В серце Небесних гір

НА ДОРОГАХ ДО КОКШААЛ-ТАУ

Роботи Української комплексної експедиції дали можливість вивчити багато районів центрального Тянь-Шаню.

Проте лишалось ще чимало й недосліджених місць.

На південь від долини Кой-кап і на схід від тієї частини ріки Сариджас, де вона проривається через хребти Кокшаал-Тау, були найглухіші, найбільш труднодоступні кутки Небесних гір, що дуже цікавили дослідника.

Зрозуміло, що й нас туди вабило.

І ось знову загорілися неспокійні серця «старих тянь-шанців», знов починаються турботи, клопотання про організацію нової експедиції. Кінець кінцем вони завершуються успішно.

В 1934 році нам пощастило проникнути в глиб хребта Кокшаал-Тау, побувати в ряді його долин. Але цього замало. Необхідно продовжити дослідження.

Влітку наступного року ми знову в Тянь-Шані.

Експедиція на цей раз невеличка: Барков, Рижов, Тюрін, Шиманський, два кінопрацівники — режисер Печорін і оператор Лазієв — та я. По дорозі вона ще зменшується: під час автомобільної аварії тяжко був поранений Шиманський, і ми залишили його в лікарні у Фрунзе.

В Караколі беремо джигітів і носіїв. Серед них наші старі друзі: Мадике Дорбаєв, Толконбай, Тахтаул, Калик, Тураспеков… Вдруге йде з експедицією Джамболот Джанетов. Він був у нас і в минулому, 1934 році. Обличчя його здалося тоді мені знайомим. Я почав пригадувати, де зустрічав цю людину. Джамболот це швидко помітив.

— Мій твоя мал, мал знає, — сказав він. — Басмач Айбаш моя Китай собой таскав: назад наша вдвох тікала, твоя на Сариджас наша бачив.

Тоді я пригадав важкий 1931 рік, сирти, що кишіли басмацькими бандами, і двох змучених, жалюгідних киргизів, обірваних і голодних, які їхали на ледве живих конях. Один з них і був Джамболот. Зараз він помітно поправився, але такий же сухий і стрункий, носить такі ж, як і тоді, чамбари — штани з дубленої шкіри теків.

Їде з нами в цьому році і Кутан Торгоєв — орденоносець, почесна в Каракольському районі людина. Майже всі операції добровольчих бойових загонів проти басмацьких банд, що діяли в той час у глухих кутках Тянь-Шаню, очолював Кутан Торгоєв.

Погода стоїть уже осіння. Падає жовте листя, і вітер розмітає їх по вулицях міста і алеях чудового Каракольського парку.

— Треба швидше виїжджати, — кваплять товариші.

У нас уже все готове, можна вирушати, і раптом — несподівана серйозна перешкода. На вулицях міста з'являються тривожні сірі афішки. В них повідомляється, що в Каракольському районі виникла небезпека захворювання чумою.

Дізнаємось докладніше, в чому справа. Виявляється, в урочищі, розташованому на нашій дорозі, помер мисливець, який полював на бабаків. При розтині трупа нібито виявлена чумна паличка.

— Не доведеться вам, друзі, в цьому році їхати в гори, — говорять прикордонники, — район неблагополучний по чумі. Та й погода вже не для подорожей. Відпочивайте.

Для того щоб уточнити, чи справді мисливець помер від чуми, заразили кров'ю загиблого морських свинок, їх здоров'я зараз у центрі уваги всієї Киргизії. Люди, зустрічаючись один з одним, насамперед запитують, чи живуть ще морські свинки.

Але невже ми не виїдемо в гори? Адже на нашому шляху навряд чи зустрінуться люди. Намагаємось довести, що сидіти в Караколі нам нема рації. Нарешті одержуємо втішні вісті: враховуючи те, що експедиція їде в такі місця, де населення зовсім нема, нам дозволено виїзд на Сариджас. З нас тільки беруть зобов'язання не стріляти бабаків, не здирати з них шкурок і, якщо зустрінеться де-небудь мисливець на бабаків, не мати з ним ніяких стосунків.

Негайно в дорогу! Звичайним шляхом через селище Бозщук виїжджаємо в ущелину Тургень-Аксу. Коло впадіння річки Кокія-Су в Тургень-Аксу влаштовуємо перший бівуак.

— Пам'ятаєш, — злізаючи з коня, говорить мені Торгоєв, — як минулий рік цей самий місце я тебе з Джантаєм знайомив? Зараз старик уже нема. Кінчав свій життя.

У 1934 році наша експедиція зупинилась у цьому ж місці. Ми почали ставити палатки, коли з долини Кокія-Су несподівано показався озброєний загін киргизів. Усі насторожились. Але скоро в одному з передових вершників ми впізнали старого знайомого — Кутана Торгоєва, начальника добровольчого загону по боротьбі з басмацтвом.

Підійшовши до Тургень-Аксу, загін спішився. Серед вершників було тільки два неозброєних киргизи. Вони також злізли з сідел і тут же, не випускаючи поводів з рук, присіли по-східному навпочіпки. Біля них зразу ж стали два бійці з гвинтівками.

Кутан підійшов до мене, як завжди, привітно посміхаючись:

— Здрастуй, начальник!

Потім пошепки запитав:

— Джантай бачити хочеш?

Ми підійшли до високого чоловіка в сірому ватяному чапані і смушковій тюбетейці. Це був міцний старик, з великою головою, розумним, поборозненим глибокими зморшками обличчям. За словами Кутана, Джантаю в той час було дев'яносто два роки, — вік, коли людину часто вже ніщо не зворушує і не лякає.

Так ось він який, цей «король контрабандистів і басмачів Тянь-Шаню». Це його ім'ям лякали нас, відраджуючи їхати на Інильчек.

Понад п'ятдесят років тому, у безправну епоху царизму, Джантай, засуджений за вбивство, вчинене іншою людиною, втік у Сіньцзян. З того часу й почалося його життя баримтача[84] і контрабандиста. Він викрадав худобу у багатих калмаків[85].

Щоб помститися Джантаю, вони по-звірячому вбили його молодшого сина. Тепер настала черга Джантая помститися. Він зумів переконати калмаків, що простив їх усе зло, і запросив їх на банкет на честь примирення. І в той час, коли гості упивались кумисом, Джантай із старшим братом вийшли надвір, вставили приготовлені берданки в прорізи повстяної юрти і одного за одним повбивали калмаків.

Уже в похилому віці Джантай уподобав для себе одну з найнедоступніших долин Тянь-Шаню біля кордону з Китаєм і там випасав свої череди й розводив мак для добування опіуму.

Враховуючи те, що Джантай уже дуже старий, а його бунтарська в минулому діяльність баримтача була викликана сваволею царського суду, радянська влада дозволила йому повернутися в Іссик-кульську область. Джантай перекочував із своїми чередами, але ненадовго. Деякі жителі почали впізнавати або вдавати, що впізнають у його чередах свій скот, і при нагоді взялися поскубувати табуни, гурти й отари старого баримтача. Джантай забрав рештки скоту і повернувся уночі в свої далекі труднодоступні володіння.

Взято було Джантая біля самого кордону з Китаєм, у старій покинутій заставі колишнього Кокандського ханства, куди несподівано наскочив Кутан з добровольчим загоном. Одночасно з Джантаєм був захоплений і другий басмач Касим — один з найнепримиренніших бандитів із числа баїв, що емігрували в перші роки Радянської влади за кордон. З ним, виявляється, ми вже зустрічалися. Це він напав на наш загін у 1929 році. В бою він тоді був поранений.

— Тепер горах мало басмач, — перериває мої спогади Кутан. — Можна ходити спокійніше.

КРІЗЬ БУРАНИ І СНІГОВІ ЗАМЕТИ

З перших днів нашої подорожі в горах починаються бурани і снігопади. Сувора природа Тянь-Шаню і раніше не балувала нас, але такої негостинної зустрічі ми ще не знали.

В цьому році вирішено переходити хребет Терскей-Алатау через перевал Чон-ашу, яким звичайно користуються пізно восени і взимку, коли товстий шар снігу закриває на поверхні гостре каміння. Висота перевалу 3690 метрів.

Наш довгий караван підтягується до перевалу в густому снігопаді. Сніжна імла зливається з білястими хмарами; вітер нещадно б'є в обличчя крижаною крупою.

На Печоріна, людину, яка вперше потрапила в Тянь-Шань, така погода впливає гнітюче.

— Чи правильно ми робимо, що забираємось у таку негоду далеко в гори? — сумно говорить він. — Почуваю, що сонячних днів ми не побачимо. А приїхати додому, нічого не знявши, — це злочин.

Я і Лазієв, який уже знає Тянь-Шань, намагаємось підбадьорити Печоріна.

— Яне Васильовичу, — кажу я йому, — не забувайте, що Тянь-Шань знаходиться на широті середньої і південної Італії, а ми їдемо в саму південну частину. Там чекає нас пекуче сонце.

І ніби на підтвердження цих слів, ледве караван піднявся на перевал, снігопад припинився. Ми знаємо, що це ненадовго, але навіть тимчасове затишшя зустрічаємо з радістю.

Хмари поріділи, і навскісні промені сонця, просковзнувши в прориви хмар, освітили долину Оттук. На всьому двадцятип'ятикілометровому просторі цієї широкої долини не видно жодного деревця, жодного кущика. В її верхів'ях болотисті сази, вкриті зараз снігом, нагадують тундру, а нижче, по обидва боки звивистої річки Оттук, лежать альпійські луки.

Ми спускаємося на південь, доходимо до стежки на перевал Беркут. Куди йти далі? Звичайно, щоб потрапити в долину Інильчека, ми робили великий круг: перевалювали через Беркут, прямували до Сариджасу і йшли п'ятдесят з гаком кілометрів угору по його долині; потім ішли сиртами долини Тюз і переходили Сариджаський хребет через високий льодовий перевал Тюз, на якому знесилювались і коні й люди. Це дуже стомлююча дорога. Але іншої не було.

— Зараз підемо новий стежка, — говорить Кутан Торгоєв.

Ми дивуємось. Де ж може бути ця нова стежка? Невже по вузькій тіснині Сариджасу, там, де ріка робить крутий поворот? Так, це міг би бути найкоротший шлях на Інильчек. Але прямовисні скелі досі виключали навіть думку про нього.

— Є стежка, — повторює Торгоєв. — Наша колгоспник робив…

Виявляється, киргизи-колгоспники, якими керував енергійний Кутан Торгоєв, пробили цей найкоротший шлях прямо по вузькій тіснині Сариджасу. Ну що ж, підемо новою стежкою.

Вступаємо в долину Сариджасу. По правому схилу на скелях вибита стежка. Коні обережно йдуть по ній. Над нами нависають скелі, під нами шалено мчить ріка. Далі йдуть схили, де неможливо вибити стежку. В цих місцях впритул до скель приліплені балкончики, що звисають над Сариджасом. Вони нагадують славнозвісні памірські овринги — хиткі балкончики, прибудовані вздовж до прямовисних скель там, де не можна пробити стежки. Тянь-Шанські киргизи називають їх «шатті». Тримаються балкончики на жердинах і підпірках, забитих у тріщини скель. Зверху настелені гілляки, кам'яні плити.

«Стежка Кутана Торгоєва», — як ми її назвали, — виявилась цілком придатною, і караван швидко пройшов ті місця, які ще недавно були непрохідними.

Ущелина розширюється, і ми спокійно прямуємо далі. Незабаром виходимо в долину річки Малий Талди-Су, притоки Сариджасу.

Чудова долина! Прозора річка спокійно тече серед пологих травистих схилів, серед заростей ялинового лісу і чорної смородини.

Піднімаємося вздовж ріки. Кожний вигин її річища відкриває нову картину, одну кращу від одної. Блискучі льодяні вершини хребта Куйлю обступають верхів'я долини. Ялини поступово рідіють, а замість них з'являються темно-зелені плями сланкої арчі. Альпійські луки вклинюються вузькими смугами в ущелини скель і облямовують зеленим бордюром широкі шлейфи кам'яних осипів і морен.

