Віра предків наших

330Птахи крилами прикривають, А дикі звірі кров лижуть." Не було там брата Брячислава, Ані брата Всеволода. Один він, самотній лицар, Ізронив хрустальну душу Із хороброго тіла Крізь вінок золотий. Голоси притихли, Веселість принишкла. Труби трублять у Городні.— "Ярославе і всі внуки Всеславові!Схиліть до землі прапори,Вложіть у піхвиВаші мечі поганьблені!Ви вибули з Дідівської Слави!Це ви своїми крамоламиЗачали кликати поганцівНа Землю Руську,На спадщину Всеслава.Це ви нанесли насильствоВід Землі Половецької!"В семому віці Трояна Всеслав кинув був жеребом За дівицю собі любу: Чарами чаклуючи, Наскочив на город Київ. Кінцем копія здобув Київський Стіл золотий. Звідси скочив Лютим звірем опівночі, В Білгороді заволікся Синьою імлою.Ранком виплпв із туману, Отворив Браму Новгороду, Розбив Славу Ярослава, Вовчим бігом із Дудуток Він забіг аж до Немиги. На НемизіСнопи стелять головами, Молотять булатними ціпами, На току життя кладуть, Душу від тіла відвівають. Немиги береги кривавіНе бологом були посіяні, — Кістьми руських синів посіяні. Всеслав Князь Людям суди правив, Князям городи наділював, А сам вночі вовком бігав З Києва до півнів, —до Тьмуторокані, Великому Хорсові Хижим вовком Путь перебігаючи. Йому то в Полоцьку рано Заутреню дзвонили У Святій Софії дзвонами, А він цих дзвонів у Києві слухав. Хоч віщу душу мав він У дерзкому тілі, Та часто терпів лиху долю. Йому то Боян Віщий Прорік, натхненний, Мудре прислів'я:— "Ні хитрому, ні відважному, Ні бистрому як птицяСуду Божого не минути!"О, плачте всі за Руською Землею,Ви, що згадаєтеДобу Слави Великої,Давніх князів князювання.Того Старинного ВолодимираНе далося живим прикріпитиДо Київських Гір.Його прапори стали сьогодніОдні РуриковіА другі Давидові.І різно їм повівають знамена,Різно списи співають!Над ДунасмЯрославни голос чути.Зозулею в землі незнайомійГолосить вона рано-вранці:— "Полечу я —рече вона, — Зозулею по Дунаї, Омочу рукав бобровий У КаяліІ омию я князевіНа зболілому тілі Його рани криваві".Ярославна рано плаче,Y Путивлі на заборолі голосить:— "Ой, Вітре, Вітрило!Чому вієш, Володарю, так бурхливо? Чому вієш хінські стріли На невтомних твоїх крилах На мойого лада воїв?Чи ж мало тобі просторів Над хмарами, щоб віяти Кораблі по Синьому Морю, Щоб леліяти?Чому хочеш, Володарю,Мою надію по ковилі розвіяти?"Ярославна рано плачеY городі Путивлі,На заборолі голосить:"Ой, Дніпре Славутичу! Ти гори кам'яні пробиваєш Крізь землю половецьку,Ти озброєні човни СвятославаНа собі леліявПроти полків Коб'якових.Полелій же, Володарю,Мойого лада до мене, Щоб я не слалаСльози за ним до моря!"Ярославна молиться і плаче,Y Путивлі на заборолі голосить:— "О, Світле і Трисвітле Сонце! Усім ти шлеш тепло й ласкавість. Чому, Володарю, мойого лада воїв Розпаленими лучами палиш,В полю безводнім мучиш, Жарою луки скручуєш,. Тугою сайдаки затулюєш?"Схлюпнуло море о півночі. Ідуть смерчі млами. Ігореві-Князеві Бог путь показує Із Землі Половецької На Землю Руську,До золотого, отцівського Престолу. Погасли заграви вечірні. Ігор спить, Ігор чуває.Ігор мислею степи мірить Від Дону Великого До Малого Донця.Кінь о півночі. Овлур свиснув за рікою. Дає знаки князеві. Князь не надходить. Овлур кликнув. Задудніла земля, Зашуміла трава.Заворушилися шатра половецькі. Ігор КнязьПоскочив по очеретах горностаєм,Білим гоголем — водою.Кинувся на7бистрого коня.Далі зіскочив з нього.Босим вовкомДопав донецьких лугівІ помчався соколом,Під хмарами збиваючиГуси й лебедіНа снідання, на обід, на вечерю.Коли Ігор соколом летів,Тоді Овлур вовком біг,Стясаючи собою холодні роси.Бо оба своїх скорих коней надірвали.Донець рече:— "Князю Ігорю! Хвала тобі й величання, Кончакові досада,А Руській Землі радість ясна". Ігор рече: .— "О, Донче!Хвала тобі й величання, Що колисав ти князя на хвилях, Стелив йому траву зелену На своїх срібних берегах, Одягав його теплими імлами, Захищав тінистими деревами, Стеріг його гоголем на воді, Чайками на струях,Дикими качками на вітрах. — „Не така то —рече, —ріка Стугна,Що пливе струями неглибокими, Чужі ручаї пожирає, Кущасті береги підмиває. Юного Князя Ростислава Виром зрадливим поглинула На дні,при темному березі. Плаче мати Ростислава По юному Князеві Ростиславові. Приникли квіти жалобою, А дерево тугою До землі приклонилося." То не сороки заскрекотали По слідах Ігоревих, То іде Ґзак з Кончаком. Тоді ворони не грали, Галки примовкли, Сороки не скрекотали, По лозах стрибаючи. Тільки дятелі токотом Путь до ріки показують, А солов'ї веселими піснями Світанок заповідають.Мовив Гзак Кончакові:"Коли сокіл до гнізда доліт Ми соколича розстріляємо Нашими золоченими стрілами!" Рече Кончак Ґзакові:— "Коли сокіл до гнізда долітає, Ми соколича спутаємо Красною дівицею!"І рече Ґзак Кончакові:— "А як його спутаємо Красною дівицею, То не матимемо ні соколича, Ні красної дівиці. І почнуть нас птиці бити В полі половецькім." Боян бо Віщий, Співець Слави Старовини, Бувало кінчив свою думу:— "Хоч і тяжко голові без плечей,Але ж погано і тіловіБез голови!"Руській Землі без Ігоря!Сонце світить на небесах,Ігор Князь на Руській Землі.Співають Дівиці на Дунаї,В'ються голосиЧерез море до Києва.Ігор їде до БоричеваДо Святої богородиці Пирогощої.Країни радіють,Городи веселяться.Проспівавши пісню старим князям, Заспіваймо тепер молодим. Слава Ігореві Святославичеві, Буй-Турові Всеволодові, Володимирові Ігоревичеві! Здоров'я князям і дружині! Слава князям і дружині!336

БОГИНЯ СВІТАННЯ (Присвячую Ларисі Мурович)

Тарас Шевченко вставав досвіта і ходив на Троїцький Міст, щоб там зустрічати схід сонця. Переживав там хвилини високого і чистого натхнення. Сам про це пише:„Любив також улітку зустрічати на Троїцькому Мості . схід сонця. Чудова велика картина...... в природі трапляються такі чудові явища, що перед ними иоет-маляр падає ниць та тільки дякує Творцеві за солод­кі, чарівні хвилини." (Шевченко: Мисгсць)Шевченко надає ниць перед Творцем. Невже це не є його молитва. Навіть тоді, коли він, можливо, на Троїцькому Мості не падав дослівно на коліна, але в дусі своєму він таки зовсім падав ниць і ііо-старовипному бив поклони перед Чудом Со-творення.Шевченко молився до Богині Світання. Котрий із вели­ких поетів не робив те саме?А в сивій старині нашого протоіндоевронейського передчасу, десь у горах, на галявині, чи над широким озером, або се­ред безмежного степу вставав досвіта Молодий Юнак і молив­ся до Богині Світання.Писали до неї гимни численні поети і я не збираюся їх неречислювати. Але ж і не годен поминути Кардуччія, який вже зовсім наново молився до неї у своїх „Варварських Одах". А писали чи творили в пам'яті ці оди, або інакше гимни, праста-ринні віщуни Ригведи.Писав і я „Гимни до Ушас", бо так зветься ця Богиня в санскриті. І молився до неї у першому захваті пробудження в моїй душі староарійської віри на основі натхнення, яке могут­німи хвилями осяяло мою молодечу душу повінню світла, що сяйвородним живцем б'є із кожного гимну.Але тут вмішується у мій виклад мій слухач і друг своєю критикою із „двадцятого століття".— Невже можна молитися щиро у двадцятому столітті до богині світанку? Це ж тільки марна поетична фантазія! От така собі поетична фігура персоніфікації. А може щось тобі337бракує в твоєму великому розумі, коли не вмієш відріжнити поетичної фантазії від дійсности.Мій мудрий друг матеріяліст запалився до дискусії і не дає себе перебити.— Адже вся ця „краса світання" — це тільки з'явище ін­терференції і рефракції світляних хвиль, які нерівномірно за­ломлюються і розщіплюються в земній атмосфері. Яка ж там „богиня" та ще й поганська. Забажалося тобі нерозумне бажан­ня повороту до примітивної старини. Може воно така мода в мистецтві. Але в науці? Хай вона і поетична була ця доба, — мушу признати, — але ж це вже давно минуле. І поезію... хто сьогодні читає поезію, ще й таку стару, як світ?!.— Але ж Шевченко, — пробую дійти до слова, — дякував щиро Творцеві за чарівні хвилини щастя і надхнення. Він знав, що існує Творець Краси у Природі і перед ним, перед Великим Світотворцем падає Шевченко ниць. Це тобі, друже мудрагелю, не поклони в церкві, але поклін Великого Творчого Духа.— Це тільки психологія! — перебиває нетерпеливо мій приятель.— А чому ж ти, вороже психології, виключив і цілу ду­шу людини із дійсности, себто із твого розуміння, що є дійсне. Невже це надхнення і це щастя нашої душі це не дійсність тільки тому, що її не записують твої апарати? І невже ти не подумав, що поза цими твоїми рефракціями хвиль світлових немає самого Світла. І невже немає об'єктивної дійсности са­ме в істоті Світла, а не в його з'явищі як самі тільки хвилі і напруги. Невже поза міренням машини ти можеш щонебудь сказати про внутрішню природу Світла як Істоти в собі.Тут я перейшов до протинаступу.— Коли світло і його світлогра для тебе тільки з'явище, чому ж тоді ти не хочеш бачити з'явища „краси" як так само дійсного і об'єктивного з'явища, як твоя рефракція. Це напев­но з'явище іншого виміру, на це згода, але воно так само існує об'єктивно, як твої дрижання хвиль у якомусь зовсім незнано­му і непонятному середовищі.— Є наше внутрішнє бачення Світлосвіту, але є і вну­трішнє існування самого ж Світлосвіту.— І коли наш молодий юнак не сумнівався, що існує якась Істота поза цією Красою, яка оживлює його душу, про­буджує уяву і волю до чину, і саму уяву про Любов і саму мо­338лодечу його Любов, то невже немає дійсности в цих почуван­нях? Марна і обмежена „дійсність" мірена твоїми машинами і апаратами! І прийнявши на віру обмежену мову і вимову тво­їх машин і апаратів, ти скривив і скалічив твою власну душу. І хоч ти живеш нею і для неї ти її дійсність заперечуєш, а ра­зом із нею усю безмірну глибінь дійсного існування Світлосвіту поза твоїм — власне обманним, як сам знаєш, змисловим обра­зом і поза помірами твоїх машин.— Але ж сам кажеш, — пробує боронитися мій друг, атеїст, що ця т.зв. „богиня світанку" пов'язана із світлом дня та ще на Троїцькому Мості, або десь у високих горах.— Так, це я кажу. І тому Віщун називає її Дочкою Світ­ла. Людське це окреслення, але добре визначує саме як похідну З'яву Богині від Джерела Світла.—: Якже вона існує?— Нарешті розумне питання. Саме над ним думали ві­щуни, чи вона одна, чи їх багато, чи кожного дня встає вона наново до існування, а все така сама у своїй природі, встає в одну встановлену пору і появляється для очей смертельника. Але ж вона існує як Краса, як Світило Поранку, як Сила Про­будження, яка дарує нам цілий Божий День із усіма його бла-годаттями, одним словом, вона існує саме як Богиня Світання.— Тут багато поезії! Багато поетичної візії, — ще боро­ниться мій друг.— Справді багато тут поезії і границя між поезією і ві­рою дуже невловима, як сама постать Богині, — але хіба вона не існує від того, що я нею захоплююся як поет, чи ще краще сказати — як молодий юнак, якого вона — ця Богиня — про­будила до дійства Мужньої Любови. Ти бачиш там самі краски, а він бачить цілу Красу, а навіть невловиму ще, але прекрасну саму Постать, якусь іншу, кращу за людську, небесну, світлову Постать, саме Богиню, не таку як Людина, але дійсну істоту із Краси і Світла живучу.— Чи маю тобі пригадувати дійсність Мавки для Лукаша У „Лісовій Пісні" Лесі Українки? Тут воно дещо інакше, але там усе живе у лісі. Немає там нічого мертвого. І справді му­сить твоя наука цю істину потвердити. Немає нічого мертвого в цілому Космосі.— А в тім, друже, ми мусили б перейти цілий курс на­339шоі теологи, чи звести кілька десятків таких розмов як сьогод­ні, а до того часу нам замкнуть Британський Музей, де я хотів тобі показати статую Богині Світання.— Бачиш, друже, я боюся, що матеріялістичний світо-, гляд не позволить тобі навіть зрозуміти світогляд наших пра-предків, не те, щоб його пережити, от хочби тільки так, як це потрібне ученому, який хоче зрозуміти іншу, далеку від нього епоху і знає, що це інша епоха, іншого думання епоха. Учений знає далі, що ця інша епоха мала свій власний світогляд і нор­ми цінностей і всю мораль іншу від нашої. Боюся, що ти перес­танеш відвідувати музеї, бо вони вимагають уяви і аналітичної думки дослідника, щоб ці „мертві предмети" заговорили до нього людською мовою даної доби, або точніше цілою.психо­логією минулих епох. Як можна говорити при невизнаванні психології про т.зв. „об'єктивну науку".Друг мовчить і не признається, що він таки завстидався.— Бачу, що ти хоч із дечим погодився зі мною. Отже пі­демо до музею.В окремому крилі цієї Святині Людської Мислі, що зветь­ся популярно Британським Музеєм, приміщені мармори Ельгіна. Це останки кам'яних різьб величавого Партенону, колись краси і гордости старинних Атен. Зберіг їх для людства Ель-; гін у часі, коли мармори Партенону розкрадені були до бу­дови маленьких хиж. Щолиш музеї створили цінність для цих останків, між якими немає, здається, ні одної неушкодженої ста­туї. Але навіть розбите торсо якогось Бога дає уяву про велич раси людей, що в такому торсі Бога свій людський Ідеал вба­чала.— Уяви собі процесію довкруги Партенону. Ось тут вона на цих каміннях зображена. Скільки тут людської Краси і Си­ли! — ти скажеш. Так, але це саме тут, те що Людське підняте до Божественної Гідности і Краси. Це, отже, самоусвідомлен­ня Краси і Сили Людства для самого Людства. Варвари могли ути теж прекрасні, але вони цього не знали. Тут варвари від­крили працю Богів над Людським Видом.— Я погоджуюся з думкою, що це справжня Святиня, — сказав мій друг. Процесія — це суцільний показ цієї обнаже-ної Краси самої для себе. Коні і люди творять могутній ритМ ліній, повних життя і руху.— А, тепер ти заговорив як поет. Отже всі майстри мар-мору були не тільки поетами, але віщунами безсмертної Краси340Людини. Шкода, що немає тут різьби, як Прометей творить свою Людину.Ми наближаємось до чогось у роді головного вівтаря — де було колись горде чоло святині, — і тут між Богами і Боги­нями спинюємося перед статуєю Богині Світання, яка но-грець-ки зветься ЕОС.Вона дивно легка, справді найлегша із Богинь, хоч із того самого мармору різьблена. Ось, ось вона здвигнеться із п'єдестали) і полетить у простори. Ми забуваємо, що вона різь­блена з каменя. Дав їй мистець таку легку одежу. Вітер; легкий ранній, свіжий вітерець, Зефір, вимережив її одежу у легкі складки за своїми лініями подуву. Цей її одяг, легкий як хма­риночки Світання, вичаровує цілу постать такою легкою, повівною, із райдуг витканою і вітерцем змережаною. Вона ціла немов розвівається разом із її хітоном, дарма, що вона тут у різьбі грецького генія із каменя витесана.Отже, так різьбили її віщуни і поети у слові. Вона тут уже не з вітру і не з хмаринок, але уся з найніжнішого етеру, із самих красок і райдужніх хвиль. Така вона прекрасна і не­вловима. Але жива і дійсна, як дійсна є Краса, Любов, Світан­ня і... надхнеине слово поета.Звичайно вона дівиця. Нерухана, недоторкана, ще не­мов несвідома своєї приманливої краси. Вона навіть полохли­ва. Але не все, не в усіх видіннях поета.Деякі віщуни бачили" її немов танцюристкою на сцені, що її краса доступна усім глядачам. Вона примхлива і невірна. Буває й горда.