки на рідних степах і польських пісках, щоб видати нарешті з себе того Зиновія-Богдана, якому „рука Божа на братів, а разом неприятелів наших, савроматів польських, усюди скорої помочі подавала." (Українська історична свідомість, Пробоєм 1941).Пригляньмося дещо ближче цій цитаті, щоб на цьому прикладі зілюструвати методу історіософічних дослідів Ольжи­ча. Відмічуємо перш за все, що тут Ольжич вказує на цей во­гонь вищого божественного призначення і благословення, що так сильно горів на чолі Богдана. Наведена Ольжичем цитата, що на перший погляд виглядає як риторична прикраса в стилі козацького барокко, виявиться цитатою з козацької хроніки Са-мійла Величка, вийнятою з промови на похоронах Великого Гетьмана. Наведемо її дещо більше повно в перекладі на су­часну мову:„Помер, несмертельну по собі оставивши славу, цей доб­рий Вождь наш, за котрого головою не тільки ми, підручні йо­го, але і вся Українська Річпосполита при щасливих успіхах довгі літа жити безпечно обіцювати собі могла. Помер той, кот­рому спільно з цілим козацтвом при правді своїй за вольності й стародавні права стоячому, всемогуча рука Божа па братів, а заразом на ворогів наших — Савроматів польських, скрізь до­помогу давала. Помер той, від котрого гармат і мушкетів дри­жав цілий Схід Европи. Помер накінець той, котрого ділом оживлені, могли вже ніколи не вмерти стародавні права і воль­ності українські і всього Війська Запорозького.До тебе звертаюсь, милий наш Вожде, Гетьмане Славного Війська Запорозького і цілої Козацькоруської України."740Що ж виявляється? За цитатою Ольжича криється глибо­ка і натхненна козацька традиційна історіософія. Самійло Величко узмістовлює її у формі літературної промови, в якій заключається — згідно з барокковим стилем доби — оцінка Вели­кого Гетьмана Богдана, дана нам самим безпосередніми носія­ми козацької державної свідомости, традиції і мудрости історії.Що ж виявляється дальше? Кожне речення Ольжича є вислідом основних і глибоких студій, при чому із непомильною інтуіцією й ерудицією історика він опирається на всьому тому, що справді є виразом найвищої і найблагороднішої національ­но-державної свідомости України. Його думки — це не тільки думки натхненного поета, як міг би сказати якийсь цинічний матеріялістичний історик. Його думки й оцінки — це думки й оцінки вже виразно виявлені в історії України провідниками і Провідними думками нації. Що ж виявляється далі? Чим глиб­ші будуть наші історичні досліди доби Хмельницького, тим більше вірною і повною виявиться оцінка Хмельницького, дана йому козацькою історією. А отже, це не суб'єктивне натхнення поета проектоване на історію, але найиравдивіша історична дійсність, до якої зрозуміння і відчуття дозріває тільки душа велика і натхненна.На таких джерелах і на таких глибоких студіях будує Ольжич свою історіософію. Високе натхнення поета вчинило його тільки здібним, щоб відчути й усвідомити собі натхненну поезію вищого божественного благословення, що так виразно звучить препотужною симфонією в цілій історії України. Зви­чайна річ, що Ольжич веде цю лінію розвитку національної сві­домости далі і вище. В цьому місці я підкреслюю тільки факт, що ці ідеї вже об'єктивно виявилися дійсними в історії Украї­ни. Історіософія Ольжича, це не вислід його суб'єктивних пое­тичних настроїв, це не творчий суб'єктивізм..., але це об'єкти­візм історичного процесу, для якого індивідуальна свідомість національного пророка чи вождя є тільки етапом у безпереривному процесі розвитку і самоусвідомлення Духа Нації. Природ­ним вислідом цього факту є те, що творчість великих націо­нальних пророків вміщається на головній магістралі цього по­ходу нації крізь, простори України.Історик Грушевський побачить перш за все факт, що згадана промова на похороні Хмельницького не є історичним фактом, як і її автор, здогадний Самійло Зорка, секретар Хмель­ницького. Грушевський доказує, що Самійло Зорка, це сам Са­мійло Величко, а його промова на похороні Хмельницького є741літературною прикрасою хроніки згідно із стилем тодішньої доби.Не маємо найменшого сумніву, що воно так. Але не має­мо найменшого сумніву, що саме тому ця промова відбиває дійсну оцінку Хмельницького, дану йому козацькою традицією і що вона найвірніше відбиває козацьку ідеологію та історіо­софію.Я дозволив собі спинитися довше иа цьому одному при­кладі, щоб доказати, що ідеологічна творчість Олега Ольжича не є тільки гарними статтями, якими він загрівав серця націо­налістів, але вони є тією справжньою, бажаною і довгожданою синтезою української духовости, якої так жагуче шукала укра­їнська публіцистика тридцятих років. А це тільки один приклад. Аналітичний розгляд твору „Сонце Слави" мусів би розростися до розмірів, в яких багато місця займала б полеміка із Грушевським. Ці томи повинні бути написані і щолйш на такій основі зрозуміємо справжню глибінь і велич історії України. Тоді ви­явиться, що Грушевський постійно не доцінював цієї рушійної сили історії України, а навіть і державницької свідомости про­воду української нації продовж цілої історії, ще й зокрема тих високих і священних ідеалів мучеництва, посвяти, священного героїзму і лицарства, які могучою симфонією звучать в історії України. Матеріялістичний стиль історичного думання так силь­но вбиває історичну правду, що дійсні рушійні сили історії ви­даються історикам тільки ідеалістичним мрякобіссям і до цієї категорії вони зачислюють також історіософію.Один геройський старшина козацький мучиться шість годин, прибитий на паль поляками. Його питають, що він про­сить. Він просить, щоб дзвонили дзвони над його живою душею. І сталося чудо. Кати дозволили дзвонити дзвонам. Серед такої торжественної святости вмирають в муках святі лицарі Богдана. І торжествепно дзвонять дзвони над невмирущою душею героя. Дзвони розгойдані у вічність. Я не знаходжу в цілій історії люд­ства більш гідної, більш лицарської смерти серед найбільших і найжорстокіших мук, які знає історія людства. Цей Святий Ли­цар не сумнівається в тому, що його Бог міг його покинути. Хто не чує цих дзвонів над цілою історією України — той її не розу­міє. Невже ж ця сила, що веліла так умирати козацькому стар­шині Хмельницького — це тільки ідеалістичне мрякобісся істо­ріософії, панове історики? Невже ж це тільки поетичне натх­нення Ольжича проектоване на історію, чи це дійсність історії проектована на духа Ольжича, його поезію й історіософію?!742Невже ж із питанням мученицької смерти не стрінувся кожен козак, що приставав до Козацького Ордену Лицарів? Кожен Козак, вирішивши непохитно бути готовим кожної хвилини прийняти таке мучеництво, ставав до бою, переборовши страх смерти ідеєю жертви життя — на вівтарі вищої правди, вищої над життя.Історія козаччини взагалі не могла б існувати, якщо б не було козацького героїзму. Уроджені раби могли б зовсім добре існувати в неволі, незалежно від того, чи та неволя пога­на, чи трохи більше як погана. Тільки факт, що український на­род не хотів і не міг бути рабом, — тільки цей факт учинив йо­го підметом історії і випровадив на арену історичної дії.Про хід історії рішає, отже, природа самого історичного підмету і ті дії, які цей підмет здійснює в історії. Обставини є, тільки тлом, є тільки зовнішньою площею для дії підмету. Але прагматисти і матеріялісти бачать в історії перш за все, а часом тільки т.зв. обставини. Каже індійська мудрість, що не є виною стовпа, коли сліпий його не бачить. Українські історики не по­бачили того стовпа рушійної сили української історії дарма, що на кожнім кроці історії його стрічали.Але хтось міг би сказати на оборону історичного суб'єк­тивізму: „значить, виходить так чи так, що історик годен зро­зуміти лише ті якості історії, які він розуміє у власній душі".Воно справді так, що історик не може побачити історич­ний процес більше, чи глибше ніж иа 4е дозволяє йому перс­пектива його історичної методи, його світоглядового кругозору, але це не змінює факту, що є різні перспективні висоти, з яких щораз глибше чи дальше обіймаємо єдиний об'єктивний істо­ричний процес нашої плянети. Коли б на українську націю ди­витися тільки із перспективи дев'ятнадцятого століття, то ми могли б зовсім добре відкрити націю не героїчну, але гречко-сійну. Але це було століття Найглибшого упадку нації, її відпо­чинку, збирання сил, зимового сну, чи летаргу. І коли держав­ницька свідомість починається для самого Грушевського аж Четвертим Універсалом, то з такої перспективи легко зробити помилку недоцінювання державницької свідомости в найбільш героїчних століттях історії України. Саме таке затісиення перс­пективи мусить дати соціялістичний чи громадівський світогляд історика. Але це тільки доказує, що дані історики стоять далеко позаду справжніх висот національно-державницької свідомости, навіть тієї, що вже об'єктивно знайшла свій вираз в історії. Не­743мов дальтоністи, вони були сліпі на державницькі кольори в іс­торії, або глухі на державницькі чи священно героїчні тонації проявлені в історії.Отже, починаємо аж тепер розуміти, що історіософія є вірнішою історією України ніж яканебудь інша історія напи­сана соціялістом, громадівцем, демократом, чи матеріялістич-ним ученим. В їхньому історичному вченні вони шукають тіль­ки виправдання для своїх вузьких і збанкротованих теорій. А тому, що вони завдавали тон в науці — історіософія не вважа­лася наукою.Тим часом, як ми уже бачимо, в цій історіософії дається глибше і справжнє пізнання рушійних сил історії України, а от­же й самої історії. У світлі цієї науки Хмельницький напр. стає однією з найбільших постатей історії Людства, великим і свя­тим Лицарем Добра, Правди і Волі. Дальший висновок із цьо­го: цілу історію України слід піддати ґрунтовній перевірці в дусі історіософії Ольжича.В історіософії Ольжича наступає нерозривне й інгерентне зв'язання і поєднання історичного українського думання з іде­ологією українського націоналізму. Таким чином ця ідеологія самоусвідомлює своє глибоке історичне коріння у Вічно Зеле­ному Дубі Духа Нації. Від цього самоусвідомлення вона черпа­тиме свОю невичерпну снагу, свою непоборну потугу. Тому теж Ольжич кладе сильний натиск на твердження, що українська ідеологія виростає з історії України і з її духовости. Він не тіль­ки заявляє це виразно, що ціллю і найвищим досягненням ук­раїнської націоналістичної ідеології є її „духова суверенність". (У двадцятиліття, Пробоєм 1940). Ідеологія українського націо­налізму це не лише програма, що постала 1929-р. Цю ідеологію творив уже Віщий Боян, розвивав її автор „Слова про похід Іго­ря", плекали її київські літописці, писав її шаблями з триста ти­сячами козаків Богдан Хмельницький, закріплювали її у слові козацькі літописці, писав Орлик Конституцію Козацького Орде­ну, шукав філософських і марольно-ідейних основ для неї Гри­горій Сковорода, дали їй натхненний вияв у віщому слові Тарас, Осип, Іван, Леся, Василь і врешті Олег, віщий і святий.Оце є ідеологія українського націоналізму всеобіймаюча і жива Духом Нації, Безсмертна, як народ, велика, як його по­туга, небосяжна, як його жертви і героїзм. Вона ще не виспіва­на, зривається щолиш до лету душею молодого орла, що пробує свої молоді крила проти бурі найгрізнішої.744Окремий розділ в цій ідеології треба би присвятити ідеї мучеництва і жертви, що її дуже виразно підкреслює в багатьох місцях своїх праць і поем Ольжич, як невідкладну частину ук­раїнської духовости. Ця ідея хоча б тому така важлива, що сам Олег, будучи вірним їй до кінця, свідомо приймає вінок святого мучеництва, як найвище завершення і як найвищу печать прав­ди і правдивости своєї віри. Це не є ніякий пасивізм, ані без­божне несупротивлення Злу, — ні, ні, — це активна форма бор­ні через потвердження ідеї найвищою жертвою свого життя.Мушу ствердити, що філософія його спеціяльно-українсь-кого героїзму і жертви ще не знайшла свого завершення у фі­лософії націоналізму, хоч Ольжич поклав для цього непохитні основи. З конечносте наука про дійсність жертви мусить сягати в метафізику й теологію. Тут також криється причина, чому ук­раїнські матері ялісти чи соціялісти ніколи не будуть годні зро­зуміти філософії жертв Базару.З гордістю і радістю стверджую, що саме український на­род здійснює цю ідею найповніше і найбільш послідовно в істо­рії. І я бачу очима духа, на які висоти моральні заведе нашу на­цію жертва отих козацьких лицарів, що вмирали на палях під гомін священних дзвонів над ще втіленою душею. Жертва Круг і Базару, це вже усвідомлена жертва і філософія сама для себе. В Ольжича ця ідея знаходить самоусвідомлення у вираженому слові і в житті рівночасно. Він висказав цю філософію від імени всіх безчисленних жертв лицарів OУH і УПА, що в найбільш трагічних і героїчних подвигах умирали з гідністю пророків но­вого людства. Кожен з них вартий статуй із вічнотривкої брон­зи.Ось тут нація досягнула вищого ступня самоусвідомлен­ня в самому процесі бою, ніж це сталося в процесі філософської творчосте нації. Але ця розбіжність буде вирівняна і напевно постане безсмертна система українського героїчного світогляду і філософії, вартих величі наших національних героїв. Знав про це Олег і саме ця правда довела його до відчуття святосте і бо­жественносте нації:„ О, Націє, дужа і вічна, як Бог — Ти не покоління холопів. Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі.О, Націє, що над добро і над зло, Над долю, і ласку, і кару,745Поставила тих, що їх сотні лягло У дні незабутні Базару. "Аналітичний розгляд проблем зв'язаних із убожсствленням нації, вимагає окремої праці. Вона відносилася б радше до перспектив розвитку українського націоналізму, ніж до самої ідеології Ольжича, який не повторювався у своїй поезії й усе своє „вірую" замкнув у цитовані безсмертні слова його поеми „Незнаному Воякові". Але в цих словах замкнене усе невисказане і може невисказанне, що треба перш за все відчути серцем, а відтак пробувати сформулювати у філософські і релігійні пра­вди.До самого концентру ідей вищої посвячености належить Міт Роду, що його коріння шукає Ольжич знову ж таки в істо­рії України і знаходить його знову ж таки у „Слові про похід Ігоря":„Шукаємо ідеї, яка історично була українській духовості мітом, стимулом для історіотворчих зусиль. Г стрічаємо вже на прапредківському світанку нашого минулого „Дажбожих вну­ків" — легенду, що дає відчути силу цього міту божеського по­ходження народу.„Діти з коліна Яфетового", войовничого і післаного па­нувати, це хіба- тільки християнська метаморфоза першої ідеї про вище, вибране походження і покликання племени" („Сонце Слави").Справді, дивні і віщі слова Олега. Основу для Міту Роду, основу для Міту Божественного Лицарства, знаходить він у предківському „Слові про похід Ігоря". Це там, у „Слові", його автор продовжує міт божественного Бояна, міт усієї героїчної літератури українського народу, в основі якого лежить непо­хитна віра, що українська нація — це діти Бога Сонця — Дажбо-га. їхнє місце і завдання в історії людства — це оборона добра і правди, їхнє послання, це не тільки бути на боці ясних, твор­чих, продуховлених сил історії і людства, — але їх завданням є саме творити оці цінності, здійснювати і Вести до них ціле люд­ство, їхня борня — це борня проти синів Біса, проти демоніч­них сил у людській історії.Цей міт був саме основою священногероїчпого думання і світогляду наших Предків.Міт про „дітей Яфетового коліна", це хіба тільки (так, тільки і тільки) християнська метаморфоза першої й основної ідеї про вище, вибране походження і покликання племени. Ця746бліда метаморфоза первісного міту була його смертю. Нікого вже ие захоплювало, ані нікому вже в історії не давало справж­нього натхнення походження від якогось мало відомого сина пророка чужого народу. Коли Ольжич уважає, що втрата міту про вище покликання й Божественне призначення України була її найбільшим нещастям, тоді слід цей момент — момент затрати Міту — віднести до втрати Мі ту Роду. Відродження цього Міту веде саме до відродження Нації і її великої віри. Але знов до­водиться ствердити, що розгляд цих правд веде в майбутнє-. Це знов один із тих моментів передвісницького прозріння Олега, що відкриває перед Нацією нові світи її затраченого Міту.Увесь концентр ще не висказаного, але вже так гаряче упрагненого Ольжнчем Великого Міту, прагнення Великого, Ге­роїчного, Лицарського і Святого, замикає Ольжич в одній Ідеї і в одному символі „Сонця Слави". Ідея Слави, зрозуміла в по­точний спосіб, як подив до людей чи історії, як пам'ять менше або більше тривала, — була б наявно недостаточною, як найви­ща ідея української духовости. Але ж не так матеріялістично розумів Олег свій Символ „Сонця Слави":„Ідея Слави ... вкороновує цілу тут накреслену україн­ську духовість. Випливає вона з цілости войовничого і героїч­ного світогляду народу і значить у своїй істоті моральний на­каз сповнення суспільно-етичного ідеалу" (Сонце Слави).Слава в такому розумінні стає метафізичною сутністю, що обіймає собою усі найвищі духові якості нації, отже її ге­роїзм, лицарство, жертву, благословення і святість. Зов Слави — це здійснювання в героїчній борні оцих найвищих і божест­венних ідеалів нації. Це категоричний імператив її найвищої морально-ідейної суверенності!. Це лицарські чесноти поєднані з Божою Благодаттю. Це Призначення Нації. Це найвище і най-святішс чим горіло благородне серце Олега, а для чого він не знайшов ще іншого Символу.„Міг великого Роду жене її (націю) вперед по історично­му шляху, що над ним світить Сонце провідної ідеї її свідомос­ти, — огненно сліпуче Сонце Слави, в боротьбі за яку нація знаходить своє світове післанництво" (Сонце Слави).Не можна висловити цієї правди ясніше. Сонце Слави -— це Символ Призначення Нації, то її нація ще мусить знайти на своєму історичному шляху. Сонце Слави — це той основний гін і рушійна сила душі українського героя, що заведе його на747справжні висоти зрозуміння правдивого Призначення Нації. Ні­де так ясно як тут не виступає передвісницька роля Ольжича в шуканні Світової Місії України. Сонце Слави світитиме над цілим світом, а не над малою полосою нашої плянети.Так зрозумілий Символ Сонця Слави стає Сонцем свідо­мости Нації, її Вічним і Божественним Духом.Не той жебрак, хто просить хліба, Зіщулившись біля воріт, А той, у кого серце — крига, І він забув про давній світ.Згубив він предків честь і славу І їхні всі забув діла, Згубив мету й всі ідеали —-Чесноти криє всі імла.І він — порожня шкаралуща, Що тільки ззовні має вид, -А все найкраще, невмируще В нім зціпеніло в чорний лід.Не той жебрак, хто без свитини Та до мети все поспіша, А той, хто тут без цілі гине — Погасла в нього вся душа.І він такий убогий духом, Не може він нічого дать. Жебрак без хліба, без кожуха Піснями вміє потішать!У нього світ, мов на долоні, Безцінний скарб — його душа,І словом він серця полонить -Минулу славу воскреша!І людям він дає надхнення Змагатись, працювать, любить І сіє у серцях прозріння, 748 І для народу кличе жить!

