Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 9 По обидва боки

Златан викликав і відкликав щити зо два десятки разів. Вони слухалися бездоганно, навчені відгукуватися на перше бажання онука судді. Відшліфовані за роки важкої роботи. Фора, що завжди додавала впевненості.

Сьогодні він утратив цю впевненість.

Щось змінилось. У голові стояв туман, у роті — кров. Тінь давно зникла. Амброз, похмуріший від грозової хмари, стовбичив поруч, балансуючи на бордюрі.

— Знову, — кинув він стиха. — Жодних аур. Жодних облич. Жодних слідів. Я навіть зле пригадую, як ми з тобою тут опинилися.

— Ти і своє повне ім'я зле пригадуєш, — замислено відповів Златан, викликаючи й розсіюючи золото щитів так швидко, що в нього вже миготіло перед очима.

Він не міг зловити нічого у власній голові. Ніби хтось набив туди вати замість думок і спогадів. Але довгі кістляві пальці, що пройшли крізь щити, стояли перед очима, як намальовані. Усього мить.

Златан достеменно знав, що це не уява підкинула дивний момент. Що він його справді пам'ятає. Отже, або шок став настільки сильним, що пересинив цю химерну силу, або ж йому залишили цей момент із наміром залякати. Мовляв, не сунься — уб'є.

— Слухай, Амброзе... — ідея крутилася на кінчику язика, і Златан дав їй ще дві секунди, але тоді таки вирішив висловити: — Ці викрадачі завжди втрьох, так?

— Принаймні завжди, коли ми їх бачили.

— А нападають завжди на сп'янілих, правда?

— Типу того.

— Ми надто зациклилися на їхній силі затуманювати. А тобі не здається, що в них проблем забагато? От є один п'яниця, — почав перелічувати Златан. — Проти нього — незнайомець, який чіпляється й викликає. І ще троє невловимих маніяків. У сумі — четверо на одного. Це якась дика, кострубата схема. От скажи, скільки треба сили, щоби перемогти вгашеного?

— Та як клацнути пальцями!

— Так! Я певен, що ті троє без аур — слабкі. Вони бояться нас. Інакше якого світлого завжди такі нерозлучні? І навіщо помикають кимось четвертим?

— Тринди-иш, — Амброз копнув носком кеда камінець. — Якщо вони й слабкі, то ми однаково не можемо навіть напасти на них — тільки сунешся, як воно тобі затуманить усе. Біс його знає, звісно, але я собі думаю, що їм треба або близько бути, або тебе торкнутися, щоб це затуманення спрацювало. Але з тим, як швидко вони рухаються, це не біда.

— Тоді чому вони затуманюють — і нічого більше? Можна ж напасти й кишки випустити! У гуманність і доброту цих трьох я не вірю. Отже, щось змушує їх триматися на відстані й тікати. Питання: що саме?.. Треба ще піти камери спостереження глянути.

— Ти свої суддівські витребеньки заюзаєш, щоби до камер дістатися, чи мені охорону вирубити?

— Я сам. А ти йди відпочивай, але думай, що ми провтикали.

— Лади, — Амброз потиснув руку Златанові. — Матимеш ідеї — кажи. Я на зв'язку цілодобово.

Маг занурився в телефон. Буремна Тарновецька досі не відповідала й не дала про себе знати.

«Завтра ж приставлю до неї тінь, хоч би й в подобі її львівського друга», — заспокоїв себе обіцянкою Златан.

Його спіткало фіаско з камерами спостереження пабу, що виявилися неробочими, але після короткої розмови з менеджером, який міг би допомогти вийти на власників, настрій покращився. Додому ноги несли швидко.

Ключ потрапив у замок із третьої спроби. Двері неприємно зарипіли.

— Гей, нехороша темна, ти тут? — гукнув маг, намацуючи на стіні вимикач.

Шафа в коридорі стояла відчиненою. Щось було не так. Як і зі щезниками та щитами. Щось вислизало з поля зору.

— Варто?

Златан не вловив її аури і трохи заспокоївся. Мабуть, пішла кудись.

Тіло знемагало й далі, заважаючи думати про будь-що, крім сну. Тож маг скинув черевики, поправив настільну лампу, яка стояла небезпечно близько до краю тумби, і зайшов до вітальні з наміром впасти на диван та пролежати чолом у подушку аж до повернення чаклунки.

І аж спіткнувся на порозі: Варта лежала на підлозі під стіною. Обличчям до відчиненого балкона. Мовби хотіла вийти туди, але не встигла.

Златан зробив крок уперед, але в очах потемніло. Раптова пульсація ожила у скронях — здавалося, ніби світ довкола зараз вибухне.

Маг зціпив зуби і вперся рукою в стіну. Вдихнув рвучко, мов потопельник, щоб загасити паніку. Здолав такі необхідні кілька кроків і присів біля дівчини.

На її лиці не було ні кровинки. Зрозуміло, що немає сенсу шукати пульс чи серцебиття: не залишилося ні сліду аури. Аура — останнє, що покидає мага, коли він...

Ні.

Усе одно спробував намацати пульс. Бодай якийсь відзвук, який підтвердив би, що це помилка. Руки тремтіли.

Урешті-решт, скільки є магії, щоб приховувати ауру! Скільки є методів...

Ні. Нічого.

У голові промайнули думки про те, що цього не могло бути, просто не могло бути так.

Тільки це було так. Годинник цокотів на стіні. Варта лежала на підлозі і не дихала. Це було так.

Попри те що у всіх своїх планах на близьке й далеке майбутнє, яких онук судді склав багато — на всі випадки... У всіх цих планах — детальних та виважених — у разі чого померти мав він. Він один. Не вона.