Не було в той час партійної цензури, ані догматів синк­літу, чи наказів кремлівської кліки, що треба, мовляв, тепер пи­сати про саму працю робітника.Отже й уявляли її не зовсім однаково. А проте для всіх вона жива і дійсна.Довідаємося, що одного разу не надто чемно повівся з нею Перун. Йому ж ніколи забавлятися поезією мінстрелів. Йо­го надхнення в боях і геройствах. Треба звільнити води із за-пертя. Повибивати лютих демонів — ворогів людей і Богів. Але не випереджуймо подій, чи пак наукової праці про Богиню Сві­тання.Зачнім від самої назви Богині.341Отже звали її YIIIAC у санскриті. Австрінне у Литві і Латвії. Аврора по-латині. Еастер, або Істер по-англійськи, чи радше по-старосаксонськи. Звали її, як вже знаємо, Еос по-грецьки.Невже ці, здавалося б, зовсім різні назви мають щоне-будь спільного із собою. Невже можна вивести їх науково, — таки насправді науково, — від одного якогось слова чи кореня?Може. Спробуймо. Мої читачі вже знають, що слово „Сонце", „Геліос", „Сан", „Сур'я", „Хоре", хоч звучать так різ­но, але від одного кореня походять. Від кореня, що означає Світ і Світло і цей корінь виявився дійсним у протослов'янсь­кій мові.Отже і УШАС — це протоіндоевропейське Божество, бо ж стрічаємо її в усіх головних індоєвропейських мітологіях. Спро­буймо, отже, вивести перш за все її назву, чи точніше ім'я ці­єї Богині, бо ж назви людської їй не потрібно.Було б надто довго розказувати, якя дійшов у дослідах до її спільного праімени. Краще представлю зразу цілий вислід, хай сам себе боронить. Якщо він правдивий, буде видно із ньо­го самого.Отже нас вже не здивує, що цей пракорінь я знайшов у мові наших прапредків.Найстарша протослов'янська, а також праукраїська фор­ма звучала:Утра — УтреняУТРО — означало РАНОК, а УТРЕНЯ — ранню зорю. Да­лі залишилася ця назва на означення вчаснораннього Бого-служення, ще перед сходом сонця. Зокрема любить наш нарід таке Богослуження на Великдень, — День Воскресення і Пе­ремоги Сонця. У старосаксонській мові це слово звучало Еас­тер, далі Істер і — як побачимо — було Святом Богині Еастер, або Істер, Святом Весни, що його святкували у місяці Квітні. Квітень — місяць розквіту і красок був її місяцем.Треба прийняти, що УТРЕНЯ, подібно як це значення за­лишилося в польській мові, означала колись Ранню Зорю. Звід­си заутреня означає Службу Божу ще перед появою Ранньої Зорі, або саме її появу.Зоря означає також ПАЛАННЯ, як у звороті ЗОРЯ ЗА­ПАЛАЛА (Грінченко).342Жертва Воскресення відбулася в Утреню. Утреня — це от­же Світання, себто Палання Раннього Зарева чи Зорі. Утреня — це Небо перед Сходом Сонця.Шукаючи далі значень і старих записів цього слова, я знайшов його слов'янський запис у формі ще старшій.А саме у формі:ЗаустраЗнаходимо цей запис у відомому „Синайському Псал­тирі", безсумнівно важливим пам'ятником для вивчення старо­слов'янської мови.Psalterium Sinaiticum, ed. S. Severianov, Leningrad, 1922. Pt 48,15.Цю форму вважав Шрайбфелер помилкою, але я вже звик до таких „помилок" при дослідах над „Словом про похід Ігоря", де наприклад т.зв. „помилка" „АРКУЧИ" виявилася старинною формою замість новішого „рекучи". Добре, що видавець дотри­мався в цьому випадку вірности текстові. Бо саме ця форма ви­явиться найстаршою записаною слов'янською формою слова УСТРА.Слово „ЗАВТРА", як відомо, постало через скорочення із „ЗА-УТРА", себто „за ранком", себто слідуючого дня. „ЗАУТ-РА" — значило первісно „завтра ранком".Звідси теж відоме російське слово „завтрак", себто ран­нє снідання від „за-утрак".Коли ж існує запис „ЗАУСТРА" то мусило теж існувати слово „УСТРА", як старша форма від „УТРА". Отже цю форму вважає Фасмер, і я з ним згідний, як дійсну, а не як теоретично здогадну. І саме ця форма стане вихідним пунктом нашого до­слідження.УстраСаме цю форму приймаю як протоіндоевропейську, хоч вона затрималася ще деякий час у протослов'янській мові, а далі виявила мовне скорочення до відомої вже форми: УТРА.Від цієї форми постала через відомий „придих Й" поль­ська форма „ютро". Підкреслім ще раз виразно, що тут поста­ла ще форма „ютжня" — вимовляй „ютшня", а також форма „Ютрженка", себто здрібніла форма на означення Ранньої Зорі. Форма „Ютрженка" мусила мати ще старшу форму із „р" — саме м'яке „рь" із якого далі постало „рж". Отже було „Ют-343рьенка". Подібне зменшення для означення любовної пестли-вости побачимо в балтійських мовах. „Ютрженка" — це улюб­лена мала „ютржня", себто „УТРЕНЯ". Тут ніхто із мовознав­ців не матиме сумніву.Для тих, що мали б ще сумніви, наведемо ще старополь-ську форму:ЮстрженкаОтже, не може бути сумніву про існування дійсного ви­ду „УСТРА" у протослов'янській мові, поскільки це середнє „С" потверджене у двох джерелах. (Наведення за відомим із солід­носте в науці словником Фасмера.)На додаток маємо ще македонську форму ЗАСТРА, без­сумнівно скорочення із староболгарського „ЗАУСТРА", наве­деного вище. Отже, запис у Синайському Псалтирі (48,15.) не був помилкою, а вірним записом старого звучання, ще перед затратою оцього важливого для історії слова — середнього „С".Словенське „ЮТРО" і чеське „їтро" не вносить уже нічо­го нового, крім варіянтів дальшого скорочування слово-звуку.Ютженка в польській поезіїСлово „Утреня" і його деномінат — чудове з'явище Кос­мосу — оповите чаром поезії в усіх мовах в усіх країнах. Може не буде однак від речі навести приклади із польської літерату­ри, де це слово крім самої поетизації набрало виразно значен­ня і ваги програмового символу зокрема в добі романтизму. Наведім ці приклади. Отже, в Міцкевіча читаємо:Pryskaja. nieczule lody І przesady swiatlo cmiace; Witaj, jutrzenko swc-body, Zbawienia za toba. sloiice.У Поля читаємо:0, zorzo tego narodu! 0! jutrzenko jasna wschodu!А ось візіонер Словацкі:Patrz, jakie glowki w promieniu, Ubior z jutrzenki swiatelka.Приклади вказують як недалеко поетична персоніфіка­ція і символізація від мітологічної об'єктивізації тієї метафізич­ної сутности, що криється і поза самим з'явищем природи і по­за нашою змисловою візією цього з'явища.Як недалеко від поетичної персоніфікації Міцкевіча до молитви віщуна! І не особистих дарів просить Міцкевіч для себе, але переборення Світанням не тільки „ледів темряви", але переборення „пересудів, що затемнюють Світло", а далі виборення упрагненої Свободи, яка передвіщує „Сонце Спасення". Не маємо сумніву, що під цим символом Міцкевіч не розуміє спасення душі у змислі християнської сотеріології, але Свобо­ду, яка попереджує Спасення Нації через Державну Суверен­ність.Темнота пересудів, неволя, це є дійсні, об'єктивні стани суспільності!, як дійсний стан темноти у космосі. Так само дій­сні є стани Світання Свободи, а далі сама Свобода і Державна Суверенність. Ми часто не вбачаємо об'єктивної дійсности по­за метафорами і поетизацією. Наведена молитва Міцкевіча до „Ютрженкі" є так само дійсним станом душі і волі людини, як і кожна інша молитва. Зайва річ доказувати, що прагнення волі для свого народу у Міцкевіча було дійсним станом і жерт­вою його душі й життя, завершену його дійсною мобілізацією військового походу за „Сонце Спасення" висловлене у цитова­ному вірші. Я не бажаю тут затерти виразної ріжниці між натхненною поезією і живою вірою, але вказую принагідно на їх спорідненість.Ствердження цього факту надзвичайно сильної поетиза­ції цього слова є важливе для самої суті нашого досліду. Має­мо тут до діла не тільки із семантичним навантаженням сло­ва, але, перш за все, його емоційним навантаженням продовж століть, подібно як у словах із сфери самої віри. Очевидно, що „сухого лінгвіста" цей факт не обходить, але ж історія слова і його походження — це не самі тільки „букви-фонеми" і морфо­логія, але і пов'язаний із ними і ними виразимий зміст. Саме тим різниться моя метода досліду від „сухої лінгвістики".Вернемо, отже, до суті нашого досліду.Справжня сенсація слідує щолиш у слідуючому відкрит­ті. А саме від форми УСТРА через степенування голосної „У" постала AYCTPA — (ау) є тут двоголосною.На з'явище степенування у протобалтійських мовах я вже звертав увагу як на правило. Маємо багато прикладів на345цей закон степенування у балтійських мовах, як мені відомо ще не описаний у порівняльній лінгвістиці (порівняй: другас — драугас і т.п.).Отже із УСТРА цілком закономірно постала форма AYC-ТРА.Аустра — це жіноче ім'я, яке до сьогодні є популярне. АВСТРІНЕ — це те саме ім'я у здрібнілій формі і само воно означає нашу Богиню УТРЕНЮ, або палаюче, червоно-рожеве і многобарвне Небо перед сходом Сонця.Отже наша Богиня зветься на грунті балтійських мов, себто теперішньої латвійської і литовської, Австріне. Побачи­мо це ім'я в окремому тексті і тут знову не може бути сумніву щодо значення цього слова.Завважмо теж, що маємо також другу литовську форму: АУШРА — латинськими буквами: A-Y-C-3-P-A. Це знову зовсім закономірна паляталізація „с" із рівночасним поглощенням „т".Дуже цікаве з'явище відмічуємо у германських мовах, чи теж старогерманській мовній родині.Маємо тут виразно два окремі струмені формування цьо­го слова. Один із них засвідчений у готській мові у формах УГТВО (із довгим „YY" і довгим „00") як іменник жіночого роду у значенні саме „вчасний ранок", себто „світання".Із цієї відміни постало через скорочення староанглій-ське: „УГТ(а)".Ця лінія виявляє характеристичну заміну „С" на „Р" із заником ротації „Р" отже із „УСТРА" „УГТВА". Я відніс би постання цієї форми до сфери полуді гевих впливів із виразною тенденцією кентумізації: „С" на „Г".J. Wright: Grammar of the Gothic Language. Oxford, 1921.Тоді як у північних діялектах збереглася фонема „С" як про це найвиразніше свідчить... староісляндська мова. Отже:Тут уже рівний шлях до сучасної англійської форми чи радше тільки зміненої вимови із ЕАСТЕР — до так само писаного сло­ва ЕАСТЕР, яке читається як „ІСТЕР" — довге вузьке „І", яке повстало із повищого двозвука: „ЕА" і „ЕО" і що ж виявля­ється:Наша Богиня разом із своїм легко зміненим іменем манд­рує по всіх індоєвропейських народах і теренах Европи.Що ж значить це ім'я в англійській мові? А означає во­но, як можна було сподіватися, СВЯТО ВЕСНИ, відоме вже346нам СВЯТО ВОСКРЕСЕННЯ. А святкували його в місяці квітні, який так і був призначений чи присвячений цій Богині.Маємо на це важливе текстуальне свідчення, а саме:BEDE: De temporum ratione, с. XV. b.,який у наведеному місці саме стверджує, що ЕОСТРЕ є іменем Богині, якої свята відбулися у квітні. І від її імени цілий цей місяць називавсяEASTER - MONATH.Ствердження про те, що християнське свято Воскресен-ня заступило старинне свято Богині ЕОСТРЕ на грунті Англії настільки важливе так для нашого досліду, як теж для загаль­ної історії релігії і культури, що воно вимагає розгляду і до­казу.Отже джерелом для цього ствердження є клясичний лі­тописець християнізації Англії, БЕДЕ, названий Шановним і Святим, якого монументальний твір п.з. „Церковна історія на­роду англійців" є до сьогодні основоположним джерелом цієї історії. Отже це достовірне джерело християнського прозеліта, який документує саме історію християнізації англійського на­роду. Не можна вважати, що писав він із прихильного для „по­ганського" світу становища. Не мав він причини стверджувати таку неприємну для історії християнізму в Англії справу, як те. що для „нових торжественностей" Воскресення вжили „приєм-ливої назви" старинного Свята Богині Еостри, Якій був присвя­чений цілий місяць, пізніше „пояснений як Пасхальний". Автор цей старовинний, бо жив він у роках 672-735, отже історія християнізації була для нього ще свіжою сучасністю. Справі дати Великодня присвятив він цілу працю п.з. „Де ратіоне темпорум" себто „Про знання часів святкування". Саме в цій пра­ці він обчислює і визначує наперед на довгий час для вжитку клеру дату Великодня як змінливого свята за прийнятими вже тоді правилами, опертими на відомій астрологічній базі, а саме після весняного сонцестою, після повні місяця і на першу не­ділю, себто день Сонця. При цій нагоді довелося йому поясни­ти назву місяців і в тому числі місяця ЕОСТРЕ. Отже не міг він поминути відомої ще в тому часі загально зрозумілої назви. То­му спокійно пояснює, що тут християнські новатори ужили звичаєвої назви, добре відомої, а вклали в неї „нові торжест-венності".Цілі довгі століття християнізму накинули на це старин­не Свято Весни, Свято Богині Світання, свою зверхню накидку,347але не змогли витиснути прастарої назви, яка так і до сьогодні звучить: Гегші Істер! себто Щасливого Великого Дня, Дня Бо­гині Істер, Дня Богині Світання.Залишилися також ріжні звичаї того весняного свята, часто із пересуненою датою на початок травня. Це свято ще до останнього часу можна було побачити в деяких селах Англії і тільки в останньому часі ведеться проти нього кампанія. Від­бувалися підчас цього свята танці і ріжні обряди так, як наші гаївки, хоч сам зміст Великого Дня був далі в Україні міцніше пов'язаний із культом Сонця.Але ж УТРЕНЯ є його дочкою. Часом просто Дочкою Не­ба.Сягнім, отже, до самого оригіналу. Написаний він около 725 року і зазнав пречисленних видань. Наводимо наш текст за повним критичним виданням, а саме:Bede: The Complete Works of the Venerable Bede...,12 vols., London 1843-44, Vol. VI. De temporum ratione, p. 179 ff.„Eostur-monath, qui nunc Paschalis mensis interpretatur, quondam a Dea illorum, quae Eostre vocabatur, et cui in illo festa celebrabant, nomen habuit: cuius nomine nunc Paschale tempijs cognominant, consueto antiquae observationis vocabulo gaudia no-vae solemnitates vocantes."В українському перекладі:„Місяць Еостур, який сьогодні пояснюється як Пасхаль­ний місяць, мав свою назву від Богині, яка називалася ЕОСТРЕ і якої свята вони в цьому місяці звеличували: її іменем тепер означують Пасхальний час, називаючи розваги старинних об­рядів звичаєвим словом як нові торжества."Ну, що ж? Нічого нового про методу поширювання хрис­тиянізму ми не довідалися. Історія стара як сам християнізм. На старинні свята підсували чи накладали новий зміст, рівно­часно витискаючи їх старовинне обличчя.Це мало діятися так довго, аж поки не витиснеться ста­рий їх зміст так сильно, щоб і сама пам'ять про цю старинну ві­ру забулася. В Англії це вдалося у відношенні до Великодня і була б пам'ять про старинне Свято Богині Світання зовсім за­булася, якби не залишилося оце свідчення Беде. Нічого дивно­го, що пізніші „пояснювані назви свята" не були заінтересова­ні у повторенні цього свідоцтва і воно так і залишилося єди­348ним. Однак не забули про це пояснення мовознавці і навели його у своїх словниках. Саме їм завдячую цінну вказівку не тільки для самого мовознавства, але для історії культури.Деякі історики підважують твердження Беде, мовляв, во­но єдине, отже, мовляв, непевне. Але тут правдивість слів Беде пояснюється і скріплюється... лінгвістикою. Беде напевно не знав і не враховував, що майбутні лінгвісти 20-го століття від­найдуть ще глибше значення назви Богині ЕОСТРЕ і таким чи­ном його ствердження буде додатково потверджене, бо її свято в такий видимий спосіб сповіщає — Як усе-перемогу Сонця, яку Світання все попереджує. Нічого дивного, що прапредки анг­лійців саме її іменем назвали ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ СОНЦЯ, як ЕАСТЕР, або у старшій формі ЕОСТУР за зависан­ням Беде.