Віра предків наших

Земля України дана їй була Всевишнім споконвіку благословенна родюча скиба, що пливе молоком і медом, що шу­мить пшеничними ланами. Теософи вірять, що бджола і Пше­ниця не є земського походження. Ці божественні дари були дані нашим предкам як первородний дар, як їх благословення. І споконвіку наші предки шанували ці дари як божественні, і складали їх у жертві в день Різдва Сонця.І споконвіку жили наші прапредки на праматернім за­повіднику арійської раси, плодили цю расу і годували її медом та пшеницею.В любовному захопленні її красою я назвав цю расу пше­ничною. Стільки в ній плодовитої сили, стільки снаги гарячого полудня, стільки невиявленої ще потуги.Богом, якого вибрали собі наші предки був "Бгага" — Бог Ласки і Щедроти, Бог Щастя і Добростану, Бог широких ланів, що їх він розділював людям, а вони були основою Ба­гатства і Творчої Радости Життя. І так зрозуміле Багатство, — як ідея і як слово — виростає з того самого ідейно-мовного коріння, що і праарійське слово — "Бгага — Бог".В крузі таких ідей виростав характер нашого народу, радше миролюбний і лагідний, живий і життєрадісний.Коли в такій душі народився Герой...Один із героїв Стефаника, отакий добродушний дядько, виряжаючи сина на війну, питається його: „А що це такс твоя Україна?"Тоді син підніс грудку чорної землі і сказав батькові: "Оце моя Україна!"В цій геніяльній новелі Стефаника згущена вся історія переродження добродушного дядька у героя.Запитуймо це місце в оригіналі: "— Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. "Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну.— За яку Україну?— А він підоймив шаблев грудку землі та й каже: — Оце Україна, — а тут — і справив шаблев у груди — отут її кров, землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, каже, білу сорочку, дайте чистої води, абим обмивси та й бувайте здорові".("Сини", Стефаник)Герой, що так до бою пробудиться, не буде героєм розбою і здобичництва, — буде оборонець ладу, добра, повноти щастя і радости на землі.Це буде отже той оборонець Ладу і Добра, що його на­ша Доба.Потребує. 453Том 2Звичаї — це кров народу,Що в його пульсує тілі — Береже його природу, Втримує його при силі.

Звичаї — це вічнанитка, Що єднає покоління — Мудрости безсмертна квітка, Що дає життю горіння!

Звичаї — священнаватра — Поколінь усіх єднання — Добрих сил могутня варта. Що змітає всі страждання!

Звичаї — це духу сила,Що пройшла тисячоліття; Це надхнення дужі крила І потрібні, як повітря!16.4.74

Звичай був у нас — полян Всіх чужинців шанувати, Ставити — на перший плян, Все найкраще їм давати.

Хтось колись в старих віках Звичай вкарбував у слово: — Всіх чужинців по домах Завжди садовіть до столу!

Хай чужинець в світ іде, Славу хай про нас розносить. Слава хай про нас гуде Й благодаті нам приносить!

Потім впоювали в кров Звичай цей самі чужинці: Всю пошану і любов Віддавать не українцям.

Звичай цей — печать проклять — Рабську в нас плекає вдачу, Вчить своїх не помічать І богів в чужинцях бачить!

Досвід вчить народ віки: Треба вміти в світі жити! Звичай цей пора б таки На доцільніший змінити.28. 3.74

Хто піднімає на Шевченка руку, Той ворог наш, нікчемний боягуз, Бо волі він змітає всю науку, Слова пророка і безсмертних муз.

Хто кидає камінням на своїх, Той нищить цінні святощі народу, Поповнюючи найчорніший гріх, Наносячи йому смертельну шкоду.

І той найбільший зрадник-яничар. Який стрілу пускає в українця І нації вбиває кращий дар,Руйнує геніїв і служить для чужинців.

Той, хто підступно лізе на Парнас І наших геніїв там монументи крушить, Народ вбиває і вбиває нас, І нації живу вбиває душу!

Хай кожне слово, що створив народ, Святим нам буде так, як — Україна,Бо України святощі — клейнод, А без клейнодів всі народи гинуть.

Тож бережіть письменників своїх І кожну бережіть свою людину, — Народ не може існувать без них. Без них не може жити Україна!1.4.74

Шевченко є, Шевченко був і буде В надіях наших, мріях і думках, Поки шумить Дніпро й мандрують люди По українських соняшних шляхах.

Ми кожне слово освятили кров'ю — Мільйони жертв упали, мов вінки, Щоби слова безсмертною любов'юСвітили нам крізь роки і віки!

Шевченко — ми,Шевченко — наша дія, — Історії це невблаганний гін. Це біблія народу, сила й воля, Шевченко — це безсмертний кличний дзвін!

Хто піднімає на Шевченка руку, Той піднімає руку і на нас, Щоб волі погасити всю науку, Щоб наш народ уярмлений погас.

Палає хай Пророка віще слово І очищає душі і серця — І українця — у вогні любови Перекує на вірного борця!

1.4.74

Люби свій край не тільки словом Не в мріях сни про рідний край, Звичаєм предків пречудовим Ти Україну скрізь вітай!

Ти на весні співай вєсняї Дажбога прихід зустрічай І зустрічай весну, що п'янко Квітчає лан, садок і гай!

А літом, у Зелені Свята, Ти хату рястом заквітчай — Хай щастя залетить у хату І занвіте в душі розмай!

І не забудь ти на Купала Розкласти вогнища багать, Щоб полум'я нас всіх єднало Незгоди духів розігнать!

І на обжинки серця келех Подяки небу піднеси — Хай радостц злетить метелик в серце принесе краси!

Коли ж зимовий сонцезворіт Керує парус на весну, Тоді святкують люди й зорі Новину радісну ясну!

І ти віншуй, приваблюй щастя, Добробут, силу і врожай І молитов даруй квітчастя, Щоб Бог зберіг увесь наш край!Звичаї — це життя криниця, Народу — це духовий світ. Вони його лютують в крицю І з нього творять моноліт.

