Віра предків наших

189Свантевитом, або, есотерично кажучи, — Найвище Світло як Найвищу Святість.Yci теології нашого світу, цебто світу великих вір, ува­жали Святість основним Атрибутом Бога. Що ж це Атрибут? Вид, дійсність, прикмета, істота, частина істоти, "реале", чи "номінале" і т. д., і т. д., це все в різних формах те саме пізнан­ня, що його дали своєму Божеству наші прапредки. їх віру на­зивали „поганською" у змислі поганої і ложної і вчили нас від дитинства погорджувати нею.Ми регабітуємо віру наших прапредків перед історією і наукою і спростовуємо всі ці інвективи т. зв. "поганства" як пе­ресуди, злу волю, а що більше, — як неправду в науці. Супроти науки, мені здається, немає гіршого злочину як неправда.Отже, справа дослідів старовинної, старо-української, чи взагалі прото-індо-европейської віри, — поскільки можемо про­слідити її коріння в найстарших чи через найстарші тексти ін­доєвропейських релігій вимагає перш за все ревізії дотеперіш­ньої методології дослідів, а саме: підходу до цих вірувань, як примітивних, низьких, ніякої, або низької вартости як системи віри і світогляду. Мої досліди Ригведи переконали мене, що є саме навпаки. Тут стрічаємо первісно сильні і надхненні висо­кі, орлині лети людського духу, сміливі відкривальні лети в не­знані країни, подиву гідні у своїх висотах чи глибинах пізнан­ня. Те саме відноситься до всіх інших систем індо-европейських вір, які безсумнівно мають одне коріння у нрасивій давнині. Саме досліди культу Свантевита дають нам змогу перевести о-дин із основних доказів для моєї регабілітаиії старовинної про­тослов'янської віри.Отже, сама назва визначає суть і онтологічну природу Найвищого Божества чи, як сьогодні кажемо, Бога.Назвали його СВАНТЕВИТОМ у наших джерелах. Ста­ровинну назву СВЯТОГОРА, засвідчену пізно записаними би­линами, уважаю рівнобіжною і того самого змісту: Горіння Святости чи теж Творення Святости, Космогонічну Основу Свя­тости як Істоти Світла.Методологічні постулятиЗдавалося б зайвим відзначувати методологічні постуля­ти в наукових дослідах. А однак це виявиться основним.Те саме слово, цебто слово того самого звучання, змінює в історії своє значення, обсяг зміщений у ньому, зміст чи то по­ширений, чи звужений, чи унапрямлений до іншого предмету190значенности, чи хоч би значно пересунений у своєму інтенціо-нальному моменті визначення.Кожне слово поєднане і викликає численні асоціяційні зв'язки в нашій свідомості, а отже і пізнанні. Усі вони виплива­ють разом із змістом слова, як його широка значенева сфера, його клімат чи навіть його світ. Слово того самого звучання в ін­шому пізнаневому кліматі, в іншій системі цінностей не буде мати тієї самої чи такої самої значеневої сфери та обсягу. Це щоденне явище у філологічних дослідах такого віддаленого від нас світу у часі і просторі як, наприклад, Ригведа. Більшість незрозумінь чи непорозумінь, а отже зайвих дискусій і недійс­них оцінок має тут своє джерело. Для необзнайомлених із цим фактом треба його вияскравити.До того роду слів належить і саме слово „Святий" — "Святість", що буде предметом нашого досліду. Отже:Один учений — з ним стрінемося у лінгвістичній частині — перекладаючи слово „Святий" з Авести, зауважив і відчув, що в зіставленні з ужитковим і сьогодні щоденним його розумін­ням, поданим його через християнізм, це слово може не відда­вати вірно чи всебічно, чи основно його значеня в "Авесті". Звідси""може постати незрозуміння чи невірне зрозуміння тексту. Цехслово звучить у мові Авести: "СПЕНТА".Побачимо, що воно похідне від форми "СЬВЕНТА". Важ­ливе сполучення цього слова у виді "СПЕНТА МАЙНІЮ" пере­кладається звичайно "СВЯТИЙ ДУХ" чи вірніше: "СВЯТИЙ МИСЛЕДУХ". Наш учений уважав, що слово в цьому та інших місцях не віддає того значеневого змісту, що воно його мало в оригіналі. Тому цей учений пропонує і вживає у своєму перек­ладі визначення: „ІНКРЕМЕНТАЛЬ СПІРІТ", цебто Дух, що приносить РІСТ, отже збільшення Життя, Потуги, Сили, саме Творчий ДУХ ВСЕСВІТУ.Коли прийняти таке значення для старого загально-індо-европейського часу, тоді це важливий ключ до зрозуміння пов­ноти значення СВАНТЕВИТА: це, отже, не тільки БОГ чи ДУХ СВЯТОСТИ, але це саме її ТВОРЕЦЬ, отже — ТВОРЕЦЬ СВІТ­ЛА, РОСТУ, СИЛИ, ПОТУГИ ВСЬОГО СВІТУ, отже БАТЬКО — ТВОРЕЦЬ ВСЕСВІТУ. І саме такий зміст дасть зрозуміння фак­ту, чому святиня Свантевита була такою важливою в світі за­хідньо-північних слов'ян, як це побачимо із тексту.Такі і подібні факти мусимо мати постійно на увазі вже від самого початку дослідів як їх методологічний постулят. Не накидаймо словам їх сьогоднішнього змісту, але спробуймо шля­хом сумлінної аналізи дійти до його первісного, основного, істо­191ричного значення. Не накидаймо словам сьогоднішніх змістів чи асоціяційних сполучень і висновків, на цих асоціяціях спертих.Наведу коротко інший популярний для зрозуміння прик­лад із світу "Ригведи": хто не відчує у слові "корова" емоцій­них зв'язків як "мати-живителька наших дітей і нашої родини", істоту добру і шановану, — той хай не береться читати "Риг­веди", або студіювати старовинні обряди Різдва, в яких госпо­дар відвідує з пошаною свою маржинку. Слово "КАВ" сполуче­не в його уяві із дуже вульгарним значенням, отже, він тільки закопить губи і докаже, що... йому б пасти корови, а не бути ученим. Ні, я недоречно сказав, — був би з нього і па'ггух дуже поганий.А однак, не один раз в науці я стрічаю оці закопилені губи "ученого", що з погордою і упередженням чи то історич­ного чи, ще гірше, релігійного порядку підходить із своїми упе­редженнями і готовими — якже вузькоглядними! — засудами.Отже, мусимо мати на увазі цей основний факт щодопредмету дослідів. "СВЯТИЙ" і "СВЯТІСТЬ" уживали наші прапредки в іншому, їхньому власному розумінні святости — як духової і творчої сили й потуги, пов'язаної із потугою світла й вогню у світовідчу­ванні наших прапредків. Інакше годі було б подумати, що наш князь Святослав — СВЕНТОСЛАВ — міг бути називаний так у християнському значенні схимника, відреченця від життя, зо­крема відреченця від потуги роду, відреченця від світу і людей, що шукає в манастирях спасення своєї власної душі чи душеч­ки. Для Великого Державнотворчого Духа Святослава така назва не підходить і не підходила. Отже, маємо до діла із іншим значенням слова "Святий" у назві "СВЯТОСЛАВ" — іншим від пізнішого змісту цього слова, наданим йому християнізмом.Маючи це на увазі, будемо досліджувати Постать ДУХА СВЯТОСТИ, — СВАНТЕВИТА — у тих текстах, їх залишках чи відгуках, де збереглася якась назва його Істоти, чи хочби її тінь, затемнена ворожим до нього почуванням.Мистецька скульптура, яка зображувала Свантевита бу­ла, згідно із досліджуваним текстом. Чотириголовою Постаттю. Наш геніяльний мистець, що перший насмілився показати в змисловому вигляді і світі Божественну Істоту, показав його у виді могутньої чоловічої Постаті із чотирма головами, звернени­ми в чотири сторони світу.І, отже, знову підіймали над цією статуєю, як і над інши­ми т. зв. "поганськими" сміх і насміх. Дивіться Ідол, препога­192ний Ідол, та ще із дерева і ось що шанували „погани" як Бога. До нього молилися!Але ж рівночасно у кожній майже християнській церкві чи костьолі можемо побачити Саваота у виді Старого Діда, обо­в'язково із сивою бородою, а біля нього інші Члени чи Особи Святої Тройці. Так, скаже християнин-теолог, — але це тільки зображення, а не сам предмет малюнку чи статуї.Так чому ж твердити, що інакше було у наших прапредків? Це тільки те саме зображення, а не сам предмет зображен­ня. Бачимо, отже, подвійну мірку оцінки. І то всупереч самому фактові, що у християн образи є предметом культу, носяться у процесіях, творять чуда і є святістю.Вони антропоморфізовані. Примітивна уява вірних антропоморфізує і саму зображену постать. Чи так було у випадку Свантевита? Ні, тут бачимо виразно, що постать, що є тільки символом, який саме хоче уникнути наївної антропоморфізації. "Чотири" голови, самі ті здавалося б смішні чотири голови сим­волізують — підкреслюю -— СИМВОЛІЗУЮТЬ — чотири сторо­ни світу, над якими володіє і які утримує Найвища Істота, Най­вище Небо — ІСТОТА — Найвища Святість. Тут виразно вжи­тий символ і мистецькі прийоми зображеїшя, але всупереч цій виразності лають цю статую „Ідолом", а вважають продухов-ленням зображення одноголового сивого Дядька-Батька-Бога.Хто ж тут сильніше чи наївніше антропоморфізує?.Знову бачимо ті самі упередження, замість прагнення правди, вникнення в інтенції мистця-креаціоніста, вникнення саме у зміст.Це вникнення покаже нам виразно інтенцію творця ста­туї. Він тільки мінімально зображений в чоловікоподібному ви­ді, але рівночасно показаний мистцем-різьбарем, що він не прос­то чоловікоподібна — цебто антропоморфічна особа — але його чотири голови на чотирьох шиях — це тільки змислове зобра­ження, що він — Найвище Світло — глядить на всі чотири сто­рони Простору, обіймаючи його своїм всеобіймаючим зором, володіє ним і утримує та творить його основну силу всетворчо-ю потугою своєї СВЯТОСТИ. Ось що повинна об'єктивному до­слідникові розповісти сама його назва і статуя.Тимчасом, зогиджуючи старовинну віру, зогиджували як­раз цю велич мистецької і теологічної' концепції Свантевита: Глядіть, він чотириголовий. Ідол тільки і нічого більше.Самі ж зображували Єгову-Соваота не тільки чоловікопо-193Дыбним але зовсім чоловічого виду і йому поклонялися. Хто жтут більший ідолопоклонник?..Скаже хтось на оборону тих пересудів:— Так може роблять популярні пропагандисти християнізму для дітей, навчаючи катехізму, але ж учені напевно так не думають.Тут то й ба! Ученим уділилася оця довговічна погорда, оце довговічне знецінювання і цькування старої віри, так що вони обов'язково підходять до предмету із отими закопиленими губами. Роблять це ще й по-вченому. Видумують різні "ізми", як от примітивний "анімізм" — він обов'язково примітивний і обо­в'язково тільки "анімізм". Наївний. Що Святість це суто психо­логічне, отже, антропоморфічне поняття, що Святість це також суворо теологічне поняття — сто разів підкреслюю (знайдете його в усіх теологіях!) — то це зовсім відсунули від своєї ува­ги. Що оживотворення т. зв. "мертвої природи" може бути та­кож вислідом "ідеалістичної" філософії, цього теж не взяли до уваги.Я навів тільки найгрубші приклади. Знецінення перево­диться навіть більше витонченими методами.Отже, тому я ставлю це питання як питання об'єктивізму дослідів, як питання методології, і врешті як творче питання ще не існуючої науки порівняльної теології і релігіознавства.Мушу зауважити, що ті самі „тонкі" методи досліду, цеб­то пересунення чи накинення іншого — сучасного — змісту вченням старовинним відноситься теж і до історії філософіЬч Під впливом панівного матеріялізму 19-го століття викривлю­ється в дусі того ж матеріялізму основні поняття старовинної філософії. Забувається, наприклад, що школа йонської філосо­фії, коли шукала праосновного первня, з якого сконструйований світ, шукала цього первня як метафізичного елементу, а не як матеріалістичного елементу. "ВОГОНЬ" — "ЗЕМЛЯ" — "ВО­ДА" — це все живі і творчі "первні", а не елементи хемії. І на­віть славний для матеріялістів Демокрит зовсім не був матері-ялістом. А ВОГОНЬ Геракліта — це теогонія ВОГНЮ і СЛОВД, і СЛОВА як ВОГНЮ, і слова як основи Буття. Але вся ця велич концепцій пропадає в матеріялістичній інтерпретації "учених".Чи це має відношення до нашої праці?..Але ж, очевидно!Буде мова про ВОГОНЬ. А це не хемічний первень чи про­цес, але жива світотворча СИЛА-ІСТОТА.194Тут поети кращі від учених. Писала Леся Українка, що "тут у лісі немає нічого мертвого. Тут все живе!".Найживіше є Світло і Вогонь. І світотворча Святість!Отже, сформулюємо як методологічний імператив, щоб до дослідження старинної філософії і релігії не підходити, не нав'язувати, і не накидувати понять і уявлень із іншої доби, а зокрема наше вузьке уявлення про те, як то примітивно дума­ли оці старовинні філософи чи творці релігій. Саме тут вузь­кість учених, що вони не годні визволитися, хоч би тільки для цілей кращого зрозуміння чогось їм невідомого, від закорінених уявлень пізнішої доби чи сучасности.Але вернімося до самого досліду.Мистецьке зображення і символиМи бачили в попередньому розділі, як віщун-мистець зображує "Найвищість" — "Всеобіймаючість" — "Всеприсут-ність" — "Всевидючість" — "Небесність" та інші Атрибути Свантевита через символізм його чотириголовости. Побачимо, що таке характеристичне зображення многоголовости статуй дасться прослідити на інших теренах Европи, приписуваних кельтійцям, а також на терені... Індії, де триголовість Найви­щого Божества — Брагми, чи Вішну станеться клясичною, за­гальноприйнятою формою зображення Єдиності у трьох аспек­тах чи особах.Якже виразити "Святість" засобами мистецького симво­лізму, коли вже прийнято загальним стилем зображення Бо­жеств як чоловікоподібних статуй, а їх атрибути як частини тіла, чи предмети людського світу. Чотирирукі зображення Бо­жеств в Індії тримають звичайно у своїх долонях виразно ок­реслені символи їх Влади чи Божественної Дії. В розвитку сим­воліки, деякі з них наберуть виразно абстрактного вигляду і форми, як от — Тризуб чи розвинена пізніше із нього Ваджра Індри.Яким символом виразити "Святість"...Від непам'ятних часів уявлення про Божественне Надхнення, Радість чи Потугу Чину були поєднані із культом напою, що став теж головним предметом жертви через розлиття. І так у культі арійської віри в Індії став вірігравати величезну ролю са­ме культ Соми, — міцного Божественного Напою, який символі­зував Космічне Надхнення, власне Святість у нашому визна­ченні.195Жертва Соми сталася однією із найбільше розвинених жертв через розлиття, — т. зв. „лібації", — а приносили її го­ловно найулюбленішому і найпопулярнішому Богові-Героєві — Гндрі, Громовержцеві, і Володареві над Богами, хоч не був він іайвищим Божеством. Ціла дев'ята книга Ригведи присвячена сультові Соми — цапиткові Космічного Надхнення і Божествен-юї та Героїчної Потуги.Очевидно, субстанція такого напитку змінювалася із зоною та з розвитком традиційного виробу такого напою. Наші герени славилися здавен-давна виробом меду, сиченого, пит­ного, ферментованого, а також „алу" або „олу", що відповідає англійському слову „але" у теперішній вимові „ейль", цебто рід густого пива. Саме ж „пиво" не вимагає пояснень, бо воно оче­видно походить від слова „пити".Від непам'ятних часів спроваджували в Україну, а отже в Прибалтику "вино". В нашому описі ужиє Саксонець слова вино", хоч зовсім можливо, що це був рід паленого меду. Мож­ливо, тимбільше що почуємо рівночасно, що головний предмет ятасуваної жертви буде величезного розміру округлий хліб, — дебто по-нашому „коловай" чи „коровай" „СПЕЧЕНИЙ НА МЕДУ".Такий напиток пили у сивій давнині із рогу і саме цей лювнений вином чи медом ріг буде символізувати в мистецько­му зображенні Божественне Надхнення чи саме "Святість".Отже, головним символом, який зображує головний Ат­рибут Свантевита буде в аналізованому нами зображенні РІГ СЗ МЕДОМ.Такий РІГ ІЗ МЕДОМ відогравав теж велику ролю в ціло­му протослов'янському культі, як про це свідчить нагробне зображення напевно слов'янського походження надмогильної гранітної плити, на якій зуявлена живого розміру людська по­стать, а саме — старший віком мужчина, який притискає до ірудей величезного розміру РІГ. Опис цього пам'ятника подає Шухгардт у своїй археологічно-дослідницькій праці п. з. „Арко-на, Ретра, Вінета", 1926 на ст. 23, звідки подаємо наведену ре­продукцію.Таких і подібних знахідок є багато і їх помилково уважа­ли деякі вчені як зображення самого Свантевита, але вони ви­разно одноголові і усе пов'язані із могилою.Не буде для нас трудно пояснити це зображення. Душа померлого іде до Найвищого Неба, до місця де всі його хоробрі предки перебувають і там заживає СВЯТОСТИ НЕБЕС, симво­лічно зображеної у вигляді величезного рога, очевидно із ме-196

Leuchtturm auf Arkonaдом чи вином. На цих Божественних Левадах Божественний МЕД, буде скріплювати його вічне надхнення і святість, як стан блажегіности душі героя по смерті. Рабів, — як довідує­мося із віри лицарів Святослава, — до цього Вирію Прапредків там не пускалихГрудка землі, якою затуляв герой свою смер­тельну рану була там його найкращим і єдиним свідоцтвом на­ших прабатьківських чеснот.Інші символи Свантевита чи цілої його Святині є само­зрозумілими саме як символи і не вимагають окремих мірку­вань на самому вступі. Це буде величезний Меч, як Символ Бо­ротьби і Найвищої Влади, а далі прекрасний запряг коня і сам ЖИВИЙ БІЛИЙ КІНЬ, символ білого світу небес.І врешті...І це найвеличніше у святині і цілому культі... Буде там триста найкращих, вибраних лицарів, яких жит­тя присвячене Службі і Славі Свантевита.Нас уже не зачудує, що всі вони будуть на білих конях. Чи це дійсність чи мітологія...Ми вже готові, щоб критично і аналітично читати основ­ний, документальний текст нашого досліду, а саме книги:Саксо Ґрамматікус: Іеста Данорум, Лібер XIII.Нашу лектуру доводиться, однак почати від критичної дискусії про автентичність свідчень Саксонця.