І так це свято називається до сьогодні. А „радощі'' цьо­го свята — з відтінком згірдливости як „розваги" — „гаудія" — до останнього часу тривали у ріжних селах чи містечках Англії. Нехай ті, що піддають під сумнів ствердження Беде, пояснять цю назву „ЕАСТЕР", а зокрема збіжність її — тепер зрозумілої — назви, як назви Богині Світання YCTPH, яку відкриваємо на протослов'янському і протоіндоевропейському мовних теренах.В латинській мові маємо відповідники цієї назви у сло­вах: АУРА і АУРОРА. Треба думати, що повстали вони із пере хідних форм: АУСА і здовженого-AYCOCA. Перехід „С" у „Р" між двома голосівками — це добре відоме з'явище у лінгвістиці. Отже слово АУРОРА, хоч звучить так відмінно, таки походить від УСТРА, хоч довгий був його шлях у історії мов і народів. Поняттєво іде, однак, латинсько-римське розуміння і уява про цю Богиню за грецьким словом „ЕОС".Тут — у грецькій мові, — середнє ,,С" звичайно відпа­дає і залишає заступне здовження. Отже від якоїсь здогадної форми „УСАС" витворилася, через затрату середнього „С" і голосівкові зміни, форма „ЕЕ-О-С" із довгим ,,Е", себто „етою".Мабуть найцікавішою є санскритська форма цієї назви. Вона звучить: У-Ш-А-С — себто YUIAC, в називному відмінку кінцеве „С" звучить тільки як придих, чи „наддих" слабого „х". Чим же цікаве це слово? Відомо, що санскрит має сильно за­тримане і, так би мовити, виспеціялізоване степенування голос­них, отже у-0-AY. Зокрема при творенні імен і похідних зна­чень виступає яскраво це степенування. Також у міцних видах коренів. Характеристична є тут, радше, відсутність цього степе­349нування. Затрималася корінна голосна „У" без ніяких змін. Да­лі тільки група „СТР" підлягла процесові скорочення. Не має­мо даних, як могли виглядати ці перехідні форми. Мабуть на­самперед відпало „Т", а далі „Р", у висліді форма „УСАС-", а вже далі закономірна зміна середнього „С" після кожної голосної різної від „А" на „ПІ".Але тут слідує найцікавіше мовне з'явище, що зберегла­ся в Ригведі інша форма, а саме: YCPA — у прикметниковій від­міні, а також іменникове — YCAP.В іменниковій формі це слово означає: ПОРАНКОВА ЧЕРВОНІСТЬ, СВІТАННЯ, ПОРАНКОВЕ РОЗ'ЯСНЮВАННЯ ДНЯ, — отже СВІТАННЯ.Y прикметниковій формі воно означає червонявий, чер­воно-блискучий чи червоно-світлий, а даш те саме, що й у попе­редній формі. Тут цікаве, що далі витворилося і похідне зна­чення на означення „Світання", а також синонічне „Корова" (подібно як наш прикметник „КРАСА" означає „краска", а мо­жи означати „Корову"). Пояснює це метафоричним уживан­ням цього слова як „Корова Світання". Очевидно треба пам'я­тати, що значення „Корова" в Ригведі, як у нашого селянина, не мала в собі нічого згірдливого, а навпаки — було поєднане і навантажене семантично теплим і любовним почуттям, пов­ним пошани до цього сотворіння, яке далі стало навіть святим, як це добре відомо. Вона ж, ця корова, — є живителькою інод-ства, чому ж нею погорджувати?Далі" витворилися ще дальше похідні. прикметники як: усрія — себто „червоно-світлистий" — як прикметник віднесе­ний до краски корови і бугая. Те саме слово було синонімом „ПРОМІНЬ" — „ПРОМІНЬ СВІТЛА" — „СВІТЛО" (очевидно рожево закрашене).Із цими похідними означеннями мали дослідники Ригве-ди клопіт і є ще дещо непевности, котре із вичислених значень прийняти в поодиноких місцях тексту. Деякі місця так і зали­шилися неясними для них. В аналізу цих значень і місць міг би я увійти вже тільки у вузько спеціялізованій праці. Проте зв'я­зок всіх цих похідних є зовсім прозорий як лінгвістично, так і семантично. Тормозом була тільки „КОРОВА PAHKY", яку єв­ропейські вчені не відразу змогли сприйняти як „епітетон ор-нанс". Не відчували вони семантичного навантаження теплоти і любовної дружности до цього створіння так, як наші спільні прапредки.350Найцікавішою тут саме подвійність форми, яка, на мою думку, відбиває два різні етапи цього словоутворення у двох різних фазах мови, або як вислід злиття двох різних діялектів, в якому це колись спільне слово YCTPA залишилося у двох видах — YCPA — YCA — а це останнє прийняло загальносан-скритську звукову переміну на звучання „YIHA-С" (кінцеве „с" є тут закінченням називного відмінка).Якраз ця санскритська форма, чи, радше, обі вони разом, із яких обі вони заховали „С", а одна із них „СР", найміцніше промовляють за моєю теорією, що це слово розвинулося через скорочення із форми, яка мала цілу повну групу приголосних у виді YCTPA, а саме таку форму стрічаємо на грунті здогадного протоіндоевропейського виду і потвердженого у словнику ПРО­ТОСЛОВ'ЯНСЬКОГО ВИДУ, в якому далі затратилася приго­лосна „с" і постало староукраїнське слово „УТРА" і „УТРЕ­НЯ", а польське ЮТРЖНЯ і ЮТРЖЕНКА.Що й треба було доказати! Думаю, що моя теорія всто­їться як дійсна.** *Що ж, дорогий друже!Змінювалися мови, мандрували народи, плили тисячоліт­тя, а значення слова виявилося тривкішим, а культ Богині Сві­тання міцнішим від самого звуку цього слова.Сьогодні тільки спеціялісти мовознавства можуть уточ­нити спільність цього слова у саму історію слова, чи спробу іс­торичного походження цього слова. В тому напрямі моя праця є піонерська.Але я сказав, що рівнобіжно чи разом зі словом ішов культ, а разом із культом — мітологія. Вони змінювалися як і саме слово, але, думаю, що і культ, так само як слово, покаже нам спільне праджерело.Хочу це унагляднити на прикладах із самих текстів.Щасливо для мене — як усі відкриття є частиною оцьо­го щастя ученого, що шукає, — я знайшов напевно дохристи­янського змісту текст, що відноситься до нашої Богині на грун­ті... литовськім. Саме там я шукав за подібними текстами чи залишками старої віри і світогляду. Чому саме там?Відомо, що Литва і Латвія — а були вони в історії близь­кі до себе чи разом із собою — прийняли християнізм аж у 14-му і 15-му століттях. Були такі закутини по селах Латвії, до351яких християнізація прийшла аж у 17-му чи 18-му столітті. Та й не скоро воно там увійшло у гущу самого народу. Отже тут — так я думав — треба шукати залишків старої віри.Якщо йдеться про порівняльне вірознавство, то мусимо ствердити, що це споріднення іде рівнобіжно і саме в тради­ційно-релігійних елементах знаходимо не тільки спільні еле­менти, але спільноту прапервісних концепцій і цілого піровнз-наневого світогляду.Дивне диво. Якраз в українському письменстві маємо майже затрату пам'яти про скарби старої віри. Вона забута і погорджена. Викривлена і опльована.Є тільки її залишки у фолкльорі, де вони збереглися і де разом із їх збереженням залишилася заблукана і затуркана, але все ще жива і здібна до відродження ДУША СТАРИННОГО НАРОДУ.Дивна річ. Якраз там, де зберігся найміцніший корінь Старої пародньої віри, там теж збереглася найміцніше сама ві-тальність і непоборима сила народу на його шляху до повної Духової і Державної Суверенности.Я ствердив цей факт у моїй праці про „Джерело Сили Української Культури", до якої ще раз відсилаю моїх читачів. Красотворча сила і мітотворча потуга, яка створила культ Бо­гині Світання, дрімає ще приспана в надрах нації. Вона вимагає міцного пробудження. Цим пробудженням буде відродлсення НЄ тільки дослідів про старинну віру, але живучість її самої.На закінчення наших етимологічних і порівняльних до­ги ідів спробуймо відважитися на діло ще сміливіше. Вихідною формою для нашого досліду, як пам'ятаємо, була назва Богині V( ГРА. Такий слововид ми знайшли як потверджений у текс-і.іх і основний для дальших словозмін у історії народів. Спро-буймр, однак, піти ще далі у глибінь.Мій досвід у дослідах над походженням назв Божествен­них Істот — або Світлистих, бо усі вони пов'язані із істотою Світла, — повчає мене, що назва Божества була звичайно зро­зуміла для тих, що пю назву творили. Назва була зрозумілою для Віщуна-назводавця. Ми пробуємо дослідити загублене в ча­сах і епохах значення назви Божества. (Будемо шукати значен­ня самої назви „Бог".)Постає, отже, питання, яке глибше чи дальше значення мала слово-назва „УСТРА".Входимо на грунт непевний і малодосліджений. З при­роди речі мусимо вже тут оперувати здогадами. Це щось у ро­ді археології мови. Сягаємо в ті невідомі і далекі епохи, коли постала сама праназва.Досвід вказує далі, що така назва складалася звичайно із якогось пракореня, звичайно дієслівного кореня, який далі підлягає морфологічним змінам, завдяки яким він набирає зна­чення у відношенні до з'явища даного Божества. Ця зміна від­бувається, отже, через словотворчий наросток (суфікс), який дану чинність „оживлює" — приписує її Живій Істоті, себто Дійсній Основній Силі самого Чину чи З'явища. Це також і рівночасно „оживотворення". Пам'ятаємо, що для наших пра-предків не існувало дурне поняття якоїсь то Мертвої Матерії, а все, і увесь Космос зокрема, було живим і животворчим.Шукаємо, отже, пракореня назви „УСТРА". Напрошується здогад, що цим пракоренем була частинка назви „УС".Тоді друга частина була б „ТРА". А це вже відомий осо-ботворчий чи чинотворчий наросток (із латини — суфікс) для означення „номен агентіс", себто назви чи імени того, що вико­нує дану чинність. Таким відомим наростком в індоєвропейсь­ких мовах є наросток „ТРИ" із голосівковим „Р". Наприклад: у слові „ВІТЕР" стрічаємо корінь „ВІ" із відмінами „ВА" — „ВСЯ" — „ВЄ", отже із словозмінами, як „ВАТАР" — „ВЄТЄР" — „ВЯТР" чи „ВІТЕР". Подібним паростком є наприклад на­росток „Ю" як у санскритський назві Бога Вітру „ВАЮ". Функ­ція такого чи таких наростків є надати особливості самому кореневі у виді автора чи спричинника, чи підмету самої дії. Цей суфікс стрічаємо досить часто в усіх індоєвропейських мо­вах як у словах: фатер, матер, сістер, санскритське: бгратр, матр, сваор і т.д.Є далі жіноча відміна цього наростка у слові „сес-тра".Отже наросток „ТРА" у словоназві „УС-ТРА" є особо-творчим наростком жіночого роду для чинности кореня „УС". Остається вияснити корінь „УС".І тут я був справді щасливий, що віднайшов дійсне по­твердження існування цього кореня в протослов'янській мові, саме в його такій же чистій формі, як „УС". Щоб скоротити історію дослідження подам відразу, іцо в польських словниках давньої, сьогодні вже не вживаної польської мови, я знайшов353дієслово: „УСЬЦІЦЬ", а це просто пом'ягчений дієіменник від пошукуваного кореня „YC". Щоб навести один із доказів, наво­джу одне із джерел, а саме:Stefan Reczek: Podreczny slownik dawnej polszczyzny, 1968. І що ж означає це старовинне слово? Воно означає якраз „БЛИСТІТИ"!Це якраз те, чого ми шукали. Отже слово УСТРА-УША означає — Розсвітителька, — Богиня Світанку.Корінь „УС" стрічаємо і в санскриті у формі „УАС", себ­то поширений і змінений через „А", в письмі це буде „ВАС" з тим, що вимова його є через „УАС" із короткою півголосівкою „у" на початку слова.І тут ми несподівано доходимо до ще одного важливого відкриття, а саме: якщо приймемо існування цієї зміцненої форми вже на грунті протоіндоевропейському — а не маю в тому ніякої трудности, — тоді від форми Y-A-C, коли додати на-початку відомий у протослов'янському придих „в", як у словах „огонь", „вогонь" — „улій" — „вулій" — „вулик", або „уголь" — „вуголь" — „вегель" із „вонгель" — і т.д., — тоді із форми YAC дістанемо BYAC, або коротше ВЛАС, а далі через повно-голос ВЕЛЕС.Той ВЕЛЕС, що його внуком був Віщий Боян.Розуміємо тепер, що це не примітивний БОГ ХУДОБИ, але сам РОЗСВІТ, цей Розсвіт, що йде за Богинею Розсвіту, от­же БОГ СОНЦЯ, — український АПОЛЛОН, — Бог Сонця — Бог Просвіту й Просвітлення, БОГ МИСТЕЦТВА. Звичайно він і пастирями і його достатком у виді череди опікувався, але ж це не його єдиний атрибут, чи владарства Божественної По­статі.ВЛАС, Велес — це, отже, інша назва Бога Сонця, як ми знали, але щолиш тепер можемо понад усякий сумнів доказати.Постатями і видами, як теж численними назвами Бога Сонця займемося в інших працях. Тут показуємо, що із того са­мого КОРЕНЯ СВІТЛА родиться постать Богині Світання — УСТРА, як і пресвітла Постать Велеса, Бога Сонця.Бо різними іменами називають поети те, що є ЄДИНЕ, але МНОГОПРОЯВНЕ.Перейдемо з черги до розгляду одного із гимнів Ригведи, в якому прославляється Богиня Світання. Але по-дорозі зачне­мо від перекладу цього гимну, що його написала Леся Українка.354ГИМНИ ДО РАННЬОЇ ЗОРІІ[R. V. 1, 123]В повіз великий богині щасливої впряжені коні.Всі несмертельні боги посідали в той повіз.Славна з'явилась богиня, живуча в повітрі,з лона" темноти з'явилася людські оселі красити.З цілого світу найперша встає вона й шле нам здалекапишні дари. Народилась зоря молодая, новая,будить створіння, найперше приходить на поклики ранні.В наші оселі несмертна зоря завітала,нашу хвалу прийняла в високостях повітря,вільна, осяйна іде, щедро сипле розкішнії скарби.Наче дівчина струнка, так, богине, ідеш тихутко на наші поданки. Всміхаючись, ти, молодая,линеш раніше від сонця, осяйнеє лоно відкривши.Наче дівча молоденьке, що мати скупала, така ти;бачим блискучу красу твого тіла! О зоре щаслива!Ясно палай! Ні одна ще зоря не була така гарна!

Гимн до Богині Ушас(Ригведа 1.123.)Запряжена широка колісниця Жертви, Станули на неї безсмертні Богове. Із теміні встала могутня Добровлада, Щоб добром сприяти людським оселям. 1.Скоріше від усіх істот вона розбудилась,Творить Добростан, висока, вседосяжна,Новостворена, всеюна, із висот споглядає.До нас на утреню прилинула перша. 2.Коли мужам сьогодні ділитимеш блага.Щедро смертним, о Богине, Утро, благородна, —Нехай Всевладний ВсеоживительПрикличе тут Пречистого Сонце-Бога. 3.До кожної господи вітає Непоборима,В кожний день приносить свою Слово-Істоту,Всенаново до мети прилітає Блискуча,Повсеранньо дає нам свої благодаті. 4.355Сестро Благобога, рідна Варунн, Будися найперша, Добромисла Утро! Хай ззаду остане той, що Зло затіяв, Хай переможе колісниця Жертви!

Вгору піднялися пісні, вгору розлили жертви, Вгору вогні розпламенились. Дари запроторені в темряві Виносить вгору Утра на з'яву!

Північ відходить, а День надходить, Стрічаються дві частини Доби, різновидні, Ясність Дня прогнала у темінь Темноту! В полум'яній колісниці появилася Утра!Сьогодні вони однакові і завтра однакові Виконують тривале Право Варуни, Бездокірно тридцять шляхів, один за одним, Кожного дня свою мету досягають. 8.

Вона є та, яка знає назво-мету дня першого.Світла, сяйво-одежна, вродилася із Темноти.Молода Дівиця не порушить наказу Права,Із днини в днину приходить у визначене місце обрію. 9.

І так як молода Дівиця, горда своїм тілом,Ти ідеш, о Богине, назустріч Богові, що тебе він прагне,Із усміхом обнажуєш перед ним свої груди,Коли ти розблиснула на Сході. 10.

І такою прекрасною немов молодиця,Яку мати виряжала, ти обнажуєш своє тіло.Красуйся, світися, о Утрене, ти щастєносна,Тобі не дорівняють інші Світання. 11.

Несуть їх коні вогненні й корови, благоносні.Із Сонцем навперегони приходять Утреньки і відходятьІ приводять нам щастєприносні назвобутності. 12.

