В серце Небесних гір

ЗНОВУ В ДОРОГУ

Глибокої осені, повернувшись на Україну, ми доповіли про результати своєї поїздки в Тянь-Шань.

На порядку денному знову стояло питання про організацію комплексної експедиції. Але тепер передбачалось охопити дослідженнями також ділянки, що лежать на південь від Хан-Тенгрі, аж до кордону з Китаєм. Тільки так можна було дістати більш повне уявлення про центральний Тянь-Шань, про його продуктивні сили. Проте ці області були ще в більшості своїй «terra incognita»[63]. Спроби деяких дослідників проникнути на південь від Хан-Тенгрі незмінно зазнавали невдач.

Посилати в труднодоступний і поки що невідомий район громіздку комплексну експедицію було рисковано. Розлиття рік, завали ущелин, нестача підніжного корму в скелястих долинах, непрохідність каньйонів[64] могли поставити експедицію в тяжке становище. Ось чому було вирішено комплексну експедицію відкласти, а в 1930 році послати ще одну розвідку.

І ось жаркого літнього дня ми знову вирушаємо в дорогу. Склад групи значно змінився. Крім наших знайомих — Шиманського, Цауберера і джигіта Нургаджі, з нами їдуть молоді харківські спортсмени Борис Тюрін і Василь Головко, а також дуже сильна і витривала людина — носій Кущенко, якого ми взяли ще в Харкові.

На ярмарку в Каркарі знову закуповуємо коней, перевіряємо їх під в'юками. На цей раз техніка нав'ючування у нас раціоналізована: до сідел прикріплені з обох боків гачки, а на в'ючних корзинах петлі. В'юки підносять одночасно з обох боків, навішують петлями на гачки і закріплюють ременем, що йде попід черевом коня поруч з попругою. Коні повинні поступово звикнути до в'юків, тому ми спочатку навантажуємо їх на півваги, а решту вантажу веземо до Наринкола на підводах.

Щоб вивчити різні варіанти шляхів до масиву Хан-Тенгрі, ми обираємо новий маршрут: вверх по річці Баянкол, що розрізує східну частину хребта Терскей-Алатау, потім вверх по ущелині Ашутер і через перевал, що має таку ж назву, в самі верхів'я Сариджасу. Далі вже знайомим шляхом через перевал Тюз у долину Інильчека.

У горах ще ховаються басмачі, і нас, як і в минулому році, супроводить загін прикордонників.

Із Наринкола виходимо на південний захід по зарослій чагарником широкій долині і поступово заглиблюємося в Баянкольську ущелину. Наш шлях пролягає вздовж лісу.

— Дивись, начальнику, — говорить Нургаджа, вказуючи на зелену поляну. Пильне око джигіта помітило там двох диких кіз. Я бачу двох малят, малюсіньких козенят, зовсім ще сосунків. Їх мати пасеться, очевидно, десь поблизу. Не підозріваючи, що на них дивляться, козенята завзято борються, упираючись з усіх сил ніжками в землю, б'ючи одне одного маленькими лобиками, де незабаром у них з'являться ріжки.

Казкова картина! Так і здається, що з дрімучого темно-зеленого лісу ось-ось з'являться німфи і фавни і поллються чарівні звуки сопілки.

Погода стоїть чудова. Борис Тюрін скидає навіть сорочку:

— Можна позагоряти трохи.

Його приклад наслідують і інші.

Але незабаром усе змінюється.

Переходимо вбрід річку Баянкол і рухаємось до ущелини Ашутер, у верхів'ях якої знаходиться перевал до Сариджасу. Важкі хмари закрили вершини і повзуть вглиб ущелини. Густа снігова завіса огортає схили! Караван іде в суцільній імлі. Коні ранять ноги об засипане снігом гостре каміння, залишаючи сліди крові. Раптом: різкий вітер і мерзла крупа з силою б'ють в обличчя.

Перевал!

Вітер рве туман, і в просвіти між сірими клаптями його ми бачимо Сариджас. Вся долина занесена снігом. Коні йдуть нехотя, весь час зупиняються, відвертаючи голови од вітру.

Тільки опівдні нам вдається спуститися до верхів'я Сариджасу.

— Привал! — подаю команду.

Хочеш не хочеш, доводиться розбивати бівуак, хоч місце дуже незручне. Намагаємось розпалити багаття, але дрова, які ми взяли з собою, стали вологі і не горять. Голодні коні стоять, похмуро повісивши голови. Не чути ні їх іржання, ні звичайного попирхування.

— Схоже, що тепер не серпень, а грудень, — говорить Тюрін — Навіть не віриться, що вчора ми загоряли.

Ранком — та сама гидка снігова погода з льодовими поривами вітру. Просушуємо на вітрі обмерзлі палатки, нашвидку в'ючимо караван і продовжуємо спуск.

До мене під'їжджає Нургаджа.

— Начальнику, візьми бінокль, добре дивися вниз, ось ця сторона. Бачиш, багато коней ходить?

Я вдивляюсь і ясно бачу: пасеться великий табун. Значить, на Сариджасі хтось кочує.

— Чиї ж це коні, як думаєш? — питаю у Нургаджі.

— Це басмацький табун. Інша людина сюди коня не прижене.

Так вважають і прикордонники. Треба вияснити.

Кілька прикордонників виїжджають вперед. Ми на віддалі йдемо за ними.

Великий табун ситих коней пасеться на сиртах, але навколо жодної людської душі. Піднімаємось на схили, оглядаємо в бінокль долину, ощупуємо очима кожний виступ, кожне пониження. Ні, ніде ні житла, ні людини.

Але ось один з прикордонників, висланих уперед, круто повертається і мчить до нас.

— На правому схилі, он за тим великим увалом, де сіра скеля, видно димок, — доповідає він командирові прикордонного загону.

Виїжджаємо зигзагами на увал. Так і є. За бугром стоять дві юрти, покриті зотлілими, іржавими кошмами. З однієї в'ється тонкою струминкою сизий димок. Поставлені юрти в незручному, далекому від води, зате добре прихованому місці.

Загін спішується і оточує юрти. Навколо тихо; як і раніш, нікого не видно. Немає не тільки людей, але навіть собак, без яких не обходиться жоден кочовик на пасовищі. Очевидно, нас уже давно помітили.

Заходимо в першу юрту. У вогнищі жевріє вугілля, на розшитій візерунками кошмі стоїть велике дерев'яне блюдо з каурдаком; поруч, на низькому табуретику, лежить наповнений кумисом мішок з суцільної козиної шкіри.

— Зовсім недавно господарі були тут, — говорить начальник загону. — Огляньте все навколо.

Сідаємо до вогнища. Через кілька хвилин завіса дверей відкривається, і прикордонники вводять двох киргизів. Один — старший — в заяложеній тюбетейці і шкіряних штанях — челбарах. У нього рухливі, злодійкуваті очі і ріденька руда борідка. Другий — з одутлим обличчям, безбородий, одягнутий значно бідніше. Увійшовши боязко в юрту, вони притискають руки до грудей і вітають нас:

— Аман кельди. Аман джолдош. Здрастуйте, товариші!

Не спускаючи очей з них, відповідаємо. Рудий киргиз підходить до шкіряного мішка, збовтує його, обережно, щоб не пролити й краплі[65], наливає в піали і подає нам чудовий кумис, що недавно почав бродити.

— Пийте, будь ласка, кумис, — запрошує він по-киргизькому.

Показуючи на блюдо з смаженим м’ясом, він просить попоїсти каурдак із молодого лошати. Проте розмова не зав'язується. Всі насторожені. На наші запитання у рудого тільки одна відповідь:

— Тилмеч джок. Орусчи бильбейм.[66]

Тоді ми використовуємо свої знання мови і по-киргизькому питаємо, чиї коні пасуться внизу, чи не його власні?

Очі рудого забігали ще швидше.

— Навіщо мої? Я бідняк. Зовсім бідняк.

Він говорить, що обидва вони тільки пастухи, а табун належить кільком киргизьким аулам.

Ми сумніваємося в правдивості його слів, але робити нічого — залишаємо юрту і вирушаємо доганяти караван, що пішов до перевалу Тюз.

Пізніше з'ясувалося, що ми були гостями басмача і контрабандиста Айбаші, який гнав по Сариджасу табуни в Сіньцзян. Проте йому не вдалося перегнати табуни за кордон. Органи прикордонної охорони перешкодили йому. Табуни були перехоплені.

На другий день підходимо до перевалу Тюз. Сніг з перевалу скинутий лавинами. Перед нами оголений лід.

— Треба рубати стежку, — говорить Шиманський.

Так, без стежки караван на перевал не підняти. Ми розподіляємо між собою окремі ділянки крижаного схилу і по черзі починаємо довбати льодорубами стежку. За шість годин наполегливої безперервної роботи виводимо зигзагами широку стежку до самого перевалу.

Починаємо підйом. На крутих поворотах оберігаємо кожного коня, підтягуючи його зверху і підтримуючи з обох боків вірьовками.

І ось перевал позаду. Ми в знайомій долині Іниль-чека. Підходимо до піка Нансена. Ще трохи — і ми побачимо водопад, яким милувалися в минулому році, і густу заросль ялин. Але нічого цього немає.

— Ми, здається, помилились, — каже Шиманський.

Ні, це те ж саме місце. Тільки водопад зник; русло за ним Зруйноване, а ялини, що прикрашали обидва береги струмка, зрізані, мов бритвою. По краях утвореної вибоїни частина дерев лежить вверх кореневищами, а інші ще тримаються корінням, але нахилились до самої землі.

— Що ж тут сталося? — дивуються учасники торішнього походу?

— Силь, — говорю я. — Тут пройшов силь.

Силь — це страшний своєю руйнівною силою потік, який утворюється після великих злив у горах або після сильного танення снігу і льодовиків. Він мчить з гір, несучи грязюку, каміння, валуни, стовбури дерев, безперервно змінюючи й руйнуючи своє русло.

Велика опливина з зануреними в неї обідраними стовбурами і уламками скель витягнулась язиком у ложі долини, відтіснивши на північ найближче із русел Інильчека.

Ми далеко об'їжджаємо цю опливину, щоб не зав'язнути в ній.

Піднімаємось до підніжжя піка Нансена, і картина стає ясною. Язик одного з висячих льодовиків зірвався і обрушив у долину багато льоду. Він лежить і тепер великими купами і розтає. Потік, підсилений талою водою, розмив крихкі маси, виніс їх униз, загатив сам себе і, прорвавши загату, зруйнував не тільки старе русло, але й суміжні поляни…

Нам треба ще раз старанно обслідувати підступи до Хан-Тенгрі, вивчити можливість підходу кінного транспорту ближче до південного схилу піка, відшукати Найкращі варіанти маршрутів на вершину з заходу, півдня і сходу, скласти план поетапної доставки вантажів і знайти місця для проміжних баз на льодовику.