Але тепер Златан сидів на паркеті у вітальні старого дому, змушуючи себе дихати, бо щось невидиме здушувало горло. А Варта Тарновецька лежала перед ним мертва.

Брусінка Крокова не любила дві речі: поспіх та паскудну каву, в якій забагато молока і ще, не дайте боги, якісь хімічні солодкі сиропи, що цілковито перебивають смак напою: гіркий, насичений і тонкий, як смак самого життя.

З кавою сьогодні не склалося, бо Душа впала в режим кусання ліктів у ситуації, з якою все одно не могла нічого більше зробити. А поспіху уникнути не вдасться — Брусінка чудово розуміла це, адже ніхто не може бовтатися по обидва боки, навіть за допомогою магії. Так уже у світі ведеться: ти або живий, або мертвий. Хоч відьмі не вельми подобалося це правило, та із сотень тих, які вона порушувала, межа життя і смерті залишалася недоторканною стіною, яка не обсипалася й не тоншала від часу. Хай хоч сто років минає, хоч тисячу.

Тож Брусінка, притримуючи обома руками поділ довгої спідниці, гнівно простувала через міст. Вона за звичкою подумки віталася зі святими, що стовбичили обабіч, закуті в камінь. Часом вони відповідали їй — усі, хто був за межею, відповідали, хоч вона й не зловживала цим умінням. Бо мертві часто дурманили й просилися назад. А то не їй було вирішувати, кому й куди вирушати. Сказано: стіна.

Брусінка мусила чекати півночі, щоби не порушити нічого, проте, щойно зблиснули чотири нулі на екрані мобільного, то тут же кинулася на пошуки чаклунки з далекого Львова, котра мовби притягувала до себе біди. Відьма відчувала все більше й більше хвилювання, не притаманне ні її характеру, ні віку. Знала, що пошуковим заклинанням Варту Тарновецьку не віднайти, навіть коли взяти місто в коло: мертвих воно не бачить. Телефон майбутньої Вартової мовчав, Златанів був десь поза зоною. Брусінка подумки вилаялася.

Тіло могло вже з однаковим успіхом лежати на дні Влтави чи спочивати десь у глухому кутку далекого парку.

«І тоді до біса всі твої вміння, дівчино», — пошерхлий голос у голові нагадував, як часто неминуче обертається найменш приємним боком.

Наприкінці мосту Брусінка кивнула своєму давньому приятелеві Яну[2], пошепки загадала бажання біля його ніг, як робили туристи, й набрала Амброза.

— Вартка? Не бачив, — втомлено відказав той. — Златан чекав її сьогодні, але та бісова дівиця не прийшла.

— Сам ти бісова дівиця, — огризнулася Бру. — Коли вона мала бути?

— Десята. Ми збиралися на десяту.

Відьма вкусила себе за губу. Часу було менше, аніж їй хотілося.

— Златан що ж — додому повіявся? — спитала вона, сподіваючись на мізерний шанс того, що вузол розв'яжеться по-іншому, без її допомоги.

— Ага, — підтвердив Амброз. — Тобі щось треба від тих двох? Підкинути? А потім можна до мене...

— Я вже поруч, швидше дійду до них сама, — заперечила Брусінка.

Вплутувати Амброжека не можна. Вартові тут випадкові гості, а от із главою темних ще довго працювати поруч. Тож хай йому міцно спиться... Відьма попрощалася з другом і набрала сестру, а тоді суворо наказала Карафці зустріти її з усім необхідним зіллям біля будинку Богуміна.

Якщо Варту вбили не там, утішала себе Брусінка, то ще й ранок не зблисне, як можна буде заговорити з її духом і дізнатися хоча б, де шукати тіло.

Хвилини тяглися вперед невловимим рухом стрілок.

Златан дивився поперед себе невидющими очима. Не міг сфокусувати погляд.

— Варто, ти знущаєшся з мене? — процідив, знаючи, що відповіді не почує.

Зі стіни навпроти зиркали з осудом чорно-білі фотопортрети. Черговий Златан із роду Богумінів — батько, котрого він не пам'ятав. Бо той пішов через прокляття. І Меделіна. Матір, якої він не пам'ятав, бо та пішла сама, не залишивши йому жодного вибору чи права голосу.

Тиша висіла непорушно.

Златан знав, що треба зателефонувати суддям. Треба повідомити про трагедію. Але тоді вони ввірвуться сюди і будуть висловлювати свої теорії. Торкатимуться тіла і шукатимуть сліди, яких він сам не знайшов. А потім її заберуть. Не залишивши йому жодного вибору чи права голосу. Як завжди.

Слабинка всередині переконувала, що краще закінчити це. Нічого не буде вже. Ніщо вже не має сенсу. Слабинка билася відчайдушно — за право провалитись у вічну темряву і наздогнати Варту на її шляху на той бік...

Златан притулився спиною до холодної стіни, закинув голову назад і дозволив собі на кілька секунд повірити в те, що закінчить усе просто тут і зараз. Зненацька його опанувало розуміння того, чому Меделіна зробила це з собою. Адже вона теж втратила того, з ким хотіла пройти весь шлях, до кінця.

Златан гірко розсміявся: чи не вперше в житті відчув химерне єднання з матір'ю. Те, чого йому завжди бракувало, прийшло в отакий момент. Як і думка, що пробилася невчасно між його сумнівами, просте бажання — пройти весь шлях, до кінця. Із цією ось, цією буремною чародійкою. Як очевидно, як просто.

Після цього він здушив слабинку всередині й розчавив її остаточно. Справи чекали.

Насамперед — знайти вбивцю.

