Віра предків наших

Н. Н.Це письмо подобалося багатьом звірятам і птахам, наприк­лад, сові, сплюсі, сичеві, одудові, яструбові, пугачеві, крім орла і сокола. А вже найбільше з усіх пильно заходився біля цієї ви-сокородної догми лилик. Побачивши молодих птахів, синів гор­лиці і голуба, він намагався ущасливити їх цією високолетною філософією.Але Горличенко сказав:508— Наші батьки кращі, ніж ти, для нас учителі, Вони нас родили у пітьмі, але для світла.А Голубенко відповів:— Не можу повірити обманцеві. Ти мені раніше говорив, що на світі нема сонця. Але я, хоч і народився у мрячні дні, а проте у сьогоднішній недільний день побачив ііа світанку схід найгарнішого, усесвітнього ока. До того ж ще й сморід, що ви­ходить від тебе і від одуда, свідчить про те, що всередині вас жи­ве недобрий дух.Значення:Світло і пітьма, тління і вічність, віра і нечестивість — тво­рять увесь світ і одне-одному потрібне. Хто пітьма, хай буде пітьмою, а хто син світла, хай буде світлом. А пізнаєте їх по ово­чах."Великий Кріт" стає символом і втіленням усіх темних сил історії людства. Його "бойова відозва" — шедевр гострого і вбивчого глуму з усякого, матеріядізму.Дивне диво! Сковорода немов передбачив завзяту борню воюючого матеріялізму 19-го стол. і приготував проти нього смертоносні удари. Здається,'ніколи не було написаної корот­шої, більш згущеної і більш убивчої розправи з матеріялізмом, як ця байка Сковороди. Одночасно це бойове визнання віри воюючого ідеалізму.Відомо ж, що в байці можна зображувати людські харак­тери, суспільні питання і життєву мудрість. І Сковорода саме висвітлює у своїй байці питання філософії та епістемології.Система думання "Великого Крота" розкриває механізм матеріялістичної думки в цілій історії людства. „Великий Кріт" родиться сліпим. Для нього основним змислом, яким він може сприйняти світ — є дотик, "мацання". Величезний і безмірний світ світла для нього "неіснуючий". Іншим вій не повірить, бо вірить тільки в те, що сам може "намацати". Такий світ — карлу ватий, обмежений, звужений, покалічений досвід, — він у своїй філософії назве єдино дійсним. Увесь позадотиковий світ, непри­ступний для його змислу дотику, він назве "неіснуючим". На­очність сйіту Світла, що його бачать інші, для нашого каліки, "Великого Крота", буде "високолетною догмою про те, "чого не було, нема і бути не може".Каліцтво "дотикового" світогляду "Великого Крота" для читача байки очевидне. Але для Сковороди "дотиковий" сві­тогляд "Великого Крота", с символом змислового світогляду цілої матеріялістичної філософії."Світ Світла" — це символ ідеального, ідеалістичного. Це той схід недільного сонця, що переможно розбиває світ темря­ви. Очевидно, що сліпий його не бачить, бо треба мати змислзору — око, — щоб побачити світ Світла.Так і сліпий матеріяліст ніколи не побачить і не відчує існування ідеального світу, що так само наочно і всюди при­сутній, як і світло у світі.У символі "Великого Крота" маємо знаменний образ ма­теріалістичного каліки усіх часів історії. Скільки таких відозв "Великого Крота" проти світу Сонця було написано в 19-му сто­літті!Цей "Великий Кріт" виліз із підземелля і в машкарі ве­ликого большевика пробує опанувати цілий світ, намагається на­кинути йому тріюмф своєї філософії. "Світ існує на те, щоб його мацати"! Ніякого Світла ані Сонця у світі немає. Одна тільки пітьма існує у світі. Це біологічні реакції голоду, страху, заздрости і ненависти, з яких слід творити історію.І в одній оцій короткій байці Сковороди згущений увесь глузд світоглядової борні цілих століть. Відповідь Сковороди коротка, як бойовий наказ:У світі існує споконвічна борня цих двох елементів — Світла і Пітьми, Тління і Вічности, Віри і Нечестивости... Борня цих суперечних елементів творить існування світу. Як бачимо, це старовинне світовідчування цілого арійського світу, так яск­раво висловлене Заратустрою, є в основі світовідчування Сково­роди, автора "Слова про похід Ігоря" чи Шевченка.Хто пітьма, хай буде пітьмою, а хто син Світла, хай буде Світлом!Що такий стан людства веде до борні цих елементів, це само собою зрозуміле. Сковорода — лицар цієї борні — про­буджує до дії, до чину, синів Світла. Робить це з допомогою образу чи символу двох молодців, Горличенка і Голубенка. За їх словами, немов бачимо синів пшеничних ланів, у яких про­буджується свідомість історичної дії.Пропаганда "Великого Крота" не має доступу до їх моло­дих душ, хоч вони народилися в тьмі, у мрячні, похмурі дні, але вродилися для Світла. Всесвітнє око СонЦя пробуджує їх моло­дечі душі до борні з "Великим Кротом". Вони кидають йому свій виклик.Читаючи цей простий, але благородний визов "Кротові", не можна не думати про молодих вояків Української Повстан­ської Армії, що хоч вродилися в пітьмі неволі й кривди, але жи­вуть і боряться за сонце Правди.Довгий шлях від сільського парубка до лицаря. Горли-ченки і Голубенки, ставши зі зброєю в руках до боротьби із "Кротом", у той самий час стали лицарями Правди.510Яка шкода, що так довго в історії України молоде укра­їнське покоління не виховувалося на байках Сковороди. А про велике виховне значення байки Сковороди не доводиться й го­ворити. Зазначимо тільки, що Сковорода наголошує світогля-дову сторінку у вихованні молодого покоління. Вже у віці, коли молодь розуміє що байку, вона мала б зрозуміти й основні пру­жини, принципи чи закони людського мислення.Чи можна для всіх людей отворити оце третє око люди­ни, яким вона сприймає світ ідеї і сонце Правди? Може, це не вдасться зробити із сліпими нащадками "Великого Крота", але Сковорода відчиняє це трете око на юнацькому чолі майбутніх лицарів Горличенка і Голубенка!Олениця і кабанУ польських та угорських горах олениця, побачивши до­машнього кабана, привітала його:— Поздоровляю вас, пане Кабане! Радію, що вас...— Що ти, негідна підлото, аж така нечесна! — закри­чав, надувшись кабан. — Чого ж ти мене називаєш кабаном? Невже ж ти не знаєш, що мене найменували бараном? На це маю патент, що мій рід походить від самих благородних бобрів, і замість опанчі, для відзначення мого чину, ношу на прилюдних пагодах здерту з вівці шкіру.— Прошу пробачити, ваша благородносте, — сказала оле­ниця, — я не знала. Ми, прості, судимо не по.убранні, а по ді­лах. Ви, так як і раніше, риєте землю і ламаєте пліт. Дай вам, Боже, бути і конем!Коментар Сковороди, або, як він коже, "сила" цієї бай­ки така гостра, що стає зрозумілим, чому він зльокалізував свою байку в "польських і угорських горах". Без цієї льокалізації за кордоном його нещадна критика "кабанів" у людській подобі звучала б як виклик, чи безпощадний засуд московської систе­ми ранг і титулів.„Зшита з таких людей громада, — каже Сковорода, — по­дібна на корабель, на якому їхали морем мавпи, одягнені в люд­ську одежу, й ані одна з них не вміла керувати кораблем. Якшо хтось має око просвітлене, він бачить велику кількість ослів, одягнених у левину шкіру. А навіщо вони одягнені? На те, щоб могли вільніше жити за рабськими своїми похотями, непокоїти людей і проломлюватися крізь заборони громадських законів. І ніхто з достойних чести не сердиться швидше за нечесність, ніж ті мавпи з ослами і кабанами."511Суспільність, що її бачив Сковорода перед собою, сус­пільність московського режиму з його системою дворянства і драбиною царських „чинів", суспільність, до якої Сковорода мав нагоду приглянутися на царському дворі зблизька, — він порівнює до корабля, що на ньому їдуть мавпи, перебрані за людей. І ні одна із тих „мавп" не вміє керувати кораблем су­спільности. Це діється тому, — каже Сковорода, — що багато людей "продирається в чин" (себто національно-суспільний стан), зовсім для них неприродний."У твердженні Сковороди, що хто має просвітлене око, той бачить багато таких „мавп", „ослів", чи „кабанів" — є ви­разний засуд цілої-залоги, цілого апарату московської імперії.Якість посудини, збанка чи горщика, пізнається по їх доброму й здоровому дзвоні (звуку). Цей чистий дзвін — чистий звук посудини, — це характер людини.„Чисте, і як римляни говорили, кандідум (біле) і незаздрісне серце, милосердне, терпеливе, відважне, передбачаюче, стримливе, мирне, віруюче в Бога і покладаюче надію на Нього в усьому, — ось чистий дзвін і чесна ціна нашої душі."Так говорить Сковорода в байці про старушку і горнятка.„Відомо, — каже він, — що в царських домах є порцеля­нові, срібні й золоті посудини, а від них багато чесніша глиняна й дерев'яна посудина, яку наповняється поживою".Очевидно, не про горнятка на царському дворі говорив Сковорода, а про людей; їхній справжній зміст нагадує йому „золоті посудини".Це звучить так, як революційна програма за невідомим і ще не зформульованим принципом психо-характерологічної та ідей­но-моральної придатности людини, а також її кваліфікації на і національно-суспільний пост, який вона займає чи готується займати.Виховання людини мало б, отже, зосереджуватися на го­туванні кандидатів до звання на основі його природної придат­ности, себто — на основі глибокого внутрішнього покликання та ідейно-моральних вартостейБайки Сковороди зустрічаємо також у його трактатах, а це ще один доказ, що він трактує їх як методу викладу своїх поглядів.Наведемо далі "Байку про котів" із його трактату "Аз­бука Світу". У цій байці Сковорода розвиває важливі тези про замилування до праці і щастя від неї, що є мотивом і нагородою.512Байка про котівКіт із пасіки, по давній знайомості, прийшов до села сво­го товариша і був прекрасно прийнятий. Дивувався під час ве­чері, що в його товариша такий достаток.— Бог дав мені звання, — сказав господар. — А воно приносить мені прибуток по 20 штук найкращих мишей на добу. Можу сказати, що в селі я — великий Катон.— Тому я й прийшов побачитися з вами, — говорив гість, — щоб усвідомити собі ваше щастя, а при цьому й ловлею забавитися. Я чув, що у вас появилися гарні щури.По вечері, лягли спати. Господар уві сні почав кричати і пробудив гостя.— Звичайно, вам щось страшне уві сні з'явилося?— О, братчику! Здавалося, що я втопився в самій безод­ні, а я ловлею веселився. Здавалося, що я зловив найчистішого, сибірського щура.Гість знову заснув, виспався і прокинувся. Почув зітхання господаря.— Пане Катоне! Чи ви вже виспалися?— Ні, я після сонного страшилища не спав.— Ба, а чому?— Така моя натура, що раз проснувшись, заснути вже неможу.— Яка ж причина?— Тут таємниця... Ах, мій друже, ти не знаєш, що я зобо­в'язався бути риболовом для всіх котів у цьому селі. Жахливо тривожуся, коли згадаю човен, сітку, воду...— Чому ж ти взявся до риболовства?— Як же, брате, без утримання не проживеш у світі. А крім того, я і сам дуже охочий їсти рибу.Гість похитав головою і сказав:— О, господарю! Не знаю, в якому значенні ти розумієш це ім'я: Бог. Але, якщо б ти притримувався твоєї природи, яку безневинно обвинувачуєш, ти був би багато більше вдоволений і однією мишею на добу. Прощай із своїм щастям! Моя вбогість краща!І вернувся у свій лісок.Звідси й постала оця приказка: — Кіт любить рибу, але боїться води.Це нещастя зустрічає всіх охочих не до звання, а до при­бутків. Чи ж не є нещаслива думка: любити від господаря плат­ню, а не бути охочим копати виноград. Звичайно, той не охочий, хто не природний; природному охочому більше вдоволення при­носить сама ловля і труд, ніж доставлений на стіл заєць. Кож­ному мило дивитись на мистецьку картину природи, але в ма­513лярстві тільки той охочий, хто любить удень і вночі погружувати свої мислі в мислі картини, примірюючи пропорцію, малюю­чи й наслідуючи природу. Ніхто не здобуде твердої слави від будь-якого мистецтва, якщо труд для цього мистецтва не вва­жає вдоволенням солодшим і вищим ніж сама слава. Отже, той є найвірнішим другом свого звання, у кого навіть зменшен­ня прибутків, убогість, глузування чи переслідування не змо­жуть погасити його любови. Є багато таких, що злегковажив­ши природу, вибирають для себе наймодніше чи найбільш прибуткове ремесло, але вони зовсім обманюють себе самі.Прибуток не є вдоволенням, а заспокоєнням тілесної по­треби, а якщо і є вдоволенням, то не внутрішнім. Справжнє сердешне вдоволення родиться із вродженої діяльности. Чим більш вона вроджена, тим більш вона солодша.Якщо б блаженство було в достатках, то чи мало є лю­дей, що живуть у достатках. Але мало є вроджених і відважних. Достатками вдоволяється одне тільки тіло, а душу веселить уроджена діяльність.Це задля її найсолодшого бенкетування. Тут вона ніби хитра машина, на повнім своїм ході обертаючись, радується, і хоч тільки разовим хлібом і водою обходиться, царським пала­там не заздрить.Цей ясний виклад Сковороди не вимагає коментарів. Бай­ка про котів — живий, дійсний приклад, узятий із життя, коли замість котів поставити людські прізвища і назвати їх звання справжньою назвою. Узявши в основу своїх міркувань дійсну обсервацію і вивчення поведінки людей, Сковорода випереджує на цілі століття сучасне американське поводження. Але ж од­ночасно він його перевищує, бо сучасне поводження зовсім не придатне до психологічної аналізи, обсервованої поведінки людей. Тому сучасникам ніколи не зрозуміти отих основних істин, що їх викладає Сковорода у байці про котів.Критика "кота Кагона", що за двадцять товстих мишей узявся до праці, до якої він не вродився, ані не є здібний, уда­ряє в саму основу плютократичної структури суспільности, де вирішальним мірилом цінностей є сума зароблених "товстих мишей", чи грошей, а мотивом праці — гонитва за ними.Сковорода найбільш послідовно в людській історії ро­бить справжні висновки з ідеалістичного розуміння людської іс­тоти. З цього погляду є необхідне зрозуміння і вивчення поняття Сковороди: „Природа", „природа людини" і „згідність з приро-514дою". Я вже згадав, що аналіза цього поняття належить до роз­гляду основних понять філософської системи Сковороди.Пригляньмося ближче до з'ясування цього поняття самим Сковородою у зв'язку з його соціологічними вченнями.Бджола і шершень— Скажи мені, бджоло, чому ти така дурна? Знасш, що плоди твоєї праці не стільки для себе самої, скільки для людей корисні, а вони тобі часто шкодять, несучи замість нагороди смерть. А все ж ви не перестаєте задурманювати себе збиран­ням меду Багато у вас голів, але вони безмозкі. Видно, що ви нерозумно полюбили мед.— Ти високий дурень, пане дораднику, — відповіла бджо­ла. — Мед любить їсти і ведмідь. І шершень також його дістає. І ми могли б здобувати його по-злодійськи, як це іноді ваша братія робить, якщо б ми тільки їсти любили. Але для нас не­зрівняно більша забава збирати мед, ніж його смакувати. До цього ж ми народжені й не перестанемо збирати мед, аж помре­мо. А без цього жити, навіть серед достатку меду — для нас найжорстокіша смерть.