В серце Небесних гір

ДРУГИЙ МІЖНАРОДНИЙ ПОЛЯРНИЙ РІК

Минула осінь, за нею зима. Повернувшись із Тянь-Шаню, ми обробляли матеріали експедиції і, — ніде правди діти, — мріяли про нову поїздку. Суворі Небесні гори невтримно вабили нас до себе.

Мрії наші незабаром збулися. На Україні в той час існував спеціальний Комітет сприяння Українській експедиції в центральний Тянь-Шань. От якось у травні викликають мене в цей комітет. Приходжу. Мені показують нещодавно одержаний лист.

Ще у 80-х роках минулого століття вчені-геофізики прийшли до висновку, що метеорологічні дослідження слід проводити в якнайбільшому числі місць земної кулі в один і той самий час і за одним і тим самим планом і методом.

Перші такі міжнародні дослідження проводилися з 1882 по 1883 рік у полярних областях. Міжнародне метеорологічне об'єднання вирішило повторювати їх раз у кожні п'ятдесят років. Цей річний період міжнародних геофізичних робіт назвали «Міжнародний полярний рік».

У 1932 році, через п'ятдесят років після перших міжнародних геофізичних досліджень, почалися роботи Другого Міжнародного полярного року.

Ці роботи були підпорядковані двом практичним завданням, що давно хвилювали людство: завчасному визначенню погоди і розшукам способів змінювати клімат. Для розв'язання такого грандіозного завдання, як зміна клімату, вчені ще не знайшли необхідних засобів, хоч наполегливо шукають їх. Що ж до визначення довгострокових прогнозів, то тут наука пішла далеко вперед.

Тепер кожна держава має службу прогнозу погоди. Армія метеорологів стежить за переміщеннями повітряних мас і складанням карт погоди. Бюро прогнозу погоди розшифровує такі карти і радирує аеропортам, пароплавствам, підприємствам народного господарства про зміну погоди, очікувані грози, тумани, зливи або посухи, похолодання або потепління.

Однак проникнути в таємниці формування погоди все ще важко. Метеорологічні явища, що відбуваються в колосальних масштабах, нестійкі і суперечливі. Треба враховувати не тільки різне нагрівання сонцем поверхонь морів і суші, полярних і екваторіальних областей, але й такі фактори, як обертання землі, рельєф материків, напрям гірських пасом і зосередження великих гірських льодовиків. Адже льодовики і сніги, як джерела холоду, впливають на рух повітряних потоків, впливають на погоду.

Ось чому радянський Комітет по проведенню Другого Міжнародного полярного року вирішив поряд з океанографічними експедиціями і роботою полярних метеорологічних станцій провести також гляціологічні і кліматологічні дослідження в гірських районах Радянського Союзу, в області скупчення снігу і льоду. Загони гляціологів і метеорологів вирушали для цієї мети у високогірні області Кавказу, Алтаю, Паміру і Тянь-Шаню. Однією з тянь-шанських експедицій була експедиція професора Калесника. Вона виїжджала в льодовикову область Акшийряк. Другою експедицією повинна була стати Українська експедиція.

Не роздумуючи ні хвилини, ми приймаємо пропозицію.

ЗАГОНИ ЕКСПЕДИЦІЇ ВИХОДЯТЬ НА СВОЇ МАРШРУТИ

Українській експедиції було доручено дослідження найбільшого центра оледеніння Тянь-Шаню — масиву Хан-Тенгрі, району, який був уже нам відомий.

Але ще до одержання цього завдання у нас був намічений свій цікавий план. По-перше: ми збиралися дослідити льодовикову долину і льодовик Північний Інильчек. Там уже побували москвичі Гусєв і Суходольський. Але з ними не було ні геологів, ні геоморфологів, — залишався ще непочатий край роботи.

Друге завдання — провести геологічну зйомку вздовж обох схилів долини льодовика Інильчек і дістати дані про геологічну будову Хан-Тенгрі, до якого близько не підходив ще жоден геолог.

Із верхів'їв льодовика Інильчек ми мали намір проникнути на південь. Там, як передбачав Мерцбахер, повинен знаходитися льодовик, що розмірами своїми значно перевищує такий гігант, як Інильчек. Поки що це нікому не відома територія. Треба дослідити її. Це — третє завдання.

І, нарешті, по закінченні робіт на Інильчеку експедиція повинна була приступити до дослідження великого льодовика у верхів'ях долини Каїнди, суміжної з Інильчеком.

Завдання визначають і склад експедиції. На Тянь-Шань їдуть альпіністи, топографи і багато вчених. Всі учасники розділяються на чотири загони: кой-капський, північно-інильчецький, хан-тенгрінський і каїндинський. Крім того, з нами йдуть метеорологічна станція і економ-географічна група, яка працюватиме в сиртовій смузі.

Виходить велика комплексна експедиція. В Караколі ми закуповуємо понад сто в'ючних і верхових коней. Це затримує нас. Тільки в двадцятих числах серпня наш великий караван прибуває у верхів'я долини Інильчека.

Біля піка Нансена, як і в попередні роки, розбиваємо основний базовий табір. Кліматологи тут же влаштовують метеорологічну станцію, топографи провадять необхідні для їх робіт астрономічні спостереження — знаходять географічні координати, що служать опорними пунктами для зйомок.

Загони готуються до виходу по своїх маршрутах.

Першим виходить кой-капський гляціологічний загін. Він невеликий — всього п'ять чоловік. Ось вони всі наші старі тянь-шанці: геоморфолог Демченко — керівник загону, інженер-геодезист Гаєвський, альпіністи Шиманський, Головко і один новачок — молодий альпініст комсомолець Андрій Третяк. Загін супроводжують п'ять киргизів-носіїв; усі вони досвідчені гірські мисливці, але тільки два бували з нами на великих висотах. Вантажі загону йдуть аж до Хан-Тенгрі на в'ючних конях.

Вийшовши з базового табору до льодовика, Демченко і Гаєвський перевіряють поставлену у минулому році мітку біля кінця язика Інильчека. Відступає чи наступає цей величезний льодовик?

Гаєвський націлюється теодолітом і ловить трубою нову межу язика льодовика; потім цифри обох років порівнюються. Виявляється, за рік льодовик відступив на 13,2 метра.

Тянь-шанські льодовики відступають — це підтверджується спостереженням ряду дослідників за багато десятків років. Відступають їх язики, залишаючи в долинах кінцеві морени; відступають від схилів їх краї, залишаючи після себе високі вали берегових морен.

Поставивши мітку проти нової межі кінця льодовика, загін піднімається на його поверхню і по добре знайомому шляху прямує до Хан-Тенгрі. Там загін поверне на південь і пробиватиметься до своєї основної мети — верхів'їв невідомого льодовика. У минулому році Демченко, Шиманський і Головко вже пробували пробитися до нього, але люті штормові вітри і морози перешкодили цьому.

Якщо тепер загонові вдасться знайти таємничий льодовик і дослідити його, це буде значне географічне відкриття.

На своїй схематичній карті Мерцбахер зобразив на південь від льодовика Інильчек передбачуваний льодовик і назвав його Кой-кап, за назвою річки, яка нібито з нього витікає.[75] На цій карті верхів'я льодовиків Південний Інильчек і Кой-кап злиті в один фірновий басейн. Якщо карта правильна, то з верхів'їв Інильчека можна проникнути на льодовик Кой-кап.

