В серце Небесних гір

ІССИК-КУЛЬ — ГАРЯЧЕ ОЗЕРО. НА СТИКУ ДВОХ СВІТІВ

Починається перший етап нашої подорожі в глиб центрального Тянь-Шаню — від Іссик-Кулю до масиву Хан-Тенгрі.

Ми виїжджаємо в селище Рибаче, розташоване на західному березі гірського озера Іссик-Куль.

Кілька років тому залізницю через Боомське міжгір'я довели до Рибачого, перетворивши маленьке селище на транспортний вузол усієї Іссик-Кульської області. Тепер сюди йде кілька шосейних доріг, які з'єднуються з кінцевою залізничною станцією і портом Киргизького моря.

Але в той час, коли ми були в Рибачому, ніяких доріг, крім ґрунтових, там не було. Не поспішаючи, до Рибачого рухались тоді під лінивий окрик «цоб-цабе» воли, запряжені в накриті мажари з товарами для кочовищ Приіссиккулля. Назустріч, теж волами, везли мішки з зерном, привезеним пароплавами з Каракола[27]. Розміреним кроком, занурюючи м'які, ніби гумові ступні в дорожню куряву, йшли кошлаті верблюди, нав'ючені тюками шерсті.

Рибаче було невеличким селищем з присадкуватими саманними будиночками, розсипаними вздовж єдиної вулиці.

Ось по цій вулиці ми і їдемо. Вона впирається в жовтий пісок берега, за яким — безмежне водяне дзеркало озера. На березі стоїть маленька пристань, біля якої причалили два невеличкі пароплави, збудовані в 1926 році, — «Піонер» і «Прогрес Киргизстану».

Непривітно зустрів нас Іссик-Куль. Подув різкий вітер, одразу стало холодно, в повітрі замиготіли білі клапті снігу. Ми поспішили до невеличкого рибальського будиночка, щоб домовитись про ночівлю.

В одному будинку з нами ночує приїжджий киргиз Джумбай. Довідавшись, що ми маємо намір пробратися в долину Інильчека і там заснувати відправну базу по дорозі до Хан-Тенгрі, він всіляко відмовляє нас від цієї витівки:

— Нащо Інильчек їдеш? — запитує він. — Там басмач Джантай, живим не вийдеш.

Джантаєм нас залякували ще у Фрунзе. Це сміливий басмач і контрабандист. Ще за царського режиму він утік в недоступні долини Тянь-Шаню, що межували з Китаєм, його ім'я на багатьох наводило страх. Слухаючи нашого випадкового співрозмовника, ми й не думали, що доля не раз зіткне нас з Джантаєм.

Наступного дня ми не впізнали місцевості. Сніг за ніч одягнув гори до самих підошов, і вони виблискували яскравим холодним світлом.

Десь надвечір гудок покликав нас до пристані. Почали вантажити багаж на пароплав. Останні ящики спущені в трюм, люк закрито. Вантажники зійшли на берег і відтягли сходні. Пронизливий гудок розірвав повітря, і пароплав повільно відійшов від пристані. Ми влаштовуємось на палубі, щоб можна було краще розглянути чудові краєвиди обох берегів Іссик-Кулю.

Колись величною картиною цього озера милувався Семьонов-Тянь-Шанський. Відомий російський мандрівник перший з дослідників побачив Іссик-Куль. Це було під час його відвідин Тянь-Шаню в 1856 році.

Щоб набути досвіду гірського мандрівника, необхідного для подорожі в Тянь-Шань, Семьонов у 1853–1854 роках побував у Швейцарських Альпах — країні класичного альпінізму. Він часто захоплювався там прекрасним Женевським озером[28], але панораму, що відкрилася перед ним у Тянь-Шані з гребеня Кунгей-Алатау на південь — величезну дзеркальну поверхню голубого Іссик-Кулю, оточену велетнями Небесних гір, — ніяк не можна було порівняти з картиною Женевського озера.

«Ширина водоймища, — писав Семьонов, — у п'ять разів більша від площі Женевського озера і з західної частини Кунгея здається майже безмежною… За широким Іссик-Кулем сягає суцільне пасмо Небесного хребта, яке видно принаймні на триста верст вздовж…

Справді, Іссик-Кульська улоговина — найбільша з міжгірських западин Тянь-Шаню, а озеро в ній — одно з найбільших озер світу. З заходу на схід тягнеться воно на 184 кілометри; ширина його понад 50 кілометрів; найбільша глибина — 702 метри. Недаром місцеві жителі кажуть, що це озеро — Киргизьке море. Китайці називають його Жехай, тобто Тепле озеро, а киргизи назвали Іссик-Куль — Гаряче озеро. Правда, вода в ньому холодніша, ніж, наприклад, в Аральському озері, — адже Іссик-Куль розташований на висоті 1609 метрів над рівнем моря. Вздовж обох його берегів стоять, ніби суворі вартові, два величезні снігові хребти: Кунгей-Алатау і Терскей-Алатау. Але взимку озеро не замерзає. Лише в найбільшу холоднечу біля його берегів утворюється тоненька кірка льоду. От звідки назви «тепле», «гаряче»!

Чим же пояснюється це своєрідне явище?

Частково тим, що зима в Іссик-Кульській улоговині порівняно тепла. Крім того, вода в озері солонувата, і це перешкоджає її замерзанню. Із схилів гір в озеро впадає не менш як п'ятдесят річок, але жодна з них не виходить за межі озерного басейну, і це сприяє відкладанню солі. Та найголовніше, мабуть, те, що глибокі води озера постійно переміщуються, і одночасно змінюється температура їх. Над поверхнею озера часто гуляють сильні вітри. Одні з них віють з заходу, з Боомського міжгір'я, інші — з північного сходу, від перевалу Санташ. Буває й так, що вони дмуть одночасно, утворюючи в озері кругову течію, перемішуючи його води. Тому верхні шари води не охолоджуються, взимку не замерзають, дзеркальна поверхня озера ніколи не покривається льодом.

В Іссик-Кульській улоговині люди жили ще в глибоку давнину. Щедра природа нагородила її гори і долини соковитими пасовищами, водою і звірами, а це приваблювало сюди багатьох кочовиків. Вони розводили гут коней, овець, верблюдів, полювали на великих диких баранів — архарів, гірських кіз, антилоп…

Китайські літописці розповідають про племена «рудобородих усунів», які жили в II столітті до нашої ери поблизу озера. В одній з долин, недалеко від південно-східного берега Іссик-Кулю, була укріплена ставка усунів. Це сюди в 138 році до нашої ери китайський імператор У Ді надіслав посла Чжань Цяна з завданням привернути усунів на бік Китаю для спільної боротьби з степовиками-гуннами. Згодом гунни витиснули усунів з Тянь-Шанських гір у казахські степи. Сліди давніх усунів збереглися до нашого часу: ще недавно один з казахських родів називався сари усунь — руді усуни.

Кочове життя племен у районі Іссик-Кулю поступово змінювалося осілим, на берегах озера виникали поселення. В Іссик-Кульській долині часто бували руйнівні землетруси, і тому від цих стародавніх поселень не лишилось майже ніяких слідів. Але озеро і тепер час від часу викидає то стародавній посуд, черепки, то зброю, людські кістки… Під час відпливу відслонюється подекуди цегла стародавніх будівель, а в ясні дні у прозорій воді заток рибалки бачать залишки зруйнованих селищ.

Першим описав озеро Іссик-Куль китайський мандрівник Сюань Цзян.

«Воно має близько тисячі лі[29] в окружності, — пише Сюань Цзян. — Зі сходу на захід воно дуже довге, а з півдня на північ коротке. З чотирьох боків воно оточене горами, і багато потоків збирається в ньому, його вода зеленувато-чорного кольору, а смак її солоний і гіркий.

Води озера то лежать спокійно на всьому величезному просторі, то піднімаються і котяться бурхливими хвилями. Дракони і риби живуть у ньому, і час від часу на поверхню випливають дивовижні страхіття. Ось чому мандрівники, які їдуть по озеру, моляться, щоб небо дарувало їм благополучну подорож».

Мені пригадався цей опис тоді, коли пароплав під розмірений стукіт машини спокійно рухався по вже темній поверхні води.

«Про які страшні потвори говорив мандрівник?» думав я.

Коли під Іссик-Кульською улоговиною, майже замкнутою горами, з ураганною швидкістю мчать у протилежних напрямах могутні вітри, починається завихрення повітряних потоків, і над озером утворюються смерчі.

У ті часи глибоко вірили в існування драконів і страхіть. Можливо, що Сюань Цзян, не знаючи природи водяних смерчів, побачив серед грозових розрядів та блискавиць страшні вихрові стовпи, що мчали по розбурханому озеру, і вважав, що це — потвори, які нібито вийшли з водних глибин. Усе інше в його описі дуже близьке до дійсності.

… Вогники Рибачого поволі віддаляються і, нарешті, зовсім зникають. Зорі дивляться з глибини неба, і відображення їх, гойдаючись, блищить за бортом.

Громаддя гір обох берегів супроводять нас похмурими силуетами. Деякий час вони невиразні. Але ось на півдні починає світлішати. Це з-за широкої спини Терскей-Алатау випливає місяць. Краї гір вмить стають різкими, і сміливий гребінь Терскей з крутими зламами його високих веж вимальовується на небі, мов декорація велетенського старовинного замка.

Стає холодно. Від води тягне вогкістю. Розстеливши просто на палубі спальні мішки, ми залізли в них і незабаром міцно поснули.

На світанку нас розбудили розмови і човгання ніг на палубі. Шуму машин не чути; пароплав стоїть біля самого берега. Ще зовсім рано, і в повітрі відчувається та особлива свіжість, яка буває рано-вранці на гірському озері. Вода майже нерухома. Вона тихенько хлюпає біля борту і нехотя лиже рівний піщаний берег. За берегом — широкий степ, а за ним, далеко на півдні, — високі, порожевілі від світанку засніжені гори Терскей-Алатау. До них майже двадцять кілометрів, але ми відчуваємо холоднувате дихання їх льодовиків і снігів.

На піщаному березі стоїть з півсотні безладно розкиданих юрт. Це киргизький курорт Кой-Сара, який лікує дарами природи: сонцем, гірським повітрям і водою гірського озера.

Ми побачили курорт у перші дні його виникнення. Нічого, крім піску та юрт, там не було. Жодного будинку, жодного павільйону чи навіть простого навісу. Люди жили, харчувались і лікувались в юртах. Зате курортники почували себе справді на лоні природи.

Здавши пошту, висадивши прибулих курортників і забравши тих, що вже закінчили курс лікування, пароплав відчалив від берега і взяв курс на схід, до Каракола.

Через півтори години спереду почав вимальовуватись рядочок високих струнких тополь, що стояли біля каракольської пристані. Пароплав підходить до причального міста і пришвартовується.

На півдні, за зеленою гущавиною каракольських садів, нам видно пасмо гір Терскей-Алатау. А за ним — мета нашої подорожі — центральний Тянь-Шань.

На пристані до нас підходить смаглява, з чорними, як смола, косами дівчина в білому костюмі.

— Скажіть, товариші, ви не з української експедиції?

— Так, — відповідаємо. — А ви…

— А я ваш перекладач, — каже дівчина. — Фатіма Таїрова.

Як корінна жителька Каракола, Фатіма зразу ж бере на себе роль хазяйки — домовляється з перевізниками, розпоряджається, куди відправити багаж, а нас усіх запрошує до себе.

— Ходімо до міста пішки, — пропонує вона посміхаючись, — тут недалеко, всього одинадцять кілометрів, а вам тренування не завадить.

Охоче приймаємо цю пропозицію і вирушаємо в дорогу.

Незабаром зупиняємось біля високої гранітної скелі поблизу гирла річки Каракол, на береговому плато. Це пам'ятник Пржевальському[30]. На скелю спустився, розгорнувши крила, бронзовий орел. У його дзьобі оливкова гілка — символ миру, а під ногами — карта Азії з маршрутами подорожей великого дослідника. Нижче — невеликий хрест, і ще нижче — копія медалі з барельєфом людини, тіло якої спочиває тут же, під кам'яною плитою. Уважно читаємо скромний напис:

Тут, недалеко від Іссик-Кулю, восени 1888 року стояв табір Пржевальського. В ньому дослідник повинен був провести останні приготування до своєї чергової, п'ятої вже експедиції.

Напившись під час полювання біля Пішпека заболоченої води, Микола Михайлович захворів на черевний тиф. Не підозріваючи, що захворювання серйозне, він звернувся до лікаря тільки в Караколі, коли вже було пізно запобігти тяжкому наслідкові…

Фатіма детально розповідає нам про роботу Пржевальського. У неї багато книг, присвячених великому дослідникові, і ввечері ми з цікавістю переглядаємо їх. узнаючи нове, згадуючи забуте.

Ось що писав у своїх спогадах заступник Пржевальського по керівництву експедицією В. Роборовський:

«Відчувши, що наближається тяжкий кінець, Пржевальський просив своїх друзів: «Поховайте мене неодмінно на Іссик-Кулі, на березі, але так, щоб не розмило водою. Напис — просто: мандрівник Пржевальський. Покладіть у труну в моєму експедиційному одязі».

Пам'ятник Пржевальському привертає увагу всіх, хто відвідує ці місця.

Місто Каракол тепер перейменоване на честь великого дослідника в Пржевальськ.

Довга вулиця імені III Інтернаціоналу, обсаджена високими пірамідальними тополями, приводить нас до самого центра міста. Будинки по обидва боки вулиці потопають у зелені.

В центрі міста базар. З одного боку стоять рядом селянські вози переселенців з різним їством, з другого — розташувалися дунганські та узбецькі ашхани — їдальні і чайхани з низькими нарами, покритими кошмами і килимами. Білобороді узбеки в чалмах, киргизи в хутряних шапках сидять, підігнувши ноги, в чайхані на нарах і поволі п'ють чай з піал. Димуча люлька — чілім — переходить з рук у руки.

Поруч, в ашхані, у великих ситах, поставлених одне на одне, варяться над парою пельмені, в казанах тушкується рисовий плов, кипить шурпа з баранини; біля плити піднімається пара від тільки що зварених баранячих голів і печінок. Дунганські повари підкидають у повітря тісто, скручують його, витягують, ділять на тонкі струни лапші і опускають в окріп.

В одній з чайхан сидить навпочіпки киргиз у чапані[31] з верблюдячої шерсті. У нього відкриті груди кольору старої міді. Киргиз розливає із чанаша[32] в піали кумис. Брудними пальцями він знімає з країв піали жир і прилиплу шерсть, облизує палець і знову обводить ним піалу вже начисто.

Просто на землі торговці розклали цупкі сірі кошми — повстини, якими покривають юрти, ширдаки — чудові узорчаті підстилки із збитої овечої шерсті, коржуни — переметні торби з тканої шерсті, аркани, збрую з сириці, прикрашену срібними бляшками, дерев'яні мисники та інші речі невибагливого кочового господарства.

Тут же, біля самих товарів, на низькорослих киргизьких кониках, на осідланих биках з протягнутою в ніздрі вуздечкою, на волохатих яках і кудлатих темно-коричньових верблюдах їздять покупці. Чоловіки у ватних чапанах; жінки в білих тюрбанах[33], дівчата в круглих шапках, опушених лисячим хутром, з-під яких виглядає безліч чорних кісок.

Базар — це обличчя міста. Переселенські підводи і узбецькі чайхани — це осідлий світ; вершники-киргизи, які приїхали за покупками з гірських долин, — це кочовий світ. На грані цих двох світів стояв Каракол — сполучне кільце між осілим і кочовим життям. Збудоване в 1869 році як військовий форпост для просування російських військ на південь від Тянь-Шаню, це місто було тепер аванпостом радянської культури, що наступала на останні залишки напівродового, напівфеодального побуту кочовиків.

У Караколі ми мали купити верхових і в'ючних коней, підібрати джигітів — коногонів і носіїв, підготувати в'юки.

З джигітами і носіями питання розв'язалося досить швидко. Багато місцевих жителів хотіли піти з експедицією. А от потрібних коней не було.

Що робити?

— Треба їхати на каркаринський ярмарок, — радять нам джигіти. — Там купите коней у торгоутів.