15. 10.73Це буде той Лицар Правди і Справедливосте, що на нього жде історія заблудженого людства.Він не відразу пізнає свою силу, свою потугу, він не відразу пізнає горішню Вежу свого Призначення, але він пробуджується до Чину саме як Герой.Кожний із Вас, українські повстанці, пережив таку чи подібну сцену як у новелі Стефаника. Кожному із Вас довелося попрощатися з батьком, з матір'ю, з сестрою, чи з жінкою. Часто благословили Вас на дорогу, часом Вас не розуміли. Але й тоді, коли Вас розуміли, Ви можете вказати на такий момент у житті Вашої родини, чи Вас самих, коли пробудилася свідомість конечности і доцільности збройної оборони оцієї грудки землі — України, споконвіку даної нам Богом. Оцей момент називаємо моментом пробудження національної сві-домости в індивідуальній свідомості члена нації. Тоді він, ге­рой нації, своєю боротьбою і кров'ю боронить кров і життя цілої нації в її космічному процесі розвитку.Історія — це процес самоусвідомлення нацією своєї сутности; через усвідомлення себе самої в процесі історії нація здійснює своє призначення.На дні неволі українську націю пробуджують до істо­ричної дії сили Зла і Насильства, що використовуючи лагідну і миролюбну вдачу, накладають на націю своє люте ярмо. Жор­стокі терпіння змушують націю до самооборони. Вона про­буджується і тоді, — і тоді стає для неї самої проблемою її власне існування у ворожому оточенні. Повстає питання, як їй бути у світі, а це вже питання історії людства.Часто не відразу знаходить нація відповідь на питання: як їй. бути в історії, бути чи не бути.Часто переважають спо­чатку спроби опортуністичного достосування до ворожого ото-чення і зла. Постає внутрішня борня, часто революція за вірний світогляд і свідомість нації. Правильна розв'язка цього основ­ного питання дає правильну поставу нації супроти історії, а отже забезпечує її розвиток на довгі сотки літ.У цій боротьбі, —внутрішній, чи зовнішній, — нація від­находить себе саму для себе і для історії, знаходить свій істо­ричний світогляд, оформлює свій історичний досвід, а отже, — ми кажемо, — дозріває у своїй національній свідомості.Дивне диво. Усвідомлення своєї найглибшої сутности до­копується в стані, який екзистенціоналістична філософія окрес­лює як т. зв. "граничну ситуацію", себто при загрозі смерти, чи зустоічі із самою смертю.В такій саме ситуації знайшлася українська нація в наведеній уже вище добі Хмельницького.454Це там, на тих мученицьких палях докопувалася містерія найглибшого духового пробудження.Пекельний біль розорював тілесну поволоку людини аж до її ядра. І понад цей пекельний біль, над страх смерти, над саме життя постає нова, незнана дотепер сила, — правда, пі­знання, Сила Безсмертного Духа.Так, є Правда, — є Сонце в житті людини і в історії. Є добро і цінність вища за життя, вища за біль і за страх смер­ти, —— це Людська Гідність, це Воля Нації, це сама Нація як духова спільнота всіх її членів, живих, мертвих і ненародже­них, —— це сам Творчий Дух Людини, що животворить в істо­рії людства.Цей Дух і ці дійсні у ньому цінності є вищі від життя. І саме цю правду стверджується і потверджується ціною життя.Оце є філософський зміст тих дзвонів, що дзвонили над живою ще душею Лицаря Богом Даного. Це правда, що ані смерть, ані пекельні тортури не вб'ють Живої Душі.І тут саме є межа Влади Зла над світом."Не скує Душі Живої..." — виразив цю правду Шевченко."І Неситий не виоре на дні моря поля!"Так, так! Але пізнання цієї правди є дійсне і дається тільки ціною отих палів і дараб із шибеницями, що плшш Дніпром.Без цього потвердження Моральна Сила в історії люд­ства була б недійсною. Тріюмфувало б Зло і Насильство і не було б кінця пеклу на землі.Щоб його побороти треба Сили, — але Сила має нову якість, — новий визначник в історії, — це сила, що стає на по­слуги Добра, Правди і Справедливости. Це Сила Ясного Лица­ря, а не Лють Окаянного Злочинця.Історики не зрозуміли добре різниці поміж цими двома якостями Сили, —Силою Божественною, Ангелічною і Силою Пекельною, Демонічною.Тому історики не розуміють і не доцінюють історії Укра­їни. Вони вбачають там тільки силу поміж силами, — і то силу слабшу поміж силами більшими, зовсім не вбачаючи її нової, морально-ідейної якости, так виразно проявленої в істо­рії України.455Нічого дивного. Шкільна історія все іде позаду поза ви­значеними і здійсненими в історії ідейно-моральними цінностя­ми. Справжні творці історії це ті, що ці цінності творять. Не ждім нічого від чужих істориків. Тойнбі нас не помітить. Якийсь майбутній Тойнбі буде докладно досліджувати, коли саме впер­ше в історії України проявилося усвідомлення її виїмкової сутности: поєднання Сили — Героїзму із прагненням Добра, Правди і Справедливости.Я згадав уже, що це сталося вже в універсалах Хмель­ницького. Його свідчення Богом не є тільки дипломатичною фразою, ані модерною забріханістю пропаганди, — цс дійсна і хрустально чиста правда Лицаря Святої Борні.Після конвульсій жахливого й надлюдського бою нації потрібний був довший відпочинок до чергового її зриву і здви-гу- лЗдобутий у діях Хмельницького досвід мусів бути гли­боко перетравлений і оформлений на площі філософського самосевідомлення, щоб міг виявити себе формотворчою силою історії.Віднайдення цієї нової форми не було легке. Це про­блема зовсім нової в історії людства форми держави. Це та проблема, що з нею в усій її гостроті зустрінувся Хмельниць­кий і Хмельничани.Тому Дух Нації після свого пробудження у бурях і гро­мах боїв Хмельницького потребував чергового втілення в ду­ші мислителя і об'явителя Правди, що ним був Григорій Ско­ворода у черговому столітті.Нас вже зовсім не здивує факт, що це саме Сковоро­да оформлює у філософську систему світовідчування, досвід і завдання нації на шляху до величавого самоусвідомлення.Під цим кутом досліджуючи і вивчаючи філософію Ско­вороди, я присвятив цій темі окрему працю п. з. «Григорій Сковорода — Лицар Святої Борні«.Сьогодні я хотів би познайомити моїх друзів із його вченням про обов'язки воїна і лицаря.Найяскравішим прикладом героїчного відчування світу Сковородою є його ставлення до воєнного діла, точніше до обов'язків воїна. У своєму творі «Азбука світу« Сковорода проголошує ті основні правди, які на його думку стануть аз­букою світу.Добре виконувати своє звання можна тільки згідно із своєю внутрішньою природою. Для тих, що уроджені лица­рями Сковорода формулює закони їх героїчної етики.Цитуймо:•Хто роджений воїном, тримайся бадьоро, озброюйся,456а природою скоро навчишся. Захищай хліборобство і купе­цтво від внутрішніх грабіжників, зовнішніх ворогів. Тут твоє щастя і радість. Бережи звання як око. Що солодше уродже­ному воїнові, як воєнне діло.Відплачувати за кривду, захищати беззбройну невин­ність перед терпінням, боронити основи суспільносте, прав­ди, — це його пресолодке снідання, обід і вечеря. Не бійся, з Богом легко буде тобі нести голод, спрагу, холод, жар, без­соння, кроволитні рани і сам страх смерти. Це воєнне горе буде тобі, — коли діло з Богом, — сто раз приємніше за твої ранги і прибутки. Ранги може носити кожен, а діла може до­копувати тільки уроджений. І далі:»Не бійся вмерти тілесно, бо будеш кожну хвилину терпіти смерть духову. Відібрати від душі вроджену чинність — це значить відібрати від неї поживу. Ця смерть є люта. Знаю, що бережеш тіло, але убиваєш душу, а це заміна зла. Не знаю, навіщо носк-L меч, якщо не для бою, для якого він зробле­ний. Не знаю навіщо носити тіло, якщо щадити віддати його за те, навіщо, хто цим тілом одягнений".Життя воїна, за дальшими міркуваннями філософа, це чиста жертва Богові. Тому і слід воїнові безстрашно боро­тись і вважати своє воїнство жертвою Богові. Виконування обов'язків воїна зв'язане з його спасінням.Чи не пізнаємо по цьому вченні справжнього козаць­кого сина і внука? Козака, що піднявшися до висот пророц­тва, підносить козацьку борню за волю на найвищі вершини святої борні за правду.Як бачимо немає в цій філософії не тільки ніякого квієтизму, чи пасивізму, але вона наскрізь сповнена героїз­мом, вона є виявом постави супроти життя і борні українсь­кого козацтва, а вслід за тим і цілого народу.Шевченко, проголошуючи слова: «Борітеся поборете, За вас сила, за вас правда І воля святая!»повторює тільки в поетичній формі слова Сковороди і про­голошує по суті ті самі закони героїчної етики лицарства, пов­ністю поєднані із релігійним відчуванням Правди як Святости.Людське тіло, як ми чули, порівнює Сковорода до меча. Треба цей меч уживати до борні і ані на хвилину не ва­гатися віддати тіло у жертві в бою, коли діло з Богом. Хто за­вагався б це зробити, ради марного страху за своє тіло, того457жде повна духова смерть. А, отже, лицареві можна досягну­ти спасення тільки у Святому Бою.Діяльність Сковороди припадає на час найглибшої не­волі і разом із тим найглибшого морального і ідейного упад­ку України.Це був час, я сказав би, летаргічного сну нації після надлюдських зусиль сімнадцятого століття.Сковорода це той, що пробуджує націю з летаргу.Він сам уживає звороту, що «пробуджує немов би п'я­ного турка зо сну, тормозячи його за плечі«.Сковорода пише:»Світ спить, ігоостягнувшися, глибоким, непробудимим сном, а пастирі, що пасуть воїна Божого не тільки не пробу­джують його, але ще до сну заколисують: Спи, не бійся, міс­це безпечне, чого лякатися«.Світ спить, — це справіді відноситься до духового ста­ну його сучасників.Сковорода справді пробудив націю до духового життя.Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Костомарів, Куліш і найбільший із них, Шевченко, — всі вони були учнями Ско­вороди. Шевченко виразно про це заявляє.А, отже, Сковорода — це був пробудник пробудників.Справжнє відром «даня України зачинається із духа Ско­вороди. Це він озброює націю своїм вченням на довгі століття її боротьби.Не можна достаточно сильно підкреслити рішучий на­голос Сковороди на те, що обов'язком лицаря є боротися за Правду. Його діло з Богом і тільки тоді він може досягнути щастя і спасення. Зрада героїчних ідеалів це те саме, що ду­хова смерть, найлютіша і єдина дійсна смерть. Смерть люди­ни в людині.Історія визвольної борні дає аж надто багато прикла­дів, що діється з людиною, коли вона позволить, щоб її ду­шу опанував ганебний страх. Така людина стається жахли­вим і окаянним знаряддям Зла. Вона немов би перестає бути людиною. Подумайте на хвилину про прислужників і посіпаків Н.К.В.Д.Це вчення Сковороди, — його етика героїчного лицар­ства цілком придатна для національно-визвольної борні на­шого часу. Що більше слід ясно ствердити, що національно визвольна боротьба саме із цього вчення випливає. Це вчення органічно випливає і виростає із цілого історичного досвіду нашої нації.І разом із тим Сковорода, — Дух Нації, — широким помахом дужих крил Генія ширяє на найвищих висотах за­гальнолюдської думки.Вчення Сковороди про священний героїзм лицарів, який випливає із їх характеру і глибокої природи, розв'язує також питання проводу нації.Із усіх звань найвищим званням вважає Сковорода об'явителів Правди, — ми сказали б сьогодні, — теофантів. Вони мусять відзначатися так як і лицарі цілковитою погор­дою смерти і тільки, переборовши страх смерти вони будуть здібні бачити і об'являти Правду.Сам Сковорода був таким безстрашним об'явителем Пра­вди і тому тільки зміг він пробудити нарід із неволі Зла і Не­правди, що заливали Україну могучим Зміїним Потопом."Зміїн Потоп" — це назва із творів Сковороди. Він за­кликає своїх лицарів до борні із Семиголовим Драконом. А цей Дракон ще потужний і його влада над світом, чи душами людськими ще дуже міцна.Нація тільки тоді досягне свого горішнього лету, коли піднесеться на ті висоти, на яких жив її пророк.Коли сто шістдесят років після смерти Великого Про-будника нація не спромоглася навіть на повне видання його творів, то це свідчить про якусь дуже серйозну затримку в її духовому рості і визволенні. Це свідчить, що вона ще не від­найшла своєї духовости, свого власного голосу в історії люд­ства, своєї ідейно-моральної суверенности.Чи герої, які не бояться смерти, —: питаюся цих героїв — чи ці герої бояться, — повторюю, — чи бояться загляну­ти в очі тим правдам, що їх об'явив Сковорода і що ними він пробудив цілу націю?Чи бояться, що на вірлиних висотах визволеної думки ще чого доброго голова закрутиться?Шевченко народився із найчистішого духа Сковороди і продовжує його працю над духовим пробудженням нації. Шевченко розвиває ідеї Сковороди, надає їм емоційної ди­наміки, конкретизує їх у світі ідейно-політичної борні нації і довершує діла Сковороди. .Він справді пробуджує цілу націю до героїчного чину.Пробудшщька роля Шевченкового Генія надто відома, щоб над нею довше зупинятися.Однак дослідники Шевченка не звернули достаточної уваги на почування святости, що є основною силою його твор-чости і його героїзму.459458Для синтези української духовости має однак першо­рядне значення той факт, що творцем Ідеї Священного Геро­їзму у площі філософського думання був саме Сковорода.А отже маємо безпереривний ланцюг духового розвит­ку у трьох минулих століттях.Хмельницький, Сковорода, Шевченко, — це три чер­гові втілення того самого і єдиного Духа Нації.Це були дійсні провідники української нації із ласки Божої, із онтологічного ядра самої Нації. їх чин, їх ідея на довгі століття визначили зміст і напрям розвитку нації, її до­лю і ролю у світі.Із перспективи цього могучого росту виразно видно її майбутню Велич і Вічну Славу в історії Людства.Нація, що перша стане на духових висотах Прометея із Кавказу Шевченка, стане справжнім Прометеєм для ціло­го людства.Це могучс об'явлення лицемірства і облуди т. зв. „ме-сіянізмів" в історії, — це бичування того лицемірства, яке прикриває свій жорстокий імперіялізм і людозненависть ав­торитетом церков."За кого ж Ти розпинався,Христе, Сине Божий?За нас добрих, чи за словоІстини? Чи, може,Щоб ми з Тебе насміялись?Воно ж так і сталось! , Храми, каплиці і ікони,І ставники і мірри дим,І перед образом ТвоїмНеутомленнії поклони, —За кражу, за війну, за кров, —Щоб братню кров пролити просять,І потім в дар Тобі приносятьЗ пожару вкрадений покров! ..."("Кавказ")Священний героїзм Шевченка це не тільки боротьба про­ти тиранів, — це нещадний похід проти всякої облуди, лице­мірства й неправди в історії людства.Це борня не тільки проти тиранів, але й проти ідолів, що стоять тиранам до послуги.Бог Шевченка — це Живий Дух Правди, Добра і Волі, — а не уосібнення і образ Людського Деспота із бичем у руках на Божому престолі.460О, Шевченко був більше відважний ніж Вам здається, лицарі і герої. І з такої відваги повстає історія людства.Саме на цих висотах теофанії, себто Богооб'явлення,зв'язок філософії Шевченка із філософією "Зміїного Потопу" Ско­вороди є найбільш очевидний.Не досить сказати, що національний світогляд Шевченка є революційний і героїчний. Треба ще виразно сказати, що цей героїзм є священний.І ця окрема барва відрізняє україський героїзм від тра­гічного героїзму Шопенгауера. Трагічний герой Шоиенгауера протиставить себе одного цілому зовнішньому світові і ... тра­гічно гине. Так само „Воля" в розумінні Шопенгауера є про­тиставленням цілій решті світу. Вона розливається в просторі і... гине. В українському світовідчуванні герой здійснює якесь творче і конструктивне завдання. Він бореться із силами нега-ції, і морального Зла, що перешкоджають у сотвореній Ладу і Добра. Отже позитивні моральні якості є нерозривно зв'яза­ні із відчуванням українського героїзму.До поглиблення цієї теми доведеться мені вернути ще не один раз у моїх працях. Тут хочу тільки окреслити основну різницю між українським і німецький Героїзмом.Цю різницю двох світоглядів відчули україські повстан­ці на вістрях своїх і німецьких багнетів.Так, так, Дорогі Браття, навчіться цієї правди, що по­за силою зброї чи багнета діє в історії Сила Ідеї, якій багне­ти служать. Це діється зовсім незалежно від того, чи пооди­нокі власники багнетів розуміють цю справу, чи ні.Чи треба доказувати українцям, чий зловіщий дух і чия філософія стоїть поза багнетами московського большевика?А чи не треба нам підняти до висот всесвітньої філо­софії оцю дивну і незбагненну ще силу Твоєї Душі, україн­ський повстанче, — цю Силу, що поза вістрям Твого баг­нета у Твоїм серці горіла?Цю сутність українського героїзму усвідомлював собі Василь Стефаник і він надає цій правді мистецький вираз.Вернемо до долі двох синів із новелі Стефаника "Сини". Це ті самі сини, що із них старший, Андрій, показував кінцем своєї щаблі землю України і її кров у власному серці. Ця кров була пролита. Смерть цих двох синів відбивається в душі ста­рого батька потрясаючим до глибини душі релігійним ката­клізмом.461Читаймо Стефаника: " „Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:— А ти. Мати Божа, будь мойов газдинев. Ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках. Ти дала сина одного, а я двох".("Сини", Стефаник)Тут немов зривається якась занавіса, що заслонювала ще не виявлену глибину душі українського селянина.Смерть двох синів, — чи кажучи загальніше, трагедія Крут і Базару, — потрясає українську душу до непроявлених ще глибин. В розораному серці заторкує і пробуджує до жит­тя Силу Українського Героїзму, поєднану із якоюсь невиявленою, релігійною містерією. Український селянин, оцей бать­ко із новелі Стефаника, — ще не усвідомлює собі сутности цієї Сили, але вона вже пробуджена в його серці і він у най­глибшому душевному потрясенні відважно, чи богохульно по­рівнює смерть двох його синів до смерти Христа.В душі цього селянина справа смерти його синів на­брала вже того самого значення, сили і святости, що смерть Ідеального Спасителя із його віри. Отже його сини згинули в обороні Правди, Добра і Снраведливости. Тоді в душі батька повстає справедливе пиїї ?ня: чим гірша жертва його синів, — свідома їх крови і життя, свідомо, вільно і доцільно скла­дена, — чим гірша ця жертва від жертви Священномученика.Увесь цей катаклізм, — прозріння, божевілля, чи бо­гохульства, — згущує Стефаник в одному геніяльному образі: "Ти дала сина одного, а я двох".Але їх не було тільки двох в історії України, двох Ли­царів Священного Героїзму, оборонців Волі, Добра і Правди.Під Крутами було їх триста, під Базаром їх було Триста-п'ятдесят дев'ять,... чи скільки.Хто порахує точніше, хто порахує їх всіх. . . .Зачинаємо розуміти справжню сутність історії як вті­лення і здійснення Ідеї. І це є наше ідеалістичне розуміння історії.Загони українських повстанців і утворена із них Укра­їнська Повстанська Армія є спадкоємцем і носієм українсько­го священного героїзму і його яскравим виразом у історії люд­ства.Однак в обличчі світу наслідком довготривалої воро­жої нам пропаганди, чи недостаточної ясности виразу і відсічі з462українського боку, український націоналізм дуже часто змі­шували чи змішують із німецьким націоналізмом.Поскільки німецький націоналізм через своє загарбниц­тво чужих земель і народовбивство засуджений за відомі зло­чини, — цей негативний засуд чи негативне відношення пе­реносить ворожа пропаганда на український націоналізм.Отже слід виразно сформулювати основну різницю по­між ними:Один і другий націоналізм визнає Силу, — а зокрема Збройну Силу, як рушійну силу історії.Але коли в німецькому націоналізмі сила є сама для себе правом і законом і ніякого морально-ідейного виправ­дання не потребує, — то в розумінні українського націона­лізму Сила служить Ідеї і Праву. Творча історична Ідея, Пра­во, Правда і Історична Справедливість є понад Силою. Сила є збройним рам'ям Права і Правди.Заілюструю це на прикладі:Ні один злочинець не прийшов би до суду, якщо не привела б його сюди збройною силою поліція. Без цієї зброй­ної сили не можна би ані видати засуду, ані покарати злочин­ця. Однак поліціянТі що привів злочинця і його сила, ще не є сама по собі правом, чи справедливістю. Отже сила в цьому випадку не є правом сама для себе, але служить для здійснен­ня права.Однак у міжнародніх відносинах в дотеперішній історії людства такої сили ані установи, що служила б Праву не бу­ло. Дотеперішні міжнародні організації є тільки виразом міжнароднього укладу сил. Злочинці супроти людства засідають у т. зв. міжнародніх трибуналах.На правдивого Лицаря Волі, Добра і Справедливости людство ще чекає.Український націоналізм боронить права своєї нації на свою, споконвічно його власну Землю, Волю і Державу. От­же це добра справа. Це справа, якій повинно симпатизувати добросовісне людство, чи теж добросовісна частина людства.Наша справа нерозривно поєднана із встановленням Права і Справедливости між народами світу. Українській Збройній Силі призначено отже високе, світотворче завдання бути самим Королем Артуром між народами. Його Округло­го Стола ще не має.Українська Збройна Сила служить, отже, не тільки Пра­ву, але найвищим і найбільш сміливим Ідеалам Людства.Я згадав про те, що українські повстанці відчули різ­ницю цих двох націоналізмів на кінці спрямованого проти463них вістря німецького кріса і на своїх власних, прошитих ні­мецькими кулями грудях.Цю різницю треба собі чітко усвідомити в площині ідеології.Сила не є сама собі правом, як вчить німецький націо­налізм.Сила е основою Права і його збройним рам'ям — як учить Сковорода і як це відчуває кожний український герой.Треба однак ствердити, що ідеологічні позиції україн­ського націоналізму в цьому питанні не все були зовсім чіткі і це затьмарювало Діямант Правди в душі Українського Ге­роя. В ядрах цього Діяманту Правди горить непоборна Сила Священного Героїзму. Ця Сила ще не проявила повноти сво­єї, сильнішої від атомної енергії, Потуги.Природу цієї Сили треба собі глибоко усвідомити. Олег Ольжич ось як характеризує душу українського вояка-лицаря у своїй поемі "Піхотинець": "Душа відділилась від тіла Ще там на майдані міськім. Врочиста така, білокрила, Літає і в'ється над ним.А тіло, струнке і спокійне, Ступає в холодних рядах. Довіку його не обійме Ні сумнів, ні згадка, ні страх.І радісно духу дивиться.Як тіло тяга кулемет,Стискає гарячу рушницюІ вперто повзе наперед".Цей образ урочистої, білокрилої душі "братів суворих і великих" — це дійсне і глибоке відображення Священного Героїзму, як основної сили душі пробудженого до Чину укра­їнця.З такої морально-ідейної постави випливає відчуття Ольжичем Божественности Нації:"О, Націє, дужа і вічна, як Бог, — Не це покоління холопів, — Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі? О, Націє, що над добро і над зло, Над долю і ласку і кару. Поставила тих, що їх сотні лягло У дні незабутні Базару."464Нація, як Бог, є понад маленькими, людськими догмами про добро і зло, — бо вона сама є виразом Божественного Пра­ва і Правди, що через її Священний Героїзм здійснюються в історії.У цій геніяльній поемі Ольжич проголошує зовсім ясно принцип Морально-Ідейної Суверенности Нації яка є прямим виявом Божественности в історії.Справді історія людства жде такого Великого Народу, який нарешті здійсниш би це високе завдання Народу-Лицаря Правди, — Народу — Короля Артура.Ольжич цілком свідомий того, що великий зрив укра­їнського націоналізму буде мати своє завершення у нечуваному і непредвиженому рості цілої нації:"О, вірте, всі мури земного впадуть, Як серце обернеш у сурму. Найвищі бо вежі духовости ждут Твойого шаленого штурму".У наведеному розумінні Ольжичем Нації як Бога, тре­ба шукати дороговказу і наказу до штурму на найвищі Вежі Духовости.ці.До цього штурму закликаю Вас, браття і лицарі-повста»СЛАВА УКРАЇНІ!

ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ ВІРИ(Історіософічний есей із циклу ОСНОВИ)

Історія України, як вона зачинається у хроніках христи­янських літописців, відбиває маленьку і тільки пізню частину справжньої і старовинної історії України. Ні один історик не має сьогодні про це сумніву. Зачинати історію України від хри-стиянізму і декількох князів перед Володимиром, було б сьо­годні неграмотністю історика як ученого.Вже само "Слово про похід Ігоря" засвідчує ще в два­надцятому столітті, що була пам'ять і школа старої історії в ли­царських і письменницьких кругах про часи Бусові, про часи готських дів над Руським Морем, про невідомі нам перемоги над Шаруканем, про цілі епохи названі там "віками", про "семий вік Трояна" — (а де ж шість перших?—) — словом, була ціла величава ігі рія, яку пробують учені відтворити із археологіч­них дослідів, із могил і черепків, чи з розсіяних згадок у творах істориків інших народів.Мусимо ствердити основний факт, що вся наша старинна історія пропала разом із приходом християнізму. Залишилися її дрібні сліди в самих хроніках християнських монахів, які для слави династії княжого роду не могли не згадувати про їх пред­ків, що княжили перед Володимиром на імперському престолі Київа.Отже на переломі цієї стариниої і нової доби стрічаємося з дивним фактом зміни віри. Великий Князь Володимир поки­дає слов'янсько-українську віру своїх предків і приймає віру християнську. За допомогою привезених чужих священиків і державного апарату поширює християнізм головно примусом і робить його державною вірою. Слід вже в цьому вступі стверди­ти, що цей накинений згори християнізм зміг утриматися тільки завдяки своєрідній формі витвореного народом двоєвір'я, яке утрималося до сьогодні при постійній боротьбі, витискані чи затискані з боку християнської церкви та її апарату проти еле­ментів і залишків староукраїнської віри. Висвітлення цієї бо­ротьби мусить стати предметом окремих дослідів.Всі історики погоджуються з тим, що цей факт зміни віри серед пануючої верстви України мав проломне значення в її іс­торії. Очевидно. Якщо історія є розвитком ідей, тоді зміна віри, відкинення одних ідей, а прийняття других, є найважнішою по­466дією, яка тільки в історії можлива. Такий момент визначує шлях і формує історію народу на довгі сотки літ.Історія людства є у своїй найглибшій сутності історією розвитку думки і віри.Що таке віра народу?У вірі народу знаходять свій вияв найвищі розвоєві ідеали народу. Формуючи свою віру, нарід формує своє відношення до Бога, до світу, до людей, до себе самого.Віра народу є виразом його духового розвитку. В її вияві складас нарід іспит із того, як високо піднявся він у розумінні Бога і світу.У вірі закріплює нарід свій образ Бога, тобто спосіб, як він його розуміє і бачить.На певному ступені розвитку бачать народи Бога (чи теж Богів) антропоморфічно, себто уявляють собі його як наділеного цілою низкою людських прикмет.Нарід із нахилами до жорстокостей, з прагненнями під­бивати, винищувати та упокорювати інші народи, буде уявляти собі Бога, як жорстокого тирана, як людину наділену "абсолют­ною" владою. Впавши такому тиранові до ніг, зовсім не можна бути певним його ласки. Він може копнути тебе ногою. Бог у такому уявленні гнівається, піниться зі злости, „розливає чашу свого гніву", жалує своїх вчинків, складає договори з народом, відпочиває змучений, тощо. Своє прагнення грабунку і вбивства та винищування інших народів, такий нарід проголосить як на­кази свого Бога. Цей „Бог" наказує йому вирізати мечем усіх мужчин із кожного здобутого міста і дозволяє насилувати взя­тих до неволі жінок.Словом свого злого диявола, втіленого в своїй душі, кий нарід піднесе на Божий нрестіл і буде почитати його як "Бога".Його віра буде виразом його спроможності!, або неспроможности зрозуміти Бога.Інші народи уявляють собі своїх Богів як найкращих, ідеальних людей, наділених знову ж таки Прикметами їх націо­нального характеру. У своїх Богах плекають вони ідеали своєї людяности. їх Бог — це найкращий Чоловік, якого годні собі уявити. Це їх ідеал людини, втілення національного розвосвого ідеалу.В такому змислі можна сказати, що народи творять собі Богів на образ свій і подобу, себто в своєму образі Бога дають вираз своїм найвищим уявленням про свої власні розвоєві ідеа­ли.Правдивого, незбагненного Бога Богів пізнають вони тіль­ки в якомусь частинному аспекті, в якомусь частинному його467прояві, або — ще гірше — почитають тільки демонічну, чи зло-з'явну сторінку проявів вселенної, як ми це бачили на прикладі Бога-тирана, який наказує вирізувати мечем кожного мужчину в здобутім городі.Так само закони релігійної етики відповідають ступеневі морального розвитку даного народу. Є такі релігії, які наказу­ють людям, як найвище їх щастя, на почуттєво-сексуальне жит­тя. Вірним наказується шукати таких розкошів у житті, як ре­лігійне завдання. Ясне, що такий нарід нічого великого в історії не міг зробити. Такої мети він зрештою зовсім не знає, бо найви­щою його ціллю є заспокоєння грубих сексуальних пристрастей. Велика кількість демонів, якими такий нарід заселює світ, є проекцією тих самих демонів, що існують в його низьких ін­стинктах, гонах, злобах, скривленнях, злочинності, тощо.Словом віра народу дає нам уявлення про його духове життя. Вона є його виявом і рівночасно найвищим завершенням.По вірі народу можна пізнати найглибше душу і характер народу.Не треба нічого доброго сподіватися від народу, якого віра наказує йому вирізувати мечем усіх мешканців міста і та­ким чином здобувати цілий світ. Було б смішно вижидати від таких різунів спасення, — це значить нагадувати риб, що пові­рили в "спасительство" чаплі.Будете міряти вартість народу по вартості його віри.У вірі проявляються теж найвищі всесвітні завдання на­роду, його місія, наскільки він собі її усвідомлює і розуміє.Віра — це найвища цінність народу.Нарід, який не слухає своїх пророків, гине. N Нарід, який покидає свою віру, покидає свою душу, свої ідеали. Іде на службу чужим Богам. Там може бути тільки ра­бом або прислужником.Такий нарід зрікається своєї духової самостійносте. Виз­нає себе меншевартісним. І це почуття меншевартости перед чу­жою культурою і чужим духом буде його прокляттям. Такий нарід може загинути на бездоріжжях своїх блукань, на яких він карається, покинувши свою віру.Буде шукати захисту і спасення в чужих Богів так дов­го, аж поки не зрозуміє, що своє спасення зможе він знайте тільки у власній вірі.Буде терпіти від зради, від розбиття й від розколів. В різних таборах, за різні ідеали, за різних Богів, будуть різатися сини одного Батька. Таку трагедію змальовує Яновський у по­вісті "Чотири шаблі".Буде він наслідувати аж до смішности всяке зло і всяку погань світу.468Аж скажуть йому лжепророки:"Ваш Бог — цс Вовк, який пожирас ягнят. Почитайте Вовка, старайтеся бути вовками і служіть "Вовкові"!".На такі бездоріжжя зайде нарід, який затратив свою ві­ру. Не буде знати, що зле, а що добре. Буде вічно хитатися і не буде в ньому єдности. Ніщо не буде для нього тривалим автори­тетом.Не буде він цінити власних великих мужів і власних ве­ликих досягнень тому, що кожну цінність Ш. г міряти чужою мірою. Великим буде тільки те, що є в чужинців. Власних цін­ностей він не зрозуміє і не оцінить.Його провідникам, хочби найбільшим, буде бракувати ав­торитету віри. Муситимуть шукати цього авторитету серед чу­жинців. Білий Цар засліпить нарід блиском православ'я, автори­тетом єдиного його оборонця. Правдивий Володар Народу буде маленьким в очах народу без віри. Нарід не зуміє і не зможе йо­го пошанувати.Чим більші цінності загубив такий нарід, тим більше буд його розгублення і приниження.На довгому шляху блукань міг він нераз загинути. Якщо не загинув, то це знак, що зберіг своє "Я" в якійсь закутані сво­єї душі. Останки своєї віри зберігав в останках форм і звичаїв і вони вистачили, щоб відчув він свою окремішність, щоб збе­ріг себе як окремий нарід. Останки його власної віри зберегли його перед смертю. Хто затратив в душі останки цієї віри, від­пав від народу. Цілими століттями зраджували його провідні верстви, — якраз ті, що пішли на службу чужим Богам, що затратили у своїй душі почуття духової окремішности. З дру­гого боку якраз ті, що зберегли це почуття, змогли піднестися на героїчні висоти оборони цінностей народу, хоч навіть не повністю усвідомлених.Народність збереглася у найвідсталішій верстві народу, у гущавині простолюддя. Там відкриють цю народність ті, які зачали прозрівати, і відтоді зачнеться процес самоусвідомлено-го відродження народу. Дивно, дивно!Цю наявно зловіщу і злоякісну подію заперечення віри прадідів усі історики християнської школи оцінюють як щось додатне. Що більше, вони твердять, що культура України зачи­нається цією нещасною датою 988 р.Чи справді?Що втратив нарід із своєю вірою?Він утратив найбільшу свою цінність, свою героїчну літе­ратуру, а враз із нею свої героїчні ідеали; своє усвідомлення окремішности.469свій відмінний і єдиний шлях власного розвитку, найглибшу основу, джерело власної культури. Чи можна втратити більше?Але впевняють історики, що українська культура зачина­ється із прийняттям християнізму. Розважмо!Якби наслідком якихсь історичних катаклізмів, або ви­їмкового дикунства з цілої пребагатої грецької культури зали­шилася тільки одна якась величава статуя, напр. Аполлон Бель-ведерський, тоді цю статую розцінювали б як невільниче-реалі-стичну у відношенні до людського тіла. Сказали б: статуя зама­ло здеформована, в автора брак уяви і творчої інвенції. Або назвали б цю статую замало веристичною і млявою, без виразу, без справжньої сили пристрастей, без масиву й могутности люд­ського м'яса і т. д. Однак ніхто не посмів би сказати що ця ста­туя повстала як єдина в своїм роді, як єдиний індивідуальний вибух таланту чи генія. Всі мусили б погодитися, що треба було праці цілих століть, довгої школи і традиції, щоб виплекати стиль статуї Аполлона.На щастя для грецького мистецтва не репрезентує його єдина статуя Аполлона. її не оцінюють чужими нормами цін­ностей. Грецьке мистецтво має добре усвідомлені норми влас-ч них своїх цінностей. Щобільше! Грецькі норми цінностей стали панівними в Европі. Напр. Ґете не зміг зрозуміти індійської скульптури тому, що був вихований і привик до грецьких норм цінностей і взорів. (До речі, він знав індійське мистецтво тільки з дуже поганих репродукцій).На нещастя для "Слова про похід Ігоря" залишилося во­но єдиним документом і Пам'яткою української героїчної куль­тури і літератури. Його оцінюють чужими нормами цінностей. Кажуть критики, що воно замало "епічне", або занадто "лірич не", занадто перевантажене барокковими прикрасами, штучне, без відповідної епічної конструкції, слабо сюжетне і т. д. Кож­ний хотів би, щоб „Слово" було подібне до якогось чужого взору, якого позиченими нормами хотів би шановний критик розцінювати цю своєрідну пам'ятку.Розглядом питання про норми цінностей в мистецтві та власними цінностями "Слова" я займаюся в іншому місці. Тут хочу ствердити, що ніхто не зможе заперечити недоціненого факту, що "Слово" не могло вистрілити так високо і буйно на •повому степу. "Слово" має свій стиль. Цей стиль є вислідом довгої праці, традиції й культури. Сам автор свідомо нав'язує до старого, добре знаногостилю: "Чи не краще було б, браття, за­чати цю пісню старими словами?". Існував якийсь традиційний470спосіб зачинати пісню. Сам автор наводить ім'я одного із своїх попередників, великого Бояна. Викликає немов його духа. Ви­числює його твори, наводить його слова, його думки і муд­рість.Ці думки впроваджують нас у високу філософію й духо­ву атмосферу нашої героїчної поезії."Нікому не минути суду Божого!"Автор "Слова" розвиває теорію держави як організму. Дає вислів героїчній місії українського народу.Словом, існувала багата і велика староукраїнська героїч­на поезія. Північні билини, деякі місця в літоїшсах, деякі народ­ні думи, — це далекий відблиск і відгомін пропалих світів.Що сталося з цією літературою?Які безглузді вандали посміли її знищити?Ця героїчна поезія і традиція пропали тому, що їх витис­нув і знищив християнізм.Бачимо отже, що українська героїчна література не тіль­ки не зачинається з приходом християнізму, але, навпаки, вона з його приходом кінчитьсяv Тільки завдяки компромісовому ста­новищу автора „Слова" до християнізму, збереглася чудом ця єдина пам'ятка, щоб скласти свідоцтво про існування великої літератури, яка пропала.А скульптура?Статуя Перуна, виконана з золота й срібла, напевно не бу­ла замовлена у Греції.Це мистецтво пропало. Заступила його візантійщина. Сьогодні мистці шукають українського стилю в мистецтві. Шукайте його на дні Дніпра!Що ж сказати про мудрість народу, про його космогонію, мітологію, теологію, етику і т. д.?Не зачалася українська культура в 988 р., але пропала. Зачалася культура чужа.Прийшов Бог, який каже про себе, що він є "зависний і мстивий" (Мойсей, V. 5.9). Він наказує знищити вогнем усі свя­тощі народу, всі гаї, жертовники, святині."Збурите дощенту всі місця, на яких служили (своїм Бо­гам) народи, які ви здобудете, на горах високих і на горбках і під кожним зеленим деревом.І порозвалюєте їх вівтарі і поламаєте їх статуї, спалите теж їх посвячені гаї і образи Богів їх порубаєте і зітрете їх ім'я з цього місця". (Мойсей, V. 12, 2-3).Найгірший злочин у законі Мойсея це „служба чужим Богам". (Мойсей, V. 13. 6-17).Володимир не знав цього закону, приймаючи його. Він хо­тів шукати правди на цілому світі.471Але перш за все слід шукати п у власному серці, в душі власного народу, у вірі його предків.І шукаючи у світі всього, що там найкраще, найвище, найцінніше, не вільно загубити правди власної душі, найглиб­шої і найсвятішої.Основної правди свого здійснення і спасення.Не вільно відректися своїх Богів, як душі своєї.І так, знайшовши у глибинах народного духа мудрість і правду, треба порівнювати її з мудрістю всього світу і треба зба­гачувати її тим, що у світі гарне, величаве і святе.Але який це трудний шлях.Сміливо протиставити свою мудрість мудрості цілого сві­ту! Збагнути цю мудрість, завоювати її і обняти своєю мудрістю, ще більшою.Яке величаве завдання і який безсмертнославиий шлях Українського Духа!Володимир, як Дух Нації, не відразу усвідомив собі цю правду. Треба було тисячолітнього блукання, досвіду, довгої праці в різних втіленнях, щоб знайти правду, таку світлосяйну правду.Володимир Великий зачав це героїчне шукання. Здавалося Володимирові, що він вибрав добре. Здавалося, що грецька віра буде служити державі і її велич так сильно пов'язана із величчю держави, як він цс бачив у Царгороді. Але чи не підвело його порожнє прагнення слави, а може й полі­тичні пляни здобути право до візантійського престолу через од­руження з дочкою візантійського царя? Не знав він, що не мож­на здобути світ чужою правдою. Чужій правді можна тільки служити.До героїчного шукання найвищих правд він, як Дух На­ції, ще не дозрів був, хоч був величавим Володарем Лицарсько­го Ордену Золотого Стола Володимира. Але відчув він у своєму прагненні всесвітньої величі подих свого правдивого призначен­ня. Призначення на основі своєї власної Світотворчої Правди. Він навчиться її у втіленні філософа Григорія Сковороди. Він зрозуміє, що правда власного серця більше варта ніж десять візантійських престолів. Він зрозуміє, що своєю світотворчою правдою завоює десять візантійських престолів.Після тисячолітнього заблуду в чужій вірі буде об'явле­на ця правда цілому народові і він зачце її розуміти.У втіленні Шевченка він навчиться героїчно здійснювати завдання і кличі Нації-Лицаря Правди і Волі. Він навчиться Ві­ри Живого Духа і Живого Бога.І врешті...472Але є в заблуді Володимира щось величавого, щось тако­го, що приневолює нас склонити голову навіть перед заблудом.Це думка, щоб здобути те, що є найцінніше у світі. Це думка, щоб духом своїм цілий світ обняти. Це думка, щоб вислу­хати мудрості всього світу.Який титанічно сильний мусить бути Дух Нації, щоб у цьому шуканні самому не розгубитися!Чи так думав Володимир? Чи така ідея дрімала непрояв-лена на дні його душі, як незрима Влада Духа Нації.Якою сильною буде його любов до власної світлосяйної віри предків після... тисячі літ!Буде величаве воскресіння нації в її обновленій Вірі!Але ж, хоч як дорого коштував націю заблуд Володимира, все ж таки на всі часи він залишиться Великим. Оцим відру­хом, оцим наказом Духа, оцим усвідомленням прагнення тво­рити і здійснювати велич його нації.На всі часи залишить він свою любов до своїх лицарів, величавий міт, довгі віки оспівуваний нацією, Міт Ордену Зо­лотого Стола. Міт золотоверхого Київа, що лицарський і вірний правді сягає по владу над забріханою і злочинною Візантією.Чи ще далі! Хто знає засяг світотворчого міту Золото-престольного Києва. Хто вимріє увесь чар його державної вели­чі?Хто вимріє, а хто здійснить?Хто здійснить у дійсності Лицарського Ордену?Переслідувана християнізмом віра народу, а разом із тим його правдива культура мусили втікати в партизанку, в ліси і дебри, як перед наїздом орди.Вона збереглася в гущавині народу, на дні фолкльору. В його звичаях і обрядах. В останках двоєвір'я. З цими народними обрядами і звичаями вела церква нещадну борню. Якщо ця бо­ротьба не вдалася, то це доказ утаєної сили, яка дрімає на дні ! цих обрядів. Сили правдивої української віри.Ще в XVI-ім столітті пише Вишенський довгі послання проти двоєвір'я. Вичислює там цілий календар народних свят, наказуючи прогнати в болота і негри звичаї народу.Історія цієї, борні вимагає знову ж таки окремої праці. Ще в ХХ-ому столітті, описує Шекерик-Доників у вступі до ви­дання колядок, — як боролися священики на Гуцульщині з Колядою.Сьогодні при наявності і під натиском націоналізму боро­тьба церкви проти народностн ущухла. Інший ворог докінчує нігілістичну боротьбу церкви з народними звичаями і обрядами.473Але вони вже увіковічнені в наукових дослідах ) працях. Вони здійснили своє завдання зберігати українську народність, поки вона пробудиться як велика історіотворча нація.Слід однак виразно ствердити, що коли народні звичаї й пребагатий український фолкльор утрималися продовж тисячі літ, то це сталося всупереч волі і наставленню церкви, яка не змогла їх знищити. Вони виявилися сильніші за неї.Зрозуміле, чому саме вони відіграли таку важливу ролю в збереженні окремішности українського народу в часах, коли в церквах говорилися проповіді чужими мовами наїздників чисмертельних наших ворогів.