ПРАПОР УКРАЇНИ(Студія містики символу)Достойні Лицарі Ордену Бога Сонця! Достойні Лицарі — Борці за Волю України! Дорогі Друзі!Сьогодні є відповідний час, щоб призадуматися над Пра­пором України, над його духовим змістом і його призначенням. Питання, хто є правдивим, духовим Прапороносцем цього Пра­пору, в'яжеться органічно із питанням його Суті і разом із ним буде природно розв'язане.Прапор України є Синій і Жовтий.Український нарід, прагнучи знайти якесь натхненне і глибше пояснення цих кольорів, зв'язує їх із блакиттю небес та із доспілим золотом буйних, пшеничних ланів України.Пояснення інтуїційне і без сумніву вірне. Ми спробуємо дати йому відповідне поглиблення на основі Знання Таємного.Знання Таємне — це та скарбниця Божественної Мудрости, тобто Теософії, чи Ґнози, — що зберігалася віками у най­глибшій тайні і давалася тільки пророкам-гієрофантам, проду-ховленим володарям народів, великим провідникам і учителям людства.Колір СинійУ Знанні Таємному Барва Блакитна є містичною барвою планети Юпітера. У світі барв вона несе у собі усю безмірну та­ємність цієї найпотужнішої планети — Юпітера, Володаря Бо­гів, Творця і Вседержителя Вселенної.У ексотеричній — тобто загально доступній мудрості — ця барва є зв'язана нерозривно і символізує Проявлену Вселенну, — тобто Ладу, Дружину і Потугу Перуна.В українському світовідчуванні ця Бого-Сутність окресле­на словом — ЛАДА — і заключає у собі як свій словотворчий корінь поняття Ладу. Основою Ладу — знову ж таки у світо­відчуванні Українського Духа — є поняття Любови, як основи749Ладу. Лад нерозривно поєднаний із Любов'ю. Бого-Сутність Ла­да є, отже, у мітолоіїчному аспекті Богинею Любови, Богинею Ладу, Богинею Жінкою і Матір'ю.У космогонічному аспекті Божественности це — Вселен-на Проявлена, це Еманація чи Твір Перуна у стані Пробуджен­ня і Космічної Творчости, у стані Манвантари. Барва Синя, це закреслений ним Простір, це Магічний Круг його Танцю і Твор­чости.Це сотворений ним Простір, — Проявлена Потуга, — Простір Космосу і сам Космос —у відрізненій від Хаосу, що є ворогом Космосу, відсутністю барви.Бачимо отже, як дивно і блаженно українське світовід­чування природи Ладу і Богині Лади відповідає — на нижчій площі пізнання — глибокій мудрості Знання Таємного.Отже у земському аспекті це буде ота безмежна синь не­бес, над таким же безмежним українським ланом, степом і простором.У ще більше спрощеній геральдичній концепції заходу, ця барва символізує також безмежність моря, репрезентованого у геральдиці поземими лініями. Цей аспект, одначе, не відігра­вав дотепер більшої ролі в українському світовідчуванні.В українському державно-творчому аспекті життя нації — це простір здобутий творчою працею, простір первісного і дикого простору-хаосу, перетвореного людською працею на культивований терен, придатний для розвитку і росту нації. Це в майбутньому також море, як можливість дальшого розвитку.Це, отже, ЛАД в українському значенні цього слова, осно­ваний на Любові. Цілком інстинктовно українці вважають не-достаточною і недосконалою всяку форму об'єднання чи орга­нізації, в якій немає елементу любови.У психо-онтологічному аспекті — це благородність, це творчий ідеалізм, це безмежна далекоглядність духового про­зріння, це всеобіймаюча ширина ідеалістичного універсалізму, це Висока Космічна і Божественна Мудрість і Любов.Це стан чистого Божественного Натхнення і Прозріння. Це Ізида і Лада.Тут доходимо до межі ексотеричного і глибшого, есоте-ричного значення Барви Синьої. Барва Синя відчувається у сві­ті ексотеричному, як барва спокою і лагоди, як барва жіноча.Тільки в найглибшому есотеричному аспекті знаходимо мужеський еквівалент цієї барви.750Це ГРІМ такий яркий і до „синього" розпалений, що са­ме в ньому натхненні віщуни бачили ба'/ву синю, навантажену потугою громові мшої сили. Таку барву, найяркішу і найпотуж­нішу, яку тільки могло знайти їх віще око на небі, вбачали вони у найяснішому світлі Божественного Юпітера.Ця Синя Барва із Електричним Наладуванням є таємною барвою Юпітера.Із тим саме таїнством зв'язаний Символ і Бого-Сутність Синього Грому Перуна. Ключ до розв'язки цього преглибокого таїнства знайде пильний читач у моїх книгах „Про Перуна Знан­ня Таємне".Тайна Синього Грому була відомою в історії людства тільки дуже нечисленним гієрофантам із Білого Кругу Ордену Бога Сонця.Незбагненне Таїнство Синього Грому не може бути до кінця зрозуміле, а тим менше виявлене.Те, що можна сказати є слідуюче:У психо-онтологічному аспекті Синій Грім, це та Таємна МужесьКа Сила Перуна, що розпалює саме Натхнення Найви­ще.У душевному стані лицаря — це повне визволення від усіх обмежень особовости, коли його душа відзивається і ста-ється голосом Синього Грому.Це, отже, Тайна Відчування Божественної Творчості!. Цс участь у ній. Це правдива і найвища Воля Лицаря, колш він здійснює Жертву Найвищу. Це стан безмежної Любови до Пе­руна і Ордену, в якому Синій Грім відчувається як безпосеред­ньо присутній у нашому дусі. Це стені безмежної Відданосте і Активності! рівночасно. Синій Грім знаходить тоді у душі Лица­ря простір і паливо для свого вибуху. Це стан найчастішого По­слухи і найвищої Любови, в якому Воля Лицаря є одночасно Волею Ордену і Перуна.Це та сила, що в космічному аспекті розпалює само нат­хнення. Із цього натхнення щолиш — у дальшому процесі — постає рішення, воля чину і потуга здійснення, тобто Владар-ська Червінь Вогню.Синій Грім — це та Таємна Потуга, що запліднює саму Мужеську Силу Плідности. В цьому змислі, цс найбільше згу­щена Творча Сила Космосу.В цьому місці кінчиться можливість дальших вияснень щодо природи цієї Потуги.Так само багато інших Таїнств, зв'язаних із Таїнством751Синьої Барви Синього Грому Перуна, не можуть бути виявлені.Ця препотужна Барва Блакитного Грому є першою бар­вою Прапору України.Барва ЖовтаЖовта барва в очевидний спосіб в'яжеться із Сонцем. Це найближче і безпосереднє джерело всякої і всієї Енергії на Землі.Основна якість цієї Потуги — це саме Життя у його не­збагненній і многопроявній всеобіймаючості і всепроявленні. Золота барва Сонця — це, отже, Барва Життя у його повноті проявлення, у його здійсненні, у його радості і творчому тріюм-фі.Це барва Життєвої Потуги і Радости. Це Свято Життя у його Владарній Короні.Це барва володарів, здійснена в історії у коронах всіх во­лодарів світу.Барва Владарної Величі і Потуги здійснена у золотому панцирі римських імператорів.Та сама барва — дозрілої пшениці і меду, — тих най­більше золотистих дарів Бога Сонця для Людства.Цією барвою відповідають лани України на споконвічний Зов Бога Сонця, Цією барвою вітають вони Бога Сонця. Цією барвою видзвонюють йому свій золотистий гимн.Це барва дзвінкого металу, барва труб, літаврїв, фанфар і чінелів. Барва музики радісної і тріюмфальної.Це барва Золотого Снопа Пшениці — Уосіблення Духа Прапредка і Духа Сонця, основника нашої раси. Його шанува­ли наші предки, як найвище Божество у День Різдва Сонця.Ексотеричний зміст цієї барви такий самозрозумілий, що , слід залишити дальший розвиток цих роздумувань натхненним гимнам поетів і піднесеній душі наших читачів.З черги спробуймо визначити деякі есотеричні аспекти цієї барви.Це барва Вогню у його розквіті. Барва Вогненного Квіту, — Вогню у його благодійній, життєтворчій потузі, Вогню у його здійсненні і актуальності.Вогню, що ним живе Земля і Сонце.Це Любов у її емоційному і актуальному здійсненні. Це власне її полум'я. Це любов, що обіймає предмет любови, так як вогонь, що обіймає паливо і перемінює його на Потугу.752Ще глибше значення Барви Жовтої веде до арканів Знан­ня Таємного Ордену Рожехресників. Воно зв'язане там із тай­ною, про яку світ чув неясні і глухі вістки, як про чудесну пере­міну металів у альхемії. У цій переміні барва золота мала б бути тим чудесним барвником, що відігравав ролю діючого агента переміни, або може каталізатора, якби це сказав сьогоднішній хемік. Цей чудесний барвник в'яжеться далі із їх — Рожехрес­ників — таїнством Філософського Каменя Переміни.У есотеричному сенсі ця переміна менш благородних ме­талів на золото — цс саме переміна, що докопується в людській душі. Це процес її ублагороднення, — тобто — переміни менше вартісного металу у золото Лицарської Непохитностн, Стійко­сте, Незаплямленосте і Неможливосте Заржавлення Чистої Ду­ші Лицаря Рожехресника, випробуваної в усіх пробах вогню, випробуваної Філософським Каменем Правди. Це була ота фаб-рпфікація золота, що їй завидували Орденові профани.Таке розуміння золота було дане в інтуїції Володимира Великого, коли він висказав пам'ятні для Ордену слова:„Із доброю Лицарською Дружиною можна здобути все золото світу, але за жодне золото світу не можна купити доб­рої Лицарської Дружини."Оце є те націнніше золото Лицарів Ордену Рожехресни­ків. чЗолото — це магічний еквівалент душі Лицаря Ордену. її не заторкне іржа зависти, ненависте чи страху. Вона усе го­рить рівним і однаково сильним полум'ям послуху, вірносте і любови Ордену.Багато таїнств в'яжеться із цим процесом переміни мета­лів на золото. Вже божественний Плятон клясифікував душі людські за схемою цінностей металів. ,Сутність людської душі є насправді куди міцнішою реаль­ністю від золота. І справді легше є перемінити олово на золото, ніж душу уродженого раба на душу Лицаря Ордену.А однак існує Знання Таємне Майстерства над душами людськими.. Золото є справді каменем пробним душі Лицаря.Це є правдива барва Золота Сонця і Вогненного Квіту.Співдія обох барвОбі ці барви — Синя і Жовта, — належать взаїмно до се­бе і взаїмно себе доповнюють. Цей факт знаний у фізіо-біології, як контрастовість барв Синьої і Жовтої.753Золото Сонця є дальшим здійсненням Синього Грому, так як Бог Сонця є іншим аспектом тієї самої і єдиної Природи Бо­га Богів — Перуна.Сонце на небі — це його Живий Вогненний Диск, викине-ний ним у простір, щоб сіяв безмежну і безконечну Енергію його Золотого Сімени.Ми є виткані із цього Золотого Проміння і Правдивого Золота Сонця.Всі первні Життя розкладаються і складаються на один і єдиний первень:На Золото Соняшного Проміння.Обі ці барви доповнюються так, як благородне натхнення і дійсність чину, що із цього натхнення випливає.Обі ці барви є нероздільні. Життя нації було би немож­ливе в одному пляні однієї барви. Там, де немає гармонійного поєднання дії обох барв, там немає теж розвитку нації.Обі ці барви разом у їх співдії означають Промінь Божес­твенної Мудрости і Любови Проявленої в Житті.Великий і Блаженний буде нарід, що зрозуміє і здійснить магічний клич, заключений таємно у його Блакитно-Золотому Прапорі.Бо Мудрість і Любов є основою Ладу і Величі.Бо Мудрість і Любов — це справжній фундамент Божест­венної Владарности.Таким хочу сотворити Тебе, Мій Народе!Прийми об'явлення Таїнства Твого Прапору, — як мій високий наказ і благословення.Так нехай станеться! Хай переможе Дух Просвітитель!Дано 5-го березня 1954 р.Володимир Ордену Бога Сонця

ПРАПОР УКРАЇНИ І ДУХОВІСТЬ УКРАЇНЦЯДостойні Лицарі Ордену Бога Сонця! Достойні Лицарі — Борці за волю України! Дорогі Друзі!У продовженні мого послання про Прапор України, я хо­чу теж поділитися з Вами деякими думками про те, як Знання Таємне про Прапор України, — дійсний зов і ключ до україн­754ської Духовости, — позволяє нам дещо глибше заглянути у тай­ну душі української нації.У своєму розвитку українська нація, — а вона саме перед порогом свого духового пробудження і 'Самоусвідомлення, — починає уже зовсім виразно виявляти ті якості духового харак­теру, які відповідають магічним якостям її прапору. І хоч вона ще не досягнула порога свого духового самоусвідомлення, про­те можна вже говорити про основні риси характеру і світогля­ду українця, як типу.Отже, якості обох барв сполучені у гармонійній дії, дають нам важливий ключ до зрозуміння духовости ідеального укра­їнця, а також до оцінки його теперішнього — тобто — актуаль­ного стану його духового розвитку". До цього актуального, отже хвилевого і переминаючого стану душі українця, відносяться мої завваги. Міра наближення актуального до ідеального буде, от­же, нашою мірою розвитку.Пригляньмося перш за все характерологічним відповід­никам, у яких виразно переважає чи то одна чи друга барва, так би мовити окремо, у дії роз'єднаній і негармонійній.Синьому променеві буде відповідати тип ідеаліста, мрій­ника, шукача ідеалів, шукача правди, сповненого любов'ю до народу, а рівночасно до цілого людства, із глибоким співчуттям для всякої кривди і терпіння. Цей тип характеризує благород­ність і жертвенність посунену аж до повного самовідречення і самозаперечення. Цей тип природно шукає свого доповнення у другому типі, що його назвемо тином життєвої сили. Звідси любов українського інтелігента-ідеаліста до українського селян­ства. Він природно відчуває потребу праці над підвищенням духовости цього другого типу, вбачаючи в цьому розвиток і здійснення своїх ідеалів. Українська історія, а зокрема історія визвольного руху у першій фазі національного самоусвідомлен­ня, знає безліч типів ідеалістів — національних пробудників. Цей тип характеризує наголошена діяльність інтелекту, часом це навіть вищий ментальний плян із універсалістичиими тен­денціями, при рівночасній недомагаючій вітальності чи прак­тичній життєздатності.З другого боку. Жовтому Променеві буде відповідати тип людини міцної своєю заполонюючою силою вітальности і життєздатности. Цей тип аж промінює силою життя на його нижчому, біологічному пляні існування.Характеризує цей тип глибока і природна життєздатність, що випливає із самого метафізичного кореня життя. Ця сила755немов переливається в цьому типі через береги, як невичерпана Потуга Життя із непереможним гоном до здійснення у життє­вому рості і розвитку.Це, отже, соняшна сила пшеничної раси так буйно і пре­красно виражена у основних рисах молодого українця. Чаша Життя наповнена Богом Сонця шумить і переливається у п'ян­кій, невичерпаній радості і захопленні. Найбуйніше вона прояв­ляється в українському танцю і в українській народній ноші, до захвату закоханій у насичених сонцем життєрадісних барвах.Деякі із тих танців носять на собі виразні сліди старого ритуального танцю, як напр. аркан. Гуляють його самі мужчи­ни, зачеркуючи в русі магічний круг, що підлягає в такий спо­сіб виїмково сильній ритуальній магнетизації. Аналіза цього тан­цю виходить поза межі цієї праці, однак його зв'язок із куль­том Сонця є самозрозумілий для кожного, що хоч поверховно ознайомлений із проблемами ритуальних танців. Кривий танець дівчат, що символізує соняшну спіралю у русі, є відповідником аркана у жіночій формі.Цей другий тип українця, — після молодечого буяння, -при відсутності впливу Синього Променя, — дає нам пересіч­ний тип практичної, життєздатної і життєрадісної української людини, із виразно означеною біологічною силою, можливо на­віть надакцентованою, при відсутності ідеалізму і прагнень ви­щої духовости. Це той тип, що при всій своїй заполонюючій красі і силі, творив отого тепер зненавидженого, темного раба, що знав тільки проблеми свого біологічного існування. Це оті українські парубки із драми „Ой не ходи Грицю". У своїй не­гативній крайності, це також гой темний мужик, якому не тре­ба держави, бо мовляв: „Мене із мужика ніхто не скине". Це той тип, із душі якого хоче Шевченко вицідити сукровату кров раба, і налить у його серце крови чистої, святої і лицарської. Крови Синього Променя, як ми це сказали би сьогодні.Золотий Промінь має свій осередок у Серцевому Крузі. Деякі містики вважали його осередком егоїзму. По суті цей егоїзм спроваджується до відсутности дії, або кволої дії непро-буджених ще вищих кругів, а перш за все Чолового Круга. Цей круг живиться головно Променем Синім і Фіолетним.Прикладом національної трагедії, основаної на неспів-мірності дії обох променів, є сам Шевченко, який виразно ствер­джує у „Перебенді" і „Тризні", що існує пропасть поміж ним і народом і тому він не може розкрити перед народом повністю756свою душу. „Дурним би назвали, од себе б прогнали. На своїм ріднім полі пророка побили б камінням." (Порівняй мою працю на цю тему п.н.: „Основна Сила Творчости Шевченка".)Отже, що лиш через поєднання дії Променя Синього і Жовтого, почав витворюватися новий і правдивий тип духового українця.Його життєва Снага поєднана із ідеалізмом, дає горіючий ентузіязм і жертвенну любов, що знаходить своє самоусвідом­лення і здійснення в українському героїзмі.Це буде героїзм служби священним Ідеалам, що разом із висотою ідеалістичного лету несе у собі життєрадісну потугу здійснення в чинах і борні. В історії людства, це тин героя-міс-тика, святого мученика чи реформатора.Дійсність української історії виплекала єдиний в своїм роді тип масового героя. Вроджене прагнення до ідеалізму знайшло свій вираз у прагненні до Ідеалу Національної Волі. Безстрашний і безмірно жертвенний борець за цей Ідеал На­ціонального Визволення, є вже виразом поєднаної дії Променя Синього і Жовтого.Синя барва у його прапорі діє без сумніву як зов до ідеаль­ного, як зрв самого Ідеалу, як щось Високе, Піднесене, Натх­ненне, Священне. Був навіть через короткий час спір, котра бар­ва є першою. Інстинкт нації вирішив правильно це питання на користь Барви Синьої.Звичайно не слід забувати, що в природі і людському пси-хо-організмі діють рівночасно всі Сило-Промені Містичного Со-няшного Спектру. Коли говоримо про вплив якогось Променя, то маємо на увазі його переважаючий чи вирішальний вплив.