Мерцбахер сам мав такий намір. Знаходячись у 1903 році біля Хан-Тенгрі, він звернув увагу на широку льодовикову долину, що йде на південь. На думку Мерцбахера, цим проходом можна проникнути «у велику долину, що безсумнівно приховує льодовик, який розмірами не уступає Інильчеку і про який ще ніхто нічого не знає». Але у нього в той час невистачило ні провіанту, ні носіїв[76], і від цього цікавого завдання йому довелося відмовитись.

Не зумів Мерцбахер вийти на льодовик і знизу, з долини Кой-кап, тому що в цей час долина була високо заповнена паводком. Перед мандрівником постало питання: чим пояснити такий високий рівень талих вод? Звичайно, дуже великими розмірами льодовика, що живить ріку. Мерцбахер показав на карті цей льодовик довжиною майже 75 кілометрів.

У пониззях долини Кой-кап дослідник знайшов уламки граніту, схожі на ті, які він уже бачив на Південному Інильчеку. Як з'явилися тут ці уламки? Вони, очевидно, упали з схилів хребта, що розділяє десь у верхів'ях обидва льодовики. Значить, невідомий льодовик Кой-кап існує. Обидва льодовики — Інильчек і Кой-кап — стикаються своїми верхів'ями.

Але все це припущення. Правильність їх і повинна перевірити група Демченка.

Друга група одночасно з кой-капським загоном виступає на Південний Інильчек. У ній три чоловіки: викладач Українського інституту фізичної культури Павелл, аспірант Харківського інституту географії і картографії Чегорян і топограф Кюн, який уже брав участь у наших тянь-шанських подорожах. Усі вони альпіністи. Начальником групи призначений Павелл.

Ця група повинна розшукати шлях з Південного Інильчека на льодовик Каїнди, проникнути в його фірновий басейн і спуститися південніше в долину Каїнди, ведучи по дорозі окомірну зйомку. Група повинна йти спочатку у верхів'я великого льодовика Комсомолець. Ми знали про цей льодовик, його вперше відвідали в 1930 році наші альпіністи — Вася Головко і Боря Тюрін. Але далі починалась повна безвість. Передбачалося, що група підніметься у верхів'я льодовика Комсомолець на гребінь Інильчецького хребта, перевалить його і знайде спуск у льодовикову долину Каїнди. Маршрут важкий, небезпечний. Він весь час іде в області вічних снігів, на висотах не нижче п'яти тисяч метрів.

Південно-інильчецький загін виходить слідом за кой-капським. Його завдання — пройти у верхів'я Північно-інильчецької льодовикової долини і провести там топографічні роботи, геологічні, геоморфологічні і гляціологічні дослідження.

Північно-Інильчецький льодовик — одно з найбільш непрохідних місць на Тянь-Шані. Читач уже знає, що шлях до нього заступає глибоке озеро з плаваючими крижинами, стиснуте з двох боків високими прямовисними скелями. Це озеро Мерцбахера. Стіни над озером відшліфовані стародавнім льодовиком і майже недоступні.

Сухододьський, а за ним Гусєв, Михайлов, Косенко та Рижов першими проникли у верхів'я Північного Інильчека.

Тепер Гусєв та Рижов ідуть у знайомі місця в складі нашої експедиції. Ми здружилися з цими сміливими, ініціативними людьми за час неодноразових зустрічей у горах Тянь-Шаню, і в нашій експедиції їм усі дуже раді. Крім них, у північно-інильчецькому загоні ще два нових учасники експедиції: наполегливий і невтомний у роботі Жавжаров, науковий співробітник Харківського інституту географії і картографії, і геоморфолог професор Микола Миколайович Загрубський, запрошений в експедицію як геодезист. Це найбільш колоритна постать в експедиції. Він не молодий, сивина прикрашає його голову, але виправка у нього військова, погляд суворий. Він сам вибрав собі один з найважчих маршрутів.

— Що ж мені, — каже, — відставати від молодих?

Пройшовши правим берегом льодовика Інильчек до озера Мерцбахера, мандрівники розвантажують свій в'ючний караван. Коні більше не потрібні. Далі шлях лежить по скелях.

Гусєв і Рижов піднімаються першими, закріплюють на виступах вірьовки. Тепер черга наукових працівників і носіїв.

Загрубський, подивившись оцінюючим поглядом на Гусєва і Рижова, питає:

— А вдержите?

Потім обв'язується вірьовкою і спокійно йде на скелі. Слідом за ним піднімаються всі інші.

Підйом на скелі перед самим озером не складний, але далі на північ починаються серйозні труднощі. Доводиться то спускатися вниз, майже до самого озера, то знову підніматися по крутому осипу, то пробиратися вздовж скель під обстрілом каменепаду.

Уявіть собі, що ви самі лізете по крутих скелях. Щоб не зірватися, ви судорожно чіпляєтесь руками за кожен виступ, ставите ногу на ледве відчутний упор. А внизу під вами прямовисна стіна висотою 150 метрів і під нею глибоке, вкрите пливучими брилами льоду озеро. І раптом наверху зриваються і з свистом і гуркотом летять смертоносні уламки скель. Ось саме в такому становищі опинився маленький загін дослідників.

Нарешті загін наближається до місця, де скелі відшліфовані стародавніми льодовиками. Рухатися по таких скелях неможливо.

— Десь тут повинен бути наш човен, — говорять Гусєв і Рижов.

Справді, незабаром вони знайшли на березі невеликий надувний гумовий човен, який залишила в минулому році група Суходольського. Він цілком справний, і загін починає переправу. Багато рейсів робить маленький човен, лавіруючи серед крижин. Але ось переправа закінчена. Загін на Північному Інильчеку. Тут починається його робота.

А на базі тим часом обладнують метеорологічну станцію. Розташувалися в долині на висоті 2900 метрів над рівнем моря. Завдання станції — одержати характеристику кліматичних елементів у районі масиву Хан-Тенгрі. Тут залишаються професор-кліматолог Жуковський і два спостережники: аспірант Харківського інституту географії і картографії Панов і господарник експедиції Приходін, який буде працювати на станції по сумісництву. Тимчасово затримуються у базовому таборі також лікар Тесленко, що вивчає вплив високогірної зони на організм людини, економ-географ Муржа, який збирає матеріали про господарське освоєння сиртової смуги Тянь-Шаню, і ще кілька чоловік.

Іван Миколайович Жуковський — людина років шістдесяти, з сивим волоссям і вусами, — не поспішаючи сам перевіряє прилади, стежить за їх установкою. І тільки все закінчивши, він спокійно, дивлячись поверх окулярів, каже:

— Станція приступає до роботи.

Ну, тепер можна виходити і нам. Знову до Хан-Тенгрі!

ПЕРШІ ГЕОЛОГИ БІЛЯ ХАН-ТЕНГРІ

До складу хан-тенгрінського загону, крім мене, входять два геологи — Абрамович і Вознесенський, обидва прикомандировані до експедиції інститутом геології Академії наук УРСР, а також альпіністи — наш давній знайомий Віталій Барков і Володимир Ірушкін. Обидва вони за своєю основною спеціальністю інженери: перший — металург, другий — радіоінженер. а в експедиції обидва виконують обов'язки колекціонерів. З нами йдуть п'ять носіїв і караван — шістнадцять в'ючних і верхових коней.