Обладнуємо базовий табір і, не затримуючись більше в долині Інильчека, виходимо на льодовик. Рантклюфт — широка таловина між бортом льодовика і схилом, — по якому група рухалася в минулому році, — дуже змінився. На нього насунулися розколоті брили льоду, які в окремих місцях притиснуті майже щільно до схилу.

— Караванові тут не пройти, — говорить Нургаджа.

Погода стоїть дуже погана. Чіпляючись за бокові схили, повзе білястий пронизуючий туман; зверху падає якесь місиво з мокрого снігу. В таку погоду не поведеш коней і по поверхні льодовика, де під снігом приховані тріщини, моренні нагромадження.

В дуже непривабливому місці доводиться зупинятись і прив'язувати голодних тварин до каменів. Усю ніч, чуючи коней, виють вовки. Скавучать від страху наші собаки. Коні хропуть, б'ються, намагаючись одірватися від прив'язі. Під цей концерт, зрозуміло, ніхто з нас за всю ніч не зімкнув очей.

На світанку високо на лівому схилі помічаємо зелену травнисту площадку. Ну, хоч трохи підгодуємо коней. Джигіти ведуть їх через усю широчінь льодовика, але незабаром повертаються назад. Коні ще більш голодні.

— Ходу нема, — повідомляє Нургаджа.

Справді, доступ до зеленої поляни закритий обвалом. Уже зовсім недалеко до підніжжя піка. Але тримати далі коней на льодовику безрозсудно. Порадившись з товаришами, віддаю розпорядження:

— Женіть весь караван до бази! Хай відпочиває, поки ми повернемося з льодовика.

Скоро ланцюжок коней зникає з очей, а ми дивимось на залишені купи в'юків і з сумом роздумуємо, як же понести на собі таку кількість вантажу.

— Нічого, — говорить добродушно Кущенко, — як-небудь перенесемо.

І він бере на плечі великий в'юк.

Ми перекидаємо вантажі подвійними переходами: переносимо частину вантажу до чергового бівуаку, залишаємо, а самі повертаємось за рештою. Це стомлює нас і віднімає дорогий час, але іншого виходу нема.

Кілька годин ми йдемо по льодовику. На хребті, що розділяє Північний і Південний Інильчек, один за одним зводяться одягнуті в сніг і лід гіганти. Чим далі йдемо на схід, тим грандіознішим стає льодяне царство Інильчека, тим вище піднімаються вершини Небесних гір.

І знову перед нами Хан-Тенгрі, грізний Володар неба. Гостроверха піраміда його піднімається метрів на шістсот вище за своїх сусідів і не менш ніж на дві тисячі метрів над рівнем льодовика, в який він занурений своєю основою.

На цей раз Хан-Тенгрі до нас ласкавіший, ніж у минулому році, — частіше знімає хмарний убір, даючи змогу уважніше оглянути свої схили.

В ЦАРСТВІ СНІГУ І ЛЬОДУ

Сонце вже хилилося на захід, коли ми досягли південного відрога Хан-Тенгрі і на високій морені розкинули бівуак.

Ранком нас розбудило яскраве світло, що проникало в палатку. Відкриваємо зсередини запону і бачимо безкраю блакить неба без жодної хмарки. Здається, що не тільки сонце, але й весь яскравий блакитний небосхил потоками ллє сліпуче сяйво.

Навколо — безмежний сніговий простір. Усе, що ми спроможні бачити, — від найвищих гребенів, до яких звисають снігові карнизи, і до підніжжя гір, що потонули в льодяному п'єдесталі, — покрите снігом і льодом.

Така величезна кількість снігу пояснюється не тільки висотою місцевості, а й розташуванням гір. Найвищі хребти стоять тут на шляху вітрів, що несуть з заходу вологу від Атлантичного океану і Середземного моря. Схили цих хребтів першими приймають вологу, нагромаджують її. сніговими товщами і скидають потім лавинами до свого підніжжя.

Намагаємось розглянути Хан-Тенгрі.

Незважаючи на близькість, що псує його справжні розміри і форми, він і звідси вражає могутністю і відособленим положенням серед решти громад. Від самої вершини і до підошви Хан-Тенгрі складається з мармуризованих вапняків світло-жовтуватих тонів, а нижній пояс його — з темно-сірих вапняків. Подекуди виступають темно-зелені хлоритові сланці.

Але добре розгледіти вершину важко.

— Звідси нічого до пуття не побачиш, — каже Шиманський, — все спотворено. Ми дуже близько підійшли до Хан-Тенгрі. Давайте одійдемо далі, на південь.

Залишивши вантажі в бівуаку, йдемо на південь від Хан-Тенгрі. Від нас ні на крок не відстає велетень Кущенко. Він дуже допитливий, і дивуванням цього жителя України, який опинився серед снігових гір, немає кінця.

Йти йому важче, ніж усім нам. Важить Кущенко дев'яносто вісім кілограмів. Ніякий наст його не вдержує, і він, бідолаха, не йде, а пірнає в снігу.

А втім, і ми всі в ненабагато кращому становищі. Сонце пече немилосердно, сніг стає мокрим, і ноги в'язнуть мало не по коліна.

— Скільки зараз градусів? — питає Кущенко, витираючи з лоба потоки поту. — Шкіра злазить від такої спеки.

— Сорок чотири градуси на сонці, — відповідає Тюрін, що виконує обов'язки метеоролога.

— Ой боже ж мій. Ну скажіть, будь ласка, — звертається він до мене, — сонце пече, як у тій Африці, а снігу, як у нас взимку. Чому ж він за літо весь не розтане?

Чому, справді, на високих горах лежить товстий сніговий покрив, коли високогірне сонце таке пекуче? Невже сніг у горах не розтає?

Ні, розтає і випаровується. Але тане його тут менше, ніж знову випадає. Внизу, на рівнинах і в долинах, грунт, нагріваючись, нагромаджує і зберігає тепло, а після заходу сонця віддає його у повітря. А на льодовиках і снігових полях затриматись теплу нема де. Тому тут сніг тане тільки доти, поки пече сонце, але як тільки сонце заходить і з'являється тінь, зразу ж настає холод і танення припиняється.

Ми не раз спостерігали цікаве явище, що пояснюється різкою різницею температур з сонячного боку і в затінку. У коней, що рухались по льодовику, якраз на межі сонця і тіні, на боках, звернутих до сонячної сторони, стікали краплі поту, а на боках, звернених до тіньової сторони, шерсть покривалась памороззю.

Чим далі на південь ми відходимо від Хан-Тенгрі, тим вище піднімається його вершина, тим крутішими стають його схили, тим чіткіше видно на них деталі, які були непомітні на ближчій віддалі.

Тепер уже можна як слід оглянути звернуті до нас схили вершини. Але даремно наші очі ощупують кожну нерівність скель, шукаючи шляхів, придатних для сходження. Ось уже оглянуто південний схил Хан-Тенгрі. По ньому не піднятись людині. Він падає вниз так круто, що навіть сніг не держиться на каменях. Тільки мармурові плити, що виступають на ньому, трохи покриті снігом.

З південно-східного гребеня відходить на південь гострий відріг — контрфорс, його високий західний схил являє собою стіну цирку, з якого часто зриваються лавини. Друге, менш помітне ребро відходить ліворуч від південно-західного гребеня і спускається до Інильчека обривом, на якому зовсім не держиться сніг. Воно має до того ж більше десятка жолобів, по яких постійно несуться лавини.

— Ніякої надії, — каже Тюрін, немов читаючи мої думки.

З півдня Хан-Тенгрі здається зовсім неприступним.

— Пошукаємо ще, — кажу я і наводжу бінокль на південно-західні схили.

Тут картина інша. Прямовисне темне ребро, що відходить ліворуч від південно-західного гребеня, переходить на верху в майже плоске плече, прикрите снігом. З його північно-західного краю у вузькій ущелині стікає на Інильчек льодяний потік. Падіння цього льодовичка не крутіше ніж двадцять п'ять градусів. Правда, на ньому багато тріщин, які йдуть у всіх напрямках, але все ж підйом по цьому льодовику можливий, більше того, він навіть не становить дуже серйозних технічних труднощів.

— Небезпечний шлях, — робить висновок Шиманський.

На жаль, він має рацію. Обидва схили ущелини, якою тече льодовик, покриті лавинними жолобами. Шляхи лавин, що падають з обох схилів, перехрещуються, створюючи для альпіністів загрозу потрапити в поле їх дії.

Від снігового плеча Хан-Тенгрі, до якого веде льодяний потік, піднімається до вершини мармуровий схил, крутістю градусів сорок — сорок п'ять і завдовжки не менше тисячі трьохсот — тисячі п'ятисот метрів. Поверхня схилу така рівна, начебто відсічена гострим ножем. На середині схилу і далі на північний захід видно кулуари, що йдуть до вершини. Може, використати їх для сходження? Але спочатку треба закінчити обслідування. Тепер залишається тільки один східний схил, спрямований у бік Китайського Тянь-Шаню. Що він являє собою? Може, тільки з півночі і півдня Хан-Тенгрі такий неприступний, а з південного схилу його сповзають пологі льодовики і спускаються східцями скелясті відроги?

Ми виходимо туди. Але незабаром небо темніє, все навколо покривається туманом, дме різкий вітер. Починається сильний буран. Доводиться повертатись назад. Біля Хан-Тенгрі на висоті 4860 метрів стоять наші палатки. Залазимо туди, сподіваючись переждати буран.

Минає небагато часу, і наші палатки буквально тонуть в снігу. А потім починається шалена лавинна атака. Зі схилу, проти якого стоять палатки, з наростаючим ревом несуться одна за одною лавини. Після кожного удару повітряний потік долітає до нас і наповнює на-латку дрібним сніговим пилом, що проникає навіть через тканину.

Три доби триває лютий буран, і три доби відлежуємось ми в палатках, завалених снігом.

На четверту добу снігопад припиняється. Але йти вздовж схилів не можна. Свіжий сніг ледве тримається і в першу-ліпшу хвилину може злетіти лавиною. Ми чекаємо ще чотири доби, поки зійде лавина і шлях стане безпечніший.

Тільки на п'яту добу після бурану знову виходимо на схід.

В сніговій долині, куди ми йдемо, ніколи ще не ступала нога людини. Ми перші! Перед нами відкривається широке фірнове поле[67]. Піднімаємось по ньому вгору.

