Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 11 Зривання покривів

Златан опритомнів від болю. Ліву руку немилосердно причавили чимось. Тіло намагалося опиратись. Але павутина вислизнула з рук. Біль дійшов до краю, затопивши світ червоним.

Пітьма.

...Коли він опритомнів удруге, зрозумів, що не може поворухнути лівою рукою без відчуття вогню в кожному м'язі. Переламані, потрощені пальці боліли на вдих і на видих. Здавалося, боліло навіть тоді, коли просто опустив погляд, щоб оцінити проблему, і наткнувся на почервонілу шкіру з відкритими переломами на місці своєї долоні. Тут не обійтися без допомоги. Складати чужі пальці з уламків Златанові доводилось, але коли це власні, та ще й на робочій, лівій руці...

Праву йому залишили. Вона, проте, була припнута до стіни. Кожен палець — ретельно притиснутий іржавими скобами окремо. Оце постаралися! Не поворухнути. Не сягнути по павутину. Та й сил майже не залишилося.

Вони забрали флягу з зіллям, вивернули всі кишені одягу й пошматували суддівські рукавиці. Отже, знали, що це таке. Але запонок не чіпали. І на тому спасибі. Капсули з термоядерним зціленням, заховані там, можуть знадобитися швидше, ніж здавалось. Або не знадобитися взагалі...

Златан перестав сіпатися, щоб не роздражнювати біль, і вслухався в рух поруч: його пробудження помітили.

— Доброго ранку, Пожирачу, — заявив гугнявий голос із безпечної відстані.

Златан не підводив голови. Було надто темно, щоби щось роздивитися. Надто парко — гарячка не відпускала. Кроки наблизилися, здіймаючи в повітря пил.

— Я Златан Богумін, Вартовий Центральноєвропейського конгломерату, — повільно відповів маг, сподіваючись, що звання купить йому час на перемовини, бо з чого його звали Пожирачем, він не мав жодного поняття.

Гугнявий раптом наблизився й опустився на одне коліно біля Златана. Його великі темні очі подивились на мага з притлумленою злістю:

— Ти вбив Його Високість Атанаса. І заплатиш за все. Молися богам, у яких віриш, поки маєш змогу.

— За останні дні з мене вже годі кровної помсти, — сплюнув Златан, аби позбутися присмаку заліза, що розтікався піднебінням.

— Кровна помста? Твоя кров безцінна, Пожирачу. Проливати її не будуть... більше, ніж треба, — озвався другий голос віддалік.

Златан скосив погляд на розбиту руку і засумнівався в щирості слів потвори.

— Де напарник? — спитав кровопивця насторожено. — Вас мусить бути щонайменше двоє. Якщо легенда ще жиє.

— Він же не справжній. Забув, що вони казали? Він ще не в своїй силі, — докинув гугнявий.

— Еге-еге, — скептично озвався його друг і цмокнув язиком. — Не в силі — нехай, але він здер Атанасову тінь заживо. Це тільки Пожирачеві вдається. Хоч і не віриться, що по ста літах вони повернулися в наші краї. Та не бійси, ми донесемо звістку до великих.

— Мій напарник вельми в силі, — відповів Златан, користаючись моментом, коли увага двох прикута до нього. — Скоро він дістанеться сюди. З великою підтримкою.

— Бреше, — негайно оцінив Златанову відповідь гугнявий. — Ніхто не знає, де ти. А якщо дізнаються — що ж, хай приходять. Ваша кров варта більше, ніж у всіх, кого ми відловили. Тож хай і другий поспішить сюди.

Златан не відповів. Налякані смертю поплічника, почвари вже не здавалися йому такими таємничими й могутніми. Тепер він міг роздивитися їх: погляд уперше не підводив, коли кровопивці опинялися перед очима. Чи то у власному сховку вони не крилися, чи то магія невловності вичерпувала їхні сили. Златан намагався запам'ятовувати всі деталі, поки химерні створіння, ці живі легенди, стояли просто перед ним і ефемерні тіні опускалися над ними, як закривають найсильніших магів їхні щити.

Внутрішній годинник збився, але маг не сумнівався щодо своєї підготовки. Отже, маячок, залишений Амброзові, вже мав би спрацювати. А до його приїзду Златан сподівався вивести з гри ще бодай одного кривавого монстра. Третього він планував залишити живим — комусь доведеться свідчити в суді, коли це закінчиться.

