В серце Небесних гір

УЗДОВЖ НАЙБІЛЬШОЇ З РІЧОК ЦЕНТРАЛЬНОГО ТЯНЬ-ШАНЮ

У 1933 році Українська експедиція знову виїхала в Тянь-Шань. За завданням, накресленим по проведенню Другого Міжнародного полярного року, вона мала дослідити льодовики південно-східної частини Кокшаал-Тау.

І ось ми знов у своєму базовому таборі біля піка Нансена.

Яскраве полум'я багаття освітлює знайомі обличчя. Тут і наші старі тянь-шанці Шиманський, Демченко, Головко, Барков; і учасники торішньої експедиції — професори Загрубський і Жуковський, Жавжаров, Павелл, Баташов, Кюн; і дідусь Тураспек, який показував нам минулого року печеру з селітрою… Тепер він іде з нами коногоном.

Але чимало в експедиції і нових учасників.

Ось трохи похмура людина зосереджено перебирає якісь рослини.

— Перші трофеї, Михайле Івановичу? — запитує Таля Барков.

— І досить цінні, — на мить підводить той голову, і обличчя його освітлюється чарівною посмішкою. — Тільки чому ж перші?

Всі сміються. Звичайно, не перші! Адже ще в дорозі, коли поїзд тільки наближався до Тянь-Шаню, професор Котов на кожній зупинці виходив, озброєний ботанізиркою, і незмінно повертався у вагон з цілими оберемками степових трав. У нас цей запальний мисливець за рослинами і визначний учений керуватиме геоботанічними дослідженнями, які вперше включені до плану робіт експедиції. На допомогу йому виділені Барков і Щоткін, аспіранти Харківського інституту географії і картографії.

А ось до багаття підходять ще два чоловіки з польовими сумками геологів.

— Знайомились з відслоненнями, — повідомляють вони, сідаючи поруч з нами.

Це Леонід Іванович Карякін, старший науковий співробітник інституту геології Академії наук УРСР, і геолог Корнільєв. Вознесенський і Абрамович у цьому році не змогли поїхати. Геологічний загін експедиції очолює Карякін. Він, як бачимо, теж включився в роботу з ходу: зійшовши біля піка Нансена з коня, зараз же попрямував до скель.

Вперше беруть участь в експедиції геоморфологи Баташов і Гордєєв, геодезисти Кобилін і Гержула, спостерігач метеостанції Приходін, аспіранти Академії наук УРСР Храмов, Нотарєв, альпіністи Дмитренко, Чемиз, Больцов…

Біля каравану господарюють джигіти.

Ніч проводимо на базі, а вранці — в путь-доріженьку.

До Інильчека вся експедиція йде разом. Довгим ланцюгом рухаються верхові коні. Розмірено погойдуючи в'юками, за ними тягнеться караван.

Переправляємося через Інильчек. Води в річці дуже багато. Одразу ж починаються неприємності: в глибокому місці бурхлива вода збиває з коней Шиманського, Приходіна і одного з джигітів. Їх помчало, захлюпуючи водою, і тільки крутий поворот з великою обмілиною допомагає їм видертися на берег. Спальні мішки і сакви, приторочені до сідел, зірвала й понесла вода. Добре, що є запасні мішки.

Перейшовши на лівий берег річки, кожний загін відокремлюється і вирушає за своїм маршрутом.

Геологи і геоботаніки — Карякін, Котов, Барков, Корнільєв, Гордєєв, Дмитренко, Щоткін — з п'ятьма джигітами йдуть у долини лівих приток ріки Сариджас — Каїнди, Талдибулак, Кой-кап…

Переборюючи труднощі, всі вони незабаром цілком поринули в свою роботу. Котов настільки захоплюється різними мохами, лишайниками, квітами і травами, що забуває про все інше. Професор так і сипле складними для необізнаної людини латинськими назвами. Здається, розбуди його серед ночі, і він назве вам першу-ліпшу рослину земної кулі… А ось такі звичайні в нашій подорожній практиці слова, як вудила, стремена, попруга, поводи, у нього кожного разу випадають з пам'яті.

— Віталію Миколайовичу, — звертається він до Талі Баркова, — чому це моя кобила не повертається, коли я смикаю її за цей ремінь?

— По-перше, у вас не кобила, а кінь, Михайле Івановичу, — серйозно відповідає Барков. — По-друге, це не ремінь, а поводи, а по-третє, ви знову коня не загнуздали. Не бачите хіба, що під його мордою висять вудила?

— Забув, — охоче признається Михайло Іванович. — Покладіть їй в рот, будь ласка, це залізо. Я сам не можу. Вона на мене завжди косить очима і хоче вкусити.

А проте в суворих умовах гірських подорожей і Котов, і всі інші новаки незабаром набувають необхідних навичок.

Гляціологічний загін, до складу якого входять Демченко, Шиманський, Головко, Кобилін і Храмов, прямує на льодовики у верхів'ях долин Теректи, Майбаш, Саритер.

Другий гляціологічний загін — Жавжаров, Гержула, Павелл і Миронов — іде до долини Каїнди, Ат-Джайляу і Кан-Джайляу. Вони вивчатимуть ці долини і розташовані в них льодовики.

В долині Інильчека і на ділянці Сариджасу між гирлами Інильчека та Каїнди починають геоморфологічні дослідження Нотарєв і Гордєєв.

Кліматологічна група професора Жуковського доходить до урочища Майда-Адир на правому березі Каїнди і обладнує тут для спостережень метеорологічну станцію.

В загоні зі мною геоморфолог Баташов, один з четвірки, що проникла в минулому році на льодовик Кой-кап, Серьожа Кюн, молоді альпіністи Чемиз і Больцов, джигіти Мадике Дорбаєв, дідусь Тураспек, Толконбай і Тахтаул.

Сариджас — найбільша ріка центрального Тянь-Шаню. Свої води вона бере з льодовиків Семьонова і Мушкетова і поповнює їх більш ніж двадцятьмап'ятьма притоками, в тому числі такими великими, як Інильчек і Каїнди. Кожна з приток Сариджасу, в свою чергу, живиться снігом і льодовиками своїх верхів'їв.

Перебігши кілька кілометрів по крутому річищу серед моренних бугрів, ріка розбивається на окремі рукави і, сповільнюючи свій біг, тече по широченній долині, виритій в глибокій давнині могутнім льодовиком.

М'які, трохи горбкуваті береги, серед яких розташоване ложе Сариджасу, полого підіймаються до схилів. На них нема ні деревця, ні кущика. Тільки ростуть, покриваючи береги густим килимом, багатолітні трави — ковила, осока — і білі пухнасті зірочки улюблених альпіністами квітів едельвейса[80].

Це славнозвісні тянь-шанські сирти, що підносяться тут на висоту 3400 метрів над рівнем моря.

Звужуючись тільки на окремих ділянках, Сариджас тече майже сімдесят кілометрів на захід і південний захід аж до великої правої притоки — ріки Оттук. Тут він робить крутий поворот на південь, збільшує через стрімкість падіння свою швидкість і з величезною силою прорізує всі поперечні хребти. Прорвавшись через самий південний з хребтів Тянь-Шаню — Кокшаал-Тау, Сариджас тече в низини Сіньцзяну, уповільнює тут свій біг і вже під назвою Аксу впадає в Тарім, одну з найбільших рік Китайського Туркестану.

