В серце Небесних гір

ТРИВОЖНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

Наступного, 1936 року я знову був на Тянь-Шані. З групою альпіністів-прикордонників я знаходився біля: північних схилів Терскей-Алатау в урочищі Кок-Джайляу. Ми тренувалися перед виїздом в глиб центрального Тянь-Шаню.

Була вже осінь. Дванадцятого вересня до нас приїхав з Фрунзе капітан прикордонних військ. Він передав мені конверт.

— Візьміть, це вас стосується.

У конверті була радіограма Казахстанського прикордонного управління. У ній, крім підпису, було всього дев'ять слів:

З нами все благополучно. Значить, погано з групою Абалакових. Від капітана ми дізнаємося тільки, що група братів Абалакових вирушила до Хан-Тенгрі. Більше він нічого не знає.

Це була дуже сильна спортивна команда, до якої входили прославлені своїми сміливими сходженнями московські альпіністи Віталій і Євген Абалакови, Леонід Гутман, Михайло Дадіомов і відомий швейцарець Лоренц Саладін.

— Коли вийшла команда в гори? — цікавимося ми. — Коли вона повинна була повернутися?

— Не знаю, — відповідає капітан. — Мені нічого не відомо.

Ще раз пробігаю очима. радіограму. Вона надто лаконічна, щоб дати орієнтири для розшуків. Ніяких інших відомостей про команду, що зазнає біди, у нас немає. Але тривожний сигнал зобов'язує нас діяти. Радянські альпіністи не можуть залишати товаришів у біді.

Швидко споряджаємо рятувальну команду і, захопивши з собою сідла і похідну радіостанцію, виїжджаємо автомашиною за Каракол; у селище Бозщук, звідки починається в'ючна стежка на південь, у гори. Туди ж женуть наших верхових коней. Додаткові відомості, якщо вони надійдуть, будуть надіслані нам навздогін нарочним.

«Де може бути тепер група Абалакових?» обдумую я. Вона пішла до Хан-Тенгрі. Звідти альпіністи можуть повертатися одним з двох шляхів: або з верхів'їв Інильчека через перевал Тюз, або з пониззя Інильчека по ущелині Сариджасу і долині Оттук до Каракола. Щоб не розминутися з групою, треба йти обома шляхами. Через Оттук вирушає загін під командою офіцера-прикордонника Рижка, а я з рештою складу виходжу до перевалу Тюз.

Уже поночі піднімаємося на гребінь Тюз і зразу ж вдивляємося вниз, у долину Інильчека: чи немає десь там багаття? Немає, перед нами тільки безпросвітна нічна імла.

Але незабаром сходить місяць, і тьмяне світло його заливає долину. Раптом з протилежної високої вершини, — добре відомого нам піка Нансена, — зривається величезна лавина. З страшенним гуркотом проноситься вона по північному схилу, збиваючи там великі ялини і високо підкидаючи їх у повітрі.

Ми завмерли. Що коли альпіністи зупинилися під схилами піка Нансена, де була затишна лісова полянка. Швидше, швидше туди, вниз!

До світанку ми вже біля язика лавини, що впала. Об'їжджаємо її межі і зітхаємо з полегшенням: ознак перебування людини ніде немає. Скоро під'їжджає з своїм загоном і Рижко.

— Ніяких слідів команди Абалакових ні по Оттуку, ні по Сариджасу не виявлено, — доповідає він. — Інших людей також ніде не зустрічали.

Таким чином, залишається одне — піднятися на льодовик Інильчек і йти до Хан-Тенгрі. Повідомляємо про це радіограмою в прикордонну комендатуру:

Радист закінчує передачу, і ми вирушаємо далі.

ЗУСТРІЧ

Проїхавши вгору по долині не більше трьохсот метрів, ми бачимо попереду невелику кінну групу, яка повільно рухається вниз від язика льодовика.

Попереду їде невисока, кремезна людина у штормовому костюмі. Лівою рукою вона тримає повід коня з сідоком. Я придивляюсь і відчуваю, що по спині йде мороз. Страшне враження справляє цей сідок. Голова і руки його безживно звисають, ноги прив'язані до стремен; корпус неприродно нахилений вперед, обмотаний спальним мішком і обв'язаний вірьовкою, яку тримає один із коногонів. Сідок воскресив чимсь у моїй пам'яті образ майнрідівського вершника без голови. Позаду цієї трагічної постаті їде п'ять вершників. Так, це команда Абалакових.