То в одному, то в іншому місці вискакують бабаки, стають на задні лапки і підіймають вгору смішні товсті мордочки. Побачивши нас, вони пронизливо свистять і швидко зникають у норах, виритих у твердих моренно-глинястих відслоненнях біля самої межі альпійської луки. Скоро звірятка на всю зиму залізуть у свої нірки, звузять вихідні отвори і закриють їх зсередини землею з дрібним щебенем.

Ще вище, за альпійськими луками, починається похмурий ландшафт передльодовикової зони. Дно долини тут захаращене розмитими льодовиковими відкладеннями із сланцьового щебеню, гальки і валунів, вище від яких здіймаються моренні вали. По береговій морені підіймаємося на лівий схил і бачимо три невеликих льодовики, їх ще немає на карті. Треба нанести. Барков береться за роботу.

За п'ять кілометрів від Малого Талди-Су в Сариджас впадає ще одна річка — Великий Талди-Су. В її долині влаштовуємо бівуак.

Через дві години до мене прибігає Тахтаул. Він весь у сльозах.

— Начальник, біда! Мій кінь здох! На пасовиську валяється труп коня Тахтаула, а поруч з трави стирчать великі стеблини з темно-фіолетовими квітками. Це той самий отруйний іссик-кульський корінець. Треба негайно йти звідси. Тахтаул одержує замість загиблого коня найкращого з наших в'ючних коней, і ми рушаємо в дорогу.

За гирлом Великого Талди-Су долина Сариджас знову звужується. В самому вузькому її місці перекинуто на другий схил жалюгідний дерев'яний місток. Обережно, поодинці, переводимо через нього караван на лівий схил, до такої вузенької стежечки, що зустрічним групам на ній розминутися неможливо.

Незабаром стіни ущелини розсуваються, долина стає ширшою. Ось і Інильчек. З шумом мчить він свої води в Сариджас. Спускаємося до гирла Інильчека і переходимо через нього вбрід. На сьогодні досить, час відпочити. Джигіти розв'ючують коней, ставлять палатки… Раптом ліворуч від нас, у долині Інильчека, здіймається густа курява. Що це? Придивляємося і бачимо: то рухається якийсь величезний караван. Чим ближче він підходить, тим більше ми дивуємось. Попереду погоничі женуть табуни коней, за ними — топоси, — так киргизи називають яків, — верблюди, рогатий скот, вівці. За погоничами їдуть киргизи, і кожний з них веде за повід верблюда, прикрашеного килимами і кошмами, або топоса, нав'юченого дерев'яними частинами юрти і нехитрим кочовим інвентарем. Жінки в білих головних уборах їдуть на конях і на осідланих коровах. Більшість з них тримають на колінах дерев'яні колиски з немовлятами. На дворічних жеребчиках, осідланих дерев'яними сідлами з високо піднятою лукою, сидять підлітки. Мені ця картина нагадала уже віджилий звичай урочистого виїзду багатого киргизького роду.

Недалеко від нас караван зупиняється. Чоловіки спішуються і сідають відпочивати. Жінки одразу ж беруться розв'ючувати тварин, розставляють юрти, носять воду й паливо, готуються варити обід.

— Як не соромно! — обурюються Барков і Тюрін.

Ми намагаємось присоромити чоловіків і примусити їх допомогти жінкам. Але це обурює пришельців, причому не стільки чоловіків, скільки жінок; у їх поглядах — щирий подив: як можна примушувати працювати чоловіків?

Кутан поглянув на них, перемовився кількома словами по-киргизькому і сказав, звертаючись до нас:

— Ще радянський звичка не знає. Нічого, скоро мал-мал звикає.

Це були реемігранти з Китаю. Частина з них емігрувала ще в 1916 році після повстання киргизів; інші, обплутані баями і муллами, пішли за ними пізніше, в період боротьби з куркульством. Зараз вони зрозуміли свою помилку, порвали з баями і, дізнавшись, як живуть колгоспники, повертаються на батьківщину.

Наступного дня експедиція попрямувала в долину Каїнди. Звідси починається новий етап нашого маршруту — на південний схід, в глиб Кокшаал-Тау.

Гірські хребти в південній і південно-східній частині Тянь-Шаню помітно відрізняються від більш північних хребтів. У плані вони нагадують розложисті гілки з багатьма відростками, що йдуть від свого основного стовбура — Кокшаала — то вниз, на південний захід, то вгору, на північний захід… У верхів'ях долин залягають льодовики, від яких до Сариджасу стікає багато рік.

Частина цієї складної ділянки від долини Каїнди на південь, аж до перевалу Майбаш, була досліджена загонами Демченка, Карякіна і Котова в 1933 році. В наступному році експедиція пройшла весь цей район і ділянку на південь від Майбаша. Тепер же ми маємо намір пройти ще далі на південь.

Гребені гір у важких свинцевих хмарах. Починається дощ. Мокрі коні, понуривши голови і підібгавши хвости, хлюпають по глибоких калюжах. Останнє жовте листя злітає з оголених беріз. Крізь густу зливу видно ніби контури стародавніх замків, шпилі скель. Далі йти не можна. От досада!

Зупиняємось на поляні, покритій калюжами, і під заливним дощем ставимо промоклі палатки.

Над ранок температура різко знижується, починається сніг. До ранку все потопає в снігу. А він все йде та йде. Найближчих гір не видно через густий снігопад.

А тут ще неприємності: захворів Печорін.

— Підводжу я вас, — винувато говорить він. — Стаю тягарем для експедиції.

Стан його не поліпшується і на другий день. Доводиться відправляти назад товариша. Ми даємо Печоріну провідників, коня для в'юка. І він залишає нас.

А ми прямуємо далі.

Снігопади невідступно переслідують нас аж до долини Каїнди. І раптом настає різке потепління. Небо безхмарне, сонце безпощадне.

— Тянь-Шань після снігопаду! — говорить Лазієв. — Чудова картина! Обов'язково треба зняти.

І він починає лаштувати апарат. А ми — Барков, Тюрін, Мадике, Джамболот і я — виїжджаємо тим часом до льодовиків Талдибулака. Сніг уже тане. Коні насилу пробираються. Одноманітна картина. Раптом перед нами стрімголов промчались три самиці тау-теке. Джамболот стріляє, одна кізка тут же падає.

Постріли викликають детонацію. Три великих камені, підмиті потоками, зриваються із схилу і, описуючи величезні дуги, летять в долину.

Мадике напружено дивиться вгору і раптом, показавши швидким жестом на гребінь, несамовито б'є по крупу свого коня.

— Давай скоро за мною! Давай скоро!

Наші коні самі прискорюють ходу і стрибками мчать нас уперед.

Велика скеля, що стояла непорушно на гребені, на наших очах раптом починає хилитися, осідати і з страшенним гуркотом падає купою уламків з висоти не менш як чотириста метрів. Каміння з свистом розлітається в різні боки. Але ми вже в безпеці.

Дальший шлях — у знайоме урочище Карабель. Переваливши через пологий, покритий дрібним осипом Уч-Чат, заввишки 3614 метрів над рівнем моря, ми проходимо до того самого місця, де в 1933 році перервали маршрут по Сариджасу. І досі тут збереглися сліди нашого перебування: задимлене у вогні каміння, невитрачений запас дров і розкидані банки від консервів.

З побоюванням поглядаємо на небо — надто вже мінлива в Тянь-Шані погода. До того ж скоро вечір. Ні, краще тут влаштувати бівуак.

Незабаром усе небо затягло хмарами, рвонув вітер. Починається сніговий буран. З гуркотом проноситься він по всій долині, налітаючи на наші крихітні палатки, ніби намагаючись зірвати і понести наше пристановище. Ми лежимо на підшитих днищах і своєю вагою ледве вдержуємо палатки. За ніч все урочище так змінилося, що його не можна було впізнати. Всюди товстий шар снігу. Жодна темна плямочка не порушує сліпучо-білого фону. Навіть наші палатки і зібрані в купу в'юки занесені снігом.

— Ось вам, Іване Никифоровичу, знов «Тянь-Шань після снігопаду», — жартує, звертаючись до Лазієва, завжди безжурний Іллюша Рижов. — Можете знімати!

— Яка там зйомка? — відмахується кінооператор. — Мабуть, доведеться зараз іти пробивати дорогу.

Він має рацію. Снігу навалило стільки, що нічого й думати про вихід каравану. Треба було спочатку протоптати йому дорогу.

Залишивши в таборі двох вартових, ми беремо з собою двадцятеро коней і йдемо пробивати стежку до перевалу Кара-Арча.

Ця виснажлива робота відбирає всі сили. Адже шар снігу місцями досягає товщини півтора метра. Ми йдемо ланцюжком. Через кожні п'ятнадцять хвилин перший у ланцюжку відходить вбік, чекає, поки всі пройдуть вперед, а потім стає у хвіст. Позаду ведуть коней.

І так майже весь день. Та ось, нарешті, і вершина перевалу. Віддихавшись, повертаємо назад, до табору.

— Дивіться, — кричить раптом Борис Тюрін, — та тут ще хтось, крім нас, топтав.

І справді, нашу стежку навскіс пересікають чиїсь великі сліди.

— Он вони — топтуни!

Іллюша Рижов показує вбік.

Метрів за двісті від нас із-за снігового горба показались мохнаті спини ведмедів. Найбільший звір іде трохи попереду, пробиваючи дорогу. За ним майже впритул — двоє ведмежат. Нас вони, очевидно, не помічають, бо йдуть зовсім спокійно.

Не встигли ми полюбуватися трійкою ведмедів, як нижче від нас, метрів за сто від стежки, промайнула, війнувши вогняним хвостом, руда лисиця. Пролунав постріл. Кутан — чудовий мисливець. За кілька хвилин біля луки його сідла вже висить пухнаста курка.

Стежка допомогла нам. Караван проходить через перевал. Але снігопад триває, і другого дня повторюється те ж саме. Хоч ні, — стає гірше. Щоб влаштувати бівуак, доводиться розчищати глибокий сніг. Пущені в хід лавинні лопати, відра, каструлі, кришки ящиків… Ледве-ледве ставимо палатки. А потім знов ідемо топтати в снігу стежку. Попереду ланцюжка на цей раз іде маленький, сухорлявий Толконбай. Він топче сніг, підстрибуючи по кілька разів на одному місці. За два метри від нього йду я, потім Борис Тюрін, Таля Борков, Ілля Рижов і джигіти, які ведуть за поводи коней.

Працюємо настільки дружно, що забуваємо навіть про обережність. Раптом Толконбай блискавично відскакує назад і пронизливо кричить:

— Бережись! Лавина!

На схилі, метрів на сорок вище від стежки, з сухим тріском, подібним до рушничного пострілу, відривається по глибокій зигзагоподібній лінії величезна брила снігу. Вона спучується бугром, ламається на частини. Окремі плити опресованого снігу наповзають одна на одну, мнуться, набираючи швидкість, летять з шипінням по схилу і, обдавши нас вітром, із свистом падають в долину. Нижче снігові брили розбиваються об скелі. Сухий розпилений сніг проноситься далі по схилу, клубочачись сніговою хмарою. Це пилова лавина. Вона страшна не тільки могутнім потоком снігу. Дуже небезпечна повітряна хвиля, яка утворюється попереду такої лавини і має велику руйнівну силу. Толконбай блідий як смерть. Щастя наше, що він вчасно помітив змійки розриву, які побігли по сніговому насту.

Далі рухаємося з надзвичайною обережністю, ні на хвилину не випускаючи з очей нависаючих над нами снігових карнизів.

В ГЛИБИНИ КОКШААЛ-ТАУ

Перевал Чичар. Підніматися по протоптаній стежці неважко, зате спускатися важко, і здається, що спуску не буде кінця.

Із сідла Чичара глибоко внизу видно ущелину ріки Кизил-Капчигай. Її яскраво освітлює сонце, снігу там немає. Після холодних снігових днів і виснажливої роботи мимоволі радієш сонячній погоді. Але навіть при найкращій погоді нас чекає ще чимало труднощів.

Ущелина Кой-кап і ущелина річки Кизил-Капчигай, що впадає в Кой-кап, — найтрудніші ділянки на шляху до Майбаша. Обидві ці ущелини в період повені заповнюються талими водами і стають непрохідними. А що коли й тепер вода рине в ці долини? Тоді одне з двох: або вона закриє нам доступ туди, або, якщо ми зуміємо пройти в долини до повені, не випустить назад.

