Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 12 Піти на дно у Вишеграді

Брусінка не виявляла надто великої цікавості до відлову кровопивць, хоч і вперше за довгий час побачила їх на власні очі й сама направду сторопіла, що тіньові в цих краях іще живі. Натомість вона підійшла до Златана і критично подивилася на його руки, закасуючи рукави до роботи.

— Божечки, Богуміне, ти думаєш, із цього ще можна буде щось зібрати? — присівши навпочіпки, відьма обережно обдивилася ліву руку мага.

— Права запонка, сильно натиснути на камінь, — прохрипів той. — Потім ліва запонка. Те саме.

Брусінка на диво слухняно виконала його прохання і видобула дві зелені капсули з зіллям.

— Ого, який концентрат. Користуєшся старими привілеями? — відьма вклала капсули магові до рота і, притримуючи його голову, дала запити знеболювальним зіллям зі своєї фляжки.

— Так, — погодився Златан і криво всміхнувся: — Не вперше доводиться збирати кістки по шматочках. Доки я дістануся лікарні чи цілителя, треба ще виживати якийсь час... Варто, магічні пута їх надовго не стримають, — кинув він чаклунці, котра невідривно дивилася на непритомного кровопивцю. — Хапай тінь міцніше. Це найкращий метод утримати його від зайвих рухів.

Варта кивнула. Вона силкувалася подивитися в бік чеха, спитати, як він, поки Брусінка займалася переламаними пальцями і раз по раз клацала язиком. Але злість штрикнула сотнями голок, збурюючи нове бажання.

«Знищ його».

Останній кровопивця не втік.

Він сіпався, коли Амброз приволік його. Кістляві тонкі руки, помережані опіками від магічних атак і зв'язані незримими путами, не могли чинити спротиву ручиськам глави темних. Тінь, схожа на морозні візерунки, обвивала руку мага аж до ліктя і загрозливо тріщала. Здається, кровопивця розумів: зайвий рух коштуватиме йому значно більшого болю, ніж він може завдати Амброзові.

Варта знову присіла під стіною, поруч зі Златаном, але ще не дивилася в його бік. Машинально перебирала пальцями тінь непритомного кровопивці. Поранений маг тим часом спромігся на коротку історію про те, як він убив третього монстра, коли здер його тінь.

— Де Кларінка Дунанова? — спитав охриплим голосом глава світляків, стираючи кров зі свіжого порізу, який тягнувся рваною смугою через усю ліву руку.

— Де всі викрадені? — виправив Амброз і майже дбайливо прив'язав тінь до металевої підпорки. Вона піддавалася йому, ніби тканина.

Маг скував монстра і новими путами, від дотику яких химерне лице потвори зболено викривилося.

— А воно взагалі в змозі говорити? — скептично поцікавилася Наґіната, поки Алебарда акуратно витирав серветкою криваві струмочки з її блідого обличчя.

— Дай йому волю — і воно в змозі влізти тобі в голову швидше, ніж чхнути встигнеш, — відрубав Амброз.

Кровопивця знову застогнав. Похилена голова небезпечно хиталася, ніби могла відірватися від тонкої шиї.

— Тепер поговоримо, — глава темних сів просто на брудну підлогу, схрестив ноги по-турецьки й шмагнув притомного кровопивцю павутиною.

Той сіпнувся й підвів на Амброза моторошно темні очі.

— Дика крев... — просипів він. — У тебе...

— Кров мою облиш, — маг шмагнув його вдруге. — Бо мало не здасться. Поки твій товариш-панібрат відсипається, говори. Якщо він не зможе підтвердити твої слова після пробудження, наступні два дні я здиратиму ці тіні з вас обох по сантиметру. Навіть відгул на роботі візьму.

— Я б волів, щоб хоч один із них був у змозі говорити, — втрутився Алан. — Нам потрібна коректна інформація. А ти його замучиш, Бурштине.

— Із задоволенням, — губи глави темних розтяглися в зловісній посмішці. — Ну, зубатий, говоритимеш сам чи я починаю?..

Кровопивця заговорив сам.