О, ти, що все єси послушна Променеві Права,Надхни нас блискучими думками,О, Утрене, просвіти нас сьогодні нам ласкава!Хай стануться блага і нам і друзям нашим! 13.356Коментар до гимну 1.123Зачнім від ситуації гимну.Прекрасний ранок перед сходом сонця. Світає. На жер­товнику розложений вогонь.Вогонь — це основа основ всякої жертви.Застелена трава, приготована проливна жертва: це топ­лене масло і, можливо, напій соми. Напій соми звичайно зга­дується в самому жертовному гимні. Слід думати, отже, що в нашій жертві було топлене масло (ґгі). Вилите на вогонь, воно спричинює наглий і буйний спалах та дає свіжу закраску горі-ючому вогневі.Жертва порівняна тут із колісницею. „Запряжена коліс­ниця жертви". Колісниця, яка сполучує наш світ із невидимим світом Богів. Нашу видиму, наявну дійсність із справді дійсним світом, тим, що є поза видимим нам образом, а саме із світом Богів, чи Світла, як його видимої основи. Жертва сполучує наш світ із світом трансцендентальним, кажучи мовою філософії.Вогонь — це з'явище „природи видимої", що зв'язує нас із невидимим світом. Вогонь переносить жертву через спален­ня у невидимий світ Богів. Звідси окреслення Жертви як коліс­ниці. Через Вогонь Богове „споживають" Жертву. Жертва скріплює невидимі Сили і Потуги цього нашого світу. Слово „надприродні" або „метафізичні" впроваджує неприготовано-го до філософії читача у блуд. Він думає про щось „недійсне", щось десь „понад природою". А природа буцім-то існує сама в собі. Насправді це непорозуміння старе, як сама назва творів Арістотеля, що йшли після його творів про природу. Насправді „метафізика" — це значить наука про те, що є дійсне у т.зв. „ви­димому фізичному світі", а також те, що існує незалежно від цього світу, невидиме в одному і другому випадку. З'явище „вогню" — загадкове до сьогодні — було тим найкращим зв'яз­ком, — оцією колісницею, — що супроводжає Жертву до Богів і спроваджує Божественне до нашої присутности. Звідси во­гонь став Вогнем і Богом-Вогнем рівночасно. „Природу", себто „Справжню Істоту" Вогню, розпізнавали наші прапредки у Сон­ці. Бог-Вогонь був також Богом-Сонцем.(Так розумів слово „Природа" наш Сковорода. „Приро­да" в нього це „Внутрішня, невидима Істота Предмету, З'яви­ща чи Світу".)Починаємо розуміти перші слова гимну „Запряжена ши­357рока КОЛІСНИЦЯ Жертви". Жертва — це широкий обряд. Роз-палюї й обслуговує її окремий священик. Окремий виголошує ГИМНИ до Бога, якому Жертву приносять. Богове є присутні у Жертві. Про них говорить наш гимн, що вони „Безсмертні Світ-листі (деваг) стали на колісниці Жертви", себто вони присут­ні у обряді Жертви.Із теміні встає Могутня Добровлада, така її Природа чи Істота, чи Сутність. Могутня вона, бо поборола жахливу Темінь Ночі, яка вбиває усяке життя. Вона — УШАС — YCTPA — YTPA — УТРЕНЯ — перша із світлистих несе нам у дарі дар найвищий —; Світання — і цим добром сприяє людським осе­лям.„Вона розбудилася скоріше від усіх істот."Отже вона перша із Світлистих встає до дії Дня. Висока вона, досягає Небес, — вседосяжна, вона молода, вічно світла і юна, — встає щодня наново, але все та сама.І тут перша містерія: звідси багато Богинь Світання, звід­си Може бути мова про них у гимнах в числі многім, — а рівно­часно вона все та сама у світі... трансцендентальної Природи.У цій своїй Трансцендентальній Істоті вона — як нав­чає гимн — споріднена із іншими Богами, — себто вона є їх ін­шим Виявом, іншим Виявом єдиної Трансцендентальної Дійс­ности.І настає очікуваний момент, коли вона прибуває ласка­ва і сприяюча Жертві. У перекладі я ужив на означення цієї ранньої жертви наше старинне слово „Утреня", бо так називали вони жертву для цієї Богині і так називалася вона сама: Устра — Утра — Утреня.(Це слово „утреня" залишилося в християнізмі на озна­чення раннього Богослужения, а це Богослуження так і зали­шилося Жертвою Тіла і Крови під магічно-субстанціованим ви­дом „Тіла" із „Хліба", а „Крови" із „Вина". Вірним при тому не вільно сумніватися, що ця трансубстанція — себто переміна субстанції є дійсна.)Отже прибула наша Богиня на свою власну утреню і розділює, чи радше наділює цілий світ своїми „благами". А „бла­го" — це не тільки матеріяльні добра чи дарунки, але це всі ті блага, що разом із Світлом спливають на землю, як даровані людям цією Владаркою Добра, або Добровладою.358Отже в уяві наших прапредків не було дурного поділу на т.зв. „матеріяльні" і „нематеріяльні" „блага", а просто знали вони поняття „Блага" як „усього того, що в Божественнім Світ­лі, в якім воно живе, було дане нам для добра світу, отже Світ­ло, як основний дар" — Світло, як основний предмет Культу Світлопоклонників, а далі усе те, що несе це Світло і День і Сонце.Це є ті ідеальні і земні дарунки Богів, яким вони — і от­же Вона — Утреня — будуть щедро наділювати смертних му-жів-героїв, зібраних тут, оцього ранку на торжественний обряд Утрені.Але, хоч яка вона могутня, вона не є Істотою в собі самій, себто Істотою Трансцендентальної Сутности, многопроявної і незбагненної. Цю Істоту шанували у різних видах і назвах, або Назво-Істотах, бо вже сама назва була для них істотою. Хто знав Істоту, мав над нею чи від неї владу і силу, саме силу творчого слова.Отже її Істота не сама в собі, але споріднена і то перш за все із Савітаром, якого назву я передав в українській мові як Всепробудник, Всеродитсль, Всеоживитель. Цією Природою Всеоживлювання чи Всепробуджування, Утреня споріднена із цим Превисоким Єством. Але сам Савітар далі утотожнений із Сонце-Богом, найпотужнішим, видимим Оживителем у невиди­мій своїй Божественній Природі саме як СОНЦЕ-БОГ. Отже і в самому так званому „видимому", чи „матеріяльному" сонці вбачали наші нранредки його Сило-Істоту Оживлювання. Цю саму метафізичну природу вбачали вони і в Природі Богині Світання. Вона насправді несе пробудження, розсвітлення, роз-краснення, оживлення. Як могла б вона бути для них „недійс­ною"? Даремне сказав би нашим прапредкам учений фізик, що „вона" — це тільки рефракції і рефлексії соняшного світла. Сказав би на це прапредок: „Так сам ти кажеш, що вона якась частина сонця, частина його світла. Я ж кажу, що вона спорід­нена із сонцем саме оцією Природою Світла." Тому наш пра­предок називав її чи то Дочкою Матері Сонця — якщо вважав Сонце Жіночим— чи то його Сестрою, як побачимо далі. Наш прапредок не приділював їй повністю „самостійного існування". Вона споріднена і то не тільки із Сонцем, але із цілим Ладом чи Уладом Космосу, а проте вона дійсна у своїй появі і дії.Отже і сам Савітар — Всеродитель — мужеського роду як Всеоживлюючий, — много разів утотожнений із Сонце-Бо­359гом на основі того самого світогляду, що бачить світ, як много-проявність найвищої Світло-Істоти, чи ВЛАДО-ПРАВО-ІСТОТИ, як побачимо.Не тільки в Істоті Всеоживлюючого вбачали вони його Потугу Оживлювання, але вбачали її рівночасно у Сонце-Богові; і звідси основа численних об'явлень Природи або ідентифіка­цій так у самій Ригведі при нагоді славлення Богів, як теж, зо­крема, у пізніших Упанішадах, себто знанні таємному про Істо­ту Богів і Найвищої ІСТОТИ-ІСТОТ.Оживлювання, як ми починаємо розуміти — вбачали во­ни яскраво в істоті світанку, себто в Богині Утрені — УШАС. Але ж вони розуміли рівночасно, що в трансцендентальній Все­єдності вони мають спільну природу — ідуть разом — і от тому наш надхненний Віщун кличе УШАС, щоб привела із собою ці вищі і глибинні Сило-Істоти. Вона ж сама є їх звістункою, доч­кою, сестрою, чи рідною в Істоті. Вона силою цією спільноти споріднення веде за собою і „кличе на жертву" Пречистого і Преясного Сонце-Бога, — СУР'Ю у санскриті.Віщун вертає у гимні далі до славлення і вичислення її благодатей. Вона увійде до кожної господи. Тут пробуджує усе, що живе до життя і до щоденного возу нашої праці. Вона при­носить свої „назви" — а „назва" у санскриті — це „слово-істо-та". Вона приносить Пробудження, Життя, Світло — це її назва і це її Слово-Істота. Ми вже розуміємо це праслово. Вона в са­мій праназві є Пробудниця Світла, Розсвітителька, Розблисти-телька. Починаємо розуміти неперекладність слова „назва". У назві є таємна сила, яку назвуть у пізнішій філософії „спхота". Дивна дійсна сила слова. Щоб підкреслити цю ріжницю в само­му уживанні слова „назва", я все підкреслюю її вживаючи сло­во „назво-істота" або „слово-істота", бо ж інший був поняттє­вий зміст, а з упрощеного перекладу постають незрозуміния, а далі непорозуміння і відкинення.Вернім, однак, до самого гимну.Вона благородна. Віщун знає її Рід і її Істоту.Вона Сестра самого БГАҐИ — а це те слово, що наш „БОГ". Вона Сестра самому Богові. Щоб підкреслити, що тут слово БОГ теж ужите як назва, я переклав це слово як „Благо-Бог". „Бог" — означає Найласкавіший Дароносець Щастя, Долі, Добра, Поля, Збіжжя і всякого Добра та Добростану. Це також360Бог Родинного Життя і Щастя, Бог Весілля і Роду. Все це ра­зом і ще багато іншого співобняте одним іменем чи вірніше однією Слово-Істотою, що зветься Бог-БГАҐА.Отже Природа БОГА — це саме і є Наділювання Людства Благами, а він сам є Істотою Блага, Добра, Щастя, Любови і Добростану і в тому змислі Багатства. Пишу про це докладні­ше в моїх статтях, не оголошених ще листах до друзів та до­слідницькій праці. Тут мусять вистачити ці ствердження. Було б помилкою змішувати таке розуміння Багатства із нашим сьо­гочасним. В цьому старинному змислі Багатства як Добростану і Щастя та Доброї Долі, БОГ є Богом Блага, а ці два слова є си­нонімами двох мовно-розвоєвих епох.Отже наша Богиня УШАС має частинно ту саму Істоту. Вона так само роздає раннє Щастя, і всякі Блага. Вона ж при­носить нам найчистішу радість Світу із світом. Вона попереджу-є БОГА, як ДАЖБОГА — Володаря Сонця і ДНЯ і Вогню. Отже наша Утреня є для нашого Віщуна СЕСТРОЮ. Вона споріднена близько до ЙОГО ПРИРОДИ. А це є Істота Назви.Бачимо отже, що ноза тими спорідненнями існує муд­рість теології. Мітологія є її виразом. Не всі, що беруть участь у жертві, здають собі повнотою справу із цієї означувальиої дії самої назви, чи сказати модерно — її семантичної функції. Але вони розуміють мітологічне визначення чи тільки натяк,, що УТРЕНЯ є Сестрою Бога. Ми починаємо розуміти глибину таких визначень споріднення Богів, які разом є тільки різно-видними проявами СВАРОГА.Назву Сварога заступає в санскриті назва Варуна, — це в добі Риґведи, — а наша Утреня є йому рідною. Рідною — це означає дальше споріднення. Із Природою Сварога мої читачі знайомі із окремої праці п.з. „Найвище Світло". Це рівночасно Найвищий Небесний Космос. Слово ВАРУНА означає — мабуть — ПОКРОВИТЕЛЬ, себто той, що увесь світ сповиває немов Покрова.Він — Варуна — встановлює Найвищі Закони Всесвіту. Він Мисль і Змисл і Закон Всесвіту — як наш Сварог. Утреня йому рідна, а саме тим рідна, що вона є частиною того світо-ладу ним визначеного. Але вона, рівночасно, тому світоладові підвладна. Вона його не обидить, вона йому послушна. Вона Добромисла. І як Добромисла, вона рідна ВаруніНії світлонос­ність є рівночасно боротьбою із Тим, що Затіяв ЗЛО. Варуна —361це Бог Законів, у тому Законів Моралі (не в нашому часто гі-покритичному розумінні, а часто викривленні правдивої Істо­ти, Природо-Істоти Людства). Добромисла Утреня поборює не­мов у перегонах Злозамисленника. „Хай він програє! — хай пе­реможе Світлоносиця, хай вона переможе Темінь!"— оце моли­товні кличі нашого гимну.Ця боротьба згадана в нашому гимні натяком. В пре-численних інших гимнах вона буде основою їх змісту. Спокон­вічна боротьба іде між Теміню і Світлом, Добром і Злом, Зако­ном і Беззаконням, Правдою і Злочином. Гимни Ригведи є гим-нами Боротьби. Утреня не є її героєм. Утреня — це раннє щас­тя. Це краса і Любов. А проте і вона самою своєю появою бере участь у цій боротьбі, показаній тут не так драматично як у гимнах до Індри, нашого Перуна. Утреня — це Святочний Ра­нок. Вона має тільки двадцять гимнів для свого богопочитання. А Індра — Бог Герой аж близько 250 на всіх 1028.Отже сьогодні рано свято Щастя і Надхнення Світання. Віщун вже прикликав Богів, рідних для Богині Світання. Вони тут присутні із нами у Жертві. Віщун викликав їх Істоту. Вона з нами і в нас. Вона діє. Вона жива! Вона присутня! І тут гимн доходить до найвищого піднесення Надхнення як Божественної Творчої Сили.Треба думати, що саме в цьому місці складає Жертву. Виливає у Вогонь топлене масло.Вгору піднялися пісні гимну, вгору розливи Жертви, вго­ру вогні розполум'янилися. І ось у такому блиску з'являється Богиня Світання в усій своїй силі і красі. Вгору піднялися да­ри, які були заховані в Темноті. її дари, це перш за все, саме Світання ДНЯ, а далі всі блага, що йдуть із нею і за нею.Далі лунає в гимні її Слава. Звеличують її З'яву і Появу. Відходить темна частина Доби. Доба поділена на дві частини. Темну її частину я переклав словом „північ". Ясність прогнала Темноту, коли у полум'яній колісниці появилася Богиня.Вона — улюблена, буде для всіх мужів, для всіх поетів образом молодої дівчини із усім чаром рожевосвітанного її божественного тіла.В матеріялістичну добу ми не думаємо над тим, чим є у своїй природі „рожевість тіла молодої дівчини". Треба „поган­ських метафізиків", щоб побачили єдність одного і другого з'я-362вища. Одне і друге так само „дійсне" і „недійсне" рівночасно, як з'явище змислів для нас якоїсь глибшої, творчої, життєвої сили. В появі Вічно-Молодої Богині наші Віщуни цю сило-істо-ту шанували.Все те — це сило-істота Богині Світання. Це тайна моло-дости, тайна принади. Ця таємна у собі Сила існує так само у пробудженні в Природі, як у слово-істоті Молодої Дівчини.Чи будеш більше, мій Сину, сумніватися у дійсності Сло-во-Істоти Богині Світання? Ні, не роби цього мій Сину і мій Друже! Тільки тому, чи тільки тому, що слово „Бог" зарезер­вували чужі нам теологи до мертвого і абстрактного поняття, а ввесь наш світ і все наше людське залишили без Бога, як оту мертву „матерію".Утреня так само дійсна як сила і снага твоєї ранньої Лю-бови до Дівчини. Поети, які писали вірші до „уявної тільки Богині", не знали, що вони пишуть гимни до дійсної і Живої Богині, так само живої, як частина істоти Сонце-Бога, якого Сестрою є вона у творенні ВИДИМОГО СВІТУ, як і в безмеж­ності дарунків для нас саме у з'явищі видимости цього світу, у безмежному благо-щасті цілої Істоти Світу. Із цієї безмеж­носте нам попадається саме така тільки маленька часточка, яку ми годні сприймати. Але ця безмелша світо-світло-розкіш існує об'єктивно, як внутрішня Природа Богосвіту, як Частина його ПРОЯВЛЕНОЇ ДЛЯ НАС ІСТОТИ.Стрічаємося в нашім гимні із яскравим зрозумінням Єд-ности і Вічности наших віщунів. Він бачить численні Богині Світання і щодня вони однакові і в них всіх однакова єдина УШАС. Всі вони виконують ТРИВАЛИЙ ЗАКОН ВАРУНИ-Сва-рога. Щоранку досягають мети: того самого чи визначеного їм у черзі місця на горизонті. „Проходять тридцять шляхів". Це місце не зовсім ясне чи зрозуміле і різно пояснюють його ко­ментатори. Я думаю, що горизонт був поділений на тридцять відтинків, бо ж не в одному місці на горизонті сходить сонце. В Індії ці різниці не такі великі як у нас, так що вистачило тридцять відтинків, або „доріг", якими мандрує, а зокрема сходить сонце, а перед ним Богиня Світання.Далі слідує в нашому гимні безсмертний опис у сміли­вому порівнянні її до молодої дівчини, яку мати прибрала чи виряжала на весілля. Тут стрічаємо Аустрінне з литовського тексту. Але індійська дівчина є найбільш свідома своєї краси363і з гордістю чи чаром її представляє. Вона іде назустріч Богові, який її прагне. Ці місця не вимагають уже коментарів. Зрозу­міє їх кожна душа хороброго Мужа у розцвіті мужеської сили.Вона не сама появляється на горизонті. Так у червоних огнях цілої площі горизонту бачить поет образи коней, саме найулюбленішої червонисто-русявої краски. Не може там бу­ти й улюблених коров поранку...... а ввесь цей світ приносить щастя. А все оте сповите красою і блаженністю, як у поемі „Сон" Шевченка.І ось наближається завершення молитви. Що просить її Віщун, чого бажає від Тої, що слухає Променя Права? А це слово в санскриті звучить „расьмі" — воно многозначне і має в собі елемент сили, трудний до перекладу. Що ж найважли­віше мала б нам дарувати Богиня Світання?її дар найвищий — це раннє надхнення! Це блискучі мислі, це просвітлене щастя — це ізілляння Блаженности, — отого самого стану душі,що його зазнав Шевченко на Троїцько­му мості, де він ходив частенько, щоб — як правдивий поет — зустрічати Сонце і по-своєму до Божественної Природи молити­ся.І нам і нашим Друзям, що нам сприяють, тим", яких лю­бимо і не забуваємо в житті, неси нам блага!Такий цей гимн. Прекрасний, сповнений повнокровно-поетичної сили і такого ж повнокровного надхнення Віщуна. Його Добромисль і глибока, і висока.Ушас пізнає він як хвилеве, щоденне з'явище, але знає він і глибоку Природу і знає його Людське Сприймання. Він і сам живе цим людським сприйманням, що в його крові, в його роді, але разом із тим він знає справжню спорідненість цього Божественного З'явища із тим, що сьогодні називають буцімто мудрим словом — Трансцендентальна Дійсність, — або в ре­лігійному словнику БОГ. А це слово ми стрінули в його гимні. Стрінемо його ще в цілій студії.А наша дорога, молоденька Леся полюбила цей гимн і його вибрала до своєї антології перекладів. Справді цей гимн один із найбуйніше поетичних. Але рівночасно має він і виро­стає із цілого, незрозумілого для західнього читача світогляду, теології та мітології. Нічого дивного, що в перекладі Леся уни­кала тих всіх труднощів, які вимагали чи то студій чи комен­тарів, її перекладі як бачимо тепер, упрошений і скорочений.Але ж добула вона усю його поетичну стрункість і красу для своїх сестер... і нас, її братів.Леся пробивала своїми перекладами дороги для Світання нової Доби. Вона обійме в блискучій синтезі все Те, чим жили і були натхненні наші прапредки. Цього зв'язку шукала вона у своїй „Лісовій Пісні".Це доба Світання. Я вибрав цю назву для журналу, що мав би бути отим Великим Світанням Нової Доби Відроджен­ня і Обновлення нашої Прастаровинної Мудрости, Віри і Світо­гляду.А за тим Світанням прийде Великий День Воскресення Потуги Сонця, День Слави і Перемоги Правди і Віри наших прабатьків.