Кизил-Капчигай у перекладі з киргизької мови — «Червона тіснина». Це справжня тіснина. На окремих ділянках, де ріка тече серед твердих порід, ширина ущелини не перевищує десяти-п'ятнадцяти метрів. Вода енергійно точить річище, підмиваючи береги і схили. Вони рушаться і захаращують днище кам'яними брилами.

Рідко де мені доводилось зустрічати таку картину руйнування, як у Кизил-Капчигаї. Все тут роз'їдене, розмите, все в глибоких вимоїнах, всюди валуни і хаос кам'янистих обвалів.

Майже сорок раз підряд ми переходимо вбрід кипучі пороги і водовороти з берега на берег.

Подекуди доводиться переправляти в'юки з одного берега на другий на вірьовках. Але ця «канатна дорога» не врятовує становище.

Ущелина звужується все дужче. Обидва схили стоять прямовисними, облизаними водою стінами, не залишаючи і чверті метра берегової смуги, по якій можна було б пройти.

Що ж робити? Невже після таких зусиль доведеться повертати назад?

Направляю свого Сірка по річці вгору проти течії. Кінь спотикається і падає на коліна. В чоботях у мене повно холодної, як лід, води. Але це не біда. Гірше те, що спереду затор, який утворився обвалом скелі. Вода реве і клекоче. Пройти неможливо. Треба або прибрати з річища каміння і дати воді вільний хід, або накидати у воду ще більше каміння і по ньому просуватися.

— З кирками і вірьовками вперед! — передається команда.

Кирками відбиваємо каміння і кидаємо в воду, щоб зробити загату. Але всі наші зусилля марні. Вода з переможним гуркотом відносить каміння далі, вниз.

— Начальник, — говорить Кутан, — давай пробуєм два-три великий камінь з середини ріки пускаємо вниз на водопад. Ріка вниз добре піде, — менше води буде, тоді і кінь проходить.

Він першим стрибає з вірьовкою в крижану воду, накидає петлю на великий валун і вибиває киркою з-під брили дрібний щебінь. За ним входить у воду ще кілька чоловік. Вони штовхають з усіх сил валун, а інші тягнуть вірьовку. Камінь ні з місця.

Тоді, через кожні п'ять-шість хвилин, змінюючи один одного, ми розчищаємо у воді наноси біля валунів, підіймаючи кирками край валуна, підпираємо плечима і підкладаємо під нього каміння. Потік рине під валун, вимиваючи пісок і щебінь. Знову штовхаємо валун плечима, тягнемо вірьовками.

— Раз-два, взя-а-ли! Раз-два, дружно! Нарешті перша брила захиталась і, піднявши величезний фонтан води, сповзла вниз. Тепер — за другу.

Поки ми зштовхуємо валуни, зверху починається каменепад. Каміння летить із свистом куль і сухо цокає об скелі. Коні, лякаючись падаючого каміння, шарахаються в сторони, ковзають по валунах на дно річки, падають у воду.

Та ось небезпечна ділянка пройдена. Скелі відступають, ущелина розширюється. Ми виходимо на берег і полегшено зітхаємо. Поблизу в яскравих осінніх фарбах видно чагарники барбарису з стиглими ягодами. Ми в урочищі Ангиз.

— Привал! Пасти коней!

Ще з минулого року нам запам'яталося тут добре пасовисько. Та ба! Зараз уся трава з'їдена. Навколо багато слідів коней, корів…

— Тут був караван, який ми зустріли, — догадується Рижов.

І він не помилився. Через деякий час до мене підходить Кутан, його супроводять усі джигіти. Сталася якась подія.

— Що трапилося?

— Товариш начальник, на, будь ласка, читай. На дереві висів ця бомага.

Я розгортаю загорнутий у ганчірку папір. Легко сказати: «Читай». Записка написана арабським шрифтом. Таємничий лист усіх дуже інтригує.

— Хто вміє читати по-арабському?

Джигіти підштовхують Толконбая.

— Толконбай арабча може читати, — говорить Мадике. — Він трошки мулла.

Толконбай підходить, трохи засоромлений загальною до нього увагою.

— Давай, начальник, може, я мал-мал розумій.

Він береться рукою за вузеньку борідку, довго вдивляється в текст листа, беззвучно ворушить губами і, нарешті, починає по складах:

— Вісм-Ілля ар-рахман ар-райм…

— В ім'я бога милосердного[86], — перекладає Мадике.

Джигіти схвально кивають головами.

— Ки-зил а-с-кер… — читає далі Толконбай.

— Червоноармійця, здрастуй…

Зроблений спільними зусиллями переклад звернення до червоноармійців приблизно такий:

«Ми не басмачі, не стріляйте в нас. Ми бідні люди, ідемо просити Радянську владу простити нас за те, що ми втекли з баями. Нас обдурили багачі і мулли і примусили втекти з ними в Китай. Ми хочемо займатися чесною працею і давно б повернулися додому, але нас весь час лякали, що прощення нам не буде.

Ми довго стоїмо в Кой-капі, бо вода розлилась і вийти нам звідси неможливо. Трава тут закінчилась, худоба наша гине. Як вода зійде, ми підемо до вас і все чесно розкажемо».

Так, тут були зустрінуті нами реемігранти з Китаю.

— Не солодко, очевидно, жилось їм на чужій землі, — говорить Барков. — Додому потягло… Батьківщина!

В Кой-капі також ніде пасти коней. Кутан і Тюрін з джигітами вирушають шукати пасовище. Їм дано ще одне завдання: оглянути перевал Майбаш, визначити, де його краще переходити, і почати пробивати стежку.

Барков і я виїжджаємо вище по річці Кой-кап, — нам хочеться оглянути ділянку її за притокою Майбаш і до верхів'я, там, де ця річка носить іншу назву — Теректи.

На третій день ми повернулися в Кой-кап і застали Джамболота, який привіз листа від Бориса Тюріна.

«Пощастило знайти, — читаю я, — поляну з травою, якої вистачить, сподіваюсь, для коней на тиждень, а то й більше. Перевал оглянули. Випало дуже багато снігу. Другу добу пробиваємо стежку. Глибина її майже в мій зріст».

ШТУРМ МАЙБАШУ

Втрьох — Барков, Джамболот і я — прямуємо до перевалу Майбаш. Їдемо по річці Саритер, притоці Кой-капа. Весь час доводиться переходити річку вбрід, а там, де вона притискається до схилу, — йти прямо по річищу. Ущелина дуже вузька, і коли дивитися вгору, здається, що вище і спереду схили її змикаються.

Ось і урочище Саритер. Вздовж річки стоять тополі, одягнуті в жовте осіннє листя. На північному схилі збігають вгору опушені снігом ялини. Ущелина повертає на південь. На самому повороті стоїть могутня двоголова вершина, облита блискучою кригою.

Джамболот, який їхав попереду, раптом повертається до мене. Очі його сяють захопленням.

— Скажи, — питає він, — чи є ще такий красивий земля? — І, помовчавши, рішуче відповідає:— Напевна, ніде нема.

На гребені відрогу на північ від Майбаша показуються силуети людей, які ведуть коней за повід.

— Це Кутан. На розвідку Майбаш ходив, — впізнав Джамболот.

Уже вечір. Зійшов місяць, і гори облиті його сяйвом. У повітрі морозно. Стоїть повна тиша. Раптом зовсім близько чути іржання, і наші коні відповідають на нього. Із-за виступу скелі з'являються вершники. Це загін Кутана Торгоєва.

— Що нового, Кутан?

— Дивився перевал. Снігу дуже, дуже багато. Ось як багато! — показує він рукою на рівні своїх атлетичних грудей.

— Але все-таки зуміємо пройти?

— Нащо питаєш? — дивується Кутан. — Раз треба пройти — обов'язково пройдемо.

— Завтра буде великий буран, — говорить похмуро Орусбай.

Усі вже знають: Орусбай не помиляється. Старі кості цього пастуха і мисливця краще від усякого барометра відчувають переміну погоди.

Вночі, справді, пішов густий сніг. Від низько навислих снігових хмар і до самісінького дна ущелини утворюється безпросвітна снігова завіса.

Чекати в цій сніговій пастці неможливо — замете. Іти в таку погоду по крутих снігових схилах — безумство: так і дивись втратиш орієнтування, зірвешся в безодню або потрапиш під лавини. І все-таки не залишається жодного іншого виходу. Треба йти вперед на південь, хай навіть через такий важкий перевал, як Майбаш.

Ми піднімаємось вище і бачимо зариті до половини в сніг палатки. Це табір, розкинутий групою Тюріна. Залишаємо тут коней на піклування Орусбая, а самі прямуємо пішки до ущелини. Звідси починається крутий підйом до перевалу. Піднімаємось довгими зигзагами снігових траншей завглибшки в півтора-два метри. Попрацювали товариші! Але робота ще не завершена. Ось уже закінчується стежка. Риємо траншеї дерев'яними лопатами, потім утоптуємо сніг.

Закінчуємо роботу пізно. Повертаємося в густій темряві по замерзлому снігу. Несподівано небо світлішає, хмари розходяться. Може, настане ясна погода? Місяця не видно, але проміння його десь через щілини гір просвічується, і сніг слабо випромінює голубувате, ледь-ледь мерехтливе світло.

Проте опівночі небо знов затягло хмарами, починається вітер. Тюрін неспокійно ворушиться в палатці, прислухається, що робиться зовні. По полотнищу шарудить сніг. Значить, знову завірюха.

— Пропала наша праця! — журиться Тюрін.

— Ні, не повинна пропасти! Необхідно будь-що сьогодні ж перейти через перевал, інакше стежку замете снігом, і тоді вийде, що працювали ми даремно.

В темряві сідлаємо коней. В'юки залишаємо поки що тут, у таборі, потім по них доведеться повернутися. Дається команда:

— По коня-я-х!

Під'їжджаємо до місця, від якого починається вибита стежка. Коні неохоче підіймаються по траншеї, знаючи, що їх там нічого доброго не чекає. Вітер свистить, холод пронизує наскрізь. В сідлі всидіти неможливо. Один за одним зіскакуємо і йдемо кожний позаду свого коня, тримаючись за хвіст.

Чим вище ми піднімаємося, тим дужче лютує буран. Вітер завиває десь під самою вершиною Майбашу, з ревом налітає на нас, жбурляє пригорщі мерзлого снігу. Снігові вихори кружляють перед самісіньким обличчям, заліплюють очі. Марно тремо задубілі обличчя — на такому вітрі не зігрітися. Коні збиваються з стежки, провалюються по шию в м'який сніг. Починаємо рити стежку далі. Хай собі лютує вітер. Ми повертаємося до нього то обличчям, то спиною, але роботи не кидаємо. Сьогодні обов'язково треба перейти.

Вже минула ніч, настав сірий день. Тільки о третій годині досягли самого перевалу. Сніг безперервно мете і заносить стежку на наших очах.

Джамболот, Калик, Толконбай і Мадике привозять з табору в'юки. Коні змучені до краю, вони не підкоряються ні окрику, ні хлисту джигітів, і кожен намагається лягти в сніг. Тримати їх під завірюхою на перевалі неможливо. Але йти теж іще не можна, — треба розвідати шлях вниз.

— Зараз буду дивитись, — говорить Калик, простуючи вниз.

Але Кутан схопив його коня за повід.

— Вгору спочатку дивись, — показує він на гребінь.

Здоровенна брила спресованого вітрами снігу нависла велетенським карнизом над схилом, по якому ми повинні пройти. Здається, що ці сотні тонн снігу ледве тримаються і ось-ось навально кинуться вниз страшними лавинами.

Ми відходимо вбік і даємо підряд два залпи з гвинтівок. Потім кидаємо дві гранати. Сніг не зрушився, значить він тримається міцно. Оглядаємо шлях і обережно починаємо спускатися.

Іти треба в суцільній імлі хмар і снігової крупи. Вітер ніби хоче здути з гребеня Майбашу весь сніг разом з нами. Внизу та сама снігова імла, в якій нічого не видно. Коні ледве йдуть проти вітру, щохвилини зупиняються і міцно упираються передніми ногами, не бажаючи спускатися в повну безвість.