Коли врешті усвідомимо собі і доцінимо нігілістичний вплив церкви в добі феодалізму в напрямі творення церковного анаціоналізму.Коли зважимо, яку сумну ролю відіграла справа право­слав'я за часів Хмельницького,коли зважимо, який жахливий розбрат внесла справа церковних уній з католицизмом, ( — Шевченко велить Ґонті вбивати рідних синів за те, що вони католики і на те, шоб не ширилася зрада! — ).

Коли зважимо, що цілий час існує двоєвір'я політичного і релігійного світогляду народу,коли зважимо врешті, що церква продовж цілого свого існування бореться за захоплення саме політичних впливів і на­віть за світську владу в ім'я нігілістичного анаціоналізму,коли зважимо те все і багато інших мотивів спокійно і безпристрасно,—тоді справді зрозуміємо, що українська культура з прий­няттям християнізму не зачалася, але скінчилася.Що ж, таку помилку зробило більше народів.Правда, були такі, що зміцнилися ширенням христия­нізму у великі імперії, а були такі, що були цим ширенням ви­нищувані. Але і одні і другі на свій спосіб заплатили за цю по­милку. Скорше чи пізніше доведеться їм пробудитися. Деякі вже усвідомили собі конечність шукання власної віри, деякі вже частинно визволилися принаймні від залежности Риму, центру католицького анаціоналізму і космополітизму. Зокрема багато народів замкнуло дорогу Римові в його спробах завою­вати світську владу у їх країнах.474Це питання зашироке, щоб його насвітлити в цьому місці. Запишім кожному народові відповідальність за вибраний, чи накинений йому шлях.Відповідаймо передусім за себе. А письмо? — спитає хтось накінець.Письмо не є винаходом християнізму. Його знали старо­винні народу вже в четвертому тисячолітті перед християн­ською ерою. Письмо це загальний здобуток культури, хоч пооди­нокі народи і центри мають тут свої заслуги. Письмо було відо­ме в Україні і без христянізму і довго перед християнізмом. Початки письменности в історії світу й мандрівка цього мис­тецтва є предметом дослідів і теорій. Але ж залишиться безсум­нівним, що письма-не винайшли християни, ані не стало воно їх монополією, хоч на довгий час було їх монополією навчання грамотности в добу феодалізму.Що ж залишається?Чужі єпископи, чужа література, чужий дух, тисячолітній заблуд українського духа, безперервна боротьба і знищення ук­раїнської культури, залишається поважний нігілістичний вплив на почуття народної окремішности, залишаються заколоти і церковні спори, залишається безвихідь православ'я, в якій опи­нилася геніяльна визвольно-державна політика Хмельницького.'З цього останнього факту негативної ролі церкви за часів Хмельницького здає собі справу вже історик Грушевський.Папа римський присилає посвячений меч польському ко­ролеві і пише листи за листами-до польської шляхти, щоб вою­вала вона схизматиків. А патріярх присилає подібний меч Хмельницькому, посвячений на гробі Христа, щоб, замість за о-креслену державність і національну волю, два народи билися за... того самого християнського Бога, а також за перемогу схід-ньої чи західньої церкви.Знали добре цю справу і Сковорода і Шевченко. Чи треба цитатів?А візантійське мистецтво? — ще буде хтось сумніватися. Невже такий здібний і мистецький нарід не виплекав би власного мистецтва, навіть коли б його перше не мав?Невже мистецтво нерозривно поєднане із якимсь єдиним релігійним рухом? Невже і візантійське мистецтво не виростає на геленістичному грунті і орієнталістичних впливах?475Але ж вже Геродот засвідчує, що вже в часах писаної ним самим історії були в Україні городи із численними святи­нями... з дерева.Що ж говорити "про цілість ненеревершеного грецького мистецтва, яке у своїй суцільності було пов'язане із національ­ною вірою, вірою Гомера і Гезіода.Сотні, доказі в відомі сьогодні з археології, що мистецтво є таке старе як саме людство. Людина входить в історію саме як творець мистецтва.Ціла література існує вже від початку XIX століття, яка доказує велич власного мистецтва і власної літератури до­християнської України.Щобільше! Сьогодні стає добре відомим, що саме хри­стиянізм перервав і знищив цей своєрідний процес української культури.А всеж уперто і проти самих елементарних основ науки повторюється фразу, що тільки християнізм із Візантії приніс в Україну мистецтво і культуру. Без неї ми мали б бути „дику­нами" і „поганцями", без уяви про письмо і яку-небудь культу­руІ на самого Володимира дивилася прегорда Візантія як на „варвара". Тільки побрязкування мечем цього „варвара" пе­реконало Візантію у доцільності оженити його... із візантійсь­кою княжною. З пошани до Володимира варто б і цю справу розглянути в окремій студії.Отже це брехня про нашу дохристиянську безкультур­ність!Коли зважимо далі найважчу втрату нашої дохристиян­ської історії, — про яку я згадував на початку, — тоді зрозу­міємо в заключенні, що це є втрата найбільша. Нарід без історії є історичним безбатченком. Він затрачує основу своєї націо­нальної свідомости. Ми втратили її найважнішу частину.І врешті втрата самої віри — власної, нашої прастарої ві­ри, виплеканої тисячами літ прапредками для наших прапред-ків, поглибила оце наше „безбатченківство" в історії, почуття без власного духового грунту, без віри самої нації у своє власне завдання і велич призначення в історії.Коли зважимо втрату і затрату почуття своєї духової і Культурної первородности...Коли зважимо всі ті втрати, а зокрема наявний факт за­трати нашої старовинної героїчної віри і літератури, про яку так476виразно засвідчує "Слово", — а разом із тим затрату героїчної постави супроти життя, оте духове загнуздання нації, що має своє завершення в її комплексі меншевартости і почутті огид­ного рабства, що з ніш ціле життя боровся пророк Шевченко, Франко і Леся... тоді кожна незасліплена людина мусить при­знати, що балянс християнізму в Україні с не тільки від'ємний; але нищівний.Відродження нації не може бути завершене без відрод­ження її власної віри, як виразу її відчування Бога, як вияву всесвітньої місії української нації, — стати Нацією-Лицарем, на-цією-творцем нової доби в історії Людства.Бібліографічна довідкаПерше видання цієї праці появилося в циклостилевому виданні журналу "ОРДЕН" ч. 6, 1946, ст. 1-9.Не будь ти від ненависти сліпим. Ненависть сліпить душу, серце, розум. А щастя ходить тільки в парі з тим, Хто бачить, що чекає па дорозі.Хто бачить мудро і найдальше всіх, Той переможцем вийде у змаганні. Життя змітає з шляху всіх сліпих, Що гаснуть у безпліднім пориванні.477Ненависть краще заміни знанням,Щоб від суперника ти завжди був мудрішим.Тренуй, стали свій розум ти щодня,Щоб став від ворога хитрішим і спритнішим!Ненависть відрізає нам путі До всіх джерел ворожої науки, А першуиом лиш той є у житті, Хто таїни всі чужі бере у руки.Меч — це музейна рідкість в ці часи І ворогів ти переможеш словом. Знання — це зброя мудрости й краси. Знання — це перемог усіх основа.Збирай знання — немає кращих стріл, Грабуй знання з ворожої скарбниці! Знання дасть єдність і незламних сил І нас злютує у державу-крицю.477

СКОВОРОДА Й ДУХОВЕ ОБЛИЧЧЯ УКРАЇНИ У 18-МУ СТОРІЧЧІ(Уривок з праці „Григорій Сковорода — Лицар Святої Борні", яка вийшла окремою книжкою)