ГИМН ДО БОГИНІ СВІТАННЯОсь на сході небес предвічне Світило Встає преясне із Теміні! Хай тепер Богині Світанків, Дочці небес, Що світять із далечіні, творять шлях для Людини! Горіючі Світанки вершаться на Сході, Немов стовпи воздвигненні для Жертви, Вогнями розсвічують двоє воріт Темноти, Просвіт несуть і пробуджують надхнення.Y сяйві цього дня хай щедрі Світання Спонукають благого давати благо! Нехай скупар глибоко спить Непробудимий, закутаний в темінь.Чи підете старою дорогою, о Божественні Світання, Чи може новими шляхами сьогодні? Шляхами, що ведуть до багатства. Як Навагвів, Ангірасів, чи голосистих Дасяґвів. Бо ж це ви, о Богині, своїми кіньми, Досвіта запряженими,' женете довкруги світів Продовж одного дня, о Світання, пробуджуючи До руху живі світи, двоногих і чотириногих.Справді, справді ці Світання були від віків добровіщі. Щедротні і все вірного часу. Це до них Віруючий жертвоприносець звертається прославнями, Напівами і досягає скорого добростану.Незмінно вони появляються на Сході, Незмінно в тім самім місці Богині встають Із країни Права і Ладу, і немов череда, Що вирвалася із стаї, несуть буйне життя і рух.Ось Світання вічно незмінні, ті самі. Незмінні у красках ринуть у простір. Закривають Чорну Потвору Русявосяйним тілом — у розблисках світил.Про це вас благаю, о Дочки Небес, Я, що несу Прапор Жертви: о Світання, світіть нам Вашим сяйвом, щоб ми були славні між народами! Хай Небо і Земля нам це дарують!... Це один із найкращих гимнів, присвячених Богині Сві­тання. Рівночасно — найцікавіший.Богині Світання тут у числі многім. їх з'явище і їх істота повторні. Якже існує Богиня Світання? Вона все та сама у сво­їй істоті, отже Божественно вічна і безсмертна.Думка правіщунів шукає і бачить вічність у змінливості з'явищ і істот. її природа — ми сказали б — метафізична істо­та — в тому, що вона несе Світло. Вона Дочка Небес. Вона са­мостійна від Сонця. Вона перша поборює Чорну Потвору. Вона прислонює цю Потвору красою свого Вічноюного Промінисто-го Тіла. Тим вона дійсна і безсмертна. Вона несе все добро, що його дарує Світло Дня. Для неї рання жертва.Бажання народу — це добростан і множество міцних си­нів. Про це благає високий віщун, що несе Прапор Жертви.Від далекої Англії до найдальших теренів Семи Рік в Ін­дії шанували народи цю прекрасну Богиню.Ми думаємо сьогодні, що це якесь „мертве" проміння Сонця. Народжене Сонцем Світло живе самостійним життям раз відділене від нього. Саме це Світло живе життям і родить Життя. Ми ж його „сліпі" діти.Нехай відслониться ваш зір на живу Красу і Силу ЖиттяВічно Змінливої, але Вічної у своїй Істоті Богині!**Це закінчення праці про Yuiac.Я був би щасливий побачити її друком, як вислів моєї безсмертної вдячности Ларисі Мурович.Володимир.Шпиталь, 23.7.1974.366ПОСТАТЬ „БЕРЕЗИ" Y СТАРОУКРАЇНСЬКОМУ КУЛЬТІ „РІЗДВА"(Етнологічна і порівняльно-філологічна студія)Мотто:„Фактом є, що в святах Коляди й Щедрого Вечора виявляється українська культура в великій силі, — як ідейним змістом свят, так і висловами святочних пісень; і по друге: що ці свята якраз задля великої в них жит­тєвої правди й сили тої староукраїнської культури, — задержує нарід уперто, та мимо існування на Україні християнської віри, святкує їх рівночасно й паралельно з християнськими святами Різдва й Богоявлення."Ксенофонт Сосенко: „Культурцр-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора", Львів, 1928, стЗ.„ ... бо в нас говоре так, що доки писанки пишут и доки колєдники ходе, то доти и наша руска віра буде в світі."Шекерик-Доників: „Як відбуваються коляди у гуцу­лів". (Володимир Гнатюк: „Колядки і щедрівки", ст.7.)ВступТема і метода дослідів„Йик сонейко зачинат змагати си в силу, а Божа днина зачинат рости" — тоді настає у Гуцулів Новий Рік. Сесю пору обходять Гуцули велично не тільки дома, але і в церкві, яка як­раз тоді обходить Різдво Христове. Легші, що роблять у бута­нах, та й ті, що „царами" порозходилися за зарібками, схо­дяться до дому, аби спожити посполу „тайну вечеру у сьвьит вечір" у своїй хаті, куда по віруванню Гуцулів приходять у ту пору на тайну вечеру і душі померлих."Володимир Шухевич: „Гуцульщина", t.IV, ст.9.Так починається опис культового свята „Різдва" у загаль­но відомій праці Володимира Шухевича. Він один із тих чис­ленних етнографів, письменників і поетів, що, зустрінувшися367із старовинністю обрядів Гуцульщини, відчули їх таємний зов і споконвічний чар та любовно піддалися його дії.Звучить у цих словах повна свідомість відрубности цього старовікового, або як сказав Федькович, „старовіцького" культу у розріжненні від християнського свята у церкві, „яка якраз то­ді обходить Різдво Христове."Це у Гуцулів „Новий Рік", який вони святкують якраз тоді, „як сонечко зачинає змагатися всилу, а божа днина зачи­нає рости."Природі цього старовинного культу присвятив монумен­тальну працю визначний український етнолог, Ксенофонт Со-сенко п.з. „Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора" (Львів, 1928).Можна сьогодні дискутувати, чи наново аналізувати та­кі, чи інші його ствердження, чи насвітлення, але не молена сумніватися, що у своїх дослідах він сягнув дуже глибоко і від­слонив усю многогранність старовікових культових наверству-вань із прадавньої, передхристиянської доби віри і культу нашо­го народу.У своїх дослідах дійшов К. Сосенко до висновку, що в стародавній вірі наших предків стрічаємо численні культові пов'язання чи рівнобіжності із старо-іранськимй віруваннями.До подібного висновку дійшли теж деякі інші учені ар­хеологи і лінгвісти індо-европеїстичної школи дослідів. Відмі-чує цей факт між іншим проф. Тадеуіп Сулімірскі у своїй пра­ці п.з. „Сармаці в Польсце" (Лондон, 1961-62, ст.65).Питання взаємовідносин наших предків із іранськими племенами — це хліб щоденний наших археологів і дослідни­ків ранньої історії України.Ціла серія дослідів і фактів археологічних, історичних, а в новіших дослідах філологічних, а зокрема антропономічних, дасться, на мою думку, пояснити тільки довгим сусідством, а може навіть певного роду симбіозою нашого народу з ірансь­кими племенами, — можливо Скитами, або „Сколотами", як вони за свідченнями Геродота мали самі себе називати. Оче­видно ця теорія вимагає ще дальших доказів, чи найдбайливі-шого критичного розгляду здобутків цієї школи. При своїй правдивості вона закладає дуже важливе ствердження для іс­торії України. Формування української нації, її мови в старо­українському виді, її культових обрядів і звичаїв слід відсуну­368ти сильно назад від того часу, що його дотепер приймали на­віть сміливіші із українських істориків.Чи аналіза цих культових взаємовпливів, чи можливо симбіози, дасть нам змогу, чи відвагу витягнути відповідні висновки щодо часу, — це можуть показати тільки висліди зга­даних дослідів.Якщо, наприклад, нам удалося б ствердити, що в цих спільних елементах віри чи культу, маємо до діла ще із перед-заратуштріянською фазою староіранської релігії, то...... ми мусіли б мати відвагу ствердити, що доба цих впли­вів, чи симбіози, — в уже сформованому, чи спеціялізованому виді староукраїнської віри і культу, сягає аж так глибоко у передісторію.Отже досліди цієї ділянки мають Важливий інтерес для висвітлення нашого минулого. Саме тому слід не поспішати із висновками, але дбайливо, строго критично і всебічно прові-рити кожний елемент, що служить до будови вище згаданої теорії.Надто широкий обсяг дослідів може вести до надто ско­рих узагальнень, а головне, що ціла база цієї теорії виглядає тоді в якомусь дуже розпливчастому і нез'ясованому стані. Ве­лика кількість аргументів, із яких не всі виявляються стійкими, а деякі може виразно непевними, не скріплює теорії, а радше її послаблює.Характеристичне для вище згаданої теорії є те, що сфе­ра цих культово-релігійних впливів староіранського світу, як­що йдеться про слов'янський світ, обіймає головно українсь­кий нарід. Це означало б, що вже в цю старинну добу він ви­ступає на теренах і в сусідстві цих-староіранських народів, як саме український нарід, вже відокремлений від родовоплемін-ної і мовної спільноти протослов'янства.В такому стані питання слід ученим радше аналітичним способом брати немов під побільшуюче шкло, чи навіть мікро­скоп, поодинокі факти, що могли б служили твердим і прові-реним матеріялом для обережних висновків.Тому з цілого комплексу пребагатого на обряди і зміст свята Різдва, насвітлюю для досліду один його складовий еле­мент, а саме дуже маркантну і характеристичну постать „Бе­рези".V цій студії, — як спробую це доказати, -— стрінемо рівночасно випадок, де зміст культового з'явища зможе ним до­369повнити і пояснити одне із трудних питань філології й порів­няльної лінгвістики.Згадано теж у вступі, що свідомо примінюю у моїх дос­лідах не вузько-лінгвістичну методу віднайдення самої звукової етимології слова, але синтетичну методу порівняльного досліду на можливо широкій філологічній базі.Матеріял для визначення змісту культового й обрядово­го комплексу обнятого значенням слова „Береза" зачерпую із української етнологи, а далі конфронтую ці висліди із значен­ням слова „Вереджія" у старо-іранському збірнику ритуально-літургічних текстів зороаштріянської релігії, відомому під наз­вою „Авеста". 'Староукраїнський культ РіздваСвято Різдва Жар Птиці, — Народження Нового Сонця, ,Дієс Наталіс Соліс Інвікті", себто День Народження Непере­можного Сонця, — перша жертва в році зложена із старинних дарів Божих: пшениці, меду, маку, — Свято Великого Духа Предків, персоніфікованого священним снопом золотої пшени­ці, — Свято Єдности Роду, — Свято Духів Предків, — а вони присутні й беруть участь у Новорічній Жертві і Тайній Вечері рівночасно, — Свято Єдности Живучого Світу, коли то Гос­подь — Ґос Паті, себто „Пан Череди Коров", — відвідує свою улюблену маржину, та й ділиться з нею Тайною Вечерею, — преглибоке в змісті й обрядовості, престаринне свято наших Прадідів Великих вимагає ще довгої праці й порівняльних до­слідів своєрідної етнологічної й філологічної археології.Коли з цього багатства тем, займаюся дослідом одного тільки складового елементу цього Свята, то це не тому, що вва­жаю інші елементи цього комплексу менше важними чи арха­їчними, чи гідними уваги, — але просто тому, що наш дослід мусить мати аналітичний характер і слід його почати від такого елементу, який саме його архаїчність яскраво докаже й рівно­часно кине світло на цілість його обрядів. Все ж таки кожний із тих елементів не трактуємо у відірваності від цілости Свята, а навпаки у його пов'язаності саме із цією цілістю.Коляда, колядники є такою невід'ємною і характерис­тичною частиною Свята, що без неї не було б і Свята, що так і звалося „Коляда". Саме коляди у великій мірі визначують його ритуальний, релігійний і ідейно-народний зміст. Це вони — ко­лядки й щедрівки — обіймають і замикають цілий цикл Різд­370вяних Свят, та творять суцільно з іншими обрядами релігійно-ідеологічний зміст цього величного Свята, і до сьогодні саме в колядках і щедрівках віднаходимо дуже старі, так сказати б „археологічні" наверствування нашої старинної народно-укра­їнської віри. Цей факт добре відомий дослідникам етнології і саме він визначував поглиблений, „археологічний", так би мо­вити, зміст та зацікавленість дослідників у цих старовинних наверствуваннях Свята. Українські колядки й щедрівки були дбайливо записувані етнографами і їх бібліографія є загально відомою й доступною головно через серію „Етнографічних Збір­ників" та „Матеріялів", видаваних Науковим Товариством Щев-ченка у Львові. Для наших дослідів я наведу однак ще й окре­ме важливе джерело із цієї ділянки, а саме — монументальну працю Володимира Шухевича п.з. „Гуцульщина". Клясичний опис обряду колядування на Гуцульщині зачерпнутий із збір­ників славного й заслуженого етнолога Володимира Гнатюка п.з. „Колядки і Щедрівки".Не можу теж досить сильно підкреслити важливости ет­нологічної студії Ксенофонта Сосенка, наведеної у вступі. Це його праця п.з. „Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва й Щедрого Вечора", Львів, 1928. Дивним дивом ав-. тор мусів був видати цю працю „накладом автора". Вона знай­шла дуже мало відгуків в пізніших оцінках, а ще менше в по­пулярних описах звичаїв Різдва. Так немов би ці епігони вели­ких етнографів про цю працю не чули, а про основний і старо­винний зміст Різдва нічого не знали. Тимчасом, саме ця праця зриває із вузьким, суто-етнографічним описом „звичаїв" і сягає глибоко у правдиву релігійно-містичну праоснову цього Свята. Правильність, принаймні, якщо йдеться про напрям його шу­кання, зможемо провірити й доказати на прикладі нашого до­сліду над одним із елементів ритуалу, чи навіть літургії Різдва.Отже „Береза" — це провідник колядників. Це він знає всі коляди, добирає склад колядників, музикантів і „пльиса-ків" себто ритуальних танцюристів. Це „Береза" проводить ці­лістю різдвяних обрядів, шанований за столом господарів як перший і найдостойніший гість. А може у старині його гідність була ще вищою й важнішою у Таїнстві Святої Вечері. Спробуй­мо, отже, дослідити його ролю й характеристику на основі са­мих етнографічних джерел.Я зовсім не здивувався, що дуже докладний опис коляду­вання та чинности Берези я знайшов у творах Юрія Федькови­371ча, цього безсмертного Віщуна-Гуцула в нашій літературі. За­коханий на все життя у красі народної пісні і народного зви­чаю, а ще більше у старинній мудрості народної віри, Федько-вич сам пише „народні" колядки і щедрівки, бажаючи, щоб вони сталися всенародним добром. Що більше, Федькович у зрілій мудрості свого віку сам молиться до старинних Богів у тій добрій вірі, що всі ці представлення Божества є тільки різ­ними аспектами Однієї Метафізичної Сутности Абсолюту, мно-гопроявного у світі Космосу й Людської Історії. В такому дусі Федькович починає творити, чи відтворювати своєрідну мітоло-гію. Ця сторінка його писань належить звичайно до історії української духовости й літератури, де вона зовсім промовча-на. Годі однак вникнути в його описи Різдва і його звичаїв без усвідомлення такого релігійно-філософського відношення до них самого Федьковича. Можуть сказати матеріялістичні кри­тики, що саме тому його описи можуть бути суб'єктивні або тенденційні. З другого боку не можемо відмовити Федьковиче-ві глибокого знання народніх обрядів в околицях, де він жив і дружив із народом. Отже будемо шукати у Федьковича перш і за все „реалій" самого опису, а крім того, для заспокоєння і наших критиків, будемо критично шукати потвердження його свідчень у інших джерелах.Читаємо, отже, важніші місця, зокрема ті, які відносять­ся до загальної релігійної ідеології Різдва та до опису гідпости й чинности Берези. Отже „Писання О. Ю. Федьковича" у совіс­ному виданні самого Івана Франка.Не будемо змінювати „ніже титли, ніже тії коми", щоб залишити читачам і критикам дослідникам повний і автентич­ний смак оригіналу.Осип Юрій Федькович — „Коляди старовіцькі"А. Коляди старовіцкі. Переднє слово.Божеством наших праотец було світле Сонечко. Звали его Лад, і святкували єму кождого року три великі праздники. Перший праздник святкували тогди, коли сонечко зачинало змогати ся в силу і день рости, то єст при кінци місяця Декем-врія, і звали той празник „Ко-Ладу", с чого походить слово Ко­ляда.