Коли в двері забарабанили, маг кинув погляд на годинник: перша ночі. Сумнівний час для гостей. Він обперся рукою об паркет і спробував підвестися. Несподівано кожен рух став вимагати більше зусиль, ніж будь-коли. Ніби власне тіло опиралося потребі ворушитись і вимагало натомість скніти десь у кутку.

— Чекай тут, — лагідно шепнув маг до Варти й поправив кілька пасом, які впали на її обличчя. Навіть зараз воно здавалось, як завжди, трохи похмурим, а права брова вигиналася, мовби висловлювала недовіру.

У двері застукотіли наполегливіше.

Златан провів пальцями знизу догори, піднімаючи щити, і вийшов у коридор.

На порозі квартири чекали двоє відьом: Брусінка і незнайома русявка, яка тримала її попід руку і витріщалася на мага з переляком.

— Де Варта? — глава молодшого шабашу відштовхнула подругу і зміряла Златана поглядом, налитим підозрою та гнівом. — Я знаю, що сталось. Я можу врятувати її.

— Що вам треба, відьмаччя? — просипів маг зовсім чужим голосом.

— Я-асно, ми на місці. А цей уже з котушок злетів, — Брусінка закотила очі, діловито переступила поріг і відсунула Златана з дороги, хоч і була ледь не вполовину нижчою за нього. — Іди до кухні, Карафка тобі зробить заспокійливе і все пояснить. Я до Варти. Не заважай, часу на теревені нема.

— Що ти верзеш?.. — процідив Златан крізь зуби, але відчув, що сил не має навіть на опір відьмам. Підсвідомість підказувала, що нічого злого в них на меті нема.

— Потім повідаю, час не жде, — буркнула Брусінка і безпомилково зайшла у вітальню.

Златан дозволив другій відьмі провести його до кухні. Там він бухнувся на стілець і поклав голову на руки. Усе здавалося нереальним та далеким. Дзвякали чашки, булькотів чайник. Усе крутилося, включно з його головою, яка стала важкою й гарячою.

— Тримайся, чаклуне, — невагома рука відьми лягла йому на голову і незграбно погладила волосся. — Брусінка своє діло знає. Їй під силу навіть із духами померлих говорити... Ну ж бо, подивися на мене.

Златан визирнув із-під кучерів. Русява відьма тут же тицьнула йому під носа чашку з чаєм, їдкий запах якого міг би й трупа підняти.

— Слухай мене, уважно слухай, — дівчина сіла навпроти і взяла руки мага у свої. — Мене Карафіят звуть, я молодша сестра Бру й Душанки. Душанка — найліпша провидиця у всему місті. Те, що бачить вона, — точно збудеться...

— Дуже радий, — огризнувся маг, котрого не цікавили ні Бру, ні Душанка. Підозрював, що не відчув би нічого, навіть якби йому зараз тицьнули в руки обидва артефакти.

— Душа бачила Варту, — скривилася Карафіят, — і те, що з нею сталось. Але не могла сказати про це — бо тоді доля зробила б інший поворот. Натомість вона вирішила врятувати твою подругу.

— Не вдалося, як бачиш. Варта мертва, — вимовивши ці слова, Златан відчув усю їхню вагу і знову обперся чолом об стіл.

— Ти зле слухаєш! — вела далі відьма. — Душа дала Варті випити Вогонь Джульєтти. Бо знала, що її мали втруїти.

— Хто? — Златан відчув нитку зачіпки, яка може вивести до вбивці, і вогонь усередині спалахнув із новою силою. Знайти і стерти на попіл. Знайти і...

— Це зілля дуже помічне: коли кого хочуть убити й дають йому труйку, то він мовби й справді вмирає — зовсім як Джульєтта в Шекспіра отого. І тогди вбивця думає, що його справу зроблено. Та тільки, бачиш, воно не зовсім так. Бо наше зілля, спожите напередодні, сповільнює вплив труйки і приносить не смерть, але глибокий сон. На короткий час, та все ж...

— Відьмо, я не ідіот. Я бачив Варту. Нема навіть аури, — відповів Златан, не бажаючи вірити кволій надії, що пробивалася зі словами білявки.

— Певна річ, немає, — фиркнула Карафіят. — Думаєш, убивця не захотів би довершити справу, якби помітив ауру?

— То ти хочеш сказати...

— Варта поки ще жива. Вона тільки спить замудрованим сном на межі між живими і мертвими. Я тобі кажу. Зараз Бру займається тим, аби вивести труйку з її тіла, а душу — із засвіття. Вір Бру, у неї в тім ділі колосальний досвід. А якщо вона встигне все — а вона встигне, бо ми гарно прийшли, — сон мине, і тоді... Гей, чаклуне, ти чуєш мене?..

Златан перестав розрізняти звуки. Він сперся на лікоть, але перед очима щось зблиснуло, й усе попливло.

— Ми не встигли, — прошипіла Брусінка, коли сестра зазирнула до вітальні й повідомила, що чародієві згодилося би полежати, бо він трохи впав з-за столу.

— То як так? — Карафка підійшла навшпиньки й присіла біля Брусінки і Варти.

— Отак, — огризнулася сестра, торкаючись руками Вартиного сплутаного волосся. — Її вбило твоє зілля, Лібушенько. А за це я вб'ю тебе отсими руками, — Брусінка озирнулася через плече. — Усе. Вогонь не поміг. Я не помогла.

— І що робитимемо? — Карафка, як і сестра, провела пальцями по Вартиному волоссю. — Коли нічого-нічого не вдіяти?

— Вартова потрібна, — прошепотіла Брусінка байдужно. — Вона не на те пройшла крізь сто літ, щоби згинути тут. Вона ще мусить урятувати нам Прагу, Лібушенько. Тож я віддам їй крихту свого життя. Подивись, аби чародій сюди не зазирнув. Він точно вдумається, що щось не те діється. Відчує силу, котрої не мав би знати. Розпитуватиме зайве.