Коридор, по якому несе свої води Сариджас, не всюди однаковий. В тих місцях, де оточуючі породи легко розмиваються, ущелина розширюється і стає доступною; але там, де схили складаються з міцних порід, які нелегко піддаються розмиванню, Сариджас несеться в недоступних для людини міжгір'ях, здавлених громадами скель.

Верхня течія річки, аж до її притоки Оттук, нам добре відома, — ми не раз проходили там. Але в багатьох місцях нижньої течії Сариджасу ще ніхто не бував. Топографи Туркестанського військового округу, які знімали в 1912 році карту Тянь-Шаню, писали, що Сариджас на цій ділянці «зовсім неприступний».

Чи справді це так?

Ми вирішили все ж спробувати проникнути в ці неприступні каньйони Сариджасу.

Наш загін рухається по лівому березі Сариджасу. Притискуючись до стрімких скель, ми ведемо коней по косих плитах сланцю, що виступають у вигляді тераски, завширшки не більше метра. Під ними «а глибині, 120 метрів кипить серед валунів Сариджас. Нижче на південь берег стає положистішим, долина ширшою, ріка спокійнішою. Ми йдемо тут вздовж берега по глибокій воді, що досягає коням майже до шиї.

В гирлі Каїнди, біля зеленого урочища Каш-Уток, отаборюємось. Рано-вранці Тахтаул будить Чемиза Больцова.

— Досить спати, на горі козлушка багато. Вставай швидка!

Ще звечора вони домовилися йти полювати на кіз.

Чемиз і Больцов миттю схоплюються, швидко одягаються, хапають свої карабіни, патронташі і йдуть з Тахтаулом.

Повертаються вони з тушею козла.

— Є один! — говорить сяючи Чемиз. — Я вже насік на карабіні першу позначку.

— Так це ваш трофей? — питаю я.

— Так! Але стріляли ми обидва, тому вважаємо, що трофей спільний.

Мадике Дорбаєв уважно розглядає тушу.

— Добрий м'ясо, жирний, — говорить він. — Тільки дивись, — показує пальцем, — одна дірка, другої нема. Один влучив, другий кулю в чистий світ послав.

Потім повертається до Чемиза і з самим серйозним виглядом запитує:

— Твоя чим стріляв? Карабіном?

— А чим же? Звичайно, з карабіна.

— Тоді на! Забирай свій куль. Тільки дивись на нього добре, такий у тебе куль чи інший.

І Мадике передає Чемизу берданочну кулю, вийняту ним з рани.

Чемиз і Больцов страшенно зніяковіли. Посміхається на весь рот Тахтаул, на плечі якого висить його незмінна берданка.

Скоро в долині розповзається апетитний запах. Над казаном і сковорідками коло багаття ворожить Мадике Дорбаєв. Він сполучає у нас обов'язки джигіта і кухаря. Крім того, Мадике краще від інших знає російську мову, і через це ми вважаємо його своїм «товмачем» — перекладачем.

Але час вирушати. Джигіти з кіньми залишаються в таборі, а ми рухаємось далі. Небо безхмарне, навколо тихо. Тільки невпинно реве Сариджас. Ми їдемо його правим берегом, козиною стежкою, прямуючи до ущелини ріки Талдибулак, що тече в Сариджас двома річищами. Вода в Талдибулаці прозора, як ні в одній з рік, що впадають у Сариджас.

Зайці майже щохвилини вискакують з-під ніг коней і стрілою розбігаються в різні сторони. Високо в небі ширяють кумає, або снігові грифи, — великі хижі птахи. Це означає, що десь у горах барс доїдає забитого тека. Як тільки звір піде дрімати в скелі, кума, склавши свої могутні крила, кинуться каменем один за одним вниз і лише біля самої землі спланують до своєї здобичі.

Стара, розмита стежка, що весь час зникає з очей, в'ється то по осипу, то по давній морені.

— Хто проклав цю стежку? — питаю я у джигітів.

— Басмач ходив, контрабанд таскав, — відповідає Тахтаул. — Інша людина для чого це місце піде?

За молодих років Тахтаул Кутаєв працював у контрабандиста і возив у Кашгар опіум. Він добре знає ці місця.

Стежка швидко обривається. Навіть зіркі очі Тахтаула не знаходять її слідів. Доводиться кирками прорубувати доріжку.

Пройти прямо до Сариджасу в тому місці, де ця ріка, круто завертаючи, охоплює з трьох боків гребінь Урок-Кир, неможливо. Схили гребеня падають прямовисно до річища Сариджасу, і ріка мчить у вузькому глибокому жолобі. Вирішили перевалити через Урок-Кир з боку Талдибулака, а звідти вже піднятися на гребінь Урок-Кир.

НА УРОК-КИРІ

Була п'ята година дня, коли Кюн і я, вирішивши зібрати зразки порід на південному схилі Урок-Киру, почали спуск до Сариджасу.

Спочатку шлях іде полого, потім схил обривається стрімким уступом, і ми обережно опускаємось по сланцьових плитах, які легко розвалюються і під ногами, і під руками.

— Давайте-но на всякий випадок зв'яжемося, — пропоную я Кюну.

Продовжуємо спуск за всіма правилами альпіністської техніки.

З-під нависаючих скель Сариджасу не видно, але зате чути його невгамовний рев.

Геологічним молотком я вибиваю в сланцях щось подібне до східців, і ми рухаємось по скелях, поки не натикаємось на довгі зигзаги уторованої дикими козами стежки. Деякий час дотримуємось цієї стежки, але потім починається галечник впереміжку з шарами глинозему і стежка губиться. Обкатана галька легко вилітає з-під ніг, спускатися тут ще гірше.

Раптом поряд з собою чую крик Кюна:

— Держі-і-ть!

Мене рвонуло вірьовкою, і я, не встигши утриматися, сам кочуся вниз слідом за Кюном.

Раптом ще один сильний ривок. Вірьовка зачепилась за виступ сланцьової плити біля самого осипу, розірвалась, і тепер кожний з нас котиться самостійно, намагаючись ногами, руками і всім корпусом затримати падіння. Кюну першому пощастило стати на ноги. Він намагається піймати прив'язану до мене вірьовку. Ще кілька зусиль, і я також затримуюсь.

Все тіло нестерпно ниє, в голові паморочиться, до того ж одяг порвався. Ми обережно сповзаємо по осипу до самої ріки, жадібно п'ємо воду і обмиваємо садна.

Трохи відпочили, але повертатися зараз все одно нема сил.

Збираємо чагарник, викинутий рікою і висушений сонцем. Розпалюємо багаття. Полум'я його освітлює схил, з якого ми спустились, і кидає вогняні бліки на води Сариджасу, що котяться через валуни. Настає тепла волога ніч. Ми проводимо її біля багаття, цього разу без спальних мішків і палатки.

Задовго до світанку прокидаємось. Пронизуюча вогкість не дає більше спати. З ріки підіймається густий туман. Треба якось зігрітися. Дров для багаття більше нема, і ми виходимо вниз по течії Сариджасу.