Підганяємо коней і, переправившись вбрід через річище річки Інильчек, під'їжджаємо до групи. Першим у групі їде Євген Абалаков; за ним — прив'язана до сідла мертва людина — швейцарський альпініст Лоренц Саладін; позаду з забинтованими кистями рук і замотаними в ганчірки ногами — Віталій Абалаков, Михайло Дадіомов і Леонід Гутман, у якого голова й руки в закривавлених бинтах. В кінці сумної процесії йдуть коногони-киргизи.

Віталій Абалаков знімає теплі рукавиці, і я бачу чорні, як вугілля, омертвілі верхні фаланги пальців. У Дадіомова гангренозні плями повзли від пальців до кисті. Тільки Євген Абалаков залишився неушкодженим, і на обличчі цієї винятково витривалої людини ледве можна побачити сліди перенесених потрясінь. Обличчя всіх інших чорні, запухлі, змарнілі. Але ніхто з них ніколи не скаржився.

Ми не розпитуємо. Не час для розпитувань. Головне зрозуміло й так. Треба, якнайшвидше добиратися до місця, де потерпілим можна подати медичну допомогу. Ідемо без зупинок до гирла річки Ат-Джайляу, де чекає лікпом нашої експедиції Апраксій. Тут завчасно поставлені палатки і підготовлені гарячі марганцьові ванночки — єдиний медичний засіб, який у наших похідних умовах ми могли застосувати.

У прикордонну комендатуру негайно летить друга радіограма:

Заходжу в палатку до Дадіомова і Гутмана. Стан у обох тяжкий. Обидва зразу ж говорять про відправку тіла загиблого Саладіна в Москву.

— Ми обов'язково повеземо з собою Лоренца в Москву, — каже Дадіомов, — і ви повинні нам у цьому допомогти. Він працівник Комінтерну. Чудовий товариш. Самовіддана людина… Ми не можемо залишити його тут. Нам ніколи цього не простять.

Слова у Дадіомова плутаються, починається марення, він намагається піднятися, і я ледве його утримую. Температура у нього понад сорок градусів.

Звичайно, ні про яке перевезення тіла в Москву не може бути й мови. Дні стоять жаркі, безвітряні. У долині жарко, скелі розжарені сонцем. Тіло покійного вже покрилося трупними плямами, а попереду ще довгий шлях. Але хворих треба заспокоїти. Обіцяю їм зробити все необхідне і в той же вечір домовляюся з Женею Абалаковим — єдиним, хто залишився здоровим у команді, про негайне поховання Саладіна.

На лівій береговій терасі ми риємо могилу і спускаємо в неї тіло мужнього швейцарського альпініста. Лоренц Саладін залишається тут навіки під мармуровим валуном, поставленим на могилі. Звідси близько до прекрасної піраміди — Володаря неба, перемога над яким коштувала йому життя.

ЩО Ж СТАЛОСЯ НА ХАН-ТЕНГРІ?

Наприкінці серпня московські спортсмени почали сходження на вершину за маршрутом, яким ми йшли в 1931 році. Піднялися до західного плеча Хан-Тенгрі на висоту 5650 метрів. Тут їх застала негода. Альпіністи вирили в снігу печеру і в ній переждали добу.

Другу ніч команда провела на скелях північно-західного ребра, на висоті 6100 метрів. Вітер усю ніч шаленів. Змучені люди залишили думку про установлення палаток і ночували в опальних мішках під відкритим небом.

Через три дні, четвертого вересня, пройшовши більше шестисот метрів по скельній ділянці, москвичі зупинилися на висоті 6700 метрів. Знову вирили снігову печеру і провели у ній ніч.

Вдень 5 вересня, об 11 годині дня, група досягла вершини і через сорок хвилин почала спуск. Дув різкий вітер, мороз досягав тридцяти градусів. Двоє — Дадіомов і Саладін, відчули, що у них відморожені пальці рук і ніг, але помітили вони це надто пізно, щоб у тих умовах можна було що-небудь зробити. Дадіомову стало погано, і Віталій Абалаков почав спускати його до першої печери, виритої внизу на західному плечі Хан-Тенгрі.