Ми йдемо правим берегом Інильчека. Зяючі льодовикові тріщини, каменепади і снігові лавини гнітюче впливають на наших геологів. Та це й не дивно: вони вперше потрапили в гори. Обидва мовчать, здається, ніщо їх не цікавить.

«Ну нехай, — думаю, — подивимося, що буде далі. Адже і Вознесенський, і Абрамович допитливі, жадібні до знання люди».

Опівдні підходимо до розвилки, де льодовик розгалужується на південне і замкнуте озером північне русло. Беремо напрям на південний схід, до чорного мису, який ми назвали Броненосець — дуже вже нагадує він носову частину військового корабля. Весь цей мис складається з темних сланців, вапняків. Їх тут дуже багато.

Вознесенський і Абрамович деякий час уважно розглядають сланці, але потім їх увага помітно слабшає. Нічого нового. Такі сланці ми бачили ще в долині Інильчека.

Правда, тут вони дивують кілометровими товщами у схилах хребта, похмурими гігантськими осипами біля країв льодовика і численними уламками на боковій морені, по якій лежить наш шлях.

На Броненосці сланці розсічені кристалічною жилою.

— Це гранодіорит, — пожвавлюється Абрамович, — вивержена порода, близька до граніту і діориту.

— Так, — підтверджує Вознесенський. — Чудовий будівельний матеріал. Добре полірується, придатний для облицьовування будинків і скульптурних робіт.

Але сланці, на жаль, «німі»: в них не знайдеш окам'янілостей, і тому немає можливості дізнатися про їх походження, вік.

Геологи засмучені. Ірушкін та Барков щохвилини піднімають з морени сланцьові уламки, але розчарування геологів не проходить. Кожного разу Володя і Таля. чують одну й ту ж саму відповідь:

— Нічого цей камінь не говорить. Можете його викинути.

Але ось один з каменів, переданих Барковим, приковує увагу Вознесенського.

— Бачите, — каже він, помітно пожвавлюючись, — ніздрювата будова. Це куски скелетів коралових поліпів, які живуть у теплих морях на невеликих глибинах.

Незабаром і ми знаходимо на морені уламки сланців-з поліпами, а в одному навіть виявляємо уламок стеблинки.

— Скелет морської лілії, — визначає Вознесенський. І, звертаючись до нас, він пояснює: — Морська лілія — це тварина, що нагадує своїм виглядом рослину. Стеблинкою вона нерухомо прикріплюється до дна моря і, весь час рухаючи своїми війками, захоплює і поглинає планктон — найдрібніші морські організми і мікроскопічні залишки рослин.

Я бачу, що обидва наші геологи задоволені — в темних сланцях Інильчека знайдена перша фауна. Вона зможе сказати про вік породи. Правда, ці залишки взяті на морені, а не в корінній породі, але, так чи інакше, вони впали на морену звідкись з найближчих схилів, складених з таких же сланців.

На дев'ятому кілометрі від мису Броненосець піднімається куполоподібна вершина імені Г. І. Петровського.

Ця вершина і товщі, що відходять від неї, являють собою гранітний масив, який вклинився між сланцьовими товщами.

Такі ж граніти виявлені на протилежній, південній стороні льодовика, якраз проти піка Петровського, в гирлі притоки Інильчека Комсомолець.

Звідки серед сланців і вапняків такі могутні товщі кристалічних порід?

Багато мільйонів років тому горотворні сили стиснули територію сучасного Тянь-Шаню і зім'яли її в складки. В гігантські тріщини і провали, що утворилися при стисненні, з глибоких надр землі ринули потоки розжареної магми. Захолонувши, вони утворили ці гранітні масиви.

— Тут треба розглянути все уважніше, — каже Абрамович.

За спеціальністю він петрограф[77] і, звичайно, не може пройти мимо всіх цих кам'яних брил.

Поки Вознесенський з Барковим працюють з гірським компасом, я, Абрамович і Трушкін підходимо до південних схилів піка Петровського. Біля його підніжжя навалені скинуті каменепадами гранітні брили і дрібний щебінь.

— Ви знаєте, — каже Абрамович, — нарешті ми натрапили на цікаве в петрографічному відношенні місце. Саме тут магма щільно прилягала до прорваних нею осадочних порід і своїми жилами входила в тріщини і пустоти сусідніх товщ. Якщо ми з вами зуміємо добре пошукати і попрацювати молотком, у нас напевно буде цікава колекція. Отже, за роботу, друзі, за роботу!

Юрія Михайловича, завжди спокійного, навіть флегматичного, ми не впізнаємо. Звідки у нього раптом стільки кипучої енергії? Він вмить відсортував собі цілу купу уламків, озброївся лупою, молотком, зубилом і з запалом дробить камені, розглядає їх в лупу.

— Ви тільки подивіться, товариші, — кличе він нас, — який великий, який чудовий зразок чорного турмаліну! Це так зване «турмалінове сонце». Бачите, які довгі промені йдуть в усі боки від центра і як вони виблискують. Турмалін — напівдорогоцінний камінь, але він має й промислове значення: його застосовують і в оптиці, і в радіотехніці. А от подивіться на ці червоні кристали. Адже це гранати, також напівдорогоцінний камінь. Вони дуже тверді і теж застосовуються в промисловості — для шліфування і точіння інструментів.

Розмовляючи з нами, Абрамович не перестає розбивати молотком камінці і розсовувати їх по кишенях. Велику частину своєї здобичі він передає нам, і ми навантажуємо рюкзаки уламками.

Особливо багато тут великих красивих латунно-жовтих кристалів кубічної форми. На сонці вони горять, мов золото. Коли на другий день ми показали їх носіям, ті в один голос крикнули: «Алтин! Алтин!» і довго не вірили, що перед ними не справжнє золото. Це був пірит — сірчаний колчедан, з якого видобувається сірчана кислота, сірка і навіть мідь.

Поки ми довбаємо і збираємо камінці, погода псується: піднімається холодний вітер, небо затягує хмарами, йде сніг. Ми беремо на плечі неймовірно важкі рюкзаки і повільно вибираємося через кам'яні розсипи на морену, до каравану.

Надвечір другого дня загін підходить до південного схилу Хан-Тенгрі. На морені, там, де і в минулому році був наш табір, ми ставимо палатки. Протягом трьох днів з ранку і до вечора збираємо зразки гірських порід, проводимо фотозйомку, зарисовуємо відслонення…

Найбільше роботи у Володі Ірушкіна. Він відповідає у нас за колекції, веде наше господарство. Цей останній клопітливий обов'язок він узяв на себе добровільно і виконує його дуже старанно. Здається, у нього природжена потреба дбати про товаришів. Задовго до підйому Володя пече оладки, вдень варить суп із тушонки і компот з журавлиновим екстрактом. А ввечері з такою ж старанністю упаковує в вату і коробочки відібрані геологами зразки окам'янілостей і гірських порід, наклеює на них етикетки і записує в журнал: коли, де, у якому відслоненні взято зразок.

Гірські породи в цьому місці одноманітні. В основному це темно-сині сланці, дрібнозернистий, цукровидний мармур, з якого складений Хан-Тенгрі, і хлоритові темно-зелені сланці. В осипу кулуара в південно-східному відрозі Хан-Тенгрі знаходимо окварцовані вапняки з вкрапленими в них кристалами свинцевого блиску. В корінній породі південного схилу Хан-Тенгрі на висоті 5160 метрів нам удається вибити невелику окам'янілість: раковину брюхоногого молюска.