Про „Історію Данців" Саксонця ПисьменногоСаксо Ірамматікус, або Саксонець Письменний, був дон­ським поетом та істориком із родини дружинників у службі князя Вальдемараса Першого. Жив він в рр. 1150-1206. Увійшов у службу архиєпископа Абсальона і, очевидно, мусів набути для цієї служби усіх конечних знань із опануванням латини то­дішньої "кляси" і стилю.Сам був поетичної вдачі і мав живе заінтересування ста­ровиною, а зокрема історією князів і воєн свого народу. Пише історія, що із спонуки цього архиєпископа він почав писати свою історію 1185 р. Може „спонука" архиєпископа — це тільки виправдання і повага для його власних заінтересувань. Цього не знаємо напевно, але знаємо напевно, що його заінтересування історією є жваві і щирі.Події, про які буде мова, відбувалися Ваюці 1168 і саме ар­хиєпископ відігравав важливу ролю в боротьбі за опанування острова Ругії і знищення святині Свантевща у твердині Ар-кони. Мусимо пам'ятати, що це був час, у якому архиєпископи відігравали більше активну і безпосередню ролю в політичному житті, ніж сьогодні. У поході, про який буде мова, архиєпис-коп Абсальон відігравав ролю головнокомандувача і був авто­ром головного бойового пляну облоги твердині Аркони.Для ілюстрації цього факту пригадаймо нашим читачам, що це в той час приблизно князь Англії Генрих II забажав, щоб його канцлер, цебто, на сьогоднішні поняття, прем'єр мі­ністрів, став архиєпископом і здійснив це бажання в блиска­вичному часі. Він бажав собі далі, щоб цей архиєпископ, мова тут про славного Томаса Бекета, справував надалі уряд йому вірного канцлера і дорадника. Тут сталося не по його бажанні. Не будемо теж слідкувати тут за цією важливою подією в істо­рії Англії. Ми згадали її лише для ілюстрації ролі архиєписко-пів того часу.В Данії архиєпископ Абсальон зостався вірним князе ві. Історію нападу на Ругію, облоги Аркони і події після її роз­грому можемо слідкувати з виїмковою докладністю в історії Саксонця. Слід думати, що він був безпосереднім учасником і навіть мав за завдання писати хроніку цієї війни. Вона ж була завершенням трьох попередніх спроб опанувати цей острів, у рр. 1136, 1159 і 1166. Цілий хрестоносний похід мав бути підня­тий проти держави цього острова і твердині старослов'янської віри. Отже, подія вважалася неабиякої ваги та історичного значення для Данії. Роля архиєпископа тут повністю вияскрав­198лена, можливо — перебільшена. Сам безсумнівно хоробрий князь Данії, Вальдемарс Перший, показаний тут у досить пасив­ній ролі глядача, що дивиться на боротьбу та облогу із свого крісла перед шатром. Натомість активність і провідна роля архиепископа скрізь детально висвітлена. Це можу пояснити тіль­ки фактом безпосередньої участи його секретаря чи учня, саме Саксонця Письменного, у цих подіях і навіть впливу самого ар-хиєпископа — таке яскраве підкреслення його ролі підчас об­логи і після розгрому твердині. Так чи інакше події описані ще за життя численних учасників були для них цікаві, тому опи­сані докладно із конечности в основному вірно, хоч саме слово Абсальона могло мати вплив на переоцінку його власної ролі.Мабуть із цієї хроніки, а зокрема жвавости її опису по­стала думка написати цілу історію Данії. її з доручення чи спо­нуки почав Саксонець від панування перших християнських князів Данії, а саме — від Свейна 1076 р. Зовсім подібно як у наших хроніках. Але є й основна ріжниця, а саме — пізніше автор доповнив її всіма зібраними відомостями, переказами чи традиціями дохристиянської доби із можливо повним викорис­танням ісляндсько-скандинавських саг, і таким чином постав його монументальний твір "Історія Данії" п. з. оригіналу "Ґеста Данорум".Очевидно, трудно вимагати історичної докладности від тих частин його історії, які він міг основувати тільки на тради­ції, залишках хронік чи головне на сагах, себто поетичних тво­рах, що були рівночасно героїчними і мітологічними епопеями півночі. Але саме в тій частині збереглася велика скарбниця легенд чи героїчних саг, від яких зачинається історія кожного народу. Подібні елементи є вплетені, як відомо, і в нашу хро­ніку, але в дуже незначній мірі, наслідком чого пропала ціла наша історія дохристиянської доби.Отже, даремно гніваються деякі історики за "неісторич-ність у сучасному значенні" хроніки Саксонця. Ми не мали б історії князевича Гамлета, в оригіналі Амлета, що надхнула Шекспіра до його монументальної трагедії.Одначе, навіть ці критично-негативно наставлені істори­ки признають, що чим ближче до сучасности тим докладнішою і вірнішою стає його історія, а щодо сучасности то тут залиша­ється ствердити, що це безпосередня обсервація або докладні звідомлення численних учасників. Це останнє я виключаю на основі цілого ряду подробиць, які вказують на тонкий обсерва­ційний хист і живий інтерес самого автора.Як би однак воно не було, то не може бути сумніву в ав­199тентичності і правдивості основних подій, що ними будемо займатися, вони ж бо, або тогочасні, або писані з автопсії.Стільки в загальному для нашої оцінки історії Саксонця Письменного.Якщо йдеться про вужчий предмет досліду, а саме — відомості про внутрішній устрій держави Руґії, опис святині Свантевита, його статуї, як теж статуй інших Божеств в інших І містах цього острова, то тут ми у дуже щасливому становищі.А саме: німецький учений Шухгардт, згадуваний уже вище, провів археологічні досліди й розкопки, докладно слід­куючи за описом Саксонця. І тут саме виявилася уоя доклад­ність і правдивість опису даного Саксонцем у його "Історії".Отже, маємо перед собою опис подій, як теж твердині і Аркони і святині Свантевита, потверджений археологічними розкопками із докладністю, яка зовсім задовільно документує правдивість опису Саксонця. До цих розкопів трудно буде під­копатися якому небудь песимістичному чи ворожому крити-Ми не маємо теж найменшого сумніву, що ані Абсальон, ані Саксонець не мали ніякої симпатії, а тим менше повного зрозуміння звичаїв чи релігійних вірувань венедських слов'ян острова Руґії. Що більше, цілість походу чи наїзду відбувалася з виразним наміром остаточного знищення цього важливого осередку автохтонної та оригінальної віри цієї слов'янської держави. Тому тут можливі чи то викривлення чи знецінення "поганської віри", але, із другого боку, лицарське походження і поетична вдача разом із інтересом до старовинности мусіла у великій мірі рівноважити ворожість наставників автора, голов­но архиєпископа Абсальона до подій і змісту старовинної віри Руґіянців. Тут слід відмітити теж, що не всі князі Данії, уже християнізованої Данії, були прозелітами. Про одного з них читаємо, що вислав він величний дар Свантевитові в Руґії, слав­ному із своєї вирочні, за що не похвалили його християнські єпископи.Отже, дивним дивом спостереження Саксонця не поз­бавлені деякої симпатії для старої віри, а зокрема для лицар­ської оборони твердині Аркони, якої лицарі, як побачимо, во­ліли смерть у полум'ї пожеж, аніж неволю у ворожій до їх віри Данії. Це все разом творить його опис гідним наукової уваги і докладної критичної аналізи.Хочу в цій .частині праці відмітити одну подробицю опи­су, на оборону мого твердження про окрему спостережливість до деяких звичаїв, із яких описом мусів стрінутися наш автор.200В описі Богослуження перед святинею Свантевита Найви­щий Священик культу бере в руки величезних розмірів колач, спечений на меді, і ставить його поміж собою та громадою вір­них, звертаючися до них із запитанням, чи вони бачать його, цебто — чи бачать його постать поза величезним людського роз­міру колачем. Якщо громада відповість, що його бачить, тоді він скаже:— "Щоб на другий рік його не бачили!"І тут автор додає своє пояснення, що ніяк він не бажає ані собі, ані їм смерти, але, щоб колач, або „коловай" був на другий рік ще більший. А був цей колач виразом їх добрих жнив, їхнього добростану. Отже, Найвищий Жрець бажав їм у такий парадоксальний із відтінком веселого парадоксу ще кращого добростану, ще більшого плодозбору, ще більшого „коловаю".І тут стрічаємся з важливим фактом потвердження правдивосте такого обряду, — потвердження не менше важ­ного як самі розкопки Шухгардта.Бо саме такий зворот, таке благословення, чи доклади таку відповідь маємо стверджену і в українському фолкльорі, як старовинний, добре закріплений обряд, перед початком свя­щенної вечері на Різдво. Тут голова роду, поставивши "КОЛЯ­ДУ" на стіл дає родині те саме питання і дослівно ту саму від­повідь. Це ж добре відомий факт українським етнографам.А отже, т;акий традиційний елемент обряду записує Сак­сонець як елемїнт Богослуження в 1168 році!Ані наші прапредки не вчилися свого обряду із „Історії" Саксонця, друкованої у 16-ому сторіччі, ані Саксонець не сту­діював цих обрядів у далекій Україні чи в Карпатах.А однак, обряд є той сам! І записані Саксонцем слова є слово в слово такі самі, як ще й досі в обрядах початку 20-го сторіччя. Несподівано для нас маємо тут точне датування об­ряду як усенароднього обряду Великого Всенароднього Єд­нання.Бо згідно з описом Саксонця цей Священний Коловай ді­лили відтак між цілим народом і це було всенароднім причас­тям. Нам відомо з обрядів, що такого Коловаю не вільно було різати ножем, Його ламали руками!Стоїмо перед доказом, безсумнівним твердим доказом старовинностй українських обрядів. Старовинности і їх Свя­щенного Достоїнства! Отже, довгий є шлях від острова Руґії до Чорноморських Степів, чи від Карпат до Радогощу.201Це доказ не тільки сивої старовини наших обрядів у ран­ній, світанково ранній добі історії людства, але куди важливі­ший доказ прапервісної релігійно-обрядової єдности цілого прос­тору слов'янського розселення від Ватіканського півострова до... острова Руґії на північно-західніх теренах слов'янського розсе­лення. Звичайно, із бігом часу розвинули поодинокі народи ще й свої власні обряди чи звичаї, але розвинули їх на грунті пра­первісної спільноти, у якій були вже міцно зарисовані основні концепції Найвищого Божества та основні релігійно-обрядові звичаї і Богослуження.Сьогодні ми збираємо їх залишки. Шукаємо їх у розсія­них свідченнях тих, що вогнем і мечем нищили нашу націю і нашу прабатьківську віру.Шукаємо їх у розкопках, у розкопках чужинців, що не подбали про закріплення чи збереження якоюсь надбудовою досліджуваного об'єкту навіть за правилами археології. Шукає­мо їх під землею.Шукаємо їх в останках звичаїв і обрядів, у піснях чи пе­реказах слов'янських і балтійських народів, як загубленого чи знищеного скарбу нашої душі.Саксонець Письменний Про напад на державу Руґії та знищення святині Свантевита(Саксо Ґрамматікус: Ґеста Данорум CL XVII етц, пп. 821 етц.)Князь (данський Вальдемарс Перший) напав на Руґію в ріж них місцях та, знайшовши всюди нагоду до грабунку, але ніде до вирішальної битви, ведений гарячкою проливання кро-ви, вирішив здобувати Аркону облогою. Ця твердиня Аркони розташована була високо на вершку узгір'я. Від сходу, полудня й півночі була вона захищена, не штучно збудованими, але при­родними укріпленнями, бо стрімкі узбіччя узгір'я мають вигляд укріплених мурів і ніяка стріла вистрелена навіть із стрільної машини не могла досягнути його (узгір'я) вершка. Із тих, вище названих сторін світу, була ця твердиня боронена морем, що опливало хвилями його підніжжя, тоді як від заходу була во­на оточена оборонним валом, високим на 50 стіп, якого нижня частина була із землі, а вища з дерева перемішаного з глиною.Y її (цієї твердині) північному кінці був багатий на воду живець, до якого вела укріплена для мешканців міста дорога. Коли князь Еріх підчас попередньої облоги перерізав доступ до цього джерела обложеним мешканцям міста, то завдав їм біль­ше шкоди від спраги як від сили зброї.202В середині городу була рівна площа, на якій видніла збу­дована з дерева святиня, прекрасної роботи. Була вона у висо­кій пошані не тільки завдяки величності її вигляду і прикрас, але завдяки святості поміщеної в ній статуї Божества. Зовніш­ня сторона була вся прикрашена дбайливо виконаними різьба­ми, розмальованими грубо й незручно, які уявляли собою ріжні зображення.Як вхід до неї (святині) вели тільки одні і єдині двері. Са­ма священна статуя була окружена подвійними рядами заслон. Зовнішніми заслонами були самі стіни, вивершені багряною ба­нею, а внутрішніми заслонами були величні звисаючі килими, прикріплені так, що творили немов стіну навколо чотирьох стовпів. Обидві ці заслони сполучував тільки спільний дах і дуже мало дерев'яних споруд.Y святині стояла велика статуя, яка своєю величиною перевищувала розміри людини. Гідна подиву височіла ця ста­туя. Вона мала чотири голови і чотири шиї, із яких дві були спрямовані вперед а дві назад, а кожна із голів зверталася своїм лицем одна направо, а друга наліво.Вуса їх (себто цих голів) були попідтинані, а волосся під­стрижене так, немов би мистець бажав наслідувати звичаї і спо­сіб стриження голови Ругіянців.Y правій руці тримав (зображений статуєю Бог) ріг, ми­стецьки вирізьблений із ріжнородних металів. Цей ріг щорічно наповнював напитком аж по береги священик, що керував їх-' німи обрядами, який із кількости самого напитку (залишеного в розі) предвиджував багатство плодозборів найближчого року. Ліва рука була зігнена луком і спочивала на бедрі. Його шата досягала долішньої частини уд, які вирізьблені із ріжного де­рева сполучувалися так невидним сплетом із колінами, що міс­це споєння частин можна було доглянути тільки зблизька і то після докладного приглянення. Його ноги, як здавалося, дотор­калися землі, а їх підстави були глибоко вкопані в неї.Поруч видніла упряж коня і сідло статуї, як теж симво­ли Божества. Подив для них збільшував надзвичайної величини меч, якого піхву і рукоять, крім прекрасної різьби мистецького виконання, звеличували ще зовнішні прикраси із срібла.Торжественний культ цієї статуї відбувався за ось таким обрядом:Раз у році після плодозборів збиралися громадяни цілого острова перед святинею статуї, убивали жертовні тварини і влаштовували для слави їхньої віри торжественну трапезу. Свя­203щеник цього Божества, який, усупереч загальному звичаєві цієї країни, відзначався довгою бородою і волоссям, уже поперед­нього дня перед святом, увійшовши у святилище, куди йому са­мому лицювало увіходити, найдбайливіше прочищував статую, уживаючи щіточок і дбаючи при тому, щоб у святині навіть не видихувати, і тому для зачерпнення повітря й видиху виходив він за двері, щоб присутність Бога не була занечищена люд­ським віддихом.На другий день, коли зібрався народ перед дверима свя­тині, виймав він (найвищий священик) ріг-чашу із рук статуї і пильно дививсь, чи і наскільки напиток у ній поменшився, що вказувало б на недостатки у майбутньому році. Помітивши це, він радив їм зберігати ощадно на майбутнє зібране жниво. Ко­ли ж він побачив, що звичайна в чаші кількість напою не змен­шилася, тоді передбачав він час рясного плодозбору. Таким чи­ном із тих ворожебних знаків він велів їм уживати зібраних плодів чи то ощадніше, чи то щедріше. Відтак виливав він старе вино під ноги статуї як проливну жертву і наново наповнював порожню чашу. Відтак немов приливаючи віддав він чашу зо­браженню Божества і в торжественних словах промови просив він для себе і для цілої країни всього добра, а для її громадян нових багатств і перемог. Після цього прикладав він ріг до сво­їх губ і випивав вино одним духом, наповнював його удруге і вкладав у правицю статуї. Далі продовжував жертву у вигляді округлого медівника такої величини, що він (медівник) майже рівнявся висоті людини.Далі священик ставив цей медівник між собою і народом і питався, звертаючися до народу, чи вони можуть його побачи­ти. Коли вони відповіли, що бачать його, тоді він бажав їм, щоб на другий рік його із-за колача не бачили. Y той спосіб він не бажав своєї чи свого народу смерти, але росту й збільшення майбутніх жнив. Далі він поздоровляв присутню громаду в ім'я Божества і закликав їх до дальшого почитання Бога пильними обрядами жертви, обіцюючи їм як нагороду рясні плоди землі, як також перемогу на землі і на морі. Після цих обрядів решту дня присвячували вони розкішній і пребагатій трапезі, при чо­му самі жертовні дари споживали як пир і насолоду для підне­біння, заспокоюючи свою непоміркованість. Недотримання поміркованости уважалося зовсім пристойним, а поміркованість— незгідною із звичаєм.Щорічно складав кожний, чи чоловік чи жінка, монету як дар культу цієї статуї. Йому належала теж третя частина зброї і здобичі, так немов би вони були здобуті під його прово­дом та опікою.204Цьому Божеству приналежало триста добірних коней і стільки ж озброєних лицарів, а вся їхня здобич, чи то у війні чи промислом здобута, підлягала опіці жерців, які із тих здобутків веліли виконувати ріжні емблеми чи прикраси святині та скла­дали їх у сховищах святині, де крім великої кількости грошей зберігалися теж численні багряні тканини наднищені часом. Тут можна було бачити теж величезну кількість вотивних дарів, принесених як побожні обітниці всіма тими, що бажали добро­дійства.Ця статуя збирала данину із цілої Слов'янщини. Сусідні князі постачали дари на честь святині.Між іншими, також князь Данії Свенус для з'єднання лас­ки цього Божества дарував у його честь величну і дорогу чашу, ставлячи вище почитання інородної віри від домашньої, і за це нещасне жертвування поплативсь він горлом.Це Божество мало теж інші святині у численних місцях, якими управляли священики меншої гідности і влади.Крім цього Божеству/приналежав білий Кінь. Підстрига­ти чи виривати волосся із його гриви або хвоста вважалося зло­чином. Тільки священик мав право його годувати чи досідати, щоб через часте його вживання це Божественне сотворіння не втрачало свого значення.На цьому коні вирушав у бій Свантевит, — бо таке було названня цієї статуї, — проти ворогів своїх святощів, як вони ві­рили. Головний доказ для цього вбачали вони в тому, що ран­ком, хоч кінь стояв уночі у стайні, то мимо цього бував часто вкритий потом і густою піною, так немов би вернувся із довгої їзди, пробігши простори великих доріг.Цього коня вживали у передбачуванні майбутнього ось яким чином: Коли сподівалися війни проти якоїсь країни, тоді служба святині застромлювала перед нею списи у три ряди. Y кожному ряді були все два списи зложені навскоси, устромлені вістрям у землю. Відступи між рядами були однакові. Коли треба було підняти війну, тоді священик, відправивши торжест-вені молитви провадив цього коня в упрязі через ряди списів. Коли кінь переступив їх наперед правою ногою, то це було при­хильним знаком. Коли ж навпаки, кінь хочби один раз підняв ліву ногу раніше за праву, тоді треба було змінити плян війни. Так само морська виправа уважалася небезпечною, якщо не по­бачили тричі, раз-по-раз, доброго кроку коня. Також, задумую­чи інші справи, брали поради про її успіхи вже із першої зуст­річі з конем. Якщо знаки були прихильні, вони хутко виправля-205лися в дорогу, якщо ж недобрі, вони заверталися й залишали­ся дома.Також не було їм невідомим уживання дощечок ( в ори­гіналі — "сортес", що може означати також табличку з напи­сом, як їх уживали для ворожіння римляни. Слово "також" указує, що цей римський звичай був відомий Саксонцеві). Три такі таблички з дерева, з одного боку білі, а з другого чорні, були вкинені в середину ворожільного заглиблення. Білі озна­чали вдачу, а чорні невдачу.Але навіть жінки не були виключені від того роду знан­ня. Вони сідали близько вогню і, не рахуючи, ані не надумуючи­ся, рисували лінії на попелі. Коли їх число було паристе, то це вважалося знаком надійним, а коли непаристе, тоді впевняли, що це знак зловісний.