Незабаром наближаємось до місця, де вузька берегова смуга завалена купами каміння із обваленого схилу. Пінистий потік Сариджасу утворює навколо валунів шалений вир.

— В такій імлі тут і ноги неважко поламати, — говорить Кюн.

Ждемо світанку.

Вранці, пройшовши по завалу з гострих сланцьових брил, ми виходимо до широкого осипу і зигзагами підіймаємося по ньому. До ночі, перемагаючи біль від ушибів, вилізаємо, нарешті, на гребінь. На травистому майданчику косогору самотньо стоїть наша палатка. Тихо потріскують жарини погасаючого багаття. Місяць обливає молочним світлом Урок-Кир і навколишні гори. Десь у лісі раз у раз лунає схожий то на стогін, то на регіт зловісний крик пугача.

Заспаний Мадике підігріває на вугіллі вечерю.

— Ой бой! — скрикує він, побачивши нас. — Я думав, начальник, твоя й Кюн зовсім пропала. Больцов, Чемиз пішли шукати. Баташов трохи хворий, пішов вниз до табору — Він підкидає до тліючого багаття сушняк, полум'я розгоряється і освітлює нас.

— Ой бой! — знов скрикує Мадике, хапаючись за голову. — Скажи, будь ласка, рука, нога цілий? Сиди, будь ласка, зараз швидка вода грієм, вас помиємо.

Заспокоюємо доброго Мадике, і по тому апетиту, з яким поїдаємо вечерю, він почуває, що ми цілі.

Ми вже спали, коли повернулись Чемиз і Больцов.

Вранці з нижнього табору приходить Тахтаул. Неприємна новина: один з найсильніших в'ючних коней загону здох.

Спускаємось до табору. Підходимо до коня. Нещасна тварина, побачивши нас, намагається підвестися, але тут же падає. Голова коня низько опущена, губи в піні, живіт роздутий, очі мутні, зіниці розширені. Типова картина отруєння.

— Товариш начальник, — говорить Мадике, — не ходи близько. Це темтек, зовсім поганий хвороба. Вся наша коня тепер може пропасти.

Очевидно, Мадике говорить про якусь тяжку інфекційну хворобу коней. Але я впевнений, що наш кінь отруївся іссик-кульським корінцем, якого тут багато росте. Іссик-кульський корінець належить до тих отруйних рослин, соком яких у давні часи змазували наконечники стріл і списів. Мені вже доводилось бути свідком загибелі коня, що отруївся цією рослиною. Звичайно скот не їсть цього корінця, обходить його, і високі трав'яні стеблини з синьо-ліловими великими квітками залишаються самотньо стояти серед об'їденої трави. Але кінь, очевидно, якось захопив його з травою.

Щоб уберегти табун від захворювань, ми перекидаємо табір у сусідню долину Кумар, де, за словами Тураспека, не був ще жодний окумуштуу — учений.

В НЕТРЯХ КУМАРУ

Наш маршрут іде через долину Кумар. Через це джигіти завчасно підготували стежку на перевал, що веде в долину.

Підйом на перевал легкий, зате спуск виявляється таким крутим, що ми змушені йти рядом з кіньми і вирубувати східці для коней.

Табір розбиваємо в долині, серед невеличкого лісу з берези, шелюги і кущів чорної смородини. Місце страшенно заплутане, і, щоб орієнтуватися, Баташов підіймається на невелику вершину.

Спускаємось ще завидна. На середині схилу з густого чагарника, що стирчить, як щітка, до нас раптом доноситься специфічний запах звіра. Чуємо тріск і шарудіння гілок, кущі розсуваються, і на узлісся виходить дволітній ведмідь. Якусь мить він вдивляється в наш бік, і я добре бачу його маленькі чорні очі. Звір кумедно поводить носом, круто повертається і зникає в кущах. Кілька хвилин чути хрускіт гілок під його лапами, падіння щебеню з-під ніг, і в просвіти чагарника ми бачимо, як тюпає його кошлата незграбна туша.

Тваринний світ долини дуже багатий. Ми всюди натикаємось на сліди ведмедів, барсів, вовків, лисиць, гірських кіз, сарн… На осипах носяться кокелики, нагорі мелодійно покрикують червонодзьобі альпійські ворони.

Чим нижче ми спускаємось, тим ширшим стає ліс і вищі дерева. Серед них вирізняються високі своєрідні тополі. Стовбури їх покриті дуже товстою, поборозненою глибокими зморшками корою. Здаля вони нагадують чимсь сигілярії — деревовидні рослини кам'яновугільного періоду[81], в яких кора мала паралельні заглибини. Я збив шматочок кори. Вона тільки трошечки твердіша від кори коркового дерева, але дуже товста. З неї, очевидно, можна робити пробки для закупорки пляшок, поплавки для рибальських сітей та ізоляційну прокладку.

Ми в захопленні від незайманих нетрів Кумару і почуваємо себе в цій долині справжніми робінзонами. Адже тут ще ніколи не ступала нога людини. Ми — перші!

В бік Сариджасу звідси йдуть три глибокі щілини. Одна з них — русло річки Кумар, а дві інші —сухі річища, які заповнюються тільки під час паводка.

Ми прямуємо до гирла річки, де вона впадає в Сариджас, — обслідувати ту невеличку ділянку на Сариджасі, яку нам не пощастило пройти від Урок-Киру до Кумару через зрив на скелях.

По дорозі до гирла ущелина заросла густим лісом і чагарником.

— Навряд чи ми швидко проберемось через цей ліс, — говорить Баташов. — Чи не можна якось обійти його по скелях?

Ми вибираємо порівняно зручну для проходження ділянку і підіймаємось на скелі. Звідси видно всю південну сторону луки Урок-Киру. Повернувшись потім на південь, бачимо і вузький коридор нижньої течії Сариджасу.

Обидва схили стоять тут високими стінами, мало не паралельними одна одній. Тільки на окремих ділянках спускаються круті осипи і лежать нагромадження кам'яних обвалів. Вдалині час від часу підіймаються, немов від вибуху, густі хмари пороху. Це обвалюються породи, підмиті річкою. Шум каменепадів ледве чутно, його заглушає рев річки, що падає потужними каскадами на порогах скелястого ложа.

Далі Сариджас круто завертає на південний схід і зникає з очей. Видно тільки стрімку стіну правого схилу, що ніби наглухо замикає долину.

Спустившись до самого гирла Кумару, ми повертаємо вгору по течії Сариджасу на північний захід. Схили тут положистіші, ніж у південно-західних стін Урок-Киру, але в усьому іншому картина та сама: ті ж гранітні валуни, які лежать біля берега, ті ж сланцьові схили, осипи, шаруваті товщі скатаної гальки впереміжку з суглинками, і лише де-не-де, вздовж берегових скель, — вузькі смужки піщаного берега.

Тулячись в окремих місцях щільно до скель, щоб не впасти в бурхливі води річки, проходимо до місця, де я і Кюн так безславно зірвались. Оглядаємо скелі, відбираємо зразки, заміряємо падіння і простягання пластів.