— Треба піднятися вище, — каже Вознесенський.

За цей час наші геологи остаточно освоїлися в горах і набрали вигляду справжніх альпіністів.

Але піднятися в розшуках окам'янілостей вище ми не можемо, заважає погода. Як правило, після обіду небо затягує хмарами і починає йти сніг.

Різноманітних камінців у нас і так уже багато, а геологам хочеться обов'язково привезти з собою зразки порід якщо не з самої вершини Хан-Тенгрі, то хоча б з гребеня, якнайближчого до вершини. І в цьому їм несподівано щастить.

Ми почали якось упаковувати зразки, а Вознесенський, скориставшись тимчасовим проясненням погоди, йде фотографувати. Незабаром починається звичайна симфонія: свист зірваних каменів і потім гуркіт їх падіння. І через кілька хвилин за палаткою ми чуємо збуджений голос.

— Володимире Івановичу! На допомогу!

Всі вискакують із палатки. Біля входу стоїть Вознесенський. В руках у нього кілька важких каменів.

— Візьміть, будь ласка, у мене ці камінці, — каже він, посміхаючись. — Повезло, знаєте. Фотографую вершину Хан-Тенгрі і раптом чую: на мене силиться каміння. Ну, думаю, амінь геологу Вознесенському. Не знаю — тікати чи стояти. І те й інше небезпечно. Поки я вирішував, брили впали зовсім недалеко від мене і розбилися на куски. Дивлюсь у бінокль, — снігова хмара під самою вершиною. Он, виявляється, звідки вони летіли. Якраз те, що потрібно.

— Справді, вам пощастило, Олексію Ничипоровичу, — відзначає Абрамович. — Тепер нібито все. Можна і відкочовувати звідси.

На другий день ми згортаємо табір і, нав'ючивши майно та колекції, спускаємося вниз.

Чотири години дня. Звичайно в цей час з верхів'їв вривається і дме вниз по коридору Інильчецького льодовика дуже сильний вітер. Пояснюється це різницею температур холодного повітря над величезними сніжно-льодяними покривами хребтів, льодовиків і нагрітого повітря в пониззях долини Інильчека. Вітер цей завжди з'являється на короткий час і швидко затихає. Ледве ми відійшли від Хан-Тенгрі, як він налетів навальним вихором, зриваючи зі схилів не тільки сніговий пил, але й цілі брили снігу. Борючись проти шаленого натиску вітру, караван повільно просувається по фірновому полю.

Раптом оглушливий гуркіт, немов залп важких гармат, розколов над нами повітря. Ми ясно відчули сильний поштовх, дрижання льодовика і слідом за цим різкий удар повітряної хвилі.

В очах у всіх німе запитання: що це?

Це була» гігантська лавина неймовірної сили. Ніколи мені ще не доводилося спостерігати щось подібне. Ось вона ще падає з третьої на захід від Хан-Тенгрі вершини висотою шість з лишком тисяч метрів. Здається, що рушиться і падає сама гора. Товщі снігу з страшенним ревом несуться каскадами, окутані клубами снігового пилу. Вони втягують у свій потік все більші й більші маси снігу, зносять їх зі схилу, безмірно збільшуючи і без того гігантські розміри лавини. Збиті куски льоду і каменю летять крізь снігову хмару, як осколки снарядів.

Повітряна хвиля, що неслася попереду лавини, немов затримує на мить падіння лавинного язика, потім підкидає його величезним сніговим віялом далеко за середину льодовика. Детонація викликає ще ряд великих і малих лавин, і вони одна за одною зриваються з обох схилів. Ущелина наповнюється сніговим пилом, густа снігова завіса надовго закриває льодовик.

Поступово гуркіт лавини стихає. Повільно осідає сніговий пил, далечінь прочищається. Ми зітхаємо, вдячні долі за те, що вціліли, і, з побоюванням дивлячись на навислі снігові карнизи, продовжуємо путь.

По дорозі геологам треба ознайомитися з північними схилами південного берега Інильчека. Цей берег льодовика розчленований глибокими, паралельними між собою долинами, якими у Південний Інильчек з північних схилів хребта Кокшаал-Тау течуть п'ять великих льодовиків-приток.

Найбільший із них — льодовик-притока Зірочка. Довжина його — 18 кілометрів, тобто він на 3 кілометри довший за Дих-Су — найбільший з долинних льодовиків Кавказу. За ним іде дев'ятикілометровий льодовик — притока Дикий, потім льодовик Турист на шість з половиною кілометрів, Комсомолець — 13 кілометрів і льодовик Шокальського довжиною 5 кілометрів.

Ми оглядаємо льодовики Зірочка і Дикий у бінокль, фотографуємо їх, збираємо зразки порід з морен, що виходять з льодовиків.

— Ті ж самі темні сланці, — каже Вознесенський, оглядаючи берегові схили.

Але ось відкривається просвіт у верхів'я льодовиків — приток. Геологи жвавішають. Там, на північних схилах Кокшаал-Тау, у бінокль видно гігантські товщі такого ж самого мармуру, з якого складений і Хан-Тенгрі.

У темряві підходимо з запаленими ліхтарями до льодовика Комсомолець. Величезний льодяний потік Комсомольця з страшенною силою напирає на лівий бік Південного Інильчека, видавлюючи вгору дивовижні, безформні маси льоду, йти потемки тут неможливо. Обираємо більш пологе місце і прямо на льоду ставимо свої палатки.

Ранком Вознесенський з Талею Барковим і двома носіями вирушають до льодовиків Турист і Комсомолець вивчати відслонення біля їх річища гранітних масивів, а ми переносимо наші палатки на захід, ближче до озера Північний Інильчек.

ТАМ, ДЕ НЕ СТУПАЛА НОГА ЛЮДИНИ

Годині о другій дня з боку верхів'їв Південного Інильчека показується група людей. Усі здивовані: звідси ми нікого не ждемо. Хто ж це?

— Наші! — вигукує раптом Ірушкін.

Справді, це загін Демченка. Але чому він тут? Адже загін повинен був перевалити через хребет Кокшаал-Тау на південь, знайти льодовик Кой-кап, якщо такий існує, спуститися по ньому в долину Теректи, пройти потім у долину Інильчека і повернутися до базового табору. Це далеко звідси. Що ж примусило наполегливих дослідників змінити маршрут?

Ось вони вже підходять. Ідуть дуже повільно, обличчя у всіх зарослі, щоки втягнуті, очі стомлені. Третяка в групі немає. Немає і носіїв.

— Де Андрій? — тривожимося ми.

— Супроводжує носіїв на базу, — відповідає Демченко. — Майже всі вони тяжко захворіли на гірську хворобу і самі б не дійшли.

Демченко, а за ним і всі інші скидають рюкзаки і, віддихавшись, сідають до вогню попити чайку.

— Ну ж бо, розповідайте, — напосідаємо ми.

Але всі мовчать. Тільки Шиманський, відсьорбуючи чай, каже:

— Зараз розповімо, дайте хоча б чашку гаряченького випити. Адже ми йдемо з самої ночі.

Терпеливо ждемо. Шиманський допиває чай і починає свою розповідь.