Це була, отже, та твердиня, що її укріплення прагнув князь Данії розруйнувати неменше як їх релігію. Він уважав, що разом із її знищенням зможе він вирвати із корінням у ці­лій Руґії її народні культи. Він не сумнівався, що так довго, як довго стояла ця статуя Свантевита, легше є знищити їх ук­ріплення, ніж їхню народню віру.-JBiH вирішив отже, щоб приспішити це розруйнування, заготовити величезну кількість дерева із сусідніх лісів для бу­дови машин при облозі, хоч довелося йому при тому перему­чити все військо..."Тут мусимо розпрощатися з дослідним перекладом текс­ту Саксонця, бо далі вже йде довший опис самих воєнних дій, які не мають такого основного значення для наших дослідів. * Доводиться їх тут далі переказувати у скороченні, щоб зупи­нитися на місцях більш помітних для нашого предмету.Отже, почалася облога. Данці обсадили залогами також надбережжя навпроти острова Віттова, щоб не допустити до відсічі. Під час оборони винесли арконці на мури і оборонні ворота городу ріжні знамена, між ними, відмічає Саксонець, священний прапор, який називався "Станіца". На маргінесі ма­нускрипту був ще допис чи замітка чиєюсь рукою: „Ствати-ра". Це знамено мали виносити у часі священного бою у вирі­шальних битвах, і тоді — як він каже, — усе було дозволене. Мабуть, не без сарказму зауважив він, що це тим знаменам до­вірили арконці оборону свого городу. Він відмічує також, що це знамено — "Станіца" — було в надзвичайній пошані, яка "майже рівнялася маєстатові всіх Богів".У вирішальному часі облоги Данцям удалося підкласти, розпалити і підсичувати заздалегідь приготованими матеріяла-206ми вогонь під головною дерев яною оборонною вежою над воро­тами твердині. Це вирішило про вислід облоги. Численні обо­ронці і громадяни кидалися самі у вогонь, що далі поширився, воліючи смерть, аніж данську неволю.Постали бої уздовж цілого укріплення. Данський князь велів винести крісло перед своє шатро, щоб приглядатися бит­ві."Священне знам'я" згоріло у пожежі городу.На боці данців воювали теж "Померани" під проводом "Казимира" і "Богіслава". Вони сподівалися нагороди у вигля­ді приділу землі за цю їх участь в нищівному поході проти ру-гіянців. Але, як довідуємося із дальшого тексту, вони завели­ся у сподіваннях і почували себе обдуреними.Після розгрому оборонців і програної битви князь дан­ський подиктував їм умови підданства, між ними на першому місці домагання видати йому статую Свантевита і всі скарби святині, та прийняти — разом із своїм рабством — "правдиву віру з усіма звичаями за взором данців".З наказу князя Данії якийсь Есберн і Суно увійшли до святині, щоб знищити статую. Це виявилося нелегке, і їм дове­лося зрубати статую в ногах так, що вона впала на сусідню стіну святині. На основі пляну розкопок святині слід думати, що це була найближча до статуї задня стіна святині. Саксонець згадує теж, що в святині знайдено численні роги ріжних зві­рів, дивної форми. Не подає докладно місця. Можна думати, що близько стін.При тій нагоді відмічує автор ось яку "драматичну" подробицю свого оповідання. Наводимо в перекладі:"Було видно, як чорт у постаті чорного звіря втік із святині і щез із очей тих, що стояли навколо".Щоб докінчити таке прогнання чорта, саму статую пору­бали на дрібні шматочки і спалили, при цьому варили на цьо­му вогні свою їжу. Також цілу святиню "предали вогневі" —-а "із дерева укріплень збудували церкву".„Так замінили вони знаряддя війни на мешкання ми­ру!" — заявляє тріюмфально данський літописець.Тут зауважимо, — хоч до коментарів ми ще не перейш­ли, — що треба було аж двісті років, щоб згерманізувати Ру-ґію. Але навіть тоді залишилися численні прізвища мешкан­ців і місць слов'янського звучання. Визволення від чорта і не­сення миру на світі не є винаходом сучасних ідеологів. Бо так, отже, визволили від "поганства" і спацифікували Ругію. Але перейдімо до самого оповідання.Після знищення Аркони і після уже перед тим докона­ного відрізання всіх можливостей відсічі та оборони острова інші зовсім слабко укріплені городи були змушені здатися. Важливу ролю при цьому відігравала дипломатія єпископа Аб-сальона. Ці події описані широко і в подробицях.Горе переможеним!Піддався з черги город названий „Гарц" — за моїм здога­дом, мабуть, перекручення назви "Градець" — себто менший го­род. Були там інші святині меншого розміру й значення. Літо­писець подає вже зовсім коротко описи статуй і назви Божеств. До цих його свідчень вернемо у дальших студіях.Свідоцтво ТітмараМи навели найповніший із історичних опис статуї старо­го слов'янського Божества, який рівночасно давав нам уявлення про саму його святиню та деякі обряди і вірування. Заки перейдемо до аналізи свідоцтва Саксонця, мені видається доцільним навести чи познайомитися із іншими найважливіши­ми джерелами, відомими в історії.Отже наведімо опис святині в Ретрі із „Хроніки Тітмара". Вона прийнята в науці як одне із важливих джерел до історії слов'янсько-германських відносин. Запис цей старший на півто­ра століття від "Історії Данії" і дасть нам змогу провести далі критичні зіставлення й порівняння.Тітмар походив із княжо-вельможної родини. Його генеа­логічне дерево із роду Вальбек достовірно відоме. Свою кар'єру завершив він як єпископ Мерсебурга над рікою Салє, недалеко від сьогоднішнього міста Гале. Твердиня Мерсебурґ була укріп­лена Гайнріхом Першим як фортеця проти слов'янства. Тітмар живе у часі вибуху й розмаху німецької експансії, яка маскувалася в той час свіжою ще "ідеологією" Священної Римської Дер­жави Німецької Нації" (Дас гайліге роміше Райх дер дойчен націон). Місто Мерсебурґ було надкордонною твердинею. Воно на захід від Липська, себто сьогоднішнього Ляйпцігу. Основною ідеєю, яка закривала і загрівала до цієї відомої в історії „екс-панзії" було бажання Риму "навернути" східню й північну час­тину Европи на християнство, та бажання тодішньої Німеччини завоювати ці землі. Отже, "Свята Держава" — цей титул дістала вона разом із благословенням із Риму — запопадливо виконува­ла оце "навертання" вогнем і мечем, яке закінчилося не тільки"наверненням", але цілковитим знищенням цілих народів. В на­шому випадку це будуть слов'янські лютичі, що замешкували й мали свої держави над Балтійським морем, у краю, що звався "Волинь".Свідоцтво такої „святости" держави німецької нації є са­ме "Хроніка Тітмара, спископа Мерсебурзького", який являєть­ся ідеологом і апологетом політики Оттонів і Гайнріха Першо­го, цебто систематичного поневолення, витискання й винищу­вання східньопівнічного слов'янства та литовських надбалтій-ських народів. Вистачить глянути на мапу історичної Великої Німеччини, щоб побачити успіхи такого ширення християніз­му.Подібно як і Саксонця не будемо, отже, підозрівати на­шого автора в об'єктивізмі. Тітмар жив у часі від 975 до 1018 ро­ку. Вартість його хроніки подібно як і Саксонця різно оцінюва­на і різна в книгах. Старші, від 1-ої до 4-ої, уважаються компі­ляцією попередніх джерел. Книга шоста, з якої буде зачерпну­те наше наведення, уважається достовірністю та описує сучасні Тітмарові події, походи й війни. При нагоді одного із боїв описує він святиню в Ретрі, у країні, якої мешканцівназиває він "лютичами". Про них говорить він наступне:"Лютичі були колись невільниками, але через нашу (ні­мецьку) несправедливість вони тепер є вільні".Капітально щира "ідеологія"! Справедливим є поневолен­ня лютичів. їх недостатнє покарання було "несправедливим", наслідком чого вони є ще вільні і, очевидно "ненавернені". Такі поняття мав єпископ Мерсебурга про слов'ян чи надбалтійські народи. Він піддає гострій критиці князів саксонських за те, що вони виявляли млявість і бездарність у веденні війни із то­дішньою Польщею.Про віру лютичів він — як сам каже — пише з почуттям огиди. А все ж наслідки знищення старовинної культури і віри народів над Балтійським морем змушують нас користати із йо­го „Хроніки" у відношенні до фактів, воєнних подій і подекуди опису місцевостей чи звичаїв. Отже, із об'ємистої "Хроніки" наведемо тільки місце, яке відноситься до опису святині і Бо­жества в Ретрі. Пам'ятаймо, що цей опис на півтора століття старший і відноситься до місця далеко віддаленого від Руґії.Свій опис починає словами, які самі за себе кажуть про його наставу до віри інших народів:

Книга VI. Розділ 23.209

"Хоч мені осоружно говорити про них (себто лютичів), то однак стисло представлю, хто вони і звідки прийшли (до воєн­ного походу), щоб ти знав, дорогий читачу, пусті забобони і огидну їх віру.Існує у краю Рієдірів город, що має трикутний вид і троє воріт, які ведуть до нього. Він зветься Рідегост, а оточений він з усіх боків величезним пралісом, недоторкненим рукою меш­канців і шанований як святість. Двоє воріт цього городу відкри­ті для всіх, що до нього увіходять, а треті ворота є звернені до сходу і є найменші. Виходять до дороги, яка веде до недалеко­го, але жахливого вигляду озера.V городі є тільки одна святиня, мистецьки збудована з дерева, якої основи підтримували роги диких тварин. її зовніш­ні стіни були прикрашені зображенням Богів і Богинь, як можна зблизька зауважити, предивно вирізьбленими. А внутрі стоять Богове, зроблені людською рукою, у жахливих шоломах і пан-цирях, кожний із них із вирізьбленим іменем (сінгуліс номінібус інскульптіс).Перший з них зветься СВАРОЖИЧ (кворум прімус 3YA-РАСІЦЇ діцітур). Йому віддають надзвичайну честь і релігійну пошану перед іншими Богами.Є там також прапори, яких звідтіль ніде не виносять, хіба що вони потрібні на війну і тоді несуть їх бійці-піхотинці.Для дбайливого збереження цього всього установили ту­більці окремих священиків. Вони, коли збираються тут для мо­литви, або переблагання гніву Богів, єдині тут сидять, коли всі інші стоять. Шепчучи між собою таємні слова із трепетом вико­пують землю, щоб кинувши жереби, дослідити певність справ сумнівних. Скінчивши (цю ворожбу), вони прикривають жере­би зеленою дерниною та вбивають у землю навскоси два вістря списів і ведуть через них із знаками покори коня, якого вважа­ють за щось найбільше і шанують як святість. Відтак, кинувши жереби, якими вже раз досліджували питання, продовжують наново ворожіння немов би доконане тією Божественною твари­ною. Якщо із обох ворожінь випаде той самий знак, тоді ці племена виконують за ним свої дії, якщо ні, тоді із сумом від­ступають від намірених плянів.Як засвідчує старовинність, обманена різними заблудами, існує оповідання, що скільки разів грозили їм заколоти довгої домашньої війни, стільки разів виходить із згаданого озера вели­чезний бик, із білими зубами укритими блискучою піною і на очах усіх качається розкішно в калюжі серед жахливих потрясень.210Скільки є в цій країні округ, стільки є святинь і окремі зображення демонів шануються невірними. Між ними однак ви­ще згаданий город має найвищу владу. Коли йдуть на війну, то все його поздоровляють, коли щасливо вертають, шанують його належними дарами та жеребами і через коня допитують, як вище описано, яку приємну для Богів жертву повинні принести їхні священики.Ці всі племена разом називаються лютичами...**Тут кінчиться опис "чортопочитателів" — лютичів, вини­щених до кінця упродовж дальшої історії Німеччини.Одним із дальших свідоцтв про долю цих лютичів, а також із згадкою імени Сварожича, є лист святого Брупона, у якому він засуджує Гайнриха II за його союз із „поганськими" лю­тичами."Яким чином — пише патетично святий Брунон — мо­жуть співдіяти разом Сварожич — чорт — і вождь святих!".Ніякого союзу, навіть хвилевого! Єдиною можливою фор­мою „співіснування" є їх (себто лютичів) „навернення" наслід­ком якого навіть їх ім'я пропало в історії.Свідоцтво ГербордаНашим черговим документом буде: "Гербордус: Діялогус де віта Оттоніс епіскопі Бамбергепсіс. Ед. Кепке-ІІертз" — себто "Герборд: Розмова про життя Оттона, єпископа Бамберґенсько-го". Герборд, це монах із манастиря у Міхельберзі, близько Бамбергу. Про його життя знаємо дуже мало, напевне лише те, що і був хронографом манастиря подібно як його попередник Ебон. Його "Розмова" написана 1159 р., а його смерть датована Г168 р. Єпископ Бамберзький, якого життя описує Герборд, справував свій уряд в рр. ПОЗ — 1139, отже, не був його сучасником. Гер­борд однак користувався матеріялами чи хроніками попередни­ків, сучасників. Головним "подвигом" цього єпископа було зни­щення чотирьох святинь у місті Штетіні над Одрою. Відрізану голову триголової статуї слов'янського Божества він вислав папі римському як свій трофей і доказ вірности. Статуя мала високу мистецьку вартість. Хоч у Ватикані зберігається безліч статуй старовинних грецько-римських Богів, то однак не думаю, що цей трофей по-варварськи відрізаної голови там зберігаєть­ся. Його опис цієї події додає декілька цінних подробиць до ві­домого вже матеріялу попередніх свідчень. Саме історичне тло подібне як у інших авторів залишаємо тут без обговорення, а211наводимо в перекладі тільки ті місця, які відносяться до опису самих святинь.Сам манускрипт монаха Гсрборда відкритий Ґізебрехтом щойно в 1865 р., ще не повністю використаний у вивченні пред­мету.Читаємо текст:"Тіємо: Чому вони називали свої святині "континами".іСефридус: Слов'янська мова в численних місцях набли­жена до латини, тому я думаю, що "континами" вони звуться від слова „контінере" (себто „заключати в собі").32. В Штетинській державі були чотири контини, але од­на із них, що була головною, була чудово і ио-мистецьки збудо­вана (мірабілі культу) і мала внутрі і назовні скульптури на сті­нах знамениті зображення людей, птах і тварин, так вірно пред­ставлених у їх природній поставі, що міг би ти взяти їх за живих і віддихаючих, і мушу відмітити як дуже рідкісне явище, що краски образів іззовні святині ані не блідли, ані не могли бути змиті дощем чи снігом. Такого було досягнено вмілістю малярів.До цієї будівлі приносили вони звичаєм своїх прабатьків здобуті скарби і зброю ворогів і що здобули вони в боротьбі на суші і на морі на основі закону про десятину.Були тут також золоті і срібні миси (кратерай), із яких їхні вельможі ворожили, їли і пили, та які зберігалися як свя­тість, щоб їх виносити під час святочних днів. Також зберігали вони там для прикраси і на славу своїх Богів роги биків, покри­ті золотом і дорогим камінням, із яких вони пили, або вживали як труби. Також мечі й кинджали і багато дорогоцінностей, рідкісних і прекрасних, які вони, коли святиня була зруйнована, вирішили подарувати єпископові і священикам. Але він сказав: Я зовсім не думаю, що ми повинні на вас збагачуватися, бо має­мо подібні речі і ще кращі дома понад достатком. Поділіть їх радше між тими, кому вони належать для вашого вжитку із Божим благословленням. Тоді він покропив ці речі свяченою водою, зробив над ними знак хреста і приказав, щоб їх поділили між собою.Але була там триголова статуя, із трьома головами на од­ному тулубі, яку називали "Триглавом". Цю забрав сам, знищив її тулуб, а три разом сполучені голови забрав як трофеї зі со­бою і вислав відтак до Риму іменно щоб апостольському панові і всього костела показати те, що він довершив серед народу, будуючи і винищуючи.Три інші контини зазнавали меншої пошани і мали мен­ше прикрас. Були там лавки і столи вокруг побудовані, де вони212відбували свої зібрання і наради. Туди вони збиралися чи то бенкетувати, чи забавлятися, чи полагоджувати поважні вирі­шення. В означені дні й години вони сходилися до цих домів.Крім того стояв там могутній дуб, а під ним пливло най-миліше джерело, про яке простолюддя вважало, що в них пере­буває Божество, шанували їх як святі й оточували великою по­шаною.Коли єпископ після розруйнування коптин, хотів зрубати також цього дуба, народ просив його, щоб він цього не робив. Вони впевняли, що на майбутнє вони не будуть відправляти в цьому місці ніяких релігійних обрядів, а тільки бувати там за­для тіні й цриємности. Y тому немає ніякого гріха, та що вони воліли б врятувати це місце, ніж бути ним врятовані. Одержав­ши їх обіцянки, сказав єпископ: Я успокоївся щодо дерева, але мусите припинити живі ворожіння вашої долі, бо християнам не вільно ворожити із лету птах чи як інакше.33. Іменно вони мали дивної величини коня, добре годо­ваного, вороної краски і надзвичайно швидкого. Його не запря­гали цілий рік і він був таким святим, що не стерпів би ніякого їздця і мав одного із чотирьох священиків як свого дбайливого опікуна".Тут прощаємося з текстом, який далі подає докладний опис ворожіння із рухів серед списів священного коня, подіб­ний в основі до тих, що ми їх стрічали в попередніх джерелах.СтвердженняМи познайомилися з основними історичними джерелами для нашого досліду. Ще залишилося декілька менше важливих, або значно пізніших як "КнитлІнґасага" аж із XIV сторіччя. І вони вносять Щось нове, що свідчить про те, що було більше оповідань чи джерел до цієї теми. Але в основному вони пере­повідають уже відомі нам події. Будемо ними користуватися вже в часі нашої аналізи, для доповнень чи додаткових насвіт­лень.Отже, час на деякі ствердження, на які наш доказовий матеріял повністю дозволяє.Перш за все відмітьмо важливу подробицю, яку чи то не доглянули, чи навмисне знехтували дослідники.Святиня в Ретрі мала більше зображень чи статуй старо­винних Божеств. Під ними були вирізьблені написи, по латині "інскульитай". Дата біля 1000 року. Але ж святиня була старша, отже, доби сучасної Володимирові або й ранішої. На далекому північному заході знали досконало монументальну різьбу в де­213pcni і письмо. Підкреслюю: І ПИСЬМО! Нічого дивного в цьому немає. Нічого дивного зокрема для мене. Різці до писання чи вірніше вирізування буков на корі стрічаємо в археологічних розкопках пограничних староукраїнських городів як "Родень". Споконвіку ішла торгівля з надбалтійським прибережжям та їх янтар був у старовині дорожчий від золота. Було б дивно, якби вони не знали письма. Але ще покутує в історіях деяких учених перестарілий образ примітивного і неграмотного „поганства", очевидно, без письма, яке мало б прибути перше тільки і разом із християнством. Багато документів і фактів свідчать проти та­кого наївного і примітивного уявлення, як ось наведене свідоцт­во, яке долучуємо до колекції.Повинен би здивувати тих "істориків" також стан сус­пільносте на цих далеких землях. Великі добре укріплені горо­ди із кількома або однією головною святинею. У городі Граці бачив Саксонець кількаповерхові будинки над вузькими вули­цями. Пожежа могла б знищити ціле місто. Чуємо в інших опи­сах про розвинене купецтво і широку торгівлю. Купці приїзд-жали до венедських городів, були добре угощувані, ніколи ніх­то не робив їм кривди. Торгували усім головно рибою та про­дуктами землі. Виробляли широко всякі тканини, і ці тканини або "плаття" були також засобом плачення як гроші. Слово "платити" походить від "плаття" як римське "пекунія", або гер­манське "фіі" від "худоби". Слово "Товар" означає ціну і пред­мет набуття пізніше.А проте, що найбільше здивує і нас самих, це добре й ви-сокозорганізована теократія цих держав і народів.Теократія — це система правління дерлсави, у якій най­вище місце і найважливішу ролю відіграють священики чи жреці. Таку визначну чи вирішальну ролю відігравали у певну добу державницького розвитку священики в усіх старовинних державах. Ми бачили яскраві приклади у Єгипті, Індії чи Месо­потамії.Значна частина воєнних здобутків чи здобичі іде до свя­тині. Гербордус говорить виразно про старовинний "закон деся­тини". Цей старовинний закон примінив Володимир і до нової, чужим Богам збудованої Божниці.Ворожіння у святині є національно-державним актом. Він вирішає про всі важливі справи. Авторитет священиків стоїть там вище від княжої влади. Природа дивної сили інтуїції свяще­ників вимагає окремого розгляду. Зовнішні події, як рухи птах чи коня тільки пробуджували в них таємну силу їх відчуття.