Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 10 Страшна любов на продаж

Тінь так і не прийшла ввечері, щоб супроводжувати Варту до відьом. Наступного ранку чаклунка не змогла додзвонитися до Златана. Хоча вимкненим телефоном чех уже не міг її здивувати, але тривога всередині не мала під собою логічного підґрунтя. Вона просто була, закорінена надто глибоко. Як і страх, який викликали невідомі викрадачі, варто було зіткнутися з ними віч-на-віч.

Дівчина нарешті відчувала в собі достатньо сил — не в найкращій формі, але день та дві ночі в ліжку точно допомогли стерти сліди невдалої смерті. Павутина відгукувалася на накази ще трохи мляво. Та дотик до власної сили заспокоював.

Варта випила останню порцію зілля, яке занесла надвечір Брусінка, критично зиркнула на синці довкола очей і збиралася була вже смикнути Желібора, аби дізнатися, чи доставили фальшивий артефакт до Праги. Проте дрібне стукотіння у двері зірвало її плани.

На порозі стояла миловидна дівчина зі слабкою аурою та усмішкою в очах, що визирали з-під світлої гривки й брунатного капелюшка а-ля 20-ті.

— Доброго дня! Ви, мабуть, панна Тарновецька. А я до пана Богуміна, — випалила вона.

— Доброго дня. Пана Богуміна немає вдома, — відповіла чаклунка недоброзичливо, пригадуючи, що бачила чеха в компанії оцієї дівчини кілька днів тому, біля мосту Легії.

— А де ж він? — безмежно глибокі очі безмежно чорної барви безмежно мило округлилися. — Пан Богумін сказав приходити просто сюди, якщо він сам не зазирне до мене вчасно...

«Та ти мене добити хочеш, падлюко», — подумки пробурмотіла дівчина до Златана.

— Слухайте. Я не знаю, про що ви там домовлялись. Але його немає, а я сплю.

Дівчина подивилась на Варту уважно, а тоді відступила на крок назад.

— Зрозуміло. Я думала, ви знаєте, — вколола незнайомка з тим же милим виразом на лиці, і Варта вирішила, що, навіть убиваючи когось особливо жорстоким методом, дівчина усміхатиметься, як травневе сонечко.

— Ні, можете мене просвітити.

— О. Так... Що ж, приємно познайомитися, панно Тарновецька. Можете звати мене Прірвою, — дівчина, чиє ім'я нітрохи їй не личило, простягла Варті руку, а тоді акуратно переступила через поріг. — Думаю, мені краще бодай у кількох словах пояснити вам, чому панові Богуміну необхідно дотримуватися режиму. Ви зможете його змотивувати краще за мене, — великі круглі очі оцінювально подивилися на Варту і примружилися. — Ви ж його...?

— Краще звіть мене Вартою, — відрізала чаклунка. — Чаю?..

Несподівана гостя трохи пролила світло на Златанові зникнення, так звані проблеми зі здоров'ям та раптові зриви, але почуте ще більше заплутало Варту. Як і той факт, що клятий чех мовчав про все це.

— Пан Богумін не хотів, щоб ви переймалися чи звинувачували себе, — безапеляційно повідомила Прірва. — Чи щоб жаліли його.

— Він сам себе пожаліє, коли я з ним поспілкуюся, — сліпуче усміхнулася Варта, несвідомо перекривлюючи гостю.

Але, зі слів Прірви, пропускати зустрічі з нею «пан Богумін» не мав звички — бо розумів їхню вагомість. Тож, коли гостя пішла ні з чим, тривога ще більше затопила Варту. Врешті вона вирішила скористатися Златановою порадою і звернутися до Амброза.

— Досі не з'явився? Я вже думав, куди його понесло, що він навіть не відповів на новини про Кузу.

— Амброзе, — Варта змусила себе заспокоїтися. — Мені здається, зі Златаном щось сталося.