Карафка жалісливо подивилася на сестру.

— А що йому та всім скажемо?

— Вогонь спрацював, що ще. Вона не пригадуватиме нич, — Брусінка поправила рукави блузки і пробудила тонкі нитки вогню між пальцями. — Іди! — прикрикнула на сестру. — Чи хочеш, аби хлопчик прокинувся й побачив, як відьма торкається павутини? Вартова мусить вернутися. Вона не могла втекти далеко відсіль.

— Ти порушиш закон, — нагадала сестрі Карафка.

— І мені за це возздасться! — роздратовано смикнула плечима Бру.

— Ти можеш утратити наш дар.

— Кілька разів я вже тремтіла від страху його втратити, але часом, Лібушенько, думаю собі, що жоден дар не є навік. Я можу відступити вбік і втішати себе тим, що колись — не тепер, але колись певне — візьму і використаю те, що мені дали вищі. Використаю на добре, порятую когось, зроблю щось співмірно велике з тим, що бачу у своїх снах. Та знаєш, молодша, всі ті мрії нічого не варті, коли я можу вирятувати оцю чародійку зараз, а боюся за себе. Хто я така, щоб за себе боятися, коли й так мала стільки літ на землі? Скажеш мені, Лібушенько?

Карафка мовчала. Брусінка посміхнулася.

— Та все ще може обійтися, заким душа поруч, а тіло готове прийняти її назад. Вона мусить вернутися.

Спочатку з'явився аромат.

Аромат лоскотав ніс і здушував горло.

Далі накочувалася нудота — важкими клубками зсередини, які висіли десь над сонячним сплетінням і піднімалися.

— Повертайся, будь ласкава, — бурмотів знайомий голос над вухом. — Ти мусиш зробити це во ім'я старих і нових божеств. Ти не помреш у моєму місті, дитя.

«Ти мусиш зробити це, Вартова», — докинув внутрішній голос.

І вона зробила над собою зусилля.

Перед очима світло затанцювало надміру яскравими — аж до болю — плямами.

— Отак, отак, — турботливий, теплий голос. Рука на спині. Пальці, які відгортають волосся з чола. Аромат трав. Аромат чорниці. Гіркота, гіркота всередині.

Клубок у горлі шурхнув угору. Різкий біль розламав живіт. І — її вивернуло.

— А так і не сказала б, що маю справу з двома могутніми Вартовими, а не з надміру вразливими дітлахами, — Брусінка по-хазяйськи розставляла чашки на журнальному столику. Вони парували зіллям, яке заварила Карафка. — Усе вже добре. Чого ви такі кислі, ніби всьому суду в немилість впали?

— Мене вбили, — прохрипіла Варта. Вона хотіла докинути щось, але кожне слово відгукувалося нудотою.

Чаклунка лежала на дивані, закутана в картатий плед так, що визирало лише бліде, мало що не синє лице і блискучі очі. Златан сидів поруч.

— Дивіться мені, — відьма перевела погляд із синьої Варти на блідого, як поганка, Златана і постукала пальцем по столу. — Дивіться. Щоби випили все це — все! — вона вказала на паруючі чашки й невелику каструлю поруч. — А тоді — спати. Дівчино, тобі треба відпочити бодай один день. Щоби ні ногою з дому. Ти сильна, та тілу це так легко не минеться, якщо будеш бавитися в героїню. Що ж до тебе, герою... — Брусінка звузила очі й гмикнула, роздивляючись синець та подряпини на щоці мага. — Тобі достатньо виспатися. На цьому все. Карафко, пішли!

— А що... а хіба ми не...? — сполошилася русява відьма, зиркаючи то на Брусінку, то на Варту і Златана.

— Ми йдемо додому, — підкреслено спокійно відповіла старша сестра і першою підвелася з глибокого крісла. — Телефон мій ви маєте. Якби тільки що — дзвоніть у будь-яку пору. З платою поладимо потім, мені неспішно.

Златан кивнув неуважно. Тоді похопився і провів обох відьом до дверей.

Варта не знайшла сил попрощатися з ними. Вона лежала непорушно, але відчувала, що провалюється кудись. Відчуття нереальності не зникало. Попри те, що відьми привели її до тями, розповіли про зілля, яким напередодні споїла Душанка, і його найвагомішу роль у тому, що вона вижила.

Вона вижила. Це найважливіше.

— Варто... — Златан повернувся до кімнати і присів біля неї: щойно відьми пішли, з нього ніби спало заціпеніння, яке льодовою кіркою відмежовувало до того. Обійняв поривчасто, але обережно, наче боявся зламати.

— Варто... — видихнув у хвилі волосся. — Варто...

Дівчина виборсала руку з-під пледа і торкнулася його розбитої щоки. Замружила очі, всотуючи відчуття від дотиків. Тепло шкіри, гострота щетини, тріщинки на губах. Вслухалась у власне серцебиття. Воно вперше здалося їй таким помітним та важливим.

— А тепер, — чех відсторонився, хоч і з помітним небажанням, — ти питимеш цю мішанину, як наказала Бру. І розкажеш, хто вбив тебе, — усмішка розтанула без сліду. — Далі справа за мною. Я розрахуюся з ним на повну.

— Не думаю, що це гарна ідея, — заперечила дівчина, тягнучись до смугастої чашки.

— На тебе напав недоторканний суддя?

Варта уважно подивилася на Златана: вирощувати між ними ще одну таємницю? Ні, годі тих, що є.

— Гірше, — зізналася дівчина. — Кандидат на пост глави. Світлий. Той, що викликав тебе, але скасував дуель під тиском законів. Як там його звуть?..

