Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ З Усі зникають у Празі

До університету в старій частині міста за річкою Варта вийшла навмання. Вона притулилася на сходах під помпезними арками невідомого факультету і задивилася на мерехтливу воду, яку розсікали прогулянкові катери.

Після витрат магії конче треба підживитись, і дівчина швидко знайшла собі жертву. Але так само швидко — через потік людей та власну розгубленість — випустила її з поля зору.

У пошуках нового джерела енергії чаклунка сховалася в затінку високої галереї університету. Спершу зиркнула на мобільний: Златан не телефонував. Тайфун розпитував, куди це Тарновецька рвонула, і скаржився на розтягнуті зв'язки, яким не вельми допомагало Ружиччине зілля. Дикоросла передавала привіт від співмешканок та вимагала фото трдельників і астрономічного годинника, якого Варта ще в очі не бачила. Погода обіцяла теплий вечір.

Дівчина втягла носом повітря. Знала: якщо зосередитись, інша жертва обов'язково знайдеться. Чаклунка розпустила павутину і занурилась у споглядання перехожих, шукаючи живильну пітьму в них. Злість, ревнощі, розчарування, смуток — усе негативне, що поповнювало її сили, розбурхувало їх, додаючи характеру вогняних рис і схильності до спалахів. Такою була природа темних — завжди...

— Ні, це невдале місце, — прошепотів хтось просто над вухом.

Дівчина здригнулася. Павутина затріщала на кінчиках пальців, готова до раптового нападу. Хтозна, чи ще хтось не впав їй на хвіст після тих світлих...

— Справді невдале місце, — повторив незнайомий хлопець і присів навпочіпки біля Варти.

Він владно опустив одну руку їй на плече, а іншою вказав угору, де над галереєю піднімалися вікна університету.

— Там, на другому поверсі, до бісової мамці світляків засідає. Приймальна комісія. Університетські цяцьки. Ти, певно, зовсім нетутешня, якщо не в темі. Нема дурних у них під носом виловлювати щось. Іще й причепитися можуть.

— За що, наприклад? Поновлення сил ніколи не було порушенням.

— Ну це, типу, їхня точка... Темні тут не живляться. Старий центр, до біса людей, нап'єшся — то й легко спровокувати їх на якусь дурницю, бо де натовп — там завжди спалахи. Воно тобі треба?

Варті не сподобалася фамільярність випадкового темного (аура заговорила промовисто), але вона повільно кивнула, тоді скинула його кремезну руку зі свого плеча і спустилася сходами до вулиці, відчуваючи гострий біль під ребрами.

Хлопець подався за нею й докинув:

— Ходи, покажу, де краще.

— Не треба, — шикнула Варта, прискорюючись.

— Та ходи, та їй-богу, що ти, як ніби я маніяк якийсь!

— А мені звідки знати, що ні? — відрубала дівчина, спантеличена раптовою наполегливістю незнайомця й роздратована болем.

— Отакі, як ти, від нормальних хлопців бігають, а потім за маніяками й упадають, — голос небажаного супутника звучав знущально. — Але я все одно тебе не кину. Ти ж і не в темі ще, наскільки тут небезпечно!

— Так? Наскільки ж? — Варта спинилась і розвернулася так, що хлопець ледь не налетів на неї на ходу.

— Дуже, — видихнув він зловісно. — Тому краще зважай на розумні поради.

Маг здавався серйозним до краю. Коротке скуйовджене волосся й розпашілі, торкнуті засмагою щоки мали такий вигляд, наче він щойно тікав звідкись.

— Чула про з'їзд Конгломерату в Празі? — виклично спитав хлопець, мружачи світло-карі очі. — Великі цабе припленталися. Суд у повному складі.

— Ну чула.

— Ну от. Якщо ці високопосадові чваньки зібралися, то на нашу проблему звернуть увагу.