Значення: Шершень — це образ людей, що живуть із гра­бунку чужого і народжені тільки на те, щоб їсти, пити й таке інше. А бджола — це герб мудрого чоловіка, що працює в ділі, для якого він народжений.Багато шершенів нерозумно говорять: для чого оцей, на­приклад, студент навчався, а нічого він не має? Навіщо вчити­ся, якщо не на те, щоб осягнути багатство.Не думають вони над словом Сіраха: „Радість серця — це життя людини". І не розуміють, що вроджений чин для неї солодке бенкетування. Погляньте на права блаженної природи і навчіться! Спитайте вашого собаки, коли він найвеселіший?— "Тоді, — він відповість вам, — коли жену за зайцем!" Коли заєць найсмачніший?— "Тоді, — відповідає ловець, коли за ним вганяю!" Погляньте на кота, що сидить перед вами! Коли він най-відважніший? Тоді, коли цілу ніч бродить, чи сидить біля нори, і не їсть мишей, хоч зловив їх. Замкніть бджолу серед достатку. Чи не згине вона від туги в той час, коли можна їй літати над квітконосними лугами? Чи є щось більш болюче, як плавати серед достатків і смертельно мучитися без вродженого діла?Немає нічого болючішого, як боліти мислями, а болять мислі позбавлені вродженого чину. І немає нічого радіснішого,515як жити згідно із природою. Солодкий тоді труд тілесний, со­лодке страждання тіла і сама його смерть, коли душа, його во­лодарка, насолоджується вродженим чином. Або так жити, або так умерти! Старий Катон, чим був мудрий і щасливий? Не ба­гатством, а чином. Тим, що випливає з природи, як видно з книжки Ціцерона "Про старість". Вона одна — це прсмилосерд-на мати і премудра провідниця. Ця преблага будівниця дарує багато неситому, а мало дає тому, хто малим удоволений. Але ж слід розкусити, що значить жити згідно з природою. Це не закон звірячих уд і похотей наших, а Блаженне Єство, що його богослови звуть Трисоняшним. Це воно вічно визначує напе­ред усякій тварині свою частину для неї і вродженість. Про це Єство сказав старовинний Епікур таке: „Вдячність Блаженній Природі за те, що потрібне зробила нетрудним, а трудне — не­потрібним".А тому, що Бог не має ані чоловічої, ані жіночої статі, але Все є в нім, а Він є в Усьому.Скільки б разів говорив Сковорода у своїх трактатах, чи навіть байках, про природу і згідність із нею, ніколи не лишає сумніву, що саме він розуміє в понятті, чи радше символі "При­рода". Це не зовнішній світ природи з природничих наук, яка оточує нас, це не проявлений світ явищ або „Ершайнунгсвельт", — як сказав би Кант, це внутрішня, невидима метафізичної природи Істота, Сутність чи Єство.„Трисоняшне Єство", або, як в іншому місці називає Ско­ворода "Символ Символів", а не біологічний закон "звірячих уд чи похотей" — ось що таке "Природа" у Сковороди.Це та Божественна Сила чи Істота, що у проявленому сві­ті для нас проявляється, як світ явищ, отже — метафізична ос­нова того світу, що його називаємо зовнішньою природою. -Не зважаючи на те, що Сковорода так ясно визначає по­няття "Природи", не зважаючи на те, що він так емфатично( ви­разно, з особливим притиском) застерігається проти змішуван­ня цього поняття з фізикою чи біологією, — дивним дивом саме у зв'язку із цим поняттям зустрічаємо найбільше непорозумінь, чи викривлень учення Сковороди, зокрема в останніх працях про нього, виданих під матеріялістичним московсько-большевицьким режимом. Діється це головно через тенденцію звести криштально чистий ідеалізм Сковороди до такого чи іншого матеріялістичного викривлення. Викрививши, чи помішавши ос­новні поняття вчення Сковороди, говорять потім про супереч­ності у творах Сковороди, чи навіть про матеріялістичні тен­денції.516

Тут ще раз підкреслимо, що істотність поглядів Сковоро­ди, що вміщені в понятті "Природа", — це не закон "звірячих уд чи похотей наших", отже, не біологія і не фізіологія змислів у їх матеріялістичному розумінні, а внутрішнє призначення, пок­лик духу в людській свідомості, чи підсвідомості, який — усві­домлений людиною в людині — веде до окремого чину в її жит­ті, чи в історії, а вслід за тим до її щастя і спасіння.На основі цього поняття соціологічні погляди Сковороди гармонійно поєднані з його етикою і есхатологією.Пізнати самого себе це значить — знайти у собі оцей най­глибший чи найвищий голос свого духу, а іти за цим голосом і його здійснювати це значить — осягати спасіння.Тут напрошується зіставлення такого розуміння етики і есхатології з індо-арійськими поняттями "дгарма" і "садгана", але знову ж треба обмежитися в тій праці тільки натяком.Поняття "природи людини" в етичному аспекті науки Ско­вороди в'яжеться нерозривно з поняттям "правдивого чолові­ка", або "духового чоловіка", що він їх зображує в "Нарцизі".Історичний розгляд цих понять веде простою лінією до старовинної „антропології", себто до таємного знання про ^ду­хову людину". В історичній аналізі цього питання не можна б поминути і порівняння з „архітипами" в ідеології Платона і з "ентелехією" у метафізиці Арістотеля. Це знову завдання для чергових дослідів.Подивімось однак, як глибоко сягає Сковорода в суть проблеми. "Природа людини" це не тільки її функціональність, її завдання, бо вона діє в людині як голос її власного духу. Це не "палець Божий", що веде душу, як артист куклу в лялько­вому театрі, — ні, це сама основна сила душі, що в своїй при­роді є прямим, безпосереднім виявом Божественної творчости.Звідси в найвищому, пізнавальному аспекті природи люд­ського духу звучить як тріюмфальна домінанта цілої його систе­ми величне утотожнення між індивідуальною Душею і Богом.Сократове "Ґнотхі се автон"! — у Сковороди стає наріж­ним каменем його соціології і стики.Кожне звання вимагає певного комплексу прикмет, ха­рактерологічних та ідейно-моральних кваліфікацій, без яких ви­конування даної праці утруднене, або й шкідливе, як для одини-ниці, так і суспільносте. Як же легко голос шлунку взяти за го­лос природи, Сковорода про це знає."Пізнати себе самого" — це для Сковороди пізнати не тіль-517ки власну дійсність, але и метафізичну сутність духу людини.Вчення Сковороди про "Трисоняшне Єство", як і про "Природу людини", є справжнім сходом сонця в історії україн­ської духовости.Політичні гасла "Гідність людини", що прийняті як пропа-ґандивно-програмові гасла українським націоналізмом, у філо­софії Сковороди знаходять свій дійсний зміст і найглибше об­грунтування.Сковорода знає, що борня двох світоглядів неминуча. Він кількома наворотами підкреслює факт, що — ідучи за голосом внутрішнього покликання — часто доводиться зустріти смерть.Він має на увазі великих пробудників чи творців нових рухів в історії, а в їх числі й самого себе. На це вказують чис­ленні автобіографічні алюзії, з яких деякі бачимо в його бай­ках чи трактатах. Особливо ясно вказує на це Сковорода, коли говорить про "уроджених благовісників".Також і в нашій байці він говорить ясно про конечність умерти з радістю, виконуючи "вроджений чин". Це, очевидно, включає також саму необхідність конфлікту, чи борні. Він ка­же:"Солодкий є труд тілесний, солодке терпіння тіла і сама смерть його тоді, коли душа, його володарка, насолоджується вродженим чином".Душа немов стоїть над тілом і насолоджується "вродже­ним чином", навіть тоді, коли тіло йде на смерть.Цей образ живцем нагадує поезію Ольжича "Піхотинець":„Душа відділилась від тіла Ще там, на майдані міськім. Врочиста така, білокрила. Літає і в'ється над ним.І радісно духу дивиться, Як тіло тяга кулемет, Стискає гарячу рушницю І вперто повзе вперед".У Сковороди тіло йде на смерть, а "душа насолоджується врожденим чином".В Ольжича "вроджений чин" названий конкретно боєм воїна, на смерть якого "радісно духу дивиться".Є два звання, що вимагають такої готовости вмерти: Зван­ня воїна чи лицаря, і звання благовісника Правди, себто твор­ця чи основоположника нового руху в історії людства.Саме в цих випадках "межової ситуації" — на межі жит­тя і смерти, коли-то, за словами Шевченка, "треба поставити518Життя под удар», - найяскравіше виступає ідеалістична основа і зміст учення Сковороди.Пригляньмося, отже, до його вчення про обов'язки воїна.Існує впертий і загально закорінений погляд, що філосо­фія Сковороди, це, буцімто, вияв утечі від життя, чи вияв пасивізму — шукання спасіння в позасвітньому роздумуванні чи в аскетизмі. Але такий погляд дуже безпідставний.В дійсності філософія Сковороди — це філософія героїч­ного активізму. У самого Сковороди існує напружена воля здій­снити своє завдання у світі. Він сам героїчний борець за нові правди, духове пробудження народу.Найяскравішим прикладом героїчного відчування світу Сковородою є його ставлення до воєнного діла, точніше до обо­в'язків воїна.В загальній основі викладу Сковороди є те саме поняття вродженого і природного чину, що стосується до кожного ста­ну. Але військове звання має свою окрему важливість і відпові­дальність."Коли військову сотню веде той, кому треба сидіти в ор­кестрі, то це велике суспільне нещастя".Можна думати, що цей вислів Сковороди виразно стосу­ється до Розумовського. Це йому слід було б сидіти в оркестрі, як і його братові, співацькій кар'єрі якого він завдячував своє "гетьманування". Героєм, готовим умерти в бою проти скасу­вання Січі й загарбання її земель, він себе не виявив.Цитуємо Сковороду:"Хто роджений воїном, тримайся бадьоро, озброюйся, із природою швидко навчишся. Захищай хліборобство і купецтво від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. Тут твоє щас­тя і твоя радість. Бережи звання як око. Що солодше уроджено­му воїнові як воєнне діло?"Відплачувати за кривду, захищати беззбройну невин­ність від страждання, боронити основи суспільности, правди, — це його пресолодке снідання, обід і вечеря. Не бійся, з богом легко буде тобі зносити голод, спрагу, холод, жар, безсоння, кровопролитні рани і сам страх смерти. Коли діло з Богом, це воєнне горе буде тобі сто разів приємніше, ніж твої ранги і при­бутки. Ранги може носити кожен, а діло може докопувати тіль­ки уроджений. Діло і без ранги є ділом, а ранга без діла це ніщоІ далі: і діло без Бога"."Не бійся вмерти тілесно, бо будеш в кожній хвилині тер­піти смерть духову. Відняти від душі вроджену чинність — це відібрати від неї поживу. Ця смерть люта. Знаю, що бережеш519тіло, але убиваєш душу, а це заміна зла. Не знаю навіщо носити тіло, якщо щадити його віддати за те, нащо хто тим тілом одяг­нений".Зброя воїна це не тільки його меч. Це його тіло, енергія, сила і саме життя. Тіло с знаряддям борні, так само як меч. Во­їн, себто його духова істота, "одягнений тілом" так, як тіло одягнене зброєю, чи мечем.Меч — важливе знаряддя в бою, але важливіша рука, що ним ударяє, важливіший дух, що керує рукою, важливіша спра­ва з Богом, якій служить дух лицаря.І так, як меч є для бою, так і тіло є для бою. Жалувати тіло чи життя для бою — це те саме, якби лицар жалував ме­ча, що викутий для бою.Запроваджуючи поняття "духової смерти", Сковорода від­криває для етики лицаря дуже важливу істину. "Смерть духо­ва" наступає тоді, коли зі страху чи опортунізму лицар ощаджує тіло, себто — втікає чи відхиляється від боротьби і не виконує покладеного на нього внутрішнього обов'язку. Тоді він щадить тіло, але убиває душу. Ця зміна погана, "ця смерть люта". Скіль­ки козаків померло на очах Сковороди цією духовою смертю, вибираючи дворянські чини замість оборони своєї Січі, козаць­кої волі, чести і правди своєї нації.Зазначімо ще, як Сковорода наголошує міцно те, що справа лицаря тільки тоді дійсна, коли його чин е з Богом. Чин без Бога так само безвартісний, як і безвартісні є даровані ран­ги — без заслуг, без військової служби, чи військового чину. Ранги, каже Сковорода, може носити кожний, але діло доконає тільки уроджений до нього. Можна зробити сотником того, ко­му слід сидіти в оркестрі, але це веде до нещасть, до великих суспільних упадків. Можна зробити гетьманом співака, чи його брата, але діла він не зробить.Далі Сковорода каже: "З богом навіть коротке життя (воїна) виповнює довгі літа. А діло з Богом є саме для себе найвищою нагородою ("Азбука світу").Отже, життя воїна є жертвою чину, жертвою життя на вівтарі Правди. А це значить, що діло є з Богом. Цей бій веде лицар ради добра і правди у світі. Такий лицарський чин не ви­магає для себе жодної іншої винагороди. Це отже, не борня за ранги, прибутки, нагороди, почесті чи владу, а чиста борня ли­царя за правду і справедливість.Навіть коротке життя, пожертвоване на вівтарі Правди, дає в історії багато більше, ніж довге життя опортуніста. 520Рішуче підкреслення Сковородою, що справа лицаря мусить бути справою з Богом, і прямі закиди — "знаю, що ща­диш тіло, але вбиваєш душу", — стосується, очевидно, до то­дішніх козаків, що забувши боротьбу із зовнішнім грабіжни­ком, пхалися в царські "чини", ділили з ворогом здобич із загарбленої від Січі землі, виразно зраджуючи справу священної борні.Про упадок лицарського й бойового духу серед проводу козацтва і самого козацтва у другій половині 18-го століття, я писав у передмові до моєї загальної праці про Сковороду. На цьому місці підкреслюю, що вчення Сковороди було подумане, як пробудження лицарського ідеалізму і бойового духу.Сковорода цс той "Камінь", що вигострює до бою числен­ні мечі й ножі. Тепер краще розуміємо його байку п. з. "Оселок і ніж". Бачимо ясно, як Сковорода своєю працею і жертвою ці­лого життя "гострив мечі".По вченні Сковороди пізнаємо лицарський ідеалізм справжнього козацького сина і внука. Козака, що піднявся до висот пророцтва і висунув козацьку борню за волю на найвищі вершини святої боротьби за Правду.Як бачимо, в науці Сковороди немає жодної релігійної містики чи пасивізму, вона наскрізь сповнена ідеалістичним ге­роїзмом, е виявом пізнання і конкретного змісту життя і бор­ні українського козацтва, а вслід за тим і цілої української на­ції в новій добі.Одним із викутих, чи вигострених Сковородою мечів був Шевченко:"Борітеся — поборете: Вам Бог помагає; За вас сила, за вас воля І правда святая!"