Щобільше. Стрічаємо в державі Руґії дивний факт, що214Святиня Свантевита має своє власне озброєне лицарство у виг­ляді трьохсот лицарів на добірних конях. Це неабияка сила у тих часах. Вони боролися на суходолі і на морі. Про боротьбу на морі говорить теж виразно Гербордус. Три сотні лицарів, крім святині, улаштовують свої власні походи, очевидно, разом із державно-князівськими, чи теж виправи. Уся їхня здобич на­лежить тоді святині. Отже, це була форма організації збройно-мілітарної сили, яку бачимо пізніше в історії хрестоносців як ордени.Ствердімо виразно для всієї історії, що таку форму орга­нізації, коли лицарі присвячені святині воюють у її обороні, а рівночасно їх лицарство є суспільною службою Священній Ідеі чи Справі, стрічаємо в державі Руґії вже в завершеній формі. Звичайно, і в інших державах був обов'язок оцього служіння святині так, що священна десятина була загально-обов'язуючим законом у цілому слов'янському світі.У постійній загрозі з боку Данії і Німеччини конечність створення такої організації була самозрозумілою, а проте, тво­рення такої форми суспільно-національного ладу залишиться духовим здобутком цього старовинного ладу на острові Руґії. Була там, як знаємо, головна і верховна святиня величезного засягу духової влади на всі околичні держави. її повагу засвідчує факт, що новонавернений данський князь складає їй велича­вий дарунок, за що єпископ и домоглися його покарання смертю. Довідуємося теж із наведених джерел, що спроби завоювання Руґії були численні. Довідуємося теж, що хвилева перемога не давала ще панування над Руґією. Що лише після знищення свя-__тинь на цілому острові вдалося закріпачення Руґії.Про організацію цього священного ордену на Руґії знає­мо, на жаль, замало. Чи це були молоді мужі певного віку, які відбували цю службу до певного віку, чи радше це були лицарі, що присвячували ціле життя обороні святині і держави.Очевидно, була теж добре зорганізована і устійнена гієрархія священиків Свантевита із головним і найстаршим свя­щеником. Мусів отже, бути їх вишкіл, отже — система навчан­ня і теології. Виразно читаємо про їх молитви, обряди, благосло­вення, а найважливіше — їх значення .таємне передвіщування, яке в усіх старовинних культах відігравало важливу ролю. От­же, це не була народня віра самого тільки фолкльору, — яку називали вороги „народною" або сільською, — по-латині „пага-нус" — від чого пішло оте згірдливе слово „поганська віра", — але це була високозорганізована державна віра слов'янських держав перед християнською добою їх історії. Це так на дале-215кій півночі. Якою ж величною мусіла бути релігія премогутнього Києва.В "Історії" Геродота стрічаємо опис міста Ґелону, що іс­нувало в часі походу Дарія на Скитію. Цей город мав округлу форму і був обведений високим дерев'яним валом. Були в ньо­му будинки і численні святині з дерева. Божественні статуї, яким молилися горожани Ґелону, вважав Геродот „грецькими". Зокрема була там святиня „Діонісія" та відбувалося храмове свято що три роки. Після Богослуження були там звичайні пи-рування й забави.Покинений його мешканцями город був спалений Да-рієм. Мешкали в ньому синьоокі жителі із русявим волоссям. Давніше мали жити там також греки. Мешканці Гелону не бу­ли однак греками. Були окремим народом і говорили окремою мовою. Не воювали теж на боці Скитів проти Дарія.Про город цей довідуємося від Геродота, що був він на схід від Таиаїса, себточДону. Але без археологічних доказів труд­но устійнити його місце на мапі. Слід думати, що був він теж недалеко від моря, коли були там колись греки, себто грецькі колоністи. А в тім це вже є міркування. Не насмілюємо­ся на ніяку ідентифікацію народу, що збудував у дереві Ґелон і велику Святиню Бога, якого окреслив Геродот як "Діонісія".Для нас важне тільки ствердження так вчасного існуван­ня типу культури, яку далі стрічаємо в Україні і в досліджуваній Руґії. І там городи і святині з дерева і Божества, яких грецькі купці могли б із легкістю взяти за своїх рідних. А зокрема Бо­жества із яким сполучувався культ їм відомий, як культ Діоні­сія. Це пир і забава після Богослуження. Не знаємо тільки чи пили вони вино чи престаровинний "МЕД", відомий із праісторії мови як спільний цілій групі індоєвропейських мов і народів.Знаємо також, що цього типу виразно староукраїнські го­роди окружали широким вінцем престаровинний Київ уздовж ріки Росі чи понад Сулою, як наприклад РоДень чи Воїнь, відомі із літописів та із археологічних розкопок.Підкреслюю, що в цій праці не роблю ніяких висновків чи навіть спроби ідентифікації населення Ґелону, іцо їх Геро­дот називає Будинами. Стверджую тільки подібність культового елементу святині з дерева та культу Божества із трирічним пра-зником того самого типу, що й у далекій Руґії. Стверджуємо тільки величезне простірне і часове розпросторення культури цього типу.Не знаємо назви Божества із Ґелону, бо ж Діонісій це тільки грецька назва перенесена на Божество Ґелону. Мусило однак бути якесь споріднення в загальному культі. Але ж коли б навіть прийняти його ідентифікацію, як грецьке Божество Діо-нісія, то і тоді це тільки інша назва для окреслення Божества Духового Щастя, Надхннення, масової евфорії, радости, щастя та навіть бурхливого радісного піднесення вираженого екста­тичного типу танцями.Надхненне Щастя, як відчування Життя, відчуте тут як важливий аспект Істоти Буття.Згадаймо ще, що новіші досліди вказують на глибоку старовинність городів і поселень над Сулою чи над Південним Богом. Прекрасної назви городи як „Воїнь" чи „Родень" побу­довані на ще старшого типу поселеннях чи городах. Час і дати цих долішніх наверствувань нам невідомі. Ще багато цікавого і нового очікуємо від археологічних дослідів.Ледве чи виявлять вони увесь багатий і глибокий зміст ре­лігійних культів і віри нашої старовини. І вже без археології, а просто з історії України знаємо, що не може бути щасливою на­ція, яка відречеться свого Божества Надхненного Щастя і Святости як Істоти Буття.Триста лицарів на добірних конях виявилися слабою силою на сторожі Святости Національної Віри.Я навів Геродота для ствердження єдиної обставини, а саме, що той тші культури, який він стверджує в Гельоні на Придніпров'ї хоч безсумнівно підлягав розвиткові і змінам впродовж тисячоліття, все ж таки навіть після півтора тисячо­ліття виказує такі прикмети, які вказують на їх генетичне спо­ріднення.Ще яскравішим прикладом генетичного споріднення культур просторів, про які мова, є ще такий культовий момент, який ми ствердили в наших головних джерелах а саме: численні роги звірят, про які згадують усі наведені автори. Роги служили перш за все, як архаїчна ритуальна чаша в руках Богів чи помер­лих, що ішли до неба. Ми бачили, що ці роги, роги биків зокре­ма були різьблені і мистецьки прикрашені. Гербодус пише теж найвиразніше, що ці прикраси були із золота і дорогого камін­ня. Отже такі золочені роги характеризують жертовних биків, що їх роги золотили чи то перед чи після жертви. Маємо про це свідчення не тільки в самого Гомера, добре відомі, але і в са­мих археологічних розкопках і то набагато старших від самого Гомера. Маю на увазі славного бика із Мікени чи ра (ше його голову із суцільного золота із наголошеними золотими рогами і найвиразнішим символом сонця у виді розеїн на його чолі. Ніх­217реві і письмо. Підкреслюю: І ПИСЬМО! Нічого дивного в цьому немає. Нічого дивного зокрема для мене. Різці до писання чи вірніше вирізування буков на корі стрічаємо в археологічних розкопках пограничних староукраїнських городів як "Родень". Споконвіку ішла торгівля з надбалтійським прибережжям та їх янтар був у старовині дорожчий від золота. Було б дивно, якби вони не знали письма. Але ще покутує в історіях деяких учених перестарілий образ ігримітивного і неграмотного „поганства", очевидно, без письма, яке мало б прибути перше тільки і разом із християнством. Багато документів і фактів свідчать проти та­кого наївного і примітивного уявлення, як ось наведене свідоцт­во, яке долучуємо до колекції.Повинен би здивувати тих "істориків" також стан суспільности на цих далеких землях. Великі добре укріплені горо­ди із кількома або однією головною святинею. Y городі Граці бачив Саксонець кількаповерхові будинки над вузькими вули­цями. Пожежа могла б знищити ціле місто. Чуємо в інших опи­сах про розвинене купецтво і широку торгівлю. Купці ириїзд-жали до венедських городів, були добре угощувані, ніколи ніх­то не робив їм кривди. Торгували усім головно рибою та про­дуктами землі. Виробляли широко всякі тканини, і ці тканини або "плаття" були також засобом плачення як гроші. Слово "платитилпоходить від "плаття" як римське "пекунія", або гер­манське "фц" від "худоби". Слово "Товар" означає ціну і пред­мет набуття пізніше.А проте, що найбільше здивує і нас самих, це добре й ви-сокозорганізована теократія цих держав і народів.Теократія — це система правління держави, у якій най­вище місце і найважливішу ролю відіграють священики чи жреці. Таку визначну чи вирішальну ролю відігравали у певну добу державницького розвитку священики в усіх старовинних державах. Ми бачили яскраві приклади у Єгипті, Індії чи Месо­потамії.Значна частина воєнних здобутків чи здобичі іде до свя­тині. Гербордус говорить виразно про старовинний "закон деся­тини". Цей старовинний закон примінив Володимир і до нової, чужим Богам збудованої Божниці.Ворожіння у святині є національно-державним актом. Він вирішає про всі важливі справи. Авторитет священиків стоїть там вище від княжої влади. Природа дивної сили інтуїції свяще­ників вимагає окремого розгляду. Зовнішні події, як рухи птах чи коня тільки пробуджували в них таємну силу їх відчуття.Щобільше. Стрічаємо в державі Руґії дивний факт, що214Святиня Свантевита має своє власне озброєне лицарство у виг­ляді трьохсот лицарів на добірних конях. Це неабияка сила у тих часах. Вони боролися на суходолі і на морі. Про боротьбу на морі говорить теж виразно Гербордус. Три сотні лицарів, крім святині, улаштовують свої власні походи, очевидно, разом із державно-князівськими, чи теж виправи. Уся їхня здобич на­лежить тоді святині. Отже, це була форма організації збройно-мілітарної сили, яку бачимо пізніше в історії хрестоносців як ордени.Ствердімо виразно для всієї історії, що таку форму орга­нізації, коли лицарі присвячені святині воюють у її обороні, а рівночасно їх лицарство є суспільною службою Священній Ідеі чи Справі, стрічаємо в державі Руґії вже в завершеній формі. Звичайно, і в інших державах був обов'язок оцього служіння святині так, що священна десятина була загально-обов'язуючим законом у цілому слов'янському світі.У постійній загрозі з боку Данії і Німеччини конечність створення такої організації була самозрозумілою, а проте, тво­рення такої форми суспільно-національного ладу залишиться духовим здобутком цього старовинного ладу на острові Руґії. Була там, як знаємо, головна і верховна святиня величезного за-сягу духової влади на всі околичні держави. її повагу засвідчує факт, що новонавернений данський князь складає їй велича­вий дарунок, за що єпископ и домоглися його покарання смертю. Довідуємося теж із наведених джерел, що спроби завоювання Руґії були численні. Довідуємося теж, що хвилева перемога не давала ще панування над Руґією. Що лише після знищення свя-_тинь на цілому острові вдалося закріпачення Руґії.Про організацію цього священного ордену на Руґії знає­мо, на жаль, замало. Чи це були молоді мужі певного віку, які відбували цю службу до певного віку, чи радше це були лицарі, що присвячували ціле життя обороні святині і держави.Очевидно, була теж добре зорганізована і устійнена гіє-рархія священиків Свантевита із головним і найстаршим свя-| щеником. Мусів отже, бути їх вишкіл, отже — система навчан­ня і теології. Виразно читаємо про їх молитви, обряди, благосло­вення, а найважливіше — їх значення .таємне передвіщування, яке в усіх старовинних культах відігравало важливу ролю. От­же, це не була народня віра самого тільки фолкльору, — яку називали вороги „народною" або сільською, — по-латині „паганус" — від чого пішло оте згірдливе слово „поганська віра", — але це була високозорганізована державна віра слов'янських держав перед християнською добою їх історії. Це так на дале­кій півночі. Якою ж величною мусіла бути релігія премогутнього Києва.В "Історії" Геродота стрічаємо опис міста Ґелону, що іс­нувало в часі походу Дарія на Скитію. Цей город мав округлу форму і був обведений високим дерев'яним валом. Були в ньо­му будинки і численні святині з дерева. Божественні статуї, яким молилися горожани Ґелону, вважав Геродот „грецькими". Зокрема була там святиня „Діонісія" та відбувалося храмове свято що три роки. Після Богослуження були там звичайні пи-рування й забави.Покинений його мешканцями город був спалений Дарієм. Мешкали в ньому синьоокі жителі із русявим волоссям. Давніше мали жити там також греки. Мешканці Гелону не бу­ли однак греками. Були окремим народом і говорили окремою мовою. Не воювали теж на боці Скитів проти Дарія.Про город цей довідуємося від Геродота, що був він на схід від Танаїса, себто Дону. Але без археологічних доказів труд­но устійнити його місце на мапі. Слід думати, що був він теж недалеко від моря, коли були там колись греки, себто грецькі колоністи. А в тім це вже є міркування. Не насмілюємо­ся на ніяку ідентифікацію народу, що збудував у дереві Ґелон і велику Святиню Бога, якого окреслив Геродот як "Діонісія".Для нас важне тільки ствердження так вчасного існуван­ня типу культури, яку далі стрічаємо в Україні і в досліджуваній Руґії. І там городи і святині з дерева і Божества, яких грецькі купці могли б із легкістю взяти за своїх рідних. А зокрема Бо­жества із яким сполучувався культ їм відомий, як культ Діоні­сія. Це пир і забава після Богослуження. Не знаємо тільки чи пили вони вино чи престаровинний "МЕД", відомий із праісторії мови як спільний цілій групі індоєвропейських мов і народів.Знаємо також, що цього типу виразно староукраїнські го­роди окружали широким вінцем престаровинний Київ уздовж ріки Росі чи понад Сулою, як наприклад РоДень чи Воїнь, відомі із літописів та із археологічних розкопок.Підкреслюю, що в цій праці не роблю ніяких висновків чи навіть спроби ідентифікації населення Ґелону, що їх Геро­дот називає Будинами. Стверджую тільки подібність культового елементу святині з дерева та культу Божества із трирічним празником того самого типу, що й у далекій Руґії. Стверджуємо тільки ікличезне простірне і часове розпросторення культури цього гину.Не шаємо назви Божества із Ґелону, бо ж Діонісій це тільки грецька назва перенесена на Божество Ґелону. Мусило216Іоднак бути якесь споріднення в загальному культі. Але ж коли б навіть прийняти його ідентифікацію, як грецьке Божество Діонісія, то і тоді це тільки інша назва для окреслення Божества Духового Щастя, Надхннення, масової евфорії, радости, щастя та навіть бурхливого радісного піднесення вираженого екста­тичного типу танцями.Надхненне Щастя, як відчування Життя, відчуте тут як важливий аспект Істоти Буття.Згадаймо ще, що новіші досліди вказують на глибоку старовинність городів і поселень над Сулою чи над Південним Богом. Прекрасної назви городи як „Воїнь" чи „Родень" побу­довані на ще старшого типу поселеннях чи городах. Час і дати цих долішніх наверствувань нам невідомі. Ще багато цікавого і нового очікуємо від археологічних дослідів.Ледве чи виявлять вони увесь багатий Г глибокий зміст ре­лігійних культів і віри нашої старовини. І вже без археології, а просто з історії України знаємо, що не може бути щасливою на­ція, яка відречеться свого Божества Надхненного Щастя і Святости як Істоти Буття.Триста лицарів на добірних конях виявилися слабою силою на сторожі Святости Національної Віри. Я навів Геродота для ствердження єдиної обставини, а саме, що той тип культури, який він стверджує в Гельоні на Придніпров'ї хоч безсумнівно підлягав розвиткові і змінам впродовж тисячоліття, все ж таки навіть після півтора тисячо­ліття виказує такі прикмети, які вказують на їх генетичне спо­ріднення.Ще яскравішим прикладом генетичного споріднення культур просторів, про які мова, є ще такий культовий момент, який ми ствердили в наших головних джерелах а саме: численні роги звірят, про які згадують усі наведені автори. Роги служили перш за все, як архаїчна ритуальна чаша в руках Богів чи помер­лих, що ішли до неба. Ми бачили, що ці роги, роги биків зокре­ма були різьблені і мистецьки прикрашені. Гербодус пише теж найвиразніше, що ці прикраси були із золота і дорогого камін­ня. Отже такі золочені роги характеризують жертовних биків, що їх роги золотили чи то перед чи після жертви. Маємо про це свідчення не тільки в самого Гомера, добре відомі, але і в са­мих археологічних розкопках і то набагато старших від самого Гомера. Маю на увазі славного бика із Мікени чи радше його голову із суцільного золота із наголошеними золотими рогами і найвиразнішим символом сонця у виді розети на його чолі. Ніх-217о із учених не має сумніву, що це предмет культу. Культура мікенська і кританська довгий час уважалися передгрецькою і називалися так званою середземноморською культурою невідо­мого народу чи народів. Сьогодні не має в науці сумніву, що це була старо-геленська культура. Не має сумніву після кілька ра­зів вже згадуваного мною відчитання написів із Крити т. зв. письма лінеарного стилю "Б". Але ж ця культура датована. От­же золотили роги жертовним бикам не тільки за часів Гомера, себто приблизно тисячу років до нашої ери, але за часів мікенсько-кританської культури із третього і другого століття до на­шої ери. Речі надто відомі, щоб забирати місце наведеннями чи доказами. А втім подібні роги можна оглядати в численних му­зеях, у першому із краю у Британському в Лондоні. І знову не­можливо припустити, що ця культура мандрувала із Руґії до Крети, але, що вона мала спільний осередок прото-індоевропей-ської чи пізнішої вже спеціялізованої культури. В кожній із них стрічаємо ту саму старовинну жертву і культ. Знову ж не дово­диться цитувати пречисленних місць із Ригведи, як теж наве­день, що могутнього звучання назвою „Бугая" називали самих Богів. В описуваних в наших джерелах святинях місце бика зайняв кінь, але в ритуалі жертви існував далі бик як предмет великої жертви. Звідси роги биків і звірят у наших святинях. Розгалужені роги диких звірят зокрема оленів служили теж для скріплення чи прикраси самих основ дерев'яної будови святині. З'явище теж відоме в новіших дослідах археології України.Прямуємо очевидно до доказу релігійно-звичаєвої і куль­турної єдности цілого первісного слов'янського розселення. Різ­ниці, які витворилися згодом і які можемо прослідити навіть на прикладах декількох описаних святинь творилося в льокальних культах, однак зовсім виразно на спільній основі.