— У мене є маячок від нього, — відказав маг. — Щось би та сповістив. Карафка казала, що бачила нашого Богуміна вчора — з Лукашем. Якби щось сталося, то Горачек вже сто разів сказав би.

— Пане глава, — видихнула чаклунка. — Златан пропустив дуже важливі зустрічі. Якщо з ним щось сталося...

«То як ти вибачиш собі те, що відпустила його самого?» — завила внутрішня темрява, й Варта з острахом піймала себе на думці, що давно не опинялася в ситуації, коли світ знагла зникає через одну-єдину людину. Востаннє такий страх опанував її під час Гри, коли зникла Дикоросла. Але тоді на боці Варти було все: рідне місто, підтримка зусібіч, правила змагання, врешті-решт. Зараз не було ні Гри, ні правил. І нікого добре знайомого поруч.

— Зрозумів, — напрочуд серйозно відповів глава темних. — Я приїду по тебе. Перепитаю Карафку, де вчора вони перетнулися. Потім вичепимо Горачека... Вартко, ти ж знаєш: Златанові доводилося вибиратися самотужки з таких проблем, які нікому з нас і не снилися.

— Це була спроба заспокоїти мене? — гмикнула дівчина.

— Ні. Якщо ти зв'язалася з нашим Богуміном, тебе заспокоювати не треба. Нерви й так сталеві, ага?

— Раджу відповідати швидше, Тарновецька, коли вам телефонують, — повідомив суддя Желібор замість вітання й швидко додав: — Напередодні я почув від вас новину про зникнення в місті. Я не взяв її до уваги. Але тепер потрібна вичерпна інформація про цю ситуацію.

— Що ж змусило вас так різко змінити думку? — спитала Варта, пригадуючи Златанову певність, що Желібор — той, хто стоїть за цим усім. Коли це насправді так, то суддя, прикриваючись удаваною святою невинністю, неодмінно прагнутиме дізнатися, що вони вже мають на нього.

— Свідчення особи, якій я довіряю, — цвиркнув він.

— Я дуже рада, що ви вирішили приділити нам увагу. Але зараз не маю часу на те, щоб давати якісь пояснення.

— Ви не розумієте серйозності ситуації... — у голосі судді вже палав праведний гнів. — Ви повинні з'явитися в мій офіс і надати вичерпну інформацію. Якомога швидше.

— З чого поспіх?

— Ця справа... — Желібор затнувся, і вперше в його голосі бринькнуло щось схоже на справжні емоції. — Ця справа містить мій приватний інтерес.

Варта мовчки всміхнулась. Приватний інтерес! Невже суддя думає, що зможе підкупити її, якщо відкриє свою роль у цих викраденнях? Натисне авторитетом і силою чи, навпаки, шукатиме шлях задобрити?..

— У такому разі чекайте новин, — відповіла вона невизначено. — До побачення.

Желібор щось іще шикнув у слухавку, але дівчина вже опустила телефон у сумку і взялася заплітати волосся в завжди розтріпану косу. Амброз мав зайти з хвилини на хвилину. Тоді — Лукаш. Тоді — Златан.

— То де він? — повторила Варта, підступаючи ближче до Лукаша. Павутина обплітала її пальці. Маг відмовився прийти на зустріч, тому Амброз вирішив приїхати просто до Горачекового дому.

— Дівчинко, ти хочеш у нього про щось дізнатися чи карк скрутити? — невдоволено прошипіла Брусінка, котра стояла на безпечній відстані від магів, знаючи їхню схильність до запалу.

— У разі потреби — і те, й інше, — не озираючись, відповіла Варта. Проте тиск павутини послабила й прошипіла: — Говори, виродку.

— Вартко, — Амброз поклав важку руку їй на плече і зиркнув на Лукаша. — Слухай, я тебе знаю вже два десятки років. І знаю, коли ти чешеш. Наш Златан другий день не виходить на зв'язок. Ти вчора був із ним.