— Чудова картина! — вигукує раптом Шиманський, дістаючи фотоапарат.

Хан-Тенгрі звідси видно дуже добре. Уважно розглядаємо його.

Страшним обривом, під кутом майже вісімдесят градусів падають на схід його мармурові, вкриті снігом схили. По гребеню нависають снігові карнизи, щохвилини загрожуючи зірватись; під ними йдуть круті снігові жолоби — шляхи, якими весь час падають лавини. Внизу біля підошви нагромадились могутні конуси лавинного снігу. З сусіднього піка, підходячи до самого Хан-Тенгрі, спадає такий дикий льодовик, якого мені ще не доводилося бачити. У всіх напрямах глибокі тріщини розсікають його на тисячі льодяних брил.

Безперервно клацає фотоапарат, Тюрін і Головко роблять зарисовки.

Що й казати, видовище справді прекрасне. Але нам від цього не легше. Кожному ясно: східний схил Хан-Тенгрі неприступний.

Значить, лишається єдина можливість: піднятися на Хан-Тенгрі по його південно-західному схилу.

Закінчивши спостереження, зарисовки і фотозйомки, повертаємось до палаток.

— О! — говорить Головко. — У нас тут були гості.

На снігу біля палатки видно тонкий ланцюжок слідів якогось маленького звірка, а на палатці, мабуть, сиділа пташка.

Високо в горах людина уважно ставиться до всього живого. А тут, на висоті майже п'яти тисяч метрів, у мертвому льодяному просторі, сліди невідомих гостей особливо зацікавили нас.

— Птаха міг занести сюди буран, — резонно зауважує Тюрін. — Але що це за звірок і як він міг сюди потрапити?

Ми довго сушили собі голову над цією загадкою. Розв'язання її прийшло несподівано. — Якось уночі нас розбудив шалений крик Кущенка:

— Засвітіть ліхтар! Щось у мішку спіймав.

Світло засвітили. У міцному кулаці Кущенка була затиснута завмерла від страху звичайна домашня миша.

Вранці обшукали палатку і в ящику з рисом знайшли цілий виводок мишенят. Вони народилися десь по дорозі з Каракола, де ми закуповували рис, благополучно добрались в упаковці, можливо на спині того самого Кущенка, на льодовик.

А незабаром відбулася ще одна подія.

У нас кінчався гас для примусів і ліхтарів. Посилаю Кущенка і Абду-Манапа вниз на льодовик, де в ніші скелі залишилась частина наших вантажів. На другий день пізно ввечері повертається тільки один Абду-Манап. Він мовчки знімає рюкзак і ставить бідончики з гасом біля палатки. Вигляд у цієї витривалої людини дуже стомлений.

— А де ж Кущенко?

— Кущенко мало-мало помирав, допомагати треба, — говорить носій. Голос його байдужий, без єдиної нотки тривоги.

Петренко, Головко, Тюрін і Топчибай беруть ліхтарі і збираються на розшуки.

— Гайда з нами, покажеш, де Кущенко залишився, — звертається до Абду-Манапа Петренко.

Але той рішуче відмовляється.

— Чого моя піде? Не бачиш, моя зовсім стомився. Кричи дуже голосно, будь ласка. Він теж тобі кричить.

Повернулась розвідувальна група тільки вдосвіта, але без Кущенка.

— Горло надірвали, — розповідає Петренко, — нізвідки не відкликається. Піднімались на морену, махали ліхтарями, ходили аж до скель, що біля чорної гори, — ніде його немає.

Тепер виходить на розшуки вся група. Кілометрів за три від палаток Абду-Манап показує нам великий, покритий снігом камінь. Біля нього на брезентовому плащі лежить Кущенко. Стьобана куртка на ньому розхристана, штани розстебнуті, груди і живіт, незважаючи на вранішній мороз, голі. Він важко дихає.

— Що з тобою, Юхиме Трохимовичу?

— Ой, не чіпайте, — каже він ледве чутним голосом. — Дайте спокійно померти.

Він весь час хапається за серце і кладе до грудей сніг. Спроба напоїти його гарячим бульйоном з термоса ні до чого не приводить.

— Гірська хвороба? — догадується Шиманський.

— Так, — відповідаю, — причому найсерйозніший її симптом — «абулія» — тимчасовий параліч волі.

У цьому стані людина не може примусити себе зробити найнезначніший рух, хоча б цей рух врятовував їй життя.

Хворих на гірську хворобу, якщо вони довго не акліматизуються на висотах, треба негайно відправляти вниз.

Ми насилу піднімаємо безвільне тіло дуже важкого Кущенка і тягнемо вниз. Спочатку доводиться його прямо волочити по снігу, але чим нижче ми спускаємося, тим йому краще. Нарешті, біля нашого складу, він просить спинитися.

— Ну як, Юхиме, дати тобі тут спокійно померти? — жартує хтось.

— Ні. Треба раніше попоїсти, бо я уже дві доби і крихти в роті не мав.

Попоївши за двох, Кущенко швидко опам'ятався і, трохи посміхаючись, сказав:

— Ще б трохи перекусив, та вже хай, зробимо поки що передишку.

Дружний сміх заглушив його слова.

Все ж як носій Кущенко вибув із строю, Петренко, який досі тримався молодцем, теж став скаржитись на задуху. Здоров'як Абду-Манап сидить з розбитим взуттям.

Прискорюємо свої роботи, закінчуємо окомірну зйомку однієї з найбільших приток Інильчека — льодовика Комсомолець, і збираємося назад.

Повертаємось, збагачені новими знаннями, новими відомостями про Небесні гори. Ми взнали багато цінного про підступи до Хан-Тенгрі, вивчили його схили. До південного і східного схилів підходили близько. Обидва вони виявились недоступними. Північну сторону піраміди ми розглядали в сильний бінокль з значної висоти, що дозволяє виразно бачити схил. Тут теж не зійти. Мерцбахер мав рацію, вважаючи, що «Хан-Тенгрі з півночі не дає ні найменшої можливості для сходження». Крім того, шлях до північного схилу замкнутий льодовиковим озером, що утруднює доставку вантажів.

Отже, для сходження придатний лише один схил — південно-західний. Ми уважно оглянули його. Так, тут ми випробуємо свої сили і вміння. Але це — в майбутньому. В недалекому майбутньому.

ЕКСПЕДИЦІЯ

Зима 1930–1931 років була для нас часом напруженої роботи. На Тянь-Шань готувалася велика експедиція, у якій мали взяти участь науково-дослідні заклади і спортивні організації.

Вже відомо, хто саме відправиться в Тянь-Шань. Чотири науково-дослідні інститути Академії наук УРСР — географії, геології, геодезії і фізичної культури — виділили. до складу експедиції своїх співробітників. Це геоморфолог[68] Демченко, геолог Коновалов, геодезист Гаєвський і лікар Качуровський.

Тюрін і Головко залучили до участі в експедиції своїх товаришів — альпіністів Кюна і Тарасенка, таких же ентузіастів, як і самі вони.

Іде з нами і альпініст Барков — молодий інженер, вдумлива і урівноважена людина. І, звичайно, їдуть старі знайомі: Шиманський, Головко, Франц Цауберер.

Ми всі жили в Харкові. У довгі зимові вечори не раз збиралися всі докупи, і тоді незмінно починалась розмова про майбутню поїздку. Обговорювали, як добитися успіху, гаряче сперечалися.

Що й казати, нам було про що говорити, посперечатися.

Вперше в історії починалося наукове освоєння масиву Хан-Тенгрі.

Завдання експедиції сформульовані ясно. Провести геологічну зйомку в долині Інильчека, обслідувати льодовик Південний Інильчек, зняти весь величезний район оледеніння масиву Хан-Тенгрі, скласти топографічну карту його.

Але як виконати все це?

І, нарешті, ще одне завдання, про яке ми не можемо думати без хвилювання — сходження на Хан-Тенгрі. Перше висотне сходження в Радянському Союзі! Чи зуміємо ми здійснити його?

Про наш намір стало відомо за кордоном. Деякі іноземні газети і журнали виступили з дуже скептичним прогнозом. Німецький альпініст Костнер, який колись разом з Мерцбахером подорожував у Тянь-Шані, писав:

«Імовірність сходження на Хан-Тенгрі не більша п'яти процентів. Я й сьогодні маю мужність твердити, що вважаю цю вершину недоступною. Передбачувана російська експедиція не досягне вершини».

Мерцбахер… Костнер… та хіба тільки вони? Всі кращі іноземні альпіністи поділяють таку думку.

— Ми повинні розбити цю думку! — гарячиться Шиманський. — І розіб'ємо!

— Так, повинні розбити… — задумливо погоджуюся з ним. — Але як цього досягти?

7200 метрів над рівнем моря…[69] Надзвичайно круті схили… Різкі зміни погоди… Штормові вітри… Грізні лавини… Важкі підходи до схилів… І на додаток до всього — відсутність досвіду… Адже радянські альпіністи в той час ще не здійснювали висотних сходжень.

І все-таки… все-таки Шиманський має рацію! Ми зійдемо на вершину Володаря неба! Треба тільки серйозно підготуватися, все зважити, все продумати.

І ми ще і ще раз обговорюємо все, що зв'язане з експедицією.

Під час попередніх поїздок ми звичайно витрачали багато сили на льодовику Інильчек, перекидаючи на десятки кілометрів вантажі на своїх плечах. Треба уникнути зайвої витрати сил на підходах.

Тепер ми вже добре знаємо підступи до вершини і розуміємо, що необхідно зробити для полегшення нашого завдання.

Насамперед треба добратися до піка Нансена (тут ми вибрали місце для головної бази) не в серпні чи вересні, як це було досі, а в липні.

Слід завчасно підготувати придатний для в'ючних коней шлях по льодовику Інильчек і встигнути перекинути до середини серпня до південного схилу Хан-Тенгрі всі вантажі.

Крім того, на Південному Інильчеку треба обладнати не менше двох проміжних баз, забезпечивши їх фуражем, паливом, продуктами харчування і всім необхідним для проведення наукових робіт на льодовиках, по шляху до вершини поставити три палаткових пристановища: одне біля підніжжя і два на західному схилі. Верхнє пристановище, яке ми збираємося підняти на висоту шість тисяч метрів, має бути забезпечене скельними крючками, карабінами, запасною вірьовкою, теплими речами і продуктами.