— Зрозуміло. Віславом звуть. Та це ненадовго... Ну, чиста робота. Цінна труйка. Прихована аура. Прибрав усе бездоганно. Якби... — Златан ковтнув слину, і його голос скотився до хрипоти, — якби йому вдалося, то ніхто тут не знайшов би ні чорта, крім твого холодного тіла.

— Але йому не вдалося, — відчувши приплив сил після кількох ковтків зілля, Варта сперлася на лікоть. — Отже, я можу свідчити. А якщо напоїти Віслава правдоводом, будь-яка стіна впаде...

— По-перше, ніхто не дасть тобі споювати правдоводом кандидата. А по-друге, відьомські зілля не належать до переліку речовин, котрі можуть дати однозначний результат. Туди легко намішати чогось — це раз. Особливо досвідчені можуть обійти вплив зілля — це два.

— Тобто мене вбили, я вижила, у нас є все на вбивцю — і водночас нема нічого?

— Ні. У нас є все — і потрібен час. Коли ти станеш Вартового, твоє слово набуде достатньої ваги, і тоді...

Варта зціпила зуби. Їй не хотілося приймати правила світу, де тільки слово Вартової дасть змогу відстояти правду. Де суддівська недоторканність прикриває найбільші гріхи, а будь-які докази можуть виявитися туманом.

Перед очима стояла бліда самовпевнена мармиза світляка. Його повільні рухи. Його цілковита певність у перемозі та власній правоті. Срібна отрута, що мала стати її смертю. Гральні кубики на запонках. Світлий диявол. Він же, мабуть, сидить десь у себе вдома, загоює синці й думає, що все вдалося.

— Світляк ще казав про кровну помсту... — пригадала дівчина, вишукуючи у спогадах будь-які деталі, що зможуть допомогти.

— От хай тільки заїкнеться про це! — тепер обурився чех. — Загинув його брат — це так. Але ти не пов'язана зі мною нічим: не рідня, не дружина.

— Бачу, краще нам не одружуватися, — спробувала усміхнутися Варта. — Бо з твоїм списком недоброзичливців я довго не проживу.

— Мабуть, так краще, — несподівано серйозно кивнув Златан. — Але, знаєш, Аґато Станіславівно, це питання я теж вирішу.

— Давай не зараз, — скривилася дівчина, пригадуючи істину, яка трохи порушувала її плани на «довго й щасливо»: сімей Вартових має бути дві. А оскільки зі спадкоємців є лише вона зі Златаном, то в далекому майбутньому їм доведеться якимось чином вирішити цю проблему. Наразі ж дівчина сумнівалася, що вони взагалі доживуть до тієї миті, коли це питання стане руба.

— Ну що ж... — видихнула вона. — Як там ваше розслідування?

— Ми натрапили на трійцю, і... Розумієш, усе було так, як ти розповідала, — маг втупився в підлогу, мовби відтворював у голові всі моменти вечора. — Але, на відміну від Амброза, в мене залишився один спогад. Спогад, Варто, — у Златанових очах блиснула розгубленість. — ...про те, як я стою там — а навпроти мене викрадач, який зміг завиграшки пробитися крізь мій щит і сповільнення часу. Я такого не бачив! А мені доводилося бачити багато всякого...

— Тільки не треба знову про демона, — закотила очі дівчина.

— Жодних демонів. Але... — чех дістав із кишені джинсів телефон. — Я спробував їх клацнути!

Дівчина зацікавлено зазирнула в екран, поки друг перебирав кадри.

— О, дуже вдало, — зіронізувала вона, роздивляючись розмитий дерев'яний стіл, обставлений довгими лавками.

Маг вилаявся і сховав телефон назад до кишені.

— Вони були там, — додав він твердо. — Троє. У мене, мабуть, рука зіслизнула. Або ця їхня сила, яка не дає роздивитися нікого з трьох наживо, працює й проти техніки. Думаєш, я брехав би про таке?

— Ти й так постійно це робиш. Ми добряче заплуталися, Златане. Треба щось робити. Передусім, я хочу знати, куди ти щодня ходиш, — видихнула чаклунка. — Що з тобою відбувається? Ти обіцяв мені розповідь.

— Це не має стосунку до наших нагальних справ, — ощетинився чех.

— Чудово. Тоді довіра теж не має стосунку до наших справ. Зізнайся вже, Богуміне, що просто хочеш піти працювати до суду. Тому не дуже переймаєшся долею артефактів. Тому так злишся на сам факт існування Желібора. Тому зникаєш постійно.

— Варто, ти помиляєшся. Ти втомилась і...

— І померла. Дякую за нагадування, — лють усередині зашкалювала. — Сюди слухай. Карафка запропонувала допомогу. Дикоросла повинна дістати деякі інгредієнти, надіслати їх сюди, і тоді відьми спробують знайти артефакти. Ще я говорила з Графинею про речі твоєї матері — вона сказала, що нічого не залишилося. Скористайся цією інформацією, як вважаєш за потрібне. Ще — я переберуся до Бру. Мені не вельми кортить знову стати жертвою кровної помсти. Думаю, вдруге Віслав доведе справу до кінця. Він скидається на людину, якій плювати на думку всієї чародійської спільноти, і коли він уже надумав позбутися мене, то його ніхто не спинить.

— Гарна промова, Тарновецька, — безапеляційно повідомив маг. — Тільки ти нікуди не підеш.

— Ану повтори.

— О, скільки енергії з'явилося! Можу повторити і ще додати. Відьми ведуть свою гру. Фракція — свою. Судді — свою. Як думаєш, звідки у твого вбивці з'явилась отрута? Хто її приготував — кавовий автомат?..