Каркара знаходиться на північний схід від Каракола на території Казахстану. Торгоути — монгольське плем'я, що кочувало в західному Китаї — приганяли на каркаринський ярмарок своїх швидких і витривалих коней. Таких коней ми й розраховували придбати.

Виїжджаємо підводами в Каркару.

Зараз же за Караколом розкинулись яскравими килимами поля опійного маку, що належали трестові «Ліктехсировина». Червоні, білі, сині, фіолетові квіти відкрились, оголивши круглі зелені і коричньові коробочки.

Збирачі опіуму гострими ножами зробили на них надрізи, і з цих ранок поступово стікає, застигаючи на коробочці плоду, густий молочний сік. Нагріваючись на сонці, він застигає і стає темно-бурим. Це вже сирець опіуму, його збирають і здають на завод для виготовлення лікувальних препаратів — опію, морфію та інших..

— Хто б подумав, — каже Багмут, — що ці чудові квіти мають у собі таку страшну отруту!..

Пізніше мені довелося бачити «кукнарів», як називають у китайськім Туркестані курців опіуму. Їх не можна назвати людьми. Це швидше тіні людей. Отрута паралізує їхню волю і перетворює їх на безвільних рабів наркотика.

Невипадково опіум був найбільш прибутковим товаром колоніальних країн, які торгували з Китаєм. Англія, зібравши в Індії великі запаси опіуму, потребувала ринків збуту, і навантажені опіумом судна одне за одним ішли до китайських портів.

Коли ж китайський народ чинив опір насильницькій смертоносній торгівлі, до його берегів вирушав військовий флот і, підійшовши на гарматний постріл, відкривав вогонь.

Так виникали ганебні «опіумні» війни Англії, а потім і Франції з Китаєм.

Поля яскравих маків на нашому шляху закінчуються. Дорога в'ється лівим берегом ріки Джергелан. Широка долина замикається спереду невисоким гребенем Кизил-Кия, що зв'язує східний кінець хребта Кунгей-Алатау з хребтом Терскей-Алатау.

Піднімаємось до перевалу. Після денної спеки і дорожнього пилу приємно вдихати на повні груди чудове гірське повітря. Під ногами — трава. Злякані перепели з шумом злітають за два-три кроки, але тут же недалеко знову сідають і зграйками розбігаються по осипах. З'являються перші на нашому шляху стрункі тянь-шанські ялини і зарості ялівцю.

Під час спуску з перевалу підводчики ледве справляються на крутих поворотах і весь час підкладають під колеса каміння.

Внизу, в долині, куди спускаються підводи, мокро, чвакає грязюка, глибоко грузнуть колеса. Поки ми вовтузимося, щоб витягти колеса, вечоріє. Влаштовуємося спати просто на підводах.

Встаємо на світанку. Низько стелиться туман, закриваючи білою ватою і нас, і все довкола. Та ось сонце пробиває туман і кидає на галявину веселі золоті бліки. Розірвані на пухнасті клапті хмарини тягнуться вгору по схилу до гребенів гір, і, відриваючись, тануть у теплому повітрі.

Відріг Кизил-Кия залишився позаду; перед нами знову широка долина — продовження Іссик-Кульської улоговини.

Праворуч від дороги, якою ми їдемо, видніються дві великі купи каміння.

— Це Санташ, — пояснює Фатіма, — «Мільйони каменів». Гляньте — обидві купи складені людськими руками. Одна з них значно більша за другу.

І Таїрова розповідає нам легенду про знаменитий Санташ. У легенді говориться, що це каміння зібране воїнами великого Тімура[34]. Йдучи на бій з джетами[35], воїни, за наказом Сахіб-уль-Кирама[36], кинули по одному каменю. Повертаючись після бою, Тімур наказав кожному воїнові брати із складеної раніше купи по одному каменю і скласти з них рядом нову купу. І вийшло, таким чином, дві купи каміння, причому в першій з них стільки каменів, скільки воїнів загинуло в бою.

Чим ближче ми під'їжджаємо до Каркари, тим густішим стає потік верхових киргизів, казахів, узбеків. Вони рухаються майже суцільною масою впереміжку з переселенськими і дунганськими підводами, з гуртами великої худоби, з отарами курдючних овець і караванами верблюдів.

Весь час обмінюємось взаємними привітаннями:

— Селам аллейкум!

— Аллейкум селам!

— Кайди бараси? — питаємо. — Куди їдете?

— Каркара-джармарка бараман. В Каркару на ярмарок.

І ось нарешті Каркара.

За річкою Каркаринкою видно дощані будівлі, торгові павільйони, повстяні юрти, загорожі для худоби, будинок ярмаркового комітету.

Це і є найбільша в Семиріччі[37] «Каркара-джармарка», яка збиралася щорічно на три місяці — з середини травня до середини серпня.

Разом з натовпом кінних і піших по великому, столоченому худобою лугу ми добираємось до ярмаркової площі.

Кого тільки тут немає: казахи, киргизи, узбеки, таджики, бухарські євреї, татари, росіяни, українці, дунгани, уйгури. Вузенькі вулички заповнені натовпами людей; до ларків з товарами неможливо протовпитися. Густим кільцем людей оточені ворожбити, акини, анші — співаки і кюйші — музиканти, що грають на народних інструментах. Годинами слухають кочовики імпровізовані пісні акинів, які виконуються під акомпанемент казахських струнних інструментів — домбри і кобиза.

Посередині площі стоїть велика красива юрта. Судячи з зовнішнього вигляду і розмірів, вона колись належала багатому манапу — казахському феодалу. А тепер юрта служить народові. На ній напис казахською і російською мовами:

В юрті стоїть стіл з газетами і журналами, на стінах — плакати, лозунги, стінгазета комуністичного осередку ярмаркому.

Червона юрта — джерело радянської культури в кочових районах Казахстану і Киргизії. Це похідний штаб агітації і пропаганди, клуб і школа, що рухається гірськими стежками. Працівники юрти — бійці культурного фронту, на якому невтомно йшла запекла боротьба з віковічною темнотою, забобонами, з впливом мулл, манапів, баїв, з багатоженством, калимом[38], шлюбами з малолітніми, з поневоленням жінок, побутовими хворобами.

Тут же, на ярмарковій площі, ми вирішили розбити свої похідні палатки. Тільки-но почали забивати перші кілки, як нас обступив натовп цікавих. Вони піднімають поли палатки, заглядають всередину, безперервно запитують, хто ми, куди їдемо, що збираємося робити.

Ранком нас розбудив бравурний марш. Повз палатки проходять з оркестром групи кінних і піших. Сьогодні в зв'язку з офіціальним відкриттям ярмарку на площі відбудеться мітинг.

— Хлопці, ходімо й ми! — пропонує Багмут.

На імпровізованій трибуні стоїть кремезний казах — голова ярмаркового комітету. Довкола щільний круг слухачів.

Весь час приїжджають нові групи з прапорами.

— Джолдоштор! Товариші!

Натовп затихає. З трибуни ллється гаряча промова.

Таїрова перекладає нам слова промовця. Але більшість фраз я розумію сам. Оратор говорить про жорстоке поневолення царськими сатрапами середньоазіатських народів, про національне гноблення, про свавілля і хабарництво, про розпалювання національної ворожнечі між місцевим населенням і переселенцями. Жовтнева революція назавжди покінчила з свавіллям. Пригноблені національності одержали право на самовизначення. Завершено возз'єднання казахського народу в єдину національну радянську державу. Казахське населення одержало від Радянської влади кілька мільйонів гектарів землі, відібраних колись царизмом. Культурне будівництво ведеться в найглухіших закутках Казахстану. Червоний прапор — символ визволення трудящих усіх країн — майорить над Казахською республікою.

Оркестр грає «Інтернаціонал», кочовики гордо випростовуються в сідлах.

Після мітингу починається кок-бор — традиційна в кочових народів Середньої Азії кінно-спортивна гра. Швидко їдучи верхи, гравець повинен вирвати у противника і більше не віддати йому тушу козла. Ця гра під. силу тільки чудовим вершникам.

На галявину з'їжджаються і гарячать коней близько тридцяти вершників. У центрі майбутньої гри лежить туша чорного козла.

Лазієв розкладає свій триніжок і пригвинчує кіноапарат. Тут буде що зняти.

Високо вгору летить шапка. Це сигнал початку гри. Вершники блискавично кидаються до туші козла. Свищуть нагайки, стремена впиваються в боки коней, люди нагинаються до землі, десятки рук тягнуться до туші і рвуть її до себе.

Та ось із натовпу учасників гри виривається один. Пригнувшись до шиї скакуна, він тримає правою рукою щойно вихоплену в своїх противників тушу козла, яка зараз тягнеться по землі, а лівою шалено смикає вуздечку. Потім вершник рвучко кидає козла до себе на сідло і притискує його коліньми до луки. Кінь, відчувши, що від нього тепер залежить перемога, летить, мов стріла. Але переможця доганяють, коні збиваються в купу, противники хапаються за тушу, і знову кожен рве її до себе. З гиканням і свистом вершники на змилених конях мчать широкою долиною. Земля летить з-під копит, слідом за кіньми піднімаються хмари куряви.

Я вже не вперше спостерігаю цю захоплюючу гру. Правда, перше моє спостереження ледве не закінчилося сумно для мене. Під час однієї з подорожей по південному побережжю Іссик-Кулю мій супутник Джумбай Киргизбаєв запросив мене до своїх родичів на той[39]. Ми потрапили на свято, коли кок-бор був уже в самому розпалі, і під'їхали до гравців.

Мій кінь загорівся азартом і почав витанцьовувати піді мною, намагаючись і собі ввійти в гру. Я всіляко стримував його. Але як тільки гравці під'їхали близько до нас, коня вже не можна було вдержати. Він рвонувся вперед і втягнув мене в саму гущу бійців. Мене кидало то вправо, то вліво, і я вже поглядав, куди б мені краще впасти, щоб не потрапити під копита коней.

На щастя, Джумбай помітив серед гравців горе-вершника, підскочив і, хльоскаючи мого коня, відбив його від гурту.

Коли б не він, то навряд чи вдалося б мені винести з такої гри свої кістки цілими.

Після мітингу Багмут, Редак і я їдемо до кінних загонів, де торгують кіньми. Маклери, без яких на сході не обходиться жодна купівля-продаж, помітно пожвавлюються. Що ми за люди? Чи буде з нас яка користь?

Тут же стоять з нагайками в руках кремезні темнолиці і широкоскулі власники коней, які приїхали з далеких гір китайського Тянь-Шаню. Вони такі байдужі, ніби продажа коней їх не цікавить.

Маклер, старий хитрий циган, підводить нас до коня:

— Подивись, будь ласка, — справжній торгоут. Розумний, як людина, бистрий, як вітер, сильний, як верблюд. Найкращий для їзди в горах. Купуй, зовсім дешево продамо.

Гірський кінь низькорослий, з великою сухою головою, з невисокою холкою. Хвіст і грива майже завжди в реп'яхах, на спині джаури — садна від поганого сідлання. З ним поводяться жорстоко, сідлають уже з двох років, коли спина ще не досить зміцніла. А проте в гірських походах киргизького коня не зможе замінити ніякий породистий скакун.

За роки подорожування в горах ми навчилися цінити цю невибагливу, надзвичайно витривалу тварину. Крутими осипами, слизькими валунами, кам'янистими стежками, що звиваються над прірвами, рухалися вони, нав'ючені важким вантажем.

Знаючи, що значна доля успіху подорожі залежить від в'ючних коней, ми вибирали їх дуже ретельно.

Усе, здавалося, було гаразд. Через кілька днів ми почали нав'ючувати придбаних коней, щоб вирушити в дорогу. І тут трапилося те, чого ніхто з нас не передбачав. Не встигли покласти в'юки на коней, як вантаж знову був на землі. Коні ставали дибки, хвицали і, вирвавшись з рук, мчали до того табуна, з якого їх узяли.

Ми не врахували, що коні довго ходили в табунах і здичавіли. Тільки надвечір наші джигіти пригнали їх назад.

Довелося виправляти становище. Чотири дні ми вперто займались вихованням коней, поки вони, нарешті, не звикли до в'юків.

МИ БАЧИМО ХАН-ТЕНГРІ

На початку серпня, залишивши стоянку за Каркарою, ми вийшли в долину річки Текес. Це головне джерело, де бере свій початок Ілі, найбільша, місцями судноплавна ріка Тянь-Шаню.

Цілий день ідемо по прямій, мов стріла, і рівній, мов скатерть, Текеській долині. Праворуч за течією — голі глинясті сланці; ліворуч — густі ялинові ліси, що нагадують насаджені людською рукою хвойні парки. На лівому березі Текесу відкривається на південь замкнуте куполоподібною вершиною міжгір'я Чубортал. Стрункі ялини вибігли на його схили і стоять там густою зеленою щетиною, а інші спустилися вниз і ростуть тут впереміж з тополями та колючою обліпихою.

Сонце ще високо, можна йти далі, але затишні зелені галявини немов кличуть до себе. Старший джигіт Нургаджа ніби читає мій погляд. Не встиг я й слова сказати, як караван звернув у тінисту ущелину. Коні, побачивши соковиту траву, зразу прискорюють крок.

У глибині Чубортал а стоять великі юрти. Кудлаті собаки, гавкаючи, кидаються до нас. Із юрт вибігають голі червонощокі діти: оторопілі, вони завмирають на місці, втупивши в нас здивовані чорні оченята.

Виходять господарі. Після взаємних привітань нас запрошують увійти в юрту.

Кругла ґратчаста стіна з дерев'яних планок закрита всередині матою, сплетеною з дикого злаку — чию; кожна стеблина мати обмотана кольоровою шерстю.

З цікавістю розглядаємо нескладний інвентар юрти. Адже багато хто з нас вперше потрапив у житло кочовика.

Біля задньої стіни, навпроти входу, стоять сундуки з кольорової шкіри; на них лежать м'які повстяні запони з барвистими узорами, стьобані ковдри, килими і нарядні сідла з металевими прикрасами. Це місце називається тер; воно призначене для почесних гостей і старших роду. Господарі стелять нам кошми і килими, а також скатерть для достархана[40].

Праворуч від дверей стоїть ширма. Це — арепе, місце для кухонних приладь. Там висить аяк-кап — великий конверт для дрібного посуду, пошитий з узорчатої повсті, басбак — мішечок для солі, зроблений з телячої шкірки, суску — великий дерев'яний ківш, яким розмішують їжу в казані, турсук — шкіряний мішок з кислим молоком для приготування сухого сиру. Ліворуч від арепе висить соба — великий мішок для кумису, пошитий із суцільної кінської шкури. В центрі юрти стоїть на вуглинах триніжок для казана — учаяк.

Кочове життя створило надзвичайно практичну і зручну конструкцію похідного житла — юрту. В цьому дивному житлі, яке не пропускає дощу, вітру і снігу, навіть у найбільшу літню спеку не жарко, а під час холодів — тепло. Повітря в юрті прекрасно вентилюється, проходячи струменем від дверей до широкого круглого отвору у верхній частині, через який виходить дим. Щоб перевезти юрту з місця на місце, досить двох волів або одного верблюда, а скласти її можна всього лише за півгодини.

На прохання нашої кіногрупи, господиня погодилася показати, як складається юрта. Займаються цією справою жінки. Не звертаючи уваги на тріск кіноапарата, вони швидко роблять коло з шести кареге — розсувних граток; до їх розвилок прив'язують довгі, трохи зігнуті жердини (уук), верхні кінці яких вставляються в отвори дерев'яного обода, що зветься тундюк; у залишений між ґратками проміжок вставляють вхідну раму, на яку навішують щільну запону — ешик. Вийшов кістяк юрти. Борти обкладають зсередини матами, зовні стягують широкою тасьмою, зверху і з боків накладають кошми і скріплюють їх вірьовкою. Юрта готова.

Редак дивиться на годинник.

— Сорок хвилин… — каже він. — На складання пішло сорок хвилин.

Від другої юрти чути голос Нургаджі:

— Ей, товариш експедицій! Байбича[41] кричить — гайда чай пить.

З нами входить в юрту казах у порванім чапані і тягне за собою ягня. До мене звертається Нургаджа:

— Байбича каже: будь ласка, не сварись. Коли хазяїн був дома, обов'язково два баран різав. Хазяїн зараз нема дома, — один ріжем.