— Підвів нас Мерцбахер, — зітхає він. — Здорово підвів. Стільки витратили сил, так рискували — і все тільки для того, щоб переконатися в його помилці. Труднощі почалися зразу, як тільки ми відійшли на південь від Хан-Тенгрі і піднялися вище п'яти тисяч метрів. Опівдні жара досягала 40–50 градусів. Не можна було терпіти цю спеку. Нас палило через товсті стьобанки, ми обливалися потом, без кінця провалювалися в мокрий сніг.

— Так, вигляд у вас, відверто кажучи, страшнуватий, — зауважує Ірушкін.

— Зазнали б ви такого, а потім говорили про вигляд. — парирує Шиманський.

Ми осудливо дивимося на Володю.

— Стали ми пробивати стежку, але більше тридцяти кроків ніхто з передніх не витримував. Спрага нестерпна, тягне наковтатися снігу, але самі знаєте, яка користь від снігу. Скільки не ковтай, спрагу не заспокоїш. Тільки горло і язик пухнуть, а пити хочеться все більше й більше. Підійшли до того самого льодопаду, який Мерцбахер назвав порогом на шляху до Кой-капу. Вилізли на нього і ахнули, — суцільні лабіринти тріщин і провалів, а по боках величезні брили льоду.

— Зачекайте ще хвилиночку, — знову перебиває Ірушкін, — не можу дивитися на ваші сумні фізіономії. А що коли я піджарю вам гаряченьких оладок?

У кой-капців обличчя уже складаються в посмішку, але розпухлі, потріскані кровоточиві губи зразу нагадують про себе, і посмішка миттю завмирає:

— Дайте ж мені можливість розповісти! — обурюється Шиманський.

Усі шикають на Ірушкіна і співчутливо слухають.

— Бродили ми серед цих брил, бродили… Здавалося, ось-ось вийдемо наверх льодопаду і побачимо прохід на південь. А перед очима раптом опинилися… Ну що б ви думали? Свої ж власні сліди. Прокляття якесь. Виходить, ми кружляли в цьому лабіринті. Стало темніти, нап'яли ми палатки, але слати вже не могли. Звідусіль долітав страшенний гуркіт. Почалися лавини, причому так близько, що ми не розраховували вже звідти вибратися. Куди підеш? Кругом страшенні провалля і нічого не видно.

Шиманський стомлено зітхнув. Йому наливають ще кухоль чаю, він відпиває і продовжує:

— Все це ще півбіди. Біда почалася пізніше. Носії захворіли на гірську хворобу і рішуче відмовилися йти далі. Ніякі умовляння і доводи не допомагали. Тоді ми вирішили покинути частину вантажу і одну палатку, відпустити трьох слабих носіїв, а залишити тільки двох найміцніших — Уркали і Джумабая. Третякові доручили відвести їх. Уночі ми все-таки піднялися на льодяні скиди і підійшли під самий перевал. Мороз понад 30 градусів. Перевал височів над нами метрів на двісті. До чотирьох ранку відсиджувалися, а коли стало світати, я з Головком, Уркали і Джумабаєм пішли наверх. Схил такий крутий, що я боявся викликати лавину, йшли обережно, ступаючи слід у слід. Так цілий день. Коли піднялися на перевал, стало уже темніти. Дуже цікавилися, що ж за перевалом. А там ми побачили не льодовик Кой-кап, як сподівалися, а верхів'я льодовика Зірочка.

— Так, значить, ніякого проходу на Кой-кап нема?

— Так, — зітхає оповідач, — проходу, про який писав Мерцбахер, не існує. У цьому ми переконалися. А побачити Кой-кап згори навряд чи можна. Все закриває величезна вершина.

Демченко, людина дуже мовчазна, додає до розповіді небагато.

— Так, намучилися, це правда… — каже він. — Але все-таки я не шкодую. Ми першими побачили і зняли справжній фірновий басейн Південного Інильчека. Він, виявляється, розташований не на схід від Хан-Тенгрі, як передбачав Мерцбахер, а на південь. Ми піднялися на останній бар'єр льодопаду, і перед нами в південно-східному напрямі, на висоті понад п'ять з половиною тисяч метрів, відкрився грандіозний амфітеатр. У діаметрі він ніяк не менший шести кілометрів. З трьох сторін його оточують округлі хребти з кількома сідловинами. Це, безумовно, і є головне джерело живлення Південного Інильчека. Він знаходиться вище від усіх і за розмірами більший від усіх верхніх Хригок, і тільки він у першу чергу може живити таку громаду, як Інильчек. Ми пересікли цей амфітеатр, підійшли до схилу, що замикає його з півдня, вийшли, — правда, з труднощами, — на гребінь. З високої точки перевалу перед нами відкрилася виразна картина розташування хребтів і льодовикових долин масиву Хан-Тенгрі. Ми бачили дуже ясно також західне продовження Кокшаал-Тау і зробили багато знімків. Вони згодяться, — адже до нас у цих місцях ще не бувала жодна людина. А щодо льодовика Кой-кап, — посміхається Демченко, — то він, я думаю, від нас не втече. Не змогли пройти зверху, попробуємо це зробити знизу.

ОЗЕРО ЗНИКАЄ

Настав час повернення загонів на базу. Пішов униз загін Демченка, в таборі повинні бути уже й інші загони. Закінчуємо свою роботу і ми.

Несподівано джигіт Куганбаєв приносить записку. Тривожне повідомлення: група Павелла не повернулася вчасно.

Ми схвильовані: з товаришами щось трапилося. Можливо, доведеться посилати рятувальний загін. Але всі, хто повернувся з маршрутів, знесилені, загін формувати тепер немає з кого.

Як би там не було, нам треба негайно вирушати на базу. Швидко згортаємо наші палатки і виходимо в напрямі на озеро.

Стоїть на диво ясний і тихий сонячний день. На небі ні хмаринки.

Раптом здалека до нас долітає дивне гудіння. Воно йде звідкись знизу, з глибин льодовика, весь час наростаючи. Незабаром ми почули якісь глухі удари і гуркіт, що нагадує рокіт лавин. Але ні, це не лавини. Їх ніде не видно. А гуркіт, у міру нашого наближення до озера, стає все сильніший.

— Дивіться! Дивіться! — вигукує хтось.

Над величезними пасмами льодопаду, які закривають від нас озеро, підлітають, викинуті якоюсь титанічною силою, уламки льоду, з'являється густий сніговий пил. Потім лунає гуркіт, подібний до грому.

Залишивши коней з Куганбаєвим на морені, біжимо до правого схилу біля озера, піднімаємося на скелю і, приголомшені, зупиняємося. Озеро зникло. Ми протираємо очі, але картина та сама. Нема озера. Тільки в окремих місцях вода ще поблискує серед льодяних брил. Крижини вже не плавають, мов білі лебеді, — вони осіли вниз, і між ними видніється вологе мулисте дно.