До найменших деталей продумано маршрут, календар походу, графік руху вантажів, дорожній режим, раціони харчування…

В середині червня одержуємо замовлене у Відні альпіністське спорядження: високогірне взуття, льодоруби, кішки, карабіни, скельні і льодові крюки, палатки, спальні мішки, альпіністські вірьовки, штормові костюми, а також консервовані продукти, алюмінійову кухню, похідний посуд і білі цеглинки сухого спирту.

В одній з коробок знаходимо кишеньковий анероїд — прилад для вимірювання висоти — з шкалою в вісім тисяч метрів. У футлярі — записка з добрим побажанням, щоб стрілка анероїда показувала при сходженні 7200 метрів. Це подарунок від австрійського демократичного туристського товариства «Друзі природи».

Одночасно надходить і похідне майно: палатки, сідла, в'ючні корзини.

В кінці червня ми вже в Рибачому. Тут нас чекають прикомандировані до експедиції Ташкентською кіностудією режисер Костянтин Когтєв і кінооператор Коротков. Усі разом вирушаємо машиною в Каракол. Багато експедицій, як і ми, обирають це місто своїм вихідним пунктом. До наших палаток незабаром приходять геологи і альпіністи експедиції Центрального науково-дослідного інституту геологорозвідки, геологи з інших розвідувальних експедицій.

А потім з'являються і наші знайомі москвичі — Гусєв і Рижов, з якими ми зустрілися колись за перевалом Тюз, і з ними — високий худий засмаглий блондин з великим лобом. Це Георгій Полієвктович Суходольський, начальник експедиції на Північний Інильчек.

Нам є про що поговорити. Маршрути наших експедицій збігаються аж до самих верхів'їв долини Інильчека. Звідти група Суходольського повинна йти на Північний Інильчек і намагатися штурмувати Хан-Тенгрі з півночі, а наша група вирушає на цю ж вершину з півдня.

У минулому році москвичам вдалося проникнути на Північний Інильчек за озеро, що заступило нам шлях. Це була славна перемога. На Північний Інильчек вперше проникли люди!

Ми жадібно слухаємо їх розповідь. Групи Гусєва і Суходольського йшли до озера різними маршрутами. Гусєв, Михайлов, Рижов і відважна дівчина Косенко пробирались до Північного Інильчека не знизу, з долини Інильчека, а згори, з півночі, через Сариджаський хребет.

Це була смілива, можна сказати, відчайдушна спроба, тому що група була споряджена досить скудно. Але все ж альпіністам вдалося знайти в гребені хребта пониження, що нагадує перевал, і через нього спуститися за озеро, на льодовик.

— Уявляєте, як ми торжествували, що першими стали на цю «білу пляму», — розповідає Гусєв. — Але Суходольський, як виявилося, випередив нас.

— Як?!

Суходольський мовчки посміхається, даючи можливість Гусєву продовжувати розповідь.

— За два дні до нашого спуску він проник на озеро по скелях, причому рушив по схилах сам, без супутників.

Супутникам Суходольського не пощастило. Двоє з них попали у воду і захворіли, третій змушений був лишитися з ними.

— От я й вирішив іти сам, — каже Суходольський. — Оглянув у бінокль скелі, здалося, що зумію справитися.

Ми дивимось на обвітрене обличчя Суходольського осудливо. Хіба можна ходити по таких горах самому?

Правда, високий зріст і вправність Суходольського дозволили йому використати навіть незначні «зачіпки» на скелях. Ліз він обережно, знаючи, що коли вже зірветься, то розраховувати йому нема на кого. Але все-таки подібні подорожі далеко не завжди кінчаються; благополучно.

Проте все це вже позаду.

— А як думаєте йти в цьому році? — питаємо москвичів.

— Будемо пробувати двома способами, — спокійно відповідає Суходольський. — І по скелях, де я пройшов у минулому році, і через озеро, на пневматичному човні.

НА ВИХІДНІ РУБЕЖІ

7 липня разом з москвичами вирушаємо в дорогу. Вночі наш караван виходить з Каракола на схід по широкій Іссик-Кульській улоговині.

Я люблю нічні переходи. Немає спеки, коней не тривожать оводи, і вони йдуть спокійно. Гори, скелі, дерева набирають вночі таємничого вигляду.

Ідемо вже кілька годин. Давно закінчені розмови, навколо тихо, і тільки чути, як попирхують коні.

Але ось починається світанок. Чути гавкання собак і співи півнів. Село Бозщук. Струминки диму піднімаються з димарів. Сонні хазяйки виганяють за ворота худобу; перевалюючись на ходу, ідуть до річки гуси і качки.

День обіцяє бути жарким. Але нам це не страшно. Години через три ми вже йдемо в тінистій ущелині Тургень-Аксу.

Долина Тургень-Аксу прорізує північний схил хребта Терскей-Алатау і йде майже прямо на південь. На самому початку ущелини обидва її схили густо поросли прекрасною тянь-шанською ялиною. Вузенька стежка піднімається серед гранітних уламків і дерев; коням, нав'юченим важкими тюками, рухатись по ній дуже важко.

Поступово ліс рідшає, потім і зовсім зникає. Ліворуч по ходу видно широку висячу долину[70]. Її правий схил голий і покритий похмурими шлейфами величезних осипів. На лівому схилі видно зелені плями сланкої арчі.

— Це долина Кокія-Су, — кажу я нашому комендантові Тюріну. Борис мовчки киває головою. У верхів'ях цієї долини ми повинні перевалити в іншу долину — Отгук. А поки що — зупинка, адже перехід триває вже дев'ять годин, і коні не відпочивали. Через хвилину гучний голос Тюріна командує:

— Привал! Розвантажити в'юки!

Зупиняємося прямо на пасовищі. Тюрін по-хазяйському вказує місця для складання в'юків, і сюди в порядку номерів підганяють в'ючних коней. Зняті в'юки кладуть з таким інтервалом, щоб завтра перед виходом можна було завести між ними коней і зразу ж в'ючити. Сідла і рюкзаки ми розбираємо. Кожний ще сьогодні повинен висушити і почистити пітники, переглянути упаковку особистих речей.

Але у нас ще багато вільного часу, і Вася Головко, дивлячись на скелі, пропонує:

— Ходімте потренуємось.

Ми піднімаємося на схил вершини біля повороту в долину Кокія-Су.

… Вдосвіта в таборі запалюють вогнища. Повар разом з черговим готує сніданок. О п'ятій годині лунає команда:

— Підйом!

Двадцять хвилин дається на туалет, розбір коней, огляд їх, сідлання. А тим часом легкий вітерець доносить апетитний запах свіжої страви.

Після сніданку — в'ючення коней, і в дорогу.

Боря — наш суворий комендант — дивиться на годинник. Від підйому до виходу каравану минула рівно година.

— Точно за розпорядком, — говорить він задоволено.

Цей суворий розпорядок ми виробили ще у минулі наші поїздки. І він повністю виправдав себе.

Виступаємо вздовж річки Кокія-Су до перевалу Кара-айгир. У верхів'ях цієї долини є ще перевал Чон-ашу.

Ще вчора перед нами стояло питання: куди йти? Чон-ашу не такий крутий, як Кара-айгир, але зате кам'янистий, і коні на ньому розбивають ноги. Тому ним переходять тільки після великих снігопадів, коли сніг щільно закриває каміння.

Тепер снігу мало, тому ми обираємо Кара-айгир. Цим перевалом ходять у теплу пору року, коли крутий осип не закритий снігом.

Караван минає розмиті морени і підходить до крутого схилу, покритого сипучою сланцьовою щебінкою. Коні йдуть по ледве помітній стежці, страшенно напружуючись, тому що важкі в'юки тягнуть назад, а ноги ковзають по осипу. Один з них падає на бік і котиться разом з купою оповзаючої щебінки. Корзини відриваються і також мчать по схилу. На щастя, крутизна зменшується, кінь заривається в м'який осип і затримується. Джигіти вже підбігають до нього і ставлять його на ноги.

— Пощастило, — про себе зауважує Шиманський. Справді, коли б трапилась така біда на схилі з твердих порід, розбився б кінь, загинули б в'юки.

Спускаємося в безлісну широку долину Оттук, потім повертаємо на схід і починаємо підйом до перевалу Беркут.

З перевалу відкривається велична картина снігових пасом, що розходяться в різні сторони. На південному сході видно добре знайомі нам обриси піка Нансена, все пасмо Інильчек-Тау, висоти Кокшаал-Тау, група Адиртер і за нею — гостра піраміда Хан-Тенгрі.

Спускаємося вниз і зустрічаємо тут групу Суходольського. На сиртах гуляють басмачі, а в москвичів немає зброї. З заздрістю дивляться вони на наші гвинтівки. Знаючи про рештки байських банд, ми озброїли всіх учасників експедиції. Крім того, за нашим маршрутом стежили прикордонники.

— Ну що ж, — пропонуємо ми москвичам, — приєднуйтеся до нас.

Ця пропозиція влаштовує групу Суходольського. Всі швидко збираються.

Сариджас зустрічає нас непривітно. Сірі хмари повзуть назустріч, окутуючи гори до самого підніжжя; дме пронизливий вітер, іде дощ з градом.

Попереду крізь косі струмини дощу, видніються три сиротливі юрти. Входимо в одну з них. Виявляється, це киргизи, які ще не встигли перекочувати з сиртів.

Ми цікавимося, чи спокійно у верхів'ях Сариджасу і на Інильчеку.

— На Інильчек банду Айбаші погнали. Він, мабуть, піде в Китай, — відповідають нам киргизи.

Це ім'я я вже десь чув.

— Який це Айбаші? — питаю.

— Кизил-сакал басмач, — червона борода…

Так он хто це! У моїй пам'яті виникають лукаві, злодійкуваті очі і руда борідка киргиза, у якого в минулому році ми гостювали на Сариджасі.

На другий день вранці в ущелині ми зустрічаємо двох киргизів-вершників. Коні їх у саднах, страшенно худі, з випертими ребрами. Попруги повисли під втягнутими животами, замість пітників теліпаються якісь шматки повсті. На вершників теж страшно дивитися. Видно, що вони голодували не один день.

— Звідки ви йдете? — питаємо.

— Айбаші шайтан таскав нас. Ми втекли назад.

Он воно що! Це той торішній знайомий, рудий бандит захопив їх з собою насильно. А тепер вони їдуть добровільно здаватися як вимушені учасники банди.

Торкнувся я цього епізоду тільки тому, ЩО один з двох вимушених басмачів, на ім'я Джамболот, працював згодом у нашій експедиції, їздив з нами в китайський Тянь-Шань і показав себе прекрасним мисливцем і слідопитом.