Ми відмовляємось від угощення, джигіт жахається:

— Як можна відмовлятися! Я зголоднів! Казахський закон такий: хоч бідний, хоч багатий гість приїхав, — обов'язково баранчик ріжем.

Він тут же дістає з поясного чохла ніж, гострить його, потім править на халяві чобота і починає білувати ягня.

Готується обід. Господиня тим часом кладе на скатерть жарені в баранячому салі шматочки прісного рум'яного тіста — баурсаки. Її дочка, красива дівчина з безліччю чорних кісок і поетичним іменем Альмагуль[42], обходить нас з глечиком води і рушником, щоб ми помили руки. Потім нам подають ласу казахську страву — посічену печінку, перемішану з курдючним салом і локшиною, їдять цю страву пальцями, і росіяни називають її киргизькою мовою — беш бармак, тобто п'ять пальців.

Погостювавши, ми повертаємось у долину Текесу. На небі ні хмарини. Над юртами в'ється димок, у повітрі ледь чутний запах смолистої арчі[43]. Кінські підкови дзвінко цокотять по камінню обмілілого струмка. Прозора вода тихо дзюрчить під ногами коней. Ми звертаємо вбік на трав'янистий луг, і цей єдиний звук завмирає. Стає тихо, як буває тільки в горах і тільки на світанку.

Спускаємося долиною все нижче. Гори відступають, і ми виїжджаємо на широку заболочену заплаву долини. Несподівано з очеретів вилітає великий чорногуз. Розмірено махаючи чорними крилами, він піднімається над плавнями, летить на північ і швидко зникає в далекому серпанку хмарин.

Нас атакують тучі москітів. Але ось пригріває сонце, і москіти ховаються. Зате з'являються оводи. Вони так жалять коней, що ми боїмося за цілість в'юків.

— Треба йти звідси, — каже Нургаджа.

Переходимо на уторовану дорогу, — тут товстий шар пилу, але зате менше оводів. Дорога виводить нас на широку вулицю українського села Кокпак. Це останній населений пункт перед селищем Наринкол, що стоїть на самому кордоні з Китаєм.

За двадцять п'ять кілометрів від Кокпака лежить солоне озеро Бурадобусин — те саме озеро, яке колись я бачив на картині художника Северіна у Харкові. Звідси, за словами казахів, добре видно Хан-Тенгрі.

— Не можна втрачати можливості побачити цю вершину, — каже Редак.

Франц Цауберер мовчки киває головою. Він погоджується з Аркадієм. І всі інші погоджуються.

Вирішуємо залишити в'юки в селі і зразу ж таки їхати до озера. Але голова сільради, корінний українець, скучивши за Україною, нізащо не хоче нас відпустити.

— Побудьте трохи в нас. Ми давно людей з України не бачили, не знаємо, що й діється там. А до озера на ніч вирушите. Увечері хлопці по сіно поїдуть — підвезуть і вас.

Надвечір господарі запрягають коней, і ми вирушаємо. До сіножаті добираємось тільки вночі. Передрімали якось на підводі, а десь за годину до світанку йдемо пішки до озера. Дорога веде через улоговину.

Праворуч піднімаються невисокі сланцьові гори, біля яких дрімає невеличке озеро. Коло берега біліють конуси солі, — її добувають в озері, — а за ними видніється купа колод, призначених для нової казахської школи.

Усе це ми помічаємо побіжно, бо самі, не відриваючи очей, дивимось на південний схід, де має бути Хан-Тенгрі. Ось уже видно слабкі проблиски світанку.

Наші фотографи і кінооператори насторожилися.

Раптом на сході запалали перші промені, і перед нами, ніби чарівна картина на екрані, несподівано вималювалось пасмо льодяних гір. Здається, що з самого низу і до вершин вони з суцільного льоду.

Трохи на схід від середини цього пасма піднімається біла гостроверха піраміда з обривистими краями. Схили її надзвичайно високі і круті.

— От він, Хан-Тенгрі, — чомусь прошепотів Коляда.

Так, це був Хан-Тенгрі — Володар неба.

Я наводжу бінокль. Піраміда Хан-Тенгрі здається звідси тригранною; східна її грань дещо крутіша, ніж північно-західна, а схили північної грані, оберненої до нас, різко падають вниз стрімкою стіною, і сніг тільки де-не-де тримається на невеликих виступах.

— Так, цей горішок занадто міцний, щоб його розкусити, — задумливо каже Франц, уважно розглядаючи вершину.

Ми всі стоїмо в глибокій задумі. Як проникнути в цей льодяний світ? Звідси це здається неможливим.

Сонце піднімається до зеніту, пасма льодяних гір стають дедалі прозорішими і, нарешті, зовсім зникають, ніби тануть у сонячному промінні.

Пізніше я не раз бачив Володаря неба з різних висот і з різних сторін, але нізвідки його пірамідальна вершина не здавалася мені такою величною, грізною і недоступною, як з озера Бурадобусин.

Повертаємось у Кокпак. Того ж дня одна частина групи виїжджає в Наринкол для оформлення різних документів, а друга залишається чекати у гостинного голови сільради, бо саме з цього села ми маємо намір пробиратися в долину Інильчека.

НАБОКОВ ПРИГАДУЄ

Від Кокпака до Наринкола не більше сорока семи кілометрів. Коні у нас добрі, і за кілька годин ми в'їжджаємо в селище.

Наринкол — найближчий до Хан-Тенгрі населений пункт. Одразу ж за селищем пролягає кордон з Китаєм. Північно-західні гори китайського Тянь-Шаню видно звідси як на долоні.

Начальник прикордонної застави зустрічає нас дуже привітно, але коли мова заходить про перепустку в долину Інильчека, він розводить руками:

— На жаль, я сам не можу видати такої перепустки. Необхідно запитати в прикордонному загоні.

— Скільки ж на це потрібно часу?

— Прямого телефонного провода сюди ще не дотягли. До кінцевого пункту, з якого можна говорити, три дні їзди. Значить, на дорогу в обидва кінці шість днів та день-два на всякий випадок.

Ми розгублено переглядаємось. Втрата семи-восьми днів для нас надто відчутна. Але іншого виходу нема, і ми мовчки погоджуємось.

Начальник застави пише телефонограму і відправляє її з нашим джигітом Барданкулом до того місця в Кетьменських горах, до якого вже дотягли телефонний провід.

Барданкул майже не розпитує, де знаходиться переговорний пункт і як туди потрапити. Кочовикові необов'язково називати точну адресу. Кочове радіо, так званий узун-кулак[44], що в перекладі з тюркського означає «довге вухо», завжди безпомилково направить його до адресата.

Зав'язується розмова з прикордонниками. Вони докладно розпитують про наші плани, маршрути. І раптом несподівано сповіщають:

— У Наринколі живе людина, яка ходила колись на Інильчек і до Хан-Тенгрі. Цей чоловік служив колись в експедиції Мерцбахера.

Оце так новина! Але що ж це за чоловік? Як з ним зустрітися?

— Його прізвище Набоков, — повідомляють прикордонники. — Можемо показати, де він живе.

Виявляється, що Набоков як носій піднімався з альпіністською групою експедиції Мерцбахера на одну з вершин у районі, що нас цікавить, і ледве там не загинув. Уся група була скинута лавиною з висоти майже п'ять з половиною тисяч метрів, пролетіла в лавинному потоці понад двісті метрів і врятувалася тільки тим, що потрапила в глибоку впадину, заповнену снігом.

Новина була дуже важливою. Набоков для нас — справжній скарб. Від нього можна чекати багато корисних даних. І ми негайно вирушаємо до нього додому, щоб запросити його в експедицію або хоч розпитати про маршрут до Інильченка і Хан-Тенгрі.

Прикордонник приводить нас до Набокова. Це вже старик, якому під сімдесят років. Але при першому погляді на нього всі побоювання, що він не перенесе труднощів нашого похідного життя, зникають. Набоков широкоплечий, з здоровим загаром і рум'янцем на щоках, з широкою бородою. У нього примружені, трошки сміхотливі очі, спокійна мова.

— Ну, що, Миколо Васильовичу, згадаєш молодість, підеш з нами ще раз до Хан-Тенгрі?

Наша пропозиція, звичайно, йому до душі, але він цього нічим не виявляє.

— Біда, — відповідає він з м'якою посмішкою, — закаявся я вже було на ті сніги ходити. Старий уже, та й нога в мене не в порядку, зламав колись у горах…

Прикордонник, що привіз нас до Набокова, намагається його розворушити:

— Розкажи їм, Васильовичу, як ти в архарячих шкурах рятувався.

— Розказати можу, якщо цікавляться. Чому не розказати? Ногу ж це я там і зламав.

І, витримавши невеличку паузу, він починає свою розповідь.

— Діло так було. Поранив я на Сариджасі архара, а він зопалу втік від мене в гори. Віддав я коня Мишкові, своєму синові, а сам подерся по слідах. Доліз аж під самий гребінь гори, а там їх ще двоє. Ну, я цих узяв, а за пораненим пішов далі навздогін. Туди ліз — жарко було, а виліз — вітер налетів, хурделиця, — за сажень нічого не видно. Що тут робити? Вниз при такому вітрі йти — загибель, миттю знесе з кручі і кісточок не збереш. Одягнутий я зовсім легко. Давай, думаю, зніму шкуру з архарів. Спустився нижче, туди, де я підбив їх, зняв з обох шкури, вивернув шерстю всередину, обидві шкури лапами зв'язав та й натягнув якось їх на себе. Заліз в одну половину ногами, а в другу головою. Лежу, тепло в них; набігався за день, ну й заснув. Уночі мороз візьми та стягни шкурки, — сирі ж вони були, їх і покоробило. Лежу, мов зв'язаний. Покрутився, покрутився — ні, не вилізу. Чую тільки: гуде зверху наді мною. Я не те що встати, втекти, а й повернутись не можу. Ну, думаю, кінець прийшов. Та тільки зверху снігом як стукне мене, і пішов я грудкою вниз. Летів, а як — і не пам'ятаю. Вдарило мене сильно, тому що лежав без пам'яті, аж поки Мишко не знайшов мене. От і кривим став після того.

Ми питаємо Набокова про Мерцбахера.

— Німця пам'ятаю… Як не пам'ятати! — каже він. — Добре пам'ятаю. В дев'ятсот другому і третьому ходив я з ним. Завзятий був чоловік. Шістдесят років йому в той час було, а він молодому гарту дасть. Намучилися з ним, хай йому… До Хан-Тенгрі, бачиш, йому дуже треба було, а чого — і досі не знаю. Пік той звідусіль видно, а от як підійти до нього ближче, ніхто не знав. Ми і з Баянкола пробували, і з Сариджасу. Спасибі мисливцю — киргизинові одному, випадково його зустріли — давай, каже, сто карбованців — проведу. І провів. З Інильчека до Хан-Тенгрі треба йти. Тільки з Інильчека. Більш нізвідки не пройдеш.

Пам'ять уже почала зраджувати Набокову, багато він позабував, але й те, про що розповів, було важливим. Значить, ми на правильному шляху. До Хан-Тенгрі треба йти з Інильчека.

В КЕТЬМЕНСЬКИХ ГОРАХ

Джигіт Барданкул привіз сумні вісті. Ріка Ілі розлилась, підмила стовпи, і телефонний зв'язок, на який ми розраховували, перервано.

Що робити?

Іду до начальника прикордонної застави, але він не може нічим допомогти. Треба самим шукати вихід. Вирішуємо всі їхати до телефонного пункту.

Уночі безперервно ллє дощ. Схили гір і передгір'їв покрилися снігом. Але нас це не зупиняє. На світанку сідлаємо коней і вирушаємо в дорогу. Під'їжджаємо до переправи через ріку Баянкол. На березі метушаться люди.

— Щось трапилось, — каже Шиманський.

З річки долітає крик:

— Ря-а-туй-те-е!

Туди мчить вершник і кричить у наш бік:

— Вірьовку! Вірьовку давай!

Дивимось на річку, — і нам усе стає зрозумілим. Баянкол широко розлився і з гулом несе свої розбурхані води. На середині річки пливуть корзини, дошки, пучки зв'язаної соломи і запряжена парою коней мажара. На мажарі перелякані старик і молода жінка. Коні, витріщивши з жаху очі, марно рвуться до берега. Мажару заносить вперед і ось-ось перекине. В цю мить з берега летить вірьовка. Старик ухитрився схопити її кінець і прив'язати до мажари.

— Тя-я-гни-и-и!

Ми кидаємось на допомогу, хапаємо вірьовку і, впираючись у мокрий пісок, тягнемо. Коні, відчувши, що їх тягнуть до берега, стають більше впевненими, і незабаром їх мокрі тремтячі спини показуються з води. Пригода закінчується благополучно.

Ми стоїмо в задумі.

«Чи не буде з нами ще гірше, якщо зараз почнемо переправлятися?» тривожать невтішні думки.

Допитливо дивимось на потемніле обличчя Барданкула.

— Ну, що, Барданкул, підемо через Баянкол?

— Джок, начальник. Ким мелене кизинка тамак берет?[45]

Нічого не зробиш, доведеться вирушати ранком, коли буде найменший рівень води.

— Повертаймо, хлопці, — кажу я, — завтра приїдемо раніше.

До п'ятої години ранку наступного дня вода спала, але рівень її все ж високий. Все одно треба їхати. Скоро вода знову підніметься — хай тільки пригріє сонце і в горах почне танути сніг.

Коні неохоче йдуть у воді. Мить — і ноги їх уже не дістають дна. Вода несе нас, берег мчить вбік, і ми виходимо на протилежний берег на півкілометра нижче.

Попереду ще ширша ріка — Текес. З великими труднощами переправляємось. Усі наскрізь промокли, змерзли, але продовжуємо свій шлях, сподіваючись, що сонце, яке ось-ось зійде, висушить і зігріє нас.

За Текесом дорога піднімається на схили гір Каратау. Ми йдемо до Кетьменського хребта — невисокого і відокремленого масиву гір. Його східна частина переходить через кордон на територію Китаю. Там цей хребет уже зветься Темерликтау.

Стежка повернула, і в бінокль стає добре видно дерев'яні будівлі китайського пікета. Далеко сяють гори китайського і радянського Тянь-Шаню.

Чим далі ми їдемо, тим вищим стає пасмо снігових гір, серед яких різко виділяється високий гострий пік.

— Що це за гора? — питаю в Барданкула.

— Барнак чон-то, товариш начальник, — відповідає він. — Найвища гора.

— Кан-то-бу? Хан-Тенгрі? — питаю ще раз.

— Кан-то, Кан-то, товариш начальник, — закивав він головою. — Кан-то…

Від гір на долину лягають м'які тіні. Ми вибираємось на Іссик-Аткан — перевал, який веде до Кетьменських гір. Я мимоволі обертаюсь, щоб глянути на Хан-Тенгрі.

— Що, — жартує Багмут, — приковує погляд ця піраміда?

— Приковує, це правда, — кажу я, не відриваючись від величної картини.

З краю в край вздовж усього горизонту стоїть в снігах і льодах велика стіна Тянь-Шанських гір. Уся вона горить золотисто-оранжовими і червоними тонами заходу сонця, а Хан-Тенгрі палає вгорі, наче велетенський гранований рубін.

Та ось сонце глибше опускається за горизонт, небо темніє кольори гаснуть, оранжові тони змінюються на рожеві, рожеві на фіолетові, і лише Хан-Тенгрі горить на темному фоні вечірнього неба криваво-червоним вогнем розжареного металу.

Поступово гори окутують сутінки і, нарешті, вони зовсім тонуть у темряві. Повільно гасне і Хан-Тенгрі.

Опівдні наступного дня в'їжджаємо в широку долину. Посеред неї стоїть кілька юрт, біля яких чимало людей.

— Джармарка бу… — показує Барданкул. — Чай бар, пельмень бар, кумис бар[46]. — І обличчя його задоволено розпливається.

Але джигіт помилився. Незабаром ми впізнаємо юрти акушерського пункту, амбулаторії, агрономічні консультації, і тут же — кочова сільрада, червона юрта і кочовий кооператив. Виявляється, що це не ярмарок, а кочовий центр, який подає культурну і побутову допомогу кочовому населенню.