Варта роздивлялася лунки, залишені нігтями в долоні. Маленькі криваві усмішки на шкірі.

— Усе добре, — відповіла вона на стурбований погляд Душанки. — Продовжуйте.

Відьми взялися за руки й заспівали. Власне, співом це назвати було важко. Спочатку наспів, потім хрип, потім дотик і біль — ніби з тебе вибирають нутрощі зазубреним ковшем.

Варта лежала на столі, вкритому коцом. Коц колов шкіру. Душанка стояла над нею, біля голови, як завмерла статуя — дивилася не кліпаючи. Коли її загострений ніготь наближався до Вартиної шкіри, та інстинктивно замружувала очі, ніби це дало б шанс утекти від усіх відчуттів чи заморозити їх. Але не вдавалося. Відьма торкалася її шкіри й виривала з неї, висотувала довгу срібну нитку. Нитка тягнулася зі шкірою разом — принаймні так здавалося. Ніби хтось вирізав кинджалом пласти просто з передпліч, рук, шиї, з овалу пупка, чутливого внутрішнього боку стегон і грубих стоп.

Не-скін-чен-но...

Варта стискала кулаки й закушувала губи, але крик усе одно виривався. Та не приносив полегшення. Руки інших відьом, як і було обіцяно, тримали її міцно. Тому доводилося стримувати свавільні пориви полоснути Душанку павутиною, схопитися зі столу й голяка вистрибнути з вікна.

Варту затоплювала злість. Вона могла стерпіти біль, могла стерпіти приниження. Але злість розгорялась усередині після кожного дотику Душанки, після кожного відьомського наспіву. Здавалося, що все це — неправильно. Що все це — помилка. Що винен у всьому Златан Богумін, котрий, щоб йому зле стало, знайшов на свою голову більше проблем, ніж під силу витримати навіть Вартовому.

Гнів загострював усі відчуття.

Біль повертався новою хвилею.

Варта краєм вуха вловила, коли Душанка шепнула, що вже все.

Дівчина сперлася на лікті, а тоді дві відьми спритно допомогли їй сісти. Шкіра розчервонілась і пекла, хоча жодної фізичної рани на тілі не було. Але чаклунка почувалася шматком льоду, настільки холодно їй стало. Вона сиділа, цокотіла зубами та обіймала себе руками за плечі.

— Випий! — за хвилину Чарніка тицьнула їй у руки чашку. — Це чай на травах. Тобі треба грітися. Ти ж віддала внутрішній вогонь.

— Спасибі, — буркнула Варта. Чай випила, хоч він і обпікав горло.

— Як почуваєшся? — тривожно шепнула Душанка, притискаючи до грудей скляну банку, наповнену сріблистим плетивом.

— Це — моя любов? — спитала Варта натомість.

— Уже не твоя, — заперечила відьма. — То як почуваєшся? Я турбуюся за тебе.

— Дарма. Я просто зла й змерзла.

— Це не біда. Посидь тут, дівчата принесуть тобі одіж. А ми тим часом знайдемо твого Златана Богуміна.

Коли Варта почула це ім'я, її ніби вкололо щось і примусило щільніше закутатися в плед, незважаючи на свербіння. Нехай вона віддала свою любов, щоб знайти цього клятого мага, але тепер ще треба зціпити зуби й дійти до кінця.

«Ніхто не знає, що прийде на місце любові», — сказала глава шабашу.

Варта чудово розуміла, що прийшло: чорна, чорна злість на нього.

— Так, будьте ласкаві, знайдіть цього виродка, — похмуро відповіла чаклунка відьмам. — У мене вже павутина свербить начистити його самовдоволену пику. Навіть якщо задля цього доведеться спершу врятувати йому життя.

Златан розумів, що вони остерігаються його. Навіть із понівеченою рукою. Навіть припнутого й безсилого.

— Якщо що, суддівські вміння не пов'язані з рукавичками, — кинув він, роздивляючись пошматовані атрибути свого нещодавно високого статусу, які валялися біля його ніг. Там же, в калюжі свіжої крові, лежав зіжмаканий тайнопис, почорнілий від усотаної рідини.

— Ми залишили тобі руки лише для того, щоб ти не сплинув своєю безцінною кров'ю, — гугнявий монстр сидів біля Златана навпочіпки, зацікавлено розглядаючи його. Лице було молодим, задерикуватим, але дрібна сітка зморщок контрастувала з цією молодістю.