Це Шевченко виціджував обоюдними мечами свого сло­ва "сукровату кров раба", щоб налити в його серце лицарської, священної крови. Так, отже, Шевченко здійснював діло, яке почав Сковорода: духове пробудження героїчного ідеалізму в душі нації.359 героїв Базару, що над викопаною могилою мужньо дивились на спрямовані на них цівки московських кулеметів і в обличчі смерти співали надхненне „Ще не" вмерла Україна", — підтвердили відродження української нації, що відбувається на основі філософії Сковороди. Вони не вагалися віддати тіло за те, нащо вони тим тілом "одягнені". їх життя було коротке, але сповнене великим чином і ідеалізмом, що й пробудило цілу на­цію до дальшої боротьби. Тому й безприкладно героїчні бої521Української Повстанської Армії були продовженням боротьби, що має знайти своє завершення у Національній Революції.Філософія священного героїзму вимагає, очевидно, даль­шого розвитку й поглиблення. Моя праця про "Священний Ге­роїзм" в'яжеться тут із працею про Сковороду в одну цілість, одна-одну доповнюючи.Поглиблення й аналіза питань священного героїзму, як основи національного світогляду, а далі й структури цілої на­ції, веде до необхідности розгляду питання неособової, чи над-особової дії лицаря чи героя.Це наболіле питання не тільки не розв'язане, а ще й не поставлене як слід у площині української національної філосо­фії. Звідси багато непороз*умінь чи навіть лиха в питаннях авто­ритету проводу, провідників, їх особової чи надособової дії, їх жертви особовости чи егоцентризму.Коли ж боротьба лицаря не мала б бути тільки трагічним актом індивідуального героїзму, а мала б бути героїчним непе­реможним чином цілої нації, а далі основою її ладу, тоді — це слід ствердити дуже виразно — розв'язка цього питання не­можлива без здійснення ідеї Ордену.Деякі висновки:Руссо твердить, що людина з природи добра. Сковорода не зробив такої помилки. Кожна людина родиться із вроджени­ми нахилами чи здібностями. Вона "добра" або "зла", часто на­віть "окаянна".„Хто був пітьмою, — каже він, — будь пітьмою, хто сином світла, будь світлом".Даремно також шукати в Руссо тих висот ідеалістичного героїзму, що їх зустрічаємо в ученні Сковороди. Руссо здобув всесвітню славу своїми педагогічними вченнями. Багата з його поглядів мусів пізніше виправляти Пестальоцці, що — витяг­нувши з ішх практичні висновки — поклав підвалини під новіт­ню педагогіку.Із тверджень Сковороди не треба нічого спростовувати, і саме тим він різниться від Руссо.Погляди Сковороди знаходять своє блискуче підтверд­ження в новітній психології і медицині. Людина родиться із за­сновками своїх здібностей, отже, їх можна розвивати далі та пристосовувати до означеного звання. Твердження Сковороди не тільки чудово витримують пробу історії, але й можуть ста­ти підвалиною для справді нової педагогіки, опертої на вислі-дах расовідання, психології, спеціяльно для цієї мети розбудо­ваної психотехніки, як також національних постулятів поодино­ких націй.522Наприклад, новітня медицина знає, що одна з важливих причин такої небезпечної недуги, як мігрень, від якої терплять мільйони людей, має своє джерело в невдоволенні з праці, чи в невідповідній праці. Це, отже, одна із суспільних недуг "пар екселянс". Пригадаймо, що Сковорода навчав, що виконування звання незгідно з природою веде до внутрішнього неспокою, нудьги (мігрень), а в крайніх виявах до самогубства.Додамо тільки до цього, згідно з дослідами медицини, що викопування звання незгідно з природою веде дуже часто до психічних захворювань. Деякі шпиталі в Англії дійшли вже до того, що для пацієнтів, які страждають мігренню, шукають більш відповідної для них праці і це є засобом їх лікування. Щоб вилікувати пацієнта від мігрені, треба вивчати його загаль­ну життєву ситуацію і знайти йому відповідну працю. А це ще одне підтвердження правильності! вчення Сковороди.Не забудьмо однак, що застосування системи Сковороди вимагає не шпиталів для п'яти мільйонів пацієнтів, що терплять на мігрень в Англії, а корінної зміни цілої суспільної системи поодиноких націй.Докладне вивчення філософії Сковороди у зв'язку з істо­рією всесвітньої думки, порівняльні аналізи й оцінки вимага­ють не тільки окремих праць, але й розвиненого Сковородознавства. Але тим часом, історія всесвітньої педагогіки нічого не знає про Сковороду. Як же ж довідатись їй про це, коли вже півтора століття від смерти Сковороди, а ми ще й досі не діжда­лися повного видання його творів.А проте, доба основного вивчення творів і значення Ско­вороди гряде неминуче. Досліди проф. Чижевського дають уяв­лення про цей безмірно широкий круг світу ідей, який слід охопити дослідникові творчости Сковороди. Цей круг поши­рюється, і врешті зрозуміємо, що Сковорода стоїть на справжніх висотах думки європейського циклю у 18-му ст.Але багато важливішим уважаю досліди над дійсним виливом Сковороди на сучасників і на розвиток думки в 19-20-их сторіччях. Багато несподіванок чекає тут дослідників, поки зрозуміємо й доцінимо широчезний обсягом і значенням круг впливів Сковороди.Доба вивчення і повного доцінєння значення Сковороди — гряде неминуче!ПРИМІТКА:В основу цієї праці лягла доповідь виголошена дня 29-го вересня 1957 р. на Учительському Курсі Шкіл Українознавства523в Манчестері, влаштованім Спілкою Українських Учителів і Виховників.Ту саму доповідь виголошено дня 27-го жовтня 1957-го р. заходами Лондонського Відділу Об'єднання Українців у Вели­кій Британії в Лондоні.Підчас переписування її з чорновика виявилася потреба поширити деякі уступи так, що зміст оголошеної тут праці не є цілком тотожний із змістом виголошених доповідей.Основні думки цієї праці були вже оголошені у формі статті в "Краковських Вістях" п. з. "Сковорода — стик і соціо­лог" восени 1944 р.Основні тези вчення Сковороди про обов'язки воїна, наве­дені у цій праці, були теж оголошені окремою статтею в "Орде­ні" ч. 2. в листопаді 1945-го р. в Авгебурзі.Зрештою, у своїй основі і в цілості оця праця, як це й зазначено в тексті, опирається на моїй студії про Сковороду п. з. "Лицар Святої Борні", написаної в рр. 1941-43 у Львові, з нагоди 150-річчя його смерти.Не маючи змоги видати цієї студії друком, автор поширю­вав її живим словом.Із її цілістю були познайомлені усі наукові працівники Психотехнічного Інституту міста Львова у серії наукових, теоре­тично-дослідницьких засідань у 1943-му р. Довші частини сту­дії були прочитані як окремі доповіді, влаштовані з нагоди 150-річчя смерти Сковороди, у Львові, Тернополі, Станиславові, Дрогобичі, Ярославі і Перемишлі, осінню 1943 і зимою 1944-го рр.Деякі інші фрагменти чи цитати із неї були друковані та­кож в українських і англійських числах "Ордену".Загальна бібліографія творів Сковороди поміщена у зга­даній студії. Числа в дужках після цитат із філософських трак­татів Сковороди відносяться до видання Бонч-Брусвича.

БІБЛІОГРАФІЧНА НОТАТКА:Перше видання "Етичні, Соціологічні і Педагогічні Погля­ди Григорія Сковороди" появилося як циклостилеве видання "Ордену" в кількості 100 номерованих примірників, із яких перший зберігається у Британському Музеї, Лондон, 1959.Друге видання появилося у „Визвольному Шляху" в Лон­доні 1961 р. в чч. 9 і 10 (93-94) за вересень і жовтень.Оце третє видання є передруком другого, із включенням бібліографічної примітки із першого видання, яку було пропу­щено у другому виданні.524

ОСНОВНА СИЛА ТВОРЧОСТИ ШЕВЧЕНКА (Друге, поширене видання)Орден, Лондон, 1967.Мотто: ... Збрешуть люди, І візантійський Саваот Одурить! Не одурить Бог. Карать і милувать не буде: Ми не раби його — ми люди! Т. Шевченко: „Ликері".Вступ до другого видання.Праця п.з. „Основна сила творчости Шевченка" написана в роках 1936-39. Вона мала появитися друком в цензурних умо-винах за часів польської окупації Західньої України. Фрагменти цієї праці мали увійти на запрошення проф. Івана Зілинського у редагований ним літературознавчий збірник.Однак вже підчас писання перших аналізів поем Шевчен­ка, автор усвідомив собі, що висвітлення психо-ідейного змісту творчости Шевченка в дусі філософії історичного ідеалізму не дасться перевести тільки на прикладі декількох поем, але вима­гає суцільного образу духовости Шевченка через усі періоди йо­го творчости, які були дотепер штучно відгороджувані примі-ненням вузько-стилістичної чи вузько-біографічної методи лі­тературної критики.Для автора Шевченко один і той сам у вияві основної си­ли свого Духа, як Духа Нації. В той час шевченкознавці шука­ли якоїсь суцільної синтези творчости Шевченка, але через не­послідовність, а навіть викривлення філософсько-релігійних ос­нов його світогляду, не могли такої синтези ані знайти, ані ви­явити. Наслідком цього праця розрослася до розмірів, які утруднювали її друк, а до згаданого збірника мала б увійти тільки аналіза „Перебенді". Але воєнні події у вересні 1939 р. унеможливили появу збірника, а навіть і переписку з проф. І. Зілинським, який опинився потойбік Сяну.Наскрізь ідеалістична концепція „основної сили" як ви­яву Духа Нації, очевидно, змусила автора, щоб тримати цей твір глибоко в укритті за часів большевицького режиму. Тільки525_ тому числі визначний Шевченко вець проф. Василь Сімович, на той час декан Філологічного Фа­культету Університету Івана Франка, була ознайомлена із зміс­том цієї праці. Найдокладніше був втаємничений у її зміст проф. С. Стасяк, із яким автор уже здавна дискутував свою те­орію Духа Нації примінену до історичних і літературознавчих питань. Також питання психології пророків і теофанії були не­мов „хлібом щоденним" у порівняльних студіях релігіозпавства, неодноразово дискутовані при нагоді дослідів ведийських і авестийських релігій. Все це було однак „фідеїстичним ухилом" і „небезпечним ідеалізмом" за часів нагляду „наглядачів" із катедри марксизму-ленінізму, які збиралися „перевиховувати" на­віть старих професорів в дусі марксівської індоктринації. „Знан­ня таємне" було тоді таємним у дослівному значенні цього сло­ва.Не багато кращою виявилася ситуація для можливости друку книжки також за часів німецької окупації. Хоч методо­логічно вона пов'язана із деякими струменями філософії Гегеля, а також із ідеалістичною школою філософії Гуссерля, яку плекали на Львівському Університеті (хоч автор не поділяв її антипсихологізму), то однак Дух Нації автора — це не Дух Гер­манської Нації філософії Гегеля, але Суверенний Дух України із його всесвітнім призначенням. Все ж таки автор зміг в тому часі поширювати знайомість із цією працею в кругах письмен­ників та української інтелігенції міста Львова. В початках ні­мецької окупації, негайно після відновлення Акту Державно­сте, 30-го червня 1941 року, автор був вибраний секретарем, а відтак містоголовою Товариства Українських Письменників під головуванням Василя Пачовського, їх сеніора, із яким єднали Його'численні світоглядові рівнобіжності.Рівночасно у повноті воєнної хуртовини, в роках 1940-43, автор зміг сформулювати у виді праці свої досліди філософії Сковороди п.з. „Лицар Святої Борні". Зв'язок обох цих студій­них праць такий, що автор вважає дві постаті Сковороди і Шев­ченка двома черговими втіленнями Духа Української Нації в історії України. Звідси взаємопов'язаність обох праць та суціль­ність методологічного досліду.Праця про Сковороду була декілька разів проголошена прилюдно у Львові і інших містах Західної України. Між іншим у Станіславові, де автор зустрів і побував із Д-ром Княжинсь-ким, який повністю прийняв теорію Духа Нації автора.526Із цієї ж хуртовини авторові вдалося вирятувати обі пра­ці, хоч покидаючи Львів, автор мусів залишити низку інших праць і студійних матеріялів, які пропали, головно із обсягу ведийських студій.У Відні, осінню і зимою 1944-45 року, серед хаосу кінце­вої стадії війни, автор уважав можливим виголосити прилюдну доповідь про Шевченка із вступом до цієї праці, окремо в тому часі написаним, який був явною критикою нацистської ідеоло­гії Німеччини. Звучить там також критика деяких тенденцій української публіцистики, які автор уважав відгуками чи впли­вом нуртуючих у 30-их роках струменів думки в Західній Евро-пі.Праця не могла появитися друком також у післявоєнно­му періоді в Західній Німеччині, де автор опинився в таборах біженців. Щоб зберегти її якнебудь від можливої затрати у ски-таннях української еміграції, автор видав її наскору руку зроб­леним циклостилевим виданням у трьох частинах. До друку матриць на машинці до писання взялися учні й послідовники автора. Сам автор, зайнятий головно працею в обороні україн­ської еміграції від загрози примусової репатріяції („Я не можу вернутись"), не зміг навіть переводити коректи.Як видання на правах манускрипту автор розсилав свої праці до бібліотек і музеїв і саме примірник надісланий до Бритійського Музею заховався і його фотокопія послужила осно­вою для перегляду й поширення тексту цього видання.Цензурні умовини, в яких писана чи виголошувана праця не могли не мати впливу на спосіб формулювання тверджень і інтерпретацій автора. Так, наприклад, у закінченні вступного слова, виголошеного ще підчас війни, стрічаємо слова автора про „лицарів, що серед найбільше кривавих змагань стоять не­похитно могутні вірою і духом, як горда скеля рятунку серед моря теміні і зла, що заливає всесвіт" — зовсім прозоро відно­сяться до героїв УПА, яких автор стрічав у своїй дорозі на За­хід. Дата цієї промови є 11-го березня 1945 р. Можу теж сьогод­ні подати до відома, що між героями УПА були також перші, хоч нечисленні, лицарі Ордену, які склали присягу 5-го листо­пада 1943 р. і таким чином дійсність ідеї Ордену в історії люд­ства створили.Фрагменти цієї праці були також друковані в українсь­ких і англійських виданнях Ордену в Авгсбурзі і в Лондоні. Свої погляди й ідеї поширював автор у численних доповідях, про­527мовах та статтях про Шевченка на терені Англії, зокрема підчас всенаціональних святкувань з нагоди 150-ліття народження Шевченка. В тому ж часі автор видав друком переклад „Триз­ни" та виголосив низку доповідей про Шевченка як автора „Тризни" зовсім у дусі тез „Основної сили".Володимир.Грудень, 1966.ТАРАС ШЕВЧЕНКО — ПРОРОК СВІТОВОЇ МІСІЇ УКРАЇНИ(Виголошено дня 10 березня 1945 р. у Відні в домівді УHO на вечорі присвяченім пам'яті Тараса Шевченка)Шукаємо духового самовизначення; шукаємо своєї прав­ди, шукаємо місії України.Чи не злочин підіймати ці правди з чужого бруку, шука­ючи їх на смітнику Европи, відпорпувати їх з чужого риншто-ку, немов недогризки?Який це злочин шукати своєї правди в ідеях, які вже на­явно збанкротували, які докотились до свого історичного аб­сурду і заперечення.Шукаємо самовизначення; прагнемо великої літератури; прагнемо заімпонувати Европі. Один з письменників на відчиті про велику літературу розпинається за Шекспіра і Ґете. Ни­зенько кланяється їм дядько Тарас і просить вступу у них до великої літератури.