Чи міг думати кочовик старої, дореволюційної Росії про таке піклування? За царизму кількість грамотних серед киргизів ледве досягала двох процентів; на всі сільські місцевості Киргизії було в той час тільки шість лікарів. Дівчат-киргизок видавали заміж, обмінюючи їх на калим — викуп, який виплачувався переважно худобою.

Так в сумній народній пісні оплакували киргизькі жінки своє примусове одруження.

Кочовим штабам доводилось боротися проти віковічної темноти народу, забобонів, проти знедолення жінок.

… Цілий день ніхто з нас не сходить із сідел. Настає ніч, ми дрімаємо в сідлах, і через кожних двадцять-тридцять хвилин хтось питає:

— Барданкул, телефон какон-ма?[47]

Джигіт незмінно відповідає:

— Жакин, зовсім жакин: один чакрм нема…[48]

Але ми проходимо і один чакрм, і два, і три, а телефону все немає. Нарешті десь далеко в боковій ущелині бачимо відблиск вогнища.

— Телефон бу! — показує Барданкул.

Пришпорюємо коней. З темноти несподіваний окрик:

— Стій! Хто йде?

Це прикордонники. За кілька хвилин ми вже сидимо перед багаттям. Полум'я освітлює брезентові намети, круги проводів, фарфорові ізолятори, штабелі телеграфних стовпів.

— Скажіть, — питаю, — чи можна негайно передати телефонограму?

— Завтра, може, й передамо, — відповідають прикордонники. — Якщо полагодять лінію.

На наше щастя, лінію полагодили вранці. Опівдні зв'язківець уже передав нам телефонограму-відповідь.

Поїздку по масиву Хан-Тенгрі і обслідування району нам дозволено. Одночасно дано вказівки про оперативне обслуговування експедиції. Це значить, що до нашої групи буде прикомандировано загін прикордонників.

У Наринколі начальник прикордонної застави знайомиться з телефонограмою і викликає свого заступника:

— Вибирай хлопців, товаришу Головін. Доведеться тобі їхати з експедицією.

Ми домовляємось про місце зустрічі з прикордонниками і повертаємося в селище Кокпак, де в гостинного голови сільради нас чекає решта товаришів.

В ГЛИБ ГІР

Останнє селище на нашому шляху лишається позаду. Ми відходимо від населених місць, ідемо на південь — в глиб найвищих гір центрального Тянь-Шаню.

Переваливши через пологий гребінь, виходимо в долину річки Улькун-Кокпак, правої притоки Текесу.

Тянь-Шань не дуже багатий на ліси. Його південні схили, які постійно висушує сонце, безлісі і кам'янисті або покриті травами. Тільки на окремих ділянках північних схилів і подекуди на східних та західних схилах затінених ущелин ростуть високі тянь-шанські ялини. Тим приємніше було нам в'їхати в густі зарості листяного лісу в Кокпакському міжгір'ї.

Через десять-дванадцять кілометрів показалося міжгір'я Салусай і на одній з галявинок порожні казахські зимівлі.

Зупиняємося на високому березі річки, збираємо сухий хмиз для вогнища.

Стоїть безвітряна погода. Скрізь тихо-тихо. Раптом десь знизу, з-за лісу, лине пісня:

З ущелин з'являється загін Головіна. Попереду, мов старий слідопит, в хутряній шапці, з гвинтівкою за плечима їде Набоков. Рядом — його син Михайло, який буде у нас коногоном.

Усі в доброму настрої.

— Значить, починається справжня подорож? — ніби читаючи мої думки, питає Багмут.

Так, закінчився, нарешті, період ретельної підготовки, роз'їздів, переговорів. Починається справжня подорож.

Ночуємо в палатках. О шостій годині ранку — підйом. Сніданок. Потім наказ про розпорядок в дорозі. Якось по-новому, урочисто звучить команда:

— Сідлати!

Учасники експедиції чистять пітники, оглядають копита й підкови, прив'язують до сідел спальні мішки і плащі.

— В'ючить!

Джигіти підводять в'ючних коней. Про кожного коня піклується наглядач. Він стежить, щоб нічого не потрапило під пітник, щоб в'юки добре лежали, щоб тверді предмети в них не доторкувались до спини та боків. Якщо в дорозі в'юк лежить погано, наглядач виводить коня з каравану і віддає джигітам для перев'ючування.

Без суворого розпорядку неможливо ні швидко зібратись у похід, ні дотриматись правильного маршруту каравану, ні зберегти коней.

Отже, в дорогу.

Чим далі ми йдемо в гори, тим крутіше падає річка, тим вищі схили гір, тісніша ущелина. Береги, валуни біля річки і стовбури дерев, що скотилися до води, покриті густим яскраво-зеленим оксамитом моху. З долини тягне вогкістю. Тянь-шанські ялини заволоділи обома схилами і вибрались на висоту до 2800 метрів над рівнем моря. Це їх висотна межа в Терскей-Алатау. Вище, до 3100 метрів, тягнуться кущі арчі, ще вище — альпійські луги, а за ними йдуть голі скелі і сніг.

З лівого боку ущелини стоять мертві обгорілі стовбури ялин, видніються великі просвіти дощенту спаленого лісу.

— Киргизин спалив, — зауважує Набоков. — У шістнадцятому році, йшли вони цією долиною і спалили. Кибиток їхніх тут було, худоби, народу, малих дітей — не злічити. В Китай усе тікали.

В той час я був у Киргизії, добре пам'ятаю киргизьке повстання і його жахливі наслідки для корінного населення.

Протягом багатьох років царські чиновники і киргизькі багатії знущалися над бідним киргизьким населенням. Навіть за найменший спаш посівів і сінокосів у нього забирали худобу, стягали великі штрафи за порубку лісу і випас худоби в лісі, залишали поливні киргизькі землі без зрошення, примушували бідних переходити в гори, а їхні землі передавали куркулям за хабарі. Кочовики не зверталися до суду. Яка з того користь! Бідняк — мов та сова. Удариш сову каменем — сова буде вбита, а удариш сову об камінь — однаково сова буде вбита. Слабкий завжди зазнає лиха. І вони терпіли це лихо, тамуючи біль і обурення.

Та ось у 1916 році, саме в розпал імперіалістичної війни, військовий міністр видав наказ «про набір на військово-тилові роботи інородців».

За цим наказом в армію брали виключно бідноту. Привілейовані звільнялися від мобілізації, багатії завжди відкуповувались, наймаючи на своє місце «добровольців». У бідняків, крім того, забирали для воєнних потреб майно, коней, корів та іншу худобу, а потім брали і їх самих.

Усе це стало поштовхом до вибуху, який сколихнув у 1916 році всю Середню Азію. Спалахнуло повстання проти царизму, проти його чиновників, куркулів та баїв. Але воно було жорстоко придушене.

Бідні кочовики — киргизи і казахи, — і ті, що брали участь у повстанні, і ті, що не брали, вимушені були тікати в Китай. А за ними невідступно йшли війська, загони куркулів-переселенців і жорстоко розправлялися з відступаючими.

Біженці перебиралися через найнедоступніші перевали, встеляючи дорогу трупами людей і тварин. Знеможені кочовики, втрачаючи всі надії, бродили по Сінь-цзяну. Голод і хвороби косили їх тисячами. Щоб позбутися голодних ротів, батьки часто залишали по дорозі малолітніх дітей або продавали їх місцевим жителям.

Безвихідність часто примушувала загнаних людей повертатися, але їх ловили і знищували.

Тільки з приходом Радянської влади киргизи і казахи змогли повернутися на батьківщину. Зникла, нарешті, давня міжнаціональна ворожнеча.

Не одному мені пригадались ті страшні часи.

Серед загальної мовчанки раптом лунає протяжний спів. Прислухаюся і розрізняю слова пісні:

Це співає наш джигіт Нургаджа. Він був серед тих, хто в 1916 році тікав у Китай.

— Якою дорогою ви йшли? — питаю Нургаджу.

— Через Ала-Айсир моя ходив. Дуже тяжка перевал. Лід багато, сніг дуже багато, трава зовсім нема. Кінь, верблюд перевал не пройшов, весь здох. Маленький кизинка[49] — чотири роки — я тут кидав. Кричить, плаче… Що будеш робити? Все одно пропав…

Нургаджа хвилину мовчить, а потім, ніби стараючись відігнати страшні спогади, каже:

— Ой товариш начальник, краще не треба думай. Серце зовсім маленьким став.

І він стискує кулак, показуючи, як стиснулось від болю його серце…

Повертаємо на захід. Ялини ростуть рідше, частіше зустрічаються деревоподібні ялівці з невисокими стовбурами і скрученими гілками; ще вище покриває схили низенькими кущами арча, а за нею видніється низькоросла трава, кам'яні осипи і голі скелі.

Звідси через перевал Кокпак уже недалеко й до долини річки Сариджас, де пролягає наш шлях. Але погода міняється, небо облягають хмари, міжгір'я тоне в густому тумані.

Прикордонники залишаються ночувати в юртах кочового аулу, а ми, порадившись, вирішуємо під їхати ближче до перевалу. Незабаром ми починаємо жалкувати, що не залишилися в юртах. Туман густою пеленою застеляє все довкола, вогкість проймає нас до кісток. Що було б лишитися з прикордонниками! Тут холод, а у них там весело горить вогонь, кипить чай, а можливо й шурпа, присмажуються на баранячому салі баурсаки.

Та не повертатися ж нам! Піднімаємося ще вище, в непривітне урочище Джа-Пол.

— Житло! — раптом гукнув хтось радісно.

В непроглядному тумані ми натрапили на вбогу юрту пастуха. Це було останнє кочове житло на нашому шляху до Хан-Тенгрі. В ньому тісно, брудно, багато дітвори, дим виїдає очі… Але ми й цьому раді, бо сховатися від негоди більше ніде.

Ранком туман починає розсіюватись. Я виходжу з юрти і зустрічаю старика Набокова. Він мружить очі і з-під долоні дивиться на протилежний схил.

— Ходіть-но сюди. Дивіться, скільки кізок висипало.

Я пильно вдивляюсь, але нічого не бачу. Довго наводжу бінокль, веду ним уздовж гребеня і, нарешті, на найвищій частині його помічаю тонкі силуети тварин з високими, закинутими назад масивними рогами і стрункими, ніби виточеними ногами. Це тау-теке — гірські кози. Вони стоять непорушно, наче невіддільні від скель, і здаються статуями, зробленими з того ж самого сірого каменю, що й скелі. Табунами бродять ці тварини в горах Тянь-Шаню, серед суворих скель трохи нижче від снігів. Поки табун пасеться, старий досвідчений сторожовий козел стоїть непорушно на найвищому місці і пильно дивиться довкола — чи не підкрадається страшний хижак високих гір, сніговий барс — ільбірс, чи не підстерігають, притаївшись за камінням, люті червоні вовки чоо.

А рядом з козами часто пасуться улари — гірські індики, що мають колір каміння. Відчуваючи небезпеку, вони починають кричати: «Уй-фі-іть! Уй-фі-іть!» І теки, почувши цей сигнал, стрімголов летять аж на самі гребені гір.

Старик Набоков добре знає тварин Тянь-Шаню і з задоволенням розповідає про них.

— Здається, пустинні гори, — каже він, — але це тільки здається. В горах усюди є життя.

На альпійських лугах і пологих травнистих ділянках — сиртах — ходять табунами великі дикі барани — архари. Одні лише роги старого великого архара важать до тридцяти кілограмів, а жива вага тварини досягає понад двісті кілограмів.

Це ті самі знамениті барани високогірних долин Паміру і Тянь-Шаню, яких першим з європейців побачив ще в XIII столітті італієць Марко Поло[50]. Розповідь про цих тварин довгий час вважалася вигадкою мандрівника. Але в XIX столітті англієць Вуд знайшов на Памірі череп архара з рогами. Тоді багато дослідників почали вважати, що тварини ці (вчені на честь італійського мандрівника назвали їх «ovis Polli», тобто «вівці Поло») справді існували, але вже вимерли. Семьонов-Тянь-Шанський розбив цей погляд.

Подорожуючи по Тянь-Шаню, російський мандрівник побачив архарів. «Я з захопленням можу констатувати, — писав він, — що напівказкові «ovis Polli» ще існують». Пізніше ми теж бачили їх.

Біля верхньої смуги лісової зони живуть червоні бабаки — кзил-сур. Вони здебільшого стоять біля своїх нірок, наче вартові. Як тільки котрийсь почує загрозу — зараз же лунає пронизливий попереджувальний свист, — усі вони миттю ховаються.

Тут же, шукаючи альпійську гречку, коріння, бабаків та інших гризунів, бродять світло-бурі тянь-шанські ведмеді. Пізньої осені, коли бабаки вже сплять, вони розривають їхні нори і з'їдають цілими сім'ями беззахисних тваринок.

Між кам'яними уламками і осипами, що сповзають по схилах, живуть маленькі полівки, які нагадують мишей, метушаться гірські куріпки — кокелики. У лісовій зоні, пощипуючи то траву, то листя чагарників, ходять сім'ями граціозні косулі — ілліки. Риючи землю, пасуться тут дикі кабани, бігають, шукаючи дичину, вовки і лиси, полюють на полівок куниці та горностаї, підстерігають свої жертви рисі.

Високо над хребтами, розпростерши широкі крила, ширяють могутні орли-бородачі, беркути, снігові грифи і сипи-стерв'ятники. Нижче від лісової зони, серед кущів шипшини, барбарису, порічок і малини, лунає безперервний щебет гірських жайворонків, горличок, кам'яних дроздів і коноплянок, а над альпійськими лугами з голосним криком літають клушиці — червонодзьобі альпійські ворони.

— Так, у горах всюди вирує життя, — повторює Набоков на закінчення своєї розповіді.

Під'їжджають прикордонники, і ми разом з ними піднімаємось на перевал. Звідси на південь відкриваються вершини Сариджаського хребта. На північних схилах цих вершин лежить стільки блискучого снігу, що доводиться негайно одягати димчасті окуляри. За Сариджаським хребтом на сході піднімається піраміда Хан-Тенгрі.

Повертаємо на південний схід, виходимо до перевалу і, перейшовши його, опускаємось у велику долину річки Сариджас. Це гірська долина, розширена і поглиблена рухом льодовика. В поперечному розрізі вона має контури розрізаного корита з увігнутим дном і крутими схилами. Такі долини звуться троговими. Ми виходимо в долину недалеко від верхів'я річки, але й тут ширина її понад кілометр. Ріка тече спокійно, кількома руслами, розділеними накопиченням дрібної гальки і піску найрізноманітніших порід. Тут і граніт, що виблискує на сонці шматочками слюди, і зелені хлоритові сланці[51] з золотистими кристалами піриту[52], мармур усіх відтінків і напівпрозора галька кварцу…

— Здається, тут і геологам вистачить роботи, — говорить Коляда, розглядаючи ці породи.

ПОДОРОЖ У ГЕОЛОГІЧНІ ВІКИ

Спускаємося вниз долиною річки Сариджас. Праворуч від нас піднімаються величезні кам'яні брили. Одні з них упали з гірських схилів, інші залишені стародавніми льодовиками, що відступили до своїх верхів'їв. Біля одної з таких брил, що має майже двадцятиметрову висоту, ми ставимо палатки.

На Сариджасі не видно ніяких ознак кочовищ, хоч м'які схили лівого берега, вкриті соковитою травою, — прекрасне пасовище.

— Людей не видно, — каже Головін, — але це ще не значить, що їх насправді немає. Необхідно виставити пости.

Ми домовляємось, що варту нестимуть по черзі прикордонники і наша група.

Прикордонники оглядають місцевість довкола, визначають пости. А мені хочеться роздивитися північно-західний схил Хан-Тенгрі, — його, за нашим уявленням, звідси мусить бути добре видно. Я хочу накреслити схему одного з варіантів шляху на вершину.

Разом з Колядою піднімаємось по найближчому скельному схилу на гребінь.

Шлях спочатку неважкий, але вище схили стають дуже стрімкими. Єдиний прохідний шлях на цій ділянці — вертикальна тріщина, що майже на тридцять метрів розсікає вапнякові скелі. Мовою альпіністів такі тріщини називаються камінами. В них альпініст може рухатись, упираючись спиною в одну стіну, а ногами і руками в другу. Вгорі камін розширяється воронкою і перетворюється потім в кулуар — круту тріщину, якою мчать лавини й каміння.