— Ми поговорили, й він ушився геть, — удруге повторив Лукаш, безстрашно дивлячись на Амброза.

— Гаразд, — Варта вишкірилася, знаючи, що Брусінка взяла правдовод і що від них чотирьох (Алебарда тихо стовбичив у кутку) Лукаш не втече. — Гаразд. Тоді ще питання — і я більше не намагатимуся придушити тебе, хоч бажання є.

— Слухаю, — відповів маг, випнувши підборіддя. — Усе, що я можу сказати, ти, магічко, почуєш.

— Куди ви вчора ходили з Богуміном?

— У забігайлівку. Куди ж іще? Трійцю виглядати.

— А в мене хлопчик накупив найдорожчого підсилення, хоча я його відмовляла від необачних кроків, — Брусінка вперла руки в боки. — Але хіба такий послухається доброї поради?..

— Що ж, як бачимо, його спокійно могла отруїти відьма, — процідив крізь зуби Лукаш. — Як і тебе, Тарновецька. Я вже чув цю цікаву історію.

— Овва, ви дивіться, як Горачек заговорив, — Брусінка всміхнулась. — Я в шокови!

— Думаю, нам усім не завадить трохи більше правди, — озвався Алебарда й виступив із кутка. — Бо загриземо одне одного підозрами. Ані Богумінові, ні Кузі це не допоможе. Бру?

Маг перевів погляд з алхіміка на відьму, котра вже шукала щось у плетеній сумці через плече.

— Та ви смієтеся, — гмикнув Лукаш. — Ми ж не восьмикласники, щоб у «коло довіри» бавитися.

Аль простягнув руку до відьми, і вона подала йому крихітну пляшечку.

— Один ковточок, — попередила Брусінка. — Тебе знудить за хвилину.

— Добре, — Аль хильнув зілля, скривився, здригнувся всім тілом, ніби напій відьми вже просився назад, але тоді видушив: — Ну... я жодним боком не причетний до викрадачів і волію лише, щоб мої сестри не постраждали. І щоб ми знайшли Кузу. Богуміна я не бачив, і взагалі...

Алебарда кашлянув, прикрив рота рукою і вилетів із кімнати — вочевидь, правдовод і його шлунок таки не потоваришували.

Варта й Амброз повторили ритуал. Дівчина ледь згасила нудотні пориви й видушила з себе, що нічого про викрадачів не знає. Відьма вагалася, проте ковтнула зілля й ледь помітно поморщилася, перш ніж повідомити, що й вона тут ні до чого.

— Бру, я хочу знати: хто продав отруту моєму вбивці? — негайно спитала Варта.

Розкосі очі відьми розширилися: вона не чекала на це запитання. Проте зілля діяло, й уникнути його дії не міг ніхто з них.

— Князівна Лібуше, магічко, — відповіла Брусінка повільно, мружачись проти світла.

— І я загинула тієї ночі насправді?

Брусінка відкрила рота від подиву, проте зілля зробило свою справу.

— Так, — видушила вона з себе. — І спробуй лишень раз іще скористати з правдоводу, щоби щось у мене дізнатись, і я більше не простягну тобі руку помочі, хай хоч від того залежить благополуччя всієї славної Праги.

Бру важко видихнула й простягла пляшечку Амброзові:

— Для Лукаша.

Варта, спантеличена відповідями відьми, зміцнила пута швидше, ніж темний чаклун сіпнувся.

— Ти розумієш, що принижуєш свого багаторічного заступника? — спокійно спитав Лукаш, повертаючись до Амброза. — Думаєш, це тобі щось принесе?

— Принесе, — похмуро відповів Амброз. — Наприклад, я дізнаюся, що більше не можу довіряти своєму багаторічному заступникові. Гірка правда, але ця бовтанка на смак іще гіркіша. А тепер — правду, Лукаше Горачеку.