Міряється наші величини мірами чужих цінностей. Мов­ляв, чому Шевченко не такий, як Шекспір — поет великих і правдивих людей, людей великих і глибоких пристрастей, вели­ких суперечностей. Велике — це значить великі пристрасті, ба­гатство суперечностей, що доводять людину до трагічних кон­фліктів і до знищення.Чому не відвертаємо питання?Чому немає у Шекспіра цієї великої моральної сили ли­царя святої борні за суспільні і історичні правди, які є в Шев­ченка?Чому у Шекспіра стільки злочинів у душах його великих королів і князів?Чому Шекспір не дорівнює Шевченкові? Михайло Рудницький твердив, що суспільні тенденції ук­раїнської літератури перешкоджають їй стати європейською.528Немов би великими були тільки ті проблеми, що є в європейсь­кій літературі.Немов би прагнення до правди поміж народами не були найбільшою всесвітньою проблемою нашої історії. Немов би тільки сексуально-еротичні шукання „нагод і пригод", чи „очей і уст" мали бути європейськими чи загальнолюдськими. Немов би українська література мала вічно достосовуватися до проб­лем і цінностей європейської літератури, співати їй в тон, бути для Европи цікавою, щоб бути цінною взагалі.Ці панове не знають, що кожна велика література має не тільки своє власне, відмінне від інших обличчя, але перш за все свої власні норми цінностей, які лежать в основі всіх її проявів.Щонайглибше, горіюче прагнення національно-суспільної і історичної правди — це основна тонація і найвища цінність української літератури.Ця пісня української духовости звучить найповніше в по­езії Шевченка — високим героїчним тенором лине над хоралом призначення народу.Ця пісня прозвучить на повний голос у всесвітній літера­турі, — відмінна від інших; оригінальна і цінна.Як лицар святої борні за правду підноситься Шевченко до пророчих висот святости і до таких висот героїчного напру­ження святої волі здійснювати цю правду у світі, до яких не підноситься ні Шекспір, ні Ґете, ні Гюго.Панове критики, ви хочете, щоб українська література пленталася вічно у хвості наслідування чужих літератур; щоб ниділа у хвості сприймання чужих норм цінностей.Панове критики, ми маємо велику літературу, хоч ви про це не знаєте і нарід не може довідатися від вас цієї основної правди.Українська ідеологія — отже і цілий нарід ще не усві­домили собі повністю своєї сутности і своїх норм цінностей.Ми маємо не тільки велику літературу, але і велику філо­софію, велику політичну програму, велику всесвітню місію.Але ми ще не навчилися шукати основної нашої мудрості в нашій історії, в наших пророків, у глибинах Духа Народу в довгій черзі його історичних втілень.Про Шевченка говоримо, як про пророка, на шевченків­ських концертах у „Просвітах".Легковажно вимовляємо це слово „пророк". Воно ж зо­бов'язує нас до віри в нього і до послуху його правдам.529Котра з політичних партій шукала основи для своєї про­грами в „Книгах битія українського народу"?Яка свята ця книга, коли порівняти її з ,Домуністичним маніфестом" — тим чорним євангелієм, що проголошує сліпі сили ненависти і помсти рушійними силами історії.Яка свята і правдива ця книжка в порівнянні з іншими політичними програмами!Патос святого лицаря правди — це тон, безсумнівно вне­сений в ці книги Шевченком. Цей вклад Шевченка ще недооці­нений. Та обставина, що заховалися ці книги в примірнику, який був власністю Костомарова, затемнює нам правильний по­гляд на авторство „Книг битія", що є програмою „Кирило-Методіївського Братства". Вона постала як вислід спільних нарад і дискусій, а головно читання творів Шевченка, які, як казав Костомарів, „роздирали занавісу народнього духа" а отже були об'явленням нових духових правд для його братів.Не забудьмо цього ніколи. Кирило-Методіївське Брат­ство — це зав'язок нової релігії і нової політичної сили, що ви­ростає на основі пізнання глибших законів історії.Розібрала Польща Україну, розібрали за сто літ Польщу. Це приклад невблаганної правди і справедливости, що панують в історії. Ніякий злочин не гине там без відплати.Сьогодні, коли, немов перед останнім судом, випливають наверх усі історичні порахунки, можемо зрозуміти ці правди найкраще.І зрозуміємо, що вірний був шлях, який показував наро­дові Шевченко.Шлях правди, шлях волі народам, шлях взаїмної пошани і братерства.Ми ще не розуміємо і не знаємо, якої величі може досяг­нути нарід, який напише на своїх прапорах саме кличі Шевчен­ка, кличі святого лицаря правди і волі.Не уживайте слова пророк легковажно. Це гажке слово. Воно обернеться проти вас, лжепророки, що хочете повести на­рід манівцями чужих ідей і ідеологій.Чи можна уважати Шевченка національним пророком і рівночасно не шукати саме в його творах об'явлення національ­ної правди, а саме в його ділах шляху для здійснення найви­щих ідеалів народу?Кирило-Методіївське Братство — це політичний чин Шев­ченка, активне здійснювання його програми.530Жалюгідна брехня, буцімто він відрікся колинебудь цієї програми.Жалюгідна брехня, буцімто основи цієї програми неак­туальні і буцімто ми вже мудріші. Ми, що проповідуємо обо-ження сліпої сили і хочемо, щоб народи визначували свої гра­ниці там, де сягає їх сила. Ми, що не віримо в правду.Правда стала беззмістовною фразою, знаряддям, що слу­жить інтересам такої чи іншої групи, партії чи навіть такого чи іншого народу.Тимчасом правда існує об'єктивно. Вона існує понад на­родами. Така є основна мудрість програми Кирило-Методіївського Братства.Українська думка може розвиватися тільки по цій лінії. „Світова місія України" Василя Пачовського заповідає і підго­товляє розвиток програми Кирило-Методіївського Братства. Ця думка може розвиватися тільки на грунті щораз повнішого піз­нання об'єктивности правди. Правду не можна довільно накру­чувати, допасовувати до сліпих інстинктів людини, чи народу.Правда існує понад народами. Правда існує в історії. І ця правда переможе.З пророцтв Шевченка здійснилося у наших днях найтра-Пробуджували Україну знущаннями неволі, пробуджу­вали її обманними надіями, пробуджували її кличами самовиз­начення, міражем упрагненої волі і самостійности, — а коли на­рід пробував цю примарну фатаморгану взяти за дійсність, тоді теж його пробуджували зі сну жорстокими катуваннями, масо­вими розстрілами, фізичним винищуванням мільйонів його си­нів.І обікрали Україну з найбільшого її добра, з її правди, з її післанництва і обернули ці правди, як бич і язву проти неї самої.Творяться один за одним нові лади на світі, а кожний з них прокочується по Україні повінню крови, землетрусом руїни, пожаром всезнищення.пчшше:,Та не однаково мені, Як Україну злії люди

Присплять лукаві і в огні її, окраденую, збудять."531І кожен з тих напасників приходить на Україну з „висо­кою місією" своєї „правди" і своїх „Богів".І кожний з них котиться по Україні пекельним глумом над правдою і Богами, бо кожному з тих ладів бракує прав­ди і Богів.А біль від насильства пекельних „правд" пробуджував сплячу Україну.Будився сплячий лицар святої сили.І тут — на Україні — ці „правди" скидали свої маски. Кличі „братерства" виявилися машкарою погорди, ненависти і злоби, охотою панувати і закріпощувати.„Нові справедливості" виявили себе темним духом пре­зирства, помсти, зависти, страху, засліплення, знищення, помі­щання рас і цінностей.„Нові лади" виявили себе розбухлою бутою, правдою биття в лице, сваволею наруги, ладом рабства і обнаженою пра­вдою викорінювання і цілковитого винищування народу.Так судилось Україні найвище божественне призначен­ня стати пробним каменем правди.Риються ці „правди" в розритих могилах, і показують со­бі масові могили найкращих синів українського народу і рівно­часно нові ями засипають білим тілом козацьким.І ця одна розрита могила цілої України буде пробним ка­менем правди, буде вічним свідоцтвом брехні і злочинности різ­них „правд", що хотіли запанувати над Україною.Розрита могила вже до дна є розкопана.Всі ці злочинці приводили на суд Правду і Бога. Щобіль-ше, вони кликали на поміч самого Бога. Вирізувалося україн­ців святим мечем, посвяченим папою римським.Бога приводиться на суд, немов би цей Бог мав бути де­моном злоби, ненависти, рабства, знищення, немов би цей Бог мав радитися з цими панами „як править миром" за словами Шевченка.Розкопують українські могили, щоб показати чужу Укра­їні правду.Але з розкопаних могил встають лиш свідки української правди, встають як потужне космічне обвинувачення лжепроро­ків і лжеправд.Безконечним походом встають з Розритої Могили Укра­їни мільйони свідків на страшний суд над старим світом.532Хто порахує скривавлені фантоми? Хто змістить в душі їх гнів, їх біль, їх прокльони? Хто оборонить світ перед засудом на смерть і загладу? Хто змістить пекло у своїй душі?Це вічне земне пекло є основним змістом творчости Шев­ченка.Воно є об'явлене у Шевченка в його оголеній сутності, зловлене в його всесвітньому центрі... в Україні.Пекло Данта блідне, як мертва вигадка і абстракція. Цього об'явлення пекла ви не знайдете ні в Шекспіра, ні в Ґете, пане С.....Навіщо з цим пеклом іти в Европу? — спитав Михайло Рудницький. Кого, мовляв, ми там зворушимо?Европі, мовляв, потрібна філігранова легкість рококових фігурочок з їхнім шампанським дотепом, сексуальними пробле­мами „нагод і пригод", з оспівуванням „очей і уст".О, нам ще далеко до Европи] Суспільно-національні проб­леми перешкоджають українській літературі стати для Европи інтересною, великою, всесвітньою — сказав Рудницький.А я тверджу:Це Европа ще не дозріла до сприймання Шевченка.Бо пекло поневолення народу народом ще не стало для неї важливою етично-філософською проблемою.І аж тоді, як це пекло відчують народи Европи на своїм тілі і душі, зрозуміють вони велич драми Гайдамаків, велич тра­гізму Гоити, силу мовчазного крику мученика титаря і святість пісні братерства, проспіваної на чортівському бенкеті вічної Умані.Коли пекло цієї вічної Умані стане для Европи живою дійсністю, аж тоді вона склонить голову перед Шевченком.Як зачне шукати правди у відношеннях народу до наро­ду.Вона буде шукати цієї правди на своїх власних згарищах і руїнах.Тоді вона зрозуміє, що проблеми української літератури є питаннями більш всесвітніми і вічними, як проблеми індивіду­альних трагедій Шекспіра.Тоді зрозуміє вона український прометеїзм і месіянізм.В „Книгах битія українського народу" зачне шукати за­в'язків всесвітньої історіософії.І тоді питання України вирине, як пробний камінь прав­ди.533І знали про це Кирило-Методіївці. Вони навчали, що Ук­раїна — це камінь покинений будівничими, а цей камінь стане основою вугла.Це пробний камінь правди. Він стане вуглом нового ладу і нової правди; українського ладу і української правди.Так, Шевченко був справді пророком.Він навчав, що слово очищується в огні і в крові.Навчав цієї високої філософської правди у „Букварі" для народу.Дух Шевченка, Всесвітній Цар Волі розпустить правду і волю по всій Україні.І звідси рознесеться вона по цілому світі.Але правда це слово трудне.Я не знаю труднішого слова на світі. Хіба Бог.І рівночасно я не знаю нічого яснішого, легшого, прості­шого, більш прозорого і самозрозумілого, як правда.Вона дається, однак, людству дуже важко. Родиться в муках, огнях і крові. Родиться на хрестах, в катакомбах, тюр­мах, підпіллях, на горіючих кострах єретиків, під злобу і глу­зування фарисеїв і борців старого світу...Освячується кров'ю героїв і мучеників.Людська думка є темна і лінива.Цілі тисячоліття кружляють часом довкруги якоїсь зло­чинної ідеї.Цілих тисячоліть треба, щоб ця ідея докотилася так ви­разно, як сьогодні, до свого історичного завершення в абсурді. Хоч злочинність цих ідей, їх заперечлива і нищівна сила так наявно з них самих пробиває, що кожне відважне і чисте серце могло б це зрозуміти без труду.Правда дається тільки святим пророкам, що в силі обня­ти своїм духовим зором цілі довгі відтинки історії людства.Для них стає ясним, що людська думка не літає орлом понад хмари, але повзає як сита змія від закруту до закруту.І думка пророків бореться з цією змією. Сковорода від­риває її ціле життя від землі.Шевченко хоче добити цю змію чином.Кирило-Методіївцям стали ясними невблаганні закони розвитку історії. Кожний нарід вносить у неї свій власний вклад.Чин Шевченка, як Кирило-Методіївця — це початок само­усвідомлення духової сутности його народу. Чин ясного лицаря сонця.534В огні окрадений будиться народ до свідомого свого жит­тя.Однак він, як цілість, ще не дозрів до моральних висот свого пророка.Буду повторювати сто разів: Шевченко хотів ножами сво­го слова вицідити з нього сукровату кров раба і налити туди чистої і святої.Чи ти є українцем?Чи ти розрізав ножами всесвітнього болю свої жили, чи ти вицідив з них сукровату кров і оживив у собі кров чисту і святу?Чи ти є українцем?Чи пливе у тобі кров святого лицаря, чи можеш бути пробним каменем правди?Чи дозрів ти до зрозуміння Шевченка?Чи розумієш, що Шевченко — це пророк на згарищах і руїнах?Чи розумієш, що він на пекельному бенкеті в Умані за­ворожує сили помсти і руїни і співає високу пісню братерства?Чи можеш бути святим лицарем правди?Важкий був шлях дозрівання народу до правди.Розвиток української політичної думки останніх часів — це дуже коштовна наука, куди не йти, — це підготовка до прав­ди.Ось з'явивсь ідеолог, що зачав навчати: „Нема правди на світі, існує суб'єктивізм.Є-тільки тічня голодних вовків. Є голодна вовчиця, що роздирає баранів.Поклоніться вовкові і будьте самі вовками!Така є мудрість природи, людства і історії.Все інше е м'ягкотілим сентименталізмом.Геть із етичним сентименталізмом! "Сказали інші:„Немає правди на світі. Правда є знаряддям кляси, групи чи народу.Творіть собі правду сміливу і безоглядну і обдурюйте нею чи накидайте її другим так, як другі накидають її вам!" Сказали інші:„Створім собі міцну касту чи клясу, як це було в інших державах і даймо цій касті тверде панування над народом.А буде ця каста підпорою і носієм української держав­535ности, бо кожна держава постає із завоювання і панування одних над другими." І сказали інші:„Покличемо собі вождя на взір інших народів, щоб взяв він тверду владу над нами і будемо тоді міцні.А коли б не було між нами чоловіка з божої ласки, то покличемо собі хоч би звичайного смертельника і надаймо йо­му права чоловіка з божої ласки, щоб тільки міг він мати твер­ду владу над нами, як це діється в інших народів."І знайшлося в цім народі більше таких смертельників, що захотіли взяти тверду владу над народом, як це сталося звичаєм у них говорити.Не знали всі вони, як далеко відбігли від джерел україн­ської правди, як фальшиво звучить основна тонація їх ідеологій.