Варта усміхнулася кутиками губ. Судячи зі вчорашнього засідання, у Конгломерату не було ані найменшого бажання вирішувати якісь празькі питання. Схоже, про це вони і не знали.

— Що у вас тут таке? — примирливо спитала вона. — Я у відпустку приїхала. Не хочу влазити в проблеми.

— О-о-о, — хлопець явно відчував задоволення від того, що може відкрити «туристці» страшні новини. — Розумієш, наші зникають безвісти. Беруть — і зникають. І, знаєш, хоч би трупи знайшли — то можна було б ще доколупатися до істини. А так — ні духу. Відьми правдовод варять, а споювати ним нікого. Уже два випадки було.

— Що — отак посеред білого дня?

— Ага!

Варта кивнула й швидко відповіла:

— Що ж, дуже шкода ваших. Дякую за інфу. Я пішла.

— Та було б за що! — незнайомий маг вищирився ширше. — Але тобі б знадобилась якась компанія. Про всяк...

— Я таки просто приїхала у відпустку.

— Тоді хоч на збори навідайся, — наполягав чаклун.

— Мені достатньо інформації...

— У нас збори біля Нового Світу. Адресу я тобі скину. Приходь і спитай Бурштина. Чи Амброжека, — пробуркотів темний, ігноруючи всі її слова. — Лади? Не хочеш же, аби твій труп зник безвісти...

Дівчина відчула, що закипає, і відштовхнула незнайомця з такою силою, що той ледь утримався на ногах, попри кремезну статуру.

— Геть від мене, — відповіла вона з придихом. — Інакше твій труп знайдуть просто тут.

Злість ізсередини хльоснула, й Варта зірвалася з місця, не озираючись на темного, який надміру хотів її попередити про небезпеки прекрасної Праги.

...За кілька хвилин вона з ошалілим від бігу серцем дивилася у вікно трамвая на розмірені хвилі Влтави. Не могла зрозуміти, чому аж так спалахнула через незнайомця. Чому дала темряві себе пересклити. Мовби затьмарення найшло. Розповідь мага не переконала її, що справа серйозна, — якби так, то Конгломерат звернув би на неї увагу. Не можуть же тутешні зникати безвісти — і щоб ніхто з влади про це не чув!

На тому боці річки дівчина впевнилася, що причепа-темний таки не стежить за нею. Опісля швидко знайшла меланхолійну жертву і пила її гірку енергію, доки все не почало закипати всередині, але вже не від злості, а від задоволення.

Наповнена силою по вінця, Варта заспокоїлася. Ще раз перевірила телефон, але новин від Златана не було. На мить це нагадало про Гру, коли чех часом зникав, бо мав тримати їхню співпрацю в таємниці від свого діда. Тоді чаклунка відшукала в найменшій кишені рюкзака записку від відьми Душанки, котра вдень закликала її до допомоги. Надпис на папірці неочікувано зник, і на його місці проступив інший: «Шабаш має щось тобі. Приходь будь-якого дня близько півночі». І адреса.

Варта спершу не повірила своїм очам, але це точно був той самий папірець та почерк. Вона ніколи раніше не бачила магії, що змінювала б рукописний текст. А якщо така й існує — чого не можна відкидати, — то це схоже на діяльність алхіміків, а не відьом.

— Не діждете, що я сьогодні влізу ще хоч в одну проблему, — Варта вдруге пробігла напис очима і сховала химерну записку до сумки.

Вона була певна: якби Душанка захотіла, то написала б щось конкретне.

— Златане, озвися, — прошепотіла чаклунка, слухаючи монотонні гудки й барабанячи пальцями по телефонному чохлу.

Златан, падлюка, не озвався. Тому дівчина подалася до квартири чеха, де її зустріли пустка і тиша.

— Усі в цій Празі зникають, — пробурмотіла дівчина й здригнулася від хвилі холоду, яка шурхнула по спині.