Зв'язуємось, на всякий випадок, альпіністською вірьовкою, піднімаємось по каміну і виходимо кулуаром до дуже зруйнованого грота. Біля самого склепіння грота зіяє широка тріщина, через яку видно просвіт. Тут ми й вирішили вибратись назовні.

У гроті майже зовсім темно, важко орієнтуватися. Ми щохвилини зупиняємось. Слабке світло маленького ліхтарика натикається на величезний обвал — страшний хаос кам'яних уламків. Одні камені стоять сторчма, щохвилини загрожуючи впасти, другі лежать безформними брилами, треті стирчать — ось-ось упадуть — у стінах і склепіннях грота.

— Обережно! — кричу Коляді. — І швидше до виходу, поки нас не привалило.

Але моє попередження запізнюється. Пробираючись через купи уламків, Коляда хапається за виступ, що стирчить із стіни. Брила вивалюється, обрушує сусідні камені, і всі вони падають, розбиваються об стіни, летять з гуркотом у всіх напрямках.

Густі хмари вапнякового пилу піднімаються під склепіння і заповнюють весь грот.

— До стіни!

Тулимося до стіни, зіщулюємося і, майже осліплені, задихаючись від їдкого пилу, намагаємось захистити руками обличчя від каміння і щебеню.

Гуркіт поступово стихає, падіння каменів припиняється. Ми полегшено зітхаємо: видно, доля прихильна до нас.

— Назад не пройти, — говорить Коляда, — вхід завалений, дивіться!

Справді, неширокий вхід, яким ми ввійшли в грот з кулуару, був зовсім завалений. Крім того, кулуаром — єдиним шляхом, який може вивести нас до спуску — в першу-ліпшу хвилину може скотитися вся маса каміння. Залишається одно — йти вгору до широкої тріщини, що відкривається спереду. Значить, вперед. Ми просуваємось обережно, обминаючи кожен камінь, випробовуючи кожен виступ, щоб не викликати нового каменепаду. На цей раз усе закінчується благополучно. Ми вже за межами грота, під відкритим небом, біля самого гребеня. Стоїть глуха ніч. Значить, у гроті ми провели не одну годину.

Місяць ще не зійшов, і там, де має бути Хан-Тенгрі, ледве світяться снігові вершини.

— Дивіться, що це? — вигукує раптом Коляда.

На заході, коли вже давно зайшло сонце, несподівано з'явилося світло. На жаль, я не можу відповісти на запитання — такого таємничого чарівного світла мені ще ніколи не доводилося бачити. Зрозуміло тільки, що це не захід сонця — його фарби давно вже погасли.

По всьому пасму снігових гір засяяли червоні, потім жовтогарячі і, нарешті, світло-жовті тони і відблиски якогось невідомого чарівного вогню. Це сяйво не таке яскраве, як звичайний захід сонця, вірніше, воно ніжніше і весь час «грає», то посилюючись, по послаблюючись.

Ми стоїмо, приголомшені цим незвичайним і таким загадковим світловим явищем, і не знаходимо для нього ніяких пояснень.

Минуло багато років, а казкове багатоколірне сяйво так виразно збереглося в моїй пам'яті, ніби я бачу його і зараз.

Явище це зустрічається надзвичайно рідко. Воно спостерігається в снігових та крейдяних горах і зветься «післягорінням Альп». Пояснення йому треба шукати у властивостях тих найдрібніших, майже мікроскопічних кристаликів льоду, які плавають у високих шарах атмосфери. Ці кристалики здатні переломлювати і розсіювати промені. На величезній висоті вони уловлюють уже невидні нам промені сонця, переломлюють їх і у вигляді спектра різних кольорів посилають назад, на білу поверхню снігових схилів.

Уже дуже темно, щоб спускатися по крутому схилу. Ми вирішуємо ждати світанку на скелях і цілу ніч нестерпно мерзнемо.

Нарешті небо на сході посвітлішало, і, наче величезні привиди, виступили з пітьми обриси гір. На східних краях гребенів найвищих вершин заграли на снігах золотисті бліки сонця.

Звідси, з найвищої точки гребеня, перед нами відкривається безмежний край хребтів і вершин.

Дивовижні схили підняли товщу земної кори на велетенську висоту, надали їй форми то м'яких складок, серед яких лежать глибокі долини і западини, то гострих хребтів, пощерблених зубцями та проваллями.

Найбільші вершини сяють зовсім близько від нас, і серед них — величний Хан-Тенгрі, справжній Володар неба. З ним змагаються по висоті кілька сусідніх вершин. Одна з них — масивна і крутоголова, що піднімається південніше від Хан-Тенгрі, приковує наші погляди своєю висотою і великою кількістю снігів, що окутують її могутні плечі.

Думка мимоволі заглиблюється в далеке геологічне минуле, коли виникла країна Небесних гір.

Триста мільйонів років тому, в ту еру стародавнього життя на Землі, яку геологи називають палеозойською[53], на місці країни Небесних гір, де блищать тепер сніги і льоди, лежало тепле море. Воно було неглибоким, і над його водами, то спокійними, наче поверхня дзеркала, то схвильованими бурею, піднімалися покручені береги нечисленних островів. Багато рік впадало з стародавньої суші в це море. Вони несли з собою гальку, пісок, глину, відкладаючи все це величезними шарами на дні моря. А на поверхні і в воді на різних глибинах жило багато різноманітних морських організмів. Помираючи, вони тонули і устилали дно своїми вапняковими раковинами, які пізніше утворили потужні шари вапняків.

Минали мільйони років. Усе більше й більше заповнювалося море осадками, все нижче опускалося морське дно. Осадки, що зібралися в морському басейні, під тиском верхніх шарів і високих температур підземних глибин, ставали пластичнішими і розширялися в об'ємі. Але їх оточували більш стійкі тверді масиви. Стиснуті між цими масивами пластичні осадочні породи, що складали собою морське дно, були зім'яті і підняті з дна у вигляді складок.

Так над поверхнею Палеозойського моря піднялись у вигляді архіпелагів островів гребені складчастих гір. Море міліло, відступало і розпадалося на окремі мілководні басейни.

На місці моря поступово з'являлася нова гірська країна. Але це ще не був той Тянь-Шань, яким ми бачимо його зараз.

Ще і ще минали мільйони років. У мезозойську еру[54] — середню еру життя на Землі — гори поступово руйнувалися. Хребти їх ставали нижчими, уламки зруйнованих гірських порід скочувалися, заповнюючи собою міжгірські долини. Гребені хребтів і днища долин зрівнювалися.

Не раз потім суша змінювалась морем, а море — сушею.

В найближчу до нас еру нового життя на Землі — кайнозойську[55] — повільні рухи земної кори знову стиснули Тянь-Шань і зім'яли не раз уже зім'яті в складки масиви, піднявши їх високими хребтами. А потім знову руйнувалися хребти, заповнювались впадини уламками.

В середині третинного періоду[56] знову піднялися гірські пасма в Європі, Азії і Америці. В шари осадочних порід проникли рідкі вулканічні маси, які застигли потім гранітними масивами. Ось тоді і виникли гори, що зберігають найбільшу висоту і понині. Тоді ж утворився і рельєф Тянь-Шаню, — майже такий, яким він є тепер.

Але нові складки утворювались і пізніше. Піднімалися на велику висоту і ті ділянки гір, які раніше зазнавали дуже сильного руйнування, розмиву проточними водами і перетворилися в трохи горбисті, майже пологі рівнини. Геологи називають їх пенепленами[57]. У Тянь-Шані ці рівнини звуться сиртами.

Підняття хребтів та пенепленів і опускання впадин тривало в Тянь-Шані і в четвертинному періоді, коли на землі вже з'явилася людина.

На цей час уже змінився клімат. Стало холодніше, у верхів'ях долин почали збільшуватись льодовики. Розширюючись і з'єднуючись один з одним, вони спускалися аж у низини долин і утворили величезні льодові простори, що покривали майже весь Тянь-Шань. Тільки шапки найвищих вершин здіймалися над поверхнею льодового покриву Небесних гір.

Не раз іще змінювався клімат, не раз льодовики, то зменшуючись, то збільшуючись, міняли свої обриси. Та ось у Середній Азії встановився континентальний клімат, характерний для територій, які віддалені від морів та океанів і тому не зазнають впливу вологих повітряних течій. Континентальний клімат відрізняється незначною хмарністю, малою кількістю опадів і різкими коливаннями температури. Льодовики Тянь-Шаню більше не розвивалися. Навпаки, вони почали відступати до своїх верхів'їв.

Скрізь, де проходили льодовики, залишилися сліди їхньої діяльності: вириті ними коритоподібні долини, відшліфовані скелі, валуни і стародавні морени[58]. Особливо добре збереглися сліди давнього оледеніння там, де й зараз у верхів'ях гірських долин залишилися потужні льодовики. Така, наприклад, у центральному Тянь-Шані долина річки Інильчек.

А як же тепер? — виникає запитання. Невже гори Тянь-Шаню тепер не змінюються?

Ні, горотворні рухи в Небесних горах не припиняються і тепер. Вони виявляють себе коливаннями земної кори — то ледве помітними, то, навпаки, поштовхами жахливої сили, які призводять до страшних руйнувань.

Літописці та історики минулих століть не раз описували землетруси, осередки яких були в Тянь-Шані, переважно в його північній частині. Та й тепер у пам'яті населення Киргизії, Казахстану, Узбекистану збереглися страшні картини землетрусів, що відбувалися в Тянь-Шані і викликали руйнування міст і сіл, а також численні людські жертви.

Під час цих землетрусів падали скелі, утворювались обвали, зсуви і осипи. Хребти і вершини змінювали свої обриси, зсовувалися величезні маси землі. Схили і днища долин на багато кілометрів розколювалися тріщинами. Вздовж тріщин одні з ділянок піднімалися, інші опускались.

Ми бачили в міжгір'ї Великого Кемина викинуті землетрусом з північних схилів хребта Кунгей-Алатау багатотонні уламки скель, а на північному березі Іссик-Кулю, біля селища Сазанівки, провалля і зміщення грунту, що утворилося внаслідок землетрусу, який стався в 1911 році.

І могутні поштовхи, що призводять до тріщин, і зміщення пластів, і повільне коливання земної кори безперервно змінюють рельєф Тянь-Шаню, поступово перетворюючи його обриси.

ПОСТРІЛИ ВНОЧІ

Не відриваючись, дивимося з безіменної вершини Сариджаського хребта на панораму, що розгортається перед нами.

За вищими хребтами не все видно, але й те, що ми бачимо, здається чудовою рельєфною картою.

Одначе треба поспішати в табір, де наша відсутність, напевно, вже викликала тривогу.

Так і є. Спускаючись, ми бачимо далеко внизу людей, що лізуть по скелях, розглядають схили в біноклі.

— Шукають, — каже Коляда і, приклавши долоні до рота, голосно кричить: — Аге-е-е-ей!

Я приєднуюсь до нього. Потім ми знімаємо гімнастьорки і махаємо ними. Нас швидко помічають, розшуки припиняються.

Через кілька годин наш караван спокійно рухається по травнистих пологих пасмах — знаменитих тянь-шанських сиртах.

— Сирти — характерна частина ландшафту Тянь-Шаню. Вони тягнуться широкими площами на південь від Терскей-Алатау до верхів'їв рік Нарин і Сариджас. Це одноманітні, похмурі, безлісі, горбасті рівнини, вкриті осокою. Але часто на сиртах зовсім немає рослинності, тільки видніються розкидані мініатюрні озерця, валуни і щебінь. Сувору картину являють собою сирти, на яких, ніби на постаментах, стоять вкриті снігами хребти.

Увал за увалом проходить караван по сиртах і, нарешті, спускається в широку долину, якою тече річка Тюз — притока Сариджасу.

Нам треба піднятися вгору по річці Тюз, потім круто повернути на південь, перейти через перевал Тюзашу, висотою понад чотири тисячі метрів, і спуститися в долину іншої річки — Інильчек.

Перевал Тюз своєю висотою і крутизною північного льодяного схилу — один з найважчих у Тянь-Шані. В 1912 році його переходив топографічний загін Туркестанського військового округу. «Підніматись на цей льодовий схил, — писали військові топографи, — дуже важко: треба в льоду вирубувати східці, переносити в'юки на руках або тягти на арканах, а коней треба спутувати, валити на кошми і на арканах теж перетягувати на льодову кручу. Піднімання на якихось п'ять-вісім сажнів потребує десятигодинних зусиль».

Може, наш перехід і не буде таким важким, а все ж до нього необхідно підготуватись. І ми самі, і коні повинні набратися сил для переходу.

Тому вирішуємо зробити зупинку раніше.

Я виходжу вперед вибрати місце для бівуаку і раптом чую голос Михайла, сина старого Набокова:

— Начальнику, ідіть-но сюди!

Я підходжу.

— Дивіться, — показує на землю Михайло, — зовсім свіжі сліди.

На сирій прибережній смузі вздовж річки ясно видно сліди некованих копит.

— Звідки тут взятися коням? — тривожиться Михайло. — Киргизин уже давно тут не кочує. Не хто інший, як басмачі.

Ми йдемо по слідах і за увалом натрапляємо на кінних киргизів.

— Аман кельди, жолдоштор?[59] — зустрічають вони нас привітанням.

— Аман би.[60]

Виявляється, що це мирні киргизи, які нещодавно перекочували сюди з іншої долини. Вони запрошують нас до себе в юрти, що стоять. за два кілометри. Головін з прикордонниками, Нургаджа і Фатіма Таїрова вирушають туди, а ми починаємо обладнувати табір, напинаємо палатки. Потім розставляємо вартових і, не дочекавшись товаришів, влаштовуємось на нічліг.

Уночі крізь сон я раптом чую:

— Трах! Трах! Та-ра-ра-ра! Трах!

Гвинтівочні постріли один за одним розривають нічну тишу.

— Начальнику! — кричить Набоков.

Я схоплююсь. Кулі свистять над палатками. Темно.

Очі ледве розрізняють товаришів, які поспішають вибратись із спальних мішків. Багмут, напівроздягнений, уже схопив гвинтівку і гарячково шукає патрони.

За палаткою чути голоси. Хтось із наших коногонів, які стережуть коней, сперечається по-киргизькому з невідомими людьми.

— Не чіпай! Це коні експедиції.

— Геть! — різко відповідає інший голос. — Стрілятиму!

В імлі силуети людей ледве помітні. Підходить Набоков і на диво спокійно сповіщає:

— Біда, товаришу начальник, — банда забрала коней.

— Де банда?

— Там, — показує в темряву Набоков.

Банда пішла долиною вниз, у той бік, де зараз прикордонники і частина наших товаришів.

— Треба попередити Головіна, — кажу я.

Іти потрібно зараз же, поки темно і можна добратися непоміченими.

— Я теж піду, начальнику, — озивається Барданкул.

Третім виявляє бажання піти Франц. Біжимо вздовж високої тераси правого берега, усі попригинались, щоб не видно було наших силуетів. Раптом Барданкул зупиняється, напружено вдивляється. Дивлюсь і я. Спереду розрізняю ледве помітні контури вершників.

Барданкул підводиться і кричить:

— Мен Бардан-ку-ул! Я Бардан-ку-ул!

Я сіпаю його за рукав:

— Ким бу? Хто це?

Барданкул мовчить і ще пильніше вдивляється в невиразні постаті. Чути цокіт підків і голоси незнайомих киргизів, що наближаються.

«Басмачі», промайнуло в голові.

Раптом Барданкул піднімає вгору руки і кричить:

— Не стріляй, товариш! Моя Барданкул. Начальник тут!

Я вже близько бачу вершників; вони опускають гвинтівки і мчать до нас. Це прикордонники, і з ними киргизи з юрт.

— Як ви сюди потрапили? — дивується Головін. — Я ледве вас не підстрілив. Що там у вас?

Виявляється, Головін почув постріли і негайно вирушив до нас у табір. Тепер, довідавшись про напад банди, він зразу ж повернув загін у погоню за басмачами. Настрій у всіх тривожний. Невідомо, чи доженуть прикордонники банду, чи ні. А ми поки що без коней.