Маг сподівався, що запонки не зацікавлять кровопивцю. Друга ж почвара придивлялася з відстані й не наближалася.

Ці двоє могли простягти палець — і затуманити його. Проте не робили цього. Прагнули діалогу?

Онук судді вичікував, щоб не викласти козирів надто рано. Практика показувала: якщо тебе не вбивають одразу, то можливість діалогу зростає в геометричній прогресії.

— Нам казали, що Пожирачів немає. Що ніхто не стане на шляху, — врешті зауважив гугнявий усе ще ображено. — Брехуни. Чародійче — завжди брехуни...

Златан замислився, скільки кровопивцям років: за легендами, почвари, котрі існували безмірно довго, могли й за століття зберігати характери підлітків із їхньою надмірною емоційністю. А це теж можна використати.

— Якщо що, я знаю про ваші справи більше, ніж хотів би. Але поки ми тут, допоможете мені пролити світло... Хоча ні! — Златан посміхнувся ширше. — На вас дуже небажано проливати світло, так, панове кровопивці?

Гугнявий схопився на ноги, потягнувся і тоді знову присів, щоби бути на рівні Златанового обличчя:

— Ми знаємо магів та їхню підступність надто добре, — прошипів він. — Але не турбуйся, ти поїдеш із нами й більше ляскати язиком не будеш... Додумалися ж до такого — підіслати Пожирачів Тіней! — кинув він до свого супутника.

— Це ви ще всього не знаєте, — гмикнув Златан. — Мусили би передбачити, коли підписувалися на співпрацю з правлінцями. Вам не дадуть звідси спокійно забратися. Думаєте, ми з напарником випадково приїхали до Праги саме тепер?

— Ви нам планів не сплутаєте, — кинув кровопивця. У його голосі промайнула непевність.

— А тріск вашої тіні справді моторошний. Ще моторошніший за туман, який ви насилаєте. Думаєте, він дасть змогу сховатися від сил вищого кола?

Златан спробував викликати щит, але тіло тільки конвульсивно сіпнулося. Зарано.

— Ти не в тих умовах, аби залякувати нас, — гугнявий монстр повернув собі твердість.

— О, я не залякую, — прошипів маг — після судом новий напад болю розлився тілом, нагадуючи про його стан. Він підвів погляд на кровопивць і силувано посміхнувся. — Коли кажу, що розріжу чиюсь тінь на дрібні смужки, то планую це виконати.

— Ти пошкодуєш про цю думку, — кровопивця насунувся, нечутно торкнувся Златанового плеча — і впала темрява.

Він опритомнів від удару. Туман розвіявся швидко. Монстряки — все ще двоє — сиділи поруч. Не зводили очей зі Златана. Він похитав головою. Біль нікуди не щез. Голову мовби набили колючими скіпками. Очі пекли сухістю. Зате прийшла остаточна впевненість, що кровопивцям справді необхідний дотик, щоби вплинути на когось. Чудова провокація.

— А удари розвіюють вплив туману, так? — прошипів Златан і ковзнув поглядом до тайнопису на Долівці. Багато б він зараз віддав за змогу написати Варті: «Не дай їм тебе торкнутись». Утім, Амброз про це теж здогадався, тому попередить її...

Монстри мовчали.

— Тому ви не нападали на тих, хто бачив вас. Бо не можете дати їм відсіч. Туман дозволяв вам тікати, але спроба нападу розвіяла б його. І ви мусили би вийти на рівний бій проти тих, кого смертельно боїтеся. Проти магів, так?

Монстри мовчали.

— Ви не маєте що протиставити магії, так?

Монстри мовчали.

Оскільки їх було двоє і за весь цей час більше ніхто сюди не зазирнув, то, мабуть, трійця — справді лише трійця. Златан пригадав усе, що читав про кровопивць, і зрозумів: йому шалено пощастило прикінчити першого. Атанасові — вбитому — просто не було відомо, з ким він має справу. Тепер же ці двоє, які викрили «Пожирача», використають усі свої ресурси, аби не дати йому й рипнутися зайвий раз.

На щастя, вони самі визнали, що його кров — дуже бажаний для них набуток, тож шанси вижити — вищі за середні. Значно кращі, ніж у ситуації з «демоном» у Львові.