Дух народу на дні його політичного упадку, в добу вели­кої руїни своїх мрій і своєї величі, на роздоріжжях шляхів сво­го призначення втілюється у постать мислителя й пророка.Розбещена відьма на царському престолі, одна з най­більше потворних машкар ідеї монгольського деспотизму, зло-славна Катерина II завершує ганебне й зрадницьке діло закрі-пощення України і остаточно припечатує його скасуванням Запоріжської Січі, цього останнього вогнища вільного козаць­кого ордену лицарів.Саме з козацького роду повстане цей великий мислитель і пророк, щоб, збудивши нарід до духового життя, сотворити можливість піднесення його святої, козацької борні за волю на­роду на найвищий рівень справи Духа, до висот космічної борні добра і зла, до визволення і проявлення своєї творчості.Вождь народу втілений у постать сірого мандрівного вчителя буде пробуджувати ввесь нарід до духовного життя і запалювати його до борні за волю духа. На цім шляху, і тільки на цім шляху, зрозуміє нарід своє моральне призначення і тіль­ки тоді досягне найвищих висот свого росту і розцвіту.У найглибшій неволі треба сягнути найглибше і зачати відродження народу саме від духової верстви його існування. Відродження народу треба зачати від його духового пробу­дження.Таке було призначення Сковороди.У складній і заплутаній історії критики Сковороди існу­вала дивовижна проблема: Чи Сковорода — це український фі­лософ? Наводили різні цитати з його творів, як от вірш про во­лю за часів Богдана, вказували на його мову, мову тодішніх уче­них, розглядали його суспільно-політичні погляди (аж фаль­шування текстів собі закидаючи), словом був гарячий і диво-478вижний спір у науці, викликаний намаганням зрусифікувати українського філософа.Немов призабули якось один, простий, прозорий, вимов­ний і безсумнівний факт. Сковорода навчав на Україні, укра­їнців, саме на Україні і саме українців. Навчав свій нарід на своїй землі.Це правда:Великий, вільний дух — магатма — визволений від влади темних сил, від усяких обмежень матерії, жаги і пристрастей усюди й ніде, міг би знайти собі батьківщину: на сонці, на зо­рях, на землі, на заході і на сході, в часі й поза часом. В тако­му змислі Сковорода чи Шевченко виростають у явище всесвіт­нє. Але саме тому у визволеного духа не тільки не може бути якогось низького мотиву як бажання наживи, чи насичення за­сліпленого прагнення почестей, влади чи слави, які часто ведуть до зради народу, зокрема поневоленого, але навпаки: у визво­леного, вільного духа з'являється свідомість свого позитивного завдання, свого морального призначення, яке він із вільної волі й вибору творить і виконує.Це завдання у великих космічних духів переростає межі одного народу, зокрема такі загальні завдання як духове про­будження, але вони здійснюють його саме як члени чи провід­ники цього таки конкретного, свого народу і саме в першу чергу через свій нарід проголошують чи довершують загально­людські правди. І тому, хоч так трудно бути пророком у своїй батьківщині, великі пророки є перш за все пророками у своїй батьківщині дарма, що їх пророчий дар веде часто до трагіч­них конфліктів із групою, яка панує над народом і справді його поневолює. Бувають між ними віщуни нещастя, які у хвилині — здавалося б — великої зовнішньої потуги народу бачать, що нарід, станувши на неправильний шлях, із невблаганно фаталь­ною силою іде на загибель, засліплений жагою. Проблему таких-пророків схоплює дуже глибоко Леся Українка у своїй Кассан-дрі-Але коли нарід на дні упадку і неволі, тоді пророкам су­диться доля його пробудників. Вони показують йому шлях виз­волення. Випроваджуть із теміні єгипетської неволі нарід, що його з уродження, з випадку, чи з свідомого вибору вважають своїм народом.Буває, що пророки свідомі того, що обхоплюють своїм зором велику частину або й ціле людство. А все ж вони нероз-479нерозривно зв’язані з душею свойого народу і тоді навіть, коли у пророчому гніві відвертаються від нього. Коли ж вони свій нарід люблять, тоді невтомно як Сковорода чи Шевченко намагаються піднести його на ті висоти духа, де самі стоять.І тому Сковорода зовсім свідомо вибирає собі звання мандрівного філософа. Він не тільки впевнений, що знає великі правди, але він хоче проголосити ці правди своїм братам, кріпакам під стріхою, козакам, студентам, міщанам, поміщикам, усьому свойому народові. Філософові, що шукає нових правд чи теж спасення своєї душі вистачить світ чотирьох стін його пустельні, чи бібліотеки, де він веде нескінчені диспути з усіми велетнями усіх часів і усіх народів. Бувають такі філософи. Але Сковорода у видимий спосіб горить прагненням навчити своєї мудрості і своїх правд увесь свій нарід.Старечими ногами буде промірювати безмежність українських степів і від села до села, від хутора до хутора сповіщати буде свої правди. Він хотів би, щоб нарід практично їх здійснював так як він. Ніде не спиниться довше ніж це доконче потрібне, хоч будуть його просити, щоб дав спочинок своїм старечим ногам, він героїчно, невтомно буде боротися з неміччю тіла, щоб одуховленим дзвоном свойого старечого голосу пробуджувати нарід до духового життя. Він не спочине до самої смерти. А як вже стріне її віч на віч, прийме її із спокоєм і погодою святого лицаря і, щоб дати цьому зовнішній вираз, сам собі стане копати могилу.Ніби звичайний кобзар на волі, а по суті за за звичайним собі кобзарем скривається велич і повнота духа Шевченка –Перебенді.Ніби звичайний мандрівний старець на зовні, а по суті за сірою свитою мандрівного старця окривається велич і повнота духа Сковороди. Могло б здаватися комусь, що це якась неприродна, аскетична втеча від життя і від світа, добра може для монахів і аскетів, але зовсім непридатна як загальне правило для цілого народу. І тому за цим по-верховним поглядом трудно було зрозуміти, що під постаттю мандруючого старця криється втілений дух народу, козацький син і внук.Життя Сковороди це не втеча від світа, але перемога над світом, це не втеча від життя до смерті, але перемога життя над смертю.