Златанові знадобилося кілька хвилин, щоб очі звикли до темряви. Тупий біль оперізував голову. У роті стояв присмак крові. Рукавиці на місці — на щастя. Але руки зв'язані якимось мотузком. Він вирішив поки що не вивільняти павутину — зруйнувати такі пута легко, але можна привернути зайву увагу.

Маг міцно замружив очі, сподіваючись, що це прожене запаморочення й допоможе сфокусуватися. Плече, на якому він лежав, затерпло. Ноги замерзли. Долівка — тверда й холодна. У цілковитій темряві вдалося роздивитися цистерни, брудне шмаття, дошки й арматуру... Скидалося на занедбаний склад.

«Класика жанру», — посміхнувся маг сам до себе і прислухався до внутрішнього чуття.

Ні звуку, ні сліду аури. Здавалося, що він тут — сам-один.

Златан ризикнув поворухнутися й перевернувся на спину. Кості миттю занили. Тілом пробігли судоми. Над головою — надто високо — тягнувся похилий дах.

Маг відчув, що сорочка прилипла до живота. Не міг бачити, що там, але характерний палючий біль, який ожив, щойно він ворухнувся, свідчив про рану. Прислухався до своїх відчуттів — гарячка контрастувала з холодною долівкою.

Рану належало вилікувати. Якомога швидше.

«Якщо ти тут помреш, то який сенс був у всіх цих пошуках?» — Златан заплющив очі, малюючи схему своїх подальших кроків, доки всі елементи не виструнчилися так, як йому хотілося.

На місці спогадів про те, як він потрапив сюди, очікувано була пустка. Але рана, найімовірніше, нанесена чимось фізичним, а не магією.

Маг поворухнувся, і біль блискавкою прошив живіт. Златан не стримав стогону, а тоді викресав лезо і таки розітнув пута. Головне — змусити себе ворушитися. У внутрішній кишені лежала металева фляга, напхана до самого верху капсулами із зіллями, які й після гірших поранень ставлять на ноги.

Пальці затремтіли, розстібаючи ґудзики жилетки. Вона вся просякла кров'ю. Справи таки кепські. Златан намацав флягу, підчепив кришку нігтем і спрагло всипав до рота кілька капсул. Організм згодом не подякує за таку екстрену терапію, але варіантів небагато.

Капсули стали в горлі — воно зашкребло від сухості. Маг закашлявся, проте змусив себе ковтнути зілля, прокусивши одну з капсул. Гостра на смак рідина обпекла гортань, але дозволила іншим згусткам лікувального зілля потрапити всередину.

Златан стиснув кулаки. Тілом знову пробігла судома. Довгі кілька секунд він думав, що все ж таки потрапити сюди самостійно — це була погана ідея. Але ходити по колу з викрадачами, котрі потрошать твої спогади й випадають із поля зору, — теж не варіант. І не було нікого, хто міг би скласти компанію в протистоянні з тіньовими. Окрім Варти. Та після її смерті Златанові клубок у горлі ставав від думки, що буремна Тарновецька і ці почвари опиняться поруч. Їй і без того вистачило вже «теплого» прийому в Празі: спершу прокляття алхіміків, потім отрута.

Зілля почало діяти — судоми минулися. Зате температура стрімко кинулася вгору, і Златан придушив пориви виблювати свої нутрощі. Він лічив у голові від одного до десяти, а потім від десяти до одного. Хвилі нудоти спочатку затоплювали, потім ставали слабшими і слабшими. Потім стихли.

«Рухайся», — наказав собі, переборюючи опір тіла.

Голова стала легкою, руки відчували холод, пульсація в животі притупилася.

Златанові вдалося сісти з другої спроби. Притулившися до цистерни, він озирнувся знову — але з позиції сидячи склад видавався таким самим, як і з позиції лежачи: брудним, захаращеним і, з огляду на його порожнечу, безлюдним. Маг звірив своє внутрішнє відчуття часу з годинником — майже вгадав. Тоді клацнув пальцями, розганяючи щити в усі боки. Вони звично обдали золотавим блиском і трохи заспокоїли. Капсули капсулами, а другий удар у ту саму точку може закінчитися погано.