Варта досі не змогла позбутися неприємного відчуття ліворуч під ребрами, яке оселилося там після сутички з алхіміками. Дівчина підозрювала, що то остання мудрована атака світлої віддає неприємностями. Адже алхіміки вдатні, коли доходить до розтягнутих у часі ефектів від заклинань.

Врешті Варта здалася на вмовляння внутрішнього голосу й написала Мельхіорові в надії, що знайомий світлий зможе пояснити їй, як позбутися цього постефекту, якщо вже підживлення не допомогло. Той несподівано набрав її у скайпі.

— Привіт, Варто, — по той бік екрана майнули білясте охайне волосся й розчервонілі щоки Мельхіора. — Ти де, що зв'язок такий паскудний?

— Привіт, Мелю. Посеред Європи. У старій кам'яниці з товстими стінами, де глючний вай-фай.

— Ого. Ну гаразд, — хлопець начепив на носа окуляри в тонкій оправі й умостився зручніше. За його спиною бежеві смуги шпалер розбивало темне коло годинника. — То ти, кажеш, постраждала в сутичці?

— Так. Билася з трьома світля... світлими. Я, звісно, не експерт у постефектах ваших атак, але мені не подобається.

— Ого, — повторив Мельхіор зі слабкою усмішкою. — Ти знаєш, я ж по бойовій так собі.

— А в мене так собі зі світлими, які можуть щось порадити і при цьому не добити мене своїми порадами, — всміхнулася Варта у відповідь.

— Ну, ти вчасно написала, — хлопець скосив погляд кудись поза екран, посунувся вбік і вибачливо докинув: — Я ще Орка закликав, бо він дуже цікавився твоїми справами.

— Не дуже, — озвався знайомий голос. Еверест схилився над Мелевим правим плечем, стискаючи в руці келих. — Коротку версію я вже почув. Привіт, — алхімік заклав пасмо ще дужче відрослого волосся за вухо і, шепнувши щось до Меля, наблизився до екрана. — У тебе є на тілі видимі рани чи інші сліди?

— То я піду, — втрутився Мельхіор. — У мене гості, Варто, вибачай. Вирвався на кілька хвилин через твій меседж.

— Дякую. Ви там щось святкуєте?

— Ага, мій день народження, — світлий похитав крихітним келишком і зник з екрана.

— До справи, — нагадав Еверест, падаючи в шкіряне крісло. — Ти фізично поранена?

— Зараз гляну.

Варта зиркнула на алхіміка, обличчя якого мало надміру зосереджений вигляд як на того, хто щойно вирвався зі святкової вечірки. Тоді вимкнула камеру і стягнула футболку, оглядаючи груди й живіт.

— Чим ти займаєшся? — поцікавилася знічев'я, бо знала, що світлий теж покинув роботу в кав'ярні.

— Готуюся до міжнародного проекту... А ти? Окрім того що намагаєшся загинути в сутичках.

— М-м... Теж готуюся до міжнародного проекту, — відказала Варта, зваживши, що справи Конгломерату цілком можна так назвати.

— Ясно.

Алхімік не додав нічого. Дівчина нагадала собі, що справжній Еверест — не той, ким прикидалася тінь Златана, — не вельми говіркий. Або ж він просто не хотів спілкуватися з темною понад необхідний мінімум.

— Синець на ребрах ліворуч, подряпина під грудьми. Нічого більше, — констатувала дівчина за півхвилини.

— Павутина слухається?

— Так. Інакше як би я їх поклала?

— А ти їх поклала? — брови хлопця сіпнулися вгору.

— Не турбуйся, всі живі й ледь здорові.

— Ото вже ці темні, — гмикнув алхімік. — Хоч куди піде, всюди знайде, з ким зіткнутися.

— Без твоєї іронії обійдуся.