— Сиди й не плескай язиком, — прогугнявив кровопивця погрозливо. — Зажди трохи — коли на тебе дадуть добро, тоді, жевжику, не будеш уже такий бадьорий.

— Хто дасть добро? Ваші правлінські покровителі? Хах, — Златан розсміявся, але мурашки пробіглися по спині, коли він уявив, що рідна фракція на чолі з Желібором вирішить позбутися його таким шляхом. — Краще я скажу вам, що буде далі, — він знову змусив себе посміхнутися. — Мій напарник та його команда скоро приїдуть і повбивають вас. Або замучать до смерті на помсту за тих, кого ви викрали. Правлінські виродки, з якими у вас угода, не допоможуть. Їм треба зберегти обличчя й удати непричетність. Ви знаєте, яка сила Пожирачів, а ми знаємо, у чому ваші слабкості, а ще...

Златанові договорити не дали. Кігтиста рука кровопивці стиснулася в кулак, і він зацідив магові в голову. Той не встиг зціпити зуби — почвара рухалася надто швидко. Прикушений язик знову наповнив рот смаком крові.

— Ти можеш знати, у чому наші слабкості, — відказав гугнявий. — Але ми можемо обірвати твоє життя швидше, ніж закінчиш речення.

— Правда, — сплюнув Златан. — А ще правда в тому, що я прийшов до вас самовільно. Думаєте, я б отак по-дурному попався, якби не захотів? Хах! Я ж до біса сильний, дотичний до правління маг. І — я маю для вас пропозицію.

Кровопивці зашипіли поміж собою.

— Нас не цікавлять твої пропозиції, — відповіли вони в унісон.

— Зацікавлять. Слухайте. Удруге я не повторюватиму. Час цокотить, і немає місця в Празі, де ви могли би сховатися від мого напарника.

— Пожирачу, — відказав гугнявий, — хто сказав, що ми взагалі в Празі?

Внутрішній годинник Варти озивався тільки в найбільш напружені моменти. Вона трусилася на передньому сидінні Амброзового буса, час від часу вказуючи шлях.

Закривавлений тайнопис у руці більше нічого не повідомляв.

— Припини на нього зиркати, дитя, — зауважила Брусінка, котра притулилася спереду поміж магами. — Чи думаєш, що твій ненаглядний чаклун знайшов собі там чим писати на цій скривавленій шматі? Має минути час, аби тайнопис очистився.

— О, той виродок придумав би щось, — огризнулася Варта, проте припинила м'яти папірець і запхала його в кишеню.

Дорога вже вивела їх за місто. Амброзові навички водіння нічим не поступалися Златановим: вони обоє ганяли, як вар'яти. Тільки перший донедавна робив це на запаморочливо дорогій автівці, котра мовби не торкалась асфальту взагалі. А глава празьких темних водив роздовбану сіро-синю тарадайку, яка крехтіла, чмихала, загрозливо пищала зношеними гальмами й на поворотах часом робила небезпечні кульбіти, коли Варта падала на Брусінку, Брусінка на Амброза, а той знай реготав, викручуючи кермо.

Позаду зі стоїчним виглядом сидів Алебарда в оточенні сестер — Наґінати й Ґлефи. Чорнявка дрімала в нього на плечі, мовби сутичка її зовсім не турбувала. Ґлефа, далеко не так схожа на азіатку, як Наґіната, позирала у вікно і водила пальцями в повітрі: вочевидь, подумки повторювала розчерки атак. Лукаш умостився ще далі, скований путами. Обабіч нього прилаштувалися чародії, яких Амброз покликав за компанію. На задньому сидінні вмістилися ще двоє — світляки. Варта не знала їх, але, судячи з виразів облич празьких темних, останні стерпно ставилися до такої компанії.

— Ото їхній глава, — буркнув Амброз на Вартине питання про світляків. — Залицяльник Кузи. Припекло ж їй отаке здибати...

— Я все чую! — кинув із заднього сидіння світляк.

Чаклунка зиркнула через плече і зустрілася поглядом з Аланом. Отже, ось він, син Желібора. Невловимо схожий. Красиве лице, якому контраст світлого волосся і темних очей додавав грізності.