Златан обмацав закривавлену жилетку і знайшов у внутрішній кишені шматок паперу — тайнопис, як називали його відьми. Згодиться, щоби подати Варті знак, що з ним усе гаразд. Проте ручки чи олівця з собою не було. Врешті він умочив ніготь у не засохлу ще кров на долівці і вивів на тайнописі «Я ок».

Це хоча б заспокоїть її, якщо інша половина папірця не викаже, що надпис зроблено кров'ю. А ще треба дізнатися, де це місце.

Златан важко звівся на ноги і почвалав до дверей, вирізаних у великій брамі складу. Намагався рухатися якомога швидше, але тіло не дозволяло цього, хоча і вдячно приймало ту кінську дозу цілительських сил, яких він щойно нажлуктився.

Ті, хто приволік його сюди, або були впевнені, що поранений нікуди не дінеться, або сподівалися, що він швидко помре. Але останній варіант Златан одразу відкинув: хотіли б йому швидкої смерті — не забрали б із собою.

«Тоді наші тіньові ще не знають, хто я», — гмикнув він.

Жоден викрадач при здоровому глузді не залишив би без нагляду полоненого чародія, який причетний — чи був причетний — до апарату суддів.

Маг знову спробував вловити аури довкола — нічого. Або слабкість іще підводить, або його справді вирішили тримати якомога далі від решти викрадених. Або вони всі вже мертві. Включно з малою Кузою.

Скрипнув зубами. Усвідомлюючи, що нема часу будувати теорії, дістав телефон із задньої кишені джинсів. Екран тріснув — мабуть, результат падіння. Але після коротких роздумів погодився ввімкнутись. Оператор одразу завалив повідомленнями про пропущені дзвінки. Златан, лаючись під носа, ввімкнув мапу, щоб побачити своє місце ув'язнення.

Наступної миті щити послабили силу удару.

Цілили просто в голову.

Маг заточився. Телефон випав із рук. Він рефлекторно підтягнув захист до себе і клацнув пальцями, викликаючи спалах вогню, — спрацювало. Нападник шурхнув убік.

Очі Златана швидко забігали, намагаючись уловити, що це таке між язиками полум'я. Цілковита безшумність. Відсутність аури. Тінь.

Проте зараз ця тінь затуляла цілком матеріальними руками цілком матеріальне лице.

«Боїться вогню. І світла!» — Златан підтвердив свої здогади і спробував розбурхати полум'я сильніше.

Але слабкість від рани не минулася — вогонь кволо осів. Здалося, що темрява поглибшала. Чех зробив крок уперед, вирішивши, що краще не стовбичити на одному місці.

Крок. Два. Три.

Міцні пальці схопили його і ввігнали кігті крізь щит, крізь тканину сорочки і під шкіру — як ніж у масло. Маг не стримав крику, але відповів негайно. Спалах світла, гідний вуличного ліхтаря, забрав сили, яких і так ледь вистачало. Зате нападник відсахнувся і вдарився об арматуру під стіною. Не гаючі ні миті, Златан зв'язав трійчастими путами примарну тінь.

Примарна тінь таки виявилася тілесною, бо суддівські пута стримали її.

Маг примружив очі та спробував роздивитися нападника. Худорлявий високий юнак. Шкіра бліда і несподівано зморшкувата, хоча лице на вигляд молоде. Надміру довгі нігті. Златан приглушив світло і зрозумів, що фігуру незнайомця оточує щось незвичне. Щось скидалося на тінь, яка то повторювала контур його тіла, то спадала вниз і розтікалася, ніби вода.

— Привіт, невловимосте, — гмикнув він собі під ніс і обережно торкнувся тіні, поки її носій лежав непритомним.

Тінь, хоч як це дивно, була теж матеріальною. Але щойно Златан утратив концентрацію, як туманне полотно вислизнуло, мов вода крізь пальці.