Кілька годин шляху — і ми під'їжджаємо до перевалу Тюз. Але тут нас чекає невдача. Крижана броня перевалу в цьому році дуже оголена і крута.

— Не пройти, — похитують головами джигіти.

— Мабуть, перевал справді непрохідний, — погоджується Суходольський.

Трохи північніше, майже поруч з Тюзом, є ще один перевал — Ачик-таш. Він також високий, але більш доступний.

Порадившись, ми вирішуємо йти до нього. Спуск по Ачик-ташу в долину Інильчека виявляється довгим і важким. Він іде крутим осипом, і дрібний сипучий щебінь весь час повзе під ногами.

Внизу зупиняємось. Тут наші шляхи з групою Суходольського розходяться. Москвичі залишаються на правому березі Інильчека, а ми йдемо вбрід через ріку до нашої постійної бази біля піка Нансена.

О сьомій годині вечора наші палатки вже розставлені на старому місці біля лісової полянки під піком Нансена. Стомлені від тяжкого шляху, ми зразу ж лягаємо спати.

Вночі всі прокидаємося від оглушливого гуркоту. Вискакуємо з палаток. Обвал! Здається, що кам'яний обвал несеться прямо на наш табір. Новаки охоплені жахом. Ми заспокоюємо їх. Адже всі члени експедиції, які вже побували тут, знають, що табір поставлений у безпечному місці і каменепад йому не загрожує. Потік каміння пролітає своїм постійним руслом збоку від нашого табору.

У тривожному сні проходить решта ночі. А вранці на базі вже кипить робота. Ми готуємося до штурму Володаря неба.

До Хан-Тенгрі виходимо групами. Першою йде група Шиманського. На в'ючних конях вона везе бамбукові жердини з прапорцями. Завдання групи — намітити по льодовику Інильчек трасу до Хан-Тенгрі для кінного транспорту і встановити по всій трасі пізнавальні віхи — жердини з червоними прапорцями.

Слідом за першою йде друга група на чолі з Васею Головком. Орієнтуючись по розставлених віхах, вона повинна прокласти дорогу до південного схилу Хан-Тенгрі. Учасникам цієї групи доведеться розчищати шлях на моренах від нестійких і гострих каменів, прорубувати на крутих крижаних схилах широкі стежки, засипати моренним щебенем слизькі місця, оголити засипані снігом тріщини. З другою групою відправляємо і табірне майно, продукти, фураж.

У чотирьох місцях — біля озера, на середній морені проти льодовика Комсомолець, проти льодовика Зірочка і на морені біля підніжжя Хан-Тенгрі — будуть нап'яті палатки з запасами фуражу, продуктів і інвентаря для дослідницьких робіт.

Дві високогірні палатки збираємося встановити на західному схилі Хан-Тенгрі: одну — на сніговому плечі, який добре видно з льодовика Інильчек; другу — на тому ж схилі на висоті 6200–6300 метрів. Нелегке завдання! Але його охоче взялися виконати Шиманський, Цауберер і Головко з носіями. Для цих висотних пристановищ відправляємо окремий в'юк з палатками, альпіністським спорядженням, запасом сухого спирту, консервованих продуктів і теплого одягу.

Третя група — Демченко, Гаєвський, Тарасенко, Кюн і кілька носіїв, — яка буде досліджувати льодовик і наносити всю цю труднодоступну ділянку на карту, виходить до кінця язика льодовика Інильчек ставити мітку. Так завжди роблять гляціологи — дослідники льодовиків. На мітці позначається засічка, дата заміру і прізвища тих, хто робив вимірювання. Через рік нові проміри визначать, наступає чи відступає льодовик і на яку відстань.

Останньою йде наша трійка — я, Тюрін і носій Беше. В долині залишаються Коновалов і Барков — тут вони будуть проводити геологічні роботи, — а ми вирушаємо доганяти групи, які вже вийшли на льодовик. Увечері ми вже на Зеленій поляні. Це перша наша база. Стоїть палатка, в ній — запас сухих дров. Тут товариші повинні були залишити для нас свої повідомлення. Шукаємо.

— Є пошта! — вигукує раптом Беше. Він перший побачив на камені під консервною банкою притиснутий сланцьовою плиткою клаптик паперу.

Виймаємо кілька папірців. Верхній — записка групи Суходольського.

— «Група Центральної ради ТПТ[71], — читає Тюрін — під'ївши кашки і перебуваючи в благодушному настрої, шле привіт товаришам українцям, вибачається за деяке знищення їх дров і від чистого серця бажає благополучного шляху».

Це писав Ілля Рижов, дотепний, життєрадісний і найбільш товариський з групи московських альпіністів. А ось кілька слів від Шиманського. «Готуємося до організації баз на Хан-Тенгрі. Завтра о другій годині ночі виступаємо. Через п'ять днів сподіваємося виконати поставлені завдання. Беремо продуктів на сім днів. Частина льодорубів загинула. Загинули й сухарі, попавши в воду при падінні коня. Льодорубів і сухарів! Останніх майже немає».

Записка Гаєвського трохи стривожила нас. Він повідомляв, що почуває себе погано, але наполегливо продовжує роботу. «Через три дні думаю бути біля Хан-Тенгрі. Не забудьте захопити що-небудь від безсоння».

Поки ми читали записки, за палаткою почулися кроки і чиїсь гучні голоси. Це два носії з групи Суходольського. Вони скинули свої мішки, сіли біля входу в палатку і, перебиваючи один одного, з причитаннями і вигуками жаху стали розповідати про страхи, що охопили їх на льодовику Північний Інильчек. Мені ясно: вони дезертирували, боячись іти на Хан-Тенгрі.

Ранком, по дорозі до озера, ми зустрічаємо ще одного носія з групи Суходольського. Це відомий мисливець Горцев, хороший прохідник у горах, смілива і пряма людина. Він розповідає, що допоміг перекинути вантажі москвичів на гумовому човні за озеро і пройшов з ними по Північному Інильчеку під самі схили Хан-Тенгрі. Коли ж керівник заявив, що група хоче підніматись на вершину, він навідріз відмовився від цієї «божевільної справи», одержав розрахунок і пішов.

— Адже це вірна смерть! — говорить він. — Хіба з таким вантажем можна ходити по цих скелях? Хлопці — орли, але ж у мене вдома велика сім'я. Треба ж голову мати на плечах.

— Так, багатьох лякає легендарний Кан-то… — задумливо говорю я.

— Але багатьох і вабить до себе, — відповідає бадьоро Тюрін.

— Що ж, і це вірно. Нас він не злякає.

Минувши озеро, ми прямуємо на Південний Інильчек. Йдемо деякий час мовчки, ледве волочимо ноги. Раптом Тюрін зупиняється.

— Шлях!

Попереду на високій бамбуковій жердині майорить на вітрі червоний прапорець. За ним другий, третій… Це і є Хан-Тенгрінський «шлях», прокладений групами Шиманського і Головка. Сніг тут утоптаний, у льоду місцями видовбані східці, стежка розчищена від каміння, де-не-де вимощена плитами. «Шлях» веде через весь льодовик. Надвечір він приводить нас до палатки, що стоїть на морені проти льодовика Зірочка.

Назустріч нам виходять Кюн, Тарасенко і Качуровський. Вони чекають Гаєвського, який закінчує зйомку на льодовику.

— Тільки що повернулись із верхнього табору на морені біля Хан-Тенгрі, — навперебій повідомляють вони. — Шиманський, Цауберер і Головко п'ять діб пробули на західному схилі Хан-Тенгрі. Поставили там дві палатки і закинули вантажі.

Мені і Тюріну, зрозуміло, не терпиться скоріше дізнатися про всі подробиці, але йти до верхнього табору тепер уже пізно.

— Все начебто в порядку, — говорить Коля Тарасенко. — Тільки важкувато.

Ми, звичайно, розуміємо, що це сказано дуже скромно. На другий день, зустрівшись з Шиманським, Цауберером і Головком, ще раз переконуємося в цьому.

Наші товариші дуже змінилися. У всіх під очима мішки, очі запали, обличчя змарніли і почорніли.

Ми слухаємо розповідь Шиманського і ясно бачимо перед собою весь цей шлях.

… Ранній ранок. По схилу серед нагромаджень скель і льоду йдуть один за одним люди. Попереду, відшукуючи шлях і протоптуючи стежку, — альпіністи, за ними — носії. У кожного на спині важкий рюкзак.

Навколо все завалене снігом. Що сховано під ним? Каміння? Лід? Чи глибокі тріщини? Їх багато тут, цих бездонних проваль. Кинеш туди брилу льоду — і не почуєш навіть, коли вона впаде. А зверху тріщини часто засипані снігом, вони зовсім не помітні. Хіба довго потрапити туди?

Крок за кроком група піднімається есе вище й вище. Раптом лунає страшенний гуркіт. В одному місці, в іншому… Лавини!

— Швидше, товариші, швидше!.. — квапить Шиманський.

Місце, де можливі лавини, треба пройти до сходу сонця. Іти дуже важко, а все-таки треба поспішати.

Над вершинами з'являється сонце. Наст не витримує ваги, і люди провалюються то по коліна, то по пояс.

Скоро сніг перетворюється у киселеподібну масу. А вище, навпаки, він пухкий і легкий.

— Потрапив я в такий сніг, — розповідає Шиманський, — і думав, що потону в ньому. Добре, що подекуди ще трималась кірка мерзлого снігу. Перевалився я на неї, підгрібаю під себе сніг. Тільки чудом уцілів.

… Альпіністи обережно обходять небезпечні місця, відшукують ділянки, де снігу менше.

А тут — нова неприємність — крутий льодопад з нагромадженням диких крижаних брил і з такими проваллями між ними, що стає страшно.

Що робити?

Альпіністи, залишають носіїв перед льодопадом, а самі йдуть шукати шлях. Тільки ввечері вони досягають кінця льодопаду. Звідси вже починається сніговий схил. Значить, можна повертатися і йти сюди вже з носіями, з вантажем.

Уже стемніло, і вдруге вони піднімаються по своїх слідах при світлі ліхтарів.

По боках зяють провали, носії почувають себе погано і щохвилини просять відпустити їх, погрожуючи, що підуть самі.

Але ось льодопад закінчується. Сніговий схил не дуже крутий, іти по ньому легше, йдуть усю ніч і до сходу сонця досягають висоти 5400 метрів.

— Стій! — каже Шиманський.

Зупинка коротка. Через кілька хвилин на невеликій площадці вже стоїть палатка. В ній залишається запас продуктів. Зверху над палаткою прикріплено червоний прапорець. Так буде легше помітити цей перший табір на Хан-Тенгрі.