Але всі ці помилки були помилками українського народу на шляху його пробудження, всі вони збагатили його досвід, . хоч як дорого коштувала народові ця наука.І так ті, що проголошували міт вовка і голодної вовчиці як найвищу правду, викликали пробудження і порушення волі народу до титанічного і революційного чину. Пробудили силу народу, яка служитиме правді.Ті, що навчали, буцім-то немає правди, викликали в на­роді шукання і голод правди.Ті, що навчали про касту, як про носіїв української дер­жавносте, викликали прагнення цілого народу самому стати носієм української державносте.А ті, що звичайного смертельника хотіли наділити авто­ритетом чоловіка з божої ласки, викликали в народі прагнен­ня, щоб Україну провадив чоловік справді наділений божою іс­крою і божою ласкою.Бо є в українській душі прагнення правди і ніяка сила світу не вб'є у ньому цього прагнення.Бо призначено Україні бути пробним каменем правди і тому ніяка неправда не удержиться в Україні. Знав про це пе-редтеча нового відродження Василь Пачовський. Тому така трудна є українська справа. Справді, справді я не знаю труднішої справи від правди і від Бога.Шанувати Шевченка — це значить піднестися до висот його світовідчування, це значить пробудити в собі іскру святого лицаря правди, це значить прагнути творити її в світі і бороти­ся за неї.536І це значить вірити в перемогу правди. „Борітеся, поборете! За вас сила, за вас слава І воля святая! "На згарищах старого світу, на великому всесвітньому бенкеті вічної Умані.Треба сягнути до віри Шевченка.БудьJ3 нами у ці важкі дні великий Духу Народу!Не проклинай сліпих і маловірних, якщо не зрозуміли вони ще найвищого призначення України.Не проклинай синів, якщо із дна пекла не винесли вони героїчного прагнення сотворити у світі правду.Нехай не ждуть вони смерти на своєму довгому шляху, як розтоптана гадюка жде при дорозі заходу сонця, коли про­пала в них віра в перемогу правди.Не проклинай їх, хоч багато з них не варті того, щоб по­бачити обличчя нової України, сотвореної із духа святого ли­царства.Не проклинай тих всіх/що затратили людське обличчя, поклонились неправді, стали її рабами, стали самі творити вир неправди, бажаючи закріпощувати, поневолювати, визискувати, ненавидіти і будувати лад з цих первнів пекла знищення і ру­їни.Тим всім розріж серця ножами твого святого гніву. По­кажи їм, що є досить неправди поза Україною, хай там шукають панів, Богів і їм хай служать, бо не варті вони Бога України, Бо­га Живого Духа і Живої Правди, що Ти його вістив.Пощади їх!Виціди сукровату кров із жил народу і налий у них своєї! А добрим синам твоїм покажи нові космічні завдання України.Благослови усіх тих лицарів, що серед найбільш крива­вих змагань стоять непохитні, могутні вірою і духом — як горда скеля віри — як острів рятунку серед моря теміні і зла, що за­ливає всесвіт.Як пробний камінь правди.Благослови твоїх синів, що в їх жилах уже горить чиста, свята кров ясних лицарів Сонця,допоможи нам продовжувати твій чин,допоможи нам, щоб зроджений із святости Орден Лица-537рів Сонця — душа душі України — став вже в нашу добу мо-торичним центром її діяння і борні.Допоможи нам здійснити Всеукраїнське Об'єднання.Допоможи нам стати угольним каменем нової будови на руїнах нового світу.Існує почування блаженности. Воно таке дивне і небу­денне, що всім, хто його переживає, здається чимось неземським, станом божої ласки чи святости.Воно зачинається станом дивної полегші. Це тоді спадає камінь із серця. Якби щось тримало людське серце в кліщах, а тепер відпало й як мара розвіялось. Груди немов поширюються. Віддих стає свобідний, глибокий. Маємо над ним повну владу. Можемо спинити його зовсім. Він видається нам непотрібним. Живемо тоді якимсь іншим повітрям, якоюсь іншою силою з надземного світу.„Серце б'ється любо І світ Божий як Великдень І люди як люди! "(„На Вічну Пам'ять Котляревському")„Думи серце осідають, І капають сльози. І хочеться сповідатись, Серце розповити; І хочеться^- Боже милий. Як хочеться жити, І любити Твою правду, І весь світ обняти! "(„Ми в осені таки похожі")Почуваємо дивне піднесення духа й торжественність.„Ми... похожіХоч капельку на образ Божий. "(„Ми в осені таки похожі")Серце росте, груди ростуть і цілий світ росте тоді разом із нами. Немов розкривається серце, немов хтось витягає з ньо­го тоненькі струни, тягне їх аж у зоряні простори й зачіпає на вершках сузір'я. І серце стає зачарованою гарфою, вразливою на всі найніжніші почування світу.Це ані радість, ані сум. Це блаженність. Єднаємося з ці­лим світом. Розуміємо душу дев'ятої симфонії. Закрите стає538ясним, незбагненне — збагненним. Море, степ, вітер і зорі не­бесні говорять людською мовою. Розмовляємо з Богами. Стру­ни розтягнені. Душа співає. Музика святости не знає паузи.А коли на чарівних струнах заграє людський біль, тоді хлинуть тяжкі сльози.Сльози — це роса святости.Вони часто зачинають оце дивне роз'яснення душі і май­же все його кінчають. Це почування не є ані болем, ані радістю, хоч покращує його часто біль або радість. Сльози, хоч які ряс­ні, хоч витискає їх людське горе, не є сльозами болю. Це сльози блаженности і святости, сльози очищення, сльози спасення.Незбагненна є сила цього почування, незнані його межі, незмірена глибінь.„... Жива Душа поетова святая, Жива в святих своїх річах; І ми, читая, оживаєм І чуєм Бога в небесах. " („Мені здається")Десь на висоті вершків Хориву горить вогнистий кущ. Десь вище дух пророків почуває повну єдність з Богом. Тоді Заратустра розмовляє з Агурамаздою. Тоді пророки говорять як Боги в першій особі:„Я є Бог твій, що випровадив тебе з неволі..."Десь вище існує тільки Самотність Бога.Суть цього почування — це одне з найглибших питань метафізики.Кожна велика віра вважає Святість основним атрибутомБога.Найслабший подих земської ненависти, чи хоч би тільки егоїстичного бажання, нищить це чуття безпощадно. Сонце гас­не, білий світ чорніє. Серце замикається, як цвіт під подувом північного вітру.Називаю це почування святістю.Кожна велика віра на свій лад хоче вести людей до цієї блаженности. Хоче навчити людину плекати це почування. Мо­же воно є основою всякої віри.З'являється це чуття у світанковій молитві Богові Сонця.„Любив я також улітку зустрічати на Троїцькому мості схід сонця. Чудова велика картина...... у природі трапляються такі чудові явища, що перед539ними поет-маляр падає ниць та тільки дякує Творцеві за солод­кі, чарівні хвилини. "(„Художник")А часом, несподівано, вибухає своєсильно із найглибшого свого джерела, із чистого як кришталь серця тринадцятилітньо­го пастушка:„ Мені тринадцятий минало, Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було — Мені так любо, любо стало Неначе в Бога..."Я не знаю однаково простого, безпосередньо щирого, а водночас мов наївно несвідомого своєї власної суті й величі вибуху святости.Вона появляється своєсильно. її причина незбагненна для тих, що несвідомі її суті та її законів.„ Уже покликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся Богу: і не знаю, Чого маленькому мені Тоді так приязно молилось, Чого так весело було. Господнє небо і село, Ягня здається веселилось, І сонце гріло, не пекло. "(„Мені тринадцятий минало")Хто пробував би звести цей стан до наївної радости ди­тини, мусів би викривити його зміст. Адже слова „любо, любо" ніяк не відносяться до чинної, рухливої радости дитини. А в тім оцей пастушок знає, як воно в Бога. Він молиться цьому Богові і йому молиться приязно, дивно приязно. Говорить про весе­лість, та це не звичайна веселість дитини, але веселість Господ­нього неба, природи (села) й ягнят.Тоді скаже хтось: — Може це сонце лиш так гріло?Так, може це сонце розбудило найглибші сили, приспані в серці малого хлопця, і на ціле життя розколисало його душу до молитви, до любови, до жертви, до правди й до святости.Бо могуче мусіло бути це почування, якщо на ціле життя540лишить за собою спомин такий живий, що стане цього спомину, щоб віджило само чуття.

Та не довго сонце гріло,Не довго молилось;Запекло, почервонілоІ рай запалило.Мов прокинувся, дивлюся:Село почорніло,Боже небо голубеєІ те помарніло.Поглянув я на ягнята —Не мої ягнята,Повернувся я на хати —Нема в мене хати.Не дав мені Бог нічогоІ хлинули сльози.Тяжки сльози…»(Мені тринадцятийминало")Малий хлопчина ще не розуміє, що він не бідний сирота, бо в його серці дивний скарб, скарб, який в самого Бога най-святіший, соняшне зерно святости, що ось розпалюється в по­лум'я.Цей вогонь вже не згасне. Хоч повіють північні вітри й бурі, хоч придавлять його пекельні сили, він усе горітиме на дні, щоб підчас найвищих летів Шевченкового Генія розгоріти­ся живим полум'ям.І таємна сила цього вогню буде вести Шевченка крізь життя. Хлопчина виростає. Вогонь скріпиться й розгориться. І він піде із ним поміж людей, у світ, у пекло.Ось суть найглибшої душевної драми Шевченка. Ясний вогонь святости в серці й пекло довкруги його; пекло, що вди­рається в його власне серце.В цій борні Неситий не скує душі живої поета. Шевченко зрозуміє, що він не бідний сирота без землі й долі, але „пан над панами" (Думи мої, думи мої) — „як сонце один між людь­ми" (Перебендя). Соняшне зерно розгориться ясним полум'ям чистої жертви його серця.Тоді проявиться суть українського генія. Він Прометей, що вкрадений небесний вогонь святости Богам розпалить...

...не лиш помиж людьми, ... але на дні самого пекла.541Але малий хлопчина ще не знає своєї волі. І як нерозум­не дітя бунтується проти Бога. І нераз, коли людське тіло тита­нічний, цуха ні іможе йти за наказом найглибших призначень, коли пекельні потуги придавлять святий вогонь, тоді малий, нерозумний хлопчик буде тужити до „раю" молодости, до наївної ближшности пастушка.І покищо людське земське прагнення пригашує перший Великий вибух святого вогню. І замикається серце як пелюстки троянди під подувом північного вітру.Та чистий поцілунок дівчини — немов магічною силою розвіє холодні подуви.„ Прийшла, привітала, утирала мої сльози І поцілувала... "(„Мені тринадцятий минало")І ще раз розгориться чуття, що пригасло під подувом са­молюбної думки. І знов:„ Неначе сонце засіяло Неначе все на світі стало Моє: лани, гаї, сади... "(„Мені тринадцятий минало")Душа Шевченка розквітала в бур'янах. Це не єдиний раз співало його серце такої чистої пісні блаженности. Не раз втікає Шевченко зі школи дяка. За вкраденого п'ятака зробить із па­перу книжечку, обведе листочки квітами...„ Там сам собі у бур'яні, Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую було та плачу... "(„А. О. Козачковському")Не кожний плач скривдженого п'яницею дяком хлопця є ознакою чистого зворушення. Але не кожний хлопець співає в бур'яні релігійних пісень, і співаючи, плаче. Не кожний шукає залізних стовпів, що ними підперте небо.Шевченко знає, що там, у бур'яні, виростала його -душа й формувалась його доля.„ А все за того п'ятака, Що вкрав маленьким у дяка, Мабуть Господь мене карає... "(„А. О. Козачковському")542І не один раз згадує Шевченко оці переживання. І сам на­зиває душу своєї молодости святою.„ ... Вороги! І люті, люті! Ви ж украли, В багно погане заховали Алмаз мій чистий, дорогий Мою колись святую душу; "(„Чи то недоля")„Мені тринадцятий минало" — це спомин найсильнішого зворушення Шевченкової молодости. Воно найглибше закарбу­валося в його пам'яті. Воно вирішило про долю й призначення Шевченка, бо в ньому зав'язка драми його душі.Чи здивує нас, що „Кобзар" Шевченка зачинається слзами.„ Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти!Чи заплаче серце одно на всім світі, Як я з вами плакав. Одну сльозу з очей карих, І... пан над панами! "(„Думи мої")Вже знаємо навіщо потрібна Шевченкові ота сльоза. Це магічна сльоза малої дівчини — це теплий подих чистого спів­чуття, чи може любови, що розвіє холодний, північний вітер, роздмухає приспаний вогонь святости. Цей вогонь рветься на дні серця.„ ... А я... а я Тілько вмію плакать, Тілько сльози за Украйну... А слова немає. "(„Думи мої)Щось хоче промовити на дні душі. З'являється туга за словом. Але люта змія коло серця не позволить ще пробиться на верх святому вогневі.„А надто той, що дивиться На людей душою — Пекло йому на сім світі А на тім... "Тут знов замовкло слово. Почуття особистої недолі, зли­543дні, свідомість долі сироти не дасть розгорітися вогневі. Справді вистачила б одна сльоза, щоб заворожити змію, щоб забув Шевченко про недолю.Але її немає. Ллються сльози, поливають чуже поле. Це сльози очищення. Сльози, що як мистецькі, вступні акорди, хоч притишені, проте заповідають величну пісню.Заповідають „Перебендю".Є в цій поемі велика самотність.Немає в ній сліз болю, ні навіть сліз очищення. Вони роз­плилися вже мов визвук вступних акордів, після яких з'являєть­ся велична пісня.Очі сліпого кобзаря плачуть, але серце його сміється.Пісня чистої святости. Пісня надземської задуми.Є в цій поемі самотність високого сонця. Самотність твор­чого духа, що із глибини свого серця сотворить нові правди й новий світ. Збере в собі всю велич задуми й всю міць святости народніх кобзарів і сотворить із цієї сили нового Перебендю. Його душа вдарить у надхмарне небо, полине на розмову до самого Бога, щоб говорити з ним про найглибшу тайну тайн, про безсмертність людської душі.Ніби звичайний кобзар назовні.Але в його душі торжественна велич. Почування, що йо­го оце навіщує, йому не нове. Він вповні над ним панує. І звід­си ота велич, що дає силу до найвищих летів.Молодість Шевченка розквітала в бур'яні. Його дума, йо­го сила виростає на могилі — серед степу широкого як море, — куди немов малий хлопчина в бур'ян заховається від людей Пе­ребендя.Лиш вітер...,, То приляже та послуха, Як кобзар співає,Як серце сміється, сліпі очі плачуть... Послуха... повіє... Старий заховавсь В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, Щоб вітер по полю слова розмахав, Щоб люди не чули — бо то Боже слово, То серце по волі з Богом розмовля. То серце щебече Господнюю славу, А думка край світа на хмарі ґуля, Орлом сизокрилим літає, ширяє,544Аж небо блакитне широкими б'є, Спочине на сонці, його запитає. Де воно ночує? Як воно встає? Послухає моря, що воно говорить, Спита чорну гору: „Чого ти німа."(„Перебендя")Роздзвонилася гарфа душі Шевченка величною піснею розмови з Богом. Сто орлів його святого натхнення ширяє свобідно понад світами. Немає меж його душі. Мов великий маг сонця може він приказати стихійним потугам говорити до ньо­го людською мовою.Розкривається пропасть Шевченкового духа.