З заходу суцільною білою стіною, мов наступаючи на безводну тепер улоговину озера, стоять полчища льодяних брил. Час від часу найближчі з них починають повільно хилитися, ніби їх ззаду штовхають невидимі гігантські руки, підламуються біля основи, осідають і з гуркотом летять вниз, а над ними піднімаються хмари льодяних бризок. Всередині улоговини з величезною силою тіснять один одного айсберги, видавлюючи наверх окремі брили і кришачи їх на частини. В льодовиковій долині стоїть безперервний рев і гуркіт. Сніговий пил носиться над спустілим озером…

Води озера вирвалися з своїх льодяних оков. Але якими шляхами? Адже рівень озера був нижчий від його льодяних берегів. Проте скоро ми помічаємо, що потоки із озера ринули частково по тріщинах, частково по пустотах всередині льоду, а частково по улоговині між правим боком льодовика і схилом. Правий край льодовика страшенно подертий, на ньому розкидано безліч брил розколотого льоду. Клекочучи, потік мчав тут, заповнивши майже до самих країв широку улоговину біля схилу і несучи з собою крижини і сніг. Потоки води вирвалися на поверхню льодовика, залишивши тріщини і вибоїни.

Ми повільно і обережно пробираємося вниз по льодовику до його кінця. Долина Інильчека, на яку ми дивимося з кінця язика, невпізнанна. І річка, і все дно долини злилися в суцільний брудно-сірий потік, на якому виділяються якісь горби у вигляді безлічі валунів.

Спускаємося в долину і бачимо, що сірі горби — це не валуни, а хвилі. Вони мчать десятками річищ. Але вода на наших очах прибуває, і незабаром усі річища зливаються, заповнивши двокілометрову ширину долини від схилу і до схилу. Свинцеві гребені йдуть по її поверхні, з ревом і гуркотом перекочуючи величезні валуни.

Продовжуємо свій шлях, і раптом — несподівана зустріч: якась людина, стоячи на валуні, здалека махає нам хусткою.

— Та це ж Барков! — впізнає Ірушкін.

Трохи нижче розкинулися жовті палатки. Біля них сидять, гріючись на сонці, Демченко і Гаєвський. Нам усе ясно: загін не може перебратися на протилежний берег, до базового табору.

— Сидимо біля моря і ждемо погоди, — зустрічає нас Гаєвський. — Хіба це не море, — посміхається він, — два кілометри в ширину і п'ятдесят у довжину. Ми тут мало свої душі не лишили.

І товариші розповідають, що вони, спускаючись з льодовика, пробували перейти через найменше з річищ. Потрапили в глибоке місце, їх збило і понесло. На щастя, встигли ухопитися за кінські хвости.

Становище серйозне. Невідомо, на який час ми відрізані від бази, де знаходиться все постачання експедиції. Продукти у нас закінчилися, палива і сірників немає, одяг і спальні мішки у багатьох промокли.

А базовий табір — ось він, рукою подати.

Головко і Барков піднялися вище на схил і з запалом сигналізують, розмахуючи плащами, щоб нас там помітили.

Я також вилізаю на схил і в бінокль ясно бачу, що до табору приганяють коней з пасовища і тут же сідлають їх.

— Товариші, — кричить Барков, — допомога близько!

Через півгодини джигіти женуть до річки табун не менше двадцяти п'яти коней, зв'язаних поводами один з одним. Один з джигітів — Ісмаїл Койгельдинов сідає на середнього коня і вводить табун в шалену ріку. Ми з завмиранням серця спостерігаємо. Стає страшно за Ісмаїла і за коней. Однак тварини судорожними зусиллями переборюють натиск течії і, витягуючи шиї, поступово наближаються до нашого берега на півтора-два кілометри нижче. Один за одним вони вибираються на берег і з силою обтрушуються.

Незабаром Ісмаїл підганяє коней до нас.

— Давай, давай скоро! квапить він, показуючи на берег. — Бачиш, як швидко піднімається вода. Сідай на середній кінь, так буде краще. Якщо на одному коні в цю воду підеш, обов'язково пропадеш, а в середині косяка поїдеш, — нічого не бійся. Це такий старий киргизький правило.

Ми сідаємо поруч з ним в саму середину табуна, і наш «живий пліт» іде до розбурханої ріки. Рівень води з кожною секундою піднімається. Здається, ось-ось нас понесе, закрутить і розіб'є об камені. Хвилі запліскують коней; слабші вибиваються з сил і занурюються з головою в потік, але їх удержують сильніші.

Лівий берег все ближче. До нас уже біжать товариші, що залишилися на базі, і серед них я бачу старика Жуковського.

На широкій поляні біля самого табору палає багаття. Промоклі до нитки, змерзлі так, що зуб на зуб не попадає, ми поспішаємо до багаття. Зіскакуємо з сідел, квапимося сісти до самого вогню. Приємне тепло поступово зігріває нас.

НЕСПОДІВАНЕ ВІДКРИТТЯ

Але що ж все-таки з групою Павелла? Де вона?

Ця думка не виходить з голови.

Треба негайно посилати рятувальну команду.

Проте людей, які могли б почати зараз рятувальні роботи, немає. Усі повернулися в такому стані, що ледве тримаються на ногах. Відбираю найсильніших. Вирішено: зі мною йдуть Барков, Ірушкін і джигіт Туганбай, дуже витривалий мисливець, який уже не перший рік ходить з нами в горах і навчився альпіністської техніки.

З вечора готуємо все необхідне — альпіністське спорядження, лавинні лопати, які застосовуються при відкопуванні закиданих лавиною, аптечку, запас продуктів, — і на світанку вирушаємо до льодовика Каїнди на розшуки групи Павелла.

Одночасно виходить і загін Демченка, а також Абрамович і Вознесенський. Незважаючи на страшенну втому, товариші не хочуть гаяти часу. Демченко вирішив зайнятися гляціологічними роботами на Каїнди, а геологи мають намір дослідити одну з печер — киргизи кажуть, що в ній є селітра.

Лівим берегом Інильчека спускаємось до ущелини Ат-Джайляу. Це найкоротший шлях у Каїнди.

Ат-Джайляу — киргизька назва, що означає пасовище для коней. Перевал Ат-Джайляу досягає висоти 3627 метрів. З сідловини його в протилежних напрямках течуть дві річки. Обидві вони звуться теж Ат-Джайляу. Одна з них тече на південь і впадає в Каїнди, друга — на північний схід, у долину Інильчека. Ми йдемо вздовж цієї річки вгору і згодом круто піднімаємось До перевалу.

Ущелина укрита вологим снігом. Зверху мрячить, по схилах повзе туман. Коні щохвилини спотикаються і боязко поглядають на обрив, вздовж якого тягнеться єдина і дуже ненадійна стежка. Один з коней, не удержавшись на оледенілому осипу, спотикається і падає біля самого обриву. Туганбай в одну мить накидає йому на шию петлю, два інших джигіти хапаються за вірьовку. Але вага дуже велика. Поки інші підбігають на допомогу, вірьовка вислизає з рук. Кінь безпорадно ковзнув по крутому схилу, досяг краю обриву, перевернувся і з розмаху полетів на саме дно ущелини в річку. Допомогти йому вже неможливо.

У цей трагічний момент з перевалу спускається прикордонник. Він під'їжджає до нас і передає мені записку начальника прикордонної застави.

«Ваші люди, — написано в ній, — які повинні були спуститися в долину Каїнди, помилково потрапили зовсім в інше місце і тепер перебувають на заставі. Усі вони живі й здорові, але дуже охляли. Просять привезти їм одяг та білизну, тому що вони сильно обдерлись».

Від радісної звістки вмить зникає біль від втрати коня. Ми продовжуємо путь, щоб швидше побачитися з товаришами.