480Світ ловив його, але не спіймав. Світ — це тодішнє зло. Це моральний розклад, це бездушна погоня за майном, за по­честями, за упоєнням владою, за бліхтром слави. Дух народу мусів перемогти ці пороки. Ця перемога — це основна переду­мова відродження народу. Вистачив би один із цих гріхів, щоб Сковорода не здійснив свого завдання.І що з того, що був би Сковорода єпископом, чи великим професором. Він не сколихнув би народу живим прикладом свого життя і практичним здійсненням своєї науки. Шлях, що його він вибрав, був єдиним шляхом, на якому він міг най­краще здійснити своє завдання.Пробудити нарід з летаргу!В житті Сковороди нема ніякої втечі від життя й від сві­ту. Є завзята, щоденна, героїчна борня за перемогу над злом особистої заскорузлості, борня із темінню практичного щоден­ного матеріялізму, що деправував душу народу. Це невсипущ" творчість нового, величного, щасливого, духового життя Прав­дивого Чоловіка, єдиного справжнього життя, 'до якого цей ґатунок призначений.Сковорода — це лицар святої борні зі злом, темінню й сліпою жагою світу.І в тому саме його патріотизм і його українство.Чи можна більше жертвувати народРві, як цілий дозрі­лий вік свого життя? При чому жертва Сковороди хрусталь-но чиста і свідома. Свій життєвий шлях вибрав Сковорода — як кожний великий дух — зовсім свідомо, відкидаючи десятки інших, що вели до т.зв. „добробуту" чи „життєвого щастя".Як можна добачувати в житті чи в поставі Сковороди І квієтизм, пасивізм чи відірваність від життя? Скінчім на вступі з цим-жорстоким непорозумінням. Треба бути завзятим бор­цем, щоб всупереч усім труднощам і спокусам залишитися вір­ним собі і так непохитно просто перейти життя тернистими стежками степової мандрівки. Душевний мир, щастя і блажен-ність — або „субота", як звав її Сковорода, — є вислідом зго­ди із своїм моральним призначенням і не має нічого спільного з квієтизмом. В добі Сковороди не знаходжу більш чинної, на­пруженої, горіючої волі і посвяти як у нього.Дух Сковороди горить найчистішим і найсильнішим вог­нем святости. В такому світлі смішно спорити про українство втіленого духа народу.481Але були дивовижні спроби зробити зі Сковороди росій­ського філософа. На пам'ятку цих жалюгідних зазіхань треба і з цим питанням скінчити на вступі.Мова Сковороди — це мова українських учених 18-го сто­ліття. Якби Сковорода писав по-грецьки або по-латині, то був би теж українським, а не латинським філософом, бо немає ані „латинського" народу, ані „староцерковного". У віршах мо­ва Сковороди наближається до народної і в цьому напрямі Ско­ворода є передвісником Котляревського.Шевченко писав навіть по-російськи. Писав про україн­ські справи, або в інтересі української справи, щоб і на Росію впливати українським духом правди і волі. І в цьому основна різниця між Шевченком і Гоголем (який до речі не втік від свого призначення). Цей факт ані крихітки не змінює укра­їнства Шевченка. Тим більше смішні були би спроби зробити російським філософом Сковороду на основі його мови. Яка ж інша могла би бути до цього основа, коли він на словах не раз заявляє про свою любов до своєї батьківщини, а на ділах скла­дає своєму народові жертву цілопалення.І саме ця жертва цілопалення зложена із свого життя— це найбільш знаменна признака втілення духа народу.Великий, ясний вогонь саможертви і темінь егоїстичного засліплення, високі, незрушимі скелі моральної непохитності духа Сковороди серед сонного моря духової летаргії і найглиб­шого морального упадку народу. хТреба тверезості і відваги, щоб поглянути на саме дно іс­торії народу в добу його великої руїни.Як можна знищити нарід морально? У чому сутність йо­го розкладу?Вороги українського народу втілені в російських деспо­тів поступають з українським народом так, якби вони прекрас­но знали закони його розвитку і упадку.Не місце тут на роздумування про сутність народу. Але для зрозуміння діяльності Сковороди як пробудника духового життя треба виразно ствердити ось що:Нарід — це не тільки група людей об'єднана спільністю матеріяльних інтересів. Нарід — це не банда розбишак, нарід— це не трест продуцентів нафти, ані не професійна спілка фер­мерів, ані навіть не спілка, яка ці всі спілки об'єднувала б ра­зом.Говорять часом про духовну єдність народу. Але розу­міють її так, що вона випливає і служить саме матеріяльним інтересам, ширше або вужче обнятим. Правда Сократа про те, що він не живе на те, щоб їсти, але їсть на те, щоб жити, має своє примінення теж у відношенні до народу.Словом, існує матеріялістичне розуміння народу, хоч стрічаємо його також на сторінках філософів, що вважають свої системи ідеалістичними.Новочасна спілка бандитів, для кращого просперування своїх інтересів могла би сотворити ще власну ідеологію, систе­му теоретичних знань, словом, дати ідейний вираз своїй єднос­ті. Це була б „свідома" — або „ідейна" — спілка бандитів. Чи вона була би народом? Якщо ні, то чим різниться нарід від спілки бандитів?Стрічаємося з проблемою духового чинника в житті на­роду. По різному розуміли його народи і їх філософи і різно виглядала їх історія.Можна боронити твердження, що кожна спілка банди­тів в даний спосіб розуміє і знає про свою „духову" єдність, бо інакше вона не існувала би як спілка.А чи може існувати нарід без усвідомлення собі своєї духової єдності?Історію народу визначує насиченість і ясність усвідом­лення своєї духової єдності, як теж воля здійснювання завдан­ня визначеного цією єдністю. „Єдність" банди розбишак, або нафтового тресту можна знищити, розбивши єдність її інтере­сів, обіцяючи тій чи іншій групі кращі зиски в іншій банді чи в іншому картелі.Коли б нарід зрозумів свою єдність як єдність матеріяль-них інтересів і свою волю розумів саме як можливість наживи (нарешті повний жолоб!), тоді тривало існує небезпека, що та­кий чи інший ворог зможе протиставити інтереси одної групи інтересам інших груп і в цей спосіб розбити його єдність. Що більше, в історії стрічаємо приклади, що невдоволена група, засліплена тісним груповим інтересом, накликує ворога на власну країну (напр., українські бояри самі кличуть татар і під­даються їм у неволю).На цій засаді спирається історичний факт нищення Ук­раїни російськими деспотами. Римська засада: „Розділюй і па-483нуй!" — звучить для російських деспотів: „Розділюй і вини­щуй!"Нацькувати одну групу на другу, розбехтати амбіції до дворянства, роздаровувати дворянство верхушці, позволити їй закріпачувати інших козаків і селян, викликувати взаїмну не­нависть і донощицтво, а рівночасно винищувати фізично здо­рове ядро козацтва. Ось напрямні лінії морального розкладу народу. Це будуть напрямні політики російських деспотів.Зрадливу їдь принади царських ласк, достоїнств, грамот, земських маєтностей защіплюється зараз при зустрічі з ко­зацьким питанням. Коли вже риба почала ловитися на гачок, улаштовується лови сіткою. Широко відкривається двері до дворянського стану для основної маси козацьких старшин. Лов­ляться грубі, козацькі оселедці. їм дозволяється закріпачувати селян, щоб тим сильніше закріпостити цілий нарід. Тоді різ­ними способами легко вже винищити основне, здорове ядро козацтва.Царські деспоти поставили ставку на дворянство. Біль­шовицькі сатрапи подібними методами роз'єднання і винищу­вання повторили ту саму політику, роздмухуючи сліпі сили не­нависті селянства і робітництва. „Визволивши" селян, забрали­ся до винищування їх самих, основного, здорового ядра народу. Після знищення козацтва як суспільної верстви був це даль­ший, історичний етап нищення українського народу.Треба ствердити, що ця політика царату вдається. Царі приєднують на свій бік і підчиняють собі як лояльних дворян більшість провідної верстви українського козацтва. Закріпощують.позволяючи закріпощувати.Вдається!І це є те страшне слово. Тут треба відваги і тверезості. Що значить це слово: „вдається"? Моральна руїна не була на­слідком політики царату, але була її передумовою, її основою, ггідложжям і матерією. Моральна руїна не була наслідком за-кріпощення України царатом, але причиною її поневолення.Груба риба козацьких старшин зачала клювати затроєне м'ясо дворянських ласк, почестей, наживи, маєтків, блеску і влади (над кріпаками!). М'ясо можна їсти і в єгипетській нево­лі. Чи ви боролися за м'ясо? Чи за фальшивий блиск дворян­ства? Були такі, що змінювали свої козацькі прізвища на дво­рянські. Були такі, що шукали собі дворянських предків і ви­думували генеалогічні дерева. А далі зачали стидатися зв'язків з народом. Були й такі.Яка це страшна руїна моральна!Були й такі, що до кінця — тобто до мученицької смерті, заслання чи" прогнання несли високо незаплямований прапор козацької і народньої чести. Були такі, що рятують цю честь перед історією. З їхніх духів встають правдиві представники духової єдності народу.Але вислід історії є зумовлений сумою духової сили на­роду. Як воно було з усвідомленням духової єдності? Що ду­мали ті козаки, які пхалися в дворянство? Чи були вони свідо-" мі великих історичних призначень заключених в ідеї святого, вільного лицарського ордену козаків.Спитаймо самих козаків. Самійло Величко, представник козацької традиції, в передмові до свого літопису бачить при­чину упадку України перш за все в тому, що після Хмельнич­чини наперед між знатними, а пізніше й між посполитими ко­заками настали гнів, незгода, жадоба влади, роздвоєння, зрада, зависть, ворожнечі, міжусобиці з кровопролиттям і всякі їм подібні лиха й гидкі речі; це все й ворожі напади з усіх боків на Україну спричинили — на думку Величка — її руїну.Так думав Величко, що дуже близько стояв до козацької дійсності і дуже близько стоїть — як бачимо — до... історіо­софії.Але пригляньмося самим подіям, якч кидають світло на духове обличчя 18-го століття.Своє найяскравіше оформлення, повну наявність своїх цілей і метод досягає царська політика за Петра 1-го.Ось лист його міністра Голіцина:„Задля нашої безпеки на Україні треба насамперед посі­яти незгоду між полковниками й гетьманом. Не треба викону­вати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої власті як Мазепа, то надіюсь, буде приходити з до­носами. При цім не треба поводитися з донощиками суворо; якщо двоє прийдуть із брехливим доносом, але, коли обійтися з ними ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман з старшиною будуть боятися. Як раніш я до Вас напи­сав, так і тепер кажу: треба, щоб в усіх полках були полков­ники незгідні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковника­ми не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті".усвідомленому і розвиненому світогляді. Треба буде ще про­довжувача її „великого" діла. Треба буде ще Сталіна.)Не забудьмо цього. Розкладова сила царів в усіх злих силах людської душі. Розкладова сила Катерини в матеріялістичному розумінні історії. Розкладова сила царів це грубе, практично-матеріялістичне сприймання світу. Сили, на які вони спираються, це страх, ненависть, зависть, злоба, прагнення на­живи, засліплення „блиском" двору, засліплене прагнення вла­ди, їх найглибша сила — це темінь — або в мові філософії — матеріялістичний світогляд.Не забудьмо про це, коли будемо шукати абсолютного ворога Катерини 2-ої.Як був можливий її тріюмф? Покажім це на історичних фактах.Своє панування завдячує вона між іншим т.зв. „україн­ському гетьманові" Кирилові Розумовському. Щоб опатгувати царський престіл мусіла відьма скинути з престолу свого му­жа, Петра 3-го. Саме в цім ділі допомагає їй т.зв. „гетьман" Кирило Розумовський.А що, якби Катерина вийшла заміж за Розумовського? А він, коли помагав усунути мужа Катерини, може й сподівав­ся цього, що стріне його доля брата. Тоді кожний цар Росії був би козацьким гетьманом? Чи цього бажав Розумовський?Але навіщо царям марний додаток до титулу військового ватажка одного із його військ? Смішно! їм вистачить один — цар!Щоб навіть ім'я гетьмана забулося в Україні, — скаже колись Катерина.У доказ своєї вдячності цариця наказує йому... „добро­вільно" зректися „гетьманського уряду" (серед обставин, що їх згодом розглянемо). Вона ж бажає дослівно, „щоб навіть сама назва гетьмана зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд".Вона бажає, щоб навіть сама назва „гетьман" зникла. Бо міг би настати колись гетьман, що пригадав би собі козацькі традиції. Вона хотіла б — і вона це зробить! — ще більше. Во­на хотіла б і сліди після Січі заорати, — бо ідея хоч і зовсім слабого в той час Лицарського Ордену промінює і стає атрак­ційним центром навіть серед чужинців. Відомий німецький математик Ойлєр (Euler) вважав для себе честю належати до Козацького Ордену. Вона хотіла б, щоб і сліду із Січі не стало.488Що ж робить мурий Розумовський? Він слухає покірно своєї цариці і 1764 р. видає цариця маніфест, що Кирило Розу­мовський добровільно зрікся свого уряду (так, це був уряд­ник), а задля добра українського народу засновується (на но­во!) Малоросійську Колегію з генералом Петром Румянцевим начолі.Дивно лагідно розплачується цариця з Розумовський. Чи він мав рідке щастя муринів ще сорок літ брати велику пенсію і управляти величезними дарованими йому маєтками? Що біль­ше, після зруйнування Січі Розумовський дістає ще додатко­вого хабаря із поділених земель, що були власністю січового козацтва (Напр., Вяземський — в ласках — дістає 200.000 де­сятин — князівство!; Потьомкін 150.000; а Розумовський — на милий спомин колишніх ласк цариці — тільки 35.000 десятин).З таким помічником розплачуються звичайно інакше. Але він мав щастя, — чи цариця мала до нього таку велику слабість, — чи може справді Він був такий зовсім немужеськи не небезпечний і сорок літ не встрявав дослівно в ніякі гро­мадські справи і жадна іскра протесту не спалахнула в ньому проти цієї безсоромної грабежі земель козацьких?Ось вам, малороси, наука від цариці Катерини. Збагачу­ватися вам вільно, збирати землі, закрінощувати селян і коза­ків вам вільно, — але встрявати у політичні справи царату — ніколи!Такий ганебний був кінець т.зв. „гетьмана" Кирила Розумовського.Але який був його початок? За які бойові і лицарські за­слуги висунули на чоло такого славного з традицій козацтва саме такого завзятого і безстрашного лицаря... Катерини 2-ої?Отже його вибір був такою самою ганьбою, як його кі­нець.Одна цариця дала, друга забрала. Кирила Розумовського видвигнула на „гетьмана" примха, ласка чи слабість іншої цариці.Простий козак із Козельця причарував своїм чудовим голосом царівну Єлисавету. Від цього факту належиться велика слава українській пісні, співацькому хистові козаків, а головне, слава їх мужеській красі і всезаполонюючій сексуальній силі. Але що цей факт має спільного з гетьмануванням над козака­ми? Знаємо про них, що вони на свою Січ не допускали жінок489саме тому, щоб не мішати громадських і політичних справ із справами сексуальної принадливості.Не було ще в тому ніякого лиха, коли бравий співак і козак став мужем цариці. Але прй чому тут гетьманування? А отже молодшого брата цього козака відривають від його пас­тушого діла і посилають за границю на науку. Тут за кілька ро­ків він настільки лизне цієї західньої культури, що вона зможе його зіпсувати. Вісімнадцятилітнього хлопця призначує цари­ця... президентом Російської Академії Наук. Цей глум із науки залишім російським історикам. В розумінні цариці на це ста­новище надається кожний, що його стріне така ласка цариці з божої ласки.Але цього дотепного „парнішку" мають зробити гетьма­ном України.Тут стій! Тут не руш! Гетьман — це святе діло українсь­кого козацтва і любовні історії цариці тут зовсім ні при чому. Це заборонено основною заповіддю запоріжської чесноти: не мішати бабу до бойових справ козацтва.І відбуваються вибори немов на глум. Всі знають, що та­ка є воля цариці і годяться на жахливу комедію виборів єдино­го царського кандидата. (Вже були вибори під наказом царя. Але вибори Розумовського були першою комедією виборів, що нею залюбки буде відтак послуговуватися Сталін.)Ясно, що такі вибори (хоч здавалося козакам, що при­несли полегшу), скріпили тільки розкладову силу царського аб­солютизму.І ось за Катерини треба за ці вибори заплатити.Відбувається остання дія історичної драми.Козацька старшина вносить на руки Катерини громадне прохання, щоб гетьманат став династичним у роді Розумовсь­кого.Це був вершок моральної капітуляції козацьких стар­шин. До такого прохання їх ніхто ані не змушував, ані не спону­кував. Вони думали, що натякаючи на династичний принцип, знайдуть ласку і спільну мову з деспотичною царицею.Це було немов би лизунство і підлещування sua sponte розбещеній відьмі. Це була капітуляція української ідеї перед ідеєю монгольського деспотизму.— Так от що! — подумав злий дух царизму — Ви, коза­ки, поклоняєтеся перед династичним принципом! Пхаєтеся в490династію! Так навіщо вам творити нову династію? Адже маєте її готову. Ось вам наша свята, російська, самодержавна динас­тія. Пливе в нас чиста кров різних графських куховарок. Різні єгри і начальники гвардій, міцно побрязкуючи острогами, допо­магали династам у їх святій династичній роботі. Ось вам наші славні предки. Навіщо вам династичного гетьмана? Династія— це ми!Настав єдиний момент в історії, в якому російський дес­пот зміг устами відьми цинічно висказати своє прагнення.— Щоб навіть ім'я гетьмана забулося на Україні...Династичний гетьман козацький — це нісенітниця і вну­трішня суперечність, це вода і вогонь, або повне заперечення ідеї козацького гетьманства.Дивним дивом є ще українські політики, що боронять цієї суперечної в собі ідеї.Або нар, або вождь святого ордену — ось два суперечні принципи, що боряться втілені в антагонізм України і мон­гольського деспотизму.устами гозумовського, „вибраного гетьмана" України проголошено капітуляцію. Відьма тріюмфує. Зло защіплене в матерію зла видало овочі. Настав час жнив. Руйнується вко-ротці Січ. Це обильне жниво довгої боротьби. Щоб сліду не стало!Розумовський добре заслужив собі на ганьбу нужденно­го сороклітнього вмирання. Дивіться! Ваш „вибраний гетьман"— живий труп із власної волі! Чому був можливий цей тріюмф зла? Зачинаємо розуміти правдивість слів Самійла Велич ка. Погоня за виключно матерїяльними інтересами, за по­честями, за бліхтром влади і потуги, ці лиха не раз розкладали козацтво знутра, доводили до зради і до чорної ради.Чи усвідомили собі козаки, що пхалися в дворянство, де є межа їх станових інтересів і інтересів цілого народу?Чи сила їх свідомості була досить велика, щоб витрима­ти вогневу пробу зустрічі з монгольським деспотизмом?Вдалося! Страшне слово! Вдалося порізнити станові ін­тереси, вдалося заграти на низьких струнах прагнення майна, страху, злоби, зависті, жаги почестей, влади і достоїнств і та­ким чином довести до заперечення духового ідеалу козацтва.Яка на це рада? Що повинен зробити дух народу? Де є противник Катерини?491Він мусить відродити нарід духово, пробудити його. Во­рог Катерини буде боротися із грубим, матеріялістичним світо­сприйманням. Буде вчити про оманність і брехливість матерія-лістичиих ідеалів майна, засліпленого прагнення влади чи пого­ні за почестями.Його дух мусить бути чистий навіть від хіні якогонебудь лиха, що розкладало душу народу.Він вродиться в козацькому роді, бо цс найздоровіша і найсильніша духова верства народу, але він не буде ніяким ко­зацьким достойником, бо ця твердиня вже була втрачена.Він буде пробудником народу. Від нього зачнеться його справжнє, духове відродження.Історичним противником Катерини 2-ої, втіленням духа народу в добу його найбільшої руїни буде ясна, продуховлена постать пророка і філософа.З черги пригляньмося іншим верствам народу. Здавалося б, що може в духовенстві знайдемо якусь під­ставу чи грунт для духового відродження народу. Пригляньмося дещо духовенству.Після смерти одного єпископа (що з ним стрінувся в житті Сковорода), залишилися ось які предмети: багато золо­тих та срібних грошей, багато виробів із золота та срібла, ка­рета й коні, велика кількість одягу і непочатої матерії в шту­ках, в льоху під церквою бочки з закордонними винами, на­ливками (як вишнівка, дулівка, яблунівка), 4 бочки горілки (простої, доброї й найкращої), барила горілки в коморі, 53 пляшки різної горілки з ярликами, де зазначено було сорти, в льохах штофи з простою й солодкою горілкою ратафією й у крайній келії до церкви в шафі пляшки розхожої, кардамової, соснової, солодкої горілки, запаси чаю, цукру, цукерок, заядок, коріння та приправ, в льодовнику запаси пісного й скоромного, — осетрини, білужини, білорибиці, чабака, щук, коропів, сви­нячого сала, шинки 21 окорок, гусячих повтів, скоромного та пісного масла, 2 бочки лимонного соку, 3 барила пива.*Очевидно треба поглянути на цей список очима 18-го стол. Видно, що тоді цими духовними напитками підтримувала духовна верства відповідний для спасення власної душі духов­ний настрій.*А,С, Лебедев. Белгородские єпископі стор.140492Сам життєпис Сковороди дає нам багатий матеріял до характеристики духового обличчя тодішнього духовенства.Ось один чернець з доручення єпископа обіцює Сково­роді велику кар'єру, достоїнства, почесті й становище, славу і достатки, взагалі щасливе життя, дружньо, щиросердечно на­мовляючи його вступити до чернечого стану.— Хіба ви бажаєте, — відповів Сковорода — щоб я по­більшив число фарисеїв? їжте ласо, пийте солодко, одягайтесь м'яко і ченцюйте.Дуже цікаве світло кидають на духовенство конфлікти зі Сковородою.Ворога Сковороди зачали розповсюджувати вістки, бу­цім то він вороже ставиться до уживання вина і м'яса. Ось тут— здавалося ченцям — їх життєві інтереси загрожені в самій основі. Такої страшної єресі годі дарувати ворогові христия­нізму. Вино і м'ясо — ось догма, за якої ненарушимість бояли­ся ченці. Поведено наступ на єретика. Обвинувачено його в маніхействі. Для скріплення атаки твердили ще, що Сковорода засуджує самі по собі золоті, срібні і коштовні речі і інші дари божі, — а це відоме богохульство. Золото, срібло, вино і м'ясо— ось їх догма. Сковорода мусів прилюдно вияснювати, Сково­рода мусів прилюдно виправдуватись.Ясно, що від цієї верстви не тільки духовного відроджен­ня, а взагалі нічого доброго не можна було ждати.Але чейже не всі монастирі були розложені сибаритизмом, п'янством, чи навіть розпустою.Напевно не всі. Були такі монастирі, що в них кінчили свій вік славні і чесні запорожці, компанійці, а навіть козацька старшина. Були такі монастирі, що підтримували гайдамаків. З-під одного з таких монастирів вирушить, як відомо, Максим Залізняк. Були такі монастирі, що в них Сковорода знайшов би опору, підмогу, а навіть тверду підставу для заснування но­вого руху. Але в тому проявляється сутність Сковороди, що він не є ніяким реформатором християнізму, ані основником якої небуть секти.В житті Сковороди аж надто багато фактів про принци-піяльно негативне відношення Сковороди до християнського духовенства.Його намовляли стати окрасою і стовпом славної і свя­тої Печерської Лаври. Сковорода відповів принципово:493— Я стовпотворіння собою умножити не хочу, досить і вас стовпів неотесаних в церкві божій.І далі виголошує Сковорода принципову тираду протиризи.Відношення Сковороди до християнізму дасться зрозу­міти повністю тільки у світлі його власної філософії. Зовнішній факт наявного зіпсуття церковних осередків християнізму в до­бі Сковороди ще не пояснює його принципово негативного від­ношення до них. Тут твори Сковороди пояснюють його життє­пис, а навіть історичне тло, а не навпаки. Буде про це мова при розгляді життєпису і творів.Тут слід ствердити тільки, що духові народу мусіло бути затісно в сферах духовенства, у світі закостенілих догм і форм. Даремна і зайва річ сподіватись відсіль відродження народу. Тут слід ствердити тільки, що причиною негативного відно­шення Сковороди до всіх спроб приєднати його до християн­ського духовенства були глибокі, принципові розходження ве­ликого народнього філософа з християнською церквою.Селянство 18-го стол. могло спромогтися тільки на сти­хійні вибухи гніву й бунту, які були лиш далеким відгомоном всенародніх повстань очолюваних козацтвом. Селянство 18-го стол. не змогло спромогтися на витворення із себе провідника народу. Це сталося можливим щолиш у 19-му стол. Але не за­буваймо, і підкреслім цю обставину, що Шевченко, а зокрема його визволення, його ріст, його перші літературні кроки були можливі (щоб проявитися назовні) тільки тому, що існували наявні і підземні ліберально-поступові течії в українському і російському народі. Цей рух був наслідком духового пробу­дження, що доконалося під кінець 18-го і па початку 19-го сто­літь.Подвижником цього духового пробудження був саме Сковорода. І навіть у цьому зовнішньому змислі Сковорода під­готовив грунт для Шевченка.***Пестру мозаїку картин, що складаються на духовий об­раз епохи, дав нам сам Сковорода у вірші, що стався народною піснею: „Всякому городу нрав і права".В погоні за чинами витирає Петро угли у панських пе­редпокоях, Федько купець ошукує при аршині, цей будує дім на нову моду, той жене за грішми і позичкою, цей стягає грун-494ти, той худобу, цей собак на ловлю, у того дома гуде як у корч­мі, цьому в голові любовні дурощі, а той пише брехливий пане­гірик, цей молиться до тузів у картах, а той біжить до суду як на свадьбу, студентам голова тріщить від диспути, і т.д. і т.д. ...І тільки Сковорода думає про справи вічні. І тільки той не боїться смерти, плює на гостру сталь її коси, в кого совість чиста як хрусталь.„Гетьман", що дворянствував собі у Глухові, — це сум­ний образ упадку лицарського духа козаків.В глухому глухові бездуховості спала вся квітуча і буйна Україна в твердому, летаргічному сні. Відсутність духового життя — дарма, що розквітала культура і наука — означала таку ж відсутність життя політичного.Пробудження до духового життя було основною перед­умовою відродження України.Зачинаємо розуміти, чому дух народу прибирає в таких умовинах постать мандрівного філософа...Не може храм постати із нічого, — Потрібно цегли, цементу і рук. Так, і культури соняшна дорога Є мощена із творів і наук.