На другий день трапилася нова невдача. Гутман, намагаючись знайти скинутий вітром рюкзак, упав, сильно вдарився головою і скотився вниз по снігу більше ніж на двісті метрів. Стривожений Євген Абалаков і Лоренц Саладін негайно спустилися до нього. Гутман лежав непритомний. Саладін відчував жахливий біль од відмороження, але він знайшов у собі сили, допоміг Євгену Абалакову загорнути Гутмана в палатку і спустити до тієї ж печери, куди вже встигли прийти Дадіомов і Віталій Абалаков.

А сніговий буран тим часом все лютішав і лютішав. Вхід у печеру завалило, зверху вона осіла. Над ранок люди стали задихатися. Першим відчув задуху Віталій Абалаков. Він розбудив брата, і той почав пробивати льодорубом снігову товщу. Нарешті, древко льодоруба вийшло назовні. Євген розширив отвір, і в печеру почало надходити свіже повітря. Це врятувало життя знесиленим людям.

У найближчі два дні за стінами печери все ще тривав буран. Але ж чекати далі — це значить загинути. І альпіністи вирішили виходити. Почався тяжкий спуск по крутих схилах, серед глибоких тріщин. Біля підніжжя Хан-Тенгрі альпіністи протягом трьох діб ледве очуняли. Потім почався сорокакілометровий похід. Люди з відмороженими руками і ногами, з високою температурою від гангрени йшли по величезному льодовику, порваному тріщинами і заваленому уламками скель.

Віталій Абалаков виходить вперед. У нього відморожені пальці обох рук і ступня ноги. Кінчики пальців уже зловісно чорні, ноги розпухли. Але він неухильно йде вперед, щоб швидше дійти до каравану і направити його назустріч хворим товаришам.

А в групі тим часом трапилось велике нещастя. Уже під час спуску каравану в долину трохи нижче від язика льодовика помер Саладін…

Останні години Лоренцу з кожною хвилиною ставало гірше. Він скаржився на страшенні болі в крижах і, нарешті, заявив, що йти далі не може. Ранком коногони пристосували м'яке сідло з опальних мішків і його посадили на коня. Спускалися дуже повільно і обережно. Євген Абалаков ні на хвилину не залишав товариша. Саладін весь час кріпився, але був блідий, як стіна. Раптом він тяжко застогнав, потім глибоко зітхнув і зразу ж замовк, його голова безсило повисла. Товариші підскочили до Лоренца, Євген схопив його за руку. Пульсу вже не було.

— Це сталося всього за півгодини або навіть менше до зустрічі з вами, — каже Євген. Феноменальна витримка цієї мужньої людини на хвилину зраджує йому, очі стають вологими. — Я боюся, — додає він тихо, оглянувшись на брата Віталія і Дадіомова, — чи вбережемо ми їх?

ПОСАДОЧНИЙ ЗНАК ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕПОМІЧЕНИМ

Тільки почало світати, згортаємо табір. Іти треба якомога швидше, не гаючи жодної зайвої хвилини. У Дадіомова температура 40,6°. Погано Абалакову і Гутману, але тримаються вони все з тим же разючим стоїцизмом.

До дванадцятої години дня вже пройдено два дуже неприємних місця: бріз через Інильчек у пониззях долини, де річка найбільш повноводна, і вузьку стежку, що в'ється над безоднею в каньйоні Сариджасу. Тут Мишу Дадіомова довелося нести на імпровізованих носилках. Тепер ми підходимо до гирла ріки Куйлю.

Я бачу, що прикордонники і коногони пильно вдивляються вверх, і уловлюю віддалене гудіння.

— Літак!

Високо над хребтом з'являється літак. Прикордонники стріляють з гвинтівок, джигіти і коногони махають чапанами, але з літака нас не помічають — дуже високо. А тимчасом саме тут можна було б знайти найбільш підходящу на нашому шляху посадочну площадку.

Проте літак летить далі.

— Він повернеться. Треба дати сигнал.

Ми зупиняємося, викладаємо з білизни, палаток, плащів посадочний знак і з надією стежимо за зникаючою крапкою. Далеко десь крапка ця робить поворот і повертається у наш бік. Пролетівши високо над нами, літак, на якого ми покладали стільки надій, бере напрям на північний захід і зникає з очей. Даремно старалися. Льотчики не помітили наших посадочних. знаків.