Він спробував роздивитись і намацати його знову. Знайшов! Златан усміхнувся собі під носа й акуратно відтяв шматочок полотнища. Нападник відреагував на це здушеним стогоном і поворухнувся.

Коли онук судді потягнув тінь до себе, пролунало щось схоже на тріск розриву тканини. Невловима почвара заволала, як пожежна сирена, й забилася в конвульсіях. Кігтисті руки потяглися до Златана, але він спритно ухилився.

— Говори, тварюко, — прошипів маг, намотуючи тінь на руку. — Говори, бо щось мені підказує: тобі не дуже подобається те, що я роблю.

Юнак вибалушив почервонілі очі, здригаючись усім тілом. Тінь, натягнута вперед, мовби напинала за собою і його надміру піддатливу шкіру. Златанова спина взялася морозом від цієї картини. Але він не ворухнувся, навіть помітивши, що пута почали розсипатися, хоча зазвичай витримували багато годин без поновлення.

— Говори, — ще трохи натягу, ще виття болю у відповідь. — Хто ви і що треба?

— Ти не... — прошелестів голос, як бовкіт каменя по стінах старої криниці. — Ти не можеш...

— Я можу все, — вишкірився Златан і сіпнув тінь сильніше, хоч остерігався, що крик незнайомця привабить його соратників, інших двох із трійці — а відсутність у них аур примушувала мага почуватися сліпцем. Ще й у цій дірі темно, хоч очі вибери.

Проте він обачно присвітив собі приглушеним магічним вогнем, роздивляючись химерні, ніби інеєм виведені візерунки на тіньовій накидці потвори, яка заклякла перед ним.

— Ти не з празьких виродків... — просипів юнак.

— Про празьких виродків детальніше.

— Ти — Пожирач? — він проігнорував Златанові слова.

— Почнімо з того, що я — дуже нехороший темний, — відповів маг, згадавши улюблену фразу Варти.

— Тобі не вибратися, — вишкірився нападник, і його посмішка підтвердила Златанові здогади остаточно.

Секунда роздумів ледь не коштувала йому пальців — монстр, скинувши рештки пут, метнувся вперед. Його кігті розітнули руку мага на зап'ясті, проїхали по пальцях і роздерли плоть до кісток.

Златан гаркнув, перехоплюючи тінь іншою рукою. Адреналін приглушив біль.

Юнак зробив іще один випад — цього разу кігті цілили в шию. Златан відхилився і рвонув на себе тіньову тканину, яка з диким хрускотом обривала шматки шкіри невловимого монстра. Вона піддавалась дуже легко, ніби сам юнак був наполовину з туману. Златанові вуха заклало від волання, але воно різко урвалося, коли він віддер тінь від її власника.

— Молися, щоб не було пізно, — процідила крізь зуби Варта.

Гнів на Дуката згас, натомість прийшли холод і спокій — вона знала, що треба зробити.

Слова темного не вкладалися в голові. Златан здурів! Точніше, не так. Златан дізнався, як Лукаш пов'язаний із таємничими викрадачами. Тому використав його знання і — що? І вирішив вийти на них з допомогою надто втаємниченого Горачека. І викрадачі забрали його. А все чому? А все тому, що клята самовпевнена задниця онука судді певна, що розгребе все самостійно. Останнє Варта додумала сама, але була майже певна, що так і є.

Лукаш перестав відхрещуватися від своєї причетності до цієї біди і цілковитого незнання — під впливом правдоводу. Але й далі вперто запевняв, що це правлінські ігри, яких треба уникати всіма способами.

— Зате тепер ясно, чому Горачека так бадьоро прийняли до фракції, — скрипнув зубами Амброз, розтираючи скроні від навали інформації. — Вони хотіли точки, де ніхто й не писне про зникнення клієнтів. А ти брехав нам весь час... Уб'ю тебе, Горачеку. Уб'ю, але спершу справи.