Тепер назад. Ми йдемо вже вниз по течії Сариджасу. Сонце зараз в зеніті, вузький каньйон річки яскраво освітлений, і ми добре бачимо, як вона прориває різні гірські породи. Поряд із сланцями тут зустрічаються вапняки, пісковики, красиві рожеві й сірі граніти. Вздовж виходів цих міцних порід ріка мчить впритул до скель, не залишаючи навіть вузької прибережної смужки.

Ми йдемо по тих місцях, де осипи і брили, що обвалилися, дають опору для ніг. Де-не-де доводиться стрибати на гладенькі й вологі валуни. А для цього необхідно добре розрахувати стрибок, щоб не посковзнутись і не зламати ноги. Іноді сходимо прямо у воду і йдемо, придержуючись за скелі, на яких вивітрено невеличкі чашечки, що дозволяє чіплятись руками. З великими труднощами проходимо відстань в п'ять кілометрів.

— Далі йти рисковано, — зауважує Баташов. — Вода швидко прибуває, як би не відрізало нам зворотний шлях.

Він правий. Сонце припікає все дужче, сніги в горах тануть, і води в річці стає дедалі більше й більше. Повертаємо до гирла Кумару. Ще раз вилізаємо на скелі, на цей раз на висоту майже 3500 метрів, і дивимось униз. Річка тече тут не прямо на південь, а робить багато загинів, а потім круто, майже під прямим кутом, повертає на схід. Ми дивимось на її течію і пригадуємо карту, складену їв 1912 році: на ній ця ділянка Сариджасу позначена умовно прямою лінією.

— Треба виправити цю помилку, — говорить Кюн.

Баташов закінчує окомірну зйомку і геоморфологічні дослідження.

Ну, час виходити з цієї ущелини, що нагадує пастку. Пішки звідси можна вибратися через перший-ліпший гребінь, але ж з нами більше ніж двадцять в'ючних і верхових коней. Сюди ми змогли з труднощами їх провести, але назад по тій же дорозі не пройти.

Вести караван вниз? Там шлях перетинає непрохідний Сариджас. З усіх інших сторін — стрімкі високі схили.

Тураспек і Тахтаул пішли шукати вихід з ущелини, але приносять дуже невтішні вісті.

— Дорогу пробити неможливо. І коні, і люди загинуть, — доповідають вони.

Посилаємо другу розвідку — Мадике і Толконбая. Вони виходять на чорний сланцьовий гребінь. Із Кумару на ньому видно пониження. Це, очевидно, і є перевал.

— Ну, що, Мадике, — питаємо, — знайшли дорогу?

— Нема дорога. Туди нагору кінь піде. Низ на другий сторона не піде! Дуже великий круча.

І все ж я певен, що ми виберемося звідси. Вирішую йти на той же сланцьовий гребінь. Адже сланці — порода, що легко руйнується, вона повинна утворити на освітленій південно-східній стороні осип.

Зі мною йдуть Кюн, Мадике, Тураспек і Толконбай.

СЕРЕД НЕЛЯКАНИХ ЗВІРІВ

Проминувши соковиті сази — вологі трависті ділянки — і порослу травою давню морену, ми підходимо до сповзаючого із схилу сланцьового осипу. В самому його низу лежать великі брили сланцю, йти по них дуже незручно. Серед каміння валяються обгризені і вибілені дощами та сонцем черепи теків з великими рогами.

Піднімаємося вище. Ліворуч від нас на гребені показується табун теків. Їм треба спуститися на водопій, — на сніжному гребені води немає. Чудовий вожак з величезними розложистими рогами непорушно завмер на найвищому місці гребеня; стоїть, мов статуя, його голова обернена в наш бік. Решта стоять нижче. Тварини чекають, коли ми відійдемо.

Переконавшись, що ми рухаємося в безпечному для них напрямі, теки починають спускатись по таких кручах, що ми не віримо своїм очам. Ідуть вони не менш впевнено, ніж їх одомашнені родичі по рівній землі. Частина теків уже на сазах. В цей момент лунає постріл нашого Тураспека і довго ще відгукується в горах.

Як вихор, помчали теки назад до скель, стрибаючи на ледве помітні виступи, перелітаючи з скелі на скелю.: Вони мчать до кулуара і, трохи уповільнивши біг, знову піднімаються по його крутих стінах. На деякий час глибока щілина кулуара ховає їх від наших очей. Потім над скелями підіймається хмара пороху. Лунає оглушливий гуркіт і свист падаючого каміння. Почався каменепад. Кулею вилітають теки з кулуара і кидаються вбік, на скелі. Скоро ми бачимо, як один за одним вони вибігають нагору і вишиковуються на найвищій частині гребеня.

Ми стоїмо мов заворожені.

— Ех, нема апарата! — шепоче Кюн.

Справді, шкода, що ми не можемо сфотографувати цього рідкісного видовища.

Продовжуємо підійматися по осипу до самого гребеня. Осип закінчується: виступають дуже зруйновані вапняки; в їх жалобах лежить сніг. Гребінь досягає 3850 метрів.

Чи можна звідси спуститися? Ми розходимося по гребеню в різні сторони й оглядаємо схили.

Прямо піді мною схил падає дуже круто, упираючись в глибоку чашу старого кара[82]. Ще нижче спускаються осипи, сланцьові і вапнякові.

Тут не пройти. Які ж новини принесуть товариші? Ми домовилися, що вони прийдуть сюди. Сідаю на камінь і чекаю.

Сонце вже високо. Спека і втома розслаблюють, і мене хилить до сну.

Раптом зверху чути сильний шум, і різкий свист розсікає повітря. Я інстинктивно схоплююсь. Величезний коричньовий птах, як вихор, проноситься над самісінькою моєю головою, потім змахує крилами і тут же шугає догори.

Я встиг помітити величезний, загнутий крючком дзьоб і лютий погляд круглих очей, який надовго врізався мені в пам'ять.

Це був бородач-ягнятник — найкрупніший з крилатих хижаків Тянь-Шаню. Розмах його крил досягає двох з половиною метрів.

Наші джигіти, дізнавшись про цю пригоду, були не на жарт схвильовані.

— Ой бой, начальнику, — говорить, похитуючи головою, Мадике. — Як він тебе не кинув вниз? Це сакал-джор, бородатий гриф, найстрашніший птах, шайтан-птах. Він кидає і тека, і архара вниз. Людину теж кидає, а тоді нападає на неї і їсть. Твоя щасливо відбувся.

Про напад бородачів-ягнятників говорять не тільки жителі Тянь-Шаню, але й багато мандрівників, дослідників. Так, професор Кашкаров у великій праці про тварин Туркестану пише: «Його дужі крила служать йому зброєю, і зброєю страшною. Навально кидається він на козла чи барана, б'є своїми дужими крилами і міцним здутим і загнутим на кінці дзьобом. З жахом кидається перелякана тварина, сподіваючись врятуватися втечею. Але дужі крила і широке кермо-хвіст дають можливість бородачеві переслідувати такого прудкого звіра, як архар. По п'ятах переслідує його крилатий хижак, б'є крилами і намагається звалити його в безодню. Рано чи пізно, але доля ця спіткає нещасну жертву, і бородач кидається вниз за нею, щоб насититися свіжим м'ясом. Він відважується нападати навіть на людину, пускаючи в хід ту ж саму зброю — крила. Пильно стежить він за людиною, що йде у горах, очікуючи зручного моменту…»

Але є й інша думка, — ніби бородач-ягнятник не нападає на живих, а їсть тільки падло.