Врешті нас не повинна здивувати сама будова святині в Арконі. Це виразна купола на квадраті. Але ж це основний елемент усього пізнішого церковно-народнього будівництва в іс­торичних часах. Замісць однієї куполи стрінемо щораз більше ускладнену систему цих купол або бань, аж до їх многогранного багатства в улюбленому стилі козацьких церков із численними банями. Розвиткові пізнішої архітектури із її дерев'яних прав-зорів надто багато місця і томів своїх прекрасних праць при­святив Стржиговскі, щоб доказувати цю відому істину. Отже в культурі Руґії стрічаємо клясичний приклад такого пратипу святині із куполою на квадраті і подвійною святинею внутрі із "святая святих", де містилася статуя Божества. Інші святині в218Штетині служили рівночасно як святиня громади для нарад чи спільної святочної трапези чи пирування.Y всіх наведених описах стрічаємо подив для різьбар­ського мистецтва і технічної малярської вмілости, як теж багат­ства зовнішніх і внутрішніх прикрас. Це знову елемент добре відомий нашому народньому будівництві по селах. Стржиговскі вважає такі будови з дерева куди ціннішими саме з мистецько­го боку ніж будови з каменя. Будова з каменя була смертю для народнього мистецтва та причиною занику його самородної ге-ніяльности у дерев'яному будівництві. Грецькі будови з каменя були спочатку перекладом взорів із дерева на камінь. Старий дерев'яний стовп заступила дерев'яна колюмна, яка далі розви­нулася до розмірів монументальної грецької архітектури. Цей процес занидіння народнього генія в будівництві, коли воно пе­реходить на камінь, дасться виразно прослідити в українських селах нашого століття. Коли, йдучи за покликом моди чи захід-ніх церков, села проявили „амбіцію" мати муровані церкви, тоді голі, порожні і бідні стіни покриті вапном заступили складність архітектоніки і всю красу різьби народнього стилю. Ці прекрасні святині нищили варвари із Заходу, а затриманий і розвинений народній стиль пізніших християнських церков винищує сьогодні большевицький варвар під протести деяких самих комуністів. („Собор" — Гончара). Як засвідчують наші джерела всі ці святині були спалені християнами.Тут доводиться відмітити чи не найсмішиіший і найбільше жалюгідний елемент християнської пропаганди. Отже пише Саксонець байочку, як із горючої святині вискочив сам Чорт у подобі звіряти і щез на очах всіх. Якщо цей Чорт мав таку силу, щоб щезати, коли йому треба, то чому ж він не щез у свя­тині, себто у своїй святині Чорта. А вибіг надвір, щоб показа­тися і потвердити тріюмф... християнської пропаганди. От ди­віться був там сам Чорт і його прогнали. Зовсім незрозуміло, чо­му він боявся вогню, що його так припекли вогнем. Вогнем і ме­чем нищили християни не Чорта, але високу і мудру старовин­ну віру та цілі народи, які винищували чи уярмлювали разом із прогнанням оцього Чорта. Пишемо його з великої букви, бо це ж мала б бути теж метафізична істота.Очевидно існували школи і традиція цього високого ми­стецтва будови святинь, які викликали високий подив тих вар­варів, які ці святині дощенту розруйнували. Існували теж шко­ли теології для стилю символічного зображення Божества, як наприклад Чотириголового чи Триголового в Арконі і Штети­ні. Християнські зображення Христа в пізніших століттях як219Три-обличного носить на мою думку відбитку цієї старої шко­ли. Самою ж концепцією Триєдиности зможемо займатися аж у заавансовій стадії дослідів цієї теми, а саме теми старовинних дохристиянських релігійних і містично-метафізичних концепцій Троїстости. Тут відмічуємо тільки наявність доказового матерія-лу в нашій святині у Штетині. Сюди належить теж питання чи можливо зберігся отой "трофей", що його вислав єпископ Оттон папі римському.Бачимо теж в нашому джерелі картину одного з обрядів, а саме річного всенароднього празника чи свята в день закін­чення плодозборів. (Чи не з початком серпня, на закінчення ста­ровинного літа).Свято всенародне. Триває цілий день. Головна жертва це величезного розміру коловай, що його споживає ціла громада, як символ і дійсність її релігійнонаціональної спільноти, як її всенародне причастя. Я звернув вже у вступі увагу на те, що одну із складових частин цього Богослуження бачимо збереже­ну і зображену в народніх обрядах України. Це побажання, щоб коловай був на другий рік ще більший, а разом із тим сам плодозбір і добростан цілого народу чи роду. Це один із чис­ленних доказів факту релігійної спільноти на терені цілого по­селення братніх слов'янських племен і народів. Ця спільнота, як я згадав, не була обов'язково єдиноформна чи устійнена згори, але вона випливала із традиційної спільноти.Юмна і Київ в Адама БременськогоУ перегляді наших джерел не можемо поминути Адама Бременського. Джерело добре відоме в історіографії, щоб спи-шоватися над його обговоренням. Численні вістки про слов'ян­ські народи, переліки їх назв, пов'язані із згадками про них чи описами вимагали б чимало праці. У нашу студію не внесе це джерело нічого істотно нового, хоч воно й найстарше. Але ж воно і важливе. Стрінемо в ньому характеристику народу, які визнавали своїм Божеством Свантевита — Сварожича — Радогоста. Знайдемо при нагоді цікаву для наших читачів згадку про Київ. Наведемо, отже, декілька фрагментів із другої книги його "Ґеста Гамбургенсіс Екклєсіє".Невідомі нам дати із життєпису Адама Бременського, але відомо що його "Ґеста" написані напевно перед 1076 роком.У цій книзі Адам Бременський дає перелік назв слов'ян­ських племен між Лабою і Одрою. Між цими племенами найпо­тужніші є Ретарії."їх місто, відома в цілому світі Ретра, є осідком ідолопо­клонства, де збудовано велику святиню демонам, із яких най­220важніший є Редігаст. Його статуя із золота, його приміщення з пурпури. Саме місто мас дев'ять брам і є окружене глибоким озером, через яке веде дерев'яний міст і вільно по ньому прохо­дити тільки жертвоприносцямабо бажаючим почути пророчню......до тієї святині із города Гаммбурга подоролс чотирнад­цяти днів... /19. Поза лютіцами (себто лютичами — прим. В. Ш.), яких зовуть теж іншим іменем "вільців" стрічає пас ріка Оддара, най-багатша ріка Склявонії. На її березі, де вона вливається у Скит­ські Води (себто Балтійське Море — прим. В. Ш.) являється вельмишановний город Юмна, дуже бажане місце відвідин для варварів і греків, які мешкають довкруги. Тому, що на славу цього городу розказують великі і майже неймовірні речі, я вва­жаю цікавим уставити тут дещо, що заслуговує на відмічення. Це є справді найбільший з усіх городів, які є в Европі. Живуть там Скляви й інші пародії. Навіть саксонцям, які приходять, вільно тут мешкати на рівних правах із іншими, звичайно тільки так, що вони під час свого побуту не виявляють прилюд­но свого християнства (себто не відправляють прилюдно своїх Богослужень — прим. В. Ш.). Бо всі є тут у заблуді погансько­го ідолопоклонства. Але зрештою, що відноситься до звичаїв і гостинности, то не можна знайти другого народу, який був би більше гідний пошани і готовий до гостинности. Це місто, яке є багате всіма товарами півночі народів, має теж усі можливі приємності і рідкісні розваги......від Юмни, їдучи кораблями, можна причалити за 14 днів до Острогарду в Русі, якої столицею є Хіве (себто Київ — прим. В. Ш.), що є суперником скиптру Константинополя, одна із найвеличніших гордощів Греції".Стільки наведень. Не будемо розплутувати безнадійно за­плутаної термінології Адама Бременського. Я навів це місце го­ловно для характеристики населення городів Ретри і Юмни.Де ж сьогодні цей найбільший в Европі город Юмна, що був там, де ріка Оддара, себто сьогодні Одра, впадає у "Скит­ські Води" — Скитські Води в 11-тому столітті! Що ж це за Скити, що в одинадцятому столітті їхніми водами було Балтій­ське море! І що ж це за „греки", що буди поганськими ідоло­поклонниками в одинадцятому столітті і жили в Києві, а цей Київ був суперником для скиптра Царгороду, теж грецького, і цей Київ був однією із найвеличніших гордощів... тієї ж Греції. Он яка мішанина назв, але із неї якже виразно прозирає слава і могутність Києва.221Мішали нас греки із скитами і всі землі на північ від бе­регів Синього моря — Руського моря, називали „Скитією". На­зивали „скитами" ще Лев Діякон воїнів Святослава та й усю то­дішню Русь, хоч знав він назву "гой Рос", як я це доказав у мо­їх працях про Святослава. Отже, ще й північні води старої Ру-си звалися скитськими. А тут ще й на додаток помішання — Адам Бременський виразно мішає нас із греками, хоч бувало, що жили й греки у славному Києві.Як я згадав, не будем всіх тих помішань розплутувати. Поза тими подробицями чи важливими справами залишиться важливе для нашої студії ствердження про надзвичайну гостин­ність громадян города Юмни.Залишиться теж важливе ствердження про славу вели­кого Києва, який у той уже час уважали далекі народи в захід­ній Европі городом із казки, що був суперником для скиптра Царгороду. Славним київським купцям оплачувалася їзда по­діями аж на острів Волинь, щоб торгувати багатством Києва і багатством усіх північних народів. Були для тих купців усякі розваги в Юмні і в... Царгороді цілі квартали, бо такі привілеї виборювали від гордої Візантії Олег, Ігор, Святослав, Володи­мир.Де ж сьогодні цей город Юмна? І де була Ретра? Де була Святиня із золотою статуєю Радогоста?Почуємо від одного "знавця", який має марку поважного вченого, що це все байка й вигадка, що іншого ніде такого не було, а Радогоста цей „учений" — як сам скаже — „викинув на сміття".Цим ученим, що таке писав, був А. Брюкнер, польський учений, а писав він таке у своїй праці п. з. "Мітольоіїя слов'ян­ська, виданій в 1918 році.Трохи поспішився Брюкнер із своїми нищівними "науко­во-скептичними" висновками. Треба було заждати декілька ро­ків на розкопки Шухгардта, уже згадуваного в нашій праці.Шухгардт відкрив, що город Ретра, інакше Радогост, був оточений подвійним валом, зовнішнім і внутрішнім. Внутріш­ній вал мав три брами із високими вежами укріплень, які немов три великі "зуби" виставали над оборонними валами: звідси назва "урбс трікорніс", як у тексті, який /треба так само пере­класти. Город Тризубний — бо ж знав /Тельгольд латину на­стільки добре, щоб відрізнити трикутник від трьох зубів висо­ких веж характеристичних для вигляду цього городу. Шух­гардт одушевленний величністю заложення будови назвав цей город Партенон Півночі. І навіть було йому аж дивно, іцо цей Партенон Півночі збудували... слов'яни.222Дивно і нашому Адамові Бременському, що ці слов'ян вгощали у своєму городі на рівних правах також... саксонців' Дивно, дуже дивно.Вони були такої доброї вдачі і такі гостинні. Однією і? назв їхнє Божество називалося РАДОГОСТ. Тут не треба... про' тоіндоевропейського, щоб пояснити українцеві цю назву Бо' жества. Радогост, чи Радогощ, це очевидно одна із назв, що оЗ' начає прикмету їх Бога Святости. Він Радий Гостям. Це бул теж заповіддю цілого города. Назвою Божества і назвою горо' да, ось так як Атени. Чому ж викидати що назву на смітник' коли вона навіть тільки в одному городі була відома. Але чи f одному городі. Його справжньої назви чужинець не почув. Б ж і написаний під статуєю напис „Сварожич" був тільки „пат" ронімікон" себто назвою по-батькові. Насправді всі ці три на' зви, — це зовсім ясне — відносяться до одного того самог Божества — Свантевита — Сина Сварога — із численними іН' шими означеннями у гимнах і в молитвах.Де ж шукати сьогодні цих городів... знищених ревнимі1 германцями, визнавцями християнізму, громадянами Священ' ної Римської Держави Німецького Народу, як звалася Німеч" чина Оттонів чи Гайнріхів. Розуміємо, чому дивувався Адам Бр«Г менський цій гостинності громадян Юмни. Бо ж за цю гостин7' ність вони відплатили їм цілковитим і повним знищенням. Що' правда, і інші слов'янські „браття" у сателітній службі ціє* „Святої Німеччини" прикладали руку до цього знищення" Злочинну братовбивчу руку. Дивні є шляхи й закони історії.Аркона"Піднесенонадхненний вид дає нам схід сонця над Арконою. Сонце, що виринає з моря, освічує багровим світлом пер"' ше тільки саму Аркону і круговид, тоді коли цілий острів пори нас ще в теміні. Аж після декількох хвилин стає ясність на ціпіі1 Руґії із її надбережжям".Не маючи змоги хочби оглянути цей священний прагород який є сьогодні під владою сателітної Німеччини, я сягнув своїй ностальгії до старих туристичних провідників із двадцяті1 років цього століття, щоб довідатися дещо про краєвид та на? ви місцевостей в Арконі та в цілій Руґії. Мої розшуки були на городжені, бо ось у виданні "Грібенс Райзефірер, Банд 65. Ру ґен, 1920 - 21. Берлін", знайшов я на сторінці 121 угорі наведенв перекладі ствердження.Опис сходу сонця пояснив .мені важливе питання. Чом саме це місце вибрали надхненні волхви для величної святині22:Сходяче сонце вирізнює це місце своїм світанковим благословенням. Навіть на безвірних туристів воно робить потрясаюче і величне враження, визначене в німецькій мові як: "дас Ергабене". Почування добре відоме в музиці Шуберта.Город Аркона був розташований на високогір'ї піднесе­ному на 50 метрів над морем, над стрімкими і драматичними скелями він панував над цілим островом. Ця частина острова Руґії зветься ще й сьогодні ВІТТОВ.Сьогодні, чи в 1920 році, височіла там морська ліхтарня, яка розсівала могутнє світло у групах білих вогненних блиска­виць, у групах по три.Найближча залюднена місцевість це (в 1920 році) "велике село" із 600 мешканцями, що зветься Альтенкірхен — себто Стара церква. Провідник заповідає гордо, що є там навіть пош­та, лікар і аптека. Але є там і атракціон для туристів. Читаємо:"Y передсінку церкви знаходиться вмурована статуя Бо­жища (Ґетенбільд) дуже правдоподібно Свантевита, яка харак­теризується рогом в руці. Щоб її оглянути треба зголоситися у кантора (себто дяка)". Ст. 119.Дивна річ, не читав я нічого про цю статую в науковій лі­тературі предмету. Треба було аж цього випадкового провідни­ка для туристів. Звичайно це не статуя із Святині Аркони, яку порубали на шматки і спалили данські варвари за свідченням Саксонця Письменного. Що ж це за статуя? Одна із численних, що залишилися на острові. Чи справді це Свантевит? Знаємо, що не тільки ріг у руці, але перш за все чотириголовість була його характеристикою. Може це тільки один із нагробних каме­нів, один із тих, що їх наводить НІухґардт. Не зображує він Бо­га, але руґіянця, що йде до небес Свантевита із рогом у руці. А в тім не знаємр, не оглянувши статуї. Наводимо це місце для відмічення, що там досьогодні збереглася пам'ять про Сванте­вита та що слава цієї святині по сьогодні лунає у пам'яті острів' ян, і ліберальний дяк у церкві Альтенкірхен показував цікавим туристам якусь статую, вмуровану статую як Свантевита.Але ствердження про драматичне світло сонця при вхо­ді над святинею придасться нам для... етимології слова Аркона, до розгляду якої бажаю перейти в цьому розділі.Дотеперішні спроби пояснення уважаю незадовільними і своїм звичаєм, замість довгих дискусій із авторами, перейду прямо до розгляду:Уважаю це слово похідним від прослов'янського кореня "рек", відомого у численних формах як "рек-шти".Але у нашому слові "АРКОНА" він виступає у своїй міц­нішій формі "АРК". Ця форма кореня напевно старша, не збе­224реглася в текстах із виїмком одного єдиного тексту "Слова про похід Ігоря".А саме стрічаємо там форму "АРКУЧИ" себто "АРК-учи".Отже хоч єдиний раз, але маємо цю форму потверджену у тексті, достойному і старовинному). Yci пам'ятаємо це місце. Стрічаємо його аж чотири рази у'„Слові" у зовсім подібних фразах. Ярославна виходить на вежу в Путивлі, молиться до Сонця, до Вітру, до Дніпра, як до Божеств, які визнавала,"ЯРОСЛАВНА РНО ПЛАЧЕТЬ... АРКУЧИ... Три рази і:"ІСПЛАКАША СЯ ЖЕНЬІ РУСЬСКИЇ АРКУЧИ..."Автор "Слова" вживає різних форм від "рекшти" себто від кореня "РЕК", але ця єдина в нього від кореня "АРК" — "АРК-учи".Від цієї форми АРК — як потвердженої — легко вже ви­вести словозначення "АРКОНА" за зразком інших українських слів як от — запона — себто "за-ПО-на", або "заслона" від "за-СТЛО-на", або хочби "оборона" від "о-БОРО-на" і т. п. Те ж саме в інших слов'янських мовах. Отже, це старовинні суфікси і ста­ровинне словоутворення із наявністю апофонії в деяких випад­ках (як СТЕЛ, СТЛ, СТЛО).Отже, "АРКОНА" вслід за тим це місце — саме святиня — де "речеться" доля людини, де речеться Слово Боже, гимни, жертовні молитви і благословлення. З національно-державного боку найважливішою була тут "пророчня" — себто попереднє "речення" саме про-речення — пророчня. Слово — "про-РОЧ-ення" так само походить від кореня "РЕК" як його апофонічна відміна доконаного виду як у словах "ви-РОК" — "ви-РОЧ-ня.Отже, АРКОНА має те саме значення що латинське слово "оракулюм" себто пророче предвиджування, і передсказування (віщування) авгурами і гаруспексами, чи жрекинями як у Дель-фах. До цих святинь їздили здалека або довго мандрували, хто прагнув наперед збагнути свою долю.Але слово Аркона не звужене до самої тільки вирочні, во­но обіймає собою всі інші дійства святині, пов'язані із торжест-венним "реченням" — "роком".Саме Аркона, як уже знаємо із наших джерел, була слав­на як осередок релігійного авторитету, а рівночасно як вироч-ня. Це все обняте одним іменем АРКОНА. Але власне ми ще не обняли усе із цього словозначення. Дотеперішнє пояснення знайдемо ще тільки поверховним. І саме тут доводиться сягну­ти глибше в аналізу так форми як і значення цього слова.225Отже, вернімося до розгляду самої форми "АРКУЧИ" у "Слові". Ця форма кореня заникла в усіх слов'янських мовах, а збереглася тільки у "Слові". Висновок — це дуже архаїчна форма, архаїчна вже і для автора "Слова". Він уживає її за­мість пізнішої форми "РЬКУЧИ" чи "РЕКУЧИ". Чому?.. Ця форма звучить поетично, святочно, навіть літургійно. Було ужи­ване в поемах Бояна чи надовго перед ним у поемах лицар­ського чи народнього епосу, і то дуже часто для наведення чу­жої мови, попередженої стереотиповою чи традиційною фор­мою уведення чужої мови. Зовсім так, як це робить Гомер, коли наводить мову своїх героїв. Має він для цього декілька зворотів, як:"Відповідаючи, мовив тоді Одісей велемудрий" і т. п.І саме тому, що це була часто уживана і добре відома старовинна формула наведення промови, саме тому вона як ар­хаїчна прикраса була ужита в тих місцях, де мова про торжест-венну молитву, чи голосіння "жон руських".Висновок: Можемо прийняти як доказане, що ця форма є не тільки архаїчна, але насправді старовинна.Маємо, отже, обов'язок сягнути до старших значень цієї форми чи самого кореня в його поширеній формі "АРК".Отож сягнемо тут нашим звичаєм до санскриту. Цей крок зовсім виправданий саме старовинністю цієї форми і та­кож фактом, що вона ужита у вищому степені "ґуна". Саме в тій формі стрінемо її у санскриті.її звучання як "АРК" і "АРЧ" уже нас зовсім не здивує. Це палятальна і гортанна форма приголосної "К" і "Ч" і їх за­мінність перед м'якою голосною "Е" стрічаємо як тверде прави­ло у слов'янських мовах, отже — ректи, але рече, отже —-"рок", але "речення". Отже — АРКОНА.Степенування рек — арк — указує виразно, що маємо тут до діла із первісною голосною "РИ" — "PY", себто сонантичним "Р". Саме таке сонантичне "Р" — у звучаннях між "РИ" і "PY" дає зовсім правильно вищий степень „АР".Отже, для кореня (санскр) "РИЧ" - "РУЧ" також "РИК" — "РУК" маємо вищий степень — "AP4'V і "АРК". Нас не зди­вує, що знайдемо там слово „АРКА". Що ж означає цей корінь? Нарешті маємо право сягнути до словників і текстів.І тут жде нас велике здивування, бо це слово має два ос­новні значення, уживані разом як одне нерозривне:"СВІТИТИ, БЛЕСТІТИ, ХВАЛИТИ, СЛАВИТИ, ВЕЛИ­ЧАТИ як у гимнах і молитвах". Отже торжественне слово, тор­_226жественна промова, ГОЛОСИТИ СЛАВУ, СЛАВОСЛОВИТИ, але в санскриті тут підкреслений світловий елемент цього слова, от­же щось в роді, "сяйво-славити" чи "світло-славити" як одне нерозривне поняття ширшого як у нас семантичного наванта­ження, але напевно дійсного у часах індоєвропейської спільно­ти. Існує у санскриті група коренів, як "руч" і інші, про які зго­дом, пов'язаних чи прямо виражаючих сяяння, блиск, світло, світлість тощо.Пригадаймо собі, що від того самого кореня "РИК" — "РУК" походять преславне слово "РИҐВЕДА" ("г" постає тут че­рез асиміляцію), яке означає ЗНАННЯ СВІТЛИХ ГИМНІВ, себто торжественних звернень у святочному і жертовному сло­ві до Богів. Це Світло - СЛОВО до СВІТЛИСТИХ, себто до Бо­гів.Отже, наш корінь "АРК" уже в самій своїй основі мав оцей ритуальний відтінок чи саме значення як обрядово-релі­гійне світлословлення.Елемент світло, слова, як світла, був виразно і нерозривно пов'язаний із самим основним його значенням.Отже, АРКОНА — святиня, це місце, де виголошується торжественним і світлим словом, саме світло-словленням, звер­нення до СВАНТЕВИТА.