Варта уже помітила надпис «Я ок» на тайнописі. Це водночас втішило і стурбувало її. Златан спромігся написати два слова — але криваві літери наштовхували на думку, що не так він уже й ок. Тим більше, за кілька хвилин після першого повідомлення тайнопис почервонів, мовби його занурили у кров.

Лукаш хитався на стільці.

— Добробут моєї сім'ї — на кону. Ви просто не знаєте, що це таке.

— Ясно, що не знаємо, — буркнув Амброз. — Не всім тут пощастило мати батьків. Але якби мені пощастило, чорт, то я б не мовчав, як труп, заради їхньої кар'єри!

— Я сам дізнався нещодавно. Батько позичив у колег дуже багато грошей, аби ми могли перебрати собі ту мережу. Він не міг відмовитися від справи. Ми залежимо від фракції. Але я планував потроху дізнатися про все і викрити слабкості наших суперників, — похмуро докинув Лукаш. — Існує домовленість. Викрадачі не торкатимуться сімей, на які вкаже фракція.

— А інших, отже, можна? — надула губи Брусінка. — Чужі життя для панів при владі — що розмінна монета?

— Учора, — нагадала Варта. — Геть від абстракцій, розповідай про вчора.

— Вони стерли все, — вкотре відповів Лукаш, але Амброз та Варта насунули на нього вдвох.

— Бреше, — процідила крізь зуби Брусінка. — Точно бреше! І очі, як у загнаного світляка, бігають.

— Мовчала б, відьмо, — огризнувся Лукаш.

— Чому не відьми? — спохопилась Варта. — Не було жодного нападу на них.

— Викрадачам треба тільки тих, хто торкається енергії. Я не знаю чому. Мовляв, відьми від нас чимось дуже відмінні.

— Одразу згадую про тих «знавців», котрі люблять примовляти, мовби відьомська кров гірчить, як настоянка полину, — пхикнула Брусінка.

— Кров... — пробурмотіла Варта і раптом схопилася за нитку, яка маячила просто перед очима.

Невловимі викрадачі, що рухаються надто швидко. Тіні. Фото, на якому нічого нема. Відсутність аур і вміння затуманювати. І гірка відьомська кров. І напади лише вночі. Очевидна казка, яка ховалася просто під носом.

Треба діяти. Треба діяти негайно.

— Люди, слухайте... — заявила дівчина Амброзові й компанії. — Я думаю, що ми маємо справу не з магами. Аз... кровопивцями. Справжніми.

— Вони вимерли, — першим озвався Лукаш. Брусінка замислено кивнула.

— Якщо є краща теорія щодо викрадачів, то можете озвучити, — огризнулася Варта. — Не хочу очікувати доказів. Я піду до шабашу і дізнаюся, де Златан. А ви повинні зібрати хоч трохи надійного народу. Ми підемо просто до них.

— Ти, магічко, взагалі не розумієш, що ми — пішаки в цій грі? — озвався Лукаш. — Не можна втручатися в плани правління. Нас знищать. Тим більше якщо кровопивці...

— Є ще щось, що ти хотів би сказати, перш ніж я розіб'ю тобі носа?

Лукаш інстинктивно відхилився назад.

— З правлінням ми поспілкуємося згодом, — твердо відповіла йому Варта. — Найважливіше — Златан.

— Завжди і всюди найважливіше — Златан, — пробубонів Амброз. — Але мені аж руки сверблять допастися до викрадачів. Хоч хто вони там є. І Аланекові теж. Дай мені годинку, і здибаємося біля Млинської каварні на Кампі, лади?

— Ага, — Варта ввімкнула підсилення, різко розвернулася й заїхала кулаком в обличчя Лукаша.

— Вартова впевнена? — спитала глава шабашу так лукаво, що чаклунці захотілося негайно відмовитись. Але іншого видимого шляху не було.