На щастя, все скінчилося добре. На світанку на коні без сідла примчав Нургаджа. Він ще здалеку кричить:

— Вся кінь є, товариш начальник! Басмач злякався — залишив вся кінь!

Незабаром повертається загін Головіна. Банду наздогнати не вдалося. Вона втекла, кинувши наших коней.

— От і відпочили перед перевалом, — жартує наймолодший учасник нашої подорожі Аркадій Редак.

Так замість відпочинку нам дісталась сумбурна тривожна ніч. Але ми задоволені: могло бути гірше.

Швидко сідлаємо коней, прив'язуємо в'юки і виступаємо до перевалу. Тепер уже попереду їде роз'їзд.

Стежка повертає на південь, і караван входить у вузьке міжгір'я. Вздовж його крутого лівого схилу виступають граніти, а праворуч на кручах — вапняки. З обох схилів звисають невеличкі льодовички і сповзають осипи. На дні долини лежать величезні кам'яні брили. Вище — перевал. Він дуже крутий і весь в снігу.

«Невже коні подолають його?» виникає сумнів. Знизу це здається неймовірним. Одначе вголос ніхто нічого не говорить. Кожен розуміє: треба подолати.

Перед підніманням ретельно перевіряємо попруги, підгрудники, в'юки. Виїжджає передова група — прикордонники з Набоковим і джигітами. Вони протоптують покручену стежку. Інакше в цьому глибокому снігу не пройдеш. Під снігом — лід. Нам видно, з яким зусиллям коні беруть кожен метр перевалу. Один кінь тричі зривається: його хазяїн, лаючись, спускається вниз і знову витягає коня на стежку.

Через деякий час у снігу з'являється кілька зигзагів стежки. Набоков повертається до нас:

— Давайте помаленьку!

Наші коні нав'ючені важче, ніж у передовій групі, частину багажу нам доводиться взяти на свої плечі йти важко. Коні вибиваються з сил. Вони рухаються ривками, судорожно намагаються втриматись на крутому слизькому льоду, і то один, то другий скочуються вниз.

Грудки твердого снігу, викочуючись з-під ніг, дедалі більше обростають м'яким снігом і великими брилами падають униз.

Сніг сліпить очі.

— Надіти захисні окуляри! — передається розпорядження.

Але окулярів на всіх не вистачає. Джигіти висмикують з кінських хвостів пучки волосіні, прив'язують до тасьми і прилагоджують їх у себе перед очима. Цей примітивний спосіб, давно перевірений киргизами при пересуванні по засніжених перевалах, добре захищає очі від небезпечного для зору ультрафіолетового проміння.

Піднімаємось дуже повільно. Підтягши одну групу коней на таке місце, де вони можуть хоч як-небудь стояти, спускаємось вниз по іншу групу.

Нарешті перевал взято. Ми пройшли його порівняно добре — без тих зусиль, яких довелося колись докласти військовим топографам.

ДОЛИНА ІНИЛЬЧЕКА

Ми вийшли на перевал і мимоволі зупинилися. Перед нами — долина річки Інильчек і хребет Інильчек-Тау — високі готичні форми могутніх гір. Вершини їх оповиті хмарами, підніжжя — туманом.

Туман, чіпляючись за скелі і високі ялини, повзе вгору, оголюючи глибоко внизу дно долини, а посередині хребта витягується в довгу тонку хмару, що розділяє хребет на дві частини.

В захопленні дивимось на цю величну картину. Мабуть, вона справила таке враження колись і на Мерцбахера.

«Навіть спостерігач, — згадую я його слова, — який бачив найвищі гори в світі — Гімалаї, Каракорум тощо, — мимоволі відчуває подив і захоплення, бачачи надзвичайно великі гори на південній межі долини Інильчека».

— Він сказав правду, цей Мерцбахер… — тихо вимовив Коляда.

Ми довго милуємось величчю Інильчека. Навпроти перевалу стоять гігантські скелі з гострими зубцями, з дикими висячими льодовиками і темними плямами ялинових лісів на стародавніх конусах виносу.

Протягом багатьох років по жолобах та вибоїнах у схилах потоки несли зруйновані і роздроблені гірські породи, які накопичувалися в долині у формі конусів, повернутий широкою і потовщеною стороною до підошви хребта, а звуженою частиною — до долини. З часом на цих давніх виносах і виросли ліси.

Більше як на тисячу метрів нижче від перевалу трошки зігнутою лінією, звернутою випуклою стороною на північ, тягнеться широка долина. На дні її зовсім немає рослин, а серед пісків, гальки і валунів сірими зміями звиваються русла річки Інильчек.

За дванадцять-п'ятнадцять кілометрів на захід від перевалу, де ми стоїмо, видніється на дні долини невисоке пасмо гір; воно нагадує греблю з вузьким проходом, через який тече річка.

Ліворуч, далеко на схід, тягнеться велетенський льодовик. Його поверхня на багато кілометрів покрита твердим моренним покривом — уламками скель, що руйнуються, — а далі видно оголений лід і сніг. На хребтах, які з обох боків оточують льодовик, піднімаються найбільші з вершин Небесних гір.

Спускаємося з перевалу. Нелегка це справа. Ноги у коней тремтять, в'юки сповзають на шию. На першій рівній площадці поправляємо в'юки і одягаємо на коней підхвістя, яке утримує вантаж.

На половині спуску в долину розкинулось урочище Майбулак. Подаю команду:

— Привал!

Стомлені коні одразу ж тягнуться до трави. Ми з задоволенням лягаємо на зелений килим. Лежимо і оглядаємо навколишні гори, долину, що розкинулася внизу.

Раптом один прикордонник торкнув мене за лікоть.

— Якісь люди піднімаються. Двоє їх.

Підношу до очей бінокль. Справді, до нашої галявини піднімаються два альпіністи з великими рюкзаками за плечима.

— Очевидно, це група Мисовського, — говорить хтось з товаришів.

Нам було відомо, що в цей час у Тянь-Шані перебувала невеличка група — всього три чоловіки — московських альпіністів. Напевно, це вони.

Незабаром альпіністи підійшли до галявини.

— Гусєв, — відрекомендувався один з них.

— Михайлов, — назвав своє прізвище другий.

Так, це москвичі. Гусєв пізніше був учасником багатьох блискучих альпіністських подорожей у Тянь-Шань, Михайлов — відомий тепер письменник, автор чудової книги «Над картою Батьківщини».

Тільки ми потиснули один одному руки, як на галявині з'явилася ще одна істота. Це був дворічний ведмідь. Принюхуючись до нових для нього запахів, він довго водив здивованими очицями і раптом стрімголов кинувся вгору по схилу. Дехто схопився за гвинтівку. Пролунало кілька пострілів. Було видно, як кулі лягли біля ведмедя, але жодна не влучила. Втікач нирнув кудись між каміння і щез з нашого поля зору.

В цю мить підходить і начальник групи москвичів — Мисовський.

— Ну, розповідайте, куди добралися, що побачили? — розпитуємо ми.

Мисовський ще не віддихався — крутий підйом дався йому нелегко. Розповідає Гусєв — ще молода людина з жвавими проникливими очима, з вольовим обличчям і соромливою усмішкою.

— Хоч і з труднощами, але нам удалось добратися до того самого озера біля льодовика Північний Інильчек, яке колись зупинило Мерцбахера.

— Як же все-таки ви добрались до озера? І яке воно з себе?

— Ми йшли по льодовику, тягнучи коней на поводі. А потім почався лабіринт з таких нагромаджень льоду, що й нам ледве було під силу. Тоді ми залишили коней, перетнули цей льодовий хаос і вийшли впритул до озера. Озеро чудове. Голуба вода, по ній плавають величезні білі крижини. Справжня Арктика під південним небом. Дуже хотілось, — з відтінком суму додає Гусєв, — пройти далі, але там з обох боків височать круті недоступні скелі, а ми споряджені не дуже добре, та й продукти закінчуються.

— Наступного року інакше готуватимемось, — перебиває Гусєва Михайлов, — і за всяку ціну проберемось за озеро. Візьмемо з собою портативний пневматичний човен…

— Або пересічемо з півночі Сариджаський хребет на схід від озера і спустимось прямо на Північний Інильчек, — знову говорить Гусєв.

Треба віддати належне цим мужнім людям. Не маючи ні достатніх запасів продуктів, ні похідного спорядження, ні транспорту, вони зуміли проникнути до верхів'їв долини Інильчека і дійти по язику величезного льодовикового озера.

Через рік, коли москвичі вже мали досвід і матеріальне спорядження стало кращим, велике завдання, яке вони поставили перед собою, було успішно виконане. Вони зуміли проникнути і на льодовикове озеро і пройшли за озеро до верхів'їв Північного Інильчека.

— Ну, в дорогу, — підганяє своїх товаришів Гусєв.

Караван жде групу десь далеко в долині Сариджасу, і поки що альпіністи несуть на собі великі важкі рюкзаки. Ми посилаємо з ними джигіта з конем, щоб відвезти вантаж на перевал.

Москвичі піднімаються вище, а наш караван починає спускатися звивистою стежкою вниз.

Схил, по якому ми йдемо, дуже похмурий. На ньому жодного деревця, жодного кущика. Під ногами пил, роздроблені темно-сірі вапняки, сланці і тільки де-не-де низькоросла чахла трава.

Спускаємось досить швидко. Три години важкого шляху — і ми в долині. Поблизу річка. Це одно з русел Інильчека. Нам треба перейти його.

Час для переходу вбрід непідходящий. Сонце стоїть високо, сніг тане, і річка несе багато каламутної запіненої води. Перехід через такі річки, особливо під час повені, не завжди безпечний.

Ми знаходимо місце, де річка розлилася ширше, розбившись на кілька рукавів з островками-обмілинами. Тут менша глибина, вода тече спокійніше і її легше переходити.

Щоб краще протистояти натискові потоку, ми ставимо коней в ряд голова з головою, слабкіших в середину каравану.

— По конях!

Стрибаємо в сідла, і караван входить у річку.

Сонце було вже біля заходу, коли ми, перейшовши всі рукави Інильчека, в'їхали на лісову галявину, розташовану з лівого краю долини біля підніжжя великої гори. Це найбільша вершина хребта Інильчек-Тау. Вона ще не має назви.

Порадившись, ми вирішуємо назвати її іменем великого норвежця Фрітіофа Нансена.

З одного боку галявини стоять високі ялини, з другого, недалеко від льодовика Інильчек, — низькорослі чагарникові берези. На галявині соковита трава.

— От і земля обітована, — каже Головін.

Паливо, вода, корм для коней, дичина для мисливців — усього тут багато. Тут буде наш базовий табір. Звідси ми підемо до Хан-Тенгрі самі. Прикордонники залишаться і ждатимуть нас.

Наступного дня вся наша група вирушає вниз по річці знайомитися з долиною. Всюди бачимо ясно виявлені сліди діяльності давніх льодовиків. По великій кількості і виразності цих слідів долина може бути наочним посібником з гляціології[61].

— Дивіться, які цікаві скелі! — захоплено вигукує Коляда.

Скелі Інильчек-Тау в багатьох місцях на дуже великій висоті ніби відшліфовані.

Внизу, по покритій галькою та щебенем заплаві і на зелених терасах долини лежать багатотонні гранітні валуни. Оглядаємося на всі боки. На жодному з схилів долини ніде немає гранітних скель.

— Звідки ж потрапили сюди ці валуни? — дивується Редак.

Це знову ж таки дуже давні залишки. Далеко у верхів'ях долини кам'яні брили обривалися з гранітних скель на поверхню льодовика. Льодовик під час похолодання клімату в четвертинному періоді збільшувався і оповзав униз в долину. Минало тисячоліття за тисячоліттям. Клімат ставав теплішим, льодовик танув і відступав, залишаючи в долині валуни — пам'ять про своє перебування тут.

— А ось це «баранячі лоби», — кажу я, показуючи на відшліфовані скелі із скошеними округлими поверхнями. — Так вони називаються в географічній літературі.

— Справді, схожі, — погоджується Шиманський, наводячи об'єктив фотоапарата.

Цих форм надали скелям льодовики, що рухалися зверху і обтікали їх по боках.

Там, де в Інильчек впадає річка Ат-Джайляу, через усю ширину величезної долини тягнеться ланцюг моренних відкладів, що мають у собі уламки граніту і вапняків. Збереглось у долині і кілька кінцевих морен. Це значить, що колись у цих місцях періодично встановлювався постійний клімат, льодовик не наступав і не відступав; тому біля кінця його язика поступово накопичувались кінцеві морени. Найдальша кінцева морена лежить біля того місця, де Інильчек впадає в ріку Сариджас. Вона підноситься, немов стародавня гігантська фортеця, на 120–140 метрів заввишки. В товщі цієї морени збереглись великі уламки гранітних скель і дрібніші валуни, принесені льодовиком з його верхів'їв.

Судячи з трас, залишених давніми льодовиками, в Тянь-Шані було не менше двох стародавніх оледенінь. Це був час, коли льодовик Інильчек не тільки заповнював усю сучасну долину, а й заходив у долину річки Сариджас.

ЛЬОДОВА ПУСТИНЯ

Біля північного схилу піка Нансена, де на затишній лісовій галявині ми вподобали собі місце для бази, йдуть приготування до виходу на льодовик Інильчек, до Хан-Тенгрі.

Джигіти лагодять збрую, сідла і в'ючні корзини. Всі інші учасники експедиції укріплюють лямки рюкзаків, підганяють до гірського взуття металеві кішки, розважують для індивідуальних пакетів продукти, підготовляють сірники, що не відволожуються, — заливають парафіном головки і вкладають сірники в патрончики, які герметично закриваються. На розтягнутих брезентах сохнуть гірські палатки, спальні мішки, штормові костюми, светри, шоломи, рюкзаки, альпіністські вірьовки, змащене жиром взуття…

Прикордонники допомагають нам, — гострять терпугами зуб'я кішок, лопаточки льодорубів.

Шиманський і Лазієв упаковують фотоматеріали.

І от усе готово. Палатки і спальні мішки згорнуті в рулони, в'юки зібрані, рюкзаки впаковані. Залишається тільки підвести осідланих коней і в'ючити.

28 серпня наш караван з добре пригнаними в'юками спускається від підніжжя піка Нансена до заплави Інильчека. Прикордонники проводжають нас.

Ще зовсім рано. Небо тільки починає світліти. З синюватих гірських вершин віє холодом. Стоїть надзвичайна тиша. Чути тільки фиркання коней, м'який звук копит, що вгрузають у пісок, і поскрипування в'ючних корзин.

Ми мовчимо. Кожен думає про майбутню дорогу. Інильчек — один з найбільших у світі долинних льодовиків, його довжина — 60 кілометрів. Верхів'я льодовика від вершини до підошов довколишніх гір покриті суцільними сніговими і льодовими покривами. Там панує сувора і нещадна снігова пустиня, яка на кожному кроці загрожує згубними лавинами, льодовими обвалами і сніговими ураганами.

Що нас чекає на цьому шляху? Чи вдасться нам дійти до Хан-Тенгрі?

Прямо перед нами виростає на всю ширину долини величезна чорна маса. Це язик льодовика-гіганта, що обривається в долину. Ліворуч із нього виривається головний потік. Він несе каламутну воду, котить гальку і щебінь, відкладаючи їх на своєму капризному, мінливому руслі. Поверхня покрита кам'яними уламками товстим шаром болота з намулом. Лише окремі оголені площадки майже чорного льоду свідчать про те, що перед нами льодовик.

Язик льодовика падає в долину крутим обривом метрів на п'ятдесят-шістдесят.

— Нелегко взяти цей горбик, — говорить Набоков, об'їжджаючи льодові схили язика і намацуючи пильним оком, звідки можна почати підйом. — Ідіть-но сюди! — кричить він. — Тут проберемось.

Ми спішуємось, беремо коней за поводи і повільно піднімаємось слизькою «дорогою» — по руслу, вимитому замерзлим тепер льодовиковим струмком.

Льодовик ще спить. Каміння і щебінь, примерзлі до його поверхні, нерухомі.