На заставі нас зустрічають Кюн і Чегорян. Альпіністів не впізнати: одяг подертий, обличчя змарнілі і обпалені спекою, губи, щоки й ніс у пухирях від опіків гірського сонця…

Але тепер усе це вже не страшне. Минають перші хвилини, і ми з інтересом слухаємо розповідь товаришів про їх подорож.

Читач пам'ятає, що група Павелла повинна була пройти через льодовик Комсомолець — притоку Інильчека — на льодовик Каїнди.

У той час ні в кого ще не було чіткого уявлення про гірські хребти і льодовики, розташовані на південний схід від Інильчека. Павелл і його товариші йшли буквально в безвість.

Вони проникли у верхів'я льодовика Комсомолець, який розгалужується в південно-західній частині на два рукави: західний і південно-західний.

— Ми вирішили йти західним рукавом, — каже Кюн, — хоч шлях по ньому був не з легких…

… Сніг лежить дуже дрібним сухим порошком і зовсім не втоптується. Заднім іти так само важко, як і переднім. Місцями сніг настільки глибокий, що люди занурюються по груди, і здається, що вони не йдуть, а пливуть у снігу.

Тільки на шосту добу група, нарешті, вийшла на «перевал». Погода стояла весь час ясна, а тут, як на зло, зіпсувалася. Весь час налітав туман, і важко було розглянути льодовикову долину. Альпіністи побачили великий цирк і багато висячих льодовиків, які в нього впадають. Але головний потік ховався в імлі. Все ж їм здалося, що цей льодовик не схожий на Каїнди. Треба уточнити.

З відрогу хребта, що розділяє обидва верхні рукави Комсомольця, нічого не видно — густий туман. Група спускається і повертає ліворуч, на другий рукав льодовика, який здається страшенно крутим льодопадом. До нього підходять досить швидко. Східці льодопаду справді грандіозні. Доводиться обходити їх. Величезні тріщини заступають шлях, на обхід іде цілий день.

Це вже восьма доба з дня виходу з бази. Кюн відморозив ноги. Пальці розпухли, і йти дуже важко.

Тільки на десяту добу видно зниження в гребені. Шлях до нього дуже довгий — Павелл погано себе почуває. Сонце обпалює обличчя, одяг промок наскрізь, відморожені ноги нестерпно ниють. Але всі йдуть, щоб до вечора піднятися на перевал.

Стрілка висотоміра давно перейшла цифру 5000. Більше прилад і не може показати — це межа його шкали, розрахованої на висоту п'ять тисяч метрів.

Ось, нарешті, і перевал. На небі ні хмаринки. Позаду — на півночі і особливо на північному сході — все вкрите снігом. Хан-Тенгрі здається справжнім Володарем неба. Добре видно і китайські гори, але вони помітно нижчі від Хан-Тенгрі. А ось навпроти, на схід, підноситься височенна вершина, яка хоч і нижча від Хан-Тенгрі, але, видно, ненабагато.

Подивившись на захід, дослідники переконуються, що вони — на спині Інильчецького хребта, майже біля самого стику з хребтом Кокшаал-Тау. Треба засікти найбільш характерні точки, і Кюн дістає планшет.

А що ж там, внизу, за перевалом?

Внизу — льодовик. Але він набагато коротший від того льодовика, який альпіністи сподівалися побачити. Це не Каїнди — там долина внизу льодовика широка, а тут вона різко звужується.

«Куди ж ми вийшли? — промайнула думка. — Чи не в китайські гори? І як далеко залишилася наша база на Інильчеку?»

Найнеприємніше те, що вже кінчились продукти. Мандрівники оглядають продуктові мішечки і тут же доїдають усі крихти від сухарів і цукру. Більше нічого не залишається. Мішечки можна викинути. Але що ж робити далі? Іти назад неможливо. Правда, шлях назад веде вниз, і він уже знайомий, але для цього потрібно не менше шести діб. Роздумувати не доводиться.

— Ходімо, — говорить рішуче Павелл і перший прямує вперед, — вниз через перевал.

Спуск дуже крутий. Сонце вже зникає за гребенями, і зразу, як це завжди буває в горах, настають сутінки. Загін сяк-так влаштовується ночувати на схилі, а ранком, — це була вже одинадцята доба, — спускається на льодовик. Як би там не було, а відзначити цей невідомий льодовик треба. Кюн, ледве тягнучи ноги, починає окомірну зйомку, а Чегорян клацає фотоапаратом. Потім ще одна ночівля на льодовику, біля самого його язика, і група виходить в долину. Третю добу ні в кого з них не було й крихти в роті. Павеллу стало набагато гірше. Спустившись з льодовика, він падає прямо в струмок, що тече тут, і довго не може встати. Та й усі інші, — крім хіба Кадира, який все ще бадьорий, — знесиліли.

Ніколи раніше земля, поросла зеленою травою, не була їм такою ароматною, такою приємною, як тепер, після дванадцяти діб перебування в снігах.

Долина й справді чудова. Іншої такої вони ще не бачили в Тянь-Шані. Великий ялиновий ліс, зарості арчі, висока, соковита трава… Милуватися однак не час: усі голодні, а їсти нічого. І раптом хтось кричить:

— Теки!

Люди підводять голови і бачать: вгору по схилу серед сланкої арчі йдуть дикі кози. Вони йдуть зовсім спокійно, не ланцюжком, як звичайно, а суцільною масою.

Втомлені очі на мить загоряються надією, але зразу ж погасають: зброї в загоні нема ні в кого. Всі мовчки дивляться на тварин. Тільки Чегорян висловлює свою думку вголос.

— Дивись, — каже він, — ніби велике колгоспне стадо йде на пасовище.

Але в долині не тільки теки. Тут багато птахів. Гірські індички вискакують прямо з-під ніг. Та що з того, — голими руками однаково не піймаєш…

— Треба йти далі, — пропонує Павелл. — Тут нічого затримуватися.

Проте незабаром всім стає ясно, що звідси самим не вибратися. Щоб пройти долину, треба перебратися через бурхливу річку, яка в багатьох місцях мчиться серед прямовисних скель. А про це нічого й думати: стань тільки в таку воду, і тебе зараз же занесе. А що коли обійти ці місця зверху? Стомлені люди намагаються забратися на скелі, але тут же зриваються, розбиваючи собі лікті й коліна, обриваючи одяг. Ні, з цього нічого не вийде. Вони кричать до хрипоти, — може, десь близько товариші з інших загонів, — запалюють величезні багаття, добре що сушняку вистачає і сірники, на щастя, збереглися… Але… нізвідки ні звуку. Інколи здається, що зовсім близько чути голоси, всі насторожуються. Але це тільки здається.

Значить, треба надіятися тільки на себе. Півдня відпочити, а потім вилізти якомога вище, щоб зорієнтуватися. І знесилені люди лягають на траві. Раптом — крик Кадира:

— Ідуть, їдуть!

Кюн дивиться в бінокль.

Вершник! Від радощів не знаходиться слів. Але що коли це басмач?

— Ні, — запевняє Кадир. — Наш джигіт. У будьонівці.

Чимало учасників експедиції носили будьонівки замість шерстяних шоломів. Усі кричать, махають руками. Лунає постріл. Їх помітили.