І нерозумне питання тиснеться на уста.Хто це Шевченко?Чому зійшов на землю цей, здавалося б, навіки визволе­ний від мандрівки великий дух ведийських віщунів, творців Упанішад — магів Бога Сонця?Навіщо він зійшов на землю зі своїх соняшних висот? Він виразно відчуває свою позасвітність. Йому немає міс­ця на цій землі.„ І знову на небо, бо на землі горе, Бо на ній широкій, куточка нема Тому, хто все знає, тому, хто все чує: Що море говорить, де сонце ночує — Його на цім світі ніхто не прийма. Один він між ними, як сонце високе, Його знають люди, бо носить земля, А якби почули, що він одинокий, Співа на могилі, з морем розмовля, На Божее слово вони б насміялись. Дурним би назвали, од себе б прогнали: „Нехай понад морем" сказали б „гуля!"(„Перебендя")Шевченко сам мусів поставити собі це питання.Так, навіщо він зійшов на землю, коли тут немає для ньо­го ні куточка?І він відповість на це питання цілим своїм життям і твор­чістю.„ Добре єси, мій кобзарю! Добре, батьку робиш, Що співати, розмовляти На могилу ходиш!545Ходи собі мій голубе, Поки не заснуло Твоє серце, та виспівуй, Щоб люди не чули! А щоб тебе не цурались, Потурай їм, брате!.. "(„Перебендя")„Мила самота! Нічого не може бути в житті солодше. Ча­рівніше за самоту, особливо перед лицем усміхненої, квітучої красуні — Матері Природи. Під її солодкою, чарівною прина­дою людина мимохіть сама в себе заглиблюється й „видить Бога на землі", як каже поет.(„Журнал", 17 червня 1857.)„Гей могили, могили, високі могили! Скільки промайнуло в душі моїй високих прекрасних думок, коли я дивився на вас, темні, німі пам'ятники народньої слави й неслави! І за тої годи­ни сумної задуми чуєш було вночі, як десь далеко — далеко в степу чабан виграває на сопілку одноманітну, журливу мельодію."(„Варнак")Не треба відкликуватись до жодних напрямків чи впли­вів, щоб вияснити прагнення самотности Шевченка. Воно ви­пливає в нього своєсильно й органічно із самої природи дивно­го почування святости.Могила — дійсна могила в степу — чи уявлена в самот­ності (підчас лектури історичних книг!) — є тільки бур'яном малого хлопця.І з того самого джерела випливає сила натхнення Пере­бенді, і з цієї сили черпає він віддих до високого, орлиного ле­ту. Аж на сонці спиниться — в батьківщині ясних духів. І з цієї соняшної перспективи спогляне віщун-пророк на землю й на людей.Тоді зрозуміє, що „один він між ними як сонце високе", що це йому призначено світити для них сонцем духа. Але їх хребет зігнений у ярмі, їх зір спрямований на землю не помічає високого сонця — не чує, не розуміє його мови, хоч воно що­денно до них говорить.„Його знають люди, бо носить земля", але не знають у яких небосяжних висотах ширяє його дух. Не гідні будуть його зрозуміти. їх серце замкнене для проміння його думок.546І тоді постане перед Шевченком проблема гостра, болю­ча й велична водночас, проблема великої самотности. Як розв'яже її Шевченко?Це проблема основної сили Шевченка. Проблема його мо­рального призначення.Що це таке основна сила „морального призначення"?Основна сила генія — великого вільного духа — магатми — не дасться звести до жодних впливів. Це золоте зерно його духа.Кожне зерно, щоб виросло, потребує поживи — зовніш­ніх впливів. Але навіть на найкращих впливах із насіння омели не виросте дуб великого духа, а тільки блідий епігон, якого творчість дасться спровадити без решти до впливів.Основна сила проявляється в генія вже в ранній його мо­лодості, хоч звичайно окруження не розуміє значення цих див­них проявів молодого хлопця. Геній родиться із основною си­лою своєї геніяльности. Европейське знання про великих людей позволяє ствердити цю правду понад всякий сумнів. Шевченко є тут свідком цієї правди. Геній родиться із тавром свого мо­рального призначення начолі.Але це тільки просте ствердження факту. Матеріялістична думка мусить спинитися на цім порозі мудрости.Суть основної сили морального призначення є проблемою метафізичною.Старинна індійська мудрість каже, що „моральне призна­чення" — це одна із складових сил душі. Воно є дане людині ще перед її народженням, як виспід праці й заслуг дотеперішньої мандрівки душі в попередніх втіленнях. В кожному із втілень, або працює над збагаченням своєї моральної вартости, або її зуживає й затрачує, а то й несе на собі тягар вини й злочину.Шевченко стає перед нами немов свідок цієї мудрости. Золоте зерно його генія проявляється і в бур'яні. А сила його святости у видимий спосіб формує його долю й недолю.Існують у житті моменти, що в них самі творимо свою долю. У визволених, великих духів це формування долі відбу­вається зовсім свідомо.„Перебендя" — це безсмертний документ того моменту, що в нім рішилася доля Шевченка.У „великому втаємниченні" учня соняшної магії такий рі­шаючий момент називають „найвищою пробою духа".А життя — це найбільша школа „великого втаємничення". Воно поставило Шевченка перед найбільшою пробою. Це547проба великої самотности. Це іспит зрілости великого духа. У-чень ясної магії знаходиться підчас цієї проби у „висоті" — так, як Шевченко — на надземних вершинах синяви просторів, над хмарами й над сонцем. Немає тут ні майстра, ні завдання, ні знаряддя, ні мети, ні напрямку, — лиш велика самотність духа вільного від влади темної сили. Тоді треба самому сотворити своє завдання, — визначити шлях свого життя. Напрям покаже серце, а сил додасть велика самотність. А ще точніше: напрям покаже основна сила „морального призначення".Але лиш душа чиста — справді вільна хоч би від тіні тем­ної сили — зможе відчути й зрозуміти найглибший голос серця. І тому так багато учнів відпадає при цій останній пробі.Основну проблему свого життя розв'яже Шевченко так дивно просто й легко, без ніякої внутрішньої боротьби, без тіні хитання. Йому не треба буде перероджуватися морально. Не вмре Ґустав, не народиться Конрад. Його особисті прагнення такі невеликі — ота сльоза любої істоти, чи хатиночка в гаї над Дніпром, — такі невинні, що ніяк не затемнюють святости його душі. Немає в нього ні гордости, ні ненависти, а найслабші на­віть тіні особистого болю долі сироти сплили вже й розвіялися враз із сльозами очищення. Його душа свята. Він здасть пробу великого духа.Тоді постане програма Шевченка.Не один поет із малих і великих ставав перед проблемою непорозуміння, прірви чи пропасти між собою і суспільністю. ЗІ різних причин може така пропасть повстати. Ріжно її розв'язу­вали. Були такі, що відверталися від „товпи" з погордою. Але ві Шевченка немає ані тіні ненависти чи погорди для своїх братів і синів. І тому він хоче кинути міст понад пропасть. Злетить до них. Він не хоче, щоб вони його відцурались. Він буде їм поту­рати!Треба знайти із ними спільну мову. Треба співати їм пі­сень таких, що вони їх знають, чи зрозуміють; пісень, що вони їх люблять, як от про „Гриця", про нещасне кохання, про дівчину-тополю, про Катерину, про матір наймичку, про сліпого невольника, (а ще в умовинах царської цензури треба і її обійти довкруги і звідси слова: „Скачи враже, як пан каже").Треба співати весільної, а відтак несподіваним зворотом звернути на сльози, на святі сльози очищення. І треба непоміт­но для них самих вести їх на ті вершини, де ширяє його дух.Треба нагадати минувшину, щоб розорати душу болючим спомином, відтак запекти їх вогнем розпачу („не вернеться"),548вдарити бичем іронії й глуму („Нехай буде отакечки! Сидіть ді­ти у запічку" — Тарасова Ніч), а відтак на розорану й зрошену сльозами ниву треба засіяти Слово. Слово-молитву козаків у „Гамалії", щоб визволити братів із турецької неволі, щоб роз­будити приспану волю чину.Відтак... відтак... після довгих років важкої неволі він зрозуміє, що горіння цього вогню — це жертва власного життя.Цей вогонь — це наше власне життя, що горить на жер-тівнику високої Ідеї.Треба, щоб цей вогонь горів ясно, живим, широким і ви­соким полум'ям, щоб його слово...„ ... пламенем взялось,Щоб людям серце розтопило, Те слово — Божеє кадило, Кадило істини "(,,Неофіти",1857)

„ Орю свій переліг, убогу ниву, Та сію слово... Орися ж ти, моя ниво, Долом та горою, Та засійся, чорна ниво, Волею ясною! "(„Не нарікаю я на Бога", 1860)

Відтак... відтак... Довга ще праця Шевченка.Після десяти літ від видання „Кобзаря" він оглянеться назад і побачить, що зерно духа не сходить так скоро, як золо­та пшениця українських ланів. Тоді сумнів „чи варта Україна його святого вогню?" — запече його лютою змією. Тоді за цей сумнів супроти власної жертви й завдання — за гріх проти пра­вди свого серця — слова найглибшого болю протиснуться на його уста. Тоді мов розтоптана гадюка заходу сонця так і він вижидати буде смерті в єтепу („Хіба самому написати"). Але темні сили не зможуть його, хоч яка люта й безжалісна йтиме борня за святий вогонь його серця.Довгий є шлях Шевченка.Не стане одного життя. Його дух не скінчить свого зав­дання в одному втіленні.Довгий є шлях і незбагненна мета, до якої хоче вести свій

549нарід.і нерозумне питання сунеться на уста: Хто це Шевченко?„ Отакий-то Перебендя, Старий та химерний! Заспіває, засміється, А на сльози зверне."(„Перебендя")Не тверджу, що пишучи „Перебендю" Шевченко відразу усвідомив собі цілу програму свого життя, що обняв цілу гли­бінь своєї метафізичної суті й призначення, але тверджу рішу­че, що ціла творчість Шевченка була логічним розвитком і на­слідком, ростом, розгорненням і конкретизацією творчої кон­цепції „Перебенді".„Перебендя" — це велична експозиція творчости Шев­ченка. Він зовсім свідомо вміщує цю поему, написану в 1839 ро­ці, на початку „Кобзаря" поза хронологічним порядком, після поем із 1838 року, зараз після настроєвих акордів „Думи мої, думи мої". Це ж уже Перебендя співав „Тарасову ніч" і „Кате­рину". Без постаті Кобзаря-Перебенді ми б цих поем не зрозумі­ли. Це ж уже Перебендя у „Тарасовій ночі" (1838) ставив перед очі хлопцям та дівчатам, що „слізоньки витирають" ту славу козацьку, що її не забудем. Це слава священної боротьби за „бідну Україну, стоптану Ляхами" (Тарасова ніч).„ Була колись козацькая І слава і воля, — Слава сяє, а воленьку Спіткала недоля."(„Тарасова Ніч")Це ж уже Перебендя-Шевченко немов сліпий кобзар при­горнув до себе сина-безбатченка своєї Катерини, прийнявши йо­го за повожатого.О, ні, „Перебендя" це не такий собі поетичний малюноіг за романтичними штампами, — як навчають „шевченкознавці" — це правдива автобіографічна сповідь душі, це усвідомлення програми сина нації, що один із мільйонів звільнений із неволі, має призначення вести до волі цілу націю. Якби постать Кобза­ря-Перебенді не була його програмою, то чому ж тоді ціла на­ція називає Шевченка Кобзарем, зовсім без допомоги „шевчен­кознавців". А це ж і є правдивий Перебендя із його поеми. Чо­му ж тоді могли „шевченкознавці" сумніватися в тому, що це

550одна із наймаркантніших автобіографічних і програмових поем Шевченка. А тому, що тоді постане питання, про що це Шев­ченко говорив сам-на-сам із Богом. За що „його відкинули б від себе і дурним би назвали". „Шевченкознавці" воліють не гово­рити про ці трудні питання, вони бояться порушувати їх і тому воліли б, щоб постать „Перебенді" залишилася тільки „роман­тичним штампом", мовляв, отак собі було тоді модне зарисову­вати такі „бунтівничі" постаті, непримирені із оточенням, от так як у Байрона.Одно з намірених видань „Кобзаря" хоче назвати „Пере­бендя" немов ще раз бажав би звернути увагу на незрозумілу поему.„Перебендя" — це ключ до зрозуміння цілої творчости Шевченка. Зрозуміти його — це значить — розкрити своє сер­це, щоб його пророчий голос запав у найглибшу глибінь і добув звідтіль приспану, невиявлену міць „основної сили".Поезія Шевченка є з гатунку найглибшої поезії світу. її суть у мовчанні. Це поезія „невиявленого й невисказаного".„Катерина" — це один із найосновніше досліджених і многобічно проаналізованих творів Шевченка, а проте незрозу-.мілих саме як голос Шевченка-Перебенді.Він позволить нам глибше заглянути у суть „потурання" Перебенді. „Потурати" — це не значить виправдувати вину, спровадити її до обставин, не бачити її, або вдавати, що не ба­чить.В Шевченка розуміння й відчування вини витончене й глибоке. Бачимо у „Великім Льоху", що можна провинитися несвідомо. В „Катерині" вина матері переходить навіть на сина — здавалося б безвинного. Шевченко не затаює нічого з вини Катерини. Не спроваджує її до обставин, не робить із неї жерт­ви „життя" чи злих людей — як це часто роблять сентимента­лісти. Він бачить іншу „мораль" москаля-офіцера, бачить жор­стокість окруження, але його зір спрямований перш за все на Катерину, на її власну вину. Ця свідомість вини вповні дозріє в самій Катерині:„Заховаюсь, дитя моє, Сама під водою, А ти гріх мій спокутуєш, В людях сиротою. Безбатченком... "(„Катерина")551Шевченко відслонює її вину перед нею самою й перед да шими дівчатами. Але робить це продуховлений таким почуван­ням, що його не здібні відчути ані батько, ані мати, ані сама Ка­терина. В найтрагічнішім моменті вона піддається фатальним силам, що їх покликала до життя її вина.А Шевченко стоїть так близько неї й так далеко. Він поза кругом фатальних сил її вини.Люди є лиш несвідомими виконавцями, знаряддям фа­тальної сили вини, що веде Катерину до згуби й знищення.„ Кого Бог кара на світі, То й вони карають... "(„Катерина")А проте Шевченко проти цих людей. Показує їх слабість і егоїзм, („Мені легше буде" — каже батько Катерини, викида­ючи доньку на поталу).Чи Шевченко також проти фатальної сили вини, що за нарушення якихсь важних законів, чи звичаїв, неминуче веде аж до загину.Так!Живий Шевченко простив би „своїй нещасній голубонь­ці", коли зрозуміла свою вину, — простив би навіть всупереч фатальній силі.Його душа огортає ввесь безмір її болю, так мистецьки відтвореного в поемі. Це він сам терпить разом із нею.І коли б він — живий Шевченко-Перебендя — стрінув її живу — а вона як жива в його поемі — на шляху її терпіння, тоді він вмив би її втомлені блуканням ноги.Це він, Кобзар Перебендя, являється як втілення доброї сили й рятує душу хлопця, сина Катерини, коли не можна вже врятувати її самої.Хто дав йому таку силу великої любови, що він може „розв'язати вину" навіть всупереч фатальним силам?Таку поставу супроти вини може займати тільки святий. Він немов поза механізмом законів, що їх нарушує своєю ви­ною грішник чи злочинець. Він поза земським добром і злом. Він такий далекий від усякої вини, що бачить перш за все не-; щасливих, побитих горем.