Спостерігаючи багато разів, як зліталися падальники до трупів тварин, я ніколи не бачив серед них бородача-ягнятника.

Не хочу створювати неправильне уявлення про звички цього найбільшого з хижих птахів Небесних гір, але цілком очевидно, що його пікіруючий політ був спрямований до мене не заради звичайної цікавості. Чи підвела хижака моя нерухомість, чи він готувався скинути із скелі «здобич», — для мене це залишилось невідомим.

Але як же все-таки вибратися з Кумару?

Тураспек і Толконбай, невпевнено стискаючи плечима, говорять про білий осип, який вони бачили зверху, з гребеня.

— Там, — каже Мадике, — може можна, може ні робити стежку для коней.

Необхідно перевірити.

Йти до осипу по гребеню далекувато і стомливо. Тому ми вирішуємо піти до нього по скелях, навскіс. Шлях цей важкий. Тураспек побоюється. Він старий, і всі рекомендують йому повернутися назад у табір на Кумарі. Мадике, навпаки, почуває себе на скелях так, що йому може позаздрити перший-ліпший альпініст. Толконбай, як людина обережна, лізе повільно й обачно. На всякий випадок, він просить мене зв'язатися з ним вірьовкою.

Так просуваємось сланцьовим схилом і, нарешті, добираємося до широкого осипу. Він тягнеться вгору, справді, дуже високо, і від вершини його конуса йде до гребеня широчезний, зруйнований тисячоліттям жолоб. Осип і починається прямо з жолоба. Треба пройти вниз по осипу аж до його кінця.

— Ми підемо, — просить Мадике.

І вони разом з Толконбаєм вирушають у дорогу. Через три години повертаються обидва задоволені.

— Товаришу начальник, — звертається Толконбай, — сьогодні обов'язково в Аблайтер кочувати треба. Трави багато, дров багато, козлушка багато.

Аблайтером наші джигіти називають найближчу до Кумару долину лівої притоки Сариджасу, куди пролягає наш шлях.

Ми полегшено зітхаємо: нарешті, вихід знайдено.

Готовимо караван до виходу і — в дорогу. Майже всі ми йдемо попереду каравану й пробиваємо шлях кирками. Щоб коні не поранили ніг, гострі камені відкидаємо, а плоскі кладемо плазом. Стежка йде зигзагами. Передні коні доходять до повороту і зупиняються, чекають, поки підтягнуться інші. Потім караван рухається по дальшому зигзагу, йти одночасно по верхній і нижній стежці не можна — щохвилини зриваються камені, які можуть поранити тих, хто внизу.

Але ось осип закінчується. Починається важча ділянка, що веде до пониження в гребені. Караван затримується. Ми розшукуємо найбільш зручну дорогу і повільно виводимо коней до гребеня. Кожного в'ючного коня ведуть двоє або троє джигітів.

Так само спускаємося і з гребеня.

Спуск по осипу приводить нас до невеличкої тераси, від якої відходить до Сариджасу вузька щілина, завширшки не більше шести-восьми метрів. Її відполіровані стіни підіймаються майже на п'ятсот метрів. Вгорі, між прямовисними скелями, тягнеться маленька смужка яскраво-синього неба. В просвіті прямо на південь видно шматок правого схилу Сариджасу і за ним високий, із сніговою кайомкою гребінь.

Сонце заглядає сюди, тільки коли воно в зеніті, та й то на дуже короткий час. На дні щілини вогко й похмуро. Частина правого від нас схилу обледеніла, з нього звисають масивні льодові сталактити. В багатьох місцях лежить сніг.

Траса захаращена уламками скель, крупним і дрібним щебенем, знесеним каменепадами.

В горах ні на хвилину не припиняються руйнівні процеси. Незліченні осипи починаються вершинами своїх конусів майже біля самих гребенів. Вони ховають під собою не тільки схили гір, а й прилеглі до них частини долин.

Але й тут, серед мертвих голих скель і щебеню, є життя.

— Поглянь! — здивовано скрикує Мадике. — Яка велика квітка, мов капуста. Я ще такої ніколи не бачив.

Біля самого входу у щілину ми бачимо велику рослину. Це величезна квітка солом'яно-зеленого кольору. Зовні своєю формою, розміром і кольором вона справді схожа на капусту. А всередині прицвітка у неї велике темно-фіолетове, жорстке на дотик суцвіття.

Сосюрея покроволиста! Мені така квітка вже знайома. Ми бачили її під час однієї з минулих своїх експедицій біля перевалу Ашутер, на висоті 3860 метрів. Сосюрея зустрічається в Гімалаях, на Алтаї, Тянь-Шані і Памірі на висотах чотирьох тисяч метрів над рівнем моря. Цю квітку описало багато натуралістів, що побували на Тянь-Шані. І всіх вона не менше, ніж нас, дивувала і своїми розмірами, і тим, що росте на такій великій висоті.

Поки ми розглядаємо дивовижну квітку, Баташов збирає зразки порід. Останнім часом він погано себе почуває, але, звичайно, і не думає припиняти роботу. Допомагає йому Тахтаул.

Караван іде повільно, а Баташов весь час нагинається, відбирає зразки і передає Тахтаулу. Той бере їх і щоразу переконливо доводить:

— Слухай, товариш Баташ, їй-бог, такий камінь ти вже давав. Досить!

Я певен, що добру половину переданих йому зразків Тахтаул непомітно для Баташова розкидав по осипу.

Ввечері ми вже в Аблайтері. На рівному травнистому майданчику, залитому місячним світлом, стоять палатки. Горить багаття, чутно спокусливий запах смаженого м'яса: Тураспек і Толконбай ще під час спуску вбили двох козлів. Збоку апетитно смикають соковиту альпійську траву наші стомлені коні. Проте стомились, звичайно, не тільки коні. Ми теж ледве тягнемо ноги. Спати, спати!

Заснути однак не щастить. Ми залізаємо в мішки і вже починаємо дрімати, як раптом зовсім близько розлягається протяжне вовче завивання.

— У-у-у! У-у-у!

Почав «пісню» один, її підхоплюють інші, а потім включаються, підвиваючи щенячими голосами, молоді вовченята.

Щоб відігнати непроханих гостей, джигіти починають стріляти прямо з палаток. Який уже тут сон! Ми задрімали десь аж перед світанком, а тільки-но почало розвиднятися, знов прокинулися від дзвінких голосів гірських куріпок. Вони бігають по сусідніх осипах, несамовито покрикуючи:

— Те-ку… Те-ку… Те-ку…

Трохи далі посвистують улари — гірські індики:

— Уй-фіть… Уй-фіть… Тю… Тю…

Повне враження, що недалеко за палатками величезний птахівничий радгосп, і по його подвір'ю ходять пташниці; в кошиках у них просо, а навколо схвильовані близькою годівлею численні зграї птахів.

Мої дрімотні ілюзії перериваються різкими пострілами. Це полюють наші мисливці.