Тепер усе складалося ще переконливіше: син судді зустрічається з темною алхімеєю, а це пляма на репутації батька і все таке. Тому Куза дуже вчасно зникає — і проблему вирішено. Утім, син насмілився піти проти батькового рішення — за це йому хвала. Варту ще сіпала думка про те, як світлий суддя погодився на співпрацю з Горачеками — адже він не терпів геть усіх темних. Але, мабуть, плата від кровопивць чи якісь інші їхні послуги були варті того, щоби переступити через свої святенницькі принципи.

— Уже недалеко, — заспокійливо буркнув Амброз, котрому взагалі погано вдавалося заспокоєння.

Брусінка прошила Варту поглядом. Вона знала про ціну відповіді відьом.

— Я в нормі, — самими губами відказала чаклунка.

Це було напівправдою. Фізично вона почувалася добре: відьомський ритуал не забрав сил, хоча в процесі здавалося, що він може звести з розуму. Слабкість після «смерті» теж минулася, значною мірою завдяки зіллю, яке влили в неї відьми за останні дні. Перед виїздом чаклунка навіть встигла підживитися — так, щоб зовсім по вінця. Вона лише відчувала більше злості, ніж зазвичай. Злість ця була спрямована на Златана: хотілося щонайменше вбити його. Але вони їхали, щоби рятувати.

Варті здавалося, що у неї всередині з'явилася сліпа точка. І вона розросталась, як чорна діра, здатна заковтнути все.

Златан похитав головою — і припинив. Запаморочення після удару кровопивці не миналося.

— То на що ми чекаємо? — прохрипів чаклун, підводячи голову. — Я думав, ви достобіса хотіли отримати мою кров. Чи не можете нічого без наказу магів?

— Хай тебе це не турбує, — відказав гугнявий монстр.

— Ну, так уже сталося: все, що стосується моєї крові, мене турбує. Думаю, ви просто налякані до півсмерті, так? — Златанові хотілося роздратувати їх якомога сильніше й змусити видати ще щось корисне. Він уже впевнився, що вбити його вони не вб'ють, а біль можна й витерпіти. — Ти, праворуч, — маг прискіпливо подивився на кровопивцю, котрий так і не наблизився до нього жодного разу. — Наскільки можу судити, на твоїй тіні дуже симпатичні візерунки. Це індивідуальний пошив?

Кровопивця не відповів.

— Ну й де вони? — спитав у свого супутника.

— Хто — вони? — втрутився Златан. — У вас тут ціла тусівка? Чи ви про Желібора і компанію?

— Уже поряд. Я чую нові кровотоки, — відказав гугнявий супутникові.

— Гара-азд, можете ігнорувати мене, — Златан опустив погляд і прислухався.

Зазвичай гарна чуйка й натреновані навички допомагали йому безпомилково вловлювати присутність магів. Проте зараз накладалися ще втома, виснаженість і біль від ран. Він знав, що маячок зможе ще трохи працювати за межами міста, але якщо його завезли кудись зовсім далеко...

«По одній проблемі за раз. Спочатку потрібно звільнити руку».

Він сіпнув припнутими пальцями так, що іскри стрельнули перед очима. Щити реагували на наказ. Але павутина... павутині недостатньо наказу. До неї треба доторкнутися.

«Дій давай!» — подумки гаркнув Златан, намагаючись уловити знайому силу.

Кровопивці, захоплені очікуванням своїх гостей, не звертали уваги на його потуги. Мабуть, були певні, що після таких поранень і з припнутими руками він не зможе торкатися павутини ще кілька днів.

«І дарма, самовпевнені паскуди», — подумав маг, викресуючи першу іскру. Вона негайно розтанула, поколовши зап'ястя. Але вона була. Отож — буде і друга.

— Вийди їх зустрінь, — наказав гугнявий своєму напарникові. — Скажи, що тут Пожирач — і ми вб'ємо його, якщо то їхні вибрики.

Другий кровопивця коротко кивнув та здимів у темряву.

— Слухай, ти, — прошепотів Златан у спину першому, який залишився з ним сам на сам. — Якщо підпалити твою тінь, то що буде?

Кровопивця озирнувся — у великих темних очах віддзеркалились іскри вогню, що танцював на припнутих до стіни пальцях мага.

Златан помітив, як блискавично суперник сіпнувся назад. Правильно. Отже, загроза є. Чимала загроза. Металеві скоби, якими кровопивці припнули його пальці, розігрівалися надто швидко для того, щоби грати зараз у крутого й вивідувати страхи створіння. Тим більше, неробочу праву руку павутина слухалася гірше. Златан спробував видушити з себе бодай краплю підсилення.