Драматичний і сильно діючий на почування схід сонця скріплював і визначував силу цього місця саме як світосвя-щенного. Саме під час сходу сонця приносили дуже часто жерт­ви і виголошували гимни наші прапредки.АРКОНА — це СВІТЛА СВЯТИНЯ. Квод ерат демонстрандум. Що й треба було доказати.Вище я згадав уже, що від цього ж кореня АРК маємо в санскриті словоутворення "АРКА", яке послужить додатковим доказом для нашої етимології. Це слово значить: "Промінь, Блискавиця, СонґДе, Вогонь, а рівночасно — Гимн, Прославна Пісня і Релігійний Обряд. Значення „Сонце" слід, на мою думку, уважати переносним і похідним, подібно як і дальше значення "ІНДРА" — Бог Блискавиці. Одне із таких переносних значень було б незрозуміле для сьогоднішнього читача.Але ж усі ці значення, отже — Світло, Сяйво, Блискавиці, Вогонь, Сонце, — Релігійні Обряди, Славлення, Гимни, Світло-славлення, — це все разом обіймає дійство нашої Святині в од­ному слові "АРКОНА". Звучання його могутнє і надхненне із численними емоційними і значеневими пов'язаннями."Аркона" — це велике і священне слово, гідне найвищої227святині і осідку найвищого волхва із цілим релігійним орденом, відомих нам "трьох соток лицарів на добірних конях".Тепер, коли етимологію цього слова можна вважати до­казаною, вернемо до появи цього кореня у вигляді "арк — ар-кучи" у "Слові про похід Ігоря".З обуренням стверджую, що деякі сучасні учені пробують поправляти текст "Слова", даючи т. зв. "зреконструйований текст". Такій реконструкції підлягає для цих нещасних учених також слово "аркучи", яке вони самовільно і всупереч правилам текстології змінюють на "рькучи". Отже, форма "ар­кучи" нібито є "помилкою" чи "деформацією" тексту "Слова", яку слід "направити". Я навмисне навів повністю всі чотири місця, в яких це слрво наведене. Отже, треба було б прийняти, що всі переписувачі "Слова" помилилися аж в чотирьох місцях. Отже, — і автори першого видання, і переписувач тексту для Катерини чи давніші переписувачі тексту. Аж чотири рази і в зовсім подібному тексті. Наявна нісенітниця припускати помил­ку аж у чотирьох місцях. Деформацією чи помилкою вважали це місце учені тому, що цієї форми, як незвичної для них, вони не розуміли. Отже, "реконструктори" просто не знали елемен­тів порівняльної лінгвістики і не потрудилися перестудіювати цю форму в її світлі. Вони й зовсім не шукали ані підозрівали існування таких старовинних форм у старо-українському тексті. І отже, у висліді, так грубо фальшується текст „Слова", рівно­часно позбавляючи його однієї із найцінніших його прикрас, його старовинного архаїзму, який крім того є одним із зайвих уже сьогодні доказів автентичности самого „Слова". Бо ж по­рівняльне мовознавство не було відоме ані в 15, ані в 16-ім сто­літті, ані за часів Мусин-Пушкіна, ьні не знав його переписувач манускрипту для Катерини, який невідомий досьогодні. Всі во­ни, ані ніхто із них не міг "видумати" такої архаїчної і, як дока­зано мною, автентичної форми від кореня "рек", який у формі "арк" уже загинув у старо-українській мові доби автора "Сло­ва". Воно було для цього автора реторичцим місцем давнього вже тоді наведення, але зрозуміле ще для слухачів і читачів.Але ж французький учений Мазон витратив грубе томище своєї сумної слави праці, щоб "доказати", що "Слово" це фаль­шивка, — що це просто „семінарійна вправа" якогось плягіято-ра „Задонщини".Звичайно, можна ученому помилятися, але ж джерело по­милки в наявній тенденційності принижування цього архитво-ру старо-української літератури. Можна й вибачити помилку, коли автор її перед смертю відкликав.Отже, слово "Аркона" від тієї самої форми кореня "арк", що й старо-українське слово "аркучи" у старо-українському тексті. Але ми відкрили цілі призабуті і потоплені поклади зна­чень цього слова як от: Світло, Блискавиця, Громо-ясність і Гро-мо-гуркіт, Сонце, Вогонь, які то словозначення були надхненним підісладом для величного слова: Світло — Слава — Слово, і — Святиня Світлослова, — благословення світлом Сходячого Сонця.J Назва БогаY наших дослгдах про Свантевита із Аркони ми дійшли до місця, де можемо почати етимологічний дослід його назви, або власного імени Бога. Тут знову виявиться конечність мето­дологічного розгляду самого питання назви Бога. Це виявиться конечним у нашій дискусії із деякими ученими."Бог не має імени власного" — навчав Сворода. Проте поети віщуни та надхненні мудреці називають Бога різними іменами.І в нашу добу означають християни у своїх молитвах різ­ними визначеннями чи назвами Істоту, яку загальним іменем ми звикли називати "БОГ". Кажуть: Всевишній, Предвічний, Всемогучий, Панбіг або Памбіг, Господь, Вседержитель, Цар Небесний, Отець і т. п. Це ті найбільше відомі означення у що­денному вжитку. Синоніми, метафоричні визначення, описи, прикмети тощо. Якби хтось твердив, що кожна із тих назв оз­начає якогось "окремого Бога", то просто зробив би із себе дур­ня.Коли ж сягнемо до християнської теології і Біблії, тоді по­бачимо, що скрізь у цілій історії юдаїзму уже в самих писаннях стрічаємо різні особові назви юдео-християнського Божества: Ельогім, Адонай, Шаддай, чи найбільше відоме із них "Єгова" або „ЯХВЕ". Кожна із тих назв історично зумовлена, мала ко­лись своє зрозуміле або таємне значення, постала на певному етапі чи була перейнята з історії цієї релігії. Із їх значенням чи вжитком пов'язані символічно-магічні доктрини чи спекулятив­ні роздумування метафізичного характеру. Цілі рухи в історії засновувалися на деяких містичних поясненнях цієї назви. Що-більше, слід виразно ствердити, що змінювалися в історії не тільки назви, але й саме розуміння Божества. Так, наприклад, назва Ельогім є виразно числом многим у старогебрейській гра­матиці (наприклад, як ґойгоїм). Однак на основі історичної тяг-лости даної віри всі учені приймають, що це різні історичні наз­ви того самого Божества.Одначе, цього самозрозумілого принципу ніхто з учених не пробував навіть застосовувати до дослідів старослов'янської229релігії. Вони не завдали собі труду пошукати, чи може хоч деякі назви є тільки різними назвами чи визначеннями тієї са­мої Істоти, Метафізичної чи Божественної. Щоправда, знайде­мо в цій вірі більше окремих розумінь чи персоніфікацій. Але рівночасно знайдемо там явище генотеїзму, себто ідентифіка­ції окремих чи частинно окремих концепцій Божества із Най­вищим чи Єдиним Божеством. Кажуть мудреці, що якою-не-будь із тих назв називати чи кликати Бога, то він їх зрозуміє і почує. Отже, ці різні назви відносяться в інтернаціональному їх моменті до того самого уявлення про Найвищу Істоту чи Небесну Особу Божу. Це все відбувається ще на історичному рівні антропоморфізації наших уявлень про Найвищу Істоту.Пригляньмося до явища генотеїзму на ґрунті християніз-му.Маємо в християнізмі три Особи Божі, що творять саме генотеїстичну, містичну єдність. Маємо далі цілих дев'ять хорів, духів, та множество святих осіб, до яких звертаються християни у молитвах і культі за охороною чи протекцією, або, як вони кажуть, заступництвом за них перед Богом.Особове розрізнення було куди слабше і пливкіше у ста­ровинних часах, коли віра була народньою, а не догматичною.Коли припустити три Особи або Вияв Божественности, то чому тільки три, або чому але три?Чому ж тоді не дозволити думки, що Триголовий, Троян, Троїсте чи Трисвітле Сонце, коли ці генотеістичні концепції шу­кали свого виразу і поєднання в концепції Трійці. Алеж не кожний генотеїзм і не на кожному етапі мусів шукати саме Трійці. Йому вистачило Відчуття і зрозуміння, що кожне із йо­го Божеств є Аспектом Найвищої Істоти, яка є дальша і менше зрозуміла для його людської уяви, ніж саме ближчі до цього Світлисті Істоти або Божества. /Подумаймо на хвилину, як працює думка сьогоднішнього християнина, коли він уживає різних означень для Єдиного Бо­га. Отже, коли кажемо Всевишній, то маємо на увазі саме ста­ре розуміння Божества як Найвище Небб. На таке розуміння Божественности в історії старослов'янської віри я вказав і проа­налізував у моїй праці п. з. "Найвище Світло".Коли кажемо Бог Предвічний, або само „Предвічний", тоді маємо на увазі його часове існування, або як ми кажемо, часовий аспект його Істоти, себто наше уявлення про безперерв­не у минулому, чи перед Вічністю існування, як ПРИЧИНУ ПРИЧИН у теології Сковороди.230Коли кажемо „Господь", то маємо на увазі, що світ є йо­го власністю, а він його володарем, владикою, який розподілює і прицілює добро для нашого особистого вжитку. Не всі, що вимовляють сотні разів "Господи помилуй!", розуміють слово "Господь". Воно звучало колись "ҐОС-ПАТІ" і означало "ПАНА ЧЕРЕДИ КОРОВ". Воно постало в часах, коли влада, володіння і добростан виражувалися в багатстві череди корів на травис­тих пасовищах. "Господар" так і досьогодні означає в україн­ській мові власника „господарства", себто загороди, хати, поля і худоби. Це було дуже почесне слово. Отже, і Бог був таким найвищим господарем —- уругауяойті — себто володарем широ­ких пасовищ для корів. (Порівняй мою працю "Назви рік Ду­най, Дніпро і Дністер). Слово "ҐОСПАТІ", себто "ҐОС-ПАТІ" є напевно іранського мовного походження і відноситься до тієї престаровинної доби, коли постали назви "Дніпро" і "Борис-тен .Отже, у слові "Господь" маємо на увазі цей аспект Бо­жества, цю його ВЛАДУ й ПАНУВАННЯ, силою якої він розпо­ділює і паділює людей багатством і добростаном.Коли англійці звертаються до Бога словом „Лорд", то мають тут те саме уявлення, що й у слові "Ґос-ПАТІ", хоч біль­ше модерне, як власника великих земель, саме цілої землі і рів­ночасно Володаря цих земель.Коли кажемо „Отче наш", то маємо на увазі відношення до Бога як відношення дітей до Батька, узагальнене на ціле людство, чи живі істоти. І т. д.Отже, у кожному означенні відокремлюємо в думках якийсь окремий вид чи аспект, дію чи функцію, чи владу цієї Найвищої Істоти. Ми не кажемо, що яканебудь із них вичер­пує, або "всебічно пізнає" Бога. Ні, до цього ніхто із теологів не мав претенсій. Усі ж самі догматики твердили, що наше пізнан­ня Бога є недосконале і частинне.Чим більше аспектів пізнання, тим воно багатше, тим біль­ше всебічне наближення до більше повної — а все ж таки обме­женої, людської, — саме людської, — історично-розвоєвої, — саме історично-розвоєвої, — уяви про Найвищу Істоту.Чому ж відмовляємо це право такого думання нашим прабатькам? Це ж саме їх учення, це ж саме їхня старовинна мудрість, яку засвоїло, а далі догматизувало християнство до форми вчення про Трійцю ОСІБ Божих — саме ОСІБ — а далі до цілої гіерархії Світлистих ангелів і духів. Тоді то, як бачимо, старовинні назви і розуміння Божеств заступлять "святими"! В231

нашому випадку дослідів це буде Святий Вит, або ж Свантевит чи Санктус Вітус.І потім, спираючись на це суто догматичне розрізнення Особи від Святих і Духів, будуть лаяти політеїзмом всі старі ре­лігії, дарма, що це саме там виросло розуміння Божества у генотеїстичному розумінні. Скажуть "Багато Богів", хоч наш на­рід так і розуміє досьогодні Богами своїх святих як, наприклад, Святого Юрія. Він же був Богом і таким залишився.Не дивуємося теологам, зависним за монополію своєї їлади. Але дивуємося ученим, та ще й дослідникам старовини, цо вони застосували цю знецінювальну догму до дослідів і всю-ш там, де є різна назва, шукали обов'язково різних богів.Якже вони загнівалися б на ствердження, що концепція іога Духа, Бога Отця і Бога Сина є многобожжям або політеїз-юм, бо, мовляв, СИН і БАТЬКО це ті самі види, але від спо-сонвіку був усе той сам Син і Батько єдині і такі са-іі. Чому ж учені не скажуть або не дозволять припустити таке аме розуміння, коли мова про Сварожичів — а саме про них уде мова, — чи про Синів Адіті, хоч це саме Ригведа вчить найразніше, що "РІЗНО НАЗИВАЮТЬ ПОЕТИ І ВІЩУНИ ТЕ, ЦО Є ОДНЕ".А втім, мусимо мати на увазі популярний і теологічний івень та вчення кожної релігії.Для пересічного християнина є зовсім незрозумілі суб-:льні розрізнення чи "Син" походить від Батька чи також від уха, чи навпаки Дух походить від Батька чи також д Батька і Сина. А однак за це єдине слово "ФІЛІОКВЕ", себто йд Сина велися найжорстокіші релігійні війни в історії людства. Висилалися мечі посвячені володарям як, наприклад, Янові ізимирові, щоб воював схизматиків за це слово "ФІЛІОКВЕ", ото "і від Сина ісходящого". Горіли вогнища і пливли Дніпром раби із повітаними козаками. Хто перерахує тих усіх мученіків і жертви боротьби за владу однієї чи другої чужої в Україні церкви, за Владу над Европою.Треба було втілення Духа Нації у постать Сковороди, б навчити своїх козацьких синів, що це все словне суєвір'я, ) не може Бог бажати, щоб „усі церемонії були вшиті на одну рму" (Сковорода: „Асхань"), що вся ця боротьба — це тільки иіїн Потоп", який заливає землю своєю злобою і суєвір'ям.Наші прапредки пізнали Сварога, Космічне Світло, як івище Божество чи Божественне Праначало Світу. Його Ді232ю­чу Всепотугу, його творчий світоаспект, пізнали як СВІТЛО-СВЯ-тість і назвали цю Істоту Сином Сварога, себто Сварожичем. Що поза своєю назвою "по Батькові" — себто патронімікон — він буде мати інші назви, визначення повинно бути самозрозу­міле для вчених. І коли знайдемо під одним Божеством напис "Сварожич", коли довідаємося, що називали Божество Сванте-витом, тож зовсім не буде означати різних Богів і Божеств, так як назва Петрович не тільки не заперечує, але вимагає імени власного "Володимир". Коли ж Божество, а зокрема улюблене Божество, називали різними іншими іменами, — коли ж нази­вали його різними іменами в різних часах в історії, коли далі зважимо існування місцевих відмін у назвах Божеств, тоді по-стулятрм ученого буде завдання шукати можливих чи дійсних ідентифікацій, а не згори їх виключати або такий постулят зов­сім ігнорувати.Не знаємо напевно, скільки було Сварожичів, один чи більше, чи один мав більше назв, чи більше були єдині у природі з їх Батьком Свароддам, про ці всі теологічно-словні делінеації не журився віруючий, який усією силою істоти відчу­вав дійсність Сварога і Сварожичів і знав, що вони такі самі із Світла, із Світла як Святости з усіх Божественних Потуг, ви­димих чи проявлених у природі і... його власній душі.Чому ж відмовляти нашим прабатькам права різними назвами, окресленнями і мітами називати те, що є одне, але ж напевно багатогранне і багатопроявне. Чи, кажучи мовою теологів, різними атрибутами наближуватися до пізнання Всевічного чи Предвічного.їх окреме бачення поодиноких аспектів чи Атрибутів Бо­жественної Істоти, що вони в тих Діях, чи виявах Волі й Потуги Божественносте вбачали часто окрему Істоту чи навіть Особу, себто Особу Божу. Чи будемо битися сьогодні за букву "і".Чи може знайдемо мудрість прабатьків, що Пратворче На­чало вбачали не тільки в тому, що є сьогодні звуженою істотою світла для фізики, але саме в метафізичній природі СВІТЛА як СВЯТОСТИ.Тут усе буде від цього ДУХА. І Батько і СИН (Сварожич) чи СИНИ, чи ПОТУГИ, ВЛАДИ, ТРОНИ, чи увесь обнятий і необнятий безмір Вселенної як прояв СВІТЛОСВЯТОСТИ, отже СИНА, отже Сварожича, якого наші предки назвали Свантеви-том. Але ж називали. Але ж називали його на просторах Сло­в'янщини іншими іменами як найвище Діюче Божество, бо Сварог зостався для них необіймальним людською думкою ДУ­ХОМ СВІТЛА і БАТЬКОМ Вселенної, із її невидними небесами, де всі душі хоробрих перебувають.233Питання назви "Найвищого Божества" затрачує тут зміст, як питання назви і слова. Так само як питання, хто старший Батько чи Син у християнській теологи.Але ж пропала вся глибінь розуміння цих справ нашими прапредками. Тут слово! Саме назва просліджена до його пра-кореня і празмісту розкриває нам свої тайни.З другого боку ситуація не така трагічна, бо коли не збе­реглися (чи може збереглися тексти праслов'янські чи праукраїнські), то збереглися тексти братніх чи синівських вір Ригведи й Авести, і вони засвідчують саме про всю глибінь і мудрість ви­соко-теологічних концепцій старовинного часу. Наші лінгвістично-порівняльні досліди назовництва у сфері віри й релігії надто яскраво доказують спорідненість, а отже і правильність критич­них висновків із ділянки саме теологічних концепцій.Y цій методологічній частині наших дослідів звернемо ще увагу на елемент простірного поширення культу чи назви і рів­ночасно на його льокальне забарвлення чи навіть льокальні назви.Для ясности про що йдеться, відкличуся знову до відо­мих прикладів із життя християнізму ще в сучасності, отже, на­глядно стверджувальному вигляді.Існує культ матері Божої в Люрді, у Фатимі, в Ірляндії, у якомусь селі, а також у Валії, у якомусь селі і т. д.Існує культ Матері Божої як Королеви Польської Коро­пи, зокрема в місцевості Ченстохова, де також відбуваються чу­деса, і існує Культ Матері Божої Покрови, як Покрови україн­ських військових частин чи видів війська.Тут не досліджую історії цього культу і його пов'язання чи синкретизму із культом Великої Матері (Кибеллі) чи іншими подібними і старовинними культами. Стверджую тільки, що те саме Божество, чи Свята Особа, може бути опікуном двох воро­жих і непримиренних армій, як — польської і української, у боротьбі за державну суверенність України, яку Польща у своїй історії заперечувала.Y системі християнізму це культ особи святої із Палести­ни, що була матір'ю Ісуса з Назарету. Вона мала разом із тілом у стані "успення" бути перенесеною до неба. Бачимо, однак, яко­го сильного забарвлення набирає її культ у теренах. Це звичай­но пояснюється переємством старшого культу саме Великої Ма­тері, яку цей християнський культ витиснув, але не вчинив зай­вим. Через перенесення уяви та емоцій наступає своєрідний234синкретизм. Такі явища можемо неодноразово спостерігати в історії релігій.Хочу тут указати, що якби так до історії християнізму залишилася така маленька обмаль, залишок джерел, як до ста­роукраїнської віри, тоді були б зовсім неправильні висновки такі:Поскільки сліди цього культу ми знайшли б у самій тіль­ки Фатимі, ствердити, що тільки — підкреслюю — тільки там був цей культ, та що він був суто локального характеру. Або, що він був тільки у Фатимі і Люрді, але не було його в Ірлян-дії, якби не залишилося слідів із того села, де цей культ є сьо­годні. Такі висновки зовсім невиправдані. Ми можемо сказати щонайвище: не знаємо, або — немає джерел, але напевно, щось було таке. І далі робити висновки із цього буцімто льокального з'явища. Мовляв, цей культ створили... мешканці Люрду, бо він там засвідчений.А однак, на кожному кроці роблять такі висновки дослід­ники старослов'янської віри. Щобільше, вони вимагають, щоб тільки — підкреслюю — тільки там говорити про даний культ, де він стверджений у скупих, аж надто скупих джерелах.Можемо напевно ствердити, що культ Свантевита існував, усюди там, де його заступив пізніший культ Свентого Вита ви­разно створений Римом на те, щоб витиснути культ саме Сван­тевита як Божества. Цей культ Святого Вита легко ствердити як поширений на широких просторах Північної Слов'яішдини, Чехії та Полудневої Слов'янщини. Але із цього не можна зроби­ти висновку, що тільки там він існував. Тільки там заступила його культ римо-католицька церква і тільки там цей культ Свантого Вита залишив живі сліди, саме в двоєвірному хрис-тиянізмі.Але ж назви „Свентослав", „Свентопулк", „Свентомир" на­певно дохристиянські і збереглися як імена князів саме дохри­стиянської доби. Отже, існувало дохристиянське поняття і сло­во "Свенто". Між "СВЯТІСТЮ" як слово-істота — а "Святістю" як Богоназва немає ніякої пропасти, але органічна ідейносвіто-глядова єдність. Отже, це одна із назв, яких було більше і це одна із назв, які збереглися на теренах, де існують про це за­свідчення. Але ми ані не годні викреслити цієї назви із інших теренів, а тим паче робити висновків про її чисто льокальне зна­чення чи походження, а ще гірше — льокалізація в часі. Мов­ляв: тільки в одинадцятому столітті, бо такі є засвідчення во­рожих нам німців.