І кожен твір — це скарб святий народу Його життя свічадо і душа. Тому я бачу щастя зірка сходить У повістях, симофніях, віршах.

Хто ти, якщо не маєш ти культури, Не твориш скарбів врізьблених в роки? Народ творити мусить духу мури, А не рости, як сонні огірки.

Тому стрічаю я, як перемогу. Прекрасний твір, який зродився в нас, Бо до прекрасного мостити скрізь дорогу Всі мусимо, а не один Тарас.3. 3.63

ЕТИЧНІ, СОЦІОЛОГІЧНІ І ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ (Ідеолої ічно-фідософські дослідження)Дотеперішнє, дуже недокладне, вивчення філософії Ско­вороди довело до жалюгідних викривлень його поглядів і до не­правильної оцінки його значення в історії української духовости і літератури. Що ж говорити про пересічного інтелігента! Він, звичайно, має уявлення про твори Сковороди як про якісь пасивістичні, аскетичні, відірвані від життя концепції, від яких треба тікати скільки змоги далі.Тим часом погляди Сковороди не тільки випередили на добрих два століття розвиток української духовости, не тільки витримують огненну пробу історії, але й із гідністю репрезен­тують глибокі етичні цінності українського світовідчування і світогляду.Пожвавлені трохи в останніх десятиліттях досліди над творчістю Сковороди щораз виразніше виявляють правду, що саме Сковорода був духовим батьком і творцем українського на­ціонального відродження.Проф. Д. Чижевський у низці своїх праць про Сковороду стверджує, що Сковорода стоїть у центрі української духо­вости.Дмитро Донцов у своїй творчості щораз частіше цитує Сковороду і щораз ясніше підкреслює, що у творах Сковороди є міцна основа для традиційних цінностей українського націо­нального світогляду.На ділі: Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Костомарів, Куліш, Шевченко були учнями Сковороди. Шевченко про це заявляє у своїх творах. Це все творці українського відрод­ження, пробудники української нації.Сковорода був пробудником пробудників. Отже, відрод­ження і пробудження української нації в новій добі насправді починається від Григорія Сковороди.Сковорода знав і добре усвідомлював собі таку свою ро­лю в історії. Не один раз, прямо чи посередньо, він про це заяв­ляє у своїх творах.Він сам визначає свою ролю і своє завдання, буцімто він496Камінь до гострення, — оселок, — що, хоч сам не ріже, а проте, вигострює безліч ножів і мечів до бою. Читаймо його байку на цю тему.Оселок і ніжНіж говорив із оселком:— "Звичайно, ти нас, брате, не любиш, що не хочеш вступити в наш стан і бути ножем.— „Якщо б я гострити не годився, — відповів камінь До гострення, — я не відрікся б піти за вашою радою і за вашим станом. А тепер тим самим вас люблю, що не хочу бути вами. І дійсно, ставши ножем, я ніколи стільки один не переріжу, скільки всі ті ножі і мечі, що їх я усе моє життя перегострюю. А до того тепер дуже рідкі каміння до гострення.Значення:Родяться і такі, що не бажають ні військової служби, ні подружжя, щоб тим свобідніше заохочувати інших до розумної чесноти, без якої всякий стан був недійсний.Сковорода був тим рідким каменем до загострення. Він вигострював характер, розум і думку цілого покоління борців на те, щоб вигострені мечі їх ідей, творів і чину довершили цього величного чуда в історії, що зветься Відродженням На­ції."Світ спить, простягнувшися, глибоким, непробудним сном, а наставники, що пасуть Воїна Божого, не тільки не про­буджують його, а ще й до сну заколисують: — "Спи, не бійся, місце безпечне, чого лякатися".Із глибокого, непробудного маразму і летаргу української нації у другій половині XVIII-ro століття пробуджує її Сковоро­да до нового життя на висоті духово-ідейного усвідомлення її сутності. Цей процес здійснюється перш за все в самих творах і діяльності Сковороди, далі — у творах і чинах його наступни­ків і чекає свого завершення аж по сьогоднішні дні.Сковорода був уродженим педагогом. Єдине звання, яке він виконував у житті, яке любив і для якого жив. Але його вчення, що на цілі століття випереджувало його сучасників, не­минуче доводило до конфлікту із шкільною владою ( той час це були переважно єпископи), і Сковорода, або сам мусів поки­нути, або його викидали зі школи. В усіх тих пробах Сковоро­да виявив незвичайну мужність і непохитність. Згідно із своїм ученням, він радше віддав би своє життя, ніж перестав би слу­жити Правді.497Зокрема зазнав Сковорода значних перешкод у застосу­ванні основної методи в його навчанні, що грунтувалась на без­посередньому та індивідуальному контакті з учнями, у частих розмовах із ними. У тих розмовах Сковорода міг дати своїм уч­ням найбільше, установлюючи разом із ними, — на основі їх звірень, обсервації їх характеру і здібностей, — їх життєві ідеа­ли, спрямовувати їх на найбільше властивий шлях для їхнього розвитку.Але такі розмови з учнями вважалися нижчими гідности вчителя, і їх забороняли як учителеві, так і його учневі. Маю на увазі його учня Ковалинського, того, що на все життя залишив­ся вдячним і вірним Сковороді та зберіг для майбутніх поколінь основну частину його творів. Ковалинський залишив нам єди­ний достовірний життєпис свого вчителя.Сковорода мусів покидати школу за школою і посаду за посадою. І врешті, вільний як степовий орел, ширяє по просто­рах України, навчає і виховує цілий народ. Залишає спадщину, якої велич і значення починаємо собі усвідомлювати. На його творах виховувалися цілі покоління провідних умів і, без сумні­ву, будуть виховуватися далі.Це, отже, Великий Учитель цілої нації, один із тих, що творять її історію.Питанням етики, соціології і педагогіки присвячує Сково­рода багато місця у своїх творах, пише навіть окремі трактати. Це: "Душевний мир", "Азбука світу". "Благодарний Еродій" і "Убогий жайворонок". Свої погляди популяризує в байках і нам доведеться часто наводити деякі з них. А тому, що твори Сковороди недоступні у краю, так і на еміграції, нам доведеть­ся подавати довші цитати також із них, щоб по змозі вичерпно дозволити говорити самому Сковороді. Усі цитати наводжу в моєму перекладі сучасною українською мовою.Соціологічних і педагогічних поглядів Сковороди не мож­на, очевидно, досліджувати відірвано від цілости його філософ­ської системи. У цьому напрямі ця праця базується на моїй сту­дії п. з. "Лицар Святої Борні — Григорій Сковорода", написа­ній у 1941-1943 роках.Беручи під увагу характер цієї праці, нам доведеться поча­ти від деяких загальних стверджень про педагогіку, у світлі яких ясніше зрозуміємо і оцінимо вклад ідей Сковороди до розв'язки питання української національної педагогіки.Педагогіка ніколи не була наукою незалежною чи само­стійною. Вона завжди спиралася і була нерозривно зв'язана з498обов'язковими нормами соціології, релігії і світогляду даної на­ції в даній епосі..Коли-небудь і де-небудь учитель, чи виховник, виховував дитину, він усе мав перед очима якийсь визначений, ідеальний образ чи зразок, до якого хотів довести свого учня чи вихован­ця.Цей взір чи ідеал є дороговказом і для учителя і для шко­ли. Завданням педагога було довести дитину до певного стан­дарту поведінки, якостей характеру, світогляду, думання і знан­ня. Цей стандарт був різний в різних епохах, місцях, племенах чи націях. Для виховника цей стандарт був даний і означений чи то визначеним завданням виховання, чи то загальнозобов'язую-чими і прийнятими нормами цінностей даного середовища.Ця нормативна основа виховного ідеалу витворюється по­за школою. Кожночасні норми цінностей є витвором і вислі-дом історичного розвитку групи чи нації.Це, популярно, окреслюється батьками як факт, чи ба­жання, щоб дитину виховати "в такому-то дусі". Цей "дух ви­ховання" — це збір тих норм цінностей, що їх батьки, чи шир­ше середовище, уважають зобов'язуючими і дійсними для себе. Звідси теж змагання груп „за душу дитини". В житті сучасних націй ці виховні норми цінностей не встановлюються індивіду­ально батьками, а загально-національною чи державною устано­вою, що її звуть кураторією, яка накреслює програму і методи виховання і навчання. Але й ці куратори, чи виховні комітети, роблять це у згоді із зобов'язуючим стандартом життя чи уяв­ленням, якою-то сьогодні повинна бути людина, громадянин чи член національної спільноти. їхнє уявлення про те, чим є люди­на і чим повинна вона бути, с також залежне від ступня загаль­ного розвитку. Очевидно, воно було різне в різних часах, місцях і расах.Підкреслюю: для педагога ці норми цінностей є дорого­вказом і саме це маю на увазі, коли тверджу, що педагогіка ні­коли не була незалежною, а все була зв'язана з релігією, ети­кою, соціологією, чи загально кажучи ідеологією даної групи чи суспільности.Інакше виховували свою молодь старовинні германські племена, інакше племена брагманів у далекій Індії, навчаючи їх філософських текстів від 8-го року життя; інакше у Спарті, інакше серед племен Центральної Африки. Історія і антрополо­гія дає нам у цьому напрямі пребагатий порівняльний матеріял.Дитина Полінезійських островів мала б наслідувати по­ведінку, звичаї і думки "великого чоловіка" у племені, щоб ста­499ти таким як "він". Це, отже, навчання через наслідування жи­вого зразка, прийнятого серед племени, як "великого".Ця метода не така далека від середньовічного звичаю ви­силати юнака чи молодця на двір або замок короля, чи феодаль­ного зверхника, або рівного собі лицаря на те, щоб кандидат на майбутнього лицаря навчився звичаїв, поведінки, законів, а та­кож людських ідеалів, себто тих норм вартостей, що зобов'язува­ли в тодішньому суспільстві. На великих дворах чи замках бу­ло щось на подобу окремих кляс для того роду виховання, чи теж воєнно-лицарського вишколу, відповідно до лицарських ступнів, чи ранґ. Метода мас дещо спільного, але як же різни­лися ідеали особовости. Ці ідеали змінюються разом із нормами цінностей в окремих добах і расах. Історія виховання є нероз­ривною в пов'язанні з історією суспільно-національних спільнот в окремих добах чи циклах людської культури.А разом із появою нових суспільних чи національних ідеа­лів появляється, звичайно, і нова педагогіка. Клясичними прик­ладами є тут Платон, або Руссо. Поруч із системою і програмою нової, майбутньої суспільносте, Платон розвиває цілу систему педагогіки. Що більше, нова педагогіка мала б бути основою для нової системи. Платон не відповідає на питання, як почати нову педагогіку в рамках старої суспільносте, а за таку спробу Сократ заплатив смертю. Але ж він, — Безсмертний Сократ, вихо­вав Божественного Платона.Отже, у тих моментах історії, коли назріває, чи назріла вже зміна суспільно-національного ладу, тоді разом із нею на­зрівають зміни в системі виховання.Стає зрозумілим, чому в ученні Сковороди його педаго­гічні погляди нерозривно зв'язані з його вченням етики і соціо-' логії, а навіть есхатології. Тому, слідкуючи за педагогічними вченнями Сковороди, нам доведеться розглядати їх разом з його етикою і соціологією, бо ж тільки в цьому нерозривному комплексі можна їх зрозуміти, вивчити і оцінити.Сковорода належить до того типу мислителів і педагогів, що творять нову соціологічну систему, і саме в тому його істо­рична велич.Питання про ролю норм цінностей у психології людини, в її житті, в її основній функції, як члена національно-державної спільноти, доведеться розглядати в інших моїх працях. Однак, уже на основі сказаного, повинно бути ясним питання націо­нальної педагогіки.Устійнити засади національної педагогіки можна тільки на основі встановлення чи віднайдення через самоусвідомлення.500ідеального образу українця як людини і як члена нації. Якщо в нас с такий окремий від інших національностей ідеал українця, тоді можемо говорити про національну педагогіку. Якщо його немає, тоді доводиться нам шукати того чужого ідеалу, який ми хотіли б наслідувати чи прийняти як свій. Якщо не погодимося на один чужий зразок, тоді, очевидно, буде їх стільки, скільки напрямів чи систем є в різних чужих зразках.Тут напрошується порівняння із зразками англійськими. Українська дитина на еміграції виставлена на впливи і дію анг­лійської школи, якої національним завданням є навчити моло­дих англійців англійського способу життя через установлення певних зразків і стандартів поведінки, звичаїв і світогляду.Чи, отже, українська дитина на терені Англії буде в по­стійному, може трагічному конфлікті між двома системами ду­мання і норм вартостей? На щастя, цей конфлікт не трагічний, поскільки поза національним забарвленням виховних ідеалів єв­ропейських націй доводиться говорити про загальну історично-розвоєву спільноту європейських націй, чи, точніше, європей­ського історичного циклю. В рамах цього циклю ідеали поодино­ких націй не завжди і,не обов'язково є протилежні, а часто ви­являють багато спільних прикмет. Крім того саме англійський виховний ідеал дозволяє, а подекуди навіть плекає, досить ши­рокий діяпазон індивідуальних різниць і індивідуальної свобо­ди в певних широких межах.Але ж ми не розв'язуємо питання української національ­ної педагогіки з вузько-утилітарного погляду еміграції. Ми ста­вимо її у площині дійсності! Української Держави. Це сьогодні площина головним чином теоретична.Наскільки і як здійснені постуляти національної педаго­гіки на чужині, це знову ж питання, що вимагає окремих праць. Сьогодні стає перед нами одне питання:Чи Сковорода може нам допомогти у самоусвідомленні нашого національного ідеалу і національного світогляду?Очевидно, так! Саме в тому є провідна рол я в історії вели­ких духових мужів нації, що в їх свідомості здійснюється са­моусвідомлення істоти своєї нації, як органічної метафізичної Цілости.Саме із цією метою я й піднявся вивчити філософію Ско­вороди.Спробуймо, отже, з'ясувати вчення Сковороди і висуну­ти на їх основі деякі постуляти.Сковорода рішуче боронить принцип вроджених здіб­ностей, таланту і, вслід за тим, вродженої праці.501Він наводить приклади різноманітних проявів замилу­вань і здібностей у ранній молодості хлопця. Сьогоднішнє знан­ня про великих людей підтверджує цей погляд. Знаємо, що та­лант і вдача Сковороди і Шевченка проявилися вже в ранній їх молодості і, щобільше, саме їх наочні таланти промощують їм шлях у житті із сільських закутин на вершини тодішньої суспільности. Знаємо також із численних прикладів, "що музичні здібності бувають не тільки вроджені, але, вони, звичайно, саме найшвидше і найвиразніше проявляються. Історія музики знає шестилітніх концертантів, а навіть диригентів. Рано проявле­ний музичний талант Сковороди з рівночасно проявленою ре­лігійною тонацією його вдачі є ще одним підтвердженням цієї правди.