„Катерина" — це поема глибокого, морального патосу. Тут джерело її величі й її сили. Вона не е сентиментальна, як її часом окреслюють. Вона глибоко трагічна. Відслонює грозу552фатальних сил вини й водночас розбуджує співчуття глядача, що враз із поетом іде вслід за героєм — мов хор у грецькій тра­гедії.Але Шевченко досягає чогось вищого за саме очищення.Так мистецьки — так непомітно — веде Шевченко читача на ті моральні висоти, де сам стоїть. Читач немов вижидає яко­гось завішення фатальних сил, що нищать Катерину, читач хо­тів би їх сам спинити, читач здібний їй простити...... і тоді хоч на хвилину проймає його оце дивне, незбаг­ненне почування.І в цій незбагненній силі вести читача на ті висоти, чи в ті глибини, що нерозкопані дрімають може на дні душі людей незіпсованих злобою до дна — лежить суть „потурання", — ле­жить основна сила поеми.І разом із тим, розоравши душу співчуттям, він тим яс­кравіше покаже нам постать москаля, військового старшини, який на всю ніжність і відданість Катерини тільки підганяє ко­ня острогами та й кидає їй грубу московську лайку: „Дура, ат-вяжися! Вазьміте проч безумную!" Ні, це не особиста драма! В „Катерині" Шевченко показує ганьбу і приниження сотень Ка­терин, уживаних для хвилевої розваги отими москалями, що їз­дять шестирнею коней, дорогими повозами-берлинами, але вва­жають це нижче їх гордости признатися до батьківства сина Ка­терини. Ні, ні, це не тільки соціяльна драма! Шевченко терпить усе приниження Катерини саме як національне приниження. І тому співчуває їй ще глибше. І тому перестерігає своїх дівчат перед москалями. І тому присвячує свою поему В. А. Жуковсь­кому на пам'ять дня свого визволення. Чи це вдячність, спита­ємо. Так, це вдячність, але разом із тим глибокий докір, чи удар у совість за сотні Катерин поганьблених москалем-наїздником, москалем-паном в Україні. Цю методу Шевченка — ударів у со­вість ворога — стрінемо частіше і вона пояснить нам дещо, що є неясне „шевченкознавцям".Борис Грінченко читав не раз цю поему українським се­лянам, пробуджуючи їх національну свідомість. Він стрінув­ся із фактом, що дуже часто постать Катерини не викликала співчуття у його слухачів. Мовляв, добре їй так, — так і повин­но бути. Гнів до москалів такий був сильний, що виключав співчуття. Також гнів до покритки. Шевченко бачить у ній перш за все жертву національної наруги москаля, пана над за-кріпаченою Україною і тому співчуває їй як жертві цієї наруги553ще глибше. Разом із тим показує істоту і природу цієї наруги. І це є праця Перебенді. Співчуття до жертви, але священний гнів за наругу над честю не тільки сільської дівчини, але його упокореної кріпацтвом і національним ярмом України.„Гайдамаки" — це сльозами вилитий псалом, поема пекла й святости.Пекла лютої сваволі, знущань і насильства, пекла муче­ництва святих титарів, пекла горіючих церков, пекла грабежів і глуму, пекла кривд і терпінь, пекла гніву і помсти.Пекельне слово шістнадцять разів вогнем вибухає в поемі,лютує вовками на купах трупів,регочеться в судорогах шибениць,впивається і скаженіє спрагою людської крови,гуляє помстою на пекельному пирі,розпалює пекло так, як чорти не вміють, пожарами аж дохмар,криком мовчанки святого мученика титаря досягає най­вищого небаі трагізмом душегубства рідних синів визиває Найвищого.Ні, не пекло!„Гірше пекла".Пекло трясеться і блідне.Блідне інферно Данта. Його гроза стає абстракцією. Блід­не філософічне пекло Данта, впорядковане клясичним ладом, наповнене суворою повагою, прохолоджене аналітичною дум­кою.В Шевченка пекло зловлене на гарячім учинку його найреальнішої дійсности.Воно тут поміж нами, в усіх часах, на всіх землях, все-присутнє.Поема Шевченка — цс перш за все могуче об'явленняпекла.О, слабі духом, краще вам не розуміти цієї поеми. Не ста­райтеся пережити її так, як пережив її Шевченко. Бо пекло зни­щить вашу душу...Ні, ні, я зле говорю.Ідіть на саме дно. Святість Шевченка здобула вже цей шлях для людського духа. Вона вас вирятує, вона буде вам за Беатриче (у пеклі!), вона вас освятить. Не забудьте лиш, що без цієї святости згинете в пекельному вирі.Поема прометейської святости. Душа розкованого титана554сходить на саме дно існування, зводить тут смертельний бій із потугами пекла... і перемагає.Поема святої борні. Героїчний лет Шевченкового генія. З таких перемог постає й твориться історія народу, фор­муються криштали його морального призначення. Це тут освя­чується дух народу і розковує крила до лету.Тут, на самому дні, на майдані освітленім пожарами, на чортівському бенкеті сліпих сил ненависти й помсти — свята душа Шевченка співає пісню братерства:„ Отаке то було лихо По всій Україні! Гірше пекла. — А за віщо? За що люди гинуть? Того ж батька, такі ж діти, Жити б та брататься! Пекла мало!.. Люди, люди! Коли тр з вас буде Того добра, що маєте? Чудні, чудні люди! "(„Гайдамаки")Чудним людям розкриває механізм сліпих сил. Злочин родить помсту, а помста — прагнення відплати. Блудне колесо, чортівський вир знищення.Тільки святе, чисте серце пророка має силу затримати цей вир фатальних сил, спинити й втихомирити його всупереч невмолимим законам, заворожити віщим словом бурю на тем­ному морі ненависти... і сотворити зав'язок сили — соняшне зерно прагнення ладу, а не помсти — золоте соняшне зерно, що із нього виросте братерство синів одного батька.І тільки таке братерство — зроджене із святости — ста­не реальною силою, якої не викривить і не знищить „братерст­во" політичної спекуляції чи імперіялізму.А визволившись від влади темних сил, вільний дух Пере­бенді свобідно ширятиме у синіх місячних просторах.Поема пекла й святости, поема місячного натхнення.Поема місяця.В його лагіднім, метафізичнім світлі давно збагнули ві­щуни предивні тайни. Це там, на місяці, — країна духів бла­женних. Туди пливуть ці душі по синіх струменях його світла, гнані леготом місячного подиху. Це він князь ночі — Бог Сома555— космічне натхнення. Його всемогучою силою впивається, щоб доконати своїх ясних геройств, князь Богів, владика світ­ла й громових потуг, невтомний ворог чортів, переможець лю­того змія, перуновладний Індра.Безсмертну Шевченкову думу „нашепче йому місяць".І ясному Місяцеві — старинному Богові натхнення — спі­ває Шевченко свою думу, свою молитву.„ Місяцю мій ясний! З високого неба Сховайся за гору, бо світу не треба; Страшно тоді буде, хоч ти й бачив Рось, І Альту, і Сену: і там розлилось, Не знать'защо, крови широкеє море. А тепер що буде? Сховайся ж за гору, Сховайся, мій друже, щоб не довелось На старість заплакать!.. "„ ... і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю І в море безкрає і будеш сіять, Як над Вавилоном, над його садами, І над тим, що буде з нашими синами. Ти вічний, без краю!., люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Співать тобі думу, що ти ж нашептав. "(„Гайдамаки")Це він вічний, без краю, споглядає із своїх висот на зем­ське пекло.„ Так було і в Трої, Так і буде. "(„Гайдамаки")Це він божеський свідок земської драми. На його чолі задумана вічність. Вільний від земських законів, упоєний нат­хненням, пливе мов уві сні свобідно по небі; звертаючи й від­вертаючи від землі своє ласкаве, синім світлом надземської свя­тості ясніюче обличчя.Це брат Шевченка. Це дух Перебенді, що визволився з пекла. Це звідти — із місячної перспективи споглядає Перебен­дя на синів своїх нерозумних.Дивні, незбагненні є тайни, що їх нашептує місячне нат­хнення. Вони світять синім світлом і спливають на чисте, свя­556те, відважне серце, що не жахнеться їх величі, лагідними, прос­тими, святими словами Шевченка:„ ... Душа жива! Як небо блакитне, нема йому краю, Так душі почину і краю немає. («Гайдамаки»)

Треба було тисячі літ геройських змагань і розвитку люд­ського духа, щоб він на вершинах Упанішад дійшов до цієї муд­рости.Один із найбільших філософів, Шопенгауер, в найбільше зрілому періоді своєї творчости, склонить набожно голову пе­ред найвеличнішими книгами світу.А коли б хто спитав мене про джерело найглибшої мудро­сти Упанішад — про великий поріг, що веде до світу тайни тайн — я не зумів би відповісти інакше, як словами вічного гимну Ригведи 10. 129., або божеської пісні (Бгаґаваді іта 11. 53-4.) Чис­те, святе серце і жива душа — ось справжнє джерело мудрости.І Шевченко буде по всі часи свідком правди серця чис­того і святого.„... душа жива! Як небо блакитне, нема йому краю.Так душі почину і краю немає. "

Найглибша упанішадова мудрість, — тайна тайн — вели­ке твердження єдности Атмана й Брагмана (індивідуальної ду­ші й Бога), є простим висновком інтуїції нескінчености й вічности людської душі, що не має ні почину, ні краю. Ця велична ін­туїція — коли відкривається серце й душа стає як небо блакит­не — є джерелом і основою тайни тайн. Далі є тільки безпосе­реднє переживання цієї тайни місячного натхнення, тайни Со­ми, тайни великої всеєдности. Далі є тільки мовчання Будди.Европа не скоро збагне всю глибінь цього порога мудрос­ти. І аж тоді, коли це станеться, найбільші її мужі склонять го­лову в набожній пошані перед Шевченком, що висказав цю правду найпростіше на світі — у мові так лагідній, як синє світ­ло місяця.„ ...душа жива! Як небо блакитне, нема йому краю, Так душі почину і краю немає. "Поема пекла і святости, поема місячного натхнення, пое­ма найглибшої незбагненної тайни — це „Гайдамаки".557Однак навіть тоді, коли дух Шевченка ширяє в надзем­них просторах, досягаючи „великого порога" — і тоді навіть він не відривається від землі. Немов би це не був ніякий лет, лиш непонятий ріст душі — магічна здібність Богів поширювати свій об'єм і обіймати щораз ширші круги. І тоді, коли магічним вершком свого духа сягає він надмісячних висот, тоді вростає він водночас у глибінь землі, у могили, на саме дно „Великого Льоху". Ані на момент не розривається органічний зв'язок із його синами. їх біль, горе, ненависть є його болем, горем, нена­вистю, — їх пекло — його пеклом, — їх пориви — його порива­ми — із їх святості виростає його святість, щоб для них сіяти сонцем духа.Така є природа Шевченкової святости. Вона нерозривно зв'язана з землею і з народом. Вона воююча й очищаюча. Вона активно спрямована проти земського зла, вона розбуджує волю чину, волю здійснювання святости.„Гайдамаки" досягають найвищого „місячного" вершка бані в магічнім храмі його духа. Цей вершок — це „великий по­ріг", що ним дух народу зв'язаний просто із Творцем. Головний масив цього храму, поземе розстелення душі Шевченка. Воно обіймає всі українські землі, все відчування, думання й волю цілого народу. Це безмежний, як море, масив болю. Із цього масиву вистрілюють могучі колюмни волі й сили Шевченкового духа, величні колюмни „Трьох Літ". А на цих колюмнах світить над землею соняшна купола його прометейського духа, що го­рить вогнистим полум'ям „Кавказу".Для кожного сина народу є місце в цім ідеальнім храмі.Це правда найдосконаліша, що немає такого болю, якого не обняв би Шевченко своїм духом. Біль всієї України буде зву­чати основною тонацією на його арфі. Молитовним хоралом, скаргою й протестом всіх мільйонів синів буде підноситись до неба.Буде це біль дівчат, що гинуть від туги за козаком у дале­кім поході, біль нещасного кохання, біль скривджених пансь­кою сваволею дівчат, яких честь є дорогим скарбом для Шев­ченка, біль усіх покривджених суспільною і політичною неправ­дою,біль юного козака, що йде шукати долі й гине на чужині, дивлячись, де сонечко сяє, біль солдата, що вертає зламаний, знищений, щоб поглянути на пустелю хати своєї милої, біль Яреми, біль невольників, і від всіх цих болів найстрашніший558біль Однієї Великої Матері — і тієї, що жне на панщині й снить­ся їй краща доля сина, — і тієї, що чорніша чорної землі йде не­наче з хреста знята, щоб під воротами тюрми ждати побачення з сином, — і тієї, що за останні кроваві сотики купуватиме свіч­ку за долю сина-солдата.„Гамалія" — це зеніт мистецьких досягнень Шевченка.Тайна незрівняно! краси цієї поеми в її геніяльних скоро­ченнях, у згущеній образотворчій силі, в її динамізмі,., в пробу­дженні приспаної сили святої волі чину.Розбуджує її молитва. Сердешний плач козаків у турець­кій неволі. Молитва гори ворушить. Молитва до вітру й до мо­ря. Молитва чиста й свята до Бога.„.Ой, Боже наш. Боже! Хоч і не за нами. Неси Ти їх з України: Почуємо славу, козацькую славу, Почуємо, та й загинем! "(„Гамалія")Така чиста молитва ворушить гори. Від такої молитви Босфор затрясся, застогнав і стрепенув шкурою мов сірий бу­гай.Вислухало її море, подало вістку Лиманові, а Лиман Дні­прові, дужому дідові, а цей брату Лугові й сестрі Хортиці.„ Загула Хортиця з Лугом: Чую, чую! І Дніпр укрили байдаки, І заспівали козаки: "(„Гамалія")Похід козаків є наслідком молитви їх братів у неволі.Здається, що це лиш мистецькі образи, геніяльні скоро­чення дії, оцей стогін Босфору, оця мова з моря й Дніпра, що переказує молитву козаків їх браттям із Лугу.Активна участь у дії моря на боці козаків і Босфору на боці султана, переведена послідовно в цілій поемі, видається тільки метафоричним уосібленням, мистецькою фігурою пара­лелізму так характеристичного для народної творчости.Для Перебенді воно інакше. За цими картинами є для його душі реальна дійсність. Похід козаків є для нього справж­нім реальним наслідком молитви їх братів. Дніпро піддає, „на-шептує" їм цю думку. Перебендя не знає границь між поетич-559ним образом і так званою „дійсністю". Дійсність поетичного об­разу € для нього куди реальнішою за т.зв. мертву „дійсність" „мертвого світу". Він говорить з морем, вітром, хмарами й сон­цем.Існує дійсність поетичної метафори. Перебендя не шукає образів у матеріялі, що не в'язався б безпосередньо з дією. Він не творить „образів". Він пише дійсність.В цій дійсності поетичних образів міститься тайна мис­тецького динамізму „Гамалії".Цей мистецький динамізм скріплений і зумовлений дина­мізмом пробудженої волі чину. Розбуджує її основна сила Шев­ченка — чиста.сердешна, свята молитва, щоб визволити братів із неволі.Залишилося свідоцтво Перебенді-Пророка.На далекій чужині знайде Шевченко гурт людей, перед якими зможе розкрити своє серце.Ведений Долею по таємних зв'язках цього круга стріне він у Яготині.„ Душа з призначенням із неба Має любити і страждати, їй Божий дар натхнення треба Сльозами рясно поливати. Ви зрозумієте це слово!.. Для Вас я радісно зложив Злощасного життя окови, Священнодіяв я на ново І сльози в звуки перелив. Ваш добрий ангел полеліяв Мене безсмертним сяйвом крил, Блаженномрійних дум навіяв І візію про рай збудив. "11-го листопада, 1843.Яготин.