Але ось загоряються гребені гір, сніги на них рожевіють, і перші промені сонця падають на льодовик, запалюючи на шматочках слюди, вкраплених у гранітнім щебені, золоті зайчики. Теплішає. Шматки оголеного льоду зволожуються, з льодових бурульок на напливах краплина за краплиною стікають цівочки талої води і, пробиваючись з-під каміння, збігаються в струмки. З краю язика повільно сповзає просякнутий вологою дрібний щебінь з глиною. Тане льодяний цемент, що утримував великі камені, і вони один за одним зриваються вниз.

Льодовик ожив.

Крок за кроком рухаємось уперед. Ширина льодовика досягає тут двох кілометрів. Умови для коней незвичні. Кожен підозрілий звук лякає їх, вони прядуть вухами, обережно ставлять ноги на лід і на слизькі камені морени.

Усюди, скільки сягає погляд, на льодовику лежить густий моренний покрив, видніються численні бугри з щебеню. Вони стоять, нагадуючи застиглі бархани і надаючи льодовикові вигляду кам'янистої пустині. Часто зустрічаються великі кам'яні брили на льодяних стовпах. Це так звані «льодовикові столи». Уламки скель падають із схилів і захищають собою лід від танення.

Вести караван важко. Доводиться безперервно підніматися на високі вали морен, щоб як-небудь орієнтуватися. Але й це мало допомагає. Перед очима всюди стирчать нагромадження каміння і льоду, з-за яких зовсім не видно, куди вести караван.

Весь час то спереду, то збоку лунають застережливі окрики:

— Сті-ій! Далі ходу нема!

І ми знову йдемо вверх шукати дорогу, йдемо ланцюжком, весь час петляючи. Не раз і не два доводиться повертатись туди, звідки вийшли: то тріщина раптом перетинає дорогу, то озерце з висячими льодовими стінами…

На похилих місцях, ледве покритих дрібним щебенем, коні, втрачаючи опору під ногами, ковзають, косять очима на страшні провалля в льоду, тремтять усім тілом, вкриваються потом від нервового і фізичного напруження. Стає очевидно: якщо й далі будуть такі труднощі — коней доведеться повертати вниз, на базу.

Доходимо до широкої улоговини вздовж правого схилу льодовика. Вона утворилася від розтавання кромки льоду біля нагрітих сонцем берегових скель. В альпіністській термінології така улоговина зветься рантклюфт, що в буквальному перекладі на нашу мову означає «бортова ущелина».

У звичайних долинних льодовиків рантклюфт являє собою вузьку щілину. Але на Інильчеку все набирає грандіозних масштабів. Рантклюфт тут — справжнє міжгір'я, правий край якого — скелі з береговими моренами, а лівий — льодовик. Унизу біжить бурхливий потік.

Багмут і Шиманський йдуть вперед вибирати шлях. Через деякий час вони з'являються на високому горбі. Багмут махає рукою і кричить:

— Сюди! Сюди! Тут на схилі зелена галявинка. Можна підгодувати коней.

Караван прямує до схилу. Коні, побачивши серед пустині з каміння і льоду порослий травою оазис, самі повертають до нього. Та й ми радіємо цій непередбаченій зупинці — блукаючи по льодовику, намучились усі: і коні, і люди.

Розташовуємось на галявині. З в'юків скинуті дрова, і через кілька хвилин полум'я вогнища, можливо вперше тут, освітлює льодові простори Інильчека.

Ранком старик Набоков будить нас:

— Вставайте, лежебоки, ведмеді тут ходять, а вони сплять. Дивіться, щоб коней не роздерли.

Ми схоплюємось і хапаємося за гвинтівки.

— Де ведмеді? Набоков усміхається.

— Знайти треба. Слідів скрізь видимо-невидимо. Саме тут їх царство. І козли гуляють. А ви спите… — долає він з докором.

Багмут, Редак і я вилазимо на схил.

— Старик правий, — каже Багмут, — звірина тут водиться.

Всюди видно сліди перебування гірських кіз. Нори бабаків у багатьох місцях розриті ведмедями. Їхні широкі й короткі, подібні до людських ніг лапи з кігтями чітко відбилися на виритій землі.

Піднімаємося ще вище. Травниста ділянка закінчується, за нею йдуть осипи і скелі, увінчані красивими конусоподібними сніговими вершинами.

«Льодовий стіл» на Інильчеку.

— Гляньте, — кричить Аркадій, — он усі ті тріщини, які ми обходили.

Зверху добре видно зяючі в тілі льодовика тріщини. Вони глибоко розривають льодовик у всіх напрямах. Потоки талих льодовикових вод виточили в його поверхневих шарах русла і водоспадами течуть у тріщини та льодовикові млини[62].

Наші спостереження перериваються сердитим криком Набокова.

— Давайте вниз! Хіба не бачите, що коні нав'ючені? Навіщо тварину вантажем мучити?

Набоков мужньо переносить усі злигодні. Але ходить він, дуже кульгаючи: пошкоджена колись нога розпухла і не дає йому спокою.

Йдемо по рантклюфту. Це єдиний можливий шлях. Потік, що так бурхливо мчав тут учора, зник. Караван іде м'яким мулистим руслом, і цього разу коні не калічать ніг об кам'яні уламки, непомітні під водою.

Та ось сонце зігнало ранкові тіні, і звідусіль почали текти струмки. Вони, дзюркочучи, збираються в один потік і десь угорі проривають снігову загату. Ми чуємо наростаючий шум. Вода швидко мчить до нас, несучи снігові і крижані брили, і вмить заповнює порожнє русло рантклюфта.

Великий кам'яний обвал остаточно перегороджує нам шлях. Усім зрозуміло: коні далі не пройдуть.

— Доведеться повертати караван, — кажу я.

— Нічого, — за всіх відповідає Коляда, — людина пробереться там, де не пройде кінь. Та й пора вже нам набувати навиків справжніх альпіністів, — жартує він.

Все це, звичайно, правильно. Але ж без коней нам доведеться самим нести в'юки.

Проте нічого не вдієш. В'юки знято, і джигіти женуть коней назад на нашу базу, біля піка Нансена. З нами залишається тільки носій Петренко і син Набокова — Михайло. Старого Набокова відпускаємо з караваном.

Табірні палатки і частину продуктів залишаємо про всякий випадок у скелях і завалюємо камінням. Одягаємо кішки, озброюємось льодорубами, беремо на плечі важкі альпіністські рюкзаки, кожен вагою в двадцять п'ять кілограмів, і вирушаємо в дорогу. Обидва краї рантклюфта страшно розмиті й порвані. На дні великими білими купами лежить подрібнений на маленькі шматочки лід. Улоговини заповнені рідким мулом, з-якого стирчать гострі кути крижин. Всюди зяють глибокі вибоїни.

— Що тут сталося? — питає Редак. — Звідки такі руйнування?

— Катастрофа… Якась незрозуміла катастрофа.

Було ясно, що тут, змітаючи все на своєму шляху, мчали бурхливі води. Але звідки вони могли взятися? Цього ми не можемо пояснити. Загадка поки що залишається загадкою.

В масивній товщі льодовика все частіше зустрічаються великі ніші — справжні гроти. Один з таких гротів привертає до себе нашу увагу. Важкі склепіння його в м'яких гранях світло-зеленого льоду. Зверху, через отвір у покрівлі грота, вливається світло. Воно грає відблисками на льодових гранях, на дзеркальній поверхні озерця всередині грота.

Своїм походженням ці гроти зобов'язані талій воді. Лід нагрівається зверху і знизу. Зверху його нагріває сонячне проміння, а знизу тепло випромінює поверхня землі. Лід тане. Потрапляючи через тріщини всередину льодовика, тала вода поступово виточує гроти або канали. По них вода пробивається в рантклюфт або до льодовикового язика, утворюючи «льодовикові ворота». Через ці ворота вона витікає в долину, даючи початок гірській річці.

До маленьких озерець, що залишилися після стікання води, йдуть сліди витончених копитець. Це тау-теке — гірські кози — спускались сюди до водопою. А трохи далі, за великим валуном, видно втиснуті в мокрий пісок овальні подушечки з чотирма пальцями. Тут був страшний хижак Тянь-Шаню — сніговий барс.

Проходимо ще деяку відстань. Лягають вечірні тіні, стає холодно. Нас осилює втома. Час лаштуватися на нічліг. Лягаємо в спальних мішках просто на льоду.

Піднімається завірюха. Вона не дає заснути, і ми мимоволі слухаємо нічну симфонію високих гір: завивання вітру, глухий гул лавин, різкі, мов постріли, розриви льоду, свист каменів, які летять з великої висоти, далеке рокотання каменепадів.

Перед ранком стає особливо холодно. Спальні мішки не рятують. Один за одним вискакуємо, щоб, рухаючись, хоч трошки зігрітися. Нашвидку поснідавши, беремо рюкзаки і вирушаємо в дорогу.

Ще зовсім темно. Ясно світять зорі. Але їх видно тільки прямо над головою. З боків нічого, крім високих стін, не видно. Всім уже набрид глибокий коридор рантклюфта. Вирішуємо виходити на поверхню льодовика.

Як тільки розвиднілось, ми піднімаємося по крутому схилу, і перед нами відкриваються нові картини високогірного світу, в який нам належить проникнути.

ЧАРІВНЕ ОЗЕРО

Величезний чорний хребет виступає з льоду, розділяючи льодовик на два широтних рукави: північний і південний. Гирло північного льодовика відкривається дивовижною картиною. Серед похмурих сірих скель, брудного льоду і морен лежить озеро. Воно замикає собою долину між хребтом Сариджас на півночі і льодороздільним хребтом на півдні. У східній частині цього високого хребта піднімається біла піраміда Хан-Тенгрі.

Вийшовши до озера, ми зупиняємось. Картина його настільки незвичайна, що Шиманський, забувши про втому, клацає знімок за знімком. Тут є що фотографувати. В дзеркалі озера коливаються відображення снігових вершин. Ліворуч і праворуч над ним обриваються стрімкі, високі, — на сотні метрів, — схили. З бокових долин до озера тягнуться льодовики. Відриваючись від кінців їхніх язиків, величезні брили льоду падають в озеро і плавають в його прозорій ізумрудній воді, ніби скульптури з білого фарфору найдивовижніших, найфантастичніших форм.

Це і є те саме озеро, яке колись давно, ще в 1903 році, зупинило Мерцбахера на його шляху в північну долину Інильчека. Від берегів цього озера повернулись московські альпіністи, яких ми недавно зустріли. Ми назвали озеро іменем Мерцбахера.

Німецький альпініст Мерцбахер милувався красою озера, але ні пройти через нього, ні обійти його не зміг.

«Незабаром наше захоплення змінилося розчаруванням, — писав він потім. — Виявилось, що озеро оточене з усіх боків крутими скелями висотою близько 1200 метрів, які спускаються до самої води. Ми даремно намагались перебратися через ці стіни з північного чи з південного боку».

Невже й ми повернемося ні з чим?

Іти до Хан-Тенгрі можна по Південному Інильчеку і по Північному. Що ж робити — спробувати проникнути через озеро на льодовик Північний Інильчек чи йти по Південному Інильчеку?

Південний Інильчек нам теж добре видко, але далеко не весь. Із сходу на всю двокілометрову ширину льодовика натискують на захід його льодяні маси. Вони круто завертають на північ до гирла північного льодовика, утворюючи північно-західну греблю, що замикає озеро.

Наше завдання: докладно розробити маршрути до Хан-Тенгрі. Тому, порадившись, ми вирішуємо спробувати розвідати обидва варіанти маршрутів: і південний, і північний. По Південному Інильчеку ідуть Шиманський, Багмут, Коляда і Редак. Я і француз Цауберер хочемо спробувати проникнути до Хан-Тенгрі з півночі. До нас приєднується Михайло Набоков. Три чоловіки. Цього достатньо — адже нам доведеться переправлятися через озеро, велика група тут була б зайва.

Побажавши один одному, як це заведено в мандрівників, «ні пуху, ні пера», ми розходимось. Кожна група йде своїм маршрутом.

— Щасливої дороги! — кричать услід нам Лазієв і Таїрова; вони залишаються ждати нас на морені і охороняти багаж.

Пробиваємось через складне переплетіння льодяних мас і виходимо до самого озера. Уважно оглядаємо стрімкі скелі, що обступили озеро.

— Ні, тут не пройти, — говорить, попихкуючи люлькою, Франц.

Я згодний з ним. Але пройти все-таки треба.

— А давайте прямо по крижинах… Як ви думаєте? — кажу я.

Звідси здається, що крижини густо вкривають усе озеро. Що ж, може, й пройдемо. Франц згоден.

Вибір маршруту нібито виправдався. Ми йдемо, легко перестрибуючи з крижини на крижину. Але чим далі від берега, тим ширші смуги води відділяють крижини одну від одної. Високі льодяні стіни, що оточують нас, не дають зорієнтуватися…

Повертаємо назад і заново починаємо свій шлях. І знову підходимо то до надто високої стіни айсберга, на яку неможливо вибратись, то до широкої смуги води, через яку не можна перестрибнути. Знову повертаємось, збентежені і стомлені.

Так ми рухаємось не менше ніж чотири години, поки шлях не перегороджує широка смуга чистої від крижин води, що протягнулася від північного схилу і до південного. Далі йти нікуди. Треба повертатися. Але й це не так просто. Від північного і південного берегів нас відрізали ще ширші простори води.

Смеркає. На озеро швидко повзе густий, наче хмара, туман, окутуючи і льодові брили, і смуги води, вільні від льоду.

Михайло придивляється до крижин і раптом викрикує:

— Ми заблудились!

Червоних клаптиків матерії, якими ми спеціально відмічали пройдений шлях, щоб не заблудитись при поверненні, не видно. Снігові спайки поміж крижинами і снігові місточки, по яких ми подекуди переходили, від вологого туману стають крихкими і провалюються під ногами. Льодяні нагромадження осідають, нахиляються, набувають у темряві якоїсь неприродної форми.

— Куди йти? — весь час питає Михайло.

Але ніхто з нас цього не знає. В темряві неможливо визначити, де ми знаходимось. Одне ясно: залишатися тут не можна. Треба знайти місце, де можна було б переждати до ранку. Безперервно провалюючись то у воду, то у крижану кашку, знемагаючи, ми, нарешті, відчули під собою міцніший лід. Дивлюсь на годинник: дві години ночі. Іти далі неможливо. Стомлені, мокрі, промерзлі, залазимо в спальні мішки.

Ранок застає нас до краю змученими. Ми насилу встаємо і незграбно стрибаємо, намагаючись зігрітися. Навколо мокро і похмуро. Але тільки сонце, заглянувши в наш холодний світ, заграло сліпучими відблисками на крижинах і снігових схилах, як миттю все перемінилося. Ми оглядаємось і не впізнаємо навколишніх крижин. Це вже не крижини, а казкові кришталеві палаци з бірюзовими вежами, а кругом них сяють голубі озерця, видніються чарівні гроти.

Все, на що тільки падає наш погляд, опушено памороззю, яка горить на сонці міріадами кристаликів. У пам'яті спливають вірші Верхарна:

Але мороз сковує губи, і цими двома рядками я закінчую своє декламування.

— Давайте швидше йти, — говорить посинілий від холоду Франц, — а то ми в цих «ожерельях ледяных» замерзнемо навіки.

Насилу натягнувши затверділі на морозі черевики, ми поспішаємо до берега, на морену, де чекають нас Лазієв і Таїрова.

ПЕРЕД НАМИ ХАН-ТЕНГРІ

Значить, перейти через озеро нам не вдасться.

— «Незабаром наше захоплення змінилося розчаруванням», чи не так? — жартує Лазієв, згадуючи слова Мерцбахера.

Ні, ніякого розчарування. Не вийшли на Північний Інильчек, але ж залишається ще Південний.

І ми вирішуємо разом з Лазієвим і Фатімою Таїровою йти до Хан-Тенгрі по Південному Інильчеку, туди ж, куди пішли решта наших товаришів.

Чотири години підряд пересікаємо страшний хаос льодопадів, тріщин і моренних валів, якими вимощений шлях на південь від озера, і виходимо в широкий коридор Південного Інильчека.

Тут уже немає суцільного моренного покриву, який так втомив наше око. Навколо великі брили чистого білого льоду, а серед них піднімаються високі, метрів п'ятдесят і більше, вали величезних морен. Вони йдуть високими паралельними пасмами, ізольованими одне від одного, і дуже нагадують нам штучні споруди.