Але план довелося швидко змінити.

Варта знала: щоби врятувати проклятущого Златана, треба не дати тіньовим затуманити себе.

Глава темних віддавав накази своїм, узгоджував щось зі світляком. Чаклунка погано чула їх — злість розросталася, розросталася й розросталася. Пальці дрібно тремтіли від перенасичення силою.

— Головне — не дати їм зникнути тепер, — процідив крізь зуби Амброз, розминаючи широкі плечі, поки Брусінка дбайливо тицяла в руки магам дрібні банки зілля.

— Навіть якщо нас помітили, тут нема куди зникати, — видихнула Варта, окидаючи поглядом пустир, посеред якого притулився склад, схожий радше на ангар.

Вона пригадувала, що туман цих створінь діяв короткий час — кілька хвилин — і ніяк не міг стерти зі спогадів причину приїзду сюди.

— Головне — не випускати їх із поля зору, — скрипнула зубами дівчина, пригадуючи, як швидко рухалися трійко викрадачів.

Давні фоліанти твердили, що Вартовим під силу протиставити щось створінням із тіней. Варта хотіла би знати, як це зробити, — але, вочевидь, доведеться шукати відповідь методом спроб.

— Якщо вірити в те, що я читав про кривавих, — видихнув Амброз загрозливим голосом, — то краще додати вогню...

Павутина виросла довкола його пальців, поблискуючи бронзовими іскрами. Вона безшумно потекла в обидва боки і зачепилася за петлі дверей. Незримі струни натягнулися тієї миті, коли хтось відчинив їх ізсередини.

— Хай буде світло, виродки... — Амброз потягнув павутину на себе, сплющуючи двері, ніби паперову витинанку.

Бухнув вогонь.

Монстр на порозі — він вийшов один — відсахнувся, затуляючи лице від раптового спалаху.

Спрацювало.

Викрадачі не чекали гостей. Принаймні таких.

Знаючи, що поруч щонайменше двоє тіньових, Варта спробувала знайти їх поглядом. Але всередині було надто темно. Вона підняла щит і прослизнула до входу, поперед усіх.

— Не дай їм тебе торкнутися! — заволав з іншого кінця складу Златан. Чаклунка мигцем помітила чеха в язиках вогню, який огорнув його праву руку.

Хтось виступив із темряви й ударив чеха в голову, але перед тим вогняні язики різко шурхнули вгору, торкаючись тіні. Друга тінь ковзнула за спиною Варти.

І — провалля.

Темрява минулася раптово, як і впала.

Варті здавалося, що ця битва — гра в піжмурки. Не схожа на жодну з тих, у які вона втрапляла раніше.

Уловлювала рух, але не встигала атакувати. Перед очима шмигало щось подібне до туманного полотнища. Тоді невагомий дотик монстра знаходив її. І — провалля.

Різкий біль. Удари приводили до тями. Удари негайно розвіювали туман.

Монстри двічі вдарили її арматурою і проїхалися крізь щити кігтями. Щити подекуди ще захищали. Але ребра нили. Права рука горіла від порізу, кривавила, і кожен дотик до павутини віддавав болем.

Створіння жодного разу не скористалися магією. Отже, не володіли нею. Це мало б тішити, якби не швидкість, з якою рухалися нападники. Варта не могла роздивитися їх — двоє? троє? п'ятеро?

Той, чия тінь загорілася від Златанового вогню, вже її загасив.

Варта запалювала вогонь, наскільки ставало сили. Брусінка й Ґлефа принесли з собою два ліхтарі — світло, за легендою, відлякує кровопивць. Проте, вочевидь, потрібний ефект дає лише сонце. До ранку — багато часу.

Тож вона підпалювала павутину і рухалася вперед через склад — до проклятущого Златана.

Той лежав під стіною. Вони зробили щось із його руками — ліва закривавлена й переламана так, що страшно глянути. Та роздивлятися часу не було.

Кровопивці уникали атак, сіпалися від світла, але їхні кігті все одно встигали залишати геть не ілюзорні, глибокі порізи. Дівчина підозрювала, що монстри могли б убити їх одне за одним у ці миті затуманення. Але не робили цього. Невже прагнули отримати ще більше полонених? Вірили, що пересплять усіх? Чи їх стримувало щось інше?..