Через півгодини або трохи більше під'їжджає один з джигітів експедиції. Він бере усі речі до себе на сідло, і всі вирушають вниз.

Незабаром прямо по руслу під'їхали ще чотири джигіти з запасними кіньми, і з ними кінооператори Дахно і Валя Ткачук.

— А де ж загін Демченка? — насамперед питають вони.

Павелл, Кюн і Чегорян здивовано дивляться один на одного. Несподіване відкриття! Тільки тепер вони зрозуміли, що потрапили на льодовик Кой-кап і що група приїхала зустрічати не їх, а Демченка. Значить, загін Демченка не дійшов на льодовик Кой-кап, інакше були б його сліди.

— Нам пощастило, товариші, — ледве посміхається Павелл, — ми перші люди на Кой-капі. Намучилися трохи, та це не біда.

— Могло бути гірше, — зауважує Чегорян, оглядаючи пониззя долини. Ні, нізащо б їм не вибратися самим звідси. Недаремно киргизи назвали цю долину Кой-кап — «баранячий мішок» — долина, звідки немає виходу…

На конях усі добралися до застави. Зупинка. Треба хоч трохи відпочити.

Героїчний похід трьох українських альпіністів і одного киргиза, які самовіддано пробиралися через льоди і сніги в самому серці білої плями Небесних гір, дав змогу відповісти на ряд важливих питань.

Тяжкий стан, в якому була четвірка групи Павелла, не дозволив детально оглянути і описати льодовик. Проте окомірна зйомка і фотозйомка льодовика на всьому його протязі, які зробили Кюн і Чегорян, виявилися цілком задовільними.

Як з'ясувалося, льодовики Кой-кап і Інильчек не тільки не мають одного спільного басейну, як це показано на карті Мерцбахера, але й не зближуються своїми верхів'ями. Верхів'я Кой-капа розташовані значно північніше, а щодо довжини цього льодовика, то вона виявилася значно меншою від довжини Інильчека.

Група Павелла визначила її не в сімдесят п'ять кілометрів, як передбачав Мерцбахер, а приблизно в двадцять — двадцять п'ять кілометрів, а це вже близько до справжніх розмірів льодовика[78].

Поки ми розмовляємо з Кюном і Чегоряном, до нас підходить невисокий бронзолиций киргиз з променистими зморшками біля очей. У нього ріденька, клинчиком борода і вузькі привітні очі.

— Мій син в експедиції, — каже він, посміхаючись. — Калик звуть.

Я міцно тисну йому руку. Це батько Калика — одного з наших джигітів. Ми всі поважаємо Калика за прямоту вдачі, постійну готовність виконати найважчу і найнебезпечнішу роботу.

Старика звуть Тураспек. Він намагається мені щось пояснити, але багатьох слів я не розумію і кличу на допомогу Ісмаїла Койгельдинова.

— Тураспек каже, — перекладає Ісмаїл, — що на гора Карабель він покаже ункур. Такий порошок, який порох робить.

— Селітра, — підказую я.

— Мабуть, селітра, — погоджується Ісмаїл.

Разом з Абрамовичем, Вознесенським, Барковим та Ірушкіним ідемо з Тураспеком в урочище Карабель. Воно зовсім близько звідси. Перед нами прямовисна стіна, в якій на висоті понад двадцять п'ять метрів видно печеру. Тут Тураспек добував селітру.

Ми втрьох — Барков, Ірушкін і я, — вибиваючи у м'якій породі носками упори для ніг і чіпляючись за камені, проникаємо в печеру. Потім з допомогою вірьовок піднімаються геологи.

Всередині печери на дні видно невеликі ями, у яких киргизи збирали шар, що містить селітру.

Вознесенський бере щіпку пилу і посипає над запаленим сірником. Пилинки потріскують, сірник розгоряється. Значить, селітра є.

Для приготування селітри цей порошок розчиняють у воді і потім випаровують на вогні. Я прошу Тураспека захопити з собою порошок і внизу приготувати селітру.

— Добре, — каже він, киваючи головою, і тут же виймає з-за пазухи невеликий чанаш — мішок з шкіри козеняти, — жменями збирає пил, кожного разу пробуючи на язик. Я також роблю таку спробу. На язиці, відчуваю, пече.

Через день ми вже в таборі біля піка Нансена. Крім товаришів, які залишалися там, нас зустрів загін, що повернувся з Північного Інильчека — Гусєв, Рижов, Загрубський, Жавжаров…

Значить, усі зібралися. Починаються розпитування, обмін думками… Ми трохи оглядаємося назад, підсумовуючи те, що зроблено на цей час. А зроблено, виходить, не так уже й мало.

Вперше вся сорококілометрова долина Північного Інильчека, величезна льодовикова площа, яка включає не тільки головний потік льодовика в тридцять п'ять кілометрів, але й тридцять чотири його льодовикові притоки, були вивчені і покладені на топографічну карту. Засічені і визначені висоти всіх сусідніх вершин. Біла пляма Північного Інильчека перестала існувати. Докладно вивчено найбільше з льодовикових озер — озеро Мерцбахера, площею чотири квадратні кілометри, з'ясовано причини його періодичних проривів, які довгий час були загадкою.

Ми були свідками такого прориву. Води озера зовсім витекли і оголили дно. Жавжаров, Загрубський, Гусєв і Рижов могли працювати в дуже сприятливих умовах, і вони цим сумлінно скористалися. На думку Жавжарова, в льодовиковій загаті періодично утворюються тріщини. Дно озера має нахил на південь, тому води з озера проникають у ці тріщини і цілком виходять у долину.

Задоволені своєю роботою і геологи. Вони вперше висвітили геологічну будову гірського хребта, що відокремлює Південний Інильчек від Північного. Вдала знахідка окам'янілостей — колонії коралів і морських лілій — дала можливість визначити, що темні сланці, які залягають в основі товщ усіх відомих у цьому районі порід, відносяться до верхньої половини силурійського періоду[79] палеозойської ери і що на місці сучасних гір Тянь-Шаню в той далекий час були теплі моря, де жили ці тварини.

Щодо мармурового піка Хан-Тенгрі і мармурових масивів на південь (Кокшаал-Тау на меридіані Хан-Тенгрі) і північ (Мармурова стіна) від нього, то вони, на думку наших геологів, є рештками, що збереглися від стародавніх палеозойських гір, які піднялися з палеозойського моря.

Спостереження обох геологів відбиті були в складеній Вознесенським геологічній і геоморфологічній карті.

Немало зробили і гляціологи. Був остаточно вивчений і нанесений на карту величезний льодовик Тянь-Шаню Інильчек. Відкритий, пройдений і нанесений вперше на карту льодовик Кой-кап, про існування і розміри якого досі нічого не було відомо.

Метеорологічна станція, установлена в верхів'ях долини Інильчека на висоті 3055 метрів над рівнем моря, вела регулярні кліматологічні спостереження. Було також проведено широке фотографування всього досліджуваного району, кінозйомка і спеціальні роботи Шиманського по вивченню експозиції при фотозйомках на великих висотах.

Наукові роботи 1932 року закінчені. Але геофізичні і гляціологічні дослідження в плані Другого Міжнародного полярного року закінчуються тільки в 1933 році, охоплюючи собою повний календарний рік. Тому ми виїжджаємо з Тянь-Шаню з надією повернутися сюди для завершення робіт у наступному році.