Звідси, метрів за триста від нас, видно камені, що виступають з-під снігу, і група прямує до них. Сонце піднімається, сніг тане, з'являється загроза лавин. Усі стараються якнайшвидше подолати ці триста метрів. Але на половині шляху сніг стає мокрим, і люди ледве витягують із нього ноги. П'ять кроків — це найбільше, що вони можуть зробити без відпочинку. Франц перший доходить до каменів і падає знеможений. Шиманський також.

Носії, трохи відпочивши, в один голос заявляють, що далі не підуть. Доводиться відпустити їх.

Три чоловіки залишаються на вузькій площадці. Вони вирішують побути тут день-два, щоб організм акліматизувався — звик до нових для нього умов: пониженого атмосферного тиску і кисневого голоду.

Ранком альпіністам стає краще, і вони піднімаються вище.

— 6040 метрів, — оголошує Франц.

— Піднімемося до 6500 метрів і розіб'ємо другий табір, — каже Шиманський.

Але сил уже не вистачає, і на площадці біля однієї з скель альпіністи ставлять палатки.

Надвечір дме різкий вітер. Він так завиває, що в палатках важко заснути. Крізь напівдрімоту Шиманський раптом чує крик:

— Палатку знесло!

Це кричить Франц. Площадка, де поставлені поруч палатки, має не більше п'яти-шести квадратних метрів і кінчається скатом прямо в провалля.

«Франца знесло», промайнула думка. Але ні, ось чути його голос. Палатку він, як виявилося, затримав на вірьовці, але зате вітром знесло його черевики, одяг, примус…

Вітер з кожною хвилиною дужчає. Цілу ніч люди борються з ним, з усіх сил стараючись вдержати полотнища палаток.

Ранком вітер вщухає. Можна було б іти далі, але Франц сидить без черевиків і штормової куртки. Крім того, пропали його годинник, бусоль, анероїд, весь посуд і продукти, які були в палатці. Все викинув сердитий вітер. Черевики, правда, знаходяться: один з них стирчить в снігу, другий застряв між камінням. Але посуд загинув. А підніматися вище, не маючи навіть у чому розтопити сніг, щоб здобути воду для пиття, рисковано.

Альпіністи залишають палатки, продукти — це буде другий табір експедиції — і спускаються вниз.

— Давайте прискоримо спуск, — пропонує Головко. — Будемо глісерувати.

Цей спосіб часто застосовують альпіністи. Присівши навпочіпки, вони спускаються по сніговому схилу, гальмуючи льодорубами.

Франц перший зникає внизу за піднятою ним хмарою снігового пилу.

За ним іде Головко. Але Шиманський скоро доганяє його і залишає позаду. На середині спуску він раптом чує позаду якісь незрозумілі звуки. Що це? Шиманський зупиняється і бачить: з гори котиться — тільки мелькають то рюкзак, то руки, то голова, то ноги — Головко. Поривистими рухами льодоруба він одчайдушно намагається зачепитися, але все марно.

«Пропав Вася», проноситься думка.

Метрів за сто нижче Головко затримується. Розпластане тіло його нерухомо лежить на снігу. Живий чи ні? Живий! Ось він розплющує очі і слабким голосом просить допомогти встати. Все обійшлося благополучно. Товариші трохи опам'ятовуються і повільно опускаються. Стурбований Франц чекає їх внизу. На льодовику ще лежать тіні, а з гір уже ллється вода. З свистом летить каміння, починаються лавини. Біля краю льодовика сніг являє собою густу талу масу, яка здатна втягти в себе, мов безодня на болоті, йти тут неможливо, доводиться повзти плазом.

— Але, як бачите, добрались, — закінчує свою розповідь Шиманський.

— І знову готові до виходу, — додає Головко.

Ніби змовившись, ми дивимося на Хан-Тенгрі. Він стоїть проти нас, мармуровий велетень, упираючись вершиною в глиб неба.

Чи бачить цей могутній колос нас, пігмеїв, які осмілилися забратися на його сиву голову? Яку зустріч він нам готує — дасть безхмарні дні, які нам так потрібні, чи обрушить на нас бурани, смертоносні лавини і каменепади?

З південно-західного плеча його падає в наш бік льодовик з крутими скидами льоду. Це по них недавно піднімалися наші самовіддані товариші. По цих схилах доведеться підніматися і нам.

ШТУРМ

Підготовка до сходження на вершину Хан-Тенгрі закінчена.

Досліджено шляхи, влаштовано проміжні табори, висотні палатки.

Більше тонни вантажу перекинуто на конях по величезному льодовику на висоту 4860 метрів, аж до південних схилів піка. В історії високогірних експедицій це перший досвід використання кінного транспорту на такій великій висоті.

Тут, на широкому бугрі морени, стоять палатки, і в них — люди, готові кожної хвилини йти на штурм суворої вершини.

Початок вересня. Рання осінь. Мороз пом'якшав, небо очистилося. Звичайно в цей час тут стоять найбільш ясні, погожі дні, і їх треба використати.

— Не можна гаяти часу, — гарячиться Шиманський, знайомий уже з негодою на Хан-Тенгрі.

5 вересня надвечір, коли спаде денна спека, вирішуємо вирушати. Залишається півгодини до виходу. Всі в повній готовності, з укладеними рюкзаками. Тільки кіногрупа ще закінчує останні приготування, — вона підніматиметься слідом за нами.

І раптом до нас підходить старший носій Умар-алі. Він явно стривожений.

— Начальнику, усі робітники кіно кажуть: не підемо на гору, дуже важко, додому підемо.

От тобі й на! У вирішальну хвилину носії підводять. Але може це тільки розмови?

Ні, Когтєв і Коротков, — режисер і оператор, що керують кіногрупою, — приносять ту ж сумну звістку.

Виникає серйозне побоювання, що такий настрій охопить і решту носіїв.

Я викликаю Тюріна і пропоную йому негайно виходити з носіями до першої палатки на схилі Хан-Тенгрі.

Тюрін іде, а ми лишаємось і починаємо умовляти робітників кіногрупи. Всі дуже вперті в своєму бажанні повернутись додому, і переговори затягуються до глибокої ночі. Тільки наступного ранку вдається добитися їх згоди нести вантажі, і то лише до першої палатки.

Дев'ята година. Час для виходу непідходящий. Але ж там, наверху, нас чекає Тюрін, він у нестерпному невіданні. І ми виходимо.

Маршрут починається по льодовику, розташованому між Хан-Тенгрі і сусідньою до заходу вершиною[72]. Він стікає з глибокої впадини між обома вершинами. Глибокі тріщини розсікають льодовик. Багато з них сильно засипані лавинним снігом.

Ми стараємося триматися середини льодовика, де тріщин менше. Сонце пече нещадно, ноги глибоко провалюються в мокрий сніг. Іти трудно.

Важко дихаючи, підходимо, нарешті, до лавинних язиків, розташованих біля схилів. Тут трохи легше. Сніг тут густіший, під ногами відчувається опора. Але це небезпечна частина шляху, вже починаються лавини, так і жди, що на нас обрушиться могутній каскад снігу. Пробуємо прискорити ходу, але сил не вистачає. Хоча б маленька ділянка рівної поверхні, вкритої тугим снігом, щоб дати серцю кілька хвилин відпочинку. Але такого місця ніде не видно, і мріяти про нього не доводиться.

Навпаки, крутість льодовика різко збільшується, на його поверхні виростає хаос льодяних громад. Між ними зяють чорні глибини проваль.

Денна спека скоро скінчиться. Сонце заходить, на льодовик лягають тіні; сніг і лід набирають мертвенно-сірого кольору. Як і скрізь у глибоких долинах з високими і крутими схилами, швидко настають повні сутінки.

— Треба засвічувати ліхтарі, — каже Франц.

Світло їх то освітлює невеликі площадки біля самих ніг, то вихоплює з темряви льодяні громади. Здається, що ці льодини починають хилитися і ось-ось обрушаться… Йдемо дуже повільно, прощупуючи шлях льодорубами, щоб не посковзнутися і не полетіти в провалля, вирубуючи східці або зачепки для рук. Вдариш льодорубом і довго чуєш мелодійні, хрустальні звуки відбитого льоду, що летить в глибини тріщин.

Льодопад ще триває на заході, а на сході, проти нас, на найближчому боці Хан-Тенгрі, піднімається сніговий схил. Це початок льодовика, по якому ми весь час ідемо. Пересікаємо цілу сітку тріщин і по затверділому від вечірнього морозу сніговому містку переходимо на схил.

Мороз дужчає. Неможливо надовго зупинятися, зразу ж починають мерзнути ноги. Зате сніг добре підмерз, іти трохи легше.

— Вже близько, — підбадьорює Цауберер.

З нетерпінням чекаємо тієї хвилини, коли, нарешті, дійдемо до першого бівуаку.

Незважаючи на пізні сутінки, стає трохи світліше. Схили відходять, вузька льодовикова долина розсувається в широкий сніговик, попереду видно пониження гребеня, що з'єднує північно-західний відріг Хан-Тенгрі з сусіднім на заході піком. Праворуч від нас неясним силуетом нависає громада вершини Хан-Тенгрі.

Йдемо мовчки. Навколо тихо. Раптом тишу розриває страшенний рев лавини. Вона довго рокоче в темряві; поступово гуркіт її завмирає. Нерви наші напружені до краю. Ось уже десять годин ми в дорозі. Чи довго ще? Несподівано зовсім близько лунає знайомий голос:

— Сю-ди-и-и!

Наближається вогник ліхтаря, і в слабкому світлі показується обличчя Тюріна. Ми в першому бівуаку. Сиротливо стоїть напівзарита в сніг маленька палатка.

Тюрін дивиться на нас одночасно радісно і тривожно.

— Ми вже збиралися іти шукати вас, — каже він. — Умар-алі побачив ваші вогники…

Носії ставлять ще кілька палаток. Тюрін ходить біля примуса, стараючись зігріти чай. Але нам не до чаю. Всі поспішають влізти в палатки і забратися в спальні мішки.

… В целулоїдне око палатки проникає тьмяний світанок. Я вилізаю з палатки. Слідом за мною вилізає Франц.

— Що, — каже він, — кортить познайомитися ближче?

Разом дивимося на вершину Хан-Тенгрі. Звідси обриси її здаються зовсім іншими, — вершина не схожа на той пік, який ми бачили раніш. Замість монолітної гостроверхої піраміди з рівно висіченими гранями, перед нами сильно розчленовані громади з випнутими ребрами, опушеними снігом. Неможливо визначити, де саме голова піраміди, тому що скелі, які виступають перед самою вершиною, псують перспективу, і ми не знаємо, передня чи задня з них є найвищою точкою.