Кутан бере свого коня за повід біля самого мундштука і веде до краю перевалу. Спочатку кінь упирається, потім присідає на задні ноги, починає ковзати і зникає з очей у білій імлі. Я йду слідом за Кутаном і з усіх сил тягну за повід свого коня. Сірко хитає головою, намагаючись вирватись, але Мадике підганяє його ззаду. Кінь робить стрибок вперед, і я, не випускаючи з рук повода, лечу з ним кудись униз. Сірко занурюється по шию в глибокий сніг і затримується. Попереду видно широкий слід, виораний конем Кутана. За кілька кроків слід зникає все в тій же сніговій імлі.

Як же тут спускати в'ючних коней?

В цю хвилину за метр-два від мене проноситься по схилу кінь. Він намагається затриматися в снігу, але важкі в'юки, приторочені до сідла, тягнуть його далі. За конем стрімголов летять спритний Толконбай і Мадике. Вони на ходу хапаються за сідло і починають відстібувати в'ючні корзини.

Ні, так справа не піде. Знімаємо в'юки, а самі знову беремося за лопати. По викопаному проходу коней ведемо за вуздечку, а в'юки опускаємо на вірьовках. Тільки на дев'яту годину вечора ми спускаємося до південного підніжжя Майбашу. На перехід через Майбаш ми витратили чотири доби, а пройшли зовсім небагато. Розсудливий Боря Тюрін виміряв частину шляху. Якщо витягти всі сто сімдесят вісім відрізків віражів, які ми викопали і втоптали тільки на північному схилі Майбашу, вийде сім з половиною кілометрів. В окремих місцях викопані траншеї були завглибшки з людський зріст.

Значно пізніше ми дізнались, що в ті самі дні, коли наша експедиція пробивалась через Кокшаал-Тау, величезної сили циклон у супроводі снігових шквалів пронісся над усім гірським краєм Середньої і Центральної Азії.

Ні населення прилеглих районів, — як у Китаї, так і в нас, у Радянському Союзі, — ні прикордонники, що були на постах, розташованих поблизу в горах, не пам'ятали лютіших снігових буранів, ніж ті, які були в жовтні 1935 року.

Повертаючись через два місяці назад, ми проходили перевал Бедель і бачили на його північних схилах трупи замерзлих верблюдів, коней і ослів, кинуті в снігах цінні вантажі кількох караванів. Ця катастрофа сталася на проторених караванних шляхах Беделя 12–13 жовтня, тобто якраз в той час, коли ми переходили гребінь Майбашу.

Значна частина гірських прикордонних постів у ці дні була відрізана снігопадами, лавинами та буранами від усього світу. До Памірських постів, куди йшли автомобільні дороги, були послані гусеничні трактори з причепами, навантаженими продуктами, фуражем і медикаментами. Населення розташованих поблизу кишлаків було мобілізовано для риття траншей, по яких пересувались у снігу трактори.

Нас ці бурани застали в тому лабіринті найвищих хребтів Тянь-Шаню, який і в літніх умовах вважається непрохідним. Шлях, з такими труднощами пробитий нами, тут же заносило снігом. Жодного зв'язку з нашою групою не було; ніхто не знав, де ми перебуваємо, бо експедиція радіостанції не мала. Про будь-яку підтримку ми не могли і мріяти. Залишалось розраховувати тільки на самих себе.

Всі наші надії на полегшення дороги були пов'язані з гребенем Майбашу. З його високої сідловини ми сподівались побачити на півдні безсніжні долини, зелені пасовища, де коні могли б відновити свої сили, тим більше, що фураж у нас вже кінчався.

Та ось Майбаш уже позаду. Розлетілись і наші надії. Буран пройшов, і ми жадібно дивимось навколо, — може, побачимо хоч клаптик безсніжної землі. Ні! Всюди ті ж самі снігові простори.

Змучені, худі, з запалими боками і гострими ребрами коні гризуть вербові прути в'ючних корзин, вірьовки, полотнища палаток. На них не можна дивитись без тривоги і жалю. Треба будь-що розшукати пасовисько. Для нас це питання життя і смерті.

Перед нами — важка ділянка шляху, густо всіяна гострими уламками каміння. Не було б снігу — коні самі вибирали б місце, куди ставити ноги. Але зараз усе під снігом, і в першому-ліпшому місці можна серед каміння зламати ногу. Доводиться виводити караван, спускаючи коней по черзі по одному. Нарешті пройдено небезпечну ділянку, і ми збираємо караван на занесеній снігом пологій заплаві річки Джанаджир. Біля впадіння в неї лівої притоки Майбулак, де долина ширша і снігу менше, влаштовуємо бівуак. Одразу ж, на всякий випадок, виставляємо сторожову охорону, — в ущелині Джанаджиру і в сусідніх ущелинах ще можуть ховатися рештки басмацьких банд.

— Пам'ятаєте, як ми тут були в минулому році? — говорить Тюрін.

І перед очима постають яскраві епізоди нашої торішньої подорожі.

В 1934 році нам пощастило проникнути першими з європейців у долини приток Джанаджиру: Майбулак і Каїндибулак, а також у долину річки Ак-Чик, що впадає в Темір-Су. Ми вийшли на правий берег цієї найбільшої річки Кокшаал-Тау, що протікає по території китайського Туркестану. Тоді ж ми піднялись на верхів'я Майбулаку і звідти зійшли на водороздільний гребінь, що відокремлює басейн Джанаджиру від басейну Темір-Су.

Поки піднімалися на гребінь по долині знизу вгору, слідом за нами повз туман. З гребеня здавалось, що ми стоїмо над суцільним хмарним морем, що розстелилося глибоко внизу. Тільки в окремих місцях повітряні потоки повільно ворушили пасма хмар, то підіймаючи їх догори, то опускаючи донизу. Над цим безмежним хмарним покровом, ніби прорвавши його, підносились вершини найвищих гір. Вони були схожі на ізольовані один від одного острівці. На одному з таких островів, цілком оповитому хвилястим хмарним покривалом, перебували і ми.

Всі дивились, мов зачаровані.

— Ой бой, — скрикнув тоді Мадике, — який красивий картина! Якщо інший людина сказав би мені такий діла, — все одно б не повірив. Тепер сам своїми очима бачив. Тільки інший людині не буду розказувати, а то він скаже: ой Мадике, ти великий калпичі, — великий брехун.

Скоро туман почав розсіюватися, і ми зійшли з гребеня на схил. Тоді перед нами відкрилась частина ріки Темір-Су. На протилежному березі стояли дві киргизькі юрти. Над однією з них вився димок. Поблизу паслися коні. Ми спустилися ще нижче. Незабаром з юрти вийшли люди і погнали табун коней.

— Чиї це коні? — запитав я у Калика.

— Басмача Куйона.

Наші коні і в минулому році після важкого походу по горах були в поганому стані. Ми побоювались, що зворотної дороги вони не витримають.

«А що, — майнула думка — якби відбити басмацький табун? А потім передати його прикордонникам».

— Обов'язково треба захопити, — підтримали джигіти. — Басмацька кінь — крадена кінь.

Вночі ми обмотали підкови коней шматками шкури тека, безшумно пробралися в долину Темір-Су, перейшли ріку вбрід і з тераси на терасу почали підійматися її лівим берегом.

Було дуже темно. Густий туман стелився по долині, огортаючи схили. Незабаром ми виразно почули, як зовсім близько пирхають, скубучи траву, коні. Крізь туман видно було їх- силуети. Помітивши нас, коні насторожились.

Джамболот, що уважно вдивлявся вперед, під'їхав до мене ближче.

— Зараз кінь ганяєм мал-мал наша сторона.

Ми почали тихо підганяти коней на верхню терасу, де пасся ще один табун. Потім обидва табуни відігнали вниз, до табору експедиції.

Але це було в минулому роді. А тепер ми знову перед суворою необхідністю шукати вихід.

ДЖАНАДЖИР — НОВА ЗЕМЛЯ

Ідемо в долині річки Джанаджир. У перекладі на нашу мову це киргизьке слово означає «Нова земля». До 1934 року ніхто з дослідників тут не був. Ми вперше відвідали долину Джанаджиру, дослідили річку, її притоки.

Річка Джанаджир бере свій початок на покритих снігом південних схилах Майбашу. Звідти вона стікає спочатку по круто спадаючих вибоях, а потім, пробившись серед валунів, уже набагато спокійніше біжить по вкритій галькою заплаві. Тече вона спочатку в південно-західному напрямку, приблизно на середині повертає на захід, а перед самим впадінням у Сариджас знову змінює напрямок і тече в добре розробленій долині на південний захід. Русло річки то звужується, утворюючи скельні коридори, то виходить на широкі озероподібні заплави.

На окремих ділянках скельні схили настільки наближаються один до одного, що річка проноситься між ними, ніби через ворота.

З правого боку в Джанаджир впадає більше ніж шість приток, ліворуч — не менше як чотири. За притокою Каїндибулак вапнякові схили обох берегів річки зближуються майже впритул і стоять один проти одного високими прямовисними стінами. Зверху між цими стінами застряв велетенський уламок скелі, що звалився, напевно, під час землетрусу. Утворився тунель, через який проривається Джанаджир. Цим єдиним в ущелині проходом, прямо по дну бурхливої річки, ми проходимо на південь.

За тісним каньйоном заплава Джанаджиру знову стає ширшою. Потім долина звужується, і річка, падаючи з високого порога, утворює великий водопад. Далі заплава знову розширюється, і, нарешті, показується ущелина, в якій вапнякові схили, підмиті водою, весь час звалюються на дно долини. Тут стоїть безперервний гул обвалів, гуркіт падаючого каміння, стовпи густого вапнякового пилу.

«Джинди таш» — назвали тоді цю ущелину наші джигіти. В перекладі це означає «божевільні камені».

Так в Середній Азії часто народжуються назви гір і долин, що потрапляють потім на топографічні карти.

Коли в минулому році експедиція вперше йшла по Джанаджиру, ми час від часу зустрічали поперечні долини і запитували наших коногонів:

— Що це за долина?

— Каїнди-булак… Талди-булак… Май-булак… — відповідали вони.

Чи означало це, що долини раніше вже були так названі і назви їх були відомі Мадике або Джамболоту? Звичайно, ні. Вони, як і ми, потрапили сюди вперше і називали «Каїнди-булак» або «Талди-булак» залежно від того, береза (каїнди) чи верба (тал) росли в цих долинах.

Так на картах Тянь-Шаню і Паміру з'явилось багато річок з одними і тими ж назвами, що часто плутають подорожніх: Ак-Су — біла вода, Кара-су — чорна вода, Талди-Су — вода біля верби, Каїнди-Су — вода біля беріз…

Ми доходимо до ділянки, де ріка утворює глибокий водопад. Далі вниз ходу немає. Щоб вийти звідси на південь, доведеться ще раз перевалювати через південні відроги Кокшаал-Тау. На високій терасі розбиваємо табір. Кутан, Калик і Джамболот ідуть на полювання. Незабаром з невеликою групою виходжу і я — треба спробувати знайти вихід до Сариджасу по ущелині «Божевільні камені».

По дорозі зустрічаємо мисливців. Вони вже повертаються з трофеєм — несуть на палиці вбитого тека.

— Обережніше ходіть! — кричить нам Кутан. — Іль-бірсів дуже багато в долині.

Ідемо більш безпечним лівим берегом; на правому під безперервну канонаду весь час звалюється каміння.

Минає година, друга, третя… П'ять годин уже в дорозі. За нашими припущеннями, Сариджас повинен бути десь недалеко, але поки що не видно жодних ознак наближення до гирла Джанаджиру. Всюди ми бачимо сліди тау-теке, вовків, ведмедів і, як ні в одній гірській донині, безліч слідів барсів.

Хоч Кутан і лякав нас барсом, але цей хижак, такий страшний для тау-теке, ілик і архарів, дуже боязкий при Зустрічі з людиною. В цьому я не раз переконувався, спостерігаючи, як мисливці-киргизи брали його з капканів. У мене майже рік жив приручений барс, і я знаю, що цей великий кіт боїться людини і уникає зустрічі з нею.