І святкували той праздник дуже весело і торжественно, світили світло, укривали стів, клали па стів убрані колачі, мід372і солодку кутю з маком', на покутю ставили убраний сніп пше­ниці, робили годи, гостили ся, а жерці (священники бога Лада) ходили з ледїнями (нарубками) і з образом дикої кози2) хата від хати, співаючи пісень Ко-Ладу, котрі то пісні" і на нас перейшли і котрих ми поважати повинні, бо так робя усі честні народи, аби свою старовіччину не забута.Таких пісень, хоть і нося они на собі уже клеймо хрестіянства, зібрав я у сю книжечку котре найкращі, і передаю годним нашим ледїням у ті добрі надїї, що не послужя они роспустови, який — пожаль ся Боже! — творя ще по-де-куди наші колядники, зневажаючи так святу память наших праот­ців як і свою власну славу!') Куке-амопі звали ся у давних Егептян пшеничні книші.373льований, як єго с первовіку малювали: голова і грудниця ко зорога, а зад рибячий. На другім боці кружка може бути визо­лочена звізда.А як прийдут колядники під хату, то Пережа питает ся, чи дома люде, а як дістане відповідь, то питает ся знов, чи прий-мут коляду? Як скажут, що приймают, тогди колядуют, як до кого пристійно, але без поквапу, не так як за напасть, бо се зневага, найначе для біднїщого господаря. Коляда лиш раз у рік, кождий їй ся радує; для того-ж не сміют колядники і най-біднїщим гордити або кого на кеп мати. А с часта так буває, що бідний чоловік коляду краще приймає, як неоден богатий господарь.А як запрося в хату, тогди Пережа витає і вінчує госпо­даря, господиню і всіх притомних, і питает ся, чи позволя цап-кови (козорогу) погуляти, щоб-то „коноплі високі росли". Коли позволя, то колядники пляшут і співают (приспівуют) пляшо-ванця. А коли запрося за стів.тю колядники сїдают і колядуют столови, а зрештов обходят ся так, як у котрім селі поведїя, але всїгди хоть і весело, то ґречно і звичайно, аби і самим собі і коляді сорому не зробити. За все мают они уважати, щоб не наприкрити ся довгим сиджінєм, бо се і господареви неприєм­но і тим людем, що коляди сподївают ся і діждатись не можут. Найдуще-ж має коляда пянства вистерігатись, щоб не статись сміховищем не тілько у селї, але і бридом для всіх честних лю-дий.Пережа не сміє также забути, що занадто довга коляда не тілько колядників мучит, але і господаря нудит. Для того-ж не сміє він ю довше розводити і проволікати, як она написана, бо і так уже декотрі коляди за довгі. А краса не стоїт у тім, чи коляда довга, але чи она ладна. А усе, що нудне, то не є ладне, не тілько у коляді", але у якім небудь дїлї; для того-ж то і спів колядників не буде кращий від того, що буде гукливий і крик­ливий, але від того, як буде милий і приємний.А коли прийдут колядники до священника або до пана, то не мают они нї ониматись, нї соромітись, щоб не стати ся двірскі челяди на посміховиско та на кпи. Коляда єст дуже велична і свята памятка, а кождий истенно учений і образова­ний чоловік буде ю знати як учтити, але лиш тогди, розумієсь, як колядники будут знати і уміти собі на ту повагу заслужити. Для того-ж, о рускі ви колядники, не забудьте вашу честь, а наших праотців славу!374а) Коляди під вікном. Відомість.За кождим віршом сих коляд повтаряєт ся слово „О Дай-боже!" бо Сонечко-Лад звав ся также Дайбог, Дажбог, Світ, Світовид, Хорош, Доброгість, Радогість, Весел, Велес, Велесил, Велесилчик і т.д.У деяких сторонах зазначают кожду коляду словами: Чи спиш, чи чуєш, пане господарь, Пане господарь, на ймя ......?Або: Чи спиш, чи чуєш, ґречная жоно, Ґречная жоно, на ймя......?Або: Чи спиш, чи чуєш, ґречний молодче, Ґречний молодче, на ймя ......?Але по-протів священика або панства такий початок не ладит ся.У старовіцких колядах є за кождим віршом приспів. Але той приспів не увезде однакий; у декотрих сторонах приспіву-ют так, у декотри знов інак. Приспіви за кождим віршом бу-вают такі: „Ой дай Боже!" або: „Ладо й Боже!" або: „Добрий вечер!" або: „Щедрий вечер!" або: „Добрий вечер! щедрий ве­чер!" Місцями повторяют за кождим таким приспівом полови­ну вірша, а за нев еще раз приспів. На прим, так:В неділю рано море заграло, Добрий вечер! — море заграло, Море заграло, руно роняло, Добрий вечер — руно роняло.Місцями знов нриспівуют за кождим віршом так званий „великий приспів", а то так, що сам завідця (Пережий, Береза) співає вірш, а за віршем гукнут відтак усі колядники приспів. Оттак на примір:Береза: В неділю, рано море заграло.А колядники: Калино! Ей калино,Чом тебе вода підмила! Мабуть зайва річ відмічувати, що не всі наведені тут по­гляди Федьковича, а зокрема деякі етимологічні спроби, мож­на вважати науковими у строгому змислі цього слова. Я навів375суцільність цих його поглядів включно із його поетичними ін-туіціями, щоб виловити з них етнографічні реальності потрібні для нашого наукового досліду. Завважмо тільки, що кожна ді­лянка науки має таку свою переднаукову, часто основану тіль­ки на інтуїції, стадію.Відмітім перш за все важливий факт, що Федькович знає нашого Березу як „Пережу". Він знає теж, що цю постать нази­вають також „Березою", але вважає назву „Пережа" правиль­ною. Треба думати, що були льокальні відмінності цієї назви. Треба думати теж, що котрась із них відбивала старшу, чи біль­ше архаїчну назву. Не маємо відповідного матеріялу для диску­сії, відмітім тільки можливо регіональні питання назви, а та­кож присутність у назві палятального „Ж", що могло постати із гуттурального „Г" чи „Ґ" як Бог-Боже-Божа, або берег-побе-режжя, або берегти-бережений. До цього питання ми вернемось в другій частині праці. Тут тільки відмічуємо матеріял. Для ці­лей цієї студії будемо далі називати досліджувану нами пос­тать „Березою".Виринає він перед нами із опису Федьковича напричуд мальовничо. Він мусить бути „парубок розумний, тверезий, чес­ний і поважний". Його колядники — це чесні легіні і добрі спі­ваки, котрих ціла громада любить і поважає. Ведений інтуїці­єю, чи натхненням, чи ідеалізуючи старовину, — а чи може цей елемент виявиться значною мірою дійсний, — Федькович роз­гортає перед нами якесь таїнство минулого: „ ... колядники образують тих лицарів, що в старовіцьких часах Божеству служили і святі єго контини (церкви) вартува­ли. Для того ж і тепер мусять бути колядники так світло і хо­роше убрані, як тілько може бути."Довідуємося далі, що після запрошення колядників у ха­ту, вони .виконують танці виразно ритуального характеру. За­чинає їх „Дапою", який, як завважує Федькович, репрезентує сузір'я „Козорога" у небесному Зодіяку, — сузір'я, яке „домі­нує" в час Різдва. Танцюють вони на те, щоб „коноплі високо росли". Коноплі — це важлива рослина в осілому господарстві. Отже, це рід магічного танцю для „сіяння сімени", чи „вро­жаю". Ми далі стрінемося із описом „Кругляка".Характеристичні є поради Федьковича для колядників, що йдуть до священика, чи до пана. Федькович вчить їх, що376„Коляда ясна, велична і свята пам'ятка, а кожний істинно уче­ний і образований чоловік буде знати як учтити..."„Для того ж, о руські колядники, не забудьте вашу честь і ваших праотців славу!"Із дальшої „відомости" Федьковича завважмо і підкрес­лім слідуючі елементи:Колядники співають у двох групах, чи хорах. Коляду співає сам Береза, а хор співає приспівки, чи повторення. Цей елемент напевно дуже архаїчний. Він нагадує нам виразно Бо­гослужения і літургічні обряди містерій, де основний спів, чи виголошення гимну докопує головний священик, а хор співає приспіви, повторення, чи відповіді.Приспіви слідують після кожної стрічки. Це, отже, літур-гічний діялог, як у літанії, чи спільних молитвах. І вже цей опис дає нам достаточний доказ, що колядування — це форма Богослужения, в якому Береза виконує обрядову функцію го­ловного жерця старовинної літургії чи Обряду Різдва.Але може це тільки Федькович так ідеалізує цей обряд. Шукаймо, отже, потвердження цього моменту в інших джере­лах. Сягнім до клясичного опису Різдва в „Гуцульщині" Воло­димира Шухевича. Читаймо ті частини його старого науко­вого опису, що відносяться до Коляди і Берези.В.Шухевич: „Гуцульщина", т.ГУ, ст.17-20:"Другого дня свят сходяться численно до церкви „на Збори"; того дня розпочинають брати церковні колядувати по селу. Охочих до того досить, кожний хотів би перед вести, бу­ти вибірцею (вибраним), бо це велика честь.... В деяких селах, напр. в Космачі, закуповують браття церковні усю „коляду", платять згори умовлену квоту до скар-бони церковної і, дібравши собі людей, ідуть на свою руку з колядою. В других' селах діляться браття церковні на табори, яких кількість залежить від величини парафії (у Жабю-Ильці напр. ідуть у 5 таборах, в Ясенові — 2 табори, в Яворові ділять­ся на 8 пайок і т.д.); в кожнім таборі є один церковний брат-ви-бірця, який добирає собі березу (переша) такого, що уміє всякі коляди і в них перед веде, а той добирає собі 6-10 „кольидни-ків" між ними одного трембітанника, одного скрипачника і одного „коня" (на коня беруть якого „уферму", аби з него було сміху багато); окрім того добирають собі пльисанників, з яких кождий мусить мати топорець. (У Космачі нема „пльисанни­ків".)377Колядники беруть із церкви для вибірця скарбону й хрест, для берези більший дзвінок, а для себе менші; дзвінки присилюють собі до правої руки, кінь іде без дзвінка.Вибори, поділ на табори та вихід колядників стягає до церкви велике число цікавих людей, які зразу товаришать ко­лядникам, що збившись у „табори" розходяться кожний у свій кут села.Розтаборившись, починають браття церковні, а за ними колядники при супроводі скрипки, початок до коляд, при чім, як і при усіх колядах, поодинокі стрічки коляд приспівує сам береза, а колядники співають лише за кожною стрічкою, пере­співаною березою, приспів: „Гой, (гей, ой,) дай Боже!"Колядувати зачинає береза за супроводом скрипки: за кожною ним переспіваною звороткою приспівують колядники звичайно припів-рефрен: „Ой, (гой, гей), дай Боже!", а по дея­ких селах приспівують інші припіви, як: „Сьвйітий вечір!", „Господи Боже!", „Радуй си!", „Ой свйіте Різдво!", „В неділю!", „На Різдво рано!", або повторяють зворотки переспівані бере­зою, або на ноту тієї зворотки приспівують: „Славен еси Боже наш по всему світу, славен єси!", „Повівай, повівай вітре йа все з тихенька!", „Ой гордий пане (ім'я)" і т.і."„Майже усюда і то кожну зворотку зачинає береза про­тяглим звуком: „Йа" або „Ой (гой)", а в Космачи таким „Жеё", воно є тільки підхопленням кінця припіву: „Ой дай Боже"; тому звучить у співі кожда зворотка ось як: Йа, Ци дома, дома, ... Йа, Ой сидить собі, книжку читає ... Кожда коляда кінчиться „вінчованєм" відповідним до особи, котрій колядовано... "(Володимир Шухевич: „Гуцульщина", ч. IV, ст. 17-20.)Як бачимо, образ Берези поданий тут фаховим професо­ром етнографії, Володимиром Шухевичем, зовсім покриваєть­ся із тим, що ми довідалися від Федьковича. Але стрічаємо тут декілька дальших уточнень, на які звернемо увагу.Перш за все бачимо тут елемент народніх зборів, які ви­бирають провідника Коляди. Стрічаємо тут дальший етап „у-церковнення" Коляди. Вона тут уже під наглядом християнсь­кої церкви і дохід зо збірки призначений на церкву. Отже скар-боною завідує котрийсь старший брат із церковного братства.378Керівників Коляди вибирають збори перед церквою. Ба­чимо теж, що в Космачі група старших братів купує „Коляду" в аренду. Все одно, завідуючий скарбоною не може обійтися без Берези. Він добирає собі відповідного Березу, себто „такого, що уміє всякі коляди, в них перед веде, а той добирає собі 6-10 „кольидників" і т.д.".Довідуємося теж дальші подробиці про саму групу,, ко­льидників" та про склад музичної групи. На першім місці ста­ринного трембітанника, а далі скрипачника. Крім 6-10 коляд­ників є ще група „пльисанників" себто святочних танцюристів. Довідуємося, що в Космачі вже немає плясальників. Процес християнізації тут посунувся у 20-му столітті вже так далеко, що плясання при коляді вже знесено. Характеристичне, що ці „пльисанники" мають обов'язково мати топірці. Ці топірці були потрібні до ритуального танцю. Стрінемося далі із описом та­кого танцю у Сосенка, головно за Грушевським, і не будемо ма­ти сумніву, що це танець ритуально-обрядового характеру. Не забудьмо теж, що топір був у старині грізною зброєю. Отже стрічаємо тут старинних лицарів Федьковича, оборонців віри. Стрічаємо врешті елемент торжественного початку коляд на цих громадських зборах, а саме вирушення в процесійний по­хід у село. Він вказує на те, що Коляда була всенароднім свя­том, а свою функцію й авторитет у громаді завдячував голов­ний Береза виборам, чи одобрению його громадою.Також опис самого колядування тут зовсім згідний із тим, що знаємо вже від Федьковігча. Це Береза веде коляду, за­співує, співає строфу, а інші колядники повторюють строфу, або її частину, чи теж приспівують пришви, між ними й такі, що придатні для господаря, чи членів його родини. Між ними завважмо напр. такий: „Повівай, повівай вітре на все з тихень­ка!" Це очевидно рефлекс звертання до тих Божеств, що їх за­кликали, чи персоніфікували собою колядники. Звернім теж увагу, що „Сьвьите Різдво" є тут теж окремою істотою, до якої звертаються колядники. Цей елемент зовсім ясно проаналізу­вав у своїй праці Сосенко. Маємо тут додаткове потвердження його основної тези, що „Різдво" само для себе було Божест­венною Істотою.Колядка кінчиться часто „вінчованєм" подібно як кожна щедрівка. Це відоме у старинних гимнах, чи жертвах. У закін­ченні жертви є похвала жертовного дару і конкретне прохання до Божества, чи благословлення, як мета Богослужения.379Однак найбільше повниіі, найцікавіший і найавтентич-ніший опис Коляди в цілій українській літературі є написаний самим гуцулом із роду, славним Шекериком-Доників, одним із провідних діячів Гуцульщини рівночасно. Його опис написа­ний прекрасним гуцульським діялектом, як думаю, на запро­шення Володимира Гнатюка. Він надрукований у вступі до йо­го монументального збірника „Колядок і Щедрівок".Поскільки до висновків нашої праці потрібні саме тонкі деталі, мені доводиться навести довші фрагменти із цієї праці. Вона дуже рідкісна, отже тимбільше заслуговує на пильну ува­гу дослідника й аматора. Це також прецінний документ гуцуль­ського говору і очевидно слід його подавати без найменших змін у правописі.Ні одним роковим сеткам так си ни радуют люде, єк риздвєним. Та ни до сєток йде радисть, шо будут сетки, але до тої утіхи, того звичєю, єкий тогди обходи наш гуцульский на-рид. Кожде, ци мале, ци велике, радує си, шо диждало видїти та побути на тих гардешистих веселих колєдничках. Ни на одний молодици та дївчєнї аж шкіра ріпає си, тріскат, так би ра­да, аби чім борше прийшли ти риздвєні сетки, шоби мож з ко-лєдничками погуляти аж до наслідку.Шей пилипивка ни настане, єк вже говоре мижи собов люде, а найбирше то вже чєлїдь: А ци вере хло' мут ходити ко-лєдникй сего року? Ба найко котрі, а хто вере коло нас ме хо­дити за березу?Єк настане вже пилипивка, то тогди тоти, шо їх котри ходити в колєдники, прирєхтовуют собі: Скрипники скрипки муштруют та виломнєюг си, аби добре мочі грати до коледи та до данцив, а березі аби мож уложувати за его голосом до співанок. Тримбіташі нотуют собі в голові игри до круглєків, до плєсив, пидвикопної, умерскої, та всєляких веселих игрий, аби оден проти одного мих єк май мудрішше затрати в трим-біту, аби его над усї колєдницкі тримбіташі люде найліпше фа-лили, шо мудро йграє. Плєсаки знов учют ци добре плєсив, аби си нимилили та виломнєют ци сами плєсати, аби то вдати, єк де тай передь ким заплєсати, аби си чесом ни наїсти у стиду по са­** *ЯК ВІДБУВАЮТЬ СЯ КОЛЯДИ У ГУЦУЛІВ1. Пилипівка.380мі вуха, шо ни умів добре плєсати, тай мало або й нїчьо ни виплєсав.