Буває ще гірше. Назву РАДОГОСТА, чи РАДЕГОСТА стрі­чаємо тільки в одному джерелі. Тоді сказав учений Брюкнер,235до це видумка, що такого Бога не було, і — тут наводжу його лова дослівно — що "він викинув цього Бога на смітник".Он як було! Викинув Бога на смітник. Яка сила „доказоости" ученого.Насправді — це назва Божества, яку ми стрічали в одному і наших засвідчених джерел. Це, можливо, льокальна назва, іле ж дійсна назва дійсного Божества. Назва надто прозора, цоб її пояснювати. Він був РАДИЙ ГОСТЯМ, отже — РАДО-ЮЩ, чи РАДОГОСТ. Знаємо з опису цього чужинця, що цілий ород був радий гостям. Були там гості із далеких земель, як т Греція і приймали там навіть, собі на горе, саксонів, які ндплатили їм за* гостинність знищенням. „Були гостям раді", ік кажуть в Україні. Отже, і їх Бог мав теж як одну із назв Радогосї. Звичайно не було такого окремого і іншого від ін-иих Бога. Але ж такі вони всі. Не інші від інших.Білий Кінь і Меч це не тільки атрибути Свантевита із Ар­гони. Ми ж читали вже ці засвідчення. Отже, немає потреби шкидати Бога на „смітник" тільки тому, що одна із його назв раз засвідчена. Крім того, що назву подібного типу стріча-:мо пізніше, у "Слові". Там "Мати Божа" є "ПИРОГОЩА", себ-го вгощає "пиром". Вона не тільки гостинна. Вона ще й цілим тиром угощає. Національна прикмета, національне уявлення тро основи моралі перенесені на улюблене Божество. Це ж Бо­жество несе усе добро і всі добрі прикмети людини у світ. Свантевит був Радогостем. Він мав напевно ще сто інших доб­рих прикмет Людини.Жорстоко і дощенту винищили пам'ятники і тексти старовинної нашої віри. Гаї священні попалено. Статуї порубано. Святині спалено. Зовсім так, як учив Мойсей і як це здійснюва­ти християни під час ширення християнізму. А тепер кажуть іам учені: докажи, покажи, і тільки те, що покажеш, буде прий-іяте в науці. Докажи, що існувало те все, що було спалене і «нищене дощенту!Чи така "об'єктивна" наука свідомо служить цьому культуронищівному християнізмові, чи то ці учені напоєні століття­ми зневаги і пересудів до святої віри наших прапредкга.Що ж, докажемо існування того всього, що знищено. Але ви „учені" будете засоромлені з вашого нищівного скептициз­му, як протинауки.Насправді не вимагає доказу, що в старовині називали Богів чи Бога різними іменами. У мене на руках дешеві видання236гіндуїзму. Маленькі книжечки, що звуться "Сагасранама" — себто „Тисяча назв".Тисяча назв Сурії (Бога Сонця), „Тисяча назв Вішну", „Тисяча назв Сіви".Справді тисячу назв має те, що люди звуть Богом, Сварогом, Свантевитом, Перуном, Дажбогом, Велесом, Хорсом, Ро­дом чи тисячами інших,... людських назв і визначень.Але ж саме Веди вчать рівночасно суворого монотеїзму і вчення про Єдність (Адвайта-вада)."Різно називають Волхви те, що є Одне".Назва Божества „Свантевит"Спробуємо з черги перейти до досліду етимології назви "Свантевит" у світлі наведених дослідів та лінгвістики.Y записці Саксонця воно має форму "Свантевітус" — в латинській мові ґерманомовним автором. Не міг він у своїй мо­ві, ані в латинізованій транскрипції зробити різниці між "С" і "Сь", як теж між м'ягкйм і твердим "Вь" чи "Вь". Не міг теж за­писати цієї назви в інших відмінках і додав латинське закінчен­ня "ус" до родового відмінка у звучанні "Свантевіт".Слово очевидно зложене із двох частин, а саме "Сванте" і "Вит" чи може "Вид".Перше із них "Сванте" пізнаємо слухом як пізніше укра­їнське "Сьвято" — у польській мові "сьвєнто". Y польській мові затримався виразно носовий звук "єн" після подвійного м'ягчен-ня "сь" і "вь". Не маємо теж сумніву як звучало це слово у ста­роукраїнській мові. Маємо грецький запис цього слова, сучасний Святославові у Лева Диякона.Грецький автор мав трудність із написом м'ягченого "Сь" та твердого "л". Стрічаємо теж характеристичний "перезвук" дзвінкого "вь" на грецьке "ф". Відомо вже теж, що візантійська буква "в" бета вимовлялася як "в" отже "Васілєвс" а не "Базілєвс". Зваживши всі ці помилки чи труднощі у транскрипції, одержуємо звучання "Свентославос" або "Сьвентославос". Не можемо прийняти, що носове "єн" є помилкою Лева Диякона. Воно так мусіло звучати в дев'ятому столітті. Отже, в дев'ятому столітті був у староукраїнській мові і вимові ще виразний носо­вий звук у слові "Свенто", який пізніше через затрату носівки почав звучати як "я" — "Сьвятослав". Припускаю, що так "с" як і "в" було цілий час м'ягчене, але це м'ягчення не могло бути записане ані в латинській, ані в грецькій мові. Y польській мові затрималася, отже, ця старша форма у вигляді "Сьвьвєнто (носо­237ве "єн"). Форми "Сьванто" чи "Сьвянто" уважаю із усіх най­старшою. Заміна носівки "ан" на "єн" є зовсім законна у виду зміцненевої паляталізації у вимові і подвійного м'ягчення "с" і "вь". Отже, записана у "Саксонця" форма із носівкою "ан" є найстаршою з усіх відомих нам форм. Нічого дивного, так сама святиня як і назва вказує на величну старовинність, і ця форма мусіла бути протослов'янською, поширеною на терені усієї сло­в'янщини. В дуже старовинному, невідомому нам часі ця фор­ма у староукраїнській мові набрала звучання "єн". На цьому ж протослов'янському грунті пов'язаність кореня "сьвєнт" із імен­никовим і дієслівним коренем "світ" - "сьвіт" мусила бути від­чутна вухом і безпосередньо зрозуміла як зміцнення кореня шляхом "сьвіт" - "сьвет" - "сьвєнт". Отже "Сьвєнт" є похідне від "Сьвіт", так як наш "Свантевит" виявиться сином Сварога — саме сином Найвищого "Сьвітло-Сьвіту", — саме Сварожичем.Нас не здивує теж, що похідні чи рівнобіжні словоутво-рення від цього кореня стрінемо теж в інших індоєвропейських мовах, отже — у санскриті і в мові "Авести". Отже, це слово протоіндоевропейське. Дивним дивом стрічаємо цю серію пов'я­зань знов у тих самих групах, що й "Свар" чи "Дану"-"Дунай".Y санскритіСтрінемо тут, а саме — у найстарших текстах Ригведи, слово докладно того самого звучання, а саме — "СЬВАНТА". Звертаю увагу, що маємо тут докладно той сам звук "сь", що й у слов'янських мовах. А також довге "аа", шо цілком відповідає фактові зміцнення, про яке я згадував вище. Зубна приголосна "н" не може інакше звучати перед зубною приголосною "т" — як тільки носово. Вона ж і клясифікована у граматиці санскри­ту як "носовий зубний звук". Отже, маємо повну зрідність фо­нетичного звучання "Сьванта" — протослов'янської мови і старосанскритської, або ж інакше'—' ведійської мови.При аналізі семантики цього слова стрічаємо, однак, ве­личезну несподіванку. А саме, як я згадував у вступі, стрінемо тут старше, напевно дохристиянське і напевно первісне значен­ня цього слова. ,Отже, ґрасман подає нам значення: як "польфрайх" і "бефройндет", себто той, що несе багату поміч, той, що є друж­ній. Увіходять, отже, у зміст цього слова поняття "дружньости" і "доброти", "щедрости" і "несення помочі", в загальному — "той, що несе добростан". Не буду на цей раз мучити читача надто довгими аналізами тексту. Вони зовсім потверджують і навіть поширюють значення подане Ґрасманом. Воно відповідає теж поясненням цього слова у коментаріях Саяни.238Але ж маємо в Ригведі ще й похідні від цього слова, а са­ме — утвоРене від нього "номен агентіс" або дієвої особи чи дії, а саме "СЬВАТРА", означає: ТОЙ, ЩО ТВОРИТЬ ДОЗРІННЯ РОСТУ, Сприяючий Дозріванню, Міцний, Потужний, а також — Друг-Допоможець, Приятель (пояснений словом МІТРА!), і врешті сама СИЛА і МІЦЬ.Наш читач-дослідник не може мати найменшого сумніву, що ці всі означення чудово відповідають до Істоти Нашого Бо­жества. Його головне свято у часі дозрівання збіжжя до жнив, саме після жнив, коли це йому приносять першу жертву із жнив у вигляді оцього на меді спеченого КОЛОВАЮ, яким ціла грома­да причащається торжественно після принесення Коловаю в жертві, як теж у зв'язку із цим святом відбувалися пророкуван­ня чи волхвування щодо врожаю в найближчому році. Очевид­но, це все у супроводі гимнів і молитов, як це ми бачили в описі "Саксонця".Є ще інші похідні в санскриті ведійському як "сьватраб-гадж" і „сьватрія", які тільки скріплюють вище сказане.Не маємо також сумніву, що так як старо-українським це слово пов'язане із основними своїми коріннями у звучанні "сьвіт", себто те саме, що в сьогоднішній українській мові "сьвітити", блищати, бути ясним, як теж похідний прикметник "сьвета", що так і значить "білий, ясний, блискучий" і відно­ситься також... до барви коня, і то не абиякого коня, але міто-логічного Коня, якого Лицарі Ранку Асьвіни подарували Педові. Сьвантевит — як ми бачили — був Божеством Білого Коня.І врешті слово „СЬВЕТЛАНА" так і значить „Світання". Тут, мабуть, не треба вже доказувати споріднення.Що й треба було доказати!Наш Святослав, який так гордо відкинув християнізм, ка­жучи, що з нього будуть сміятися його хоробрі лицарі, не був Святим у християнському значенні схимника і аскета, людини, що не має жінки і живе у відреченні від світу. Ні, зовсім ні. Це пізніше значення цього слова і воно у тому пізнішому значенні аж ніяк і ніяк не могло відноситися до нашого прехороброго та улюбленого цілою сто п'ятдесят-тисячною армією лицарів Бо­жественного Святослава. Його Святість — це міць, це лицарська дружність і любов, це готовість нести поміч, це дар приносити достаток, ріст і добростан, це разом із тим Світла Радість Жит­тя і Життє-творчість.Божеством такої Святости був престаровинний Сванте­вит син Сварога Вічного Світа і Вічної Святости.239Я вже не буду займатися значеннями цього слова у пізні­шому клясичному санскриті, в основному тими самими, ані ана-лізою текстів, бо самі ж словникові пояснення зовсім вірно і майже повністю вичерпують його зміст.Похідне слово від "Сьвента" маємо в Авесті у формі "Спента".Уже Бартоломай мав сумніви, чи можна всюди, де висту­пає це слово в Авесті, подати просто значеня "сьвятий" - "гайліг", бо хоч воно і значить і походить від слова „сьвента", але ж тіль­ки умовно означає те, що це слово в пізніших християнських значеннях. Коли мова про "Святого Духа", то ця ріжниця не кидається в очі, якщо не шукати глибини значення. Але як її шукати, тоді знайдемо, що цей Святий Дух Авести саме і є Творчим Духом Потуги, Світла і саме Святости. Це ж Він не­примиренний ворог Темряви, Ворог Демонів, Ворог Духа Зла (АНІРА МАЙНІЮ) або Агрімана. Споконвічна боротьба ведеться між цими Духами. Беруть у ній участь цілі світи. Символіку цієї боротьби ми бачили у культі Білого Коня, що на ньому мав Свантевит вирушати вночі на бій із його ворогами. Отже, цей кінь мав бути ранком вкритий білою піною від далекого лету. Так вірили його визнавці, як це засвідчує Саксонець. Але ж маємо тут тільки старшу форму цієї Ідеї Споконвічної Бороть­би Агурамазди із Анра Майнію у вигляді боротьби його Орде­ну Божественних сил і Потуг, Духів і Язатів.Великий Меч, Священний Меч Свантевита був тим са­мим символом, зрозумілим усім його дітям і синам. Священний Меч на боротьбу проти сили темряви і зла. Звідси теж його най­вища Влада.Може цей міт звучить для декого сьогодні наївно, для тих, які не розуміють, що Боротьба між Добром і Злом ведеться спо­конвічно, щоденно і щохвилинно, що її театром є перш за все наша душа, а далі світ та історія. Це за допомогою того старо­винного міту наші прапредки заявили своє місце у цій спокон-. вічній боротьбі. Вони — сини Світла і Святости. їхня Боротьба — це споконвічний даний їм як найвище призначення Священ­ний Героїзм. Своє ідеологічне завершення чи одну із висот зна­ходимо у нашому преславному "Слові". Воно заховалося, щоб скласти перед нами завдання, недокінчене завдання прапредків, що його довершити судилося нам.Але вернімося до значення слова "Спента" у релігії куль­ту Вогню і культу Боротьби у первісній Авесті, чи передавестій-ському світогляді її творців. Отож — уже Бартоломай веде дис­кусію у своєму словнику чи „Спента" не значить „той", що приносить благодать, приріст і благостан („гайль"). Але ж даль-240ші досліди цього слова Ґершона в його праці про 'Тими до Міт-ри" довели його до конечности перекладу слова "Спента Май-нію", себто Святого Мисле-Духа, як "Інкременталь Спіріт", себ­то Духа, що приносить Ріст у широкому значенні цього слова. Ми додамо в тому значенні, що ми його стрічаємо в Ригведі і... нашому культі Свантевита і в наших іменах, що мають у собі корінь "Свято-" як "Свято-слав", ни "Свято-полк", себто той, що веде Святу Боротьбу.Але, але ж... тут добігаємо до основного висновку моєї праці. Не їздили літаком до Індії наші праволхви, щоб учитися там мітології і семантики слова "Святість". Не їздили волхви із Ругії чи з прапоселень слов'янщини до Заратуштри вчитися про Міт Священної Боротьби Світла із Тьмою, Ворожости із Свя­тістю.Нічого дивного, що попали ми в неволю, забувши наш ве­ликий Заповіт. Але й нічого, щоц попадати в розпач. Це був до­рогий і жахливий досвід. Може іаме сьогодні світ потребує са­ме такої ясної ідеології. гРазом з обновленою вірою наших прапредків- ми знайде­мо і цю світотворчу силу в нашій душі, щоб зло і неволю пере­бороти в його світовій боротьбі.Відновимо тоді величну святиню Свантевіта, — Божества Святости, як світотворчої Потуги.Це ми сотворимо світ — залунала вже програма відновле­ної Віри.Сотворимо світ із святости. Що лише тепер розуміємо що деклярацію.Заповіт наших прапредків. Заповіт народів, що одідичили не тільки мову, але саме її найглибший зміст із так названої мов­ної єдности індоєвропейських народів.Хто ж вони були, де виросли і виплекали цю свою мову і ці всі такі прекрасні і високі ідеали чи міти про Сварога, про Сварожичів, про споконвічну боротьбу Лицарського Бога Пере­моги із темрявою і Безвладом Хаосу.Хто знайде у собі поклик Сина Світла й Святости, хто відчує себе рідним сином чи внуком Дажбога, Бога Сонця, або ж Многоіменного Бога Святости, — той у своїм серці розв'яже цю загадку.В литовській мові знайдемо досліджу вальний корінь „Шві" — „шве" в численних розгалуженнях і формах. Отже:"швєчію" - "швієсті" (довге "е") — світити; "Швіту" - "швітеті" — світити, блискати, блестіти; "швінту" - "швісті" — ясніти, ставати ясним. Відмітьмо появу вставного "Н" у цій формі;І"Швайтау" - "швайтиті" — розсвічувати, чинити світло. (Це форма кавзативна, виявляє найміцнішу форму корінної го-лосівки, про що далі);"швітруоті" — слабко блимати;"швєтиляс" — "сьвітило" — зоря;"швєтімас" — світлий, світячий, блискучий;"швентіне" — "сьвятиня" — святиня;"швенте" — "сьвято" — свято;"швентіті" — посвячувати, освячувати;"швентас" — посвячений (дієприкметник часу минулого, страдального виду — партіціпіюм перфекті пассіві).Y старопруській мові маємо засвідчення: „свента":Y латвійській мові — "свінет" - "свіну" в значенні святку­вати.Цих наведень надто вистачить, щоб доказати дивно ши­рокий засяг цього слова також в усіх балтійських мовах. Також це доказ, що старопруська і латвійська форма показує старше „с", „сь", так ?цо литовське „ш" є похідне і новіше.Отже, широкий значений засяг цього кореня і слова стрі­чаємо в усіх слов'янських мовах, у балтійських, у санскриті і в Авесті.Постає теж питання, чи латинське слово "санктус" не є похідне від скріпленого коріня "сен" - "сан" через здогадне "сан-стус", далі "сан-ктус". Як на здогад, можемо навести ось наступне.У ватиканській галереї скульптури стрічаємо статую Бо­жества, відому мені тільки із каталогів, під назвою "СЕМО САН-KYC". Божество і назва мабуть італійського, передримського походження. Постає спокуса дошукуватися в цій назві "СЕМА" —із списку Володимирових Богів у хгюніці, якщо читати це міс­це хроніки як "СЕМу" - "РОҐЛу". Але залишаємо це тільки як можливий здогад для дальшого досліду. Зображене у статуї Божество має бути, за описом у каталозі, "типу Аполона".Коли навіть відкинути цей здогад, то не залишиться в нас ніякого сумніву, що слово "Сьвента" - "Сванта" належить до протоіндоевропейської доби прамови.Не залишиться теж сумнівним, що авестійське слово у значенні "святий" — є молодше і похідне від звучання "свента" -"сванта", — а отже слов'яно-балтійська форма є старшою від мови Авести, а можливо і від санскриту.Стоїмо знову перед загадкою. І знову доводиться стверд­жувати, що життя і живучість цього слова в протоіндоевропейській, а далі і в протослов'янсько-балтійській епосі, — це істо­242рія принаймні декількох тисячоліть. Таку священним жахом сповшоючу нас старовинність доводиться ствердити як науко­вий факт і цьому прерідному і пресвятому слову, що стало ос­новою назви Божества "СВАНТЕВИТ".Але ж дотепер я орудував самими словниковими стверд­женнями. Спробуймо, одначе, піти ще глибше і шукати кореня оцього слова "Сьвента" - "сьванта". Шукаємо, отже, корінь са­мого кореня.Шукаємо за тим праядром слова, із якого розрослися і визріли оці могутні, кількатисячлітні Священні Дуби, що симво­лізують сам ріст людської думки і людського роду, — оті дуби, що обіймають своїми могутніми стовбурами і галуззям розріст слова-символу, слова-віри, слова-релігії словотворчою силою на­ших прапредків, як священну таїну таїн, замкнену у слові "Свя-тии .Сягнемо до порівняльного мовознавства, шукаючи самої вже праісторії цього слова. Один із розділів цієї праісторії ма­тиме основне значення для дослідників про теологічні і метафі­зичні уявлення віри наших прапредків.Отже, є безсумнівне на основі наведеного матеріялу, що корінь "сьвента" є похідний від кореня "сьві" - "сьве". Прига­даймо собі тільки санскритську чергу слів:"сьвет-а-те" — ясніє."Сьвітна" - "сьвітнія" - "сьвітра" — світлий, ясний, білий, а також "Сьветія" — світлий, ясний, сіяючий.Просто нашим вухом чуємо там рідність слова: "Сьвіт" -"Сьвїт" - "Сьвіят" у всіх його слов'янських видозмінах.Читач напевно теж зауважив при наведенні значеневих груп із балтійських мов, що чуємо там виразно корінь "сьві".А отже, усі слов'яно-балтійські і всі санскритські форми дадуться звести до пракореня "сьві", від якого всі інші дієслівні і віддієслівні форми дадуться легко вивести на основі історич­ної фонетики і морфології цих мовних родин. Досліджуймо.Отже, найстаріші слов'янські записи показують форму "сьвіт сен", себто, коли відділити корінь від закінчень, сьв-іть-сен. Маємо тут "коротке "і" в корені, котре, як бачимо далі, під­лягає степенуванню. Але ж звернімо увагу на значення. Слово має значення зворотне, медіяльне. Світло світиться в цьому сло­ві само для себе, само із себе, само у собі, бо ж така є функція зворотної (медіяльної) форми. Дієслово є неперехідне. Не мож­на "світити когось", можна тільки "світитися" саме як світло, що світить само із себе.243Цей пракорінь відмінявся в протоіндоевропейській фор­мі через поширення кореня вставним "Н" (як у клясі "Н" - "НА" у санскриті), як наприклад у санскриті корінь "від" — "ві-Нд-аті", себто "віндаті" — знаходить, творить. Цей крок не є здога­дом, бо маємо цю форму потверджену в литовській мові, а саме "швінту", себто "шві-Н-ту".Саме це вставне "Н" дасть нам у дальшому розвитку оцю носівну, яку ми ствердили у протослов'янській мові. Фор­ма "сьвента" була б отже віддієслівним прикметником чи на­віть тільки самим дієприкметником часу теперішнього діяльного виду, себто „ТОЙ, ЩО СВІТИТЬСЯ" — ТОЙ, ЩО СВІТИТЬ" — ТОЙ, ЩО ТВОРИТЬ І РОЗСІВАЄ СВІТЛО" — САМЕ СВІТЛО ЯК СВІТ!Отже, всі слов'яно-балтійські форми нашого слова "сьвен­та" - "сьванта" - "сванта" і т. п. походять від кореня "сьві" і означають усе те, що цей корінь у своїй глибині і ширшії озна­чає.Отже, від "СВІТЛА" як "СВІТ" доходить до його АВТОРА і ТВОРЦЯ, до того, що світить, опромінює, гріє, дає йому снагу чи творчу силу — от так, як стеблинам трави дають снагу про­міння сонця, "той ТВОРЕЦЬ і ВСЕДЕРЖИТЕЛЬ" зветься сло­вом СВАНТА.