Зібравши свої речі, йдемо далі. У долині Оттук нас застає лікар прикордонної комендатури. Дізнавшись про нещастя, він виїхав назустріч нам. Оглянувши хворих, лікар відкликає мене в сторону.

— Побоююсь за долю цього славного товариша, — шепче він мені, киваючи головою на Дадіомова. — У нього, очевидно, зараження крові. Потрібна негайна ампутація, але хіба в цій обстановці можна говорити про хірургічне втручання? Треба швидше добиратися в Каракол або Алма-Ату.

Слова лікаря вразили мене. Я не можу уявити Мишу Дадіомова, життєрадісного, дотепного юнака, безногим інвалідом. Навіть при сильних болях і високій температурі його ніколи не залишає гумор. Щоб відвернути інших від похмурих думок, він завжди уловлює момент для вдалого, незлобливого жарту. Єдине, що його гнітить, — це думка, що він завдає нам стільки клопоту.

ДОПОМОГА

У повітрі несподівано почувся гуркіт моторів, і над долиною бриючим польотом пронеслися два літаки. Вони скинули над нашою групою два вимпели з записками, у яких повідомлялося, що допомога йде. Розшукується місце для посадки.

А незабаром до нас знову приїхав знайомий капітан-прикордонник. Він передає мені радіограму, одержану в прикордонній комендатурі.

Це радирували льотчики з літаків, які ми тільки що бачили.

— Сюди повинен прибути санітарний літак, — каже капітан. — Він може сісти в долині Тургень-Аксу. Треба вказати їм місце.

Ми проїжджаємо верхи до широкої поляни і з привезених прикордонниками білих полотнищ викладаємо посадочний знак.

Майже зразу ж знову лунає гуркіт мотора, і з-за гребеня показується невеликий літак. Описуючи все менші й менші кола і трохи не зачіпаючи крилами схили гір, він плавно спускається в долину. З машини виходить льотчик.

У Караколі чекає літак з професором Зикєєвим, — каже він. — Треба негайно радирувати йому місце посадки. Тільки його машину тут буде трудніше посадити.

Льотчик уважно оглядає долину і, похитавши головою, іде до радіостанції. Через кілька хвилин одержуємо відповідь: «Літак П-5, якого пілотує льотчик Яременко, маючи на борту хірурга професора Зикєєва, вилетів у Тургень-Аксу о вісімнадцятій тридцять».

Незабаром літак з'являється над нами. Він робить три. кола над ущелиною, розглядаючи, де йому сісти, а потім піднімається і, взявши курс на захід, летить назад, в сторону Каракола.

Слідом за цим похідна радіостанція приймає нову радіограму. Виявляється, літак типу П-5 не може приземлитися в Тургень-Аксу. Професор Зикєєв чекає потерпілих у Караколі. Порадившись з лікарем, ми вирішуємо найбільш потерпілих — Дадіомова і Абалакова— відправити в Каракал на літаку, що зумів приземлитися в долині. Гутман почуває себе краще і сам просить залишити його при каравані. Але Віталій Абалаков, дуже делікатна і мужня людина, також відмовляється сідати в літак, вважаючи, що Дадіомову вдвох з лікарем буде зручніше, а він зуміє доїхати на коні.

Біля підступів до Каракола на скошеному полі нас уже чекають три літаки. Я супроводжую потерпілих до Алма-Ати і тут прощаюся з ними. Видужуйте, друзі?

А мій шлях — назад у Тянь-Шань, на Інильчек, в далеку південно-східну частину гір Кокшаал-Тау…

Пізніше я не раз зустрічався з Віталієм Абалаковим на Північному Кавказі, а з Дадіомовим — у горах Заілійського Алатау. У Дадіомова були ампутовані нігтеві і середні фаланги пальців рук і повністю пальці ніг. Проте він регулярно відвідував гори і піднімався на вершини. Віталію Абалакову ампутували нігтеві фаланги пальців рук і лівої ноги. Трохи одужавши після виходу з лікарні, він зразу ж почав тренуватися. Будучи талановитим конструктором спортивного інвентаря, Абалаков сам зробив собі ортопедичне альпіністське взуття, як дало йому можливість успішно продовжувати заняття альпінізмом, керувати видатними спортивними сходженнями.

В боротьбі з суворою природою гір мужні, витривалі і умілі люди завжди перемагають.