Для здійснення співдії обох згаданих променів є характе­ристичне світовідчування, ідеалістичне і героїчне, при безмеж­ній готовості до жертви, навіть і саме найвищої жертви життя. Життя стає виразно підпорядковане домінуючій Ідеї. Рівно­часно знаменує таке світовідчування однонапрямність волі, дії і борні. Ця однонапрямність у своїх негативних формах при­бирає вид однобічности, засліплення чи фальшивої ідеалізації.Розуміння борні для такого типу героя — це прямий про­лом при фронтальній зустрічі ворога. Це „Іду на Вас" Святосла­ва. Це героїчна безстрашність і повна погорда смерти, болю, ран, чи терпінь. Це пряма оборона ідей через пряме і безпосе­реднє їх визнання. Це постава перших християн у самоствер­дженні їх віри. Це герої Круг і Базару.757У політичному думанні така постава дає крайню безкомпромісовість.Прикладом такого героя у лицарському аспекті був ле­гендарний Берсерк, безстрашний лицар, що зустрічає у бою безмірно переважаючу силу цілої фаланги ворогів.Історія українських визвольних змагань дає людству но­ві, безсмертні приклади героїзму, яких не знає історія цілого людства. Зокрема історія героїчної борні Української Повстан-чої Армії, — у трагічних умовинах борні на два фронти, при безмірній, технічній і чисельній перевазі ворога, — дає людству безсмертні приклади тисячів Берсерків, а кожний із тих тисячів ие тільки не уступає перед героїзмом легендарного Берсерка, але сильно і високо його перевищує.Можна сьогодні об'єктивно і понад всякий сумнів ствер­дити, що пробуджена до чину і борні нова, молода українська генерація — це найбільш героїчна нація на цілому світі і в усій історії людства.У типі героя-бо'рця Української Повстанчої Армії, україн­ська нація віднайшла вихідний пункт для творення свого націо­нального ідеалу героя.Це буде той сам молодець, повний запалу, життєвих сил і життєвої радости, той сам син пшеничної раси Бога Сонця, той сам, що так легко, розкішно і невтомно гулягз аркана, а що тепер ставить собі усвідомлене завдання служити Високому Ідеалові Волі і Суверенносте Нації. Свої перекипаючі через бе­рет життєвої чаші молодечі сили віддає він у жертвенну служ­бу героїчному ідеалові своєї нації. На своє здивування він від­криває, що в цьому героїчному пробудженні він не тільки не заперечує себе, а власне знаходить своє правдгче і вище „я". Його не відстрашує ані безмір ворожих сил, ані навіть факт, що його дію часто утруднює отой опортуністичний дядько, який ніяк не розуміє його героїчного пориву.В українських військових формаціях останнього часу да­ється понад всякий сумнів ствердити дивний і подиву гідний факт: це наглий, нечувано скорий і стихійний процес інтелек­туального розвитку цілої основної маси вояцтва. Для сирого, невиробленого, хоч кучерявого і бистрого сільського парубка, що, здавалося, знав тільки гуляти аркана і бігати за дівчатами, знайшли у цьому війську іронічне окреслення „селепка". Зви­чайно у кожному війську такий тип виходив із нього дещо об­тесаний, але переважно на тому самому рівні інтелектуального758розвитку. Тимчасом в українському війську, — основаному на ідеалі високої жертви при найвищому напруженні jioni і чину, під морально-ідейним тиском високих ідеалів Волі і Суверен-ности Нації, — отой іронічно названий „Селепко" виявляв нечу-вано скорий і надзвичайно багатий інтелектуальний розвиток. Вивчення чужих мов, фаху, чи звання офіцера продовж кількох місяців — це ще найменші чудеса того чудесного розвитку. Ми бачили там пробудження справжніх філософських і ідеологіч­них шукань в парі із дійсним моральним ростом.Це чудо пояснюється тим, що в граничних ситуаціях смерти і ікертви і напруженні волі, у високому ідеалістичному натхненні, відбувалося магічне пробудження Чолового Круга, що дає висоту і досягнення інтелектуального розвитку. У висліді цього процесу осміяний „Селепко" переставав існувати.Цей процес наглого пробудження вищих кругів має од­нак свою негативну форму. Пожвавлення чи пробудження дії одного із тих кругів відбувається часом, як наслідок наглих віб­рацій чи роздражнень нижчого Круга, що дає фатальні і часто безпосередньо нищівні наслідки для даної одиниці. Вислідом такого демонічного пробудження є часто переріст особистої амбіції, часто холодної, рафінованої, жорстокої. Це прямо сатанічна гординя, що витворює цілу галерею типів злочинних чи патологічних. Однак пробуджений Чоловий Круг дає також у таких випадках певне пожвавлення своєї дії. Це тільки скріплює небезпечну і деструктивну дію таких демонічних типів, зокрема небезпечних на провідних становищах. На жаль молодець, що легко ідеалізує кожний провід, майже зовсім не вміє розрізни­ти ці два типи інтелектуального пробудження.У таких скомплікованих і трагічних, а проте в основному величавих і радісних обставинах, — у вогні і бурі революцій відбувається поєднання дії Синього і Жовтого Променів.У пробудженому до борні новому українському лицар­стві, знайшла нарешті українська нація свій ідеал героя. Але ук­раїнський героїзм не знайшов ще свого власного Ідеалу. Ще надто коротко позволив він діяти в своєму серці великому і незбагненному'Променеві Універсального Ідеалізму. Ще надто сильно діють нижчі, біологічні сили в його духовості, щоб він міг побачити хоч би тільки середню висоту свого Правдивого Ідеалу і Зову в історії Людства.Синій Промінь ще надто слабий в українській духовості. Тут доходимо до однієї із найглибших тайн Прапору Ук­раїни, а отже і душі українця.759Поєднана дія обох барв Синьої і Жовтої, дає у висліді ук­раїнський Прапор — тобто співдія Барв Синьої і Жовтої — у ексотеричному аспекті не дає — як здається — розв'язки про-відництва, тобто Володаря Української Нації чи Української Держави.У популярних, ексотеричних клясифікаціях променів, спо­лучену дію Синього і Жовтого Променів, окреслюється як Дру­гий Промінь. У дії цього Другого Проіменя (підкреслюю — в ас­пекті ексотеричному), не бачимо провідника у його земському чи державно-організаційному змислі.З другого боку існує наявний факт, що до сьогодні в ук­раїнській свідомості проблема українського провідника чи провідництва не є розв'язана.Як відповісти на ці факти?Божественна Мудрість і Всеобіймаюча Любов, — здаєть­ся, — чи справді так тільки здається — витворюють як проек­цію ідеалу, що втілював би у собі ці якості, тільки...Тільки, — як здається — постать Мудреця, Учителя, Про­рока, Гієрофанта, Мислителя, Віщуна, Мандрівного Філософа, чи Кобзаря.Відомо, що типовими втіленнями цього Променя вважа­ються в історії людства такі постаті як Будда, Христос, Божес­твенний Плятон, чи напр. Фребель, творець дитячих садків.Справді видимі і безсумнівні провідники української на­ції, як Сковорода, пробудник українських пробудників, чи Шев­ченко, властивий пробудник сучасної української національної свідомости, чи безліч інших пробудників і продовжувачів діла Григорія і Тараса, — всі вони видаються нам перш за все вели­кими чоловіколюбцями і учителями, а не провідниками в орга­нізаційному змислі цього слова.Стрічаємо віч-на-віч найгрізніше питання української дійсности. Стрічаємо віч-на-віч... не знаємо чи... найбільшу велич, чи найбільшу трагедію української нації.Загляньмо відважно в очі цього українського Сфінкса.Чи це недосконалість другого Променя (отже Прапору), чи може недосконалість нашого розуміння Проводу?Відповідь справді не є легка.Недосконале є в першу чергу наше розуміння Проводу. Правдивий Провідник — це Дух Нації у довгій черзі своїх вті­лень. Божественна Мудрість і Всеобіймаюча Любов є основни­ми атрибутами справжнього Провідника. Без цих якостей прав­дивий провід був би неможливий.760761Цьому питанню я присвятив багато місця і уваги у моїх працях про Шевченка і Сковороду, показуючи і доказуючи їх правдиву провідницьку ролю у житті нації.Однак примітивна уява про провідника, при склонності до ідеалізації молодого українського героя, бачить його радше у старшині військового типу. Ця примітивна уява не бачить факту, що всі військові старшини є тільки другорядними вико­навцями справжньої Волі і справжніх наказів виданих Духом Нації.Військові старшини були б на своєму місці у ролі послу-шних виконавців цих наказів, якби їх духовість, їх ідейний світ, їх здисциплінована дія і борня були повністю і без застережень виразом їх відданости і послуху Духові Нації.Невже ж вони не йшли за голосом Духа Нації, — спи­таємо затривожені.Цей голос якоюсь мірою живе у душі кожного українця. Але виразом цього голосу є і той дядько, що йому не треба дер­жави і той юнак, що зірвався до бою і знає покищо тільки хто є його ворогом. Розвоєвий ідеал нації на кожному ступені роз­витку, є зідентифікований із власним світоглядом і із власними нормами цінностей. Він, як правило, є все забарвлений і нероз­ривно змішаний із обмеженою особовістю, із усіма її обмежен­нями, отже часто егоїзмом чи засліпленням.Коли ж немає визнаного виразника духової програми на­ції, а що більше немає впорядкованої чи загальновизнаваної системи національних цінностей, національного світогляду, а головне національної віри, — то це у висліді дає хаос, в якому кожний утотожнює свій власний світогляд із завданням нації. Це все творило пригожий грунт для атаманії, самопокЛиканих „вождів", ...Невже ідеологія України не була досить чітко виражена Сковородою, Шевченком, Федьковичем, Франком, Лесею Укра­їнкою...Справді українська духовість була .в своїй основі зало-жена у працях цих великих духів України.Обов'язком виконавців було якнайпильніше шукати ос­нов для своєї дії у цих джерелах і наказах. Що ж сталося...Ідеологія Сковороди чи Шевченка видавалася декому надто... синьою, тобто „ідеалістичною" — тобто, як вони це ро­зуміли, якоюсь буцімто „відірваною від дійсности", якоюсь буцім-то „недійсною", „непрактичною", „недієздатною".Сталася звичайна історія. Дядько не зрозумів Шевченка. Прогнав його від себе. Жовтий Промінь не реагував на СинійПромінь. Приймав його остільки, оскільки деякі елементи ду­ховости Шевченка, як їм здавалося, відповідають їх світосприй­манню. Із Гайдамаків Шевченка вони зрозуміли тільки, що це поема пекла і помсти. Вони не зрозуміли, що це Поема Братер­ства і Всепрощення, Поема Синього Променя, не могли піднес­тися до зрозуміння справжніх духових висот Синього Проме­ня України, вираженого у творах Сковороди і Шевченка.З другого боку слід ствердити, що цей Синій Промінь Ук­раїни не набрав якогось оформленого виду, — якогось тіла про­воду, групи, чи організації. Він і не міг появитися як втілений у якійсь організації, заки заіснували живі тіла живих героїв, що були б готові цей Синій Промінь сприняти до своєї душі у по­слусі і натхненні Правдивого Духового Причастя.Кажучи простіше, Синій Промінь не міг бути прийнятий опортуністичним дядьком так довго, поки цей дядько не пробу­див у собі героїчного світосприймання. Опортуністичний дядь­ко мусів дозріти до героїзму... битий Лихом.З есотеричного становища немає, отже, ніякої трагедії в нашій фазі змагань за волю України. Те все, що діялося і дієть­ся, це конечні етапи розвитку і росту.Мусів наперед заіснувати герой із окресленим героїчним характером і героїчним світосприйманням, заки Синій Промінь міг би появитися не тільки у формі Живої Особи, але у формі видимої Організації, Носія і Сторожа Синього Променя, Слова України. Що лиш у душі героїв дозрілих до сприйняття Синього Променя, може він почати переливати Зміст Синього Променя у їхні душі.Все ж таки кожний із тих провідників військового типу відіграв свою позитивну ролю саме у процесі виковування ду­ші українського Героя. І в тому їх історична заслуга.Попри те і разом із тим деякі із них прямували до вста­новлення своєї чи групової диктатури примітивного військово­го типу. Для цієї цілі вони пробували встановити якусь „немов би то ідеологію" (квазі-ідеологію). І тут такою мірою, якою во­ни розходилися із ідеальною лінією Синього Променя, такою мі­рою кожна спроба обернути зброю для здобуття особистої вла­ди всупереч хоч би тільки ідеальній програмі Духа Нації, кін­читься неминучою катастрофою. Скорше чи пізніше виявляєть­ся морально-ідейна несамовистачальність і иедостаточність цих узурпаторів, а вслід за тим иедостаточність у самому ділі про­воду. І чим скорше виявиться ця їх морально-ідейна несамовис­тачальність і иедостаточність, тим краще для нації.762Скора кармічна реакція означає в основному чистоту загальнонаціонального керма. Коли, отже, узурпатор влади заз­нає на собі тих самих методів розламу чи узурпації, — і коли це відбувається в скорому часі, скорому для історії людства, — то це означає, що небагато є вже негативних „ довгів карміч-них" до сплачення даною нацією. А цс значить далі, що період її світлого духового розвитку є в досягненні руки.Отже кожний із великих Пророків-Віщунів, — що діяли „тільки" у формі Учителя, був справжнім Провідником і Воло­дарем Нації. Це вони сповіщають світові повий лад, нову дер­жаву, чи нове людство. їх першою зброєю — немічною і найсильнішою водночас — це меч їхнього слова, що виходить із їх уст. Могло здаватися, що поза наукою вони нічого іншого не мали до здійснення на землі. У майбутніх століттях виявля­ється однак, що це ті Великі Учителі змінювали курс історії на цілі століття або тисячоліття.Володарство Другого Променя тільки до часу не прояв­ляється у зовнішньо-церемоніяльному аспекті з уваги на надто велику і далеко йдучу радикальність змін, які ці учителі спро­ваджують на світ своєю наукою. їх дія отже ніби то обмежена до дії слова. Тому єдиною видимою формою Другого Променя є стан Учителя-Йророка.Чи існує якась метафізична невистачальність Другого Променя...Ексотерично: Так! Другий Промінь є похідним променем, отже його дія не є самовистачальна у Процесі Космічної Твор­чосте. Він вимагає доповнення перш за все якостей Першого Променя і звичайно всіх інших.Есотерично: Це Тайна Блакитного Грому.Блакить Синього Грому має відтінок електричний, тобто згущеного нагадування Прапервісною Потугою Волі Перуна.Синій Грім є істотою Першого Променя.Барва Синього Грому є барвою, що заключає у собі най­більш таємну силу Першого Променя.Променя Божественної Волі: Станься!Променя Батька, Творця і Володаря у його найглибшій Божественній Сутності.Містична Барва Перуна Всетворця і Вседержителя!Барва Синього грому має, отже, у есотеричному змислі не тільки найвищу морально-ідейну самовистачальність, але Творчу Владарність і Суверенність Божественної Волі.Очевидно тільки у есотеричному змислі.763З цього ясно, як сильно заблудився нарід, шукаючи свого Вождя в людині військово-адміністраційного типу. Може най­кращі із цього типу це ті, що не пробували ставати на ідеоло­гічні котурни. Бо саме тут їх морально ідейна иесамовистачаль-ність є очевидною.Розв'язка проблеми Проводу Української Нації лежить зовсім виразно і очевидно у площі.не тільки високого мораль­но-ідейного рівня, але — скажім це виразно — у площі тієї ви­соти, що знаменує правдивих гієрофантів.Суверенність — це перш за все Морально-Ідейна Самови-стачальність Нації. Небагато націй світу здійснило цю високу місію.Але звідси також зовсім ясний висновок, що визнання чужого морально-ідейного авторитету є запереченням мораль­ної суверенности нації.Ясне теж, що у сучасній стадії розвитку, український на рід лиш зачинає собі здавати справу із труднощів питання Про­воду Української Нації. Треба однак ствердити, що хоч українці вбачають у цьому питанні трагедію, — то однак саме українсь­кий нарід посунувся значно вперед, — вперед перед іншими народами — у своєму досвіді і шуканні творчої розв'язки проб­леми Проводу. Українська нація несе, отже, в собі можливість творчої розв'язки цього питання для цілого людства.Слід торжественно ствердити, що це питання повністю розв'язане у теократичній і ідеократичній концепції Лицарсь­кого Ордену Бога Сонця.Цей Божественний Орден від самого почину його земсь­кого проявлення, є носієм Тайни і Потуги Синього Грому.Тому встановлюю, що Український Національний Прапор уживаний у Лицарському Ордені Бога Сонця, може бути вико­наний тільки із такого матеріялу, що забезпечує Прапорові електричний блиск Першого Променя і Синього Грому, тобто із матеріялів як шовк, атлас, метал, живе світло, живе полум'я...Лицарю Ордену!Вір непохитно, що у твоїй душі живе найбільш мужня і творча Сила Космосу, Промінь Синього Грому Перуна Світо-творця!Хай переможе Дух Просвітитель! Дано дня 6-го березня 1954 р.Володимир Ордену Бога Сонця764