Кождий колєдник, ходь би й старий був, пригадує собі співанки, аби дес чєсом и вин мих єкус співаночку заспівати, а тоти, шо мают охоту до данцив, то знов внучют ци, аби мочі єк найліпше гуляти. Бо таких колєдників, шо лиш бн си вози­ли в колєдниках, тай мало співают, то дуже люде ни любе, бо кажут: ,,€к мают бути колєдники, то най будут, то вже раз ко-лєдникн. Аби могли ци на колопнї добре загуляти, ци поспівати, ци файно поилєсати прото, аби сорому ни було. Таким колєдникам ни жєль и колєду дати файну, файно їх приймити, бо чьоловік так собі з ними побуде, шо на цілий рик весело ему буде. А єк си зберут скіс дїдорсапи, тапалаги, талпасці, пусті, шо лиш си возе, та гутє отєк трути, то на такі шкода кошту, тай ни варт їх навіть и в хату пускати".Нираз така табора обмиє футко свою околицу, а такі бигме ходе голодні, єк котюги, а шо вже з них си люде натєн-куют, то далі" ни йде. Тай ше до того нїчьо сете заколєдуют. Ко­ли знов табора, в котрий си доберут добрі, усі" рєдні колєдники, ледви обхожує за ничь одну, дві хаті", а чєсом и в одний хатї си виднуют, їсти, пити ни годни вже, ай гроші їм си сиплют, єк вода. Тай кождий таких колєдників люби и дуже файно їх приймає, тай уже з гори запрошує їх: „Дивіт ци, панове колєд-никове, тай ви панї березо, абесте си й нарик такі усї рєдні зи-брали тай мою хату ни оминули! Коби Бих дав диждати, то я си май буду знати, єк пид вас пидлагожєти, бо бигме є для ко­го. Оце колєдники! Шо варт, то варт".Колєдники кунтентні, шо їх так вельбе и собі дєкуют ґаздам: „Дєкуємо, дєкуємо, дай вам, Боже, шєстє, здорове за ваш привіт, най вам Бих в стократ бирше навіти.Жобих лиш диждали, а ми вас ни лишимо ніколи". — А чєсОм додают на збитки: „А єк вам так за нами дуже лежи, то держіт нас аж и до нарик, а бізивно вас ни оминемо".Звичєйно в колєдники идут такі, шо ходили вже по кіль-канацїть років в колєдниках тай знают добре тому звич. Уже наперед знают, де їх мут добре приймати, а де май гей таїс, а знов де и в хату навіть ни мут пускати. Тай знают, де и єк кождому ґазді в єго хаті треба виддати гонир, шоби си єму вдав. Бо ни кождий ґазда люби однако. Молодих колєдників добера-ют таки на то, аби си приучювали, шоби знали рєдно, єк сп має в колєдї ходити.381Берези то вже цілу гшлипивку собі колєдуют коледи, аби добре знали вести на памнєть коледи, аби си витак з него ни смієли люде, шо си путає та ни уміє добре вести коледи, він-чьованя, и колєдників, бо то все залежи на березі, бо єго всі коледники добре мусе слухати.Котрий береза знає єк найбирше усіляких укладів в ко-лєдах, у вінчьованях, у дєкованях, а знає до того богато всіля­ких схараманив, уміє добре кождому ґазді й ґаздини удати пи­ти за волев, то почерез него всіх би колєдників ґазди у пазуху клали, а при виборі на риздво то кожда табора бере такого бе­резу на вирви так, шо вин ни знає навіть чесом и сам шо дієти тай з котров таборов йти. Но а це є великий гонир для такого берези, єк над ним си так дуже рвут.Нираз так] си трафи, шо бідний чьоловік, ніхто за цілий рик на него и гадков ни верже, але на Риздво то шо май фрунт ґазди у селі просе, аби вин йшов з ними за березу, або аби йшов в їх ревір колєдувати. Тимунь кождий береза муси учіти си усіх звичєїв давних, старовіцких, тих, шо люде до них звик­ли и їх лиш одних хоте. Бо аби єкі то ни були коледи файні, то їх люде ни любе, уни лиш любе таки свої давні, старовіцкі коледи.Станїславівский владика був остро виступив перед кіль­кома роками против наших звичєїв колєдницких и против на­ших колєд, кажучі: „То поганцкий звичєй коледи! А ше такі, єк ту у вас на Гуцулах коледи, то вже цілком ни хрестіянскі, а ті ваші звичєї то безбожні, єкі ви виробєєте в колєдниках". — Заборонив остро попам пускати коледники після нашего дав-ного звичю, лиш аби йшли так, єк туда на долах дес кажут, шо ходе колєдуючі, отек буком молотїчі, з одної хати раз два до другої.Попи и так ни дуже були до наших гуцулских звичів до­брі и дивили си кривим оком на нашу моду, а тепер єк дав їм владика потуку, то вни вже цілком гадали, шо вже все пере­вернут з окрашем. Але то гов! Нарид ни бики, звичь, обред старовіцкий — то ни мітуса.Заказали попи на Риздво, отек ни поледви з почєтком 1907 року, йти колєдникам з набутками. Заказали скрипку, тримбіту, плес, гуляне на колодці й співанки гуцулскі — одним словом кажучі сказали, аби ходили по церковному, побожно, так ек ходе коледники по долах.382Господи, шо ти си завів за рейвах, най лиш Бих борони. Зачєли всі" люде говорити, шо то вже попи хоте віру скасувати нашу давну, бо в нас говоре так, шо доки писанки пишут и до­ки колєдники ходе, то доти и наша віра руска буде на світі. В деєких селах цілком си сперли люде йти'колєдувати на церкву, а пишли колєдувати після стародавного звичю, але на свіцкі цїли. Знов в деєких селах попи боєли си дразнити людий и ма­ло шо сперали, а порештї пустили після гуцулского звичю го-воречі: „Идїт, єк собі хочете, то нас ни обходи, бо ми вам ни позволеемо жедних набутків". — Але колєдники на це ни фів-кали, лиш робили своє. Єк ходили після давних звичєїв, так ходе й тепер, лиш ни вид дуже давного чєсу в деєких селах скасували колєду брати, то є, хлїб й зерно, а то через то, шо говорєт, шо тепер тєжкі чєси, доста й гроший на колєду.2. Николая.Вже вид Ників зачінают люде прирєхтовувати си до ко­лєдників. Кождий ревір збераєт ци, шо май фрунтові ґазди й впливові у тим куті и вадиковуют мижи собов бирше менче, ци мают йти колєдники, котрий береза має йти в їх бик й зде-бирше котрі колєдники. Знов усеймовуют собі, де си мают збе-рати колєдники и в єким порєдку мают йти вид хати до хати, та де має бути розплєс колєдницкий.Звичейно тогди на Николи є дві противні партії людий. Один є за колєдниками, а знов є й такі, шо вни є против ко­лєдників. Ни одни є мижи противниками й такі, шо сами би ради йти в колєдниках, але шо вни до колєдників низдалі, або їх люде нинавидє и через то їх ни берут ніколи, а їм за се крив­да и тимунь вни адикуют проти колєди, але однако инчими шпітаками, бо прилучюют ци до скупиндрясив, шо шкодуют пара корон на кошт; а знов єк идут вже колєдники, то ЇМ ни випадат ни приймати колєдників и тимунь говоре проти колєд­ників отими бирше менче словами: „Тепер всєка біда нам дос­та вже доколєдовує, на шо нам колєдників? То все драчя, кошт на громаду. Пил казав нам нираз, шо то би бирший був хосен, єк би ти гроші люде добровилно без колєди зложєли до церк­ви, шо би хто втекав дати. То би красше було. А так то ни колєди, але гріхи"!Та однако звичейно прихєльників колєдницких є бирше и перекричюют противників, бо нираз и до острих сварок при­ходи мижи одними и другими. Прихєльники говоре: „Гі на вас!383Устидайте си! Ви ни хочете вже того, шо сми диждали, шо об­ходили наші дєдї й предїди. Нам вилно колєд у вати, на шо ми хочемо, а ни конче гроші обертати на церкву. Нам тут пип ни до розказу, але ми сами. Єк ни идут коледники, то за шо, тай на шо ніс бих гроші попови? Ми в коледники будим йти, тай будим пускати, тай приймати так, єк доси; ни збідніли сми тим до тепер, тай чій ни пидим в старці й вид тепер, ійга! Та тілько ходь маємо веселости в серци! А хто нинавиди на коледники, або ему ни рихт, то най ни приймає, а про него си обийде, бо коледники мают доста коло кого ходити".Майже завжде вже по службі на Николи всі си помирє и хоте коледники пускати. Понайменовуют собі березив, аби на Риздво ни бути сміхом, а берези борше пидмагулюют собі котре себнїшших колєдників, шоби їх табора була єк найдо-бирнїйшя.Кілька ґазд з села входе до попа и кажут, шоби вголосив на нарид в церкві, шо сего року мут йти коледники и на кілько таборий. Тогди пип по службі оголошує в церкві, шо мут йти коледники, єк завжде на тілько, а тілько таборий. Люде вже знаючі, шо коледники мут йти, розходе си в верхе по хатах, широко розговорюючі про сварку над колєдниками та вже з гори вішюючі, єкі то будут коледники сего року та котрий та­борі буде си найліпше вести.3. Різдво.Дуже раненько на Риздво сходєт ци люде до церкви. Ни оден є такиц чьоловік, шо майже цілий рик ни ходи до церкви, але на Риздво йде. Та ни прес побожнисть сходєт си люде до церкви, але через то, шоби шош видїти та чюти про коледни­ки. Тоти, шо мают надїгу йти в коледники, вже идут бирше менче прирєхтовані вид разу до церкви, хоть до цего ни прнз-нают ци, бо хоте, шоби ше їх трохє попанькали люде!По службі виходе люде з церкви и де в єких селах идут старші вибирцї з дзвинками в руках три рази довкруги церкви колєдуючі, а за ними коледники гурмами и колєдуют:На сете сєто, на сете Риздво,Дай Боже! Ми коледнички ой тутки прийшли Колєдувати, цес дим витати, Цес дим витати, божую церкву.384Церкву витати, колєдників позберати.Ой колєдничків, хлопців молодців.Ой ми вибирцї, славні завидцї.Ой тутки собі позбераємо,Ой славні ґазди тай колєднички.Ой звидси ми си йа розийдемо,В високі гори, у рускі села,У люцкі хати, мир хрестиянский,Шєстєм, здоровєм все повитати!Шєстєм, здоровєм, сими сетками,Сими сетками, много літами,Все рик вид року, токма до віку!Єк обийдут церкву всі три рази, тогди шо май фрунт до­брі колєдники з усіх таборий и берези, кілько їх є вид кождої табори, идут в сам перед до попа колєдувати. Плєсаки идут три рази плєшучі ид розоденциї иопивский вперед колєдників, парами по два, до барток привєзуют собі дзвинки бартки кла­дут на плечя и легонько ними помахуют, при чім дзвинки по-цоркуют. Плєсаки здрибна поступают, з легоньки пидскакуючі, то на одний нозї, то на другий и при тим плєшут и говоре, єк идут перший раз до розоденциї:Видходє поступаючі си назадусть, а де нима місця, то си обертают назад и плєшут далі:В гуцулскі села, в високі групі, В гори, долини, до сеї хати.Попри церковні колєдники, шо гроші заколєдовані по-вертают на удержане своєї церкви, єкі богато залежні вид попа и через то ни виконуют усї звичєї колєдницкі так, єк то бувало здавну та за се ни є так дуже до вподоби людем. Тимунь ходе й колєдники свіцкі, єкі ни є цілком залежні вид попа и заколє­довані гроші обертают на народні цїли. Вид коли у нас поотво-рювано „Січи" и зачепи ходити в колєдниках „Січовики", то сих колєдників називают у нас загально скризь колєдниками „козацкими".„Козацкі колєдники" ходе так само, єк церковні, лишень буйнїшше, бо доконуют всі' звичєї давні, шо си людем ліпше подобає, бо нираз говоре люде мижи собов: Єк мут йти „коза­Ой зза горочьки, зза калиночки, Ми колєднички з Україночки!4. Світські колядники.385ки", то бигме тих варт приймати в хату, а церковні боєт ци по­па, то тим лиш винесу на двир коледу.И видколи взєли свіцкі „козацкі коледники" силу мижи людьми, и зачели люди ліпше козаків приймати, то й попи поз-волет усе потихоньки церковним колєдникам йти після давно-го звичю.5. Колядники між собою. Дивіт ци, панове колєдникове, научєє береза — аби ви хло ни робили сорому минї тай сами собі мижи людьми. Будьте веселі, єдерні тепер, єк йдемо хата вид хати: співайте, грайте си, аби всі виділи, шо йдут добрі, цікаві коледники, то ни бий си, аби хоть єк нас ни мали гадки пускати, то чєлїдь си скура-жи тай пидобе мушін, шо пусте в хату, а мут так приймати, шо відий.Знов треба си дивити, де гей так приймают, або нима пе­ред ким, то там все робити на поперек, аби си зашібсти на да­лі, але де треба, то ходь аби зараз гиб, сила и охота муси бути, а ни бий си, шо ни буде нам гонир, — я вже тому добре пруб-ний.Но, но, ми це розуміємо, але спершу треба завжде на сє повважити, бо витак лиш можна шептати! — додают коледни­ки ніби для уваги березі. Ба найко, єк нас мут приймати в тий або в тий хаті. Ми такі, шо шє мало, або й нї раз ни ходили в колєдниках.В тим груни маємо так облетіти, єк буря, бо ни бий си, ни нападет ки коритниця, меш шє просити їсти. Але в тий хатї треба си видновати. На оцим групи годї си вирвати, так шіреприймают! — говоре старіші и прубнїшші коледники молод­шим.Єк дес си зближуют до поважного ґазди, до старого ко-лєдника, або до такого, шо зараз гарштелює, єк би шо так ни вдав в дечім, єк має бути, або єк вислухає, та видивит ци, шо так ни йде, єк має бути, то вже й нїчьо ни каже, але єка робо­та, така и плата, а витак на другий рик ни хоче навіть такого березу з колєдниками за кару в хату пускати. Перед такого ґаз­ди хатов оден з колєдників, котрий вже знає або и береза єк знакомий в тим кутї, шє раз остро напоминає колєдників, шо тай ек робити, аби вгодити тому ґазді, шоби єго ни розсердити тай ни набрати си сорому.6. Ґазди перед колядою. Раз два лагодьте, а чюй, бигме вже ни делеко чюти трим-біту, идут зараз суда коледники. Нираз борше котре перше386учює колєдників, дає знати в хату. А колєдників так вислухают, так визерают, єк ганя дожю. Вже знают з гори, коли прий-дут колєдники, бо знают порєдок хатий, в єким ходе колєдни­ки, а знов знак про колєдників дає тримбіта, бо тримбіташ му­си йграти, коли приходе ид хаті и коли видходє з хати колєд­ники.Коли є прихєльні ґаздам мижи колєдниками єкі, и єк файні колєдники, то кождий си лагоди, єк може, говорєчі: Тре­ба файно приймити сих колєдничків, бо є кого, а так файно хо­де, шо варт, так єк має бути. Але єк идут ни в плит, ни в воро­та колєдники, або єк си зберут чєсом єкіс самі такі, шо ходьби хотіли, то ни годни або таки лихо уміют, то за такі говоре люде: Хєй сараки, та на тоти лиш шкода кошту та чєсу! Вибегакают тай утуда на псю маму!Єк вже зближуют си колєдники ид хаті, то домашні всі" си запрєтуют в хату, ґазда сідає мижи викна и дивит ци, єк идут колєдники ид хаті* до него.7. Прихід колядників до хати. Колєдники плешучі идут так, єк я описав прихід до по­па. Насамперед идут співаючі всєкі співанки, котрий єкої уміє, витак коло самої хати на знак дзвинка у берези все втихає, скрипка зачіпає грати до плесу, тримбіташ в тримбіту грає до плесу, а колєдники разом з плєсаками зачінают тричі йти пле­шучі до хати и назад:Ой зза горочки, зза калиночки і т.д.Єк скінчєєют плес, приходе пид викно поличєне, стают коло викна лицем до хати и колєдуют, так само, єк у попа. Ко­ли ни приймают в ту хату, то одно з домашних виноси там шош на хрест пара ґрейцарив и повісмо, говорєчі: Прошу, на шо втєкаємо, а за бирше вибачєйте. — Колєдники кажут: Дєкуємо, дєкуємо, дай вам Боже, здоровя та встократ бирше за ваш па-віт, шо ви нас навітили. — По сим береза виходи, а за ним ко­лєдники граючі, співаючі идут далі до другої хати.В тий хаті, де приймают, виходи ґазда, а єк нима ґазди, то ґаздиня до колєдників и чемно запрошує отворєючі двері: Прошу, прошу близше, панове колєдникове. Дай вам, Боже, здорове, шосте загостили, ни оминули, та шо сми диждали. Поз­воль, Господи, вид сегодне и за рик так диждати в мирности та у веселости. — Де май е буйнїшші ґазди, подуфалі, то єк колєдники колєдуют на дворі пид викни та плєшут, то ураз387боркают з пістолет. Нираз си лучєє, шо й шиби пукают у вик-нах вид голосу великого.8. Колядники в хатї.