На захід круто обривається скеля з мармуру. Тут, звичайно, не пройти. Але про решту схилів цього, мабуть, не скажеш. Далеко вверх під мармурові виступи, що знаходяться біля самої вершини, йдуть снігові схили, які здаються нам цілком доступними. Серце у мене радісно б'ється.

Наводжу бінокль, і все зразу стає іншим… Перед очима виростають круті снігові схили і ще крутіші суворі скелі. Ні, сходження буде важким. Ці страшні скелі, лід і сніг безжалісні: один непевний рух — і легко розпрощатися з життям… Значить, треба ощадливо тратити сили, зважувати кожний крок, обдумувати кожний відрізок шляху.

Із палаток вилізають інші товариші. Франц показує рукою вверх.

— Он чорні скелі, бачите? Там наш другий бівуак.

Товариші з кіногрупи зняли перші етапи сходження і вище вже не йдуть. Ми прощаємося з ними і вирушаємо вгору. Шлях лежить спочатку через велике фірнове поле, а далі — по крутому сніговому схилу. Фірн ще твердий, ранок ясний, почуваємо себе бадьоро. Та чим вище ми піднімаємося, тим крутішим стає схил, тим важче нам іти. Сніг стає м'якшим, але місцями він пухкий і легкий, а подекуди спресований, ніби лід. І ми прощупуємо шлях льодорубами, час від часу змінюючи напрям, вирубуємо опори для ніг. Коротше кажучи, ми переборюємо ті самі труднощі, з якими вже добре знайомі Шиманський, Цауберер і Головко.

Йдемо по найбільш пологій ділянці, але її крутість не менша ніж п'ятдесят п'ять градусів. Висота тут перевершує вже 5500 метрів. Важко дихати. Через кожні двадцять-двадцять п'ять кроків доводиться зупинятися: шалено б'ється серце. У багатьох починається головний біль. Особливо погано почувають себе носії. Всі вони скаржаться на «тутек» — гірську хворобу — і настійливо вимагають відпустити їх вниз.

Але цього ми не можемо зробити. Необхідно піднятися хоча б до другого бівуаку. Там сьогодні ми повинні заночувати.

Франц упевнено веде нас в цей, як він каже, «табір № 2». Але вже немає сил. Чи дійдемо?

Сонце нестерпно пече, і дальший шлях стає надзвичайно тяжким.

Раптом налетів вітер, насунулись хмари і закрили густою пеленою сонце. Погода різко змінюється. Зразу ж стає холодно, вверх по схилу побігли струминки снігу, почався поземок. Вітер дме нам у спину, йти стає легше.

Незабаром із снігу показуються виступи скель. Ми досягли мети. Тут Шиманський, Головко і Цауберер залишили брезентовий мішок, а в ньому — тюки з високогірною палаткою, продукти для шляху назад, фотоплівка, теплі речі. Це й є «табір № 2».

Вже темно. Франц напружено вдивляється, потім обличчя його змінюється, і він занепалим голосом заявляє:

— Мішка нема.

— Снігом занесло, — кажу я спокійно.

Засвічуємо ліхтарі і починаємо шукати. Вітер стає сильнішим, він безперервно гасить ліхтарі. Ми падаємо з ніг від утоми. Сил не вистачає навіть на те, щоб поставити принесену з собою палатку. Нічого не зробиш, залізаємо всі всередину полотнища, забираємося в спальні мішки і всю ніч слухаємо, як реве вітер.

Ранок застає нас змученими безсонням. У всіх пригнічений настрій, голови налиті свинцем, нудить…

Все це схоже на гірську хворобу. За весь день ніхто, в тому числі наймолодший і найміцніший з нас Боря Тюрін, не подумав встати, щоб розтопити снігу для чаю. Але надвечір самопочуття поліпшилось, усі потроху отямлюються.

Знову продовжуємо розшуки мішка, але ніяких слідів виявити не вдається. Стає ясно: його скинули штормові вітри, які кілька днів лютували в районі Хан-Тенгрі. Що ж, доводиться миритися з втратою.

Носіїв ми відпускаємо вниз у табір на Інильчеку. Вони не можуть приховати своєї радості.

Умар-алі намагається «напоумити» і нас.

— Слухай, далеко, будь ласка, не ходи. Що там треба? — показує він вверх. — Нічого немає, тільки сніг. Сніг внизу теж такий. Краще не ходи вгору. Дуже холодно, дуже небезпечно.

Ми посміхаючись слухаємо його душевні слова і дивимося на вершину: поки ще світло, треба оглянути дальший маршрут.

Тепер ми знаходимося на сніговому плечі Хан-Тенгрі. Як зійти на скельні схили вершини? Обговорюємо це питання і вирішуємо йти по північно-західному гребеню, який веде до самої вершини. Він сильно зруйнований і, як звідси здається, не дуже крутий. Правда, з-за гребеня періодично вилітають снігові вихори. Звідси їх добре видно. Значить, десь там бушують штормові вітри. Але зате на гребені нам не страшні лавини.

Добре було б за один день піднятися на вершину і повернутися сюди, до нашого бівуаку. Ми могли б іти без речей. Але це — мрія. Здійснити її неможливо. В дорозі доведеться ночувати. Йти на вершину всім, мабуть, нема рації: велика група буде дуже громіздкою. Йдемо втрьох: я, Тюрін і Цауберер.

Сутеніє. Густі сині тіні лягають на матову поверхню снігу. Небо темніє, і зірки одна за одною висипають на його чорному обрії, переливаючись, як блакитні брильянти.

Пізно ввечері, коли вже добре підморозило і на снігу утворилася міцна кірка, ми залишаємо «табір № 2». Йдемо при світлі спеціальних факелів, що застосовуються в горах. Яскраве і стійке полум'я їх добре освітлює шлях. Все частіше й частіше зустрічаються скелі, що виступають із снігу, і, нарешті, ми розрізняємо в темряві похмурий силует зубчастого гребеня. За ним виразно чути наростаюче виття вітру. Воно віддається десь глибоко внизу глухим рокотом; чим вище ми піднімаємося, тим оглушливіше ревіння і свист в розколинах скель. Підходити страшно: так і здається, що зараз вітер вирветься з-за гребеня і скине нас вниз.

Раптом погас факел Франца. Ще порив вітру — і гаснуть інші два факели. Навколо — глибока нічна темрява. Мерзлий сніговий пил б'є в обличчя. Льодове повітря обпікає легені, дихати стає неможливо. Не можна відкрити рот, щоб сказати хоч слово… Та мийне почули б один одного за цим зловісним ревом вітру. Щільніше тулимося один до одного, щоб як-небудь протистояти шаленій силі вітру. Але про сходження на гребінь нічого й думати.

Пригадую, що вдень з нашого останнього бівуаку ми бачили на південь звідси поглиблення, яке нагадує широкий жолоб. Він може вивести нас до снігового поля, що тягнеться до вершини.

Починаємо спускатися вздовж схилу на південь, щоб вийти до цього жолоба. Внизу, під захистом скель, шум вітру зменшується, доноситься до нас все тихше і, нарешті, зовсім вщухає.

Великий диск місяця піднімається з-за гребеня, і бліде світло його ллється на сріблясто-матову поверхню снігу. Тільки праворуч від нас три чорні тіні, так само як і ми, зв'язані вірьовкою, рухаються нога в ногу з нами. Жоден звук, крім биття серця та скрипіння кроків по мерзлому снігу, не порушує цієї особливої тиші, яка може бути тільки у високогірній сніговій пустині.

Франц, завжди настроєний в горах лірично, починає співати своїм м'яким тенором:

Але голос його швидко зривається.

Все сильнішим стає холод. Це страшний противник. Поки ми йдемо, рух зігріває нас; зупинимось — холод жене вперед. Але скоро і рух перестає допомагати.

— Ні, не відчуваю, — коротко кидає Тюрін.

Ми зупиняємося. Борис знімає черевики. Починається розтирання.

І так повторюється часто. Ми стараємося частіше ворушити в черевику пальцями, але незабаром і пальці, і ступні втрачають чутливість. Час від часу чути чию-небудь скаргу на ноги. Тоді ми негайно відшукуємо більш або менш підходяще місце, знімаємо взуття і розтираємо пальці ніг і всю ступню.

Закляклі руки погано слухаються, а важкі, зашкарублі гірські черевики не так легко зняти і знову взути. Але ця профілактика необхідна — вона рятує нас від обмороження.

Підходимо до жолоба. Краї його освітлені місячним світлом, а дно в напівпітьмі…

Чи не загрожує нам тут каменепад або лавина? Але вибору немає. Шукати ще один шлях у нас немає сил. Повертатися? Ні, про це не може бути й мови. Значить, ідемо по жолобу. Але це вранці. А зараз — відпочинок. І, відійшовши вбік від жолоба, ми ставимо палатку. Через кілька хвилин я вже міцно сплю.

Серед ночі Тюрін будить нас.

— Вставайте! — каже він тривожно. — Вставайте, треба міняти місце.

— Що таке?

— Згори летить сюди чи то лід, чи то каміння.

Прислухаюсь. Вібруючий звук у повітрі і характерне шипіння повзучих по снігу уламків льоду підтверджують його слова. Осколки льоду рикошетом б'ють у палатку. Нам не хочеться вилізати з теплих спальних мішків, та робити нічого, — вилазимо і переносимо палатку.

Заснути вже не вдається. Палатка від нашого дихання обростає всередині товстою мохнатою памороззю. Через її товщу до нас проникає слабкий світанок. Пора вставати.

Ми вже значно вище від вершин, що оточують нас. Навколо дуже тихо. Далечінь така прозора, ніби дивишся через чудову кришталеву призму, здається, що найдальші гори наблизилися — на них виразно видно всі грані, жолоби і виступи. Снігова мантія лягла на цей безкраїй простір, прикривши могутні плечі і вершини гір, і безперервно ллє мерехтливе сріблясте сяйво.

Але ось далеко на сході, за хребтами китайського Тянь-Шаню, з'явилися промені сонця. Вони побігли по схилах, піднялися до гребенів, запалили їх східні кромки, піднялися ще вище, і оранжово-золотиста прозора фарба розлилася по снігових вершинах.

Серед велетенських льодяних гір і безмежних снігових просторів на наших очах народжується новий день…

Але для нас цей прекрасний день починається невдачею. Не встигли ми ввійти в жолоб, як з гори один за одним понеслись, розсікаючи повітря, куски льоду.

— Ні, це надто великий риск, — зауважує похмуро Франц.