Він зустріне ясну душу, що в нього повірить. І перед нею зможе він розкрити свою душу вповні.Дар господній, натхнення святости перелив Шевченко впісню.Священнодіяв він знову.Його пісня — це діяння священика.Служба Богові Правди.Прочитаймо уважно цю Службу Божу.„ Дванадцять посуд на округлім столі, Дванадцять струнких пугарів із вином; " Дивна обстановка цієї Служби Божої. Обстановка масон­ської ложі.„ Дванадцять їх було і всі молоді, Прекрасні і сильні. Оце минув рік, Як вірного друга вони хоронили І тризну по ньому в цей день встановили. "Тайна вечеря, тризна, на якій повинен бути символічно чи магічно присутній дух покійного, найкращого друга, що по­мер перед роком.„ Щасливе їх братство! Святим ви назвали Єднання в любові на грішній землі! Сходіться, о друзі, як нині зійшлись, Сходіться ще довго і в пісні новій Прославте свободу на рабській землі! "Товариство апостолів волі поминає свого пророка. Хто ж це той пророк.„ Благословенна твоя путь, Прихожий гостю, невідомий! Ти словом Господа чудесним Зумів в серця камінні тхнуть Вогонь любови, дар небесний. Благословен! Ти Божу Волю Життям коротким освятив; В долинах рабства радість волі Безмовно ти оповістив. Коли брат брата прагне крови, Ти розбудив любов в чужих; Свободу людям — в братстві їх Ти проявив великим словом, Ти світу мир благовістив. Зустрівши смерть, благословив Свободу мислі, духа згоди! "Пізнаємо докладно цілу програму святого пророка. Це він ідолам рабства проголосить радість волі. І розпустить правду й волю по всій Україні. Це він здемаскує царя, як демона страху, як неситого Гаспида.Це він проголосить свободу людям і народам.561Це він проголосить світові новий світ братерства і лю-бови.Зробить це на кривавому бенкеті вічної Умані, „коли брат прагне крови брата".Шевченко формує в „Тризні" свій власний ідеал пророка. Він молиться до нього:„ Правдиво, тихими словами Ти розкажи своє життя, Навчи нас влади над серцями Людей зловільних і своїм Уже розгніваним і злим... Знання таємне нас навчи, Любити пишних гордіїв І словом мирним і смиренним Пом'ягчувати гнів катів. Щоб провістив я гимн пророчий, Щоб правду я стягнув долів, Щоб заки згаснуть тлінні очі, Безстрашно їх до неба звів. "„ :.. Хай в очі смерти засміюся. Життя Безсмертне привітаю, До тебе, в небо піднесуся! "„Тризна" Шевченка — це ще один доказ в історії люд­ства, що великі духи зовсім свідомо формують свій ідеал і свою долю.„Тризна" — це сповідь Шевченка. Вона позволяє нам ду­же глибоко заглянути в душу Перебенді, коли він сам на моги­лі розмовляє з Богом. В „Тризні" об'являє він те, що заховане обережно від людського ока, щоб не назвали його дурним і від себе не прогнали насміхаючися над Божим словом.Пізнаємо Перебендю, що із сонячних висот одухотворе­ного героїзму хоче свої високі правди поширити на землі, про­співати гимн пророчий на землі і померти серед блаженного почування безстрашности і безсмертности.Шевченко пише свою першу автобіографію:„ В сім'ї убогій, невідомій Він виростав і труд життя Як сирота він стрінув рано. Погану лайку стрінув він За хліб щоденний... В серці рану562Змія гризла, дитячий сон Пропав як голуб боязливий. Мов злодій туга пожадливо В розбитім серці притаїлась, Губами спраглими впилась І кров невинну висисала. Душа рвалась, душа ридала, Просила волі... ум горів, У крові гордість клекотала... А він тремтів і ціпенів... Рука, стискаючись, дрижала... Якби він міг ввесь земський круг, З усіми гадами земними, В розгніваний кулак стиснуть, Зімняти й кинути до аду!.. Це було б щастя, — був би радий! " Розкривається завіса жахливих пристрастей Шевченко-вого духа. Вулкан гніву кипить в його грудях. Назріває бунт проти пекла .І така велика його сила, що він хотів би цілу кулю земну кинути в пекло.Точніше він хоче розбити пекло, що всевладно панує над землею. Вічне пекло Альти, Сени, Росі, Трої, Вавилону. Пекло цілої історії України.„ Розреготався демон лютий, Тягнулася страшна мінута І світ з усіх сторін горів. В екстазі він ридав, німів, В душі палало пекло візій, Душа мертвіла, — а кругом Земля, — Господнє сотворіння, — Уся в цвітастій, пишній ризі Весну стрічає і ликує. Душа будилася з одчаю І пробудилась... Він в сльозах Упав на землю і цілує Мов груди матері малий. І знов він чистий ангел раю, А на землі він всім чужий. "„ Один він між ними як сонце високе. " „ Йому на цім світі куточка нема. "(„Перебендя") 563А надто той, що дивиться На людей душою — Пекло йому на сім світі. '(„Думи мої")„ ... А той, хто не оком, Але духом видить підлоти людей І може лиш плакати в тузі глибокій,.. О, Боже, такого позбав ти очей. "(„Тризна")„ І знову на небо, бо на землі горе, Бо на ній широкій куточка нема, Тому, хто все знає, тому, хто все чує.(„Перебендя")„ На небо глянув: „О, як ясно, Мов від упоєння прекрасно, Як вільно там буде мені!.. " І очі у чуднім півсні На звід небесний устромляє І в безбережній глибині Душа невинна потопає. "(„Тризна")Душа його тоне в безмежності. Серце розпливається у святості.„ Ось драма грізна і свята! Бачимо ще раз, що Шевченко добре знає свою драму.„ ... Планета наша, Прекрасний світ наш, рай земний На всіх кінцях йому чужий. "Нераз розшаліється буря в його душі, кине його на зем­лю, запече зміїною їддю сумніву і в сльозах болю і любови на­каже йому шукати розв'язки: здійснити в житті ідеал пророка.„ Припав він мовчки до землі, Мов груди неньки цілував, Безмовно плакав в тишині, На путь молитву прочитав І кроком вільним та твердим Пішов... "Він проходить його „без малодушної покори і без митар­ства", зберігаючи чистоту серця. Зміривши пропасті страстей, збагнувши найжахливіші сторінки життя людини, прочитавши564всі найчорніші сторінки беззаконности, збереже він високий лет орла і серце чистого голуба.І ще раз в усій гостроті постане перед ним проблема Пе­ребенді.„ Прозрів життя святе послання, Великий, Божий заповіт І в муці проб самопізнання Обняв слізливим зором світ. Священну красоту природи: „Як все згідливе!" — прошептав. Свій рідний край він нагадав І в Бога правди і свободи Всьому живучому молив. Y чистій мислі він слідив Діла в минулому народів, Діла своєї батьківщини І гірко плакав... „О, свята! Свята вітчизно ти моя! Чи я плачем тобі поможу? І ти закована і я. Великим словом волюБожу Сказать тиранам, — не приймуть! А на своїм, на ріднім полі Пророка каменем поб'ють!Починаємо розуміти усю трагічну глибінь душі Пере­бенді.Над народом один він, як сонце високе. Але цей нарід не розуміє його Божественної мови.Смерть моральна грозить йому від його ж таки народу, якби проявив повністю він свою душу.Смерть фізична грозить йому від тиранів.Як вийти Шевченкові із цих суперечностей?Він уЖе ясно бачить повну чашу терпіння. І він не попро­сить Батька, щоб відняв від нього цю чашу.Він не попросить, щоб діялась його воля.Він попросить його благословення на велике діло свято­го Лицаря, на спасення землі!„ О, Боже, сильний і правдивий! Тобі можливі чудеса. Новим, святим натхни нас дивом: Сьогодні мертвих воскреси!565Благослови всесильним словом На подвиг грізний і суворий, Щоб рятувати землю знову! Цю землю зганьблену і збиту І кров'ю чистою политу Колись було щасливу землю! "В найвищому натхненні приймає він чашу свого терпін­ня за гріхи світу.„ Б'ють громи-мислі бурю темну І сльози падають як дощ!Ми вже добре знаємо ці Шевченківські сльози. Вони пли­вуть рясним потоком із найчистішої криниці святости. Вони по­трібні, щоб не згоріла його душа в розпаленому полум'ї жерт­ви.Шевченко дозрів уже до своєї всесвітньої місії.Що ж скаже Шевченко в новому братстві загальнолюд­ської любови і свободи? Чи має він сказати їм щось нового?Постає перед нами питання змісту Шевченкової місії пе­ред світом.„ І той, що мислить без кінця Про мислі Канта, Ґалілея, Космополіта мудреця... Про людство мріє й не жаліє Ні брата свого ні вітця, — Той лжепророк! Його навчання Це пів-ідеї і пів-глум!.. "В оточенні, в якому знаходиться Шевченко, панують ідеї космополітичні, загальнолюдський гуманізм з національно-ні­гілістичним забарвленням.Чи можна спасти людство, не спасаючи свого народу?Ні, ні, ні!Спасення людства слід зачати від спасення свого народу.„ Добро народу, — він навчав, — Любов'ю треба окупляти І у відвазі благородній За нарід встати й злих карати. Він говорив, що празник жизні, Великий празник, Божий дар, Пожертвувати слід вітчизні, Поставить треба під удар. "566Ту саму правду проголосить Шевченко на вершинах „Кавказу".Вселюдське братерство неможливе у рабстві, неможливе у пануванні одного народу над другим. Панування це може при криватися машкарою найкращих ідей. І це показав Шевченко в „Кавказі".І всі ідеї гуманізму так довго є „пів-ідеї", „пів-глум", як довго немає готовости поставити життя під удар у жертву бать­ківщині.Отже шлях до братерства народів веде через борню за волю власного народу.„Стати за нарід і карати зло!" Робити це в ім'я здійснен­ня вселюдського братерства.Ось політична програма Шевченка. Це він розв'язав від­ношення націоналізму до інтернаціоналізму ясно, чітко і пря­мо. Він не став ні на шлях нігілізму, прикритого туманними і недійсними абстракціями про вселюдськість, ні на шлях сліпої помсти і ексклюзивности біологічних націоналізмів.Шевченко, як пророк світової місії України, встає перед нами у „Тризні" вже на повний свій ріст.„ Незнана і таємна сила До нього друзів приєднала, Вночі, в задумливих годинах В єдиний гурт зачарувала. І був мов юний волхв-віщун, Вістив дзвінкі, живі слова, Торкнув в серцях глибинних струн І силу дружности навчав, Благословив і встановив. "Але й серед тих добрих друзів Шевченко почувається самотно. Мучить його демон нудьги, — нехибний знак, що його шлях не тут, що він не знайшов середовища для своєї місії. „ Всім серцем полюбили друзіЙого мов рідного. Та вінВ незримім мучився вогніІ поміж ними вільним словомВін пламенів. Коли в палатіГоріли тисячі свічей,Блестів у золотих брокатахМармор обнажених плечей.Чомусь то важко він зітхав,Мрячною думою літав567В країну рідну і прекраснуТам, де ніхто його не ждав,Ні про судьбу його неяснуНіхто і словом не згадав.І думав він: „Чому я тут?І що я роблю поміж ними? " Невгасима туга палить його серце. Пророк із „Тризни" в'яне і вмирає на чужині. По ньому справляють Тризну. Живий Шевченко піде на Україну.Його заведе туди невгасима туга, категоричний імпера­тив його душі здійснити своє призначення.Шевченко дозрів до виконання своєї місії.Чашу свого призначення буде він пити у божественному піднесенні його духа.Шевченко піде на Україну, щоб стати душею Кирило-Методіївського Братства.Щоб життям засвідчити правду своїх пророцтв.І це є єдине і найвище потвердження правдивости слів пророків.„ Помолившись, і я б заснув... Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. "(„Чигирин")Так говорить пробуджена воля. Розриває серце жагою титанічного чину. Наростає вулканічна сила, що вибухне в „Кавказі".А покищо Перебендя усвідомлює собі жахливий тягар своєї праці. Йому треба впрягнутись у тяжкі упруги, орати пе­реліг.„А на перелозі...Я посію мої сльози,Мої щирі сльози.Може зійдуть і виростутьНожі обоюдні,Розпанахають погане,Гниле серце, трудне, . І вицідять сукровату,І наллють живоїКозацької тії кровиЧистої святої! "(„Чигирин")568Важке, важке завдання. Розорати переліг міліонів сер­дець, посіяти там сльози, сльози очищення й святости, щоб во­ни переродили серце міліонів, щоб заграла в них чиста, свята кров лицарів Правди. Важке, важке завдання. Не стане одного втілення, щоб його доконати. Але титанічна воля Шевченка не жахнеться нічого. Цей вибух святої волі в „Чигирині" вже ви­разно заповідає „Кавказ".Гогочуть підземні громи. Назріває вибух.А покищо втихає розколисана міць і розпливається в чис­тих сльозах святости:„ Слово моє, сльози мої, — Раю ти мій, раю!(„Чигирин")Підземний вулкан збирає сили до вибуху. І в ..Розритій Могилі" і п „Чигирині" з'являється основне питання:За що?„ За що, мамо, гинеш? "(„Розрита Могила")І з цим питанням полине його дух до самого Бога, зійде аж у найглибший льох могили, щоб знайти те, що там поховали. Що там поховали?Перебендя не відповідає на це питання просто. Він хоче добути відповіді із дна серця слухачів. І тоді, таке невиявлене й не висказане слово, випливаючи з глибини, несе з собою на поверхню пробуджену найглибшу силу. Ось у чому суть поезії „невисказаного й невиявленого".„ Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі.(„Чигирин")Перебендя бажає, щоб слухач сам відповідав: Правда й Воля!Але ні одно з оцих слів мабуть не вдоволяє ще Перебенді.Чи існує таке слово, що можна б обняти ним усе найдо­рожче, найсвятіше на землі? Чи існує слово на те, що можна тільки побачити або відчути віщим серцем святого?Якась велика міць хоче пробити собі шлях, щоб випли­сти з глибу. Назрівають сили під землею.Дивні були сни в Шевченка. Уві сні полине його дух на Україну, у сні розмовлятиме з козаком, що встане з могили, у569сні залітатиме з неволі над Видубицький монастир („ 18 червня 1857).В такому дивному сні пережив Шевченко одну з найглиб­ших своїх інтуїцій.Інтуїцію своєї власної метафізичної суті. Я говорю про поему „Сон".її ідейно-політичний зміст ясний і добре відомий. Але су­то політичний кут погляду на творчість Шевченка не дозволяє обняти її в цілій ширині й величі. Таке затіснення погляду на Шевченка веде у висліді до затіснення таки самого суто полі­тичного світогляду дослідників чи читачів Шевченка. В питанні про політичний світогляд Шевченка треба сягнути аж до мета­фізичних основ його світовідчування.Дивне є з'явище сну. Можемо в ньому створити собі вла­сний „дійсний" світ. Якби гак не будитись, ця сонна „дійсність" була би для нас абсолютною. Ми присягали б, що нема іншої і називали б дурнем кожного, хто посмів би оповідати казку про якусь іншу, „дійсну" дійсність — так, як сміємося часом сьо­годні з мудреців, що оповідають нам про іншу дійсну дійсність світу метафізики, світу духа.Каже індійська мудрість, що у глибокому сні душа лучиться з Богом. Наша звичайна, земна свідомість нічого не мо­же знати про цей дивний стан — подібний до смерти.Кажуть теж, що бувають віщі сни. Зокрема у великих ду­хів. Кажуть, що границя свідомости пересувається в цих снах у напрямі дійсної дійсности „потойбіччя".В такому віщому сні можна зустрінутись із власним мо­ральним призначенням.Дивний це сон, або, як хочете, прекрасна поема, коли ду­ша летить назустріч сонцю.„Летим. Дивлюся — аж світає, Край неба палає; Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає;(„Сон")Молитва душі, що слідує після цих рядків, повита сві­танковою красою. Чистою ранньою росою блестить райдужно ця перлина Шевченкового натхнення.Але не полошім цієї ранньої пташини. Хай собі захоплю­ється зустріччю сонця, хай вмивається дрібною росою, хай свобідно віддихає подихом вічности. Не перериваймо цього сну.570Може в цій ранковій візії сходячого сонця є якась інтуїція справжнього, метафізичного світу, чистого, радісного, непророч-ного, — такого, як він вийшов із-під руки творця, що сам за­хоплений красою свого творива.Може справді нам лише сниться якийсь поганий сон, що придавлює нам груди, щось стискає серце, якась мара оплутала наш мозок, упир кривавої жаги ссе нашу кров і ми не гідні збудитися, щоб привітати сходяче сонце молитвою солов'я.Але що це я спинився. Я ж маю писати про основну силу Шевченка, а не про красу.Вже знаю, ця чиста краса світанку — то його найбільша сила. Це свята здібність відчувати світ таким чистим і прекрас­ним, як у день сотворення.Я нерозумно говорю про якісь вершини. А вершок може саме тут. Може відчування світу богами — це чиста радість сві­танку.„ І все то те, вся країна Полита красою, Зеленіє вмивається Дрібною росою. Споконвіку вмивається. Сонце зустрічає... І нема тому почину І краю немає! Ніхто його не додбає, І не розруйнує... І все то те, Душе моя! Чого ти сумуєш? Душе моя убогая! Чого марне плачеш? Чого тобі шкода? "(„Сон")Що це за дивна розмова почалася? Хто це говорить до ду­ші? Хіба Шевченко. Говорить до власної душі. Це тій душі не­мов шкода, немов не хоче покинути землі. Але слідкуймо далі за цією дивною розмовою.„ ... Хіба ти не бачиш? Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивись! А я полечу Високо — високо за синії хмари: Немає там власти, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. "(„Сон")