Як завжди, щастить Тураспеку. На скелі вже лежать два молодих теки. Чемиз на цей раз підстрілив гірського голуба. Мадике посміхається:

— Ой товариш Чемиз, як можна таскати руках такий важкий звір?

Джигіти наші дивуються, — хіба можна витрачати патрони на таку дичину, як птах! Коли я попросив якось Мадике застрелити улара, він довго дивився на мене запитливо, а потім сказав повчальним тоном:

— Один патрон можна два козел убити, цілий експедицій годувати можна. Один птах уб'єш, — патрон шкода, начальник.

Нашим харків'янам Чемизу й Больцову явно не щастить. Чемиз розповідає, як він тільки що наткнувся» на ведмедя.

— Пішов куріпок постріляти, захопив тільки патрони з бекасинником; навіть з картеччю не взяв. Дивлюсь, метрів за півтораста, не більше, ворушиться щось в арчевнику. Я ближче, — думаю козел. А це, виявляється, ведмідь. Виліз і стоїть як укопаний. Така мене злість взяла. Потім згадав: адже в патронташі у мене залишились два жаканівські патрони[83]. Давай швидше перезаряджати. Поки перезарядив, — ведмідь пішов. Спокійно, не поспішаючи.

— Хіба це полювання? — підтримує Больцов. — Козли ніби дразняться: і не бояться, а підстрелити не можна. Видираєшся по скелях, очі на лоб вилазять, а все даремно.

Тураспек і Мадике сміються. Та й всі інші не можуть стримати посмішки, слухаючи скарги невдах-мисливців.

Адже дичини тут дуже багато. Тау-теке стоять, як мішені, на гребенях, ходять табунами по схилах, спускаються на очах у всіх до травнистих лужків і до водопою. Граціозні косулі — іліки — бродять по узліссю, великі улари зграйками носяться над самісінькою землею, вище злетіти не можуть — ожиріли. Всюди натикаєшся на свіжі сліди ведмедів, вовків, лисиць… На снігових схилах і піщаних мілинах біля річки, куди ходять на водопій кози, — сліди барсів. Нарешті, сила-силенна бабаків, які ще не встигли залягти в нори і вискакують на кожному кроці.

Звірі не дуже-то й бояться нас: адже вони, очевидно, ніколи не бачили людини. Але незвичній людині полювати на них все ж нелегко. Вся справа в тому, що полювання в горах вимагає особливих навичок, спритності, має свої правила. Звідки їх знати нашим харків'янам!

МИ БУДУЄМО ДОРОГУ

Ділянка, на якій ми тимчасово отаборилися, невелика. Закінчується вона стрімким урвищем, що спадає в долину не менше ніж на півтораста-двісті метрів. Спуск для каравану тут дуже важкий.

Знов треба шукати вихід. Я беру бінокль і підіймаюсь вище на скелі, щоб зверху оглянути навколишню місцевість. Мене наздоганяють Баташов і Кюн. Разом оглядаємо район. Стає ясно: доведеться знову пробивати дорогу.

Отже, до роботи. Розчищаємо стежку від дрібного каміння, збираємо плитняк і вкладаємо його так, щоб коням, було зручно йти.

Баташов і Кюн ідуть вниз ставити віхи на трасі майбутньої стежки.

Скоро вони повертаються. Настрій в обох пригнічений.

— Дорогу робити далі безглуздо, — зустрічає мене жорстокими словами Баташов. — Коней звідси ми не виведемо, а погубити погубимо.

— Що ж робити?

— Тураспек рекомендує повертатися в Каїиди і звідти йти через перевал Чичар, куди пішли інші загони.

Краєвид звідси жахливий. Всюди суцільними обривами спадають схили, а під ними клекоче Сариджас. Дивитися страшно, як, б'ючись об валуни, що стирчать із дна, він злітає і хльоскає скелі спіненою, сивою гривою.

Ідемо по вузькій бровці далі. Шлях перетинає вапняковий осип. Свіжі виломи каміння і незмитий дощами порох свідчать про те, що обвал стався недавно. Намагаємося пересікти осип. Дуже обережно ставимо на камені ноги, але тут же відскакуємо назад. Уламки сунуться під ногами, кам'яний потік оживає і з гуркотом несеться вниз.

Ми перебираємося на старий, щільно злежалий сланцьовий осип і по кулуару підіймаємося на гребінь. Цей гребінь замикає дугою невеликий закрут Сариджасу з північного сходу. І він прохідний. Ось ми йдемо по ньому. Внизу видно зелень і не дуже крутий схил.

Значить, є і спуск, і корм для коней. Треба тільки підняти їх на гребінь. Це нелегко. На дрібнозернистому сланцьовому осипу, по якому ми піднімалися на гребінь, необхідно зробити стежку зигзагами, а вище від осипу у м'яких глинястих сланцях вирубати кирками кілька доріжок.

На зворотному шляху розмічаємо трасу, а потім весь загін розділяється на три бригади, кожна одержує свою ділянку і приступає до роботи. Тільки стало світати, ми виходимо на свої ділянки, а повертаємося смерком. І так кілька днів. Нарешті відрізки стежок з'єдналися. Дорога готова. Джигіти приводять з пасовища коней, і по заново прокладеній стежці ми рухаємося вперед. На небезпечних ділянках караван затримується, ми беремо вірьовки і оберігаємо рух кожного коня. Виснажлива праця!

Спускаємось до русла річки Уч-Чат, притоки Сариджасу. Ось і лісок, і висока трава. Мій Сірко витягує голову, роздуває ніздрі, і я чую його неголосне, вдоволене іржання. Привал.

Залишивши караван у лісі, ми з Баташовим вирушаємо вниз по ущелині до Сариджасу. Ревіння його стає все виразнішим. До впадіння Уч-Чату в Сариджас залишається не більше трьохсот-чотирьохсот метрів. Стіни каньйону, в якому пробивається річка, тут так зблизились, що, ставши поперек течії і витягнувши руки, можна доторкнутися одночасно до обох стін щілини.

Баташов старанно виміряє висоту річних терас, геологічним молотком відбиває зразки гірських порід. Він так захопився своєю роботою, що, здається, забув про все інше. Тільки сутінки примушують його припинити роботу.

До табору шум Сариджасу не долинає. Тут чути тільки дзюрчання Уч-Чату, шум комишу та пирхання коней, що пасуться поблизу. Після довгої, виснажливої дороги на гострих щебенях великих кам'янистих описів вони заслужили відпочинок. Проте й ми потребуємо його не менше. Треба поновити сили. Ми пробудемо в долині Уч-Чату кілька днів.

Дізнавшись про це, Тураспек зрадів. Звідси легко перевалити в Карабель і проїхати в Майда-Адир, де живе його сім'я.

— Дозволь, начальник! Моя скучила мало.

Я відпускаю Тураспека і Толконбая на чотири дні. З ними від'їжджають Чемиз і Больцов.