В хату йде завжде передний береза з хрестом в руках Ґаздиня домашна перевєзує хрест лепєним повісмом и то в кождий хаті, бо в нас вірют в то, шо єк буде страшний суд и пидут грішники вже у пекло, то кажут, шо Пречєста Діва собі випросила у Господа таке, шо єк си скінчєє страшний суд, то Пречєста Діва має умочети тричі в пекло мижи грішні душі тим повісмом, шо си ним перевєзує хрест на колєд'ї, и котрі тог­ди имут ци грівники за то повісмо, то Пречєста Діва їх виретує и вни будут спасенні.Береза кладе хрест з дзвинками на серед стола, а свою . шелку в кут мижи лавиці и сам сідає за стив. Тот, шо носи скриньку, кладе єї таки на стив коло дзвинка березиного. Всіколедники сїдают за стив, скрипник завжде коло застівного викна, ни далеко вид берези, все с краю.Скрипка зачінає грати веселої, ґазди стают чєстувати ко­лєдників горівков, гарбатов, а деекі и пивом, молоком солод­ким. Коледники мают співати гуцулскі співанки гуртом /такі, шо їх всї коледники знают, а на запит берези: Ци можна трош­ки на колопнї? Ґазда звичєйно видповідае: Проше, Богу дєкувати, шо сми дочєкали цего. Встают кілька добрих данцивників з мижи колєдників и зачінают гуляти з домашнов ґаздинев, або гостями, єк е в хаті, а єк нима никого, то и сами коледники гу­ляют. Другі коледники, котрі ни гуляют, співают, або-рОзказу-ют про свої пригоди колєдницкі, а котрий є добрий мінтар, крої єкіс харамани, шо всї си сміют до влєту.Єк уздрит береза, шо вже си розвеселили трохє домашні, засуває си за стив и дзвони в дзвонок, а коледники все лишєют и идут за стив, кождий на своє місце.Береза, єкий веде коледу, ни смієт ци никуда роззерати, бо скоро би си дес задивив, так вид разу может ци замилити, шо для берези е великий сором.Наведені фрагменти — це прецікавий, мальовничий об-. раз, забарвлений своєрідним соковитим гумором, проникнений любов'ю Гуцульщини, гордістю гуцула і свідомістю його старо­винного роду, раси, звичаїв і... віри. Стрічаємо в цьому описі388яскраво виражену свідомість відрубносте двох Свят Різдва: то­го, що його святкує нарід, в якому перед веде Береза, — і того, що проводиться в церкві. Стрічаємо тут гідний відмічення факт, що ще в першій чверті нашого століття велася боротьба церк­ви — тут Станіславівського єпископа і йому підлеглого клеру — проти того Різдва, що його святкував нарід. Ця боротьба вела­ся, як бачимо із цього документу, явно і тайно, через впливи на старших братів, які були заінтересовані у перебранні коляду­вання, а також через одверті заборони в церкві.Нас не повинно дивувати, що 900 років двоєвір'я не вис­тачило до повної християнізації староукраїнського Свята Різд­ва. Відома є в літературі та в цілій історії України боротьба із т.зв. „поганськими" звичаями. Так було за княжої доби, за ча­сів Вишенського, у 18-ім столітті, а також у 20-ому. Насправді святкування цілого календарного року за прастарим сонячним циклем і віруваннями та звичаями та обрядами, змушує нас го­ворити об'єктивно, що продовж цілої історії України доводить­ся нам говорити про двоєвір'я. Ця боротьба кінчалася часто компромісами з боку церкви, а разом із тим послідовним вини­щуванням суто народніх звичаїв. Це все при рівночаснім на­кладанні із-зовні тоншої, чи грубілої верстви християнізації.В нашій праці стрічаємося із яскраво насвітленим фраг­ментом цієї історичної боротьби. Це не тільки Шекерик-Дони-ків, але сколихнулися до оборони старої віри, яка) так довго триватиме, „поки нарід колядує і пише писанки".Маємо, отже, перед собою картину симбіози двох релігій, староукраїнської — народньої і християнсько-церковної.Наші гуцули із картини Шекерика зовсім горді, що за-ник народніх обрядів у них не так далеко посунувся, як у селах „по долах", себто на Підгір'ю і Поділлю. Вони горді із цієї від­мінносте і зберігають якраз ці старинні та архаїчні форми ста-ровіцького Свята Різдва. Отже, мй зовсім не помиляємося у твердженні, що ціла історія релігії в Україні — це історія двоє­вір'я, в якій поступово християнізм чи то поборює старий зміст Різдва, чи накладає на обряди тоненьку верству свого змісту.Не сміємо забути, що саме Свято Різдва у християнізмі вже само собою і своїй основі, установлене але у 4-ому столітті — було саме таким компромісовим прийняттям конечности симбіози із міцно встановленими народніми традиціями Різдва та сильним в тому часі мітраїзмом. Саме на тому визначенні і389компромісі датується старинна дата Різдва, як дата народження християнського Месії. Це і був основний компроміс із міцно встановленим календарем свят сонячного циклу. Цей календар відігравав таку важливу ролю в житті народів, що довелося йо­го прийняти, щоб уможливити оцю симбіозу. Нас не здивує, отже, що в описі Свята Різдва Шекерика-Доникова стрінемо повний сонячний календар разом із старинними елементами мі­траїзму, себто головно хліборобського культу Мітри — Волода­ря Широких Степів і Пасовищ. (Мітра уругауяойті. Але ця час­тина буде предметом дальшого розгляду й аналізи.)Щодо самої дати святкування Різдва пише д-р Ю. Русов у статті п.з. „З езотерики Українського Різдва" у „Визвольнім Шляху" ч.88, за січень 1955 р. слідуюче:„Як це не дивно, але ми не знаємо точно ні дня, ні року початку нашої ери, себто народження Ісуса Христа. Згідно Євангелія від Матвія, Ісус народився до смерти Ірода, який по­мер у 750-ім році римського літочислення від заснування Риму, себто чотири роки до початку християнської ери. Згідно Єван­гелія від Лука, Ісусові було ЗО років у 15-ім році царювання Ти-берія. Різні обрахунки в перших віках християнської ери дають день народження Ісуса 18 або 19 квітня, 29 травня, 28 березня і інші дати...... Свято Різдва було установлене на 25 грудня лише в 336 році в день свят „Natalis Invicti" — народження сонця, кінця найдовшої ночі і прибування дня." (Ст. 6.)Над фактом дуже пізнього встановлення дати Різдва в 4-му і 5-му столітті у системі християнізму немає потреби дов­ше спинятися, чи досліджувати. Історія цього встановлення, як теж довгих і затяжних спорів, чи боротьби, зокрема східніх на­прямів церкви, яка одверто закидувала Римові „ідолятрію" і „поганство" у зв'язку із самим встановленням свята Різдва, а да­лі у зв'язку із визначенням його дати на день Народження Непе­реможного Сонця (Dies Natalis Invicti Solis), добре відома в на­уці і не може бути предметом найменших наукових сумнівів.Необзнайомлених із цими фактами, відсилаємо до Брітан-ської Енциклопедії із року 1951, том 5, ст. 642. (Encyclopedie Britannica, Vol. V, pp. 642, A.B.)На маленькому відтинку, серед високих гір, стрічаємо ті пізні гострі закази святкування Різдва. В обороні старинних звичаїв село відповідає... скарбоною на народні цілі, як Січ. Церква мусіла піти на часовий компроміс.390І може ми були б забули про інституцію Берези, якби па­м'ять про них не збереглася в документах етнографії. До питан­ня про те, що звичай і обряд святкування Різдва із особою Бе­рези як головним колядником перейдемо далі. Покищо верне­мо до характеристики, яку дає нам наш матеріял.До тієї характеристики додає опис Шекерика багато барв, як теж істотних елементів для його культової аналізи.Слово „Береза" уживає Шекерик як самозрозуміле на­родне слово, якого не треба пояснювати так як слова „піп", чи „дяк". Шекерик-Доників звертає увагу, що це була функція менше-більше постійна, а вибори мали більше формальний ха­рактер, бо Березою не міг бути кожний. Тут треба знання коля­док, знання обряду і звичаїв, співу, музики і танців. Звичайно, було більше таких у величезній громаді Жаб'я і тут треба було своєрідних виборів чи групових запрошень. Це уточнення для обряду, що його дає нам опис Шухевича. Не видно тут вирі­шального впливу священика. Отже, котрий із описів тут тенден­ційний, чи може відноситься до ріжних сіл і дат. Як би не було, оба вони згідні в тому, що функція, чи достоїнство Берези було наділене авторитетом цілої громади, чи вужчої її частини.Далі бачимо складність знання Берези. Це не тільки ко­лядки в день Різдва, але ціле знання традиції, обрядів, ритуалу, колядок, музики і танців. Отже, ціла школа народної традиції, яка плекалася дбайливо. Приготування велися від самої Пили­півки. Різдво — це цілий цикл постів, свят і приготувань. Ця частина знаменито проаналізована у праці Сосенка.Однак, заки перейдемо до етнологічних теорій чи насвіт­лень культу Різдва, підведім підсумки характеристики Берези на основі представленого матеріялу.Отже, Береза — це провідник групи колядників. Це той, що знає всі коляди, всі зв'язані з ритуалом культові обряди та звичаї. Він веде групу музикантів і танцюристів. Танці були об­рядово-ритуального характеру та мали освячуюче значення для зерна і врожаю. Береза є головним культовим співаком, хор тільки повторює за ним стрічки чи приспіви, подібно як свяще­ник, чи культовий жрець у старинних вірах. Його і його коляд­ників шанують господарі і громади, як носіїв культу і маємо теж виразні докази, що він і його дружина були рівночасно культовими персоніфікаторами старинних Божеств, чи космо­гонічних потуг.391Для цілей дальшого розгляду, мусимо найвиразніше під­креслити постать Берези, як знавця, виконавця і сторожа куль­ту, обряду і релігійного закону рівночасно. Зібравши і висвіт­ливши цей доказовий матеріял, спробуймо приступити до його етнологічних насвітлень, а далі до можливостей розгляду цьо­го питання у світлі порівняльної лінгвістики та релігіознавства.Досліди Миколи КостомароваВ цій частині праці спробуємо з'ясувати погляди й дослі­ди Миколи Костомарова на генезу й істоту нашого свята Різдва. У цім зв'язку нам доводиться відмітити важливу, хоч призабу­ту пращо Миколи Костомарова п.з. „Славянская мифологія".Дивна була доля цієї важливої появи основоположної праці для порівняльних дослідів української старинної віри. Во­на постала, як записи із університетських викладів Костомаро­ва на цю тему у другій половині 1846 року. Отже, це час розкві­ту розмов і творення програми Кирило-Методіївського Братства. Погляди Костомарова на старинні релігії мали очевидний вплив, чи просто були ним самим сформульовані, як розділ про­грами братчиків п.з. „Закон Божий", або під назвою, даною цій програмі Зайцевим, як „Книга Битія українського народу".Як відомо, в тому часі наукова праця могла бути друкова­на тільки в московській мові. Для відріжнення її від інших праць, як і для пошани самого предмету дослідів, Костомарів вирішив видати її старослов'янськими черенками кирилиці, уживаної в той час для друку священних книг. І так вона вий­шла із типографії Вальнера у Києві. Але, хоч вона була дозво­лена цензурою, як наукова праця, то, однак, після її появи була „арештована" і дослівно спалена, як це робилося із книгами єретиків. Знаємо теж, що Костомаров був арештований весною 1847 року, як член Кирило-Методіївського Братства. Декілька примірників цієї праці належать до найбільше рідкісних того часу. Один із них зберігається в Брітанському Музеї, де автор цієї праці мав змогу в цілості її сфотографувати. Українським етнологам вона зовсім невідома.Як на свій час, — а було це ще перед появою творів слав­ного Макса Мюлера — праця Костомарова є знаменитою, а рів-392ночасно — це перший твір на українському грунті з ділянки по­рівняльного релігіознавства, попереджений хіба філософськими міркуваннями Сковороди на цю тему. В цій праці виявляє Кос­томаров доглибне ознайомлення не тільки із усією тогочасною літературою предмету, але він перший із українських етнологів, а один із перших в Европі, був обзнайомлений із старинною Авестою, себто священними книгами Заратуштри. Саме ця зна­йомість із старинною релігійною системою, дозволила Костома­рову вникнути глибоко, зрозуміти й оцінити природу релігії, а в тому і нашої передхристиянської віри, а також відмітити де­які рівнобіжності, чи споріднення.Із Авестою був Костомаров обзнайомлений через її ні­мецький переклад Кльойкера, виданий із коментарями в роках 1776-1781.А цей переклад, як подає його заголовок, був зроблений із славного сьогодні, але опрокидуваного у свій час в Европі, перекладу Авести, доконаного французом Анкетіль Дюпероном. Десять років фантастичних і небезпечних пригод із неоднора­зовим нараженням життя, посеред боротьби у Індії між Фран­цією і Англією, — оце була ціна, якою здобув героїчний учений француз, ключ до зрозуміння старинних книг заратуштріяніз-му, як і самі ці книги, які він перший — у їх цілості — привіз до Европи.** Довго тривала в науці боротьба за автентичність, чи на­віть добросовісність тексту оголошеного Дюпероном. Навіть ви­значні учені орієнталісти, як Уиліям Джонз, дозволили собі на брутальні напади в критиці на героїчного ученого, що з таким трудом здобув ці тексти для європейської науки і цілого люд­ства. Дискусія тривала так довго, аж у тридцятих рокахЧ 19-го століття три великі учені рівночасно розшифрували напис ко­роля Дарія у Бегістун, що сповіщає гордо:nach dem Franzosichem des Herrn Anquetil Du Peron, 3 Vols., Ri­ga, 1776. „Anhang zum Zend-Avesta", 2 Vols., 1781. —»'393Наш учении, ведении духом шукання правди, не мав сум-гівів у автентичності книг Заратуштри перекладених Кльойке-юм. Він відчув і зрозумів їх важливість для дослідів старосло-ї'янської віри. Вже сам цей факт заслуговує на пошану і виріж-зення нашого вченого. Але його твір не був відомий, ані в Укра­їні, ані в Західній Европі, тому доведеться „відкрити" його на­ново, через його повне видання.Треба однак завважити, що перший переклад, чи версія ввести подана Дюпероном, зроблена аж із третьої руки, була цалека від філологічної докладности чи вірности, згідно вимог сьогоднішніх філологічних дослідів. Зокрема імена власні спи­сані через середньо-перську мову пагляві, через передачу їх вимови жрецям культу вогню Заратуштри у Індії, а далі че­рез французьку транскрипцію Анкетіля Дюиерона справді да­лекі від оригіналу. Але навіть у такому стані цей переклад дав уяву про духа оригіналу і відкрив Костомарову цілий світ по­глибленого зрозуміння старинних вірувань.Костомаров, за моїми відомостями, був перший, що вка­зав на пов'язання української мітології із старо-іранською. В тому самому напрямі, як побачимо, піде Ксенофонт Сосенко, але саме тому наш огляд етнологічних дослідів Різдва доводить­ся нам почати від Костомарова.Саме доглибне вивчення Авести дозволило Костомарову зрозуміти, що помимо і всупереч поверховибму політеїзмові, система теології Заратуштри є монотеїстичною. Найвище Бо­жество, Дух Агурамазда, не є сам творцем видимого зовнішньо­го світу. Він має під собою цілу гієрархію Творчих Духів, Богів, Духів-Геніїв, що їх можна — дуже умовно — порівняти із хора­ми архангелів у теології християнізму. Справа не в самій номен­клатурі цих духових істот, чи Творчих Духів. Сам Заратуштра поборював примітивне розуміння „дайвів" у їх простонародньо-му, чи передзаратушріянському розумінні. Саме у тому факті полягала основа його релігійно-метафізичної „революції". По­бачимо далі, що це питання буде мати відношення до дослідів нашого вужчого предмету.Заратуштра проголошує і навчає про цілу систему мета­фізичних духових істот, які чи то як еманації, чи аспекти само­го Агурамазди, творять далі світ, чи справують у ньому певні божественно утримуючі, або творчі функції.Також ведийський сповидний політеїм розуміють сьогод­нішні учені, як відомий для цієї релігії генотеїзм, себто видвиг­394