Поступово ущелина стискається в дуже вузький каньйон. Його стіни підіймаються на величезну висоту, і світло ледь-ледь пробивається на дно, захаращене брилами, що зірвались із скель. Одні брили при падінні затримались і повисли, упираючись кінцями в протилежні схили, інші загородили потік. Вода ледве проривається через лабіринти ходів, кидаючись то вліво, то вправо, спадає на порогах водопадами і, ударяючись об кам'яні перешкоди, перехльостує їх. В окремих місцях коридор розширяється, і світла стає більше, але ніде відстань між стінками не перевищує семи-восьми метрів. Схили відшліфовані течією річки, і нема ніде упору ні для рук, ні для ніг.

Ми зупиняємось. Кожному ясно: ущелиною «Божевільні камені» до Сариджасу не пройти. Єдиний шлях — на південь, до Темір-Су[87].

В ДОЛИНІ ЗАЛІЗНОЇ РІЧКИ

Пологими схилами йдемо на хребет, що відокремлює нас від долини Темір-Су. В тому місці, де ми його перевалюємо, хребет являє собою м'який увал.

— Боз-кир, — говорять наші джигіти.

Так киргизи називають м'які, безсніжні гребені гір, на яких під ногами здіймається порох[88].

Але на північний схід хребет круто підноситься вгору. Там гострий сніговий гребінь — типовий гребінь альпійських гір.

Залишивши караван з джигітами на перевалі, ми підіймаємось до найвищої точки гребеня, щоб звідти оглянути панораму. Це останній на південь сніговий хребет, що відокремлює нас від групи невисоких, більш південних гір. А за ними лежать уже безкраї рівнини і пустині Таріму.

Отже, наша експедиція пересікла з півночі на південь усі широтні хребти Тянь-Шаню, починаючи від Кунгей-Алатау, де ми проїхали по шосе Боомської ущелини, і закінчуючи сніговими пасмами Кокшаал-Тау, де кожний крок коштував нам величезних зусиль.

Біля південних відрогів Тянь-Шаню на кордоні з Таврійськими рівнинами далеко не завжди прозоре повітря і стоїть ясна погода. Нерідко тут лютують пилові бурі, що здіймають вгору лесовий пил і дрібнісінький пісок пустинь. Після такої бурі у повітрі ще довго залишаються дрібні порошинки лесу. Навіть яскраве сонце Азії маячить крізь пилову імлу, як невелика, тьмяна жовта пляма.

Але нам пощастило. Повітря сьогодні на диво прозоре, і з гребеня відкривається грандіозне видовище. На південному заході хребти різко знижуються: найближчий до нас хребет, Кара-теке, розташований уже на території Китаю, ледве досягає висоти три тисячі метрів, а далі невисокі пасма Імгантау і Келпінтаг зовсім затухають, поринаючи відрогами в низини Тарімської западини.

За неширокою смугою оазисів, серед ариків і зелені, що живляться вологою з Тянь-Шаню, в бінокль видно уйгурські селища, а за ними починається велетенська піщана пустиня Такла-Макан, одна з найбільших пустинь світу. На схід і північний схід здіймаються, мов хвилі піни, снігові громади центрального і західних пасом китайського Тянь-Шаню. Далеко на південному заході в примарному серпанку стоять велетні Східного Паміру і серед них гігант Конгур — найвища точка Кашгарського хребта в китайському Памірі, висотою 7719 метрів над рівнем моря.

На заході видно правий берег Сариджасу — урочище Кара-Шалай, де Сариджас проривається через останнє пасмо Кокшаал-Тау. Все там страшенно зруйноване, порите в усіх напрямках глибокими вибоями і нагадує розмиті і розвіяні вітрами, порізані глибокими ярами і вибоями передгір'я багатьох хребтів Середньої Азії.

Де саме проривається ріка через останній з хребтів Кокшаал-Тау, нам не видно, — це місце закривається західними відрогами, на яких ми зараз перебуваємо. А далі, по шляху до найближчих уйгурських селищ, видно звивисте, мов змійка, річище Сариджасу, який тече до Таріму вже з іншою назвою — Аксу.

На південному заході за Сариджасом снігові пасма Кокшаал-Тау тягнуться до південно-східного кінця Ферганського хребта.

Можна було б годинами, не відриваючись, дивитися на цю чудову панораму. Але нас чекають голодні коні. Вперед, на розшуки пасовища. Снігу тут уже нема, залишилось знайти зелену долину…

Починаємо спускатись по південному схилу хребта. Тягнеться він безмірно довго… Ідемо серед уламків скель, крутих зсувів і осипів, покритих лесовим пилом. Орієнтуватися в цьому хаосі дуже важко. Добре, що чиясь рука поставила на поворотах ледве помітної стежки розпізнавальні знаки — купи каміння — і на них — роги тау-теке.

— Хто це проклав стежку і поставив знаки? — питає Іллюша Рижов у Кутана.

— Басмачі проклали. Другий людина тут не може ходити, — спокійно відповідає Кутан.

Розмова обривається. Спека, порох і втома не настроюють на бесіду. Нарешті, знизу долітає далекий гул ріки. Це Темір-Су. Чим нижче ми опускаємося, тим виразнішим і сильнішим він стає.

Пильний Толконбай, який їде спереду, зупиняє коня і, нагнувшись, уважно щось розглядає. Потім спішується і, ведучи коня за повід, піднімається вперед по схилу, раз у раз нагинаючись і розглядаючи якийсь слід. Кутан під'їжджає до нього і потім подає мені знак рукою.

— Два чоловік спускався зверху на це місце, — говорить Кутан. — Чого ходив нагору? Моя думає, нас ходив дивитись. Краще давай зараз підождемо, а стане темно, — тоді підемо.

Толконбай прислухається до розмови і схвально киває головою.

Щоб не стомлювати коней довгою стоянкою, їх розв'ючують. Змучені тварини тужно поглядають навколо. В цій пустелі їм також не доводиться розраховувати на корм.

Виставляємо сторожову охорону і, знемагаючи від спеки та спраги, чекаємо, коли настане вечір.

Нарешті темніє, повіває приємною прохолодою. Джигіти в'ючать караван, і ми продовжуємо спуск. Коні щохвилини насторожуються, чуючи близько чи то хижаків, чи провалля. Стежки вже давно не видно: рухаємось впритул один до одного, щоб не розгубитися. Розмови, куріння, чиркання сірників заборонено.

Гул річки різко посилюється і швидко перетворюється в Оглушливий рев. Ми в долині. В кромішній тьмі ніхто не рискує переходити річку вбрід. Ночуємо на правому березі Темір-Су.

Вранці роздивляємося. Ми стоїмо у величезній долині, що своїми розмірами не поступається Інильчеку, а може, й Сариджасу. Трохи вище від місця нашої зупинки в Темір-Су впадає зліва велика притока. Ось чому тут такий оглушливий шум! Він іде від обох бурхливих річок.

На терасах по берегах Темір-Су видно великі кам'яні брили. Їх залишили колись відступаючі льодовики.

На долині помітний і вплив пекучих пустинь, які мало не впритул примикають до південних передгір'їв Кокшаал-Тау. Схили гір тут сухі, тонкий шар грунту на них покритий дрібнісіньким щебенем зруйнованих порід. Рослинність пустельна, але й вона вже вигоріла.

В багатьох місцях кам'яні брили сточені вітрами і піском. У скелях багато заглибин. Це сильні вітри, ударяючи об скелі піском і щебенем, шліфують їх і свердлять глибокі ніші та отвори.

Так поєднується тут згубний вплив льодовиків і пустинь, який руйнує чудову країну Небесних гір.

Але нам поки що не до географії. Становище, в якому ми перебуваємо, вимагає серйозного обміркування і швидкого вирішення, що ж робити далі?

Через негоду, яка тривала загалом понад сорок діб, ми витратили на просування вдвоє більше часу, ніж запланували. Наші продукти вже кінчаються; сухарів залишилось на п'ять днів, а борошна — жалюгідні жменьки. Курці підбирають останню махорку, що застрягла в куточках кишень. У більшості учасників експедиції зносилося взуття. Є вже по-справжньому хворі, і тільки сила волі примушує їх іти далі. Коні зовсім вибилися з сил. Кілька коней загинуло, частину доводиться залишати, бо вони вже не тягнуть ніг. Сьогодні на світанку згодовані останні порції фуражу.

— Начальник, що будемо робити? — запитує Толконбай. — Сніг нас доганяє.

Негода, справді, переслідує нас. Вчора ми спускались по сухому південному схилу гір, а сьогодні він уже в снігу, і сніг спускається все нижче й нижче.

Треба виходити з цих лабіринтів гір. Ми багато побачили, дослідили, дізналися. Час покинути їх. Але куди йти? Повертатися тим самим шляхом назад? Ні, про це нічого й думати. Він для нас відрізаний. Там загинуть усі: і коні, і люди… Де ж вихід?..

Мимоволі дивимося далі на південь. А що коли…

— В Китай? — говорить Рижов, ніби вгадуючи мої думки.

Так, це єдине, що нам залишається, — пробиватися за кордон, в Сіньцзян, і йти по території цієї провінції Китаю на захід до перевалу Бедель. Через цей перевал іде добра дорога з Учтурфана — невеличкого містечка Сіньцзяну — в Радянський Союз, до Каракола. Тільки цим шляхом ми зможемо повернутися на Батьківщину.

Ми змушені йти на порушення державного кордону, але іншого виходу у нас немає. Вирішуємо в найближчі дні перейти кордон, з'явитись до місцевих властей і просити пропустити нас через територію Сіньцзяну.

А поки що необхідно швидше знайти хоча б наймізерніше пасовисько, трохи відпочити, помитися, набрати більш-менш людського вигляду, привести до ладу зібрані матеріали та майно експедиції.

В долині Темір-Су трави не видно, і ми прямуємо на південний схід, вгору по лівій притоці річки. Переходимо через бистру Темір-Су і пересікаємо навскіс її лівий берег.

Перед нами широка поляна, поросла високими тополями, вербами, що схилилися над прозорою водою річки. Очі дивляться веселіше. Адже це місце так не схоже на пройдені нами суворі і похмурі північні пасма Кокшаал-Тау.

На поляні видно широку, добре пробиту стежку, — очевидно, вона йде до найближчих уйгурських селищ або киргизьких зимівель. Але трава тут повністю вибита. Судячи з свіжих слідів, худобу відігнали звідси зовсім недавно.

Ми посуваємось до верхів'я річки. Всюди зустрічаються курні стежки, сліди недавнього перебування людей. Трапляються поганенькі будівлі з глини і каміння, могили, прикрашені рогами архарів і хвостами яків. Але людей ніде нема.

Після розгрому в 1934 році банд Джантая і Касима і повернення в цьому році в Радянський Союз великої групи реемігрантів, яких ми зустріли на Інильчеку, тут десь залишилась тільки одна банда басмача Куйона. Можливо, що його люди, побачивши нашу добре озброєну експедицію, подумали, що це військовий загін, і в» жали за краще сховатися, забравши з собою худобу.

Погода хмуриться. Сіре небо важко спускається, чіпляючись клаптями кошлатих хмар за схили хребтів. Вітер ганяє по долині опале жовте листя шелюги. Падають білі пушинки снігу, і схили ближніх гір окутуються білим покривалом.

Треба поспішати і, поки не закрило землю суцільною товщею снігу, знайти хоч яке-небудь пасовище.

Спускаємось по м'яких глинистих терасах, уже покритих снігом. Крізь снігову завісу бачимо контури приземкуватих будівель. Стоять великі глинобитні стіни — дували — з напівзруйнованими зубчастими краями та круглими вежами на кутках.

Це старий, давно покинутий пікет. Колись він контролював прохід, яким можна було проникнути сюди з. Росії.

Об'їжджаємо пікет, ще раз переконуємося, що він порожній, проходимо в двір, а потім — через дірку в стіні — у будинок. В казармі затхло, відчувається запах гнилих колод і пороху, який відразу ж здіймається під нашими ногами. По всій довжині казарми попід стінами настелені широкі глинобитні нари, так звані кани, або канжинги. Це пристосування можна зустрінути в кожному китайському чи уйгурському жилому помешканні на території Сіньцзяну. Всередині кана зроблено димохід від печі, і його поверхня довго зберігає в собі тепло після того, як витопили.