— Я не дурна, Златане.

— Ага. А ще ти — найближча мені людина.

— Мене геть не тішить тон, яким ти це подаєш!

— Та мене теж багато речей не тішать! — маг різко втягнув повітря. — Але я краще плюну на все, аніж підставлю тебе знову. Так, як... сьогодні, — Златанів голос здригнувся. — Ще питання? — він подивився на Варту — темні очі блискотіли, розчервонілі, ніби він перед тим сильно-сильно тер їх.

Дівчина глибоко вдихнула, закликаючи свою темряву вгамуватися.

— Я йду спати, — відрізала вона врешті-решт і демонстративно відвернулася до спинки дивану. — Завтра поспілкуємося предметніше.

— Обов'язково, — Златан підсунувся до неї, перехилився через зім'ятий плед і незграбно поцілував у щоку, здмухуючи з неї волосся. — Спи, Вартова.

Прокинувшись від болю в затерплій руці й яскравого сонячного проміння на обличчі, Варта усвідомила, що злість її таки покинула, але сила поверталася повільніше, ніж хотілося б.

— Доброго ранку, нехороша моя! — поперед Златана до вітальні запливла таця, заставлена так, що це відверто нагадувало кіношний сніданок у ліжко.

Дівчина вдихнула аромат кави і задоволено примружила очі.

— Не думай, що зможеш так задобрити мене, — попередила вона, коли таця приземлилася на журнальний столик перед диваном.

— Навіть не думаю. Це було б надто просто, — Златан спритно вхопив тост і вгризся в нього, розсипаючи крихти на тацю. — Між іншим, я усвідомив свої помилки, — пробурмотів він, поки Варта тяглася по крихітну філіжанку, щосили змушуючи свої руки не тремтіти. — Тому попрошу тебе про одну річ.

— Я уважно слухаю.

— День, максимум два. Дай мені рівно стільки часу, щоб завершити з викрадачами. Ні про що не турбуйся: у мене все під контролем, а тобі треба відпочити.

Варта поперхнулася кавою і ляснула вільною рукою об стіл.

— Ти таки про щось дізнався?!

— Майже, — Златан упевнено посміхнувся. — Власне, ти хотіла історію... Учора я пішов ва-банк із суддівськими заклинаннями й змусив менеджера забігайлівки передати кілька слів власнику. Контакт налагоджено. Сьогодні ми зустрінемося.

— Ти ж не підеш на зустріч сам?

— Ні. Ти що. Зі мною тінь. Ще я залишив маячок Амброзові, щоб він не випустив мене з поля зору, — Златанове лице спалахнуло усмішкою. — А ти поки набирайся сил.

Варта усміхнулась у відповідь. Їй подобалося, що він повернувся — впевнений Златан, котрий знає, що робить.

Дівчина врочисто вручила чехові половинку папірця, названого тайнописом, а тоді розповіла, як він працює.

— Це до біса рідкісна річ, нехороша моя, — здивувався маг. — Тішуся, що тобі не довелося продавати душу, аби її отримати.

— Я думаю, що незле мати якийсь зв'язок між нами. Про всяк випадок.

— Про всяк випадок, — Златан склав папірець навпіл, заховав до внутрішньої кишені жилетки й поплескав по ній долонею. — Тепер я готовий до будь-чого! Але якщо загуляю й писатиму тобі непристойні пропозиції, то сміливо ігноруй.

— Само собою. Непристойні пропозиції я приймаю лише наживо, — серйозно відказала дівчина й додала: — Я таки піду до відьом поговорити про ритуал. Не хочу валятися вареником, поки всі щось роблять.

— Тоді по тебе зайде тінь надвечір. Проведе.

— Тільки ніякого Евереста, я тебе прошу, — скривилася Варта.

— Так? Я думав, тоді сподобається побачити знайоме обличчя тут.

— Ні.

— Зрозумів. Ну, я ще попросив Амброза тримати на контролі, що тут діється. Щодо інших гостей, то не турбуйся. Маячків тепер стільки, що навіть вітер не прошмигне всередину непоміченим, — маг швидко дожував тост, стер крихти рукою і рвонув до дверей.

— Златане, я тебе, звичайно, люблю! Але якщо знову кудись щезнеш — тобі капець! — кинула дівчина навздогін, але чех уже грюкнув вхідними дверима.

Варта змусила себе з'їсти все, що приготував Златан, — він постійно наголошував, що на голодний шлунок не повоюєш. А ще вона хотіла наступного разу втілити «я тебе, звісно, люблю» не лише у словесній формі, тож треба було якомога швидше набиратися сил і для цієї щоденної війни, і для більш приємних речей.

Сон не йшов, тож дівчина зрештою перемкнулася на гортання копій книг про Вартових. Доволі нудні хроніки розповідали про участь захисників то в протистояннях магів, то в пригашуванні людських конфліктів, коли ті загрожували чародіям. Описи ігор минулого й «сила демона» викликали у Варти лише зневажливу усмішку. Як і одна доволі кумедна брошурка, яка пафосно оспівувала велич Вартових і їхню силу, що може протистояти однаково темряві та світлу, павутині, крейді й зіллю, а ще майстерно здирає тіні. Про павутину магів, крейду алхіміків та зілля відьом дівчина знала.

«Ти колись чув про те, що Вартові можуть „здирати тіні“?» — написала вона Златанові. Але той не відповів.

Златан подивився на годинник і звірив його з циферблатом на стіні. До зустрічі залишалося ще три хвилини. Сила слухалася, спалахи не розросталися всередині. Головне — втриматися на цій лінії відносного спокою.

Чех подивився на двері. Тихий, закритий зал дорогого ресторану. Чудове місце для вирішення питань. Головне — щоб усі запрошені прийшли.