Долина Уч-Чату на єдиній топографічній карті, яка в той час існувала, нанесена пунктиром. Чи був у ній хто-небудь із дослідників — мені невідомо, і пізніше, переглядаючи географічну літературу, я цих даних не знайшов. За словами стариків-киргизів, у цій долині жодна «учена людина» до нас не була. Військові топографи, які проводили зйомку в 1912 році, тут побувати не могли. Вони писали, що «руслом ріки не можна було просунутися далі через величезні кам'яні уступи, які зустрілися на дорозі». Ці кам'яні уступи, що тіснять річку Уч-Чат, починаються в трьох кілометрах від верхів'я долини. Отже, топографам проникнути нижче по ущелині не пощастило.

Звичайно гірські долини більш прохідні біля гирла, ніж у верхів'ях, де лежать сніги і льодовики. Але тут якраз навпаки. В гирло Уч-Чату, де він впадає в Сариджас, проникнути майже неможливо. До верхів'я ріки, що знаходиться на висоті 3110 метрів, легко потрапити через перевал Уч-Чат висотою в 3633 метри.

Наш загін вийшов з Аблайтера на Уч-Чат всього лише за один кілометр від впадіння цієї річки в Сариджас.

… Шість днів загін стояв у долині Уч-Чат. Звичайно, ми не тільки відпочивали. Разом з Баташовим ми займалися геоморфологічними дослідженнями, пересікаючи маршрутами обидва схили долини і виходячи до самого Сариджасу. Це були складні маршрути, що не поступаються в труднощах спортивним маршрутам скельолазів.

Ми відвідали також нікому не відомі сухі долини між Уч-Чатом і Кой-капом і вийшли майже до самого гирла Кой-капу.

Довелось переконатися, що на ряді ділянок Сариджас справді непрохідний — його схили, що падають під кутом сімдесят-вісімдесят градусів, у цих місцях відшліфовані протягом тисячоліть безперервною роботою ріки. Тільки там, де скелі менш тверді, схили руйнувались дужче, відходили від берегів. Вода в цих місцях пробігає плавно, облизуючи піщані обмілини, якими подекуди можна пройти.

ДЕЯКІ ПІДСУМКИ

Пересуваючись лівим берегом Сариджасу, в непрохідних місцях опускаючись до нього з сусідніх долин через гребені, наш загін обслідував усю течію цієї найбільшої з рік центрального Тянь-Шаню, на протязі від гирла Каїнди до гирла Кой-капу. Вийти ще нижче по течії Сариджасу нам у цьому році не пощастило.

Була вже осінь, експедиція мусила кінчати свою роботу. Ми поспішали до місця збору загонів.

Труднощі маршруту відібрали у нас багато часу, однак усе, що можна було зробити для дослідження каньйонів нижньої течії Сариджасу і його малодоступних приток, ми зробили.

Загін виправив недоліки єдиної на той час топографічної карти труднодоступних районів Сариджасу, зібрав зразки гірських порід, дослідив, де залягають ці породи. Ми вивчили режим ріки Сариджас та її приток, тераси, морени і ще багато слідів колишніх обледенінь.

На всьому протязі нашого маршруту — від Інильчека до Кой-капу — ми спостерігали, як ріка Сариджас глибоко врізається в товщу гірських хребтів і перепилює їх. Вона перерізує поперечні хребти — Сариджаський, Інильчецький, Каїндинський і Кокшаальський.

Як могла ріка, яка б вона не була бурхлива, прорвати один за одним упоперек усі ці великі хребти?

Ми знайшли відповідь на це питання.

Справа в тому, що Сариджас — одна з найстаріших рік Тянь-Шаню. Вона протікала в той віддалений мільйонами років час, коли тут ще не було гірських хребтів. Вона старіша за ці гори. Хребти підіймалися дуже повільно, і ріка встигала проривати їх у міру їх піднесення. Зрозуміло, вона легше переборювала найбільш м'які, піддатливі гірські породи. Цим і пояснюється її звивистість.

Привівши в порядок геологічні колекції і все майно загону, ми вийшли з Уч-Чату в урочище Карабель. Сюди ж прибули і всі інші загони.

На цей раз загонові Демченка пощастило потрапити на льодовик Кой-кап, докладно його дослідити від самих верхів'їв і до язика, покласти льодовик і долину Теректи на карту. У верхів'ях долини Теректи, що становить початок долини Кой-капу, загін відкрив і дослідив ще ряд льодовиків, які своїми розмірами мало поступаються Кой-капу.

Геологи Карякін і Корнільев охопили дослідженнями район басейнів лівих притоків Сариджасу, починаючи від річки Каїнди. Вони зібрали величезний геологічний матеріал, описали 434 відслонення, склали схематичну геологічну карту.

Загін Жавжарова також працював на великій ділянці в районі, про який майже жодних геологічних і географічних даних не було.

Територія, де загін проводив дослідження, обмежувалась на півночі хребтом Інильчек, на півдні — хребтом Каїнди, на сході — місцем стику обох цих хребтів і на заході — течією ріки Сариджас. Жавжаров працював енергійно і зібрав багато нового фактичного матеріалу з геоморфології, гляціології і геології району. Пізніше цей матеріал він систематизував і вмістив у працях Української урядової наукової експедиції до центрального Тянь-Шаню.

Пощастило і нашим геоботанікам. Вони описали близько трьохсот рослинних майданчиків на різних висотах і різних схилах хребтів Терскей-Алатау, Сариджаського, Інильчецького, Каїндинського і Кокшаал-Тау, а також зібрали величезний гербарій і багато насіння кормових, технічних і лікарських рослин для запровадження їх в культуру різних кліматичних поясів Радянського Союзу.

Особливо цінними були рослини, які легко могли поширюватись на півночі СРСР аж до Хібін і Нової Землі. Адже ці рослини ростуть у Тянь-Шані на великій висоті — до 3600 метрів над рівнем моря. Температурні умови там такі ж, як і на півночі. Отже, ці рослини повинні просуватися на північ легше, ніж рослини, взяті в більш південних рівнинах. Справді, здобутий, наприклад, на Сариджасі дикий високогірний ячмінь виявився придатним для посіву на далекій півночі, де звичайні сорти ячменю не визрівають.

Група Котова вивчила кормові трави Тянь-Шанських сиртів, рослинність південних схилів Кокшаал-Тау. Цілий ряд рослин тут багатий на ефірні масла та дубильні речовини. Були виявлені і рослини, які доти не зустрічались у межах Радянського Союзу.

ЗИМОВИМИ СТЕЖКАМИ

Отже, роботи закінчено. Всі загони вже зібрані, всі сидять у сідлах. Тільки Карякін ще щось вкладає в свою польову сумку геолога.

— Леоніде Івановичу! — кличуть його товариші. — Кінчайте! Коні вже стоять під в'юками.

Нарешті і цей невтомний трудівник готовий. Тепер в дорогу, до Каракола.

Ідемо в напрямі Каїнди. Шлях стелиться м'якими травнистими схилами.

На схилах сила-силенна ударів. Вони сидять на каменях, ніби статуї з того ж каменю, і їх дуже важко помітити. Побачивши нас, птахи біжать, потім змахують крилами, планіруючи, відлітають метрів на двісті вбік, знов сідають на камені і одразу ж стають невидимими.