ТРИЗУБДостойні Лицарі Ордену Бога сонця! Достойні Лицарі — Борці за Волю України! Дорогі Друзі!Настав час, коли мені вільно поділитися з вами Таїн­ством Тризуба. Великим Таїнством Української Душі.Зрозуміння цього Високого Символу вимагає великої ві­ри, закріпленої борнею, досвідом і жертвами. Я вірю, що ири-наймі дехто із вас буде годен мене зрозуміти. Тоді зачнеться Самоусвідомлення Українського Духа." Тризуб — це один із старинних символів і тільки у сві­ті старинної Тайної Мудрости, у вченні символіки і магії, мо­жемо знайти деякі натяки потрібні до розв'язки його справж­нього містичного значення.Хто відкидає містику і символіку, тому ми скажемо, що він не повинен уживати ніяких символів, бо вони для нього не мають ніякого значення. Однак факт, що неграмотний або від­кидає, або не сприймає значення азбуки, зовсім не означає, що азбука не має ніякого значення.Треба сказати на вступі, що люди матеріялістичного світо­гляду не зрозуміють і не сприймуть інсокЬго, ідеалістичного значення, що заключене у символі Тризуба. Я сказав уже, що ці люди не повинні уживати ніякого символу; коли цей символ нічого не означає і не повинен означати, годі навіщо його вжи­вати. Всіх матеріялістів, а зокрема всіх соціялістів з під знаку матеріялістичної доктрини Маркса, прошу в цім місці перестати читати цього листа тому, що в їхніх думках може виникнути образа для високого значення Тризуба. Високе призначення України може бути здійснене тільки в безпощадній борні з матеріялізмом, як з ворогом людства число один.- Значення символів було відоме тільки для втаємничених, тобто — адептів. Було великою тайною старанно береженою від негідних. Розуміння символу створило дорогу до пізнання вищих правд, а отже до потуги у зовнішньому світі. Знання символів могло бути надужите для низьких цілей чорної магії.Звичайно було теж два значення символів: ексотеричне, тобто призначене для розповсюдження на зовні, і есотеричне,765тобто таємне, призначене тільки для адептів. Часто подавалося як таємне і есотеричне таке значення символу чи правди, що було по суті тільки першим кроком до знання таємного, а часто навіть ще у межах призначеного для ексотеричного роз­повсюдження. Тут важив рівень слухачів. Навіть ексотеричні труїзми могли видаватися таємними для початкуючих учнів.Значення Символу Тризуба, що його можу сьогодні по­дати до відома є ексотеричне. Зрозуміння цього символу є рів­ночасно ініціяцією, тобто втаємниченням високого ступеня в Ордені. Однак в ім'я правди мушу відмітити, що подане мною сьогодні значення Тризуба не є ще найвищим аспектом цього Символу у відношенні до Космічної Творчости.Чому ж вперше в історії України я рішився сьогодні по­дати до відома ці таємні істини не тільки лицарям Ордену, але і цілої героїчної авангарди Української Нації. Це станеться ясним продовж самого процесу пізнання таїнства. Тут вистачить відмітити, що Тризуб так глибоко врісся і зрісся з душею укра­їнського героя, що він уже сьогодні є виразом його душі й ідеалів. Український Лицар краще ці ідеали розуміє. Краще ро­зуміє свою власну душу і самого себе. Він не зжахнеться фак­ту, що здійснення цих ідеалів вимагає від нього ще вищого ідейно-морального рівня. Він не один раз складав життя на вівтарі ідеалу України, а отже, мабуть не буде важко відкину­ти деякі обмеження своєї особовости, щоб досягти рівня, ви­маганого ідеалом Тризуба. З другого боку матеріялістичний глум чи глузування із значення Символу вже ніяк не вб'є від­чуття Величі Символу Тризуба освяченої життям мільйонів ге­роїв. Навпаки, кожна злочинна спроба матеріялістів зневажи­ти святість Символу звернеться безпосередньо проти спричин-ника зневаги і станеться причиною його моральної і фізичної смерти.Ми мусимо зачати від значення символу взагалі.Символ — це зовнішній знак для уявлень, емоцій і ідей, що не дадуться виразити інакше у слові. Символ є отже якістю вищою від слова. Символ є комплексом слів і ідей, вираженими одним знаком. Символ висказує все те, що заключене в цілій системі ідей, а рівночасно щось більше, щось, що в даній систе­мі ідей не дасться висказати ні словом, ні в жоден інший спо­сіб. Думаючи про символ, чи викликуючи його в нашій свідо­мості чи теж у магічній дії, ми немов „одним словом" затор-куємо увесь комплекс з усією його ідейно-моральною висотою і глибиною. Через цю свою властивість символ стається святістю766для його визнавців, чи це буде релігійний рух, військо чи нація. Часто слово чи міт набирають значення і функції символу. Незрозуміння старинної мудрости полягає на тому, що новочасні дослідники не зуміли відрізнити слова від словосимволу. Проте ці міркування виходять поза межі нашого листа.Більшість із символів виникає па світанку людської істо­рії, в добі героїчних летів людської душі. Слово, хоч як в той час воно було надхнене, живе, високе і небосяжне, все ж таки навіть таке осяйне слово не могло вмістити в собі усього над-хненного змісту душі старинних віщунів. Воно — слово — не могло немов одним помахом дужих крил орла на висотах обня­ти досить широкого круга всесвітнього простору змісту. Тому старинні віщуни знайшли символ. Вартість вищу за саме слово. Слово слів. Слово-ідею, що дає початок цілим системам люд­ської думки. Тому кожне правдиве мистецтво досягнувши пев­ної висоти, стається символічним.Саме ця обставина старинности символу є його цінністю. Заторкуючи символ, ми немов — чи насправді — зв'язуємо себе з його символічною потугою через емоції й ідеї усіх, що цей символ визнавали. Символ має у собі щось, що можна б на звати магічним кругом його потуги. Це не тільки сила його здійснення в людських діях, але це перш за все потуга того сві­та, до якого даний символ відноситься і який він у магічний спосіб репрезентує. Це є той дужий помах крил орла-віщуна, той магічний круг його думки, що своїм метом вниз заторкує ввесь видимий його горизонт, а своїм метом вгору заторкує Невимовне і Незбагненне.Символ Тризуба є старинний, а рівночасно складний і високий у гієрархії символів. Він появляється у високій стадії таємної мудрости як вислід глибокого, есотеричного розуміння онтології — тобто старинної науки про Буття. Символ є много-значний у своїй природі. Різно глибоко можна його розуміти і залежно від висоти чи глибини пізнання, щораз то нові змісти стаються дійсними у нашому переживанні — тобто у станах розвитку нашої душі. Символ Тризуба дається зрозуміти тіль­ки у високій стадії духового розвитку.Зачнемо від ексотернчного змісту і значення, тобто від світового, не таємного, зовнішнього і призначеного до розпо­всюдження.Символ-Тризуб — у видимий і наявний спосіб в'яжеться з ідеєю Потрійности, гармонійно поєднаною в Суцільну Єдність.Це таємне Три в Одному і Один в Трьох — з усіма мо­жливими примкненнями й імплікаціями цієї абстрактної ідеї.767Це таємна Абсолютна Єдність у різновидності Трьох Аспектів.Число Три це метафізичне число-сутність Буття ще перед його Проявленням як Світо-з'явище. Момент Світо-проявлення є рівночасно тим самим моментом чи елементом, що об'єднує Троїстість: це Абсолютне Метафізичне Життя. Його число-су­тність є ЧотириІдея Тризуба відноситься і проявляє саме цей момент Світо-проявлення Троїстости. Цей четвертий елемент — це саме Видимість Тризуба. В графічній концепції це Корінь Тризуба, що пробиває його метафізичну основу. Це перший Промінь Світо-проявлення Життя і Світла. Як я уже сказав, це той сам елемент, що об'єднує Троїстість у Єдність.Це отже Буття і Дійсність сама в собі, у її Всевічності.В есотеричному вченні для початкуючих аспірантів знан­ня таємного, цю Троїстість окреслено популярним визначен­ням: Батько, Мати, Син.1. Батько2. Мати — (Вірадж — Всевлада)3. Син — (Льоґос)Тут саме стрічаємося з тим, що я окреслив як відно­сність понять „есотеричний" і „ексотеричний". Троїстість окреслена як Батько-Мати-Син є грубим антропоморфізмом для справді втаємниченого адепта. А проте це вчення подавалося як есотеричну мудрість. Насправді це був тільки перший крок до неї. Звичайно вже на цьому першому кроці визначення „Бать­ко-Мати-Син" — мають символічно-метафізичний, а не антро­поморфічний зміст. Проте навіть у цьому виді антропоморфіч­ний корінь концепції є деякою перешкодою для її поглиблен­ня. Але вернімось до головної лінії наших міркувань.Прояв на зовні трьох елементів Троїстости є саме че­твертим елементом:Прояв Життє-Світла як перший вияв Космічної Творчо-сти.4. Прояв на зовні — Світо-проявлення Це основна ідея Тризуба.Містична Троїстість проявлена на зовні як Дія Духа, Життя і Світла.Знання Таємне про Тризуб було б отже Знанням Таєм­ним про Буття. Воно невичерпне і незбагненне як само Буття і тільки різною мірою глибоко чи високо можна вникнути у його відчуття чи зрозуміння.Не можемо отже заглиблюватися в цей предмет у цьому посланні. Це одне з основних завдань Ордену: об'явити цілому768людству Знання Таємне про Буття і вести людство в напрямі його поглиблення і удосконалення.Тризуб, як символ, куди краще за символ Трикутника на­ближає нас до зрозуміння Містичної Троїстости як Єдности. Трикутник обмежує одну і єдину площу, затираючи уяву про окремішність трьох складових елементів чи компонентів Троїс­тости. Рамена Тризуба вказують виразно на „індивідуальний" — так би мовити — Вид Трипроявної Єдности, а рівночасно вказує на їх основну єдність в основі їх спільної бази, тобто їх онтологічного коріння. Але, як я підкреслив. Тризуб відно­ситься до іншого космогонічного моменту як Трикутник. Три­зуб заключає в собі елемент Світо-проявлення. Його містична число-сутність є Чотири.У нижчому ексотеричному сенсі державно-політичної дії Тризуб означає Троїстість Ідеалів та Ідей поєднаних в єдиному здійсненні Духа Нації.Це будуть ідеї:1. Бог2. Добро3. ПравдаЦі елементи відповідають у площі Світоздійснення від­повідним онтологічним елементам Троїстости в такій схемі:1. Батько — Бог2. Мати — Добро3. Син — ПравдаПри чому кожне з цих визначень є слово-символ з необ­меженим обсягом можливих значень і примінень, так само глибоких і невичерпних як Символ Тризуба.Ці всі визначення змісту Тризуба все ще якоюсь мірою ексотеричні.хоч часто доводилось в цих міркуваннях перейти потойбік знання таємного.Дальше, есотеричне розуміння Символу Тризуба можли­ве тільки на основі доглибного засвоєння всього попереднього.Я рішився однак піти сьогодні далі і це є доказ високої ціни, яку ставлю моїм українським учням, точніше Українській Нації.Есотеричне розуміння символу у протиставленні до ексо-теричного дає не тільки зміст, обсяг чи ідеал символу, але дає ключ до здійснення ідеалів чи цінностей, що заключені в символі. Іншими словами есотеричне знання подає таємну ре­цепту як уживати символ у магії, щоб досягнути таємної по­туги, до якої ключем є даний символ.769Так, наприклад відомо кожному початкуючому аспіран­тові, що символ п'ятикутної зірки із рогом зверненим вниз е символом „лівої руки". Це символ чорної магії, злочину, вбив­ства, помсти і всіх темних сил людської душі. "Ліва рука" — це натяк на спосіб уживання цього символу. Це символ демо-нічдай. Тому докладний спосіб "уживання" символу був усе найбільш старанно бережений тайною.Нарід, що уживає чи приймає даний символ входить у сферу його магічного впливу. Ідентифікує себе з природою символу і через те наближує чи утотожнюе свою природу із природою символу."Ти подібний до Духа, що ти його розумієш!""Du gleichst dem Geist, den du bergeist"(Ґете).Це звичайно зовсім не випадкове, чому даний нарід ви­бирає даний символ. Хоч немає тут механічного детермінізму, все ж таки природа вибраного символу у великій мірі залежить від природи нації чи руху, що даний символ вибирає.Це зовсім не випадкове, що "Гакенкройц" Гітлера "кру­тився" в протилежному напрямі, ніж правдива арійська сва­стика.Я щасливий, що мій нарід вибрав символ Тризуба. Це був один із найбільше надхненних моментів в історії України. Тут, Дорогі Лицарі, жде вас найжахливіша проба вашоївіри.Бо Тризуб в есотеричному сенсі означає Потрійне Само­відречення і Жертву.Тризуб — це символ Потрійного Самовідречення і Жертви.В такому аспекті уживали Тризуб достойні і святі індій­ські сан'ясіни. Вживали теж цей знак як Символ Бога Сіви, Бога Життя і Смерти. Творення Світу і Знищення.Бог Сіва — це одна із найглибших містичних концепцій, що їх створила арійська мисль Індії. Його визнавці вбачають в ньому Члена Троїстости. В санскриті назва Тризуба звучить "Трісюля".Наближаємося до величезного Таїнства Тризуба.Перш за все ця думка видається для нас жахлива, сувора, аскетична, жорстока в здійсненні чи навіть неможлива до здій­снення. Тут теж головна небезпека незрозуміння найвелича-вішої ідеї Тризуба.770Пригляньмося отже уважно ідеї Самовідречення і Же­ртви в есотеричному навчанні.Жертва це не є стан терпіння чи самознищення. Жертва це потужна і первісна Космічна Сила, завдяки якій світ чи Всесвіт могли бути створені. Пурупіа — Дух Людства і Дух Світла — жертвує сам себе, „розпорошується" — так би мовити образово — в просторі, щоб міг постати Всесвіт і Людство, як це об'явлено в есотеричному гимні Риґведи — „Поруша сук-там". (Порівняй мою працю про цей гимн п. з. "Поруша-суктам — Містерія Жертви").Жертва в есотеричному значенні однозначна з актом божественної Переміни і Творчости. Перехід з нижчого стану у вищий чи теж черговий стан Космічної Творчости, відбувається через свідоме зусилля волі і думки, через жертву.З цього погляду пригляньмося дещо значенню жертви в природі.Батько і мати зуживаються, вичерпуються, чи теж же­ртвують себе, коли творять нове покоління. Нове покоління ви­никає із жертви старого. Життя матері є правдивою, щоден­ною жертвою для дітей чи сина. Хто з нас не зазнав добродій­ства цієї жертви? Але й мати сама, — правдива Добра Мати, — щаслива у цій жертві. Вона знає, що в сині і через сина вона продовжує своє життя, росте і розвивається. Чим повніша її жерТва, тим здоровіший, чи сильніший, чи більше розвинений буде її син. Тим святіше буде її місце в пам'яті родини, в ду­шах потомства, в небі, у вічності. Вона не тільки не нищить себе у жертві, але забезпечує своє вічне тривання і розвиток. Вона щаслива в усіх її турботах і найтяжчих пробах життя.Нове пізнання, чи нова теорія в науці виникає з жертви старої теорії. Стару теорію уживаємо як матеріял і "покидаємо" її. Із її жертви виникає нова і вища теорія.Те саме діється з новими родами чи гатунками в ево­люції у природі. іТе саме з кожним новим чи вищим станом у духовому розвитку людини. "Покидаємо" старий стан як зужиту шкіру і "жертвуємо" його для вищого стану, що виникає з поперед­нього через жертву. Так досягаємо нової висоти в нашому рості.Треба жертвувати багато сил, щоб вийти на високу гору, але що лише на високій горі пізнаємо різницю поміж людиною і жабами в болоті.Жертва — це дія зроджена із Найвищої Любови. Сократ не пише ні одного твору. Усю свою безмежну мудрість він роз­771порошує і сіє в серцях своїх улюблених учнів. Там воно жи­тиме вічно. І що ж, чи втратив на тому Сократ, що його муд­рість переказав світові його учень Плятон? Чи втратив Сократ і світ на тому, що ми сьогодні не знаємо, що було вчення Сок-рата, а що розвитком того вчення у Плятона? І що ж... Коли Плятон перейшов в історію як божественний Плятон, то для Сокарта бракує уже слова в людській мові, щоб його ще вищу божественність жертви окреслити."Справді Жертвою є Чоловік" — навчає нас старинна Чхандогя — Упанішад (3. 16. 1.).Ці приклади можна б множити в безконечність і тоді здивована, маленька, обмежена людська думка запитає сама себе: Чому ж я цього не знала, коли це такий загальний закон розвитку і творчости у світі?Жертва, це не є самознищення, як нам підказує обмеже­на егоїстична думка; жертва, це радісна перемога над життям і смертю.І тому з понадсвітньою впевненістю перемоги носили знак Тризуба надхненні індійські віщуни, що перемогли смерть ще за свого життя.Потрійне Самовідречення і Жертва означає жертву Ми­слі, Почувань і фізичної Енергії (Життя і Тіла) у службі Пе­рунові — Богові Космічної Творчости.Така жертва — це найбільше радісне і повне життя у віч­ній розкоші творчости Найвищого.Із такої жертви виростає нова, вища особовість, куди більш досконала за попередню. Такої жертви навчав Сковорода в своїй науці про Нового Чоловіка.Бачимо отже, що ця, здавалося б, жахлива жертва — -по суті — тобто в есотеричному розумінні — веде не до знищення життя чи особовости, але до нечуваного і майже чудесного розвитку людини, що перейшла через вогневу пробу найвищої жертви.Я говорю це до Вас, Лицарі, знаючи, що деякі з Вас цю пробу уже перейшли. Я бачу Вас у цьому чудесному рості і тому є можливим для мене ці правди Вам об'явити.Лицар, що жертвував свою нижчу особовість — світ вузько-індивідуальної ментальности (сферу ментальну), як теж світ своїх вузько-іцдивідуальних емоцій (сферу астральну), як теж світ вузько-індивідуальної енергії і дії (сферу фізичну), та­кий лицар не тільки не затрачає себе — як йому спершу зда­ється — але навпаки, він зачинає жити у понадіндивідуальній772сфері свідомости (сфера буддгі) і через те розвиває в собі ви­щу і досконалішу особовість лицаря із безмежно більшим і вищим кругом ідей, емоції і дії. Чим чистіша і повніша його жертва тим вищого круга досягає лицар у своєму розвитку. Так отже у Орденській Жертві заключена тайна особового, точніше понадособового розвитку людини.Лицар живе життям цілої нації і цілого людства, високо понад своїм обмеженим маленьким „індивідуальним я". Він зрозумів, переживши вогневу пробу найвищої жертви, що йо­го нова понадособова індивідуальність є справжньою дійсністю. Увійшовши в цей круг, він уже за свого життя відчуває свою безсмертність.І тут є найглибша тайна і радість Орденської Жертви.З'явище фізичної смерти, як якогось остаточного фізич­ного кінця без змислу і цілі перестає існувати. Жертвуючи своїм життям, Лицар відчуває повну погорду і перемогу над з'явищем смерти у розумінні темної людини, сповненої біоло­гічним жахом, жагою і забпудом.Тут можемо перейти до дальшого значення Тризуба.Після Потрійного Самовідречення і Жертви і у висліді цієї правдивої Жертви отримуємо повну владу над Потрійним Світом.Тризуб — це символ повної і досконалої Влади над По­трійним Світом Мислі, Почування і фізичної Енергії.Міра жертви є рівночасною мірою влади над світом. Од­нак мірою чистоти жертви є відсутність прагнення влади над світом.