«Я знаю, що ви робите, і готовий до співпраці. Можемо домовитися про мовчанку, або я зруйную вашу схему».

Прості слова, що змусили тих, хто покриває викрадачів, бодай заворушитись і зважитися на цю зустріч. Златан високо цінував дипломатію, але також знав і про вплив старого доброго шантажу, влучних погроз і кривавих обіцянок. Він планував пустити все це в хід, бо для м'яких методів часу залишалося надто мало.

Маг розминав пальці, приховані потертими рукавичками, і спостерігав за входом, причаївшись біля дверей. Тінь сиділа за столом у другому кінці невеликого залу й косилася на Златана блакитними очима Вартиного львівського знайомого: найкраще використовувати обличчя, яке ніхто тут не знає. До того ж тіні було значно легше обертатися на того, кого вона вже довгий час удавала.

Чех готувався однаковою мірою і до перемовин, і до нападу. Проте був певен: ті, хто стоїть за цією історією, намагатимуться його підкупити. Найлегше взяти когось до спілки, коли йдеться про гроші. Тим паче — він один.

Златан не думав, звісно, що Желібор з'явиться особисто — це було б украй необачно з боку новоспеченого судді. Проте в очікуванні візитерів маг перебирав подумки факти, які поступово об'єднувалися в цілісну картину.

Суддя чеський: світлий маг без особливих обдарувань раптом отримує розкішну посаду, мрію багатьох — хоча під боком є той же Віслав, який двох Желіборів завиграшки нагне. Подейкували, що Віслав цей надто ексцентричний та свавільний, але однаково! Аж тут натомість — посередній за силами суддя, у котрого зненацька береться вплив на фракцію, що висунула його на посаду. І який відверто виступає проти утвердження темних Вартових. Бо Вартові можуть зіпсувати йому прибуткову справу, аякже.

І, напевне, це він дав Віславові добро на вбивство Варти після того, як львівська чаклунка необережно заявила судді про свої знання щодо викрадень. Усе сходилося, все складалося...

Внутрішня темрява вдоволено шкірилась.

Коли двері залу рипнули й від'їхали вбік, тінь та Златан напружилися.

— Доброго дня, — заявив новоприбулий із порога, наближаючись до «Евереста», поки маг причаївся біля дверей. — Я представлятиму власників закладу й уповноважений обговорити з вами всі питання. Звіть мене Лукашем Горачеком.

— А що, твій напарник знову кудись повіявся? — спитав Амброз.

— А що, ти не помітив ще? — огризнулася Варта — візит глави темних застав її зненацька.

Вона досі лежала на дивані й сьорбала відьомські зілля — Брусінка встигла тричі зателефонувати й тоном суворої матері перепитати, чи Вартова випила все, як Вартова чується нині й коли хтось зайде по нове зілля. Вартова почувалася краще, але воліла не сповзати з ліжка без потреби. Амброз розвалився в кріслі навпроти і спрагло окинув поглядом крихти, які залишися після тостів.

— А що, вже по хавчику?

— Бери з холодильника все, що зможеш ум'яти, — відповіла дівчина.

— Слухай, ну я ж не їсти сюди прийшов! — обурився темний маг, але тут-таки перепитав про наявність яєць і часникового соусу. — Я прийшов тебе провідати! — крикнув він за півхвилини, хряскаючи дверцятами шафок на кухні. — Ах, ти ж паскудо! — Хрясь. — Щоб тобі!.. — плюск-плюск-плюск.

— Зруйнуєш Златанову кухню — і він зруйнує тобі життя, — попередила Варта, котра вже помітила трепетне ставлення друга до кухонних баночок-скляночок, смугастих чашок та пляшок, якими він напакував бар.

— Він і так має схожий намір! — озвався Амброз і з'явився в дверях вітальні, тягнучи миску, в якій були несподівано змішані салат, кукурудза і шоколадні подушечки. Умостившись на стільці навпроти Варти, він з ентузіазмом узявся за сніданок чи то обід. Але за кілька секунд його відволікло повідомлення на мобільному.

— А що-об тобі згоріло! — загарчав Амброз, прочитавши повідомлення.

Він утупив погляд в екран і щось шалено клацав великими пальцями.

— Що сталося? — дівчина виповзла з-під пледа і виявила, що, попри запаморочення, може сидіти й не хитатися.

— Аль пише, що Куза кудись зникла, — відповів глава темних. — Це Натчина двоюрідна сестра...

Він зціпив зуби й хитнувся на стільці, небезпечно цілячи головою в стіл.

— Зникла — тобто її викрали ті ваші невловимі?

— Ну або вона загуляла зі своїм світлим. Треба перевірити.

— Ставлю на друге. Амброзе... — пригадала дівчина. — Златан казав мені, що, можливо, за цими викраденнями стоїть світлий суддя.

— І я теж вірив у це. Златек же вміє переконувати, як диявол. Але тепер... чорти б його забрали! Желібор не така скотина, щоб малу Кларінку... — глава темних опанував себе й пояснив уже чітко: — Куза — її по-людськи Кларінкою звуть — дівчина його сина. Звиняй, Вартко, але я тебе залишу. Треба з алхіміками поспілкуватися й Алана смикнути.

— Я розумію. Щасти, — відповіла вона й провела Амброза до виходу.

Тоді потяглася за павутиною і машинально наклала захист на двері. Проте слабкість навалилася навіть після дрібки магії, тож Варта ледь дійшла до дивана, закуталася в плед і знову пірнула в цілющий сон. Вона хотіла би підстрахувати Златана сьогодні, проте розуміла, що не принесе жодної користі, доки не зможе знову міцно тримати свою силу в руках.