Непритомна Ґлефа лежала біля гори цистерн. Її ліхтар розбили. Алебарда накульгував, але не припиняв креслити довкола себе атаки, що не підпускали кровопивць, — ті реагували на дотик магії значно гірше, ніж пересічні чародії, й шипіли, мов ошпарені.

Після наступного дотику тіньового Варта зрозуміла, що цього разу туман не впав на неї — обсмалена тінь лише на мить змусила зір розфокусуватись, але відчуття реальності не зникло. Вочевидь, навіть сила створінь із легенд має своє дно... Дівчина кинула атаку — кровопивця блискавично уникнув її.

— Богуміне, щоб тебе! — Варта опустилася на одне коліно біля пораненого мага і з розгону вдарила обома руками об підлогу, вибиваючи вгору стіну вогню. Це мало би віднадити почвар бодай на десяток секунд, упродовж яких вона здатна підтримувати полум'я.

Чех застогнав. Заговорив швидко й осмислено, розсіюючи Вартині здогади про те, що йому зовсім зле.

— Тіні, — видушив він. — Тільки Вартові можуть... Треба схопити їхні тіні.

— Як? — спрагло спитала Варта.

— Сконцентруйся. Ти побачиш. Тільки не випускай.

Дівчина встигла кивнути, коли полум'я опало, шурхаючи іскрами. Краєм ока помітила, як один із кровопивць накинувся на Алебарду.

І — пітьма.

Алебарда лежить на долівці. Спирається на лікоть. Кровопивця налітає на нього і...

Варта підвелася і стиснула кулаки від безсилля. Що сильніше вона намагалася сконцентруватися, то легше потвори вислизали з її поля зору. Мовби їхня сила заважала навіть черкнути поглядом.

«То не намагайся їх побачити!» — озвався внутрішній голос.

Варта вирішила послухати його.

Вона поновила щити й заплющила очі, прислухаючись до всього довкола.

Кровопивці рухалися майже безшумно. Кровопивці не мали аур. Кровопивці нагадували мильні бульбашки, що вибухають від дотику реальності.

Але вони підійдуть до неї, вони прослизнуть, прагнучи завдати шкоди. Головне вловити момент, коли...

Скрип.

Вигук Амброза.

Стогін Алебарди.

Шурхіт Наґінатиних черевиків із заклепками.

Хльоскання потоків енергії.

Приглушене шипіння іскор.

Удар.

Брязкіт металу.

Важке падіння.

Варта дозволила своїй павутині вільно обвиснути.

Вона відчула, як щось — безшумне й незриме — увійшло крізь її тонкі щити, мов крізь талий сніг. Інстинкти кричали захищатися. Повіки сіпнулися.

«Стій, Вартова!» — гаркнула сама на себе.

Тоді відпустила павутину і схопила навмання руку і те, що вкривало її.

— Пожирачка-а... — чи то засміялося, чи то застогнало створіння.

Варта підняла повіки — надто повільний рух! — і зачудовано подивилась на плетиво — тінь, яка вкривала все тіло кровопивці.

Почвара вдарила другою рукою в плече — кігті пройшли крізь щити, тоді — крізь тканину футболки і розітнули шкіру. Але не встигла чаклунка зреагувати, як зап'ястя кровопивці різонуло мідне лезо. Амброз видер із Вартиної руки тінь, схопив створіння за потилицю й смикнув до себе, а тоді вгатив об стіну головою.

Чаклунка притиснула ліву руку до порізів на плечі, але впевнилася, що вони неглибокі. У правиці вона ще стискала обірваний клаптик тіні, яка тяглася за кровопивцею, мовби приросла до нього. Амброз рвонув голову монстра, і той заволав — у руці глави темних теж залишився клапоть тіні, здертий із потилиці кровопивці.

— От зараза, в нього ще й линька! — сплюнув собі під ноги маг і торохнув тіньового об стіну вдруге. Той осів на підлогу без руху.

— Зв'яжи його, Вартко, — кинув глава темних. Довкола його рук сплітались ефемерні полиски павутини. — Я надвір: другий звалює...

— Головне — тінь! — крикнула навздогін чаклунка.

— Окей! — озвався Амброз, зникаючи у дверях.

За кілька секунд дівчина пригадала Златанові слова про те, що до кровопивських тіней можуть торкнутися тільки Вартові.