Толконбай пробує розпалити піч, але з усіх щілин валить густий рудий дим і чад. Загасивши вогонь, ми виходимо у двір, де стоять наші коні, і тут, під падаючим снігом, ставимо палатки.

Вранці нас будить Толконбай.

— Вставай, товаришу! Хороший трава зовсім близько.

За кілька кілометрів від пікету, на підступах до перевалу Ара, через який десятки років уже ніхто не ходив, зіркі очі Орусбая і Толконбая знайшли незайману худобою поляну. За їх словами, там невеличкий тополевий лісок, є сушняк для багаття і джерельна вода, а трави, правда, зараз уже сухої, вистачить днів на двадцять.

Я схоплююсь, готовий розцілувати обох стариків, і міцно їх обіймаю. Найважче і найважливіше завдання розв'язано. Наші коні врятовані. Тепер можна спокійно зітхнути. Звичайно, треба було б і відпочити, — але у верхів'ях Темір-Су лежить льодовик, якого ми ще не бачили. Колись німецький дослідник Мерцбахер побував тут, підійшовши до Темір-Су з боку Сіньцзяну. Він назвав льодовик Савабци. Дуже вже хочеться поглянути на цей льодовик! Хай коні пасуться, товариші відпочивають, а ми сходимо тим часом на Савабци.

Проте бажаючих виявилось немало — Лазієв, Барков, Рижов, Тюрін, Кутан, Калик, Джамболот, Мадике…

Тюрін готує все необхідне для виходу. Залишки продуктів суворо розподілені, і викроїти більше ніж на чотири дні для походу на льодовик ми не можемо. До того ж уже кінець жовтня, час зовсім не сприятливий для відвідування льодовиків, отже, затримуватись ми не будемо.

Беремо з собою тільки двох найміцніших коней, щоб нав'ючити палатки, кіноапарат і дрова, а все інше несемо самі.

І ось перед нами льодовик. Язик його обривається двадцятиметровою стіною забрудненого шаруватого льоду з невеликим приземкуватим гротом. Висота — всього 2740 метрів. Це дуже низький рівень — адже льодовик знаходиться далеко на півдні. З грота вибігає багато талої води, яка дає початок річці Темір-Су.

Виходимо на поверхню льодовика. Дме зустрічний вітер; з гребенів розноситься сніговий пил. Температура — мінус вісімнадцять градусів. Лазієв засмучений: перше враження таке, що льодовик одноманітний і весь у моренах.

— І чого тільки я пішов сюди, — каже він. — Камінь і камінь… Не зніматиму ж я його тільки тому, що він припудрений снігом.

Прямуємо до середини льодовика. На снігу раптом помічаємо поблискування зайчиків. Звідки вони? Я обертаюсь і… завмираю.

Перед нами виростає грот-гігант, якого ніхто з нас ніколи не бачив. Склепіння його підіймається не менш як на п'ятнадцять метрів. Прямовисні напівпрозорі стіни кидають таємниче зеленувате світло. Біля входу звисають щільно один біля одного крижані сталактити у вигляді важких завіс і тонкі, опушені памороззю крижані голки і кристали, спаяні морозом у прозоре мереживо.

— Ні, я, здається, недаремно пішов, — усміхається Лазієв і зразу ж починає встановлювати кіноапарат.

А ми тим часом заходимо всередину грота. Під ногами, як дзеркало, застигла крижана підлога, із стелі звисають важкі крижані сталактити.

— Скажи, будь ласка, — питає Мадике, — як це такий великий, красивий муздун ункур[89] сам робиться?

Лазієв закінчив кінозйомку грота, ми прямуємо на поверхню льодовика, пересікаємо майже трикілометрову його ширину і виходимо до просторої, дуже зручної для пересування улоговини вздовж правого схилу гір. Сонце пече. Сніг лежить тільки в тіньових місцях; на схилі росте трава, стелеться смолистий яловець, що дає в багатті сильний жар, і таш-черга — каменеломка, дрібний чагарник, який може горіти сирим.

Калик тут же розпалює багаття, сідає поруч зі мною навпочіпки, закурює козину ніжку і запитливо дивиться на мене.

— Начальнику, — говорить він зітхаючи, — скажи, що такий? Один сухар, чай їмо. Курсак[90] зовсім пропав. Давай твій слово — зараз козлушка сюди тягнемо.

Ми всі скучили за гарячою їжею. Діставши згоду, Калик і Джамболот беруть гвинтівки і йдуть на скелі.

Теків тут багато. Я дивлюсь в бінокль і бачу групу їх. Не підозріваючи про небезпеку, вони спокійно пощипують траву не більше як за двісті метрів від нас. Мисливці підкрадаються з підвітряної сторони, під прикриттям скель. Ось вони прилягли і ціляться. Лунають постріли. Теки підскакують, ніби їх щось підкинуло вгору, і мчать до гребеня. Тільки три з них лежать нерухомо на місці.

Барков, Тюрін і Мадике підіймаються до мисливців, а я і Рижов ліземо вище, щоб оглянути льодовик.

Звідси проти нас на півдні, в лівому схилі, добре видно три лівих льодовикових притоки, що йдуть на південний схід майже паралельно, і один великий розгалужений льодовик у самому верхів'ї. Він іде в північно-східному напрямку. Дуже можливо, що цей льодовик примикає до однієї з південних приток Інильчека.

Просуваємось далі по льодовику і через кілька годин досягаємо розвилки. В західному схилі відкривається два рукави, дві широких льодовикових долини. Одна йде в північно-західному напрямку; друга, трохи більша, піднімається на північний захід.

Нам ясно, що льодовик Темір-Су, або Савабци, так само як і Інильчек, Каїнди, льодовики Семьонова і Мушкетова, є деревовидним льодовиком, тобто долинним розгалуженим льодовиком з великим числом приток, більшість яких в свою чергу мають притоки.

Основним джерелом живлення льодовика Савабци є його північно-західний і північно-східний рукави у верхів'ях, але, як і в кожному деревовидному льодовику, живлення головного стовбура йде і за рахунок його приток. Довжина льодовика, на нашу думку, перевищує тридцять кілометрів. Льодовик поступається, таким чином, тільки двом Тянь-Шанським льодовикам: Південному Інильчеку і Північному.

Хотілось би пройти вище, в головні рукави льодовика. Але строк закінчується. Затримуватись не можна.

Лазієв ще раз лаштує кіноапарат, спрямовуючи об'єктив на південний схід: треба зняти хребти, яких до нас не бачив ще жоден дослідник.

Температура різко падає. Швидко закінчуємо роботу. В сорокап'ятиградусний мороз залишаємо верхів'я негостинного льодовика і повертаємо назад.

МИ В СІНЬЦЗЯНІ

Таким чином, залишається останній етап нашої подорожі — шлях по території Сіньцзяну. Якщо буде все благополучно, ми прийдемо у місто Аксу, де знаходиться резиденція губернатора, потім, з дозволу китайських властей, вирушимо через місто Учтурфан до перевалу Бедель.

Але чи все зійде благополучно? Цього ніхто з нас не знає. Адже ми повинні перейти кордон. Як зустрінуть нас гомінданівські власті?

Я дивлюся на серйозні обличчя товаришів і бачу, що це питання хвилює кожного.

Вибору однак у нас немає. Шляхи назад через Бозкир, Майбаш і Кой-кап уже непрохідні.

Я залишаю необхідні розпорядження в таборі і з двома джигітами — Мадике і Джамболотом — виїжджаю пізно вночі на південь, сподіваючись знайти потрібний напрям і потрапити в найближчий адміністративний центр Аксу. Треба було пройти непоміченим гомінданівською прикордонною вартою, щоб з'явитися до властей не під арештом. Арешт міг би викликати небажані ускладнення, а це було б ударом для решти експедиції, що залишилася в Темір-Су.

Але навряд чи на такій безлюдній, бездоріжній ділянці, якою ми маємо намір іти, зустрінеться прикордонна варта. Шлях тут не караванний, навіть одчайдушні контрабандисти не ходять зимою через Майбаш.

Спускаємося прямо на південь, розраховуючи на ранок перевалити через невисокий гребінь і вийти до річки Аксу, що становить продовження Сариджасу. Ця річка і буде нашим орієнтиром, — селища, які ми бачили з перевалу, розташовані вздовж ариків, що живляться водами Аксу.

Глуха ніч. Коні йдуть повільно, нагнувши голови і обережно вибираючи місця, куди ставити ноги. До світанку ми перебралися через невеликий хребет і вийшли у безводну долину. Тягнеться вона нескінченно довго. Сірі безживні сланці змінюються винесеними з гір відкладеннями щебеню і гальки. Потім починаються товщі лесу. Ми все йдемо і йдемо, і ніде — жодного кущика або жмутика трави. Тянь-Шань поступово відсувається на північ, і його снігові шапки піднімаються за ними все вище й вище, мов бажаючи показати нам ще раз красу і велич Небесних гір.

Уже багато годин ідемо ми по території Сіньцзяну, і я мимоволі збираю в пам'яті все, що знаю про цю далеку країну, замкнуту в самій глибині Центральної Азії» серед величезних пустинь і найвищих гірських хребтів.

Я пригадую, що Китай принаймні двічі завойовував Сіньцзян. Один раз за давніх-давен, у II столітті до нашої ери, і другий раз у сьомому столітті нашої ери.

Сіньцзян — найбільша, найвіддаленіша і в період гомінданівської диктатури найвідсталіша провінція Китаю.

На протязі двох тисяч шестисот кілометрів вона межує на північному заході з Казахською, Киргизькою і Таджицькою республіками Радянського Союзу, на південному заході — з Афганістаном і Індією, на півдні і сході — з Тібетом і двома іншими китайськими провінціями — Цинхай і Ганьсу.

Територія її становить мільйон сімсот тисяч квадратних кілометрів, тобто шосту частину такого гіганта, як Китай. На цих землях вільно розмістилося б одинадцять європейських держав: Німеччина, Франція, Англія, Австрія, Болгарія, Угорщина, Данія, Голландія, Швейцарія, Греція і Албанія. Але на величезній території Сіньцзяну живе тільки чотири мільйони чоловік, значно менше, ніж в одній Москві. Це пояснюється тим, що основну частину Сіньцзяну займають пустині і високі гори. Тільки чотирнадцять тисяч квадратних кілометрів усієї провінції займають оазиси. Тут є вода, тут і живуть люди. Серед них немало киргизів, казахів, дунганів, китайців, монголів, індусів, маньчжурів і багато інших. Але найбільше тут уйгурів. У південному Сіньцзяні вони становлять понад сімдесят п'ять процентів усього населення.

… Ми повільно рухаємося на змучених конях, весь час спускаючись на південь. Нарешті, в другій половині дня крізь повислу у повітрі завісу куряви показалися високі тополі першого на нашому шляху уйгурського селища Шайхли.

Після двох місяців мандрувань по безлюдній високогірній сніговій пустині нам якось чудно бачити жилі будівлі, широкі арики, довгі алеї зелених верб і тополь.

Попереду по шляху піднімається клуб пилу. Джигіти захвилювалися.

— Ой бой! — зляканим голосом каже Мадике. — Начальнику, дивися, чирики їдуть.

Я навів бінокль. Двоє озброєних вершників, одягнутих у стьобані сині куртки з білими петлицями на комірах, повільно їдуть нам назустріч, трохи підстьобуючи ситих коней. Це «чирики» — так уйгури і киргизи називають гомінданівських солдатів. Нас вони поки що не помічають.

Коли ми наблизилися настільки, що нас легко можна було розглядіти, я побачив, що обидва солдати буквально остовпіли від здивування і нерішуче зупиняють коней. Вирішивши цим скористатися, я підкликаю їх до себе і ламаною узбецькою мовою, спорідненою з уйгурською, вимагаю, щоб вони супроводжували нас до губернатора.

Один, а слідом і другий беруть під козирок і відповідають звичайною в Середній Азії формулою беззастережного підкорення:

— Хоп таксир![91]

Потім повертають і їдуть з нами. Отже, нам забезпечена охорона аж до резиденції губернатора.