Ми бачили, що це слово звучало теж СВАРОГ, чи перше СВАРОГ. Y формі "СВАНТА" бачимо підкреслену особову, під-метну, дієву і саме творчу форму цієї метафізичної "СИЛИ -СВІТЛА - СВЯТОСТИ", висловлену віддієслівним дієприкмет­ником ЧАСУ ТЕПЕРІШНЬОГО, саме той, що світить, що дає і творить Світло-Світ.І ТОЙ, ЩО ТВОРИТЬ СВІТ, І ТОЙ, ЩО ТВОРИТЬ СВІТЛО, ТОЙ САМЕ ЗВЕТЬСЯ «.СВЯТИЙ».Але вернімося до граматики, яка, як бачимо, допомагає нам відтворювати мислевий процес наших прапредків.Отож у слові "сьвіт-іг сен" ми стрічали його медіяльну форму із дуже слабким "і" в корені. Я згадав, що корінь "сьві" підлягає степенуванню. Голосна "і" буде мати міцніші форми у черзі "І"-"Е" - "АЙ", і це степенування відношу не тільки до санскриту, але і до прото-індо-европейської доби. І справді, як­раз у цьому корені знаходжу одне із потверджень моєї тези."Сьвет-і-ті" це все значить світити комусь, світити для ко­гось. Стверджуємо тут скріплення „і" на „е". Те саме в литов­ській мові.244Але ж найбільшою цікавою із цього погляду є саме литов­ська причинотворча (кавзативна) форма "швайт", яка доказує іс­нування саме найвищого ступеня у черзі "і"-"е"-"ай".Мої читачі вже звикли до того, що справа не в самій гра­матиці, але в тому, що кожна така зміна означала теж зміну значення.Отже, "СВІТ" і "СВЕТ" — це два різні значення. Зміц­нення голосної означає посідання, походження, власність і влас­тивість значення кореня. — "Сьвет" — значить посідання влас-тивости "світ" світити. Означає власне, своє "свічення" як дже­рело світла. Означає активну прикметність "свічення".А найвища форма "сьвайт" означає саме спричинювання свічення. -Віднаходимо значення слова "СЬВІТ" в нашій мові. Тут легко помішати найвищу форму голосної із найнижчою через пізніший процес скорочення.Y протослов'янській мові ми мали там довгий двозвук (дифтонг), про якого звучання сперечаються учені. Слово у пи­саній формі мало оце старовинне "ять, яке звучало як "їя", або ж приблизно так. І саме ця форма була рефлексом старо­винного "АЙ" як — довгого двозвука, тричі довгого, якого най­виразніший слід стрічаємо саме в литовськім записі: "швайт" із дуже довгим сильно наголошеним "АЙ".Наше слово "Сьвіт" звучало приблизно чи здогадно як "СВЇЯТ", що дало в польській мові звучання "сьвіят", у мос­ковській „сьвет", а в українській мові через скорочення „сьвіт".Але ж саме ця найвища форма голосної дає нам зрозумій ня значення слова "СВІТ". Це не тільки СВІТ як СВІТЛО. Це не тільки його тотожність із Світлом, але це його АКТИВНА СВІТ-ЛОТВОРЧА і СВІТОТВОРЧА СНАГА. І саме тому було можли­ве поєднання СВІТЛО-СВІТУ із СВЯТІСТЮ як його творчою сутністю. Дістаємо рівночасно ключ до зрозуміння самої свя­тости у староукраїнському значенні цього слово-символу.Слово Світ обіймає, отже, три ступені значення:1. Світ — від світитися — (як медіяльна форма).2. Сьвет — світити комусь, проявлятися як світло.3. Сьвайт — пізніше "СЬВЇЯТ"—"СВЄТ"—"СЬВІТ" — са­ме як активна світлотворча сила, із усіма значеневими спорід­неннями і похідними від цього слово-символу.Нарешті розуміємо всю глибину нашого слова "СВІТ". Це КОСМОС ЯК САМОРОДНЕ СВІТЛО, само для себе, само від себе, але ж воно і творче і свідоме, воно ширить світ-245ло, творить світ форм, світ видів, саме космос, саме чудо існу­вання космосу як різновидносте метафізичної природи „СВІТ­ЛА" — яке у своїй свідомій — психологічній формі існування буде зватися „СВЯТІСТЮ".Так зрозуміле Божество як син Найвищого Світлосвіту буде зватися "СВАНТЕ-ВИТОМ".Наш Свантевит в одному із наведених джерел так і зветь­ся за Батьком СВАРОЖИЧЕМ, сином Сварога. Сином у цьому Божественному Світотворчому глуздові як звидний і творчий, а рівночасно продуховлений КОСМОС.Святість — це проявлені сили світотворчости.Для цієї творчости не має ніякої смерти, ані навіть нія­кого зла, бо ж вона сама собою є Вічністю ЖИТТЯ і Вічністю Творчости ДОБРА.Тут теж таїна безсмертности світотворчих героїв і поетів, чи надхненних пророків, бо ж Усесвіт — це "Святість істніння, Всесила творчого горіння".(Повстань Перуне)Не ма(ючи вже найменшого сумніву щодо етимології сло­ва "СВАНТЕ", але прагнучи якоїсь джерельної вказівки про час чи старовинність звучання цього слова, я шукав його серед за­лишків чи Лише дрібних скалок мови самих ругіянців чи теж надлабських і надбалтійських слов'ян. Як відомо, ці мови заги­нули майже безслідно під заивом германської християнізації і народовбивчого "тиску на схід". Одначе, залишилося декілька записок чи засвідчень про мову надлабських слов'ян.Мій труд був нагороджений і я вже зовсім не здивувався, що знайшов там наше слово у його стародавньому звучанні — САНТЕ", як також цілу групу похідних слів, а саме:Свантоіна — (довге носове „ан") — СвятістьСвантона — (довге носове "ан") — СвятістьСвейтоє — світаєСветет — світить, сіяєСвеча — світло, світилоСвьотлє — (прикметник) світлий, ясний.Але стрічаємо там також новий варіянт із цієї групи, асаме:свйонте — святий.Саме подвійність цієї форми заслуговує на увагу. Маємо, отже, безсумнівно старовинне протослов'янське звучання "сван­246те" і другу форму „с ионте", яку легко пояснити як скорочення із форми „свйонте". Голосна ,ан" — носівка, набирає тут захід­нослов'янського забарвлення як „он" - носове — рівнобіжно до похиленого "о" в цих мовах (порівняй польську західно-діялек-тичну вимову "пан" - "пон"). Цю фазу похиленого "Он" маємо потверджену теж у польській сучасній мові у слові "свйонткі", наприклад, "зєльоне свйонткі".Отже, знаходимо тут потвердження старовинности сло­ва "сванте" і його довгу присутність в історичних часах у над-балтійських слов'янських мовах.Мої розшуки нагороджені ще й тим, що в цих залишках надбалтійських мов я знайшов ще й новий варіянт слова "сон­це", а саме форму "слюоне", побіч "слюонце" і "слюонейца". Це єдина форма у слов'янських мовах, яка показує нездрібнілий су­фікс "На" - "НЕ", саме "слюо-не". Y моїй праці про історію сло­ва "сонце" я приймав цей суфікс як здогадний. Тут я знайшов його джерельне потвердження. Отже, маємо побіч здогадної фазисуль-не — чи соль-не її західнослов'янську відміну із характеристичною переставкою, але ще не здрібнілою формою у вигляді:слюо-не.Двозвук "уо" — мусів бути протяжним і міцно наголоше­ним рефлексом указаного мною степенування голосної "у" на "о".Форма безсумнівно архаїчча. Це додатковий доказ пра­вильносте моєї теорії про історію слова "сонце", а рівночасно доказ глибокої передісторичної стародавносте цього словоутворення, яке виявляє вже західнослов'янську характеристику словоутворення.Не можна теж мати сумніву, що утворення цього слова старше від германського "сонне" - "зонне", яке виявляє вже по­хідну асиміляцію "ль" — на "н", а саме "сольне" - "сонне". Від слова "сонне" — сольне не могло вже постати, але навпаки від виду "соль-не" через асиміляцію мусіло постати слово "сонне".Крім того форма "слюо-не" виявляє ще" рефлекс хитання між "у" і "о" — суль-соль — із характеристичним двозвуком, саме як видом старовинного степенування "у" до "о".Разом із упадком святині Свантевита затратилася і мова народу і сам цей нарід залишився в останках свого існування.Основним джерелом для наведених мовних довідок була для мене праця:247Paul Rost: Die Sprachreste der Dravano-Polaben im Han-noversschen, Leipzig, 1907.J. Legowski і T. Lehr-Splawinski: Szcza.tki jejzyka dawnych slowianskich mieszkancow wyspy Rugji, Slavia Occidentalis, 192-2.Доводиться перейти з черги до розгляду другої частини назви "Сванте-вит", а саме до слова "ВИТ".Мушу сказати, що тут ми на менше певному грунті не то­му, щоб бракувало етимологічних пояснень слова „вит", а рад­ше тому, що тих можливих пояснень є забагато і трудно знайти якесь джерельне і безсумнівне пояснення і потвердження для одного із декількох можливих.Із цих труднощів пробував вийти Ал. Брюкнер у своїй праці в польській мові п. з. "Мітольогія слов'янська". Він про­понував розуміти слово "вит", як частинку закінчення типу "іт", "ат", "овіт", як у прикметниках "хоро-вит-ий", "слабо-вит­ий", "глупо-ват-ий", чи "жовто-ват-ий" — і т. п. Справді існує такий вид суфіксів в індо-европейських мовах, чого прикладом може бути санскритське слово "бгага-ват", себто "Бого-вит-ий" (із суфіксами "ват" і "вант".Але ж трудно прийняти цю теорію тому, що існує ціла група імен власних, як "Віто-слав", "Віто-мисл", "Віто-віце", „Вітораз", „Вітород". Деякі з тих назв стрічаємо якраз у наших джерелах. Неможливо, щоб ці назви постали із самого прирост­ка так, як неможливе ім'я "енко-слав" чи "ський-слав".Слово „Вит" мусило мати повне значення іменника чи дієслівного кореня у функції іменника, як "Свято-мир", "Дунайг пер", "Бори-вой", "Яро-плук". Отже, "Яро-вит", "Людовит", "Яроплук", "Ярослав" чи "Рує-вит", "Мило-вит", "Добро-вит" є того самого типу що й "Сванте-вит". Вит — це повнозначне сло­во, а не закінченева частинка. Воно є іменником, або дієслівним коренем. Теорію Брюкнера мусимо здати до архіву.Нерадо шукаю пояснення на грунті сучасних слов'янських мов, бо досвід моїх дослідів веде в- глибоке протоіндоевропей-- ське минуле. Отже, усі ці імена, як Віто-слав, сьогодні для нас незрозумілі.Проте, не годен я поминути слов'янського кореня „вит", у значенні „вітати". Але ж і це слово „вітати" мало інше значен­ня чи відтінок у давнині. Ще Шевченко уживає це слово в зна­ченні: перебувати високо вгорі, літати і бути у висотах, далі пе­ребувати, а щолиш у новіших часах "вітати", себто зустрічати привітом. Цей привіт "Вітай із нами" — означав у старовині,248перебувай із нами", "будь із нами у нашому домі". Тут основне було значення "перебування". В нашому випадку слово "ВИТ" означало б той, що перебуває і ширяє високо, отже у світі СВЯ­ТОСТИ, також той, який бажав би, щоб ми із ним чи він із на­ми перебував разом. Також той, що перебуває у Святости. Отже, той сповнений і живучий у світі Святости.Значення зовсім підходить до всього, що ми навчилися про істоту Божества, а однак воно здається мені надто вже су­часним у мовному розумінні часу.Шукаючи далі знаходжу слово в литовській мові "вит-іс" і наше "вит-єзь" - "витязь" — у значенні "лицар, герой, перемо­жець", указувало б на якесь старинне слово, якого слідом було б слов'янське "Вить" - "віть" у значенні "воєнна здобич пере­можця". Отже — Поборник, Переможець, Богатир, отже — Лицар-Володар. В нашому випадку це дало б цілий комплекс зна­чень як ТОЙ, ЩО Є ВОЛОДАРЕМ СВЯТОСТИ, ТОЙ, ЩО ПЕ­РЕМАГАЄ СИЛОЮ СВЯТОСТИ Бог ПЕРЕМОГИ СВЯТОСТИ як творчої і світотворчої потуги.Y текстах "Книтлінгасаі'и" стрічаємо таке пояснення до Триглава, якого вважаємо іншим видом Свантевита:"...is erat eorum deus, qui cum eis in expeditionibus ibat".Себто: "Він був їхній Бог Перемоги, який ішдв із ними на воєнні походи". "ЗнаМ'я Бога символізувало його самого. Участь Бога в бо­ротьбі даного народу стрічаємо часто майже в усіх старовинних текстах, хочби у „Второзаконії" Мойсся, численну скількість запевнень.Пригадаймо собі надзвичайну ролю "станіцй", себто пра­пору, на появу якого лицарі-оборонці Аркони мусили вийти із себе, довершувати найвищого героїзму із повним забуттям не­безпеки свого життя. Бог був тоді із ними. Боротьба ішла на смерть чи життя.Пригадаймо собі, що Свантевит часто воював проти сво­їх ворогів, себто сил Темноти, на Білому Коні, на чудово різьб-бленому сідлі, мав великий меч і боєвий виряд.Отже, разом із його розумінням як Божество Святости іде його розуміння як Бога-Переможця над злом і темрявою, що зовсім відповідає розумінню святости як творчої і світотворчої сили і духової потуги.Якщо вийти поза балто-слов'янський мовний терен, тоді знайдемо в санскриті старовинне слово "віті". Його старовин-ність засвідчена хочби тим, що одне із його значень записане тільки лексикографами. Це слово означає:249ВІТІ — (довге І) — Радість, Свято, Свято, як споживання святочних страв і напоїв, — далі. Світло, Сяйво, і навіть "Сон­це", а також "Вогонь Божества Вогню". У множині це слово оз­начає почитателів Вогню в усякій формі.У зложеннях як Віті-радгас воно зцачить той, що дає ра­дість.Підкреслімо, що всі ці значення мають релігійний відті­нок і знаходимо їх у священних текстах Ригведи, Айтарея-Браг-манас та в Пуранах. Лексикографічне значення — це саме "Сон­це", очевидно, в метафоричному значенні.У моїх дослідах я звик до того, що літургійно-релігійне чи магічно-жертовне значення старовинних слів знаходжу у... Риґведі. Це мабуть дає нам ключ, чи хочби одну можливість для семантичної інтерпретації слова СВАНТЕВИТ.Це — Радість Святости, Вогонь Святости, це врешті Сон­це Святости.Можливі ще й інші корені, як „від" чи „вінд", але ж див­но, що досі вонц якісь близькі одне до одного у семантиці і по­в'язанні. /Усі вони скріплюють значення Бога Святости як твор­чої, активної, переможної, життєдайної і радостедайної Сили і Свідомости Космічного Божества Святости, саме СВАНТЕВИ­ТА.На закінчення розділу про етимологію назви Свантевит для вірности усім існуючим джерелам відмітім ще дивну спра­ву записів, які стрічаємо у тексті "Книтлінгасаги". Джерело:Knytlingasaga Jomskivingasaga ok Knytlinga, Kaufman-nahofn, 1828, cap. 122, p. 384. 'Стрічаємо там запис:"SVANTA VIZ".Але рівнозначно подане там читання інших манускрип­тів, яке звучить:" S V А R А V І Z ".Стрічаємо там і назви інших Божеств, як от — RINVIT, TURUPIDH, ok PURUVIT із різночитанням: PRUNVIT.На перший погляд ці записи виглядають як зіпсовані або неточно записані зі слуху. А проте поява запису "Свантовіц" (із "зет" у кінці слова) не видасться мені тільки самою помилкою. Зауважмо, що запис відрізнює інші закінчення, як Ринвіт, Пурувіт чи врешті важливе Прунвіт.Назва СВАРАВІЦ напевно не є тільки помилкою, ані різнописанням. Автори запису мусили отже, чути дві назви для то­250го самого Божества. І дві назви стрічаємо в наших текстах. Па­м'ятаємо запис "ЗУАРАСЩ" із хроніки Тітмара.„Сварожич" — це назва по батькові. Із описів хроніки не маємо сумніву, що цей напис відноситься до Божества Сванте­вита. Для нас є очевидною різновидність його зображень. Чому це в недогматичній релігії мали б бути всі зображення одного стилю.Знаходимо тут ще додаткове потвердження, що Сванте­вит звався також Сварович, і тут можлива помилка в самому записі поодиноких буков, але не цілости слова: Свантавіц і Сваравіц.Сварожич, отже, син Сварога. Але ж закінчення „вич" у м'ягченій західньо-слов'янській вимові, передана старонорвежським „віз", могло теж відбивати різновидність назв по Бать­кові."Свантавіц" могло б бути таким самим чи подібним "натронімікон" як "Сварожич" і могло в народній етимології помі­щатися із "Свантевит" поскільки слово "вит" перестало бути зрозумілим. Поняттєво, себто семантично, не було тут ніякої трудносте, поскільки, нам уже відомо, Свантевит був сином Сварога, а це те саме, що сином Святости як сутности Сварога.Тут ми дійшли до моменту, коли лінгвістичні труднощі даються зрозуміти тільки у світлі генотеїзму. Пригадуємо собі наші міркування із розділу про назви Бога. В інтенціональному моменті свого значеневого спрямування до предмету визначен­ня е те саме інтуїтивне поєднання різних, сказати б, „з'явище-вих" появ Божества в одну різновидну сутність. Звідси БОГ і БОГ-СИН, БОГ і ВЕЛИКА МАТІР чи інші зуявлення, якими ви­ражене наше інтуїтивне прагнення обняти різновидність БОГО-ПОЯВИ одним метафізичним поняттям. Це був довгий процес пізнавання Божества, який надалі триває в історії, а якого слі­дами є... оці різні назви ВСЕПРОЯВНОГО БОГА.Але ж це тільки дигресія. Сам предмет генотеїзму, як я писав у праці про Сварога, вимагає глибоких і дбайливих сту­дій. Цей розділ подуманий як лінгвістичний і доводиться вер­нутися до лінгвістики.Можемо ствердити, щой записи "ПУРУВІТ" і "ПРУНВІТ" є теж різновидностями подібних звучань. Коли приймемо, що в основі "ПР" є голосівкове "РИ" - "PY", то для германського ву­ха, яке не знає голосівкового "Р", звучало найближче до "PY", і так воно насправді було.Пригадаймо собі, що в українській мові, коли вже затра­тилася голосівковість (сонатичність) "Р", появляється там ко­251ротке "у", отже — Дні-пР — дас Дні-пру — із коротким "у", яке далі теж скоротилося і затрималося, отже у висліді просто — ДНІПР — порівняй мою працю на цю тему. В інших слов'ян­ських мовах, як і в українській мові, бачимо хитання: отже міс­цевість у Сербії, що звалася — ПРН-ЯВІР, звучить сьогодні ПРИН-ЯВІР, себто Перуновий явір. Але "прст" звучить "перст". Отже, старий норвежець як на свій слух записав добре ПУРУ-ВІТ чи ПРУНВІТ. Безсумнівно стрічаємо тут назву ПЕРУНА на Руґії. Нічого дивного. Громи це для ока і відчування наших предків, наймогутніший вид ВСЕПОТУГИ і ВСЕВЛАДИ БОГА. До цього предмету вернемо у студії про Перуна. Тут відмічуємо тільки матеріял для дослідів ствердженого мною генотеїзму, пе­редчутого вже Костомаровим, у старослов'янській релігії.Хочу однак ствердити, що синівство Свантевита від Пра­батька Богів Сварога основую не на можливості народної ети­мології у згаданому записі "Книтлінгасаги", але на виразному ствердженні Тітмара про напис — саме напис — під статуєю Божества — Сварожича-Свантевита.Можливість, що запис Книтлінґасади є патронімічною формою зовсім не виключає ствердження, що існувало слово чи корінь "ВІТ" - "ВІТІ" чи "ВІД" в старослов'янській прамові, як я вказував вище. Можу тут додатково вказати на виразно слов'янську назву „ВІТІ-МІР" у... Йорданіса, як готського кня­зя. Слов'янська назва так мало відомого із свого етнічного скла­ду племени „готів" нас зовсім і ніяк не здивує, так само як нас не дивує поява 5-тьох „ВАЛЬДЕМАРІВ" у золотій добі історії Данії, бо ж добре відомо, що всі вони були внуками і правну­ками Володимира Великого.Ономастика РуґіїНазви місцевостей острова Руґії, відчитані на згаданій уже мапі острова Руґії, мають свою вимову. Сімсот літ германі­зації не стерли численних слов'янських назв:Wolhin, Presenske, Dranske, Kreptiz, Leblin, Grubonov, Ruschvita, Kublekov, Medow, Krackvitz, Sallentiv, Passtiz, Ste-dar, Stubnitz, Dubnitz, Gnies, Parehov, Budkevitz, Lussmitz, Lubzov, Voldenitz, Vilmnitz.Найцікавіша із тих місцевостей має свою проречистуназву.SWANTOW Я навів тільки деякі для прикладу. Звертають нашу увагу такі назви, як от — Свантов, Медов, Дранске, Стедар, які мають252звучання далекої доісторичної давности. Деякі з них мають свою відому історію. Так, наприклад, германське закінчення, але слов'янський корінь, має назва місцевости недалеко Арко-ни, що зветься „Яромарсбург". Прізвище „Яромара" відоме нам із хронік як того зрадника-князя, що воював проти Аркони по стороні данського короля. Нічого дивного, що після перемо­ги нагородили його правом поселення, яке назвав він Яромарс-бургом.Із хронік довідуємося теж про численні інші прізвища князів із прекрасним старовинним звучанням.Тут ще широке поле для ономастичних дослідів, але для нашого предмету вони не істотні. Це тільки додаткове свідоцтво для сивої давнини цього слов'янського острова, де наші прапред­ки так хоробро боронили свою віру .у дванадцятому столітті.Усе ж таки я наведу декілька з них. Вони характерис­тичні своїм старовинним звучанням.СВАНТІБОР ВАРТІСЛАВ СТОЇСЛАВТЕСЛАВ (слід думати, що "Т" мало ще лінґвальну вимову і з нього розвинулося, або ж воно відповідало чеському Чес-ЯРОМАР (Яромир) /ПОБИҐНЕВ (Побийгнів) БУРІСЛАВ (Борислав) ВИСЛАВ СВАНТОПОЛК ЯРОСЛАВ BAPHYTA СЕНТЕСЛАВ БОПСЛАВ та інші.Як бачимо, два із тих прізвищ мають у своєму корені сло­во "сванте" — Свантибор — себто БОРЕЦЬ СВЯТОСТИ, БО­РЕЦЬ за СВЯТУ справу, — Свантонолк, у пізнішій староукраїн­ській формі Святополк, часто уживане як ім'я князів — воно означає те саме — СВЯЩЕННИЙ ПОХІД, СВЯЩЕННОГО БОРЦЯ.Усі ці імена безперечно дохристиянські. Знаходимо їх го­ловно у свідченнях Саксонця. Вони вказують та ще зайвий разлав).ДУБИСЛАВ253