Аскеза і жертва в цьому значенні — це зосередження мислі, волі і дії для цілей божественної творчости уч трьох світах.Благословенна хай буде Нація, що вибрала своїм сим­волом Тризуб — Символ Потрійної Жертви і Потрійної Влади.Здійснення Таємного Зову, заключеного в містиці Три­зуба веде до правдивої Сили Добра і Героїзму, веде до Потуги і Влади в історії Людства і Космосу.Справді ніодна нація в історії не досягнула такого ве­личного розуміння жертви , і героїзму, як нація українська. Жертва на вівтарі Волі і Правди стається українською націо­нальною релігією.І хоч жертвам цієї нації здається немає кінця, — гак здається для темного матеріялістичного ока, — то все ж таки ця нація не усумнилася ніколи в доцільності обраного шляху святої борні і жертви за понаднаціональні і загальнолюдські ідеали Волі Народів і Гідности Людини.773Переборюючи темні сили у власному лоні, українська на­ція щораз виразніше виявляє себе гідною Великого Символу, що вона його приняла. Хоч приймаючи цей символ українська нація не була свідома його значення, то однак цей символ справді відповідає глибоким утаєним і ще не повністю про­явленим якостям національної душі українського Лицаря.Безмежна любов до Вас, Лицарі, веліла мені сьогодні об'явити Вам Вашу найглибшу духову природу і Ваше най­вище призначення у Космічній Творчості!Герої України, ніодна крапля крови свідомо пролита в жертві за священну справу Життя і Волі Нації, не пропала да­ремне. Кожна крапля Вашої шляхетної крови є чудесною животворчою росою, що дає Нації Життя і Надхнення.Ви вірите в це, Лицарі України, і в цій вірі здійснюється Ваша єдність з Орденом Бога Сонця.Тому я поділюся з Вами ще глибшим Таїнством Сим­волу Тризуба.В історії людства постає час-від-часу нова епоха. В історії Космосу нова доба космічної творчости. Ця правда знайшла свій вираз у мітологічному аспекті у міті про Знищення і Розклад Світу перед новим днем Космічної Творчости.Так сон людини чергується з станом дії і свідомости, подібно уявляли собі віщуни, що існує Ніч і День Космічної Творчости. Ніч — це розклад світу —- пралля, а день — це но­ва доба творчости.У цьому космічному процесі Тризуб є жахливою збро­єю знищення Космосу. Цією зброєю Сіва запалює всі світи, ко­ли надходить Космічна Ніч, Пралля, тобто розклад світу.Людське розуміння охоплює несвітський жах і гроза на думку про це космічне знищення.Той сам Бог Сіва, що є силою Творчости Світу, той сам Бог Сіва доконує його знищення, запалюючи його своїм вогнен­ним Тризубом. Цей міт є ексотеричний, а його таємне, есоте­ричне значення дається тільки справді визволеним, великим духам людства. Це найважливіша проба великого духа.Я не можу вичерпати в цьому посланні усіх таїнств, зв'я­заних з цією концепцією. Скажу однак слідуюче.У таємному вченні насправді ніякого знищення світу не має. Те, що називається жахливим кінцем Старого Світу є на­справді рівночасно початком Нового Світу, ще більше радісно­го, досконалого, продуховленого і божественного.Спопеління Фенікса через Самоспалення означає його чергове народження у вищому крузі і світі. Фенікс встає з сво­774ro попелу ще більше живий і свіжий, ніж був перед „смер­тю". Вогонь саможертви очистив його душу і наблизив її до досконалого. Новий його лет це нова доба космічної творчости.Я об'явив докладніше це таїнство у розділі про Жертву Найвищу у моїй книзі „Про Перуна Знання Таємне".Бачимо, що це та сама ідея жертви на вищому космічно­му рівні. В першій частині ми говорили про індивідуальну ду­шу, а тут говоримо про космічні процеси. Однак метафізична основа є в обох випадках та сама.Силою Космічної Творчости, — а отже і Знищення — є та сама основна Сила Свідомої Волі Зосередженої для Творчости. Рішення Перебудови Світу має рівночасно свою сторінку, що видасться знищенням на короткому відтинку часу, але" це рівно­часно Рішення сотворити нову і ще кращу Побудову Людства.Для Нової Доби і Нового Людства потрібна дійсна Сила Волі і Дії, що є рівночасно руйнуюча у відношенні до старого і перегнилого і в той сам час будуюча і творча у відношенні до Нового людства, що йде на зміну старому.Тризуб є цією Космічною Силою, що нищить світи старі і творить нові і кращі.Цього свого призначення Українська Нація ще не знає і не розуміє. Однак вже сьогодні можна б ствердити з історії України, що на дні української душі дрімає оця таємна сила Тризуба, що велить українцям шукати нової і творчої розв'язки їх національного існування. Відоме теж, що ніяка стара форму­ла не може розв'язати питання нашого національного буття.Не відоме українській нації, що розв'язка, якої вона шу­кає, є творчим питанням Нового Людства. А тому даремне її шукати в якому небудь, — хоч би здавалося і найкращому, — чужому зразкові.Людство зовсім виразно увійшло в Нову Добу свого існування. Астрологи називають її Добою Акваріюса.До здійснення і розв'язки питань Нової Доби потрібна Сила Тризуба.І це є високе призначення Української Нації.Багато таїнств зв'язаних з процесом Космічної Твор­чости ще не можуть бути виявлені. Повинно однак стати зо­всім зрозумілим, що зовсім не випадково Орден Бога Сонця, як форма існування Нового Людства був у своєму ембріоні сотворений на ґрунті Української Нації. Це є та форма існу­вання нації і людства, що йде на зміну Старому Світові.775В таємній силі Тризуба криється утаєна міць, що зни­щить світ старий і світ новий сотворить.А пожежа, що обійме світ це буде таємний вогонь ли­царського надхнення.А вогонь, що спалить світ старий, це містична сила Та­ємного Вогню, що його розпалює Лицар на вівтарі своєї душі як жертву найвищу, як героїзм найвищий і як любов найбіль­ше надхненну.Але шлях до цього Космічного Призначення Тризуба ве­де тільки через Потрійну Самопожертву, якого основою є очи­щення власної душі від усіх елементів демонічної природи — як злоба, злість, зависть, помста, засліплення, ненависть, страх, а далі всі інші обмеження нижчої особовости.А ті, що лицарських проб очищення у вогні не перей­дуть, стануть не тільки знаряддям знищення, але самі вони будуть знищені. Бо до Нового Людства увійдуть тільки ті, що до Нового Людства дозріли. Природа божественної сили, що її зовнішнім знаком є Тризуб, є така, що ця сила знищить всіх тих, що пробували б надуживати сили Тризуба для демонічних цілей нижчої особовости. Вони належать до старого світу і для них Тризуб справді означає Знищення. Тому об'явлення та­їнства Тризуба не грозить ніякою шкодою для Людства.Тризуб — це символ Перемоги над Смертю і знищенням.Тризуб — це символ Борні зі старим, злочинним світом зневаги, егоїзму і особового засліплення, «— світом призначеним на загладу і забуття.Тризуб — це символ Нового світу збудованого з еле­ментів Самовідречення, Любови і Жертви.Тризуб — це високий релігійний символ Великої Бо­жественної Троїстости, Вічного Джерела Буття і Існування.Тризуб — це символ Влади, досягненої самоопануванням, самовідреченням і жертвою.Тризуб —це символ Влади і Дії для Створення НовогоСвіту.На створення Нового Світу людство жде як на своє спасіння. Справді сотворення Нового світу буде Спасінням Людства. В Твоїй душі, о Лицарю, мусить повстати рішення, щоб Новий Світ і Людство сотворити в Твоїй душі. Найдо­рожчий Друже, мусить народитися сила волі і жертви, з якої Новий Світ і Нове Людство постане. Щоб надхнути Вас ста­нути в лави Лицарів Ордену Бога Сонця, я об'явив Вам сьо­годні сутність Вашої Душі і сутність Вашої Борні.776Здійснення цього призначення веде до Бога, що є Ко­смічною Творчістю і Радістю Космічної Творчости. Він є Сві­тлом, Жиггям і Любов'ю. Його Сила — це Світотворча Потуга Громів.Коли ж відвернетеся від свого призначення, тоді саме станете на шлях самознищення. Але я вірю, що багато з Вас не відвернеться від Тризуба, коли пізнає його справжню силу.А тих, що прозріли, кличу до світотворчого Ордену Ли­царів Бога Сонця.І здоровлю Вас піднесенням руки у знак Тризуба: Хай переможе Дух Просвітитель!(Володимир) Ордену Бога Сонця2-го серпня 1953 року.Народ, який уміє працювати, Не мусить нищити і всіх вбивать. Він може розумом своїм крилатим Все винаходити на світі й здобувать.Він розумом всі відкриває даліІ відкриттями покоряє світ.Йому не треба бомб й мечів зі сталі —Він може розумом себе озолотить.А в кого розуму нема — живе, з розбою. Корсар-пірат — це вічний галапас. Нічого доброго він не несе з собою, А тільки — смерть і сльози повсякчас.І цей народ несе саму руїну, Бо пожирає все, мов сарана. Кінець-кінцем і він таки загине, Бо творчого вогню у нім нема.Народ, в якого — сонцесяйний розум, Є друї ом-братом людям залюбки, Бо він спиняє всі нещастя й грози — Дає усім зціляючі думки.Дає усім він мудрости скрижаліІ вчить усіх на світі — працювать! —Щоб люди продуктивними ставалиІ без війни могли все здобувать. 777ДУНАЙ, ДНІПРО І ДНІСТЕР (Порівняльнолінгвістична і філологічна студія)Вступні завваги про метозу дослідуЗагально відомо, що назви рік, а зокрема їх лінгвістичне опреділення відносно їх походження й значення, помагають у науці до визначення, населення, яке дані ріки назвало, а отже — було там поселене на певнову відтинку часу. Якщо ці дані збі­гаються з подібними висновками з археології, передісторії, чи ранньої історії, тоді вони набирають ваги допоміжних джерел для визначення етнографічного складу населення даної країни на даному відтинку часу.Каталог назв українських рік дозволяє з легкістю ствер­дити, що їх етимологія, з незначними виїмками, дається повніс­тю пояснити на грунті української мови, чи теж її старших ви­дів, пов'язаних походженням із первісно-слов'янською мовною спільнотою.Каталог українських рік є дуже багатий. Він обіймає 2,613 позицій і приблизно 2,600 назв.Назви рік як: Золота Липа, Цвітоха, Голубиця, Гуска, Смуга, Безодня, Руда, Білка, Жилка, Кропивниця, В'юн, Бистра, Гнилка, Старуха, Вербова, Багата і майже ввесь каталог дока­зує, що всі ці назви рік є або відразу зрозумілі, або легкі до по­яснення у відчутті й мовній системі української мови. Пояснен­ня потрібні тут тільки для чужинців.Але є теж група назв рік, значення яких однак не дається нам безпосередньо, але вимагає лінгвістичних дослідів. До та­ких налижить група назв рік як: Дунай, Дон, Дніпро-Бористен, Дністер, Стир, Простир, Стрий, Стрвяж, Стривігор та інші. Ети­мології цих назв було присвячено значну кількість уваги з боку дослідників, мені здається однак, що поглиблена порінняльно-лінґвістична, а разом із тим філологічна аналіза їх значень, дасть нам деякий матеріял також для датування цих назв при­наймні в періодах розвитку мов, а, можливо, аж у їх корінях у прадавній індо-европейській мовній спільноті.Можливо, що того роду аналіза дасть нам теж деякий матеріял до питання первісного поселення, чи теж колиски індо-европейських народів.778Підкреслюю заздалегідь, що говорю тільки про матеріял для можливих висновків, а не про самі висновки, які, очевид­но, вимагають куди ширшого матеріялу з ономастики, топогра­фії, фльори і фавни, як теж численних інших ділянок чи аспек­тів питання іпдо-европейської мовної спільноти чи праспільноти.Можливо,,одначе, що поглиблена лінгвістично-філологіч-на аналіза з окремим уваженням семантичної сторінки дозво­лить нам якоюсь мірою наблизитися до більше речевого, ніж у дотеперішній науці підходу до так складного і так спірного пи­тання, як первісне поселення народів, які говорили спільними для них у далекому передісторичному минулому мовами чи діялектами протоіндо-евронейської спільноти.Зовсім ириродньо, нас цікавить також питання про насе­лення чи нарід, який надавав назви згаданим рікам і який засе­лював простори сьогоднішньої України та її географічного су­сідства. Це питання у високій мірі актуальне для дослідників археології та передісторії України.Якщо зможемо досягнути у наших дослідах можливо певних наукових вислідів, то був би це вклад у складні досліди чи спроби висновків українських і світових учених у цій ділян­ці. В літературі предмету знаходжу багато здогадів, непевних висновків, опертих на цілій серії сумнівних здогадів. Тому клас­тиму наголос на певність, обоснованість і поглибленість досліду, радше ніж на приманливі, далекойдучі висновки із здогадного тільки матеріялу.Якщо па основі представленого мною матеріялу дозво­ляю собі на деякі напрямні для висновків, то в цьому місці ви­разно застерігаюся, що вони мають характер гіпотез, як нап­рямних для дальших дослідів і праці.ДУНАЙЗачнемо від назви ріки „ДУНАЙ", поскільки саме лінг­вістична й філологічна аналіза цієї назви стане для нас основою у дальших дослідах. Питання історичної давности, чи поперед-ньости інших назв вирине в процесі їх вивчення.За прийнятою традицією шукаємо найстарших записів цієї назви у грецьких історіографів і географів. Це будуть Геро-дот (484-424) і Страбон (64--19), батьки грецької історії та гео­графії.їхні записи, що відносяться до теренів басейнів згаданих рік, походять, як відомо, і мають своє джерело у факті зустрічі греків із „СКОЛОТАМИ" (по-грецьки: „СКИТАМИ") так у їхній779загальній історії, як теж зокрема на терені діяльности грецьких колоній на побережжі Чорного моря.На вступі нашої аналізи слід виразно та з притиском під­креслити, що дані назви були у грецьких записах сильно геле-нізовані, крім самого факту трудности транскрипції чужих назв у чужих мовах, яку досьогодні відчуваємо. Для ясности я подам відразу яскравий приклад такої геленізації.Отже, Геродот у своїм описі Скитії подає виразно сліду­юче:

Це є шостий розділ із четвертої книги його Історії. Дові­дуємося з нього, що Сколоти (чи Скити) ділилися на різні пле­мена (отже, і здогадно говорили різними говірками), одначе, всі вони разом мали почуття своєї спільноти і називали себе „СКОЛОТАМИ". Перекладаю відповідне місце із кінця цього розділу:„Всі ці (сколотські племена) називаються „сколотами" за . іменем їх короля (родоосновника): „скитами" назвали їх греки."Отже „скити", це геленізована назва сколотів. Геродот уміє передати точно оригінальне звучання назви сколотів, а рів­ночасно вияснює, „СКИТИ" — це грецька — себто геленізована назва, — яку надали їм греки (асимілюючи це слово в дусі грецької фонетики).Від „сколотів" до „скитів", чи „скифів" довга дорога. Уя­вім собі клопоти лінгвістів, які взяли б цю геленізовану форму як оригінальну, в їхній мові звучну, і шукали б безнадійно ети­мології слова „скифи" від такої похідної і сильно здеформова­ної форми. Добре, що в цьому важливому місці й випадку Геро­дот подає також за своїм знанням у цьому випадку відоме йому автентичне звучання, саме сколотське звучання цієї на­зви, як „сколоти". Але це тільки виїмок. Звичайно Геродот та інші грецькі географи подають ці назви просто тільки у згеле-нізованій формі. Наслідком цього сколоти відомі в історії не780

під їх власною і дійсною назвою, але під її згеленізованою де­формацією.Я вважаю, що не має причини називати їх „скитами" ко­ли в тому самому джерелі маємо вірніший запис і вияснення щодо його геленізації.Цей факт мусимо постійно мати на увазі в усіх наших аналізах грецьких записів назв. їх не можна брати буквально, як фонетично чи транскрипційно вірний запис, якого вимагала б порівняльна лінгвістика. їх треба брати не тільки „кум ґрано саліс", але у повній свідомості їх можливої, чи дійсної геленістичної деформації.Після цих вступних методологічних завваг, пригляньмося найстаршим записам відносно ріки „Дунай".Як відомо, ця назва звучить у Геродота „ІСТЕР". Могло б здаватися на перший погляд, що це старша назва Дунаю. Од­нак ближчий розгляд самих грецьких джерел виявить слідуюче:Страбон уживає в загальному для означення Дунаю тієї самої прийнятої у греків назви „Істер", однак він відмічує та­кож другу назву „ДАНУЙ" і, у зв'язку з цим, подає таке вияс­нення:Страбо: Ґеогграфікон. 7.3.13.:

Y перекладі із коментарем пояснюю це місце так: „Ріка Маріс пливе через їх край (себто: Даків-Ґетів) і вливається до ДАНУЯ ... Так саме вони називають горішню час­тину ріки, від джерел до катарактів (себто порогів) Дануя, себ­то ту частину, яка пливе головно через країну даків, хоч вони називають „Істер" долішню частину від катарактів до моря, себто ту частину, яка пливе вздовж краю гетів. Мова даків є така сама як мова гетів."Отже стрічаємо тут докладне свідоцтво, що ту саму P1KY-в тому самому часі, називають ріжними іменами. При чому ргж-ницю в назві стрічаємо тільки в долішній частині Дунаю.Го-781­рішня частина Дунаю до порогів (себто до місця його пролому крізь гори) звалася ДУНАЙ, — чи як записано у Страбона „ДА-НУЙ". Під цією назвою знали цю ріку римляни і кельти.Трудно припустити, щоб один нарід називав одну і ту саму ріку двома ріжними назвами. Слід радше прийняти, що на теренах ближчих до Греції — і до Геродота — ця ріка носила місцеву назву „Істер", чи подібну (увага! — геленізація!), прий­няту на цьому терені. Для мешканців поза порогами Дунаю ця ріка називалася „ДУНАЙ", чи „ДАНУЙ", чи якось подібно. Во­ни однак у зустрічі із іншими народами, як греками, вживали також другу місцеву назву Дунаю, відому на терені від його по­рогів до моря.Постає питання, котра з цих назв є старша. Чи можемо відповісти на це питання поза лінгвістичною аналізою.Можливо, що деяке світло в цьому напрямі кинуть такідані:Дві назви Дунаю мусіли якось непокоїти Страбона, і він в іншому місці вертає до цього питання та пробує його роз'яс­нити.Цитуємо: Страбо, як вище, VII.65.