— Добре. То давай без іронії. Я думаю, що на тобі вузол залишився після заклинання. Точка, куди атака вцілила й де твою силу «замкнуло». Вузол заважає енергії циркулювати тілом. Це провокує біль.

— Уперше чую, — спохмурніла Варта. — А мені від вашої братії неодноразово діставалося. Знаєш, скільки разів ми з Аллі гризлися в універі?

— Знати не хочу. Вузол утворює протилежна сила, у твоєму випадку — світла. До того ж, його може залишити тільки дуже своєрідне заклинання. Але я не можу дистанційно впевнитися, що це воно, — Еверест упер указівний палець у перенісся. — Ти особливої злості чи спалахів енергії сьогодні не відчувала?

— Як я, по-твоєму, маю виміряти «особливу злість»? — визвірилася дівчина, бо біль знову здушив її, і роздратування спалахнуло, як і тоді, біля університету. — У тебе, може, є шкала, розроблена спеціально для паскудних темних?

— Я такого не казав, — Еверест подався ближче до екрана. — Тарновецька, я тобі допомогти хочу. А ти поводишся, вибач на слові, як нарвана школота.

— Гаразд, гаразд, вважаймо, то через вузол. Я справді зла як чорт. Мені треба позбутися цього.

— Та ясна річ, що треба, — хлопець підпер голову рукою. — У тебе немає алхіміка поруч?

— Ні. Тільки я, чайник і стіл.

— Згодиться. Став чайник...

— Знущаєшся?

— Ні. Запариш чай — набереш. А я дещо перевірю.

Дівчина втупилась у згаслий екран, тоді зітхнула й пішла до плитки. Ідея пити в спеку гарячий чай видавалася їй трохи збоченою, утім, ідея носити в собі «подарунок» світлої алхімеї також не надихала.

За кілька хвилин, коли на столі вже парувала велика чашка, Варта ввімкнула скайп. Еверестові очі бігали по екрану: він щось швидко читав.

— Дивись, Тарновецька. Вмощуйся зручно і слухай. Береш чай, глибоко вдихаєш і наповнюєш чашку енергією. А тоді ковтаєш. І дозволяєш їй пройти крізь твоє тіло. Не спиняй її, не збирай у якійсь точці. Просто хай вільно стікає та розходиться увсебіч.

Варта трохи остудила чашку павутиною й непевно подивилася на неї.

— Евересте, я не знаю, як мені наповнити це енергією. Я можу заморозити чай. Скип'ятити його. Ну або чашку розколоти.

— Ясно. Бойова темна без навичок розслаблятись. Але ти зможеш. Ну просто... чорт, Тарновецька... — Еверест відкинувся назад і зчепив руки на потилиці. — Це важко пояснити. Це як дихати. Вдихаєш і видихаєш. Так і тут: торкаєшся пальцями чашки. Твоя сила... хай вона просто тече й розчиняється.

— Може, є ще варіанти?

Варта напнула павутину й зрозуміла, що енергія, яка струменіла нею, навряд чи зможе розчинитися в чашці. Власна сила тремтіла на приємній відстані, готова до будь-якої з атак, але явно не до того, чого вимагав Еверест.

Алхімік зміряв її поглядом.

— Наступний варіант менш приємний.

— Бойовій темній без навичок розслаблятися — не звикати.

— Гаразд. Плюнь на той чай... ні, не буквально! — хлопець уперше за розмову всміхнувся. — Відстав його вбік. Сконцентруйся на точці, де ти відчуваєш біль. І нашпигуй її власного енергією не слабше, ніж тебе атакували. Це має розбити вузол, — хлопець поморщився. — Синець можеш заробити відчутний, але біль та спалахи минуться. Головне — зробити це різко.

— Отак би й одразу, — гмикнула Варта. — Я вимкну камеру. Не хочу тебе травмувати.

— Собою переймайся, — відповів алхімік і поспіхом додав: — Тільки не переривай зв'язку. Я хочу знати, що там відбувається.