Цей вроджений талант — за вченням Сковороди — це утаєна іскра Божа в людині, це Божественний первень її душі, це сам Бог.Цитуємо Сковороду:"Коли трилітній хлопець із самовільного заслухання пе­реймає Божественні пісні, любить заглядати у священні книги, переглядати листки, приглядатися до картин таємних образів, до буков, — то чи не є це виявом таємної'іскри природи, що родить і кличе його до богословського звання?" ("Благодарний Еродій", 640).Треба думати, що цей образ — це автобіографічний еле­мент, який слід уважати як доповнення згідної із цим образом характеристики поданої Ковалинським. Ковалинський виразно згадує, що талант до богослов'я проявився у Сковороди вже в ранній його молодості.Було б грубим спрощенням розуміти це вчення тільки в сенсі "природної вроджености таланту" у сучасному розумінні цього слова. В розумінні Сковороди ця Таємна Сила, що поро­джує і проявляє в людині Талант — це жива, Божественна іск­ра і сам Бог.Наведімо відповідні цитати самого Сковороди: "Ця Божественна сила в чоловіці, що пробуджує в ньому нахил до звання, називалася у старовинних єгиптян "Ізіс", у греків "Атхена", у римлян "Мінерва", себто — "Натура". При­рода називалася також "Ґеніос", "Геніюс", Ангел Природи нази­вався теж "Тхеос" — "Бог" ("Азбука світу", 329).Згідність із Природою, з Богом, чи Мінервою — це в Ско­вороди те саме, що згідність з основною силою свого мораль­ного призначення. Людина з Мінервою — це людина з талантом,502наділена іскрою Божою, навантажена важливим призначенням.Сковорода у своєму житті часто говорив про голос Мі-нерви. Це призначення веде людину, немов за руку, але ж похо­дить воно — ця сила, чи цей голос, — із глибини власної душі людини.Бути щасливим — це пізнати свою "Природу" і йти за її голосом. Ця "Природа" є утаєною і основною пружиною наших діл. Вона пробуджує талант, запалює до діла і робить працю со­лодкою. ("Азбука світу", 324).Основні завдання учителя і лікаря розуміє Сковорода осьтак:"Учитель і лікар не є учителем і лікарем, а тільки служи­телем Природи, єдиної справжньої лікарки і вчительки" ("Бла-годарний Еродій", 464).На думку Сковороди, яблуні не треба вчити родити яб­лука; уже сама Природа навчила її цього. Треба тільки відгоро­дити її від свиней, очистити від гусениць тощо. ("Благодарний Еродій", 464).Одне основне завдання педагога — це розвинути і пле­кати, — так як садівник плекає яблуньку, — притаєні, вродже­ні здібності, що бажають проявитися назовні.Педагог мав би, отже, пізнати і докладно вивчити най­кращу сторінку характеру і здібностей дитини, її найкращу можливість розвитку і, вслід за тим, цей талант плекати, розви­вати та довести його на найвищі можливі для даної одиниці ви­соти розвитку.Яке високе, яке відповідальне завдання! Виховник мав би знайти і оцінити можливість розвитку дитини і його напрям ще перед тим, поки вона сама дозріла до свідомого вибору свого звання.Цей принцип установлює виховання індивідуальне, чи гру­пове, по лінії спеціялізації таланту і придатносте до майбутньо­го звання, себто до виконування певної праці.Це звання мусить відповідати здібностям і характерові людини, і тільки тоді вона може бути вповні щасливою.Збирання меду, солодше для бджіл від самого меду, хоч здається декому важкою працею. З якою радістю гонить за зай­цем швидкий собака ("Азбука світу", 327).Принцип вродженої праці притаманний усьому світові. Черепаха не буде літати так, як орел. Даремна річ учити чере­пах літати. Вона може тільки розбити свою шкаралупу.Кожний є тим, чиє серце в нім. У кого свиняче серце, той свиня. У кого левине, той лев.503Суспільні нещастя постають із того, що люди беруться не за своє діло. Воєнну чоту веде часто той, кому треба сидіти в оркестрі. ("Азбука світу", 327).Смішно, коли вовк грає на сопілці. Смішно, коли ведмідь танцює. Але коли вовк став уже пастухом, ведмідь монахом, а лошак радником, — це вже не жарти, а біда. („Азбука світу", 334).Великі суспільні нещастя постають із того, що люди бе­руться виконувати звання у погоні за грішми.Виконування звання незгідно з Природою веде до внут­рішнього неспокою, нудьги, а в крайніх формах — до самогуб­ства."Краще бути природним котом, ніж левом із ослячою природою" ("Азбука світу", 340).Отже, в нехтуванні принципу вродженої праці Сковоро­да вважає основну причину всіх суспільних нещасть. Усунення причини цього нещастя, тобто послідовне застосування в сус­пільності принципу праці за внутрішнім покликанням і придат­ністю характеру, Сковорода вважає за основу основ побудови щасливої суспільности.Зайва річ говорити, що здійснення цього принципу вима­гало б докорінної зміни цілої суспільної структури.Сковорода знає, що встановлює нову азбуку світу, і так називає свій твір на цю тему: "Азбука світу".Тут бачимо нерозривний зв'язок педагогіки Сковороди із постанням нового суспільства.Свою візію нової суспільности Сковорода втілює в такий образ і символ:"Бог подібний до багатої фонтанни, що наповняє різні по­судини по їх містимості. Над фонтанною напис: "Нерівна всім рівність"! Ллються із різних трубок різні струмені в різні по­судини, що стоять довкруги фонтанни. Менша посудина має менше, але рівна з більшою тим, що вона однаково повна. І що дурніше, як рівна рівність, яку дурні надаремно намагаються завести на світі. Яке глупе все те, що супротивне блаженній При­роді" ("Азбука світу", 340-341).Кожна людина має право на щастя. Вона має бути „пов­на Щастя" і в тому щасті, у його повноті, — у повноті життєвого вдоволення і розвитку своїх сил і здібностей, — вона рівна всім іншим. У тому щасті, — в його всенаціональній чи всесуспільній спільноті, — люди є рівні. Але вони так, як різні посудини мають різну поємність, глибину і містимість. Вони мають інші завдання, іншу відповідальність, іншу працю. Вони так само504щасливі, як і... горнятка меншого розміру. Спробу зрівняти лю­дей якимось механічним принципом рівної рівности Сковорода відкидає як безглузду.В цьому місці він виразно полемізує з передвісниками французької революції і, — як бачимо — випереджує ціле люд­ство на два століття. /"Дураки надаремне намагаються завести на світі рівну рівність". Скільки мільйонів людей померло при цій спробі про­вести "зрівнялівку", із якою, врешті, мусіли не лише французи, але й большевики покінчити. Однак міркування на цю тему переходять намічені завдання цієї праці.Я хочу тільки вказати на факт, що етичні і соціологічні правди, з'ясовані Сковородою, можуть і повинні стати основою для нових соціологічних концепцій.Більше як півтора століття після смерти великого філосо­фа, а ще не світає у свідомості народу, що такі глибокі, світо-творчі правди містяться у творах нашого національного генія.Сковорода не відповідає на питання, як ця нова суспільна структура мала б бути здійснена. Він установлює тільки основ­ний її принцип і ясно вказує причину всього дотеперішнього ли­ха.Для зрозуміння наведеного образу Сковороди, слід ще раз підкреслити, що вжите ним поняття «згідність із природою», зовсім не означає зовнішнього, видимого світу природи у сенсі матеріялізму, чи навіть пантеїзму (як Деус сіве Натура). „Природа" для Сковороди — це метафізична основа буття, — це Божественна Сутність, утаєна і притаманна зовнішньому, видимому світові і всякій живій істоті. Це творчий і активний принцип як Основа Видимого Світу.Напрошується порівняння із поняттями "Натура Натуранс" у Д. Скота та з іншими концепціями, але це знову непо­мірно поширило б рамки цієї праці.Ця Основна Творча Сила в Людині, отже, глибока, рушій­на сила людської душі, — це її внутрішнє щастя і блаженність. Щастя — очевидно не в гедоністичному чи матеріялістичному розумінні цього слова. Це правдиве, внутрішнє щастя має своє джерело у свідомості, що людина виконує своє призначення, іде за її справжнім розвитком, досягає висоти за висотою. Це прав­диве щастя, — впевненість у вірному шляху, — дає людині силу здійсшовати свою мету, поборювати перешкоди, а навіть погорджувати смертю.505Отже, таку свідомість треба в людині розвивати і плека­ти вже від ранньої молодосте.Треба виплекати в людині світосприймання, спрямоване на ці основні духові цінності. Це основа творення характеру, ос­нова виховання людини.Слід, отже, наголосити, що Сковорода, уважаючи основою розвитку вроджені можливості і здібності,вимагає Одночасно, щоб дбайливо плекати світогляд, як основний засіб творення характеру.Прекрасний діялог між Мавпою і Бузьком у творі "Благо-дарний Еродій" є сатирою, повною благородного глуму, на тодіншє виховання. Сковорода розправляється із смішною пого­нею за модою, за перуками, з мавпуванням навіть одягу. Вістря його сатири не минає погоні за „чинами", себто — за ступеня­ми в царській гієрархії службовців. Словом — це сатира на ви­ховання, яке йде шляхом матеріялістичного і опортуністично­го сприймання світу.Наведемо далі декілька фрагментів для ілюстрації думок Сковороди і його метод викладу.Основна новість і український характер учення Сковоро­ди проявляється в його розумінні праці і мотиву праці.Праця є благословенням і щастям самим для себе. Вона не вимагає для себе ніякої іншої нагороди. Вона приємна сама в собі так; як збирання меду є для бджоли працею і щастям рів­ночасно.Звичайно, не кожна праця. Праця вільна, надхненна, твор­ча і радісна, — праця, що забезпечує людині її розвиток і її щастя.Праця для людини — а не людина для праці. Тут основа революційного розуміння праці Сковородою. Працю слід при­стосовувати до людини, а не людину до праці.Сковорода з обуренням відкидає плютократичне розу­міння праці, як засобу для нагромаджування багатства.Очевидно, людина мусить бути щаслива у своїй праці. Кожна людина рівна у праці всім іншим тим, що в ній вона повинна бути повна щастя. Чи вона подібна до малого чи вели­кого збанка, — вона повинна бути повна радости і щастя.Ідеальне суспільство, чи нація, це була б, отже, спільнота радісної творчої праці і щастя. Така праця забезпечує розвиток одиниці і, очевидно цілої спільноти, — при всій різнорідності506людських здібностей, замилувань і їх застосування у їх різно­рідній праці спільноти — забезпечена спільним щастям у праці.Це найблагородніше розуміння праці, яке я зустрів у все­світній філософії. Рівночасно це єдиний правильний вислід і висновок у напрямі цінностей в ідеалістичній філософії людства.Займатися висновками і конструкціями відповідних схем — це справа дальшого розвитку філософії Сковороди, як теж борні за її здійснення.Я не маю найменшого сумніву, що саме цей благород­ний принцип ідеалістичного розуміння щастя і праці стане на­ріжним каменем будови Української Держави.Григорій Сковорода залюбки висловлював свої вчення у формі байок. Байки Сковороди це не тільки популярна ілюстра­ція його вчення, але й зміст і розгорнення. Така метода викладу Сковороди створює необхідність розглядати й аналізувати його байки як філософські твори. Тоді ж побачимо самі, що Сково­рода деякі байки подає, як філософські трактати, напр. "Азбука світу".Так, отже, подамо деякі його байки в цілості та проаналі­зуємо їх з погляду загальних філософських і соціологічних наук, що вміщені в його байках.Орел і черепахаНад водою, на похилому дубі, сидів орел, а поблизу — черепаха проповідувала ось таке:— Пропадай воно літати! Покійна наша прабабка, дай їй Боже царство небесне, як видно в історіях, навіки пропала че­рез те, що цієї проклятої науки почала була вчитися в орла. Сам сатана таку науку вигадав.— Слухай, дурна! — перервав їй проповідь орел. — Не че­рез те загинула премудра твоя бабка, що літала, а через те, що взялася за це незгідно із природою. А літання — не гірше від повзання.Значення: — Славолюбство і сластолюбство заманило ба­гатьох до стану, що зовсім противний їх природі, а це тим гірше для них, чим стан їх вищий. А вже зовсім нечисленних народила мати, наприклад до філософії та ангельського життя.У клясичну байку — "відому в історіях" — Сковорода за­проваджує тямку "стану" чи "праці" згідно з природою.Літання черепахи незгідне з її природою. А праця, що не­згідна із природою людини — приносить небезпеку. Від черепахи507Сковорода раптово повертає до „черепах" на вершинах суспіль­ности. Це ті, що беруться за завдання, чи праці, ради честолюб­ства або славолюбства, і чим вищий їх "стан", тим шкідливіше це для них. Чим „вищий стан", тим небезпечніший упадок воро­жить їм Сковорода на основі мудрости клясичної байки.Додаймо від себе, що „упадок" цілої верстви плютокра-тичних "черепах" на вершинах суспільности з давніх-давен зветь­ся революцією. „Черепах" пізнати по їх честолюбству і славо­любству, себто по гонитві за почестями і достатками, як моти­вом і „цінністю" праці чи суспільного стану".Ось скільки глибокого соціологічного змісту вкладає Ско­ворода у клясичну байку,Лилик і два молоді птахи: Горличенко і Голубенко"Великий підземний звір, що живе в землі так, як кріт, сказати б коротко — Великий Кріт, писав солодкословне письмо до живучих на землі звірів і повітряних птах. Зміст письма був такий:"Дивуюся вашому марновірству (забобонам). Воно знайш­ло у світі те, чого ніколи й ніде нема й не було. Хто вам насіяв такого мрякобісся, що на світі, буцім то, є якесь сонце. Воно на зібраннях ваших прославляється, оживляє тварин, просвічує пітьму, родить світло, керує вашими ділами, визначає вам ме­ту, насолоджує життя, обновлює час. Який же час? Існує тільки одна пітьма у світі, отже — один є час. А існування іншого ча­су — це нісенітниця, насміх, небилиця. Ота одна мурдість — це плодовита мати дурощів. Усюди у вас брешуть: світло, день, Вік, промінь, блискавиця, веселка, правда. А найсмішніше з усього те, що ви шануєте якусь химеру, яку називаєте оком, буцім то воно є дзеркалом світу, приятелем світла, виразником радости, дверима істини... От варварство! Любі мої друзі, не будьте підлі, скиньте ярмо марновірства, не вірте нічому, поки не візьмете в п'ястук. Повірте мені: не на те життя, щоб побачити, а на те, щоб мацати.Дня 18 квітня 1774 р. Із Підземного Світу.