Він справді боявся магії: дотик павутини завдавав кровопивським тілам пекучих страждань. Тіні справді приховували аури своїх власників, не дозволяли їх роздивитися — й могли стати найкращим сховком для будь-чого. Та варто хоч трохи пошкодити тінь, і сила насилати туман зменшувалась або й узагалі розвіювалась. Тому вони не нападали самі, а воліли користуватися своєю швидкістю і просто стирати спогади в тих, хто виявляв зайву цікавість. Затуманювали й магів, які допомагали їм, — пішаків фракції.

Виявилося, що викрадених кровопивці утримували неподалік, на іншому складі. Почувши про це, Амброз одразу відрядив туди Алебарду з главою світлих, котрому не терпілося знайти Кузу.

— Не вбили жодного, — просипів кровопивця. — Кров чаклунча — надто цінна. Ми поклялился не проливати її намарне, коли укладали договір. А люди Атанаса своєї клятви не порушують.

— Та-ак, тому ви тільки викрадали наших друзів, тримали в себе і... як це назвати? — скривився Амброз. — Кров викачували?

— А моєї доволі багато змарнували, — докинув Златан.

— Звідки ви тут? — втрутилася Варта. — За легендами, кровопивці живуть у румунських горах, а не бігають по празьких пабах.

— Сказала легенда, яка раптом ожила, — засміявся глава темних.

— У старі часи ми жили багато де, — відказав кровопивця майже сумирно. — Але румунські чаклуни прогнали нас із рідних місць.

— Мабуть, було за що, — фиркнув Амброз.

— Не тобі судити. Ваше ж празьке правління нас прийняло.

— Так і знав, що вони там хворі на голову...

— Не зовсім! — озвався Златан, біля якого досі чаклувала Брусінка, закутуючи його переламані пальці в бинти, просочені зіллям. — Я знаю щонайменше одне корисне вміння, яким ці тварюки володіють і яке привабило нашу фракцію після того, як вторглися середньоазійці й розграбували все, що подужали вивезти...

— Справа в баблі, ясна річ? — втрутився Амброз.

— Ясна річ, у баблі, — підтакнув Златан. — Кровопивці здавна славляться феноменальним умінням знаходити втрачені й заховані скарби, різного роду цінності — все, що можна задорого продати.

— Ми нікого не вбивали, — повторив тіньовий машинально.

— Мені потрібні імена, — заявив глава темних. — Ми засудимо цих виродків.

— Обов'язково, — Златан підвівся, спираючись на плече Брусінки, і наблизився до гурту. — Але тепер, потворо, я думаю, ви розглянули мою пропозицію і готові на неї пристати. У відповідь гарантую, що вам дозволять поїхати. Кращого варіанта годі й шукати.

— Не кажи тільки, що ти встиг підбити кровопивць на угоду, поки вони трощили тобі пальці, — недовірливо звела брови Варта.

— Пальці заживуть, а кровопивці вже пошкодували про це. То як, згодні?

— Раніше умови відрізнялися, — вкрадливо прошипів полонений.

— Раніше обставини теж відрізнялися. Тепер правила нові: я подарую вам безпечну втечу — ви використаєте для мене свою легендарну силу. І вкажете, де заховані артефакти. Згода?

— Ти ж не даси їм піти? — спитала Варта, дивлячись повз Златана, бо від самого його вигляду на неї накочувала неконтрольована злість упереміш із хвилями нудоти.

— Залежить від ситуації, — маг, здавалося, не відчував її стану, або ж його цілковито захопила можливість віднайти безцінну втрату. — Якщо артефакта не буде там, де вони вказали, я вб'ю їх за те, що збрехали. Вони знають це. Якщо ж артефакт там буде...

— То їх уб'ю я. За те, що вони зробили, — погляд дівчини черкнув по вкритій опіками руці чеха, яка безвільно лежала на кермі Амброзового буса. Ліва рука, що лякала переламаними пальцями, висіла на перев'язі, проте, за словами Брусінки, Златановій швидкості зцілення позаздрив би сам глава Конгломерату. Адже, насотавшись сили наприкінці Гри, Златан справді міг розраховувати на кілька аномальних бонусів. Хоча, за словами тепер уже Прірви, ця сила і вб'є його, якщо не позбутися надлишку вчасно. Жодні бонуси не приходять без негативних ефектів.

— Спочатку потрібно змусити їх свідчити, — додав чех. — Правлінці, які вирішили продавати кров празьких магів, заслуговують на міжнародне визнання! Хай навіть головними свідками у справі будуть тіньові.