— Прямо справжні фортечні вали, — каже Таїрова. — Так і здається, що зараз вискочать із-за них невідомі воїни…

— Причому воїни-велетні, — посміхається Лазієв, — до пари цим громаддям.

Справді, морени в валах такі великі, яких мені не доводилося бачити ще ніколи ні на одному льодовику.

Ми забираємось на один із валів. Крім гігантських валунів, ми бачимо на ньому високі піщані конуси і невеликі озерця у вигляді чаш з льодовими стінами, з яких звисають, виблискуючи, мов кришталь, сталактити. В середині цих валів під шаром уламків гірських порід, захищений від сонячного проміння, лежить внутрішній льодяний вал.

Між моренами видно сліпучо-білі пасма льодяних хвиль. На окремих ділянках льоду стоять, мов гігантські гриби, «льодовикові столи».

Ліворуч від нас підноситься висока красива гора. На відміну від інших гір, з високими гострими піками, її вершина згладжена, як купол. У бінокль можна побачити її гранітну структуру.

— Давайте назвемо цю вершину іменем Петровського, — пропоную я.

Григорій Іванович Петровський — старий більшовик, соратник Леніна — був у той час головою Центрального Виконавчого Комітету України. Моя пропозиція не викликає ніяких заперечень.

Якраз проти цієї гранітної вершини, на південному березі Інильчека, видно дві схожі між собою круто-голові гранітні скелі. Вони стоять за кілометр одна від одної, мов великі ворота. Через ці ворота з бокової долини в Інильчек сповзає великий льодовик-притока. Побувавши тут раніше нас, Багмут, Коляда, Редак і Шиманський дали цьому льодовикові назву Комсомолець.

Виходячи з своєї долини, льодовик Комсомолець з силою натискує на лівий бік Інильчека, нагромаджуючи величезні льодові вали. Тому тут дедалі труднішим стає наш шлях, доводиться обходити глибокі провали льоду, ступати по ненадійних снігових містках, дряпатися крутими льодовими схилами.

Ліворуч проти нас на льодороздільному хребті піднімається чорна гостра вершина, що перевищує 6000 метрів.

Я дістаю планшет двоверстової окомірної зйомки, зробленої колись топографами Туркестанського військового округу. На ньому знята льодовикова долина Інильчека. Серед суцільних «білих плям» на планшеті вузеньким острівком засічений льодороздільний хребет.

— Ми йдемо повз цей хребет, — каже Лазієв.

— Правильно. І ось ця чорна вершина, за нашим з вами розрахунком, сьома з заходу. На планшеті вона також сьома, а зразу ж за нею восьма — Хан-Тенгрі.

— Значить… — хвилюючись, починає Таїрова.

— Значить, через півтори-дві години ми повинні побачити Хан-Тенгрі зовсім близько.

«Повинні…» А чи вдасться здійснити це бажання «повинні»?…

— Вперед, друзі, вперед! — каже Лазієв.

Близькість Володаря неба хвилює нас і надає нам свіжих сил. Дотримуючись напряму на скелі чорного піка, ми спускаємося з морени на лід і прискорюємо ходу, розраховуючи за годину підійти до правого берега льодовика.

Але виходить не так. Погода різко змінюється. Хвилину тому небо було безхмарне, яскраво сяяло сонце. І раптом різкий вітер, мов вирвавшись звідкись з бокової ущелини, вихором полетів по долині, збив зі схилів сніг і поніс його з виттям і свистом просторами льодовика. Почав падати сніг.

Тільки що ми йшли в самих гімнастьорках, а тепер натягуємо на себе все тепле, що є в наших рюкзаках.

— Палатку! — кричу я.

Намагаємось ставити палатку, але вітер рве її з рук. Все даремно. Тоді ми залазимо в опальні мішки і, зігрівшись, міцно засинаємо.

Першою прокидається і вилізає з мішка Фатіма Таїрова.

— Зима, зима прийшла! Вставайте, подивіться — справжня країна «білого мовчання», — чуємо ми її дзвінкий голос.

Справді, льодовика не впізнати. Хмари зникли, вітер стих. Навколо сніг. Морени, камені, скелі — все сховалося за мохнатим, що вигравало блискітками, білим покривалом.

Сонце піднімається в зеніт. З гір одна за одною зриваються лавини. Сотні тонн снігу з грізним рокотом мчать по схилах, окутані клубами білих хмар, і падають на льодовик, до підніжжя вершин.

Минає небагато часу, і на небі знову нагромаджуються хмари, клубочачись біля самих вершин. Нас це дуже хвилює.

— Що ж все-таки робити? — з тривогою питає Лазієв. — Через негоду я на Інильчеку нічого не зняв.

Мені нічим порадувати товаришів. Адже негода і мені заважає. Я не можу як слід оглянути льодовик, його притоки, ознайомитися з варіантами маршрутів на Хан-Тенгрі. Звичайно, справа не тільки в негоді. Льодовики тут величезні і труднопрохідні. Тому для виконання поставленого перед нами завдання потрібно не менше одного-двох місяців. А в нашому розпорядженні лишається, буквально кілька днів.

Ми поспішаємо пройти якомога далі на схід, ближче до Хан-Тенгрі. Обходимо чорний пік і бачимо за ним прямовисний гребінь, що опускається до льодовика. Він, іде правильним півколом, завертає на південний захід і утворює всередині цирк з обривистими стінами. Чим далі ми йдемо, тим вищим стає гребінь, і здається, що ось-ось із-за чорної скелі виступить вершина. Але вершина не показується. Вона щільно закутана хмарами.

Чи довго висітиме хмарна завіса — годину, день, тиждень? О, коли б рвонув шалений вітер і розігнав хмари! Ми чекаємо в нестерпному напруженні.

І раптом хмари, що зібралися навколо невідомої вершини, стали розсіюватися. Частина їх летить вгору; середина розповзається, світлішає, розривається на павутинні мережива… В хмарному ореолі з'являється гострий білий конус.

— Хан-Тенгрі! — вирвалося у всіх.

Так, перед нами стоїть монолітна скеля-піраміда, висічена з суцільного мармуру і наче вплавлена в льодяний п'єдестал.

Звідси вершина Хан-Тенгрі здається нижчою і приземкуватішою, ніж з тих точок, звідки ми її спостерігали раніше. Це й зрозуміло — ми стоїмо біля підніжжя. Ми підійшли так близько до колоса, що перспектива порушила розміри. З лівого боку вершини видно широке, вкрите снігом плече, що відходить від західного ребра, і скеляста грань, яка піднімається під кутом 55–60 градусів до вершини. Південно-західна сторона грані, на якій навіть не тримається сніг, гладенька, ніби її стесали.

Щастя однак скінчилося дуже швидко. Не встигли ми як слід розглянути Хан-Тенгрі, не встиг Лазієв витягти свій апарат, як хмари знову почали стягуватись до його вершини і закрили мармурову піраміду.

Чекаємо біля підніжжя годину, дві… Але погода остаточно псується. Небо хмуриться, хмари спускаються майже до самої підошви. Знову йде густий дрібний сніг. Всяка надія ще раз побачити вершину зникає.

По дорозі назад, коли ми були вже нижче від льодовика Комсомолець, погода стала прояснятись. Лазієв вирішує хоч як-небудь надолужити втрачене.

— Товариші, — звертається він до нас, — продемонструйте, будь ласка, підйом по висячому льодовику. Це дуже важливий епізод, потрібний мені для фільму.

Я бурчу у відповідь на таку просьбу, але всі настроєні прихильно, і ми кінець кінцем погоджуємось.

Облюбували дикий, весь поборознений тріщинами льодовик, що звисає на крутому схилі. Кулуар, у якому вміщується його верхній стовбур, розгалужується внизу двома жолобами.

Зв'язуємося один з одним вірьовкою і підходимо по правому жолобу до місця стику висячих льодовиків. І якраз у цей час з гребеня зірвалась лавина. Вона летіла високо над нами, бризкаючи осколками збитого льоду, а ми стояли серед льодяних скидів, безпорадні що-небудь зробити для свого порятунку.

Який шлях вибере лавина, яким з двох жолобів пронесуться її смертоносні маси? Від цього залежить наше життя.

Холодний вихор уже торкнувся нас, але сама лавина звертає в ліве русло і з гуркотом проноситься вниз. Ми полегшено зітхаємо. Ну, щастя наше! Спускаємося вниз. Лазієв уже упаковує апарат.

— Цікаві, — питаю, — зняли кадри?

— А я вас і не знімав.

Ми не знаходимо підходящих слів, щоб висловити наші почуття. Лазієв розуміє без слів і, посміхаючись, пояснює:

— Спочатку ви десь ховались у тріщинах, і об'єктив не уловлював вас. А коли піднялися високо, перетворилися в малесенькі, майже невидимі точки. Не було рації й знімати.

— Але ви хоч бачили, що нам загрожувало? — ще не можемо опам'ятатися.

— Як не бачити? Добре бачив і переживав. Але що я міг зробити?

Ми безжалісно лаємо себе за безрозсудність.

Уже темніло, коли ми добрались до озерця в рантклюфті, де в ніші були заховані частина речей і сухі дрова. Ми умовилися, що тут нас чекатимуть після повернення Багмут, Шиманський і інші товариші. За всіма розрахунками, вони вже давно повинні були повернутися. Але ніде не було ніяких ознак їх присутності.

— Чи не трапилося з ними щось погане? — схвильовано вигукує Фатіма.

Лазієв запалює на схилі піротехнічні свічки, які він узяв з собою для вечірніх кінозйомок. І як тільки загорілися вогні, ми почули вдалині крики. Незабаром розібрали голос Багмута:

— Привіт Україні від команди хан-тенгрівців!

Розпалюємо багаття. Через кілька хвилин на освітлену площадку з темряви виходить посміхаючись Багмут. За ним ідуть Шиманський, Коляда, Редак.

— Здорові були, хлопці, — кричить Коляда і додає співучим голосом і в риму: — Як у вас із вечерею для нас?

— Ну, можете поздоровити нас усіх, — говорить Шиманський, — нам все-таки повезло. Оглянули Хан-Тенгрі і зняли його з південного заходу і з півдня, і в хмарах, і без хмар.

Починаються жваві розповіді, і вже забуті недавно перенесені труднощі, тривоги і хвилювання…

Полум'я розпаленого багаття то грає бліками на льодинах, то вихоплює з темряви кам'яні брили скель і освітлює наші зарослі, невмивані, стомлені, але задоволені обличчя. Дрова розгорілися, весело потріскують і обдають приємним теплом. Не хочеться йти від багаття, але вже давно повечеряли, згасають останні головешки, стає холодно. Пора на нічліг.

НАПАД БАСМАЧІВ

Нам дуже хочеться ще раз піднятися на льодовик, підійти до Хан-Тенгрі, ще раз глянути на цю легендарну піраміду, придивитися, як і звідки починати її штурм.

Вранці, сидячи біля багаття, ми обговорюємо, як краще це зробити, коли раптом недалеко, по той бік озера, показується довга постать. Це Нургаджа — джигіт, якого ми відправили з кіньми на базу. Розмахуючи у повітрі папером, він поспішає до нас, стрибаючи з каменя на камінь, явно чимсь схвильований.

— Що трапилось, Нургаджа?

— Ой, біда, жолдош начальник, жолдош Фатіма, — звертається він зразу і до мене, і до перекладачки Таїрової.

Звичайно Нургаджа непогано говорить по-російському, але тепер у його плутаній мові лише зрідка проскакують російські слова.

— Кандай чон справа була, велика справа, товаришу начальник. Джантай була. Коп абидан басмач, коп милтик. Багато басмач, багато гвинтівок. Басмач багато стріляй, червоноармієць також стріляй. Один басмач абдан кайги, убитий. На, будь ласка, кагаз. — І він передав мені пакет, — швидко читай. Азир тез, тез артуу. Треба швидко в'ючитися. Коні тут.

Я читаю листа Головіна. На аркуші, вирваному з польової книжки, написано:

Поки ми укладаємо в'юки, Нургаджа з Михайлом Набоковим піднімаються з рантклюфта на льодовик і підганяють коней, яких пригнав Нургаджа. Виносимо наверх речі, в'ючимо коней, і караван сходить вниз по льодовику.

У повітрі густий туман, мрячить дощ; камінь і лід слизькі. З льодовика в долину біжить суцільний потік. Внизу широко розлився Інильчек. Ми повільно спускаймося в долину і обережно переходимо вбрід річку. Коні ледве встояли проти навального натиску потоків. Насилу досягаємо лівого берега.

Раптом Коляда різко повертає голову назад.

— Сті-ій! — кричить він схвильовано і повертає коня назад до річки.

Біля берега стоїть кінь молодого Набокова. Вершника на ньому нема. По воді швидко пливуть якісь речі. Там же й Михайло, його збило потоком і понесло. Вода то втягує його вглиб, і тоді він зникає з очей, то викидає на поверхню. Зараз Набоков чудом вибився до групи берегових каменів і затримався за виступ одного з них. До нього вже біжать на допомогу Багмут, Редак, Нургаджа…

Кінь — розумна тварина, він сам підходить до обмілини біля каменів, повертає до хазяїна голову і жде, поки той сяде в сідло. З Михайла тече вода, обличчя його посіріло, сам він весь тремтить, зуб на зуб не попадає. Але найсумніше для нього — втрата всіх речей і батьківського кожушка, якого старий залишив йому на льодовику.

Під'їжджаємо до бази. Людей не видно. Всі на постах.

Головін розповідає про сутичку з бандою.

— Три дні тому я відправив двох бійців униз по долині для спостережень. На правому схилі хлопці помітили три юрти, яких раніше не було. Стали під'їжджати, гвинтівки взяли на всякий випадок напоготів. Під'їхали метрів на двісті, як раптом із юрт давай по них палити. А ранком тут з'явилось чоловік п'ятдесят, якщо не більше. Добре, що ми помітили вчасно, відбилися. Вчора знову з'явилися, правда, на цей раз ми їх зразу відігнали. Але завтра, думаю, ще завітають. Адже знають, що нас тут жменька.

Ми переходимо в розпорядження начальника прикордонного загону. Багаття палити заборонено. Коні відведені в скелі за табір. Скрізь розставлені пости, і кожному з нас вказано місце на випадок нападу.

Ніч минає спокійно. А на світанку ми залишаємо негостинний Інильчек і, готові зустріти засаду, обережно переходимо знову через високий перевал Тюз і спускаємося до Сариджасу.

Тут наші шляхи з прикордонниками розходяться. Їм ближче до своєї застави через перевал Ашутер і долину Баянкол, а ми повернемо звідси на захід, униз по Сариджасу до долини річки Оттук.

Шиманський і Лазієв. фотографують нас на прощання в загальній групі, і ми, потиснувши міцно один одному руки, роз'їжджаємося.

— Всього вам найкращого, товариші прикордонники! Дякуємо за допомогу.

Шкода, звичайно, що нам не вдалося здійснити свого наміру і ще раз пройти до Хан-Тенгрі. Але ми їдемо з Тянь-Шаню не без результатів. Маршрут по Південному Інильчеку до Хан-Тенгрі і умови пересування в цій найбільш труднодоступній частині Небесних гір вивчені. Нам ясно, що з великими дослідницькими завданнями сюди можна йти тільки після старанної підготовки. Потрібна серйозна матеріальна база, пристосовані до роботи в горах дослідницькі прилади, перевірене альпіністське спорядження, великий в'ючний транспорт.

Потрібен старанно відібраний склад учасників, що відповідав би своїми знаннями завданням експедиції, придатний до суворих умов похідного життя на великих висотах.

… Центральний Тянь-Шань залишається позаду.

— А знаєте, товариші, я, здається, по-справжньому полюбив гори, — говорить Багмут. — Мабуть, займуся альпінізмом. Як думаєте — будуть люди?

— Я також думаю, що це не остання моя подорож у гори, — підтримує його Коляда. — І ще я напишу симфонічну поему про гори… Я вже чую її…

З багатими планами і з надією, що розстаємося ми ненадовго, залишаємо Небесні гори.

До побачення, суворий і прекрасний край! До скорої зустрічі!