Златан вдивлявся у вікна одного з найбільш людних пабів у центрі міста. Сьогодні шум не турбував його. Він поправив тонкі рукавиці вже тричі.

— Навіщо тобі зустрічатися з ними? — спитав Лукаш тихо, але зацікавлено. — Ти ж розумієш: добром це не скінчиться.

Златан і бровою не повів у бік празького мага. На зап'ястях Лукаша лежали незримі трійчасті пута, які не давали торкнутися магії. Проте спадкоємець хранителів і не сіпався. Здавалося, потерті рукавиці Богуміна пригнічували його більше за обіцянки, якими той зацькував Лукаша. Найцензурніша передбачала випущені кишки.

— Я маю свій інтерес, — кутики вуст Златана сіпнулися вгору, поки погляд уважно свердлив вхід. — А часу не маю. Тому ти мені й знадобився.

Празький маг гмикнув.

— Я — крайня фігура.

Златан подався вперед і стишив голос.

— Ти — брехло бісове. Але допоможеш налагодити контакт із трійцею — і виживеш.

— Отямся, Богуміне, — цвиркнув Лукаш. — Валімо звідси. Я не бажаю тобі зла. Але вони не підкоряються мені. Нікому з наших. Була ж домовленість — я виклав тобі все: вони мали припинити свою діяльність на час з'їзду, щоб випадково не привернути увагу когось із суду. І не дотрималися її.

— Ага, я помітив.

— Думаєш, тебе послухаються?

— Хай мої думки тебе не обходять, — Златан обвів поглядом циферблат годинника на стіні, а тоді зиркнув повз невеликі круглі столики під вікном.

За одним із них шумним гуртом сиділа група відьом. Одна з них, білявка з важкими косами, що обрамляли лице, нагадувала супутницю Брусінки, чиє ім'я вислизнуло зі Златанової пам'яті в ніч, коли Варту вбили й повернули до життя. Відьма заливалася сміхом і, як здалося магові, кілька разів глипнула в його бік. Проте не видала, що вони знайомі. А може, й не впізнала.

— Така самовпевненість коштуватиме тобі всього, — не здавався Лукаш, котрий у бік відьом навіть не дивився.

— Дякую за попередження. Я звик жити в режимі, коли кожна помилка може коштувати мені всього, — гмикнув Златан, хрускаючи фалангами пальців. — Тому помиляюся дуже рідко. А ось ти таки загнався, коли вирішив переконувати, що мережа належить якомусь світлякові.

— Так, мережа тепер наша. Так, у мене була причина мовчати про це. Що ти ще очікуєш почути? Думаєш, легко захищати і своїх друзів, й інтереси сім'ї? — у голосі мага прослизнули роздратовані нотки.

— Поняття не маю, — стенув плечима Златан. — У мене ні друзів, ні сім'ї, — він обсмикнув рукавичку і поклав руку на плече темного, спинивши час на кілька секунд, які коштували йому болю в кожній кістці та м'язі. — Іменем суду наказую тобі сховати все, що побачиш і почуєш, до свого Архіва. Покажи, на що здатен нащадок хранителів... Ну то де твої друзяки?

— Вони не друзі мені, — темний маг спохмурнів, як грозова хмара, щойно потік часу ожив знову. — Мене не зачеплять, та я не можу гарантувати твоєї безпеки.

— Ну, я теж не можу гарантувати, що Варта не розіб'є тобі голову, коли почує цю захопливу історію, тож ми поквитались, — осміхнувся Златан, відчуваючи непевність свого захисту. А ще дикий азарт. Переважно — через зілля підсилення, придбане у Брусінки на додачу до тієї круглої суми, яку він дав відьмі за порятунок Варти. Він пообіцяв стільки ж, якщо відьма дізнається, хто продав отруту Віславові, проте глава молодшого шабашу лукаво мружила очі й знизувала плечима.

Викрадачі прийшли, як Лукаш і попереджав. Златан зруйнував пута на руках супутника, щойно помітив трійцю в залі. Трійця теж помітила їх. На вигляд вони були людьми — і маг уже шпетив себе за те, як купився на зовнішність і довго думав, що ж це за магія така, що це за сила.

«Ти колись чув про те, що Вартові можуть „здирати тіні“?» — написала Варта вдень. Він чув. У контексті легенди, однієї з багатьох. Легенди про часи, коли магії у світі було більше, відповідно й роботи у тодішніх Вартових вистачало. Адже вони часто стикалися зі створіннями, про яких краще дізнаватися виключно з легенд. Не наживо.

— Кров Горачеків, — голос одного зі створінь звучав зловісно, коли вони втрьох наблизились до їхнього столу. — Та носій щитів, — тепер троє повернулися до Златана. — Цікаве товариство. Чи кров Горачеків має новини для нас?

Маг сподівався, що зацікавленість чи тривога створінь дадуть йому секундну фору. Під моторошними поглядами чех розкусив капсулу з зіллям підсилення, яку ховав під язиком, і перехилився через стіл, стискаючи потік часу в одній тремтливій точці, поки ніхто — ні Лукаш, ні трійця — не встиг зреагувати.

— Розкажіть-но мені все про своїх замовників та ці викрадення... — Златанові пальці зімкнулися на кістлявому зап'ясті.

Світ довкола загуготів, пробуджуючи заразом нудоту, запаморочення й оніміння в пальцях.

Суперники не звикли коритися чаклунській магії, але сила судді спрацювала, випередивши все, що могли протиставити тіньові. Тож вони заговорять. О, вони заговорять... Нехай потім і зітруть це все, коли його вміння відступить перед їхнім. Нехай так. Але перш ніж це станеться, зіграє наступний козир.