Варта все одно вимкнула мікрофон. Блискавично зібрала енергію, скрутила її у вузол і спробувала направити в ту точку, яка стискалася всередині.

Ушкварити себе сплетінням павутини виявилося легко: пальці трохи зіслизнули, мовби не хотіли додавати ваги майбутньому синцю, але павутина ні краплі не втратила в силі. Стогін таки вирвався крізь зціплені зуби. Піднялася нова хвиля болю — на додачу до тієї, що двигтіла всередині.

Варта присіла на підлогу, важко дихаючи. Перед очима заіскріло. Вона обхопила себе обома руками.

— Тарновецька, скажи, що ти в нормі, — насторожено озвався світлий.

Дівчина витратила ще кілька секунд на те, щоби відновити дихання й заповзти на стілець. Еверест схрестив руки на грудях і похмуро вдивлявся в екран.

— Я в нормі, — шепнула Варта, вмикаючи мікрофон і камеру. — Сподіваюся, це подіє. Бо відчуття так собі.

— Чорт, треба було таки змусити тебе експериментувати з чаєм, — алхімік спохмурнів ще більше.

— Ти вже двічі сказав «чорт» за цю розмову! Мій поганий вплив? — спробувала віджартуватися Варта. — У вас гулянка. Здалися тобі експерименти по скайпу?

— Коли звертаються по допомогу, я здатен пропустити задля цього кілька тостів, — стенув плечима Еверест. — Тарновецька, напиши завтра, чи все минулося. Бо якщо ні, я тобі пошукаю допомогу. Посередній алхімік згодиться, — світлий кивнув на прощання й вимкнувся.

Варта кілька хвилин прислухалася до себе й силкувалася зрозуміти, чи вузол зник, проте наразі ниття між її ребрами заважало визначити будь-що. Урешті дівчина встигла подрімати й випити три чашки зеленого чаю, перш ніж годинник у вітальні почав страшенно гучно вибивати північ.

— Я ще пригадаю це тобі, містере Все Гаразд, — пробурмотіла Варта до екрана телефона, що не приніс жодної звістки від Златана. Тоді накинула кардиган і вибігла в темний коридор.

Нічна прогулянка до відьом видалася їй кращою ідеєю, ніж довге і бездіяльне очікування того, що Його Зайнята Величність Богумін подасть звістку.

— Тільки не ти-и... — простогнала Варта.

— От навзаєм, навзаєм, — похмуро видав темний, який зустрів її просто біля дверей, нашорошений і розпашілий — зовсім як і вдень, коли намагався віднадити шукати жертву біля університету.

Дівчина хотіла наростити довкола себе щити, що їх уперто опанувала останні тижні, проте зараз вони не менш уперто відмовлялися «ввімкнутись».

— Я поспішаю, — відказала чаклунка.

— Та я вже помітив, що ти нарвана. Тільки в мене посилка. Для Аґатки Тарновецької, — хлопець простягнув дівчині папірець, поплямлений чимось темним.

Вона вловила ауру цяток крові ще швидше, ніж пучки торкнулися їх. Кров була Златанова. Урешті, ніхто, крім нього, не мав би знати їхню адресу...

— Хто це передав? — Варта спідлоба зиркнула на темного, намагаючись не піддаватися паніці. — І де його самого чорти носять?

Чаклун швидко-швидко кліпав, маючи водночас розгублений і ошелешений вигляд, мовби сам щойно пригадав, що сталося. Він стиснув губи на мить, тоді ляснув себе широкою долонею по чолу й вигукнув:

— Дья... дьяблова задниця, та він же спливає кров'ю там!

Варта давно не бігала так швидко. Яскраві вікна й золотаві ліхтарі, безмірно радісні люди, гладенька бруківка, сухе повітря. Східці зі слизькими перилами. Поворот, ще поворот. Перестрибнути п'ять сходинок... Темний, що приніс папірець, біг попереду, і Варта ледь встигала за його широкими кроками.