Ми згодні з ним. Намір іти по жолобу доводиться облишити.

— Обійдемо це неприємне місце по сусідніх скелях, — пропонує Тюрін.

Нелегка це справа йти по слизьких, обледенілих скелях. Вирішуємо залишити на бівуаку частину продуктів, запасні теплі речі. Знову починаємо підйом.

Схили все крутіші. Щоб легше було підніматися, ми весь час знімаємо рюкзаки і потім підтягуємо їх на вірьовці. Але відпочивати доводиться все частіше і довше. На таких зупинках ми пробуємо забивати в тріщини скель крючки і прив'язуватися. Але в більшості випадків це безрезультатна робота, тому що в пухкому обвітреному мармурі крючок тільки кришить породу.

Чим вище, тим більший холод. Кінці пальців рук і ніг мерзнуть, голова в подвійному шерстяному шоломі холоне, і здається, що її стискає залізний обруч. Сильно б'ється серце.

Але все ж крок за кроком ми йдемо вгору.

В окремих місцях скелі покриті товщею натічного льоду. Тоді в хід пускаємо льодоруби. Ось і тепер таке місце. Я йду першим. У голові паморочиться. Від частого дихання пітніють окуляри. Мені нічого не видно. Протерти скло неможливо, бо обидві руки зайняті. Рубаю навмання, льодоруб б'ється об лід плазом і мало не ви слизає з рук. Руки слабшають, ноги тремтять, в очах темно. Почуваю, що ось-ось зірвусь, і раптом з'являється непереборне бажання прискорити це, кинутися вниз. Але ні! Ми повинні перемогти! Я повинен перемогти! Різко випрямляюся, вбиваю в лід вістря льодоруба і затримуюсь. За мною піднімаються Борис і Франц.

Деякий час відпочиваємо, потім пересікаємо обледенілу скельну ділянку і виходимо до невеликого сніговика.

Починається вітер, різко б'ють об шолом і обличчя дрібні пилинки снігу. Треба вижидати. Палатку поставити не вдається. Виймаємо з рюкзаків опальні мішки і влізаємо в них.

Ще один день минув — четвертий день нашого сходження. Він приніс нам деякі успіхи. Але з якими труднощами вони дістаються!..

Ранком так само похмуро, з вершини несе сніг, намітаючи на наші мішки цілі кучугури. Настрій у всіх важкий; обличчя почорніли, очі запали. Що коли цей вітер і сніг — прелюдія ще гіршої непогоди і ясних днів уже більше не буде.

Та незабаром вітер починає вщухати, і тільки вершина все ще залишається затягнутою хмарами. Хмари повзуть униз.

Надвечір, нарешті, вершина очистилася. Ми ледве примушуємо себе йти далі. Пройшовши вгору по невеликому сніговику, що вклинився між скелями, знову виходимо на дуже круту скельну стіну. Вершина недалеко, але сил, здається, вже зовсім немає. Кожний рух на цій висоті коштує неймовірних зусиль. Рухаємося на грані сил. І все ж рухаємося. Вперед і вгору.

Ось тільки не вистачає дихання. Я зупиняюся, щоб перепочити, як раптом мене рвонула з силою вірьовка, і я почув крик Франца:

— Halt! Halt das Seil![74]

Кричу Борисові:

— Держи!

Але Тюріну важко вдержати вагу двох людей, і мене стрімко тягне вниз. Чіпляюся за скелі, обдираючи кисті рук і лікті, марно намагаючись вдержатися. Нарешті, права нога відчуває міцний упор. Мені вдається загальмувати рух. Судорожно хапаюся за виступи і всіма силами чиню опір вірьовці: вона все ще тягне і душить мене.

— Фра-анц!

Напружую весь свій слух, але ледве чую якісь невиразні звуки. І раптом вірьовка слабшає; значить, Франц затримався. Спускаємося до нього. Він глухо стогне.

— Франц, ми спустимо тебе до бівуаку. Там ти відійдеш, — пропонуємо ми.

— Ні, я можу лізти.

Через чверть години ми продовжуємо підйом.

Уже пізня ніч. Над нами чорне шатро, що дивиться сотнями тисяч палаючих зірок. Стомлена свідомість ледве сприймає цю феєричну картину. Піднімаємося дуже повільно, автоматично переставляючи ноги і руки на упори скель. Цілковита тиша, і тільки вірьовка шарудить по скелі та чути наше важке переривчасте дихання. Раптом несподіваний, сповнений торжества крик Борі Тюріна:

— Верши-и-на!

Невже вершина?! Ніби електричний заряд торкнувся наших стомлених тіл. З подвоєними силами вилізаємо на гребінь. Зовсім близько видно завітну вершину. Контури її снігового конуса срібляться слабким світлом.

Ми відпочиваємо і знову йдемо, вже по сніговому схилу вершини. Тут не круто, але повітря в легенях не вистачає і ноги підкошуються від надмірної втоми. Вершина — ось вона поруч; тільки сил майже немає…

Борис знаходить великий виступ, під яким ми вбиваємо в скелю костилі і міцно прив'язуємо до них спальні мішки. Потім згортаємо палатку і разом з рюкзаками підкладаємо знизу, щоб зменшити уклон. Хоча б заснути. Ми б трохи відпочили. Але сон не приходить… Закінчується п'ята доба нашої боротьби за Хан-Тенгрі.

11 вересня настає шоста доба. Залишаються останні, завершальні кроки. Та не так просто їх пройти. Ми робимо один крок і відпочиваємо. Інакше не можемо. Один крок — і відпочинок. Ще крок — ще відпочинок. Вершина зовсім близько. Ми вже відчуваємо її. Вітер грає на ній снігом, і на ділянках, вкритих глазурним настом, чути його шарудіння.

Але ось вітер сильніше дме нам в обличчя. Ми йдемо проти вітру, нагнувши голови, впираючись руками в зігнуті коліна. Крок за кроком наближаємося до вершини; вона стає більш полога і ніби відходить від нас. Серце б'ється, як мотор, кулаки наші стиснуті, зуби зціплені. Ще кілька кроків…

Вітер шпурляє снігом в обличчя з самої вершини. Схил, по якому ми йдемо, закруглюється.

Вище йти нікуди. Це вершина. Ми на найвищій частині снігового конуса гордовитої піраміди Володаря неба. На висоті 6995 метрів над рівнем моря. Ніхто в світі ще не піднімався на такі високі вершини!

Радість великої перемоги сповнює серце і на якісь хвилини заглушає знесилля. Ми обнімаємо і цілуємо один одного в обвітрені, небриті і давно не миті обличчя. Тюрін, який зберіг більше сил, кладе в заглиблення баночку з запискою і привалює її каменем.

Хан-Тенгрі переможений!

Внизу перед нами гігантською рельєфною картою лежить неосяжний світ хребтів, долин і льодовиків. Серед них ми впізнаємо знайомі обриси гір, льодовиків.

Ми стоїмо на найвищій точці гірської країни.

А втім… я дивлюся на південь, у бік Кокшаал-Тау. Вершини цього хребта окутані хмарою. Їх не видно. Але ще позавчора ми милувалися зі схилу Хан-Тенгрі однією з цих вершин. Схожа на величезну шапку, вона нібито увінчала весь хребет і явно тяжіла над усіма висотами на південь від Хан-Тенгрі. Промайнула думка, що ця невідома вершина, мабуть, може навіть суперничати по висоті з Хан-Тенгрі.

Що ж це за вершина? Ми вважали, що вона знаходиться на території Китаю. Але чому ніхто з дослідників досі не згадував про неї?

Тільки значно пізніше виявилося, що наші припущення були небезпідставні.

У 1943 році аерофотозйомка визначила, що всього за п'ятнадцять кілометрів на південь від Хан-Тенгрі, в хребті Кокшаал-Тау, знаходиться вершина висотою 7439 метрів, тобто на 444 метри вища за Хан-Тенгрі. Це та вершина, яку ми знаємо тепер під назвою Перемога.

З боку Хан-Тенгрі і з льодовика Інильчек вона нагадує приземкуватий зрізаний купол, в той час як Хан-Тенгрі звертає на себе увагу своєю сміливою формою гостроверхої піраміди, спрямованої в небо. Ось чому, очевидно, дослідники так довго не помічали цієї вершини.

Та все це нам стало відомо через дванадцять років.

А поки що… Поки що ми уважно розглядаємо величну панораму гір. Але хмари скоро закривають то один, то другий кусок чудової картини…

Значить, затримуватися нічого. Пора вирушати назад.

Чи треба розповідати про цей шлях? Він був ненабагато кращий, ніж підйом. Ті ж круті обледенілі схили, ті ж небезпеки, те ж напруження всіх сил. Але як би там не було, а на другу добу ми вже були на нашій базі під Хан-Тенгрі. Тут нікого немає, ми знаємо, що товариші пішли вниз, але самі йти більше не можемо. Настає реакція. В стані неймовірної втоми ми цілу добу відлежуємося. Правда, сили від цього не відновляються. Даються взнаки сотні різних подряпин і синяків, на які ми не звертали уваги при підйомі і під час спуску. Особливо турбують приморожені пальці ніг.

І все ж треба йти. На другу добу спускаємося нижче і по дорозі зустрічаємо посланих по нас коней.

Товариші поздоровляють нас з великою перемогою, але з делікатності не розпитують про шлях. Вони знають — прийде час, і ми самі розповімо про все докладно. А взагалі… що ж, взагалі нічого й розповідати, — хіба не говорить про це наш вигляд?

Тільки на головній нашій базі, біля піка Нансена, ми трохи очунюємо.

Після льодового холоду ми безмежно раді веселим зеленим лужкам, мохнатим ялинам, сонячним дням у теплій долині і вогнищам, біля яких так приємно посидіти в колі товаришів, коротаючи вечірній час у бесідах, заповнених спогадами, передбаченнями, планами на майбутнє…

— А пам'ятаєте, — каже Вася Головко, — що нам пророчили?

— Ще б пак! — вигукує Тюрін. — Костнера пам'ятаєте? «… російська експедиція не досягне вершини…»

— Я ж казав, що ці погляди про недоступність Хан-Тенгрі будуть розбиті, — зауважує Шиманський.

Так, тепер уже ніхто не скаже, що Володар неба непереможний, його перемогли радянські альпіністи, і ця перемога визнана була в усьому світі. Той самий німецький журнал, який колись надрукував сумні пророцтва Костнера, згодом вмістив докладний опис сходження. «Троє українців можуть з повним правом гордитися своїм успіхом, — писав він. — Це перша велика альпіністська справа в малодослідженому Тянь-Шані».