Ми вже пересікли широкий відріз долини Каїнди, залишили в стороні прикордонну заставу, де так гостинно зустрічали нас прикордонники, і спускаємося з перевалу Ат-Джайляу. Ідемо по долині, мимо вкритих снігом льодовиків і маленького озерця. Дно долини насичено вологою і поросло типцем. Цей багаторічний злак — улюблений підніжний корм коней, тау-теке, архарів — після весняного цвітіння засихає. Восени, коли пройдуть дощі, він знову починає зеленіти. Коні весь час смикають повід, нахиляючись і відгризаючи зелені паростки смачного типця.

— Погляньте на схили, — звертає мою увагу Кюн.

Там стоять десятки теків і з цікавістю стежать за рухом нашого каравану, ніби хочуть переконатися, що ми відходимо і більше не будемо їх тривожити.

Долина Ат-Джайляу спускається від перевалу на схід глибоким уступом, упирається у високі схили громади піка Нансена і повертає на північ до Інильчека. Ми виходимо з ущелини Ат-Джайляу до пониззя долини Інильчека і по заплаві під'їжджаємо до ріки.

Невже це Інильчек? Ми звикли бачити його у повінь, коли він з ревом мчить свій каламутний потік у Сариджае. Зараз його не впізнати: спокійно течуть прозорі води, крізь які просвічується дно.

Караван легко переходить ріку вбрід. Починаємо підніматись по кам'янистому річищу правої притоки Інильчека — невеличкої річки Тез. В її верхів'ях перевал через Сариджаський хребет. Він значно нижче від перевалу Тюз, яким звичайно ми переходили у верхів'я Інильчека. Стежка тут розроблена краще. Але сподіванки на легкий перехід марні.

Мадике, приставивши до очей долоню, вдивляється в наповзаючі з заходу свинцеві хмари, переводить погляд на вихори снігу, що крутяться спіралями на самому перевалі, і говорить мені:

— Буран буде. Бачиш, як крутить сніг.

Ми поспішаємо, але коні перевантажені і рухаються повільно.

Буран налітає біля самого перевалу. Різкий зітер шалено б'є в обличчя, жменями жбурляє сніг. Важко дихати. Одразу леденіють вії, дерев'яніють щоки. Захищаємо обличчя закоцюблими від вітру руками, але це не допомагає. Сніг сліпить очі коням і людям, налипає на підборідді, щоках, шапці, на гривах коней. В таку погоду можуть трапитись різні несподіванки. Треба простежити, як пройде караван.

Зупиняюсь на самому перевалі. Зі мною Мадике. Злізаємо з сідел, беремо коней за поводи і відходимо трохи вбік від пробитої стежки, яку миттю замітає сніг. Раптом праворуч серед великих снігових заметів бачимо людину, що сидить на снігу.

Та це ж професор Жуковський, наш кліматолог! Він сидить, зігнувшись вдвоє і заклавши руки в рукави. Високий комір його пальта піднятий, але шапки на голові нема. Ми стривожені.

— Що з вами, Іване Миколайовичу? Де кінь? Чому ви без шапки?

Він повертається в мій бік і починає клясти долю, що послала його в цю експедицію, і експедицію, яка примушує йти в таку негоду. Шапку з нього здуло вітром, і, шукаючи її, Жуковський випустив коня.

Мадике показує вбік. Зовсім недалеко, понуро опустивши голову, наступивши на повід, стоїть кінь і терпеливо чекає, коли його хазяїн згадає про нього і сяде в сідло. Мадике розшукав тут же біля замету і шапку Івана Миколайовича. Ми саджаємо старика на коня, даємо йому в руки повід, вставляємо ноги в стремена.

— Ну, як, — питаю Івана Миколайовича, — все в порядку?

— А як же інакше, — відповідає він бадьоро, — що ж, по-вашому, це мені перший раз, чи що?

Мадике, незважаючи на буран, сміється.

Хуртовина слабішає і швидко зовсім вщухає. На заході зникає останнє пасмо важких хмар, і палаюче передвечірнє сонце з'являється на зовсім чистому небі.

Ми жмуримося від сліпучого світла, відбитого величезним сніговим екраном. Незліченні сонячні промені летять на снігові долини, на схили, які спалахують багровою пожежею. Скоро вогняний диск заходить за хребет. Фіолетові тіні згасаючого дня повзуть по схилах у долину.

В сутінки розтягнутий караван спускається з перевалу і отаборюється на самому узліссі.

Снігу випало так багато, що вранці ми змушені пробивати для каравану стежку.

Ще вересень, але тут, у горах, стоїть справжня зима. Сніг покрив схили і долини, ліг на кошлаті лапи ялин. Навколо, куди тільки може сягнути око, лежить сніговий килим. Він почерканий безліччю слідів. Тут ішли на водопій тау-теке та іліки. А збоку інші сліди — чотирипалі, з вм'ятинами п'ятових подушок.

— Іль-бірс, — робить висновок Тахтаул.

Так, це сліди іль-бірса, снігового барса. Ми дивимося на них і ніби бачимо перед собою цього страшного звіра, грозу всіх копитних Тянь-Шаню.

Ось він простежив здобич і причаївся, готуючись до стрибка: сніг тут вдавлено всіма лапами і черевом, а позаду, там, де він нетерпляче ворушив самим кінчиком хвоста, — трохи розпушений. Далі сліди зникають, але через кілька метрів поновлюються переривчастими борознами. Це хижак зробив великий стрибок і потім помчав за здобиччю стрибками, ледве торкаючись лапами снігу. Ось він наздогнав і розтерзав жертву: сніг тут розкиданий у всі сторони і покритий великими плямами крові. Потім він закинув здобич на спину і потяг її; кров рожевими плямами супроводить сліди глибоко вгрузлих лап хижака.

Сліди звірів ще довго зустрічаються на нашому шляху.

Караван спускається в долину Тургень-Аксу.

Я виїжджаю з Мадике вперед, щоб підготувати в Караколі прийом експедиції. Спочатку коням іти важко, бо сніг ще глибокий і налипає на підкови, але чим нижче, тим його менше, сонце гріє дужче, і незабаром стежка зовсім звільняється від снігу.

І ось уже прощаються з нами останні красуні ялини на схилах гір. Переїхавши село Бозщук, ми прямуємо широкою дорогою до Іссик-Кульської долини. Ліворуч високі схили передового пасма Терскей-Алатау. Вони супроводять нас аж до Каракола і тягнуться ще далі, обгинаючи весь південний берег блакитного Киргизького моря.

Далеко за нами з'являється довгий ланцюжок каравану експедиції. Він везе плоди нашої колективної праці: зразки гірських порід та окам'янілостей, ботанічні зразки, взяті на високогірній території, де ще не ступала нога людини.

У в'ючних корзинах лежать папки з записами геоморфологів, геодезистів, фотографічні документи, кіноплівки.

Цей матеріал надійде в науково-дослідні інститути і лабораторії, його всебічно вивчать. Геологічні породи піддадуть хімічним і мікроскопічним аналізам, рослинам дадуть ботанічні визначення і систематизують їх, насіння посадять у різних кліматичних і ґрунтових умовах і спостерігатимуть його розвиток, а всі матеріали і записи спостережень науково узагальнять.

І тоді ми зможемо сказати, що наша експедиція внесла і овій вклад у вивчення далекої і труднодоступної, але багатої сировинними і енергетичними ресурсами рядянської високогірної країни.