«Це брехня. Це брехня. Це помилка», — цокотіло всередині.

Вона почувалася бомбою, що ось-ось вибухне.

Златан не міг постраждати. Златан — досвідчений маг. Онук судді. Вартовий, трясця Конгломерату!

Проте темний, який прийшов до неї, сказав, що Златан спливає кров'ю. Просто зараз. Що він помирає. Від ран. Просто зараз. Що на нього напали. Варта повинна була розпитати, як-коли-чому... і хто на нього напав. І як там опинився цей нахабний маг. І якого біса він не допоміг, а рвонув до неї. Все мало надто дивний вигляд.

Розуміла, що, можливо, це пастка. Але ніхто не знав їхньої адреси. Але кров на записці була Златановою — аура не бреше.

Цок-цок-цок.

Дрібна бруківка. Трамвайна колія. Повний галасу паб зі столиками, які перегороджують тротуар. Удень усе це здавалося таким чарівним! Тепер же Варту дратували і вузькі вулиці, і туристи, і рівнесенька бруківка, на якій було надто легко послизнутися й загриміти на землю.

Цок-цок-цок.

Вона на ходу клацала на номер Златана в телефоні. Ніхто не відповідав. Темрява ковтала рештки врівноваженості. У горлі студнем стояла нудота.

— Тут поруч! — маг звернув крізь круглу арку в занедбаний двір.

Ліворуч по іржавій решітці, яка аркою вигиналася й вела аж за ріг дому, вився виноград. Праворуч сходи підіймалися до невеликої тераси. Ні душі.

— Ну... він був ось де, — повідомив маг, різко спинившись у кінці двору, перед темними поночі, притоптаними клумбами.

Варта ступила вперед, боячись побачити Златана і водночас сподіваючись, що він там. Нехай поранений, аби тільки живий...

— Де?! — дівчина впала на коліна і занурила руки в траву. — Ну де ж?..

— Був тут, — повільно повторив чеський темний, присідаючи поруч. — Точно був. На мене найшло щось... Усе з голови вилетіло. Тричі клятий Богумін!

— Гаразд, — Варта шумно зітхнула. Дихання від нервів та бігу зовсім збилося. — Гара-азд... — вона рішуче повернулась до чаклуна. — Розповідай мені все. Швидко.

Почувалася шалено злою і водночас радісною. Адже відомо: мертві не ходять. А його тут немає. Також тут немає ні людської швидкої, ні поліції, ні взагалі жодної душі. Отже, клятий чех деінде. І здатен рухатися сам.

— Та живу я поруч, — відказав темний, який здавався не менш шокованим за саму Варту. Його пальці наполегливо шаруділи в траві. — Вішав білизну й відчув світлячі аури, тож зацікавився. Вони в мене під носом не часто шмигають таким стадом, ще й удень якась оказія в алхіміків сталася... Коли вже підходив, то помітив групу їхніх: з арки рвонули. Вони геть — я всередину. Отут лежав Златан. Мав кепський вигляд. Я хотів покликати відьму-цілительку — сусідку мою. Але наш півтруп натомість наказав це занести тобі, і... — темний затнувся. — І провалля в голові до бісової тітки. Наступне — стою в тебе на порозі і знаю тільки, що мушу віддати той папірець. А тоді мене мовби пробило! Після твоїх слів пригадав усе... Що за чортівня? Його суддівські вимахони знову?

— Світляки, кажеш... — Варта повільно підвелась і обтрусила коліна від трави, що налипла на джинси. — Слухай, ти тут усе знаєш, так?

Маг кивнув.

— Тоді веди мене до глави світлих.

— Ой, не вимахуйся. Алан тут точно ні до чого, він у нас...

Новий знайомець не договорив, бо Варта приставила йому павутину до горла і змусила її застигнути лезом, яке дрібно тремтіло, розливаючи крижане світіння.