Незабаром почали зустрічатися люди. Вони вражають нас приниженістю, що виявляється у кожному русі, і бідністю. Більшість їх одягнуті злиденно, ідуть босі і при зустрічі з. нами уступають дорогу, відходячи далеко вбік. Майже у всіх звисають під горлом потворними мішками зобні опухолі, навіть у дітей видно невеликі здуття завбільшки з великий горіх або середнього розміру яблуко. Це захворювання викликане відсутністю у місцевій воді і грунті йодистих солей.

Наш перехід уже триває десять годин. Скоро вечір. Коні ледве пересувають ноги. Один із солдатів, порадившись про щось із своїм товаришем, пришпорює коня, мчить вперед і незабаром повертається разом з літнім уйгуром.

— Тюря, — звертається до мене солдат, — бу аксакал — шанья кишлак Шайхли.[92]

Староста, привітно посміхаючись, здоровкається з усіма за руку.

— Хош-курдук, хош-курдук[93], — притискає він обидві руки до грудей. Потім, змішуючи уйгурські і киргизькі слова, каже щось Мадике, показуючи рукою в наш бік.

— Шанья сказав: дуже любить прийняти хороший гість, — пояснює Мадике. — Хоче для гість жирний баранчик різати. Тільки, — лукаво посміхається наш перекладач, — тепер баранчик дуже далеко на гора пасе. Різати не можна. Бреше, мабуть, — єхидно додає Мадике.

Староста заможний: у нього великий фруктовий сад, будинок з верандою, троє найманих робітників. Незважаючи на свої шістдесят п'ять років, у нього три жінки, з них наймолодшій п'ятнадцять років. На відміну від інших жінок, його жінки ходять з відкритими обличчями.

Після ситого частування пловом, чаєм і ароматною кашгарською динею, нам стелять на маті ватні одіяла. Вперше за довгий час ми засипаємо під покрівлею, в теплі, а наші коні жують соковитий клевер у теплих стійлах.

Ранком виїжджаємо в Аксу. З обох боків добре утрамбованого шляху стоять великі верби. Алея тягнеться на п'ятдесят кілометрів до самого Аксу.

Ось і місто. Вузькі пильні вулиці і низькі глинобитні будівлі, такі самі як і в будь-якому кишлаку. Проте Аксу — стародавнє місто, що знало кращі дні. Колись воно було сполучною ланкою торгівлі Центрального Китаю з Індією і Тібетом. Але тепер місто занепало. Свідком його колишньої величі залишилося тільки грандіозне місто мертвих — старе кладовище з пам'ятниками і мальовничими алеями, що займає значно більшу площу, ніж територія нового міста.

Ми їдемо в резиденцію губернатора; за нами тягнеться хвіст зацікавлених. Супроводжуючі нас солдати відчувають себе непевно і рекомендують нам спочатку з'явитися в управління Радсіньторгу[94], обіцяючи нас туди довести.

Така пропозиція окриляє нас. Я відчуваю, що тут ми дістанемо добру пораду і допомогу.

Як сніг у ясний день на голову, ми з'являємося в кабінеті уповноваженого Радсіньторгу Іванцова. Він дивиться на нас вкрай здивований.

— Звідки ви? Нічого не можу зрозуміти! Як потрапили в Аксу? Давайте на всякий випадок ознайомимося з вашими документами.

Уважно переглянувши наші папери, Іванцов трохи заспокоюється, але мені зрозуміло, яку купу неприємностей ми можемо йому завдати. Як офіціальна особа, Іванцов зобов'язаний негайно доставити нас властям.

— Звичайно, — каже він, — я цього не зроблю. Розумію, що у вас не було іншого виходу. Спробуємо домовитися з губернатором. А поки що умивайтесь, приводьте себе в порядок, пообідайте…

Ми тільки сіли за стіл, як почулося дзеленчання дзвіночків, і я побачив у вікно, що під'їхала карета, запряжена, тройкою коней. Карета зупинилася біля під'їзду, і в парадні двері зайшов високий гладкий чоловік з широкою чорною бородою, одягнутий у темно-коричньовий шовковий халат. Це дао-тай — губернатор, його вже повідомили про наш приїзд. Він заходить у кімнату, і Іванцов представляє нас як радянських інженерів, що працювали у північному Тянь-Шані.

Дао-тай володіє запасом російських слів, я — невеликим запасом уйгурських, і мені неважко пояснити, чому так несподівано ми стали його гістьми.

— Ми просимо, — кажу я, — гостинності на дуже короткий час, не більше трьох-чотирьох днів, поки ми дійдемо до перевалу Бедель.

Іванцов підтримує мене. Я намагаюся прочитати на обличчі губернатора нашу долю. Бачачи, що дао-тая зацікавив електричний ліхтарик, що приводиться в дію маленькою динамомашинкою, я подаю йому цю річ як подарунок.

— Для вашого молодшого сина цікава іграшка, — допомагає мені помічник Іванцова.

Вислухавши нас дуже уважно і подякувавши з наймилішою посмішкою за подарунок синові, губернатор питає про здоров'я «інженерів», що залишилися в Темір-Су, і висловлює комплімент у східному стилі:

— Пани російські інженери справжні батирі, якщо вони змогли зимою, у такий страшенний буран перейти через високі гори, де навіть теки не ходять.

Його тільки дивує, чому ми обрали такий жахливий шлях. Невже не можна було пройти через перевал Бедель, де прокладено добрий караванний шлях і через який навіть глибокої осені доставляються товари з Радянського Союзу?

Звичайно, він дуже радий нашому благополучному прибуттю в Аксу живими і неушкодженими, але, на жаль… сам не уповноважений дозволяти перехід через кордон. Він негайно напише в Урумчі[95]. Якщо відповідь запізниться, — тепер через бурани зв'язок ненадійний, — він не перешкодить нам перейти перевал Бедель до одержання листа-відповіді.

— Я дуже ціную пана Іванцова і завжди готовий зробити хороше для його російських друзів, — закінчує він свою промову.

Таким чином, усе розв'язується якнайкраще. Найневідкладніше тепер — забезпечити всім необхідним наших товаришів у Темір-Су. І нам у цьому допомагає Іванцов. Мадике і Джамболот нав'ючують до відказу мого коня продуктами, цигарками і навіть фруктами і вирушають у Темір-Су. За згодою Іванцова, я запрошую приїхати в Аксу Лазієва, Баркова і Тюріна. Всі інші поїдуть, поминувши Аксу, в Учтурфан, до перевалу Бедель. По дорозі ми їх наздоженемо.

Ми приїхали в Аксу 5 листопада. Маленька радянська колонія готувалася до свята Жовтневої революції. І ми охоче включаємося в роботу. У приміщенні Радсіньторгу все миють, підлогу застеляють килимами, розвішують портрети членів Радянського уряду, лозунги, державні прапори Радянського Союзу. Тут передбачається прийом більше ніж ста гостей, що становлять верхівки місцевої адміністрації, купецтва і духовенства.

Сім років підряд Жовтневі свята заставали мене то в сідлі, то де-небудь у похідному бівуаку, то — в кращому випадку — у поїзді. Тепер нас чекає сюрприз — можливість зустріти велике свято Жовтневої революції, — але де? — в країні, де ще панує феодальний лад. Гістьми нашими будуть губернатор, повітові начальники, жандармські чини, купецтво і мусульманське духовенство.

Ранком, чисті, вибриті, одягнуті в костюми, взяті з складів Радсіньторгу, ми разом з Іванцовим зустрічаємо гостей.

Першими приходять школярі з старого міста. Вони йдуть чітким маршем, тримаючи в руках маленькі прапорці і співаючи уйгурських пісень. Потім їх вишиковують у дві шеренги; з першої шеренги виходять двоє малят і читають поздоровлення. Ми роздаємо всім подарунки в паперових мішечках, і діти з веселим криком розбігаються, щоб поласувати солодощами.

Потім під'їжджають коляски повітових начальників, купців і, нарешті, карета губернатора. Гостей вводять у зал, де столи повні страв російської і уйгурської кухонь. Усі гості з'являються з шовковими полотнищами червоного або малинового кольору, на яких золотою фарбою написані поздоровлення уйгурською мовою, арабськими буквами. На кількох полотнищах — китайські ієрогліфи. Їх розвішують у приймальній на стінах, з додержанням найсуворішої ієрархії: губернаторське поздоровлення — в центрі, а полотнища повітових начальників та іменитих купців залежно від звання і почесності їх хазяїв — то ближче, то далі від губернаторського.

Ще курйозніше виходить з розміщенням гостей. Старші чини претендують на центральні місця, і помічник Іванцова вибивається з сил, розсаджуючи гостей. Справа ускладнюється тим, що ранні гості сідають іноді не за чином, і доводиться їх пересаджувати. Гості ображаються один на одного, і обличчя їх стають багровими.

Бенкет відкрито. Губернатор проголошує тост за процвітання великого Радянського Союзу і за дружбу з ним. Потім, звернувшись до нас, він висловлює побажання, щоб радянські дослідники і інженери допомогли народам Сіньцзяну вивчати і видобувати багатства свого краю.

Діставши, в свою чергу, слово, я висловлюю упевненість, що з прекрасної молоді, яка тільки що нас вітала, виростуть свої дослідники, учені, інженери, і щиро бажаю великих успіхів у цьому.

Виступів багато, і всі багатослівні. Після промов ідуть переклади на російську і китайську мови з уйгурської; на китайську і уйгурську з російської; на російську і уйгурську з китайської. Під час виголошення промов усі стоять. Проте напої поступово ослаблюють суворий режим.

Гомінданівський жандармський чин, що сидить проти мене, підливаючи мені коньяк і змішуючи російські, уйгурські і китайські слова, наполегливо допитується, чому ми прийшли не звідти, звідки всі каравани ходять, а вибрали місце, спеціально створене, щоб зламати голову або потрапити до басмачів.

Мені нічого приховувати, я розповідаю все, як було. І гомінданівський чин помітно втрачає інтерес до наших пригод.

Увечері нова радість: приїжджають Лазієв, Барков і Тюрін. У нашому таборі на Темір-Су одержані продукти, всі уже знають про досягнуту угоду і збираються в Дорогу.

На другий день прийом у дружини Іванцова. Чоловікам не дозволяється навіть подивитися на жінок, що прибувають у гості. Нас вигнали з маленького дворика, до якого під'їжджають закриті з усіх боків завісками нарядні двоколки.

Щоб не заважати прийомові, Барков, Тюрін і я йдемо на базар.

Нас обганяє верхи на дебелому торгоутському коні військовий царської армії у чині ротмістра, у штанях з козачими лампасами жовтогарячого кольору. Сиплим, наскрізь пропитим басом він кидає нам:

— Здорові були, руські люди!

Це білогвардієць. Їх залишилося ще трохи тут від банди Аненнкова, що втік після розгрому Колчака в Сіньцзян. Люди без батьківщини, більшість яких втратили навіть людський вигляд, спилися в кінець, вони або служать у розквартированих поблизу гомінданівських полках, або промишляють виробництвом смердючого самогону, спекулюють на нестійкому курсі паперових грошей, випущених урядом провінції.

Аксуйський базар нічим не відрізняється від звичайного базару будь-якого дореволюційного середньоазіатського міста. Ті ж ашхани і чайхани, ті ж шашличники, продавці коржів, плову, динь… і такий же самий бруд, зграї облізлих голодних собак, жебраки, що демонструють роз'ятрені виразки…

Серед чоловіків у яскравих халатах, барвистих тюбетейках або білосніжних чалмах рухаються, як тіні, жінки — в безбарвних паранджах[96], з закритими чорною сіткою обличчями…

Ми проходимо в ряди, де торгують місцевими виробами. Тут розвішані кольорові, високої якості повстини — киргизькі і хотанські кошми, виготовлені в Хотані — одному з стародавніх міст Азії; синя мата — груба тканина; яскраві килими на бавовняній основі, аркани з вовни яків, дерев'яні сідла. А поруч — товари з Радянського Союзу: металевий і фаянсовий посуд, мануфактура і взуття; в кількох ларках лежать на полицях куски яскравих шовкових тканин індійського і японського походження та китайської чесучі.

Оглянувши базар, ми вирішуємо відвідати місцеве медичне світило — «професора» і особистого лікаря губернатора. Йдемо через великий сад до павільйону, збудованого у вигляді пагоди[97]. Всередині дві великих кімнати. В одній з них — «аудиторія», де за трьома партами сидять студенти.