— Ми можемо натомість узяти місто в коло! — втрутилася Душанка, котру прихід Варти неабияк здивував. Зараз вона з тривогою дивилася на чаклунку, яка стояла перед їхньою главою й випромінювала злість, як піч — тепло.

— Місто в коло — до рання не управимося, — заперечила баба. — А якщо його вивезли з міста? Душе моя, ти можеш занапастити своїми страхами нашого заблуканого Вартового. Але все ж мушу перепитати, — вона зиркнула спідлоба на Варту. — Чи ти певна?

— Так, — кивнула дівчина, закусуючи губи. — Я прийшла скористатися вашою пропозицією. Мені потрібно дізнатися, де зараз Златан Богумін, і я згодна продати вам свою любов.

Вона стискала в кулаці закривавлений тайнопис, сподіваючись, що отримає ще якесь повідомлення від клятого чеха, але більше нічого не було.

— Ти ще можеш пожертвувати кола життя, — нагадала стара відьма, мовби прагнула відмовити Варту.

— Ні, життя потрібне мені якомога довшим, — твердо заперечила та.

Життя, отримане ціною стількох жертв — сто років тому і зовсім нещодавно, — дівчина відчувала, що не може віддати його самовільно. Віддавати те, що гріло її серце, Варта теж не хотіла. Та кровопивці лякали більше, ніж втрата цих плутаних почуттів.

Щойно здогади про таємних викрадачів і слова Дуката збіглися, дівчина усвідомила, що життя Златана в значно більшій небезпеці, ніж здавалося. Якщо ця любов може принести щось їм обом — то найкраще скористатися таким шансом.

— Мудре рішення, — погодилася глава шабашу. — Любов до певного чоловіка допоможе знайти і певний шлях до нього. Але можеш попрохати за цю ціну знайти артефакт, котрий потрібен твоїй крові.

— Знаю.

— То артефакт чи Златан Богумін?

— Златан Богумін.

Стара відьма замружилась і криво посміхнулась.

— До-обре, — відказала вона й ляснула в долоні. — Душе моя, підготуй усе. Чарніко, Цукето, займіться Вартового. А ти слухай їх, — стара відьма кинула на дівчину погляд. — І знай, що коли любов покине тебе, то ніхто не скаже наперед, що прийде на її місце.

— Ходи, — потягла попід руку чорнява відьма. Під іншу руку тут же просунулись пальці веснянкуватої білявки. Варті захотілося скинути їх із себе і втекти.

«Ти погодилася продати свою любов», — нагадав внутрішній голос.

— Ходи сюди-во, — відьми провели її до невеликої кімнати.

Варті стало холодно. Вона пошкодувала, що не попросила Брусінку піти з нею, — глава молодшого шабашу заспокоювала самим виглядом. Проте відьма безмовно гнівалася на неї через те раптове питання про отруту і смерть. Варта вже пригадала: ім'я міфічної князівни взяла собі за псевдо Карафка.

Двійко відьом запнули вікна шторами.

Дівчина негайно забула про Карафку й чітко пригадала відчуття, які опанували її, коли Душанка на першій зустрічі з відьмами показувала, як воно — позбуватися любові.

— Це тільки біль. Біль ти витримаєш, — шепнула Варта собі під носа.

— Тут-во роздягайся, — наказала чорнява відьма. — Речі на поличку. Ніхто їх не порушить. Диви, щоб на тілі не було ніц металевого. Інакше можуть такі опіки лишитися, що й не виведеш нічим.

— А це довго триватиме?

Білява відьма захихотіла. Чорнявка покровительським жестом поклала руку на плече Варті і зловісно прошепотіла:

— Скільки витримаєш. Ти не бійся. Ми з Цукетою, може, хирлячками видаємось, але тебе втримаємо, коли будеш сіпатися чи вириватися.

— Ага, ми вже навчені, — погодилася Цукета спокійно. — А волати можеш скільки душі завгодно — в нас перфектна звукоізоляція!