Y перекладі:„Істер називався колись „Матаос" — себто по-грецьки „Асіюс" (себто „Багнистий") і хоч сколоти (ио-грецьки скифи) часто проходили його без жодного нещастя, то однак, коли їм одного разу таке нещастя (при переході ріки) трапилося, вони змінили його назву на „Данубіс" або „Даусіс" так немов би ця ріка була причиною їх нещастя."Зауважмо насамперед, що повища цитата походить із тієї частини VII-ої книги Страбона, яка не доховалася до наших часів у відписах з оригіналу, а яку пробують учені зреконстру-ювати на основі розсіяних цитат чи здогадних Цитат у творах782інших, пізніших авторів. Загально приймається, що цитата, в даному випадку „Географ" за Евстадієм, є достовірною цитатою із Страбона. Приймаю цс твердження, відмічую однак важливу і характеристичну відміну в орфографії слова „Дунай". Y запи­сах у попередніх місцях — безсумнівно автентичних. — ми ма­ли все запис „ДАНУЙ-ос" із наголосом на складі „нуй". Тепер у пізніших переписах чи цитатах із дальших рук стрічаємо за­пис „ДАНУБ-іс" чи можливо у вимові „ДАНУВ-іс" із наголосом на складі „Да", а також другий неясний варіант „Даус-іс". Цю характеристичну зміну пояснюю пізнішим впливом (може кель-тизації?) на первісне звучання. Саме у цій виразно другорядній і пізнішій формі „ДАНУБІЮС" чи „ДАНУВІЮС", ця ріка стала відомою в Европі і саме таку форму стрічаємо в латині.Ствердімо однак із натиском, що безсумнівно старший запис в автентичній частині семої книги Страбона виявляє ха­рактеристичний двозвук „УЙ". Ця присутність звуку короткого „і" у двозвуку „уй" виявиться важливою в дальшій аналізі. Са­ме ця „йота" бракувала етимологам для пояснення скорочення — „ДУНАЙ" — на „Дуні". Тепер маємо цю „йоту" не тільки як здогад для етимології, але засвідчену у тексті і то як старшу форму від „Данавіс".Вернімо покищо до самого тексту.Стрічаємося тут із фактом зміни ближче невідомої і мож­ливо ще старшої назви Дунаю із „МАТАОС" на „ДАНУЙ". Змі­ну цю приписують сколотам. Отже назва „ДАНУЙ" мала б бути надана йому екологами.-Очевидно, вона мусіла б бути зрозумі­лою в їхній мові. Постає питання, чому тоді не знає цієї назви Геродот. Сколоти, як він каже, існували 1000 років до його (Геродота) часу. Здається, що легко це пояснити фактом, що назва цієї ріки була відома грекам від інших народів і такою вживає її Геродот.Погодити ці факти можна хіба так: Геродот не чув цієї назви, або не записав її як негрецьку, а подав натомість назву, яка була в обігу тоді у Греції, назву частини Дунаю, яку балкан-ські народи, чи їх частина в контакті із Грецією називала „Іс-тер .Поминаю теж спокусу увійти в етимологію „МАТАОС", що мала б означати „MYT-ний", яку легко віднести до коренів „МЕНТ", „МУТ".Доводиться перейти до самої аналізи слова „ДУНАЙ" у її — як виявляється із повищих міркувань — найстаршій формі783засвідченій у текстах як „ДАНУЙ" — після відкинення закін­чення „ос".Як відомо закінчення „ос" є характеристичне для грець­кої мови, належить, отже, до з'явища геленізації. Залишаю на боці всі питання пов'язані із тим закінченням. Для цілей нашої аналізи маємо, отже, форму „ДАНУЙ" як найстаршу.Завважмо перш за все, що старинне індо-европейське „а" не мало чистого сьогоднішнього звучання в українській мові, але було слабше артикуловане і мало забарвлення звуку „о". Отже звучало як короткий звук посередині між „а" і „о". Так ноно звучало в похідному санскриті і так воно там звучить до СЬОГОДНІ. Для прикладу порівняймо чергу слів: АҐНІ — у вимо­ві ОҐНІ — ОҐЕНЬ — ОГЕНЬ — ВОГЕНЬ — ВОГОНЬ; другу чергу: АҐНІ у послабленій вимові дає латинське ІҐНІС — во­гонь.Отже наше слово звучало: Даонуй. Наголос був виразно на другому складі. Таке ненаголошене „о" ще й невиразно ар­тикуловане, мусіло дати в дещо молодшій вимові саме „У", але цс вже на ґрунті спеціялізації протослов'янської, бо ж в усіх слов'янських мовах чуємо виразно звук „у". Таке коротке „у" підлягає далі дуже часто скороченню до зовсім короткого „у" відмічуваного в старослов'янській і старо-українській мові саме окремим знаком для дуже короткого „у" — інакше т.зв. „твер­дим знаком".Отже вистачила зміна забарвлення ненаголошеної голос­ної у звучанні „ДАНУЙ", щоб отримати українську вимову „ДУНАЙ" із тим самим наголосом на останньому складі. Зреш­тою трудно припустити, щоб грецький запис був надто доклад­ний для вимог сучасної фонетики.Етимологія слова „ДАНУЙ"Нарешті можемо приступити до дальшого питання ети­мології слова ДАНУЙ. Кельтійська і латинська форма цієї наз­ви також виразно прозраджують напевно старшу, основну чи корінну форму, цього слова як „ДАНУ". Тут ми вже зовсім дома на грунті... протоіндоевропейському.Це слово означає у ведійському санскриті: „краплисту течію в усякій формі, росу і просто течію. Воно дасться звести до протоіндоевропейського кореня „ДА" — бути текучим, тек­ти, плисти. Суфікс „ну" є добре відомим іменниковим суфіксом.784Завважмо далі, що в староіндійській мові, це слово вис­тупає тільки в найстаршім виді санскриту, а саме в санскриті ведійському. Воно стає застарілим і призабутим в пізніших фор­мах санскриту клясичного.Завважмо далі, що це слово має рівночасно інші значен­ня, гідні уваги для нашої аналізи. А саме воно значить рівночас­но в усіх трьох родах:„ХОРОБРИЙ, ПОТУЖНІЙ, ПЕРЕМОЖЕЦЬ, ЗАВОЙОВ­НИК".Це значення пояснюю як вислід персоніфікації потужніх рік. На цей факт наведу численні докази далі. Могучий похід рік крізь гори, країни, дороги, пороги (крізь Дунайську Браму!) був сполучений на основі асоціяції ідей із поняттям „Могутньо­го, Потужнього Завойовника".Для персоніфікації знаходимо потвердження знову ж та­ки у санскриті, а саме:(Назва народу) ДАНАВА означає мешканців з-над ріки, у Ригведі: „Річних Демонів", себто „водяників із ріки". Маємо тут зовсім виразний слід первісної персоніфікації рік, зокрема рік великих, яких назва зовсім поєднувалася з образом „Могутньо­го, Потужнього й Переможнього Завойовника".В часі, коди вже на індійському грунті в староіндійській мітології появляється нова постать чи новий вид Бога Завойов­ника, втіленого Героя Індри, — ця стара кляса „Потужніх" стає його непримиримим ворогом. Було б дуже цікаво просте­жити ближче цей процес на текстах Ригведи, однак для наших цілей це була б надто далекойдуча, хоч дуже повчальна дигре­сія. Тут вистачить ствердити, що маємо для цієї тези тексту­альні підтвердження, а для необзнайомлених із цією ділянкою вистачить для наведення й доказу словник Ґрасмана.Стільки відомостей про це слово із староведійського. Під­сумуймо: факт, що воно уживається тільки в санскриті ведій­ському, виразно свідчить про його ирото-індо-европейське по­ходження. В цій мовній праспільноті воно означало: росу, течію, ріку, могутню Ріку, персоніфіковану Ріку, Переможця, Заво­йовника.Чи маємо на це потвердження поза санскритом? Так! А саме в Авесті, в найстаршому пам'ятнику старо-ірансь­кої мови і віри знаходимо слідуючі значення:(Авеста) ДАНУ-ш (жіночого роду) — ріка, струмінь.785В молодших текстах стрічаємо це слово в формі: ДАНАУ— із довгим „аа". Воно означає ріку, струмінь, що випливає із глибини землі. Форма „даиау" виявляє тіьки зміцнення голос­ної „у" на „ау". Це зовсім закономірне степенування голосних як у санскриті: у-о-ау.Те саме слово ужите як прикметник мало б означати турійське плем'я, вороже до іранців.Завважмо, що в староіранському, ДАНУ є жіночого роду.Це вказує на те, що рід цього іменника міг бути неустій-неним в прото-індо-европейському. Подібно рід ,Дунаю" в ні­мецькій мові є „Ді Донау", або мужеський, як в українській мо­ві: „Дунай" — мужеського роду.Відмітім цю важливу ціху для прото-індоевропейського періоду у мові й у світовідчуванні людини, що поняття „Ріка"— „ДАНУ" було персоніфіковане і мітифіковане, себто було предметом і основою для творення мітів. Це разом із відчуттям і переживанням потуги Ріки (Дунаю, Дону) в їх поході до моря дало поняття і зображення „Потужній, Переможець, Завойов­ник". Це пояснює мабуть теж обставину, що слово „Дунай" приписувано рікам потужньої величини як Дунай, чи Дон.Ріка „Дунаєць" не могла, очевидно, на таку назву претен­дувати і тому її названо здрібнілою назвою .Дунаєць". Парале-лю побачимо в назвах рік „ДОН" і „ДОНЕЦЬ".ДУНАЙ в українській словесностіСлово „ДУНАЙ" знаходимо часто в українській словес­ності, в колядках і коломийках.„ Ой, не думай, файна дівко, не думай, не думай, Вродить ти си пшениченька, як широкий Дунай! "Наявність цього слова в усній словесності можна пояс­нювати як ремінісценції нашого побуту над Дунаєм в передіс­торичних часах (колядки!), або, що в час творення даних форм усної словесности слово „Дунай" мало ще своє загальне значен­ня „потужня ріка — дунай".В світлі наведеної історії й оригінального значення слова „дунай", обі можливості можна вважати дійсними. В обох ви­падках це слово є живим і зрозумілим для сучасної нам живої української мови.ДОНПісля вище сказаного легко буде нам перейти до аналізи назв „ДОН" і „ДОНЕЦЬ".786Слово „ДОН" є просто скороченням первісного „Дану" (Доану).Ріжниця в звучанні двох назв „Дунай" і „Дон" поясню­ється просто зміною наголосу. В першому випадку („Дунай") наголос перейшов і устійнився на другому складі (останньому) і в зв'язку із тим цей склад розвинувся і виявив міцну форму голосівки.В другому випадку (Дон) наголос устійнився на першому складі. Тоді коротке „у" другого складу скоротилося до ще ко­ротшого, а далі зовсім заникло, цілком згідно із законами укра­їнської мови. Для точности доказу наведу, — може зайві для лінгвістів, деякі паралелі, а саме:Санскритське: ДАМА Латинське: ДОМУ Українське: ДОМ — ДІМ Санскритське: МАДГУСтароукраїнське: МЕДу — далі МЕД — далі МІДСанскритське: СУНУСтароукраїнське: СИНУ — далі СИНВ цьому випадку слід порівняти теж форми числа мно-гого як „синове" — санскритське „сунава", в яких бачимо на­явність степенування голосних в обох мовах — у-о — розвинене далі в санскриті в „ау".В усіх цих випадках в староукраїнській мові було корот­ке „у", пізніше далі скорочене і тільки зазначене „твердою ви­мовою", а в письмі „твердим знаком".Перехід голосної „а" в „о" не представляє ніякої трудности для пояснення, коли зважимо, — як вище — що старинне „а" не було чистим і широким „аа", але мало забарвлення зву­ка „о", як це слідно у вимові санскриту (хоч всюди там пишеть­ся „а" коротке).Маємо до відмічення цікавий факт, що в сьогоднішній осетинській мові, яка в останньому часі викликує деяке заінтересування лінгвістів, слово „дон" означає так само просто „ріка" і „вода". Осетинська мова мала б бути одною із мов, що є залишками сколотської (скифської) мови, яка належить до іранської групи індоарійської родини. Осетинці мали б бути „ясами" відомими із літописів із того, що їх приєднав Святослав Хоробрий до старо-української княжої держави.Назву рік „Дон" стрічаємо — дивним дивом — також на Бритійських островах. Могли що назву принести тут мандруючі кельтійські племена, які пам'ятали величну й потужну ріку787Дон, або в мові яких затрималося те саме значення слова „Да­ну" — „Дон", що і в інших індо-европейських мовах.Завважмо однак, що процес формування самої форми й звучання „ДОН" із первісного, здогадного „Дану", пояснюється вичерпуюче і без решти на грунті староукраїнської і новоукра-їнської мови в одній тяглості. І виглядає так, що вже ця спеці-ялізована форма послужила основою для похідних назв чи по­нять в осетинській, чи кельтійських мовах.Постає захоплююче питання: коли це сталося?Не поспішаймо однак'до висновків. Підсумуймо те, що здається повністю доказане:Первісну індо-европейську форму „Дана" — „Дану" має­мо потверджену в мові ведійській і староіранській. Значення, які ми там знайшли, повністю надаються на назви великих і по­тужніх рік. Ці ріки були персоніфіковані і мітифіковані. Назви тою роду стрічаємо па терені між Дунаєм і Доном, а далі в За­хідній Евроні. Значення цих назв було зовсім живе серед наро­дів, що замешкували чи замешкують цю територію, як сколоти, українці, осетинці. Мандруючі в іншому напрямі кельтійці за­несли ці назви, чи слово на Бритійські острови. Римляни, які прийшли пізніше, назвали свою твердиню над рікою Доном „Дон-кастра", сьогоднішній Донкастер, себто твердиня над рі­кою Дон.Сама ця назва зазнала незначних тільки змін продовж своєї історії. Коли ж вона постала? Тут могли б початися здо­гади.Відмітім далі ще один знаменний для справи факт.Старинні греки за часів перед Гомером називали себе „да­найцями" (Данаой). Етимологічно-порівняльні словники (гляди: Покорни і Майргофер), пояснюють цю назву саме як похідну від первісного значення слова „дана". Згідно із цим поясненням, ця назва мала б означати „мешканці з-над ріки", або „мешканці з-над рік", подібно як санскритське „данавас" означало „меш­канців ріки" — в данім випадку річних духів, чи демонів. Згід­но із цією теорією старинні греки мали б називати себе „наддунайцями". Греки мали б, отже, примандрувати до Греції, чи Малої Азії, або з-над Дунаю, або з іншої країни багатої на ріки як „надрічанці". Я не вважаю цю теорію вповні доказаною, че­рез відсутність додаткових потверджень, але подаю її як вис­новки за цитованими авторами.Як би не було, однак, то греки мусіли звідкись до Греції примандрувати, здогадно із півночі. Коли?788Сьогодні, після відчитання лінеарного скрипту „Бі" із Крети, знаємо напевно, що дату первісної міграції треба пере­сунути приблизно на дві тисячі літ до часів Гомсра, себто у тре­тє тисячоліття до н.е. Сьогодні знаємо напевно, що т.зв. мікен-ська культура, що давніше вважалася не геленською, а якоюсь „середземноморською" була просто геленською культурою, бо пам'ятники писані і відчитані лінеарним скриптом „Бі", є просто пам'ятниками старшої доби грецької мови, багато старшої від мови Гомсра. В додатку, деякі періоди цієї культури можемо датувати.Стоїмо, отже, перед конечністю ревізії питання первісно­го розселення греків із індоєвропейського материка. Зовсім не­залежно від того, чи називали вони себе „данайцями" від Ду­наю, чи ні, знаємо сьогодні напевно, що грецьку культуру не можна зачинати від Гомера і Гезіода, але треба її початки пере­сунути припаймігї у трете тисячоліття до н.е.