— Професора можна бачити?

— Дуже шкода, але професора зараз немає.

Студенти показують нам його кабінет. На відкритих запилених полицях лежать патентовані медикаменти німецького і англійського походження, аптекарські терези, фарфорові ступки, у відкритих коробках корінці і трави, набір хірургічних інструментів, що почали ржавіти. Посеред кімнати на столі розкладені годинникові механізми, прикриті скляним ковпаком.

Помітивши наше здивування, студенти пояснюють, що професор також великий годинниковий майстер.

Другого дня на вулиці до мене підходить невисокого зросту, з приємним, розумним обличчям уйгур.

Це, виявляється, і є «професор». Він скоро побачив, що я його слабо розумію, і переходить на російську мову, у якій набагато сильніший, ніж я в уйгурській.

Висловивши жаль з приводу того, що ми його не застали, він розповідає про себе і зразу ж приваблює нас своєю відвертістю.

— Ви мене даремно назвав «професор», я не професор, але не думай, будь ласка, що я темний табіб[98]. Раніш я був домулла[99], потім санітар у армії. Там дуже добре вчився медицини і став «практичний доктор». В Аксу зовсім лікар немає. Я губернатор багато разів лікував. Він зовсім тепер здоровий і сказав: будь ласка, можна хворий народ Аксу лікувати, я дозволяй.

За словами цього «лікаря», смертних випадків у його практиці не було, а вилікував він багатьох. Про «студентів», яким він передавав свої медичні знання, я не питаю. Розстаємося по-дружньому.

Шість днів ми були в Аксу. За такий короткий строк, звичайно, неможливо ознайомитися з навколишнім навіть побіжно, тим більше, що в нашому становищі навряд чи слід було ходити по вулицях і притягати до себе увагу. І все-таки деяке уявлення про цю країну ми дістали.

В той час у Китаї була диктатура гомїнданівців. Великі і малі представники цієї влади, а з ними і місцеві феодали, дивилися на Сіньцзян тільки з точки зору пограбування і жорстокої експлуатації народів, які населяли провінцію. Зрозуміло, що й економіка, і культура Сіньцзяну в той тяжкий час були на дуже низькому рівні.

Промисловості тоді в Сіньцзяні не було, не було і робітничого класу.

Сіньцзянські селяни були обтяжені багатьма податками. Вони платили зякет (релігійна подать), херадж (десята частина урожаю), танап (збір з бавовни і садів), саманпуль (збір за солому), кяфсен (збір на користь збирачів), тарикора (податок з усього майна). Потім ішли спеціальні збори на утримання адміністрації і військ. Крім того, селяни повинні були безплатно працювати по обладнанню і ремонту шляхів і ариків, обробляти земельні ділянки великого і малого начальства, починаючи від губернатора і кінчаючи десятником, обслуговувати проїжджі війська і адміністрацію. Люди залізали в неоплатні борги і попадали кінець кінцем у боргове рабство.

Про те, наскільки своєрідними були в гомінданівський період адміністративні і судові порядки в Аксуйеькому окрузі Сіньцзяну, розповідають такі факти.

В Учтурфані в той період, коли ми були в Сіньцзяні, повітовим начальником був Ібрагім-бек. Низенький і гладкий, з бичачою шиєю, витрішкуватими очима, рішучий і владний, він був цар і бог для населення повіту. Якось перед самим від'їздом експедиції з Учтурфана на перевал Бедель до нього у нашій присутності притягли кількох селян. Ці люди не дали вчасно коней особам, які за вказівкою начальства повинні були супроводжувати експедицію.

Ібрагім-бек тільки подивився на них пильно, обличчя його почервоніло, брови насупилися. І хоч він не сказав жодного слова, цього було досить, щоб дорослі, сильні люди впали перед ним ниць, благаючи прощення.

Одного разу, приїхавши до Ібрагім-бека в справах служби, Іванцов потрапив на цікавий судовий процес. Двоє уйгурів побили якось купця за несплату боргу. Позивач, у якого було вибите око, вимагав, щоб обох винних покарали, також вибивши по одному оку. Позивача рішуче підтримував дуже впливовий член суду, брат якого входив до складу провінціального сіньцзянського уряду. Становище обвинувачених було дуже серйозним.

Ібрагім-бек, відомий як поборник справедливості, звертається до купця:

— А що коли у тебе око все-таки поправиться?

— Якщо моє око потім поправиться і буде бачити, — відповідає позивач, — нехай мені його тоді виколять.

Суд ухвалює рішення: підсудних закувати в кайдани і тримати під вартою три місяці. Якщо у позивача око за цей час остаточно осліпне, то обом обвинувачуваним виколоти по одному оку.

Треба, проте, відзначити, що, незважаючи на середньовічні методи адміністрування, Ібрагім-бек був людиною прогресивною. З вражаючою енергією він будував шляхи, мости і школи, організовував курси підготовки учителів і вів наполегливу боротьбу з найреакційнішими з мулл, які намагалися перешкодити проведенню шкільної реформи. Особливо шалено боролося з Ібрагім-беком духовенство через те, що той насаджував жіночі школи. Мули вперто поширювали чутки, що дівчаток відправлятимуть до Радянського Союзу і видаватимуть заміж «кяфірам» — людям, які не визнають ісламу. Перелякані батьки забирали дівчаток із шкіл, ховали їх або видавали наспіх заміж.

Але більшість населення Сіньцзяну вже тоді з симпатією ставилися до Радянського Союзу.

Я ніколи не забуду, як привітно зустрічали нас по дорозі селяни, як світилися доброю посмішкою їх обличчя, коли вони зверталися до нас словами: «уруська джолдош», «уруська товариш».

Пригадуючи тепер час нашого короткого перебування в Сіньцзяні, я мимоволі думаю про те нове і світле, що дала народам величезної країни народна влада.

Чанкайшістські поневолювачі викинуті за межі Китаю. Великий китайський народ взяв владу в свої руки. Майже одночасно стали господарями своєї великої і багатої землі численні народи Сіньцзяну. Через гори і пустині прийшли до них воїни Народно-визвольної армії і допомогли не тільки встановити народну владу, але й підняти продуктивні сили країни. В надрах Сіньцзяну залягають нафта і кам'яне вугілля, золото і срібло, мідні, залізні, цинкові, вольфрамові, молібденові руди. Тільки після встановлення народної влади були розпочаті у великих масштабах геолого-розвідувальні роботи, видобування і експлуатація цих багатств.

Тепер у Сіньцзяні один за одним стають до ладу нафтопереробні заводи, електростанції, підприємства: кольорових металів, заводи металевих виробів, текстильні фабрики…

Трудящі селяни одержали землю. В оазисах Сіньцзяну вирощують рис і довговолокнисту бавовну, кукурудзу і ячмінь, ярову пшеницю, фрукти і овочі, чудові сорти винограду, кавуни і дині, а урожай у теплих південних округах збирається двічі на рік. Виникли нові великі зрошувальні споруди, площі посівів збільшилися в багато разів.

Незмірно вищим став культурний рівень народу Сіньцзяну.

Кількість початкових і середніх шкіл, де викладання: ведеться рідними мовами, перевищує вже дві тисячі, а кількість учнів тут досягає чотирьохсот тисяч. Створено-інститут національних меншостей, що готує кадри викладачів середніх шкіл, спеціалістів по тваринництву, лісівництву, промисловості; відкрито педагогічні і медичні школи; в Урумчі будується медичний інститут.

У кожному населеному пункті Сіньцзяну є тепер школи і лікарні.

Збудовано багато нових шосейних шляхів і залізниць. Стальні рейки виблискують тепер під сліпучим сонцем у горах і пустинях, де колись проходили каравани Пржевальського, Козлова[100], Грум-Гржимайла[101], Обручева[102] та інших великих російських мандрівників.

Сіньцзян-Уйгурський район Китайської Народної Республіки зростає і розвивається.

НА БАТЬКІВЩИНУ

Від Аксу до Учтурфана не більше як дев'яносто кілометрів. Ми йдемо по доброму колісному шляху, обсадженому товстими гіллястими вербами.

Річка Аксу — це той же добре знайомий нам Сариджас, тільки тут він називається Аксу. Від самого верхів'я цієї річки ми почали свою подорож, простежили весь її стрімкий біг серед кам'янистих міжгір'їв Небесних гір і тепер уже за межами Тянь-Шаню спостерігаємо, як спокійно тече вона по ложу, вкритому галькою і піском. Ширина її не перевищує тут шістдесяти метрів.

Ми переходимо вбрід головне річище Аксу. Праворуч по ходу, з північного сходу, показується другий наш знайомий — Хан-Тенгрі. Володар неба, мармуровий пік якого ми ніколи не забудемо. З усієї маси снігових громад Небесних гір він поки що тільки один підносить над південними відрогами Кокшаал-Тау свою сліпучу гостроверху снігову піраміду…

Ось і Учтурфан, невелике мальовниче містечко, що приліпилося до скель біля північно-східних відрогів хребта Кара-Теке. Всередині міста типовий східний критий базар, а з північного краю, не скелі, — глинобитна фортеця. Колись вона контролювала прохід з середньоазіатських володінь Росії через Бедель, а тепер ця фортеця втратила будь-яке значення.

В Учтурфані нас зустрічає весь склад експедиції, що перекочував сюди з Темір-Су.

— Час вирушати, — кажуть товариші. — У гостях добре, а дома краще.

Так, час. Нас усіх уже тягне на рідну землю. Дякуємо гостинним господарям і, не гаючи часу, виходимо до перевалу Бедель.

Наш шлях іде похилою передгірською рівниною, серед щебеню, гальки, між сухими річищами, і поступово втягується змійкою в ущелину Уйтал. Ми знову в горах Тянь-Шаню. Нас супроводжує група уйгурів, посланих Ібрагім-беком. Привітні, хороші ці люди! Коли наш караван підходить до місця, від якого до нічлігу не більше двох-трьох годин ходу, вони пришпорюють коней і, випередивши нас, готують гарячу вечерю, корм для коней.

Перевал Бедель, незважаючи на його значну висоту — 4284 метри над рівнем моря, — проходимо без будь-яких зусиль, бо через нього пролягає чудова дорога.

Піднялися ми на перевал і зупинилися. Перед нами до самого горизонту — суцільна сліпуча білина снігів. Пасма гір, їх вершини, гребені, схили, відроги і днища долин — усе вкрите снігом. Іншого й не можна чекати — уже ж друга половина листопада. Прощаємося з залитими сонцем просторами полів Сіньцзяну, з південними безсніжними схилами Тянь-Шаню. Тепер ми знову вступимо в царство снігів. Міцно тиснемо руки нашим провідникам з Учтурфана і повільно починаємо спуск.

Бурани, які переслідували нас на всьому шляху від Терскей-Алатау до Кокшаал-Тау, завдали тут страшенної шкоди. Вся дорога усіяна загиблими в'ючними тваринами. Кумаї, грифи, сипи і вороння густо обсіли трупи верблюдів, коней, ослів. При нашому наближенні вони неохоче залишають огидний бенкет і з переповненими зобами і опущеними крилами ковиляють вбік.

Нижче — та сама сумна картина. З-під снігу виглядають тюки з вовною, купи бавовни, великі рулони шкіри, баки з гасом. Тут же валяються напівобгризені трупи верблюдів, коней, ослів… Навколо сніг сильно стоптаний. Довгі ланцюжки вовчих і лисячих слідів з усіх боків тягнуться до загиблих тварин.

Піднімається вітер, починається буран. Але хіба мало переборювали ми їх на своєму шляху!

Ось уже позаду залишився Терскей-Алатау — останній хребет, що відділяє нас від Іссик-Кулю. Ми спускаємося в широку долину, на схилах якої стоять припорошені снігом високі, крислаті ялини. Коні, відчувши кінець тяжкому для них походові і близькість рідних місць, ідуть швидше.

Гори знижуються. Ще година їзди, і перед нами голубі простори озера Іссик-Куль. З'являється колісний шлях, перші зустрічні брички, перші будинки.

Ми ставимо коней у теплі криті стайні, і я йду до телефону — треба повідомити в Каракол, що все благополучно, і попросити прислати за нами машини.