— Веди, — наказала тихо.

Маг подивився на неї з викликом і рвучко звівся на ноги, ігноруючи павутину, що черкнула пройму його футболки.

— Зрозумів. Ти вважаєш себе достобіса крутою... і що зробиш? Скажеш, що вбили твого друга, але його труп за кілька хвилин повіявся геть? Головний світляк іще адекватний, але його компанія — ні. З ними розмови не вийде.

— Я не буду говорити, — Варта розсіяла павутину, але ошаліла усмішка вже шарпала її губи, як і темрява, яка рвалася зсередини неконтрольованим бажанням зруйнувати щось. — Я влаштую їм локальний кінець світу. А в процесі хтось та й заговорить.

Праворуч, у тіні виноградних лоз, захрускотіли гілки й прошурхотіли кроки, приглушені травою.

— Приблизно це я й очікував почути, — стримано гмикнув новоприбулий, — дуже нехороша темна...

Голос Златана, мовби спусковий гачок, умить позбавив Варту всієї напруги. Маг вийшов із тіні виноградника під стіною, як примара, і виступив у тьмяне світло єдиного у дворі ліхтаря. Дівчина негайно впевнилася, що страшних ран — принаймні видимих — немає. Злість шарпнула зсередини, кулаки машинально стиснулись.

— Скажи щось, що стримає мене від бажання розбити тобі пику, виродку, — прошипіла вона, стрімко наближаючись до чеха.

— Що за диявольська проява? — темний теж підійшов, ховаючи руки в кишені. — То ти тут помираєш, то там гуляєш уже? Ефектної появи забажав?.. З приїздом, трясця!

— Усе гаразд, Бурштине, — Златан спокійно подивився на нього. — Усе тепер добре. Варто, зажди, будь ласка.

Він дістав із кишені темну рукавицю з тонкої шкіри і звичним рухом просунув пальці всередину.

Негайно чаклунка відчула знайоме завихрення часу. Коли весь світ стає туманним і непевним. Коли повітря клекоче, мов водне плесо, об яке розбивається град. Незрима аура онука судді без вітру зірвала вгору його кучері, пробіглася по траві і квітах довкола, пригинаючи їх, і змусила Варту заціпеніти. Ніби в неї нічого за плечима немає — ні сили, ні вмінь. Нічого супроти суддівського закляття.

Чех обережно оминув її, зробив іще один повільний крок у бік темного чаклуна і опустив руку йому на плече. Довкола все задзвеніло, мовби водночас прокинулися сотні маленьких будильників. На Златановій простягнутій руці проступили вени.

— Ти все зробив правильно. Та поки що не вплутуйся. Іди додому, друже мій, і вранці не згадуй про цю пригоду. Іменем суду наказую тобі...

Темний у відповідь кивнув і повільно, мовби захмелілий, почвалав геть.

Час прийшов до тями і рвонув уперед. Варта стояла мовчки, дивлячись у спину Златанові, котрий стежив за Бурштином, — той уже перетнув подвір'я і вийшов з арки, навіть не зиркнувши в їхній бік. На мить чаклунка замружила очі. Коли розплющила їх, чех досі стояв нерухомо.

Сила, що тиснула непомірним пресом, розвіялась.

Натомість прийшло усвідомлення й роздратування. Скільки хвилин вона бігла сюди? П'ять-шість? Скільки хвилин думала, що з ним сталося щось страшне? Скільки ще разів доведеться переживати це?

«Опануй себе, Вартова», — нагадав внутрішній голос.

— Ми йдемо додому, Златане, — промовила Варта здушено, мовби в горлі застрягло щось шорстке. — Годі з мене подій на сьогодні.

— Сьогодні тільки розпочалося, якщо бути точним, — чех швидко зиркнув на дорогий годинник на зап'ясті.

— Ой, заткнися.