Знаходимо, отже, термінує „нон анте квем", себто час пе­ред яким не могло відбутися вилонення грецьких мов із індо­європейського мовного материка, до якої небудь мовної стадії, ми могли б це вилонення віднести. Отже грецькі мови відділи­лися від індо-европейського мовного материка, чи від якоїсь похідної галузі чи родини, найпізніше у третьому тисячолітті до н.е., або значно скоріше, якщо прийняти конечність посеред­ніх стадій для спеціялізації иротогрецьких діялектів.Думаю, що відчитання письма лінеарного „Бі" на Креті, це знаменний факт, який вносить яскраве світло в питання пер­вісного відокремлення поодиноких галузей індо-европейських мовних родин від їх материка.Із цією темою стрінемося ще далі при розгляді слів — УРУ —„вору" — „еврі". Тема можливості відносного дату­вання первісного розселення за спробами історичної реконс­трукції матеріялу відомого із самого тільки порівняльного мо­вознавства ще дуже молода і вимагає окремого розгляду. У пра­ці представленій сьогодні, я не переходжу до висновків загаль­ного порядку, але відмічую тільки те, що мені видається при­датним чи обоснованим на грунті дослідженого матеріялу, а саме:Великі ріки Дон і Дунай були напевно названі народами, які розуміли ці назви і відчували їх як великі, почесні і гідні великих рік. Народи ці не могли назвати ріку, не розуміючи її назви. Стверджую далі, що залишки розуміння цієї назви стрі­чаємо в Риґведі й Авесті, — двох найстарших пам'ятниках індо-789аійських мов.. Проблема датування цих пам'ятників є нажаль знову одною із найскладніших проблем в історії цих культур.У моїй праці пз. „Студії над Ригведою", я відмітив конеч­ність ревізії питання її дати. Але й загально прийняте, „обереж­не", хоч слабо обосноване датування „Ригведи" періодом около 1,500 років до нашої ери, теж дає нам дату початку другого ти­сячоліття, як здогадну найпізнішу дату відділення індо-арійців від індо-европейського мовного материка. Але ж знову тре­ба залишити довший промежуток часу на період прото-індо-арійської спеціялізації мовного розвитку. Це знову ж таки пе­реносить нас принаймні у третє тисячоліття.Відділившися від материка — мовно і територіяльно — ці галузі затримали ще довший час слова „дана" — „дану", як велика, переможна ріка, але відтак ця пам'ять затратилася. При чому „Дану" залишилася в Риґведі матір'ю великого Змія, чи Демона „Вритри", що його перемагає у боях на індійському грунті новий індо-арійський Бог-Переможець „ІНДРА".В „Авесті", ближчій до Европи іранській вітці індо-арій-ських мов, залишилося повне і чітке значення слова „дану".Натомість, стверджую далі, живе значення цього слова і значення назви „Дунай" і „Дон" — залишилися вповні живи­ми серед народів, які залишилися на теренах між басейнами обох рік, або в їх сусідстві, які цю назву можливо створили, а в кожнім разі розуміли як українці чи осетинці. Ці останні за­ховали навіть її первісне значення аж до сьогодні. Додаймо до цього, що на теренах довкруги гір Кавказу стрічаємо кілька назв із складовою частиною „дон", як „АРДОН", „ФІЯЛДОН", „ГІЗЕЛЬДОН", звучання яких є індо-арійське/ можливо вже спеціялізоване іранське. Ці назви — це залишки етапів розсе­лення, подібно як назви „дон" у Великій Британії.Коли зважимо, що модерна порівняльна філологія від­криває цілу плеяду мов іранської галузі, як згадана осетинська із головним „іранським" діялектом чи мовою, далі согдійська, хорезмійська, хотанська і ціла мовна група тохарських мов, то­ді насувається просте припущення, що всі ці мови (і замандровані з ними назви), є залишками великого переселенчого руху їндо-арійців від їх материка у відомому напрямі через Кабуль до Індії. Мова Пашту чи Пушту, мова сьогоднішнього Афганіс­тану, належить очевидно до тієї самої галузі іранських мов, які є свідками й залишками великого походу й здвигу, який — як сьогодні собі -уявляємо — не був одноразовим походом, але ру­хом цілих тисячоліть.790До тієї самої родини належить теж припускати, належа­ла й мало відома мова „сколотів", відомих Геродотові і відомих нашим предкам.Все це, вище сказане, склонює мене думати, — підкрес­люю здогадність цієї думки, — що назви „Дон" і ,Дунай" були надані цим рікам ще на грунті мовного материка спільного при­наймні тим прото-індо-европейським мовним родинам, для яких воно було й залишилося спільним разом із значенням і розумін­ням назви, а отже у прото-слов'янському, прото-індо-арійському, протокельтійському і, можливо, протогрецькому.Тільки так я можу пояснити присутність і зрозумілість цього слова у вичислених прото-мовних галузях і, що найваж-ніше, тільки так я можу пояснити ступневий заник цього слова або зміни його значення, що наступали разом із покиненням басейнів згаданих рік. Трудно, отже, в даному випадку говори­ти про мовні запозичення. Спільнота цього слова пояснюється теж спільнотою його деномінату, в нашому випадку предмету означеного цими видозмінами одного слова у виді трьох вели­чезних рік. Наші міркування і розгляд назв „Дніпро" і „Дніс­тер" кинуть ще нове світло і, можливо, чіткішу деталізацію пи­тання.Разом із тим повищі міркування, здається, наближують нас до розв'язки так цікавого й важливого в науці питання про первісну прабатьківщину народів, що говорили мовою індо-ев-ропейської мовної спільноти, принаймні в певну добу їх перед­історії, шщшДНІПРОДотеперішні висліди наших міркувань виявляються дуже корисними і разом із тим підтвердженими в нашій дальшій ана­лізі назв і значень рік „ДНІСТЕР" і „ДНІПРО".Повторення складової частини „ДНІ" в обох назвах вка­зує, що маємо до діла із словозложеннями, яких першим чле­ном є слово „ДНІ", а саме „Дпі-про" і „Дні-стер".Зачнім від Дніпра. Найстарші українські записи подають нам форму „Дніпр", при чому „Р" мусіло бути голосівкове і во­но дало пізніші форми „Дні-пер" і „Дні-стер". Також форму „Дні-про".Грецько-латинські записи цього слова подають форму „ДАНАПРІС", яку вважають сколотською (скифською).791Зробім відразу застереження, що замало знаємо у порів­няльній філології про сколотську мову, щоб можна легко й без обиняків ідентифікувати назви як спеціялізовані, чи виключно сколотські форми.Зробім далі застереження, що це тільки геленізоваиий за­пис. Для цілей нашої аналізи приймемо, отже, далі найстаршу відому форму запису на означення „ріка" — а це форми ,,Да-нуй", чи на українському терені „Дунай".Коли до цієї теми — Дунай — додати відомий протосло­в'янський, а разом із тим здогадно прото-індоевропейський ді­єслівний корінь „ПР", із сонантичним „Р" у звучанні близькому до „ри" чи „рі", чи „ру", отримаємо звучання „Дунайпру" — „Дунайпри".Через наголошення останнього складу, оба попередні — нормально для старослов'янської мови — скорочуються. Діста­ємо, отже, перехідну форму „Д(у)ніяпру", або „Д(у)ніяп(е)р", а звідси через дальше скорочення вже записану і потверджену текстом форму „Дні(я)пер" мабуть із наголосом на передостан­ньому складі, чи теж форму ,,Д(у)ні(я)пр(у)" із наголосом на останньому складі, із якої то форми, через скріплення останньо­го складу під наголосом отримуємо вже сьогоднішню українсь­ку форму Дніпро.Наш вивід приймає, отже, потверджену форму „Дануй" — „Дунай" і закладає словоутворення зовсім звичайного типу через додання дієслівного кореня „ПР". Дальше скорочення первісної складової частини словоутворення „Дунай-пру", є зно­ву ж таки зовсім закономірне для переходу здогадного прото­слов'янського до потвердженого староукраїнського ,,Д(у)ні(я)-пр(у)"• Пізніші відомі грецькі записи „Данапріс" є тільки геле-нізованим записом із закінченням кінцівки „с". V цій формі відбивається одна із стадій скорочування цієї назви у грецькій фонетичній трансформації.Морфологічна сторінка слова стає ясною. Посередні фор­ми знайдемо теж у германських записах, до чого перейдемо да­лі.Ця лінгвістична основа дозволяє нам перейти до семан­тичної і філологічно-порівняльної аналізи.„ПР" із сонантичним „Р"Корінь „ПР" — звучання „пррри" — це надзвичайно ста-ринний корінь, який сягає своєю старинністю аж до праджерел індо-европейської прамови. Цей факт засвідчений тим, що у7<рпротослов'янській мові збереглися всі три аиофонічні відміни нього кореня.Протослов'янське: ПЕР ПОР ПРАДля необзнайомлених із маловідомим з'явищем „алофо­ни" зазначу в цьому місці, що апофонія, це надзвичайно старин-не з'явище індо-европейської прамови. Є спроби виявити це з'я-вище у ще старших фазах прамови.За правом апофонії основна голосівка дієслівного кореня змінюється за устійненнм чергуванням у залежності від часу, себто від дієслівної основи для даного часу.Основна і, ще так скажу, прикладова схема цього чергу­вання, це голосні:„Е" — для часу теперішнього,„О" — для ітеративної, себто повторної форми,„-".— себто вокалізм зеро, для минулих форм.Апофонія це, отже, характеристичний закон вокалізму корінної голосівки дієслівного кореня. Відмічую цей закон то­му, що зрозуміння цього з'явища буде нам допоміжне також і для дальшої нашої аналізи. Наведім відомий приклад із грець­кої мови:Значення цього кореня цілком згідне в кількох родинах індо-европейської спільноти. Отже заключаемо, що він мусів бути спільний для цієї спільноти.Вернемо, отже, до значення нашого кореня — ПЕР - ПОР - ПРИ, або ПРА на грунті старослов'янської і староукраїнської мови. Тут він означає:БИТИ, ПОБИВАТИ, ПОБОРЮВАТИ, ПЕРЕМАГАТИ.Відомий переклад із грецького християнського гимну зву­чить: „Смертию смерть поправ" — означає: „Смертю смерть поборов".V граматичній формі „поправ" стрічаємо, що так скажу, клясичну апофонічну відміну для минулого часу: по-ПР-ав.Споріднене значення, яке залишилося до сьогодні у сло­ві „перти", вказує теж на те, що первісне розуміння боротьби складалося із двох" елементів: натискати на ворога, себто „пер­ти" і разом із тим бити, побивати, перемагати.Похідне значення „прати" походить із процесу „прання", себто побивання або „биття" „праником". В сьогоднішній мовіВокалізмПЕТ-омай ЕПОТ-аомай Ое-ПТ-омен ніякий, зеро.це слово затрималося в такому похідному, другорядному зна­ченні.Численні похідні значення від цього кореня зв'язані із йо­го основним значенням „боротися, бити". Так відоме ще в Шев­ченка слово „ПРЯ" — себто „ПР-я" зовсім зрозуміле для нас як архаїзм:„Не нам на прю з тобою стати" — себто стати до бороть­би, до бою.Інші похідні значення як „спор" — молодше „спір" — спорити, означає тривалий і довший „спор" від старшого здо­гадного „су-пор" і саме тому виступає тут ітеративна, себто пов­торювальна форма апофонії, яка виявляє голосну „О", отже „ПОР" — су-ПОР.Подібно слова як „напір" — старе „на-ПОР" — або за-ПОР-а, означає тривалий натиск і тому тут ужита та сама апо-фонічна відміна.У слові „су-пер-ник" маємо на увазі актуального, „тепе­рішнього суперника" і тому вжита тут апофонічна відміна для часу теперішнього — „ПЕР".Як бачимо це слово, хоч прастаре, прото-індоевропейське, було разом із тим повністю зрозуміле, живе й уживане у прото­слов'янській і староукраїнській мові.Докладно в тій самій формі стрічаємо його в балтійській родині індо-европейської мовної спільноти, а саме:Литовське: ПЕР-юЛатишське: ПЕР-у ПЕР-т із тими самими значен­нями включно із „биттям" білизни. Виявляється, що цей арха­їчний спосіб прання білизни був широко поширеним звичаєм на всій принаймні балто-слов'ямській території.Латинське: пре-м-о, пре-м-ере, пре-ссі;Албанське: пре-сСлід виразно відмітити цю однозгідність звучання цього кореня у протобалтійській і протослов'янській спільноті тому, що в усіх інших мовних родинах стрічаємо вже якусь відміне­ну або поширену форму цього кореня, хоч зв'язану ги джен-ням, але вже спеці ял ізовану, отже молодшого розвитку, дарма, що відповідні записи стрічаємо в найстарших пам'ятниках.І так у ведійському санскриті стрічаємо поширену форму через „т", отже „ПРИТ" чи „ПРУТ" із сонантичним „Р".В Авесті стрічаємо форми:— приблизно у звучанні ПИРИТ — боротьба, спір,— приблизно у звучанні ПАРИТ — боротися.794важливе ствердження. Бо коли б прийняти іран­ську форму чи теорію походження назви „Дунай-пр" то в іран­ській мові чи її діялектах повинно б воно мати форму , Дану-пи-рит", звідки трудно було б вивести „Дніпро".Отже, як вихідну форму словосполучення нашої назви, до­водиться прийняти форму: „Дунай-пру" із коротким „у" для від­мічення сонатичности самого тільки „Р".Сполучення цього типу, себто іменника із дієслівним ко­ренем у функції іменника, є дуже часті на індо-европейському грунті. Такі сполучення мають теж значення назви діючої особи (номен агентіс). Приклади:Вритра-ган — Вритра, це назва чи ім'я власне Демона— ган — дієслівний корінь — вбивати— разом — Вбивця і Переможець Вритри.(Приклад із Ригведи).Те саме слово в Авесті має форму:Веретра-гтна — значить — Ґеній, Дух Перемоги.В українській мові стрічаємо такий тип словоутворення дуже часто, а навіть ще й сьогодні наше мовне відчуття дозво­ляє на нові слово-утворення за таким взором. Приклади:„Вітро-гон" — той, що жене вітер.„Рати-бор" — той, що поборює рать — військо.Або модерне: „хмародер" — той, що дере хмари.Вслід за тим „Дунай-при" означає — Ріка-Переможець, або Переможець Рік, Поборник Рік, Володар Рік. Як побачимо далі, ця назва служила рівночасно як персоніфікація чи деі-фікація, себто уосіблення чи обоготворення Дніпра. Його му-жеський рід виразно зазначений в усіх формах і записах.Повне значення заключає в собі поняття Непереможної Сили і Потуги, яку відчували глядачі природи у зустрічі з Дні­пром. Діяла на них не тільки життєтворча і життєдайна сила рі­ки, як космічного елементу у первісній гілозоїстичній концепції світу, але перш за все сама Потужність Дніпра саме як уосіб-лена Потуга.Цей Дніпро-Потуга вже від найдавніших записів наших хронік звався теж Славутичем — себто Сином Слави.Води, ріки й озера були відомим предметом почитання в нашій старовині. Божественність Дніпра не повинна нікого зди­вувати.Радше дивне, що майже всі великі поети не тільки в пое­тичній формі персоніфікували Дніпро, але відчували при тому його Особовість, як нерозривно пов'язану із долею України.795Про „Дніпро" в українській літературі треба б написати цілу працю. Тут наведу тільки два приклади такої поетичної персоніфікації, у глибині якої лежить підсвідомо оте глибше богопочитання Дніпра:„ Дніпро на нас розсердився, Плаче Україна. " Це з „Гайдамаків" Шевченка. А це сьогоднішнього поета Вінграновського: „ Мене до себе первозванно горне Дніпророжденний світ мій на землі. "(„Двадцятий прелюд")Тепер розуміємо, що цей елемент персоніфікації, чи деі-фікації, заключений в самій назві, яку ми перестали розуміти в її семантичній глибині. Тепер віднаходимо правдивий зміст, чар і потугу прастарої назви Переможця Великих Рік; Сина Потуги і Слави.ДНІСТЕРЗаки перейдемо до розгляду дальшої історії назви .Дніп­ро" в інших, уже новіших записах, вважаю доцільним у цій ста­дії дослідів розглянути етимологію назви „Дністер", зовсім рів­нобіжної й аналогічно побудованої як назва .Дніпро".Отже через аналогію до цієї назви розглянемо назву „Дні­стер" як словозложення:„ДУНАЙ-СТЕР".Корінь „стер" знову ж зовсім зрозумілий на українсько­му ґрунті із слів: про-СТИР-ати, про-СТІР, а навіть про-СТИР-ало. Воно значить: Розвивати в просторі, розпросторювати, по­ширювати в далечінь і ширінь.В похідних, чи переносних значеннях „простерти" озна­чає теж „кинути вниз на землю", „простягти на землі", наприк­лад, „простер ворога на землю", себто поборов його у боротьбі. Таке значення потверджене також у старо-іранському, набли­жує значення назви „Дунай-стри" до „Дунай-при". Тут, одначе, підкреслений елемент широкого розпросторення як підчас вес­няних розливіЕ.Вслід за цим назва „Дунай-стер" означає велику ріку — дунай— що далеко й широко розпросторюється, далеко роз­кочує свої переможні води. Це також Істота, яка розпросторює Ріку, себто „Дунай".796Назви рік „СТИР", „СТРИЙ" „СТУР" — здогадно — мог­ли б бути просто самим корінем „СТРИ" — із сонантичним „Р" і означали б просто акцію розпросторенії я води, чи річки без емфатичного підкреслення, що це велика, чи могутня ріка, як у випадку „Дністра", який, як бачимо, був зачислений до кляси великих „дунаїв". Про ці здогади, згадую мимоходом і не будую в дальшому на них ніяких висновків.Перейдемо, отже, до розгляду самого кореня „СТРи" — із сонантичним „Р".Завважмо, що зовсім аналогічно до кореня „ПРи" стрі­чаємо і цей корінь в усіх апофонічних відмінах, отже:СТЕР чи СТИР — СТОР — СТРА Апофонія „Е" — „О" — „--" (зеро).Старослов'янське „СТРА-на" із новішим новноголосом„СТОРО-на" означає розпростерту площу краю, отже край.Багатство похідних слів чи словоутворень стрічаємо не тільки на грунті слов'янських мов, але майже в усіх індо-евро-пейських групах, але...І тут слідує важливе ствердження, а саме, що тільки де­які з них виявляють форму придатну для нашої етимології. Ін­ші виявляють його поширену, змінену, чи перетворену форму непридатну для нашого випадку. Розгляньмо це ствердження:В литовській мові бачимо затрату початкового „с". Цей корінь звучить там „ТЕР". У прусько-литовському „ТРЕН-іс". Звучання „СТЕР" можемо прийняти тільки для балто-слов'ян-ського періоду, якщо прийняти відповідну теорію про існуван­ня такої спільноти.В інших індо-европейських групах бачимо слідуюче: Санскрит: СТР — „Р" сонанс — СТРИ-на-ті Авеста: СТАР — СТАР-а-ті також СТИРИ-нао-ті Грецьке: СТОР — СТОР-ні-мі також: СТРОН-ні-мі із похідними: СТРАТІЯ — СТРАТОС (заввага: звідси й модерне слово: страто-сфера) Латинське: СТЕР — СТЕР-но Албанське: ШТРІНЬ Старо-ірляндське: СЕРНІМ.Як бачимо, для вияснення нашої етимології придатні тіль­ки старослов'янська форма „СТЕР" — „СТРи", санскритська:797„СТРи" та одна із іранських форм, а саме непоширена ще фор­ма „СТАР", а можливо також вчасцо-грецькі форми „СТОР" — „СТРА".Однак найближчими формами знову ж таки маємо фор­ми із того самого мовного круга і тієї самої доби, що й слово „ДУНАЙ-ПРи", а цей круг міг обіймати спільноти протослов'ян­ську і прото-санскрито-іранську. Або, що найпростіше прийня­ти, це саме протослов'янську у тій добі, коли ще старі спільні корені не зазнали надто сильної сиеціялізації у розвитку, а то­му можна їх приписати усім трьом групам, які зберегли оце найстарше неспеціялізоване у дальшому розвитку звучання „СТРи" — „СТЕР".Підкреслім знову виразно, що якщо йдеться про саму іранську групу, то тут цей корінь зазнав у сучасній мовній добі спеціялізації у виді поширення, щось у роді повноголосу на „е" чи „и". З'ілюструймо це такою групою прикладів.Санскрит Авестійсько-староіранське ПРи ПИРЙТСТРи СТИРИ побіч СТАРВРиТ ВИРИТЯк бачимо із повищого зіставлення немає певних даних, щоб віднести цю назву до можливого сколотського походжен­ня, з уваги на досить вчасне поширення кореня до звучання — саме в поширеній формі. Натомість є дані на те, щоб віднести постання цього слова до протослов'янської фази розвитку чи теж навіть до ще старшої загально прото-індоевропейської ста­дії. В цьому випадку всі поширення і всі різновидності цього ко­реня треба було віднести до часу їх вже відділеного існування із характеристичною для кожної групи спеціялізацією.Наприклад є неможливістю вивести нашу форму „Дунай-стри" від староірляндської форми цього кореня „сернім" прос­то тому, що, як бачимо, цей корінь у цій стадії спеціялізації затратив звук „Т", так характеристичний для цієї назви. Отже виключене її кельтійське походження.Доводиться тут примінити закон розвитку, що розвиток іде в напрямі спеціялізації форм, але від спеціялізованих форм немає вже повороту до первісного, неспеціялізованого виду. Примінення цього закону могло б лягти в основу спроби істо­ричного підходу до порівняльного мовознавства. Воно обійма­ло б і лінгвістику і філологію рівночасно.798Моїм скромним завданням є підготовити матеріял для того роду дослідів.Мені здається, що у випадку Дніпра і Дністра можемо ос­таточно принаймні виключити деякі інтерпретації щодо похо­дження даних назв.Як побічний вислід можу подати припущення, що грець­ка назва Дунаю як „ІСТЕР", може бути старшим видом, чи міс­цевим видом назви „СТРИ" поширеної для вимови вступним „І", чи то на терені грецькому, чи теж народів на Балканському півострові.Проте для наших дослідів цей побічний висновок не має більшого значення.Все ж таки встановлення етимології назви „Дністер" дає можливість дальшою досліду назв на тому самому терені: як „ПРОСТИР", „СТРИВЯЖ" чи можливо інших.Хто бачив ріку Дністер, в одному із його весняних вили­вів, в яких він прешироко розпросторює свої буйні води, зокре­ма на лівому березі, — хто бачив Дністер просторих і безко­нечних закрутів і зворотів, Дністер, що немов розпросторює свій „кривий танець", Дністер — володар пречисленних і також розпливчастих допливів, — хто бачив і полюбив Дністер, той не буде мати сумніву, що йому надали назву вірну і поетичну рів­ночасно. Назвав його, очевидно, той сам нарід, що наділив Дні­про такою божественною назвою.БОРИСФЕНПерейдемо з черги до аналізи відомого запису назви Дні­пра у Геродота у формі „Боритстен" — „Борисфен". Під цією назвою перейнятою від грецьких історіографів і географів, Дні­про був відомий довший час в ранній історії. Европи.Загально вважається, що це назва сколотського (скифсь-кого) походження; Мови сколотські, чи теж скито-сарматські відомі нам тільки з імен власних тих часів. Отже висновки бу­дуть тут дуже хиткі. Загально вважається теж, що ці мови, чи діялекти, належать до іранської мовної групи. Одною з таких збережених назв є саме Борисфен. Ключів до розшифрування її етимології мусимо шукати, отже, на грунті найближчої до них в часі і в просторі мови Авести. Будемо шукати теж анало­гій, чи додаткових вияснень на грунті мови ведійської. Спорід­неність мов Авести і Риґведи є одним із міцно і непохитно вста­новлених фактів в ділянці порівняльного мовознавства.799Отже здогадною формою, найближчою придатною для аналізи на таких заложениях, приймаємо форму ВУРУСТХАНА, як зложену із ВУРУ-СТХАНА. Не маємо ніяких труднощів у перекладі цієї назви на грунті авестійської і ведійської мови, а саме:Авестійське — ВУРУ —Санскритське — УРУ — значить ШИРОКИЙ, СТХАНА — від коренів СТХА-СТА — стояти — староук­раїнське СТО, СТА, як в інших індоєвропейських мовах.Разом це словозложення, як назва, означає ШИРОКО-СТОЯЧИЙ.Для філологічної аналізи цієї назви наведу декілька ана­логічних словозложень із ведійського санскриту, із згадуваної вже Риґведи:УРУ-КРАМА — широко-крочний, той, що йде могутніми кроками в поході, — відноситься до Бога Вішну, що у трьох широких і могутніх кроках вимірив і здобув всесвіт;УРУ-КШАЯ — той, що мешкає в широкості, себто в ши­роких просторах — відноситься до Богів Мітри і Варуни, оба Божества із найстаршої доби ведійського пантеону.УРУ-ҐАЯ — широко-йдучий, широко розпросторений, а отже теж довго-триваючий в часі.УРУ-ЧАКШАС — далеко-зорий — Мігра-Варуна;УРУ-ДЖРІ — ідучий широким кроком — відноситься знову до Богів;УРУ-ДГАРА — той, що дає широкий струмінь;УРУ-ВРАДЖА — широко простягнений, і т.д...Наведені приклади понад всякий сумнів устійнюють, що маємо до діла із зовсім аналогічним словосполученням із зов­сім аналогічним значенням. Ріжниця тільки та, що ведійсько-санскритські слова були принесені чи постали на терені Індії і там збереглися, а УРУ-СТХАНА постало на грунті відчування Дніпра як Божества і до цієї конкретної ріки відноситься.Для тих, що здивувалися в тому місці ствердженням, що Дніпро був шанований як Божество, наведу далі зовсім пере­конуючі докази із Геродота. Тут стверджую, що ціла серія слів того типу і стилю відноситься до Божества, як один із його ат­рибутів отак як „Всемогутній".Зазначую далі, що старинне розуміння величі героя вира­жалося в його могутній поставі чи могутньому поході, отже на­приклад слово „ВІКРАМА" — „ВІ-КРАМА" — значить дослівно800„в розкроці" — себто широкого кроку, широкої постави, — е іменем власним короля-героя.Зазначую далі, що слово „УРУ"-„ВУРУ" в усіх наведених прикладах відноситься до надзвичайної ширини, часто перене­сене в космічний простір. Воно служить переважно для про-слави Богів, чи героїв, емфатично підкреслює їх характер або їх божественні атрибути.Однак найцікавішу і найближчу для значення „ВУРУ-СТХАНА" вказівку філологічного характеру, знаходжу в самих текстах старо-іранської Авести у гимнах до Божества МіТРИ, — себто Бога почитаного напевно ще в передзаратушгріянській добі, зовсім можливо серед іранських народів зокрема Медії, і зовсім правдоподібно старинного Божества прото-індоевропей-ської культурно-релігійної спільноти.Отже знаходимо в Авесті дуже часто уживаний епітет, чи атрибут Бога Мітри, який звучить: ВУРУ-ҐАУЯОІТІ.Він означає — Той, що має і надає людям ШИРОКІ ПА­СОВИЩА ДЛЯ КОРІВготже ВОЛОДАР ШИРОКИХ ПАСОВИЩ.Поскільки пасовища для рогатої худоби пов'язані із ба­гатством трави і води — це, отже, Володар широких травистих пасовищ.Чи не ті пасовища прославляв той самий Геродот, — па­совища над Дніпром, які є для нього найкращими і єдиними у світі, —- пребагаті на траву, славну траву українських степів. Дніпро для Геродота дасться порівняти тільки із рікою Ніл.Отже Мітра виступає тут у своїй оригінальній постаті, як ДАРУЮЧИЙ ВОЛОДАР широких, добре наводнених стеїіів.ШИРОКОВЛАДНИЙ ГЕРОЙ, ШИРОКО-СТОЯЧИЙ — це тільки Атрибут ДНІПРА-БОГА, зовсім близького до розуміння Божественної Потуги МІТРИ.Отже назви Дніпро — ДУНАЙ-ПРИ — Переможець — Во­лодар — РІК — і ВУРУСТХАНА — ШИРОКОСТОЯЧИЙ БОГ-ГЕРОЙ-ВОЛОДАР — це тільки переклади чи синоніми того са­мого значення, того самого розуміння, того самого деномінату, що існували у двох мовах зовсім одночасно і рівнобіжно, при чому ВУРУ-СТХАНА по своїй лінгвістичній спеціялізації вида­ється нам назвою молодшою, утвореною за взором вже існуючої.Вже в дуже старих часах в українській письменності на­зивали Дніпро теж Славутою.Що одна і та сама ріка могла і часто мала в старині ДВІ назви, чи навіть більше, це вже нам добре відомо із вступних801завваг при аналізі назви „Дунаю" — „Істер" — „Матаос". Цс залежить від переємства, чи спільного посідання, чи змінного переємства, чи врешті часової симбіози народів, які заселюва­ли терени даних басейнів. Побачимо далі, що й інші хвилеві власники чи завойовники Придніпров'я, як гуни, теж пробува­ли назвати Дніпро своєю назвою.Завважмо далі, що маємо в Авесті цілу низку словозло-жень із першим членом „вуру", зовсім рівнобіжно як у санс­криті словозложення із першим членом „уру", які я навів ви­ще.Отже:ВУРУ-ЧАКШАНАЙ —і той, що дивиться далеко в майбут­нє. Це слово стрічаємо в найстаршій частині Авести у т.зв. „гат-хах":ВУРУ-ДЖАРИШТІ — ім'я власне частини землі, що ле­жить на півночі;ВУРУ-ДОІТХРА — той, якого очі сягають далеко, далеко­зорий;ВУРУ-БАРИШТІ — назва частини землі, що лежить на північному заході;ВУРУ-КАША — назва великого озера, значить із велики­ми заливами, дехто із дослідників пов'язує цю назву із Каспійсь­ким морем.З наведених прикладів бачимо, що існує повна рівнобіж­ність оцих словозложень у ведійському санскриті як і Авесті,а ще окремо деякі з них у найстаршій частині Авести.Слова „УРУ" і „ВУРУ" в обох мовах означають надзви­чайну ширінь, чи далечінь. Вони поєднані із атрибутами Богів або із назвами країв, чи моря. В нашому випадку — великої і широкої ріки рівночасно обожненої.Не маю сумніву, що наведена-етимологія витримає всяку критику. Була вже спроба пояснити цю назву в подібний спо­сіб як „ВУРУСТАН". Але автор цієї етимології взяв за основу її роз'яснення молодшу назву слова „СТАН", як країна. За його тлумаченням ця назва мала б означати „широку країну". Сло­во „Стан" справді означає країну в молодшій перській мові. Але ж пояснення не відповідає саме ріці. Я вважаю це слово не іменником, але віддієслівним дієприкметником часу теперіш­нього медіяльної форми — партіціпіюм презентіс медії — із ти­повим її закінченням на -ана, отже від „стха" — буде „сгхана". Що воно не мало скороченої форми „стан" про це свідчить грецький запис саме як: „стхенес". Крім того сама значенева аналіза промовляє виразно за моїм поясненням цього слова як802„СТОЯЧИЙ". Цс ДОКазув також ікло ІІрИКМСТНИКОВа Судома и на­ведених прикладах, з виїмком наймолодших назв. Таке пояснен­ня врешті потверджує факт обожнення Вурустхана понад уся­кий сумнів ствердженої Геродотом.Отже вважаю мою теорію лінгвістично і філологічно до­казаною.Спробуймо підсумувати наші досліди:„ВУРУСТХАНА" — записаний Геродотом як „Борисфен", є рівнобіжного змісту перекладом або синонімом „Дунай-иера" — Могутнього, Персможнього Володаря Рік.Божественність цієї ріки не вимагає вже доказу, поскільки доказав це вже Геродот. Все ж таки для повноти доказу, як теж для додаткового насвітлення постаті Дніпра, як Божества, наве­ду відповідне місце із Геродота.Це книга ІУ-а, розділ 5-ий.