— Головне, щоби вони не втекли, поки ми лазитимемо нічними лісами.

— З ними натовп злих чародіїв та Амброз. А він бачить тіні — сама ж помітила. Якщо виникне потреба, то розбереться.

— Ти наче казав, що це лише Вартовим під силу.

— Хоч як сумно це визнавати, мої знання про кровопивць трохи обмежені. Але ті двоє вже добряче постраждали, та й магії бояться як вогню. Ха! Чи то вогню бояться, як магії?.. Загалом, коли їх багато на одного, то вони самовпевнені й пафосні до чортиків. Але варто прищемити їхні тіні, як назовні виповзають залякані натури, які б накивали п'ятами за першої-ліпшої нагоди...

— Гаразд. Помовч. Я хочу подрімати, — відрізала Варта, роздратована Златановим ентузіазмом, що так яскраво палав попри паскудний стан мага.

— Ми швидко приїдемо, — чех примружив очі. — Але якщо так хочеш, то...

Дівчина не встигла заперечити, що воліє заснути природним способом, і дрімота впала на неї після невловимого поруху Златанових пальців.

— Чому нас завжди заносить у такі місця поночі? — спитала Варта, коли після пробудження виявила, що вказана кровопивцями ціль їхньої мандрівки — кладовище у Вишеграді, стародавній празькій фортеці, оточеній величеньким парком.

— Чудове місце, — парирував Златан, замикаючи машину. — Дивись, які двері життєрадісні!

Чех кивнув у бік церкви, яка тяглася в небо неоготичними шпилями. Похмура й чорна, вона чомусь вітала на вході яскравими дверима з рожевими, золотавими й блакитними гербами.

Златан підійшов до кутої брами кладовища й пробубнів щось собі під носа. Варта окинула його спину поглядом. Зім'ята, закривавлена сорочка, сплутані кучері, що прилипли до шиї, і та сама впевненість у кожному русі.

«Знищ його», — наказала темрява всередині. Гірка хвиля піднялась у горлі.

— Варто, ходімо! — кинув через плече Златан і зумів збити цю хвилю.

Чаклунка сіпнула пальці до павутини і вколола руку, щоби сконцентруватися. Голову затуманили дурні думки: вона вже не належить собі.

На щастя, кладовище біля церкви виявилося невеликим і схожим на ділянку львівського Личакова. Воно не навіювало потойбічного остраху, хіба цікавість, як у музеї, — тут розташувалися поховання відомих чехів, зокрема Альфонса Мухи, роботи якого Златан так хотів побачити під час Гри у Львові.

Маг швидко перетнув вузьку алею, завернув до галереї з колонами, де чорніли найпишніші гробівці, і вирахував потрібне місце.

— Закладаюся: той, хто заховав тут артефакт, — родич похованого, — прошепотів чех, присідаючи біля кам'яної плити.

— Я не руйнуватиму чужу могилу.

— І не доведеться, — Златан кивнув на нішу зі статуєю, яка зображала, мабуть, когось із людських святих із надміру пафосним обличчям.

Маг провів рукою по каменю — срібне світіння розбіглося навсібіч і погасло.

На перший погляд, статуя не змінилася й нічим не здивувала. На другий і третій — теж. Але Варта продовжувала вдивлятися в неї, доки нарешті не помітила на грудях статуї крихітну овальну брошку, обрамлену листям плюща. «Bohuminovi», вписане всередині, було напівстертим, але ще читалося гарно. Ліворуч — інша брошка, ромбоподібна, з геральдичними квітами і так само ледь видимим «Tarnovecki».

Варта торкнулася кам'яної брошки, не вірячи досі, що там її прізвище.

— Тут є ти. Тут є я!.. Знаєш, що з ними робити?

— Знаю, звісно, — Златан вдоволено усміхнувся. — Уся магія старого ґатунку працює на крові. А якщо щось не працює на крові, то вважай, що воно зламалося. Дай руку, — чех схопив її за зап'ястя.

«Знищ його!»

Варта вирвалась і відійшла на кілька кроків, вдарившись спиною об колону, яка підпирала арку.

«Знищ його!»

— Не в гуморі, Вартова?

«Знищ його!»

«Знищ його!»

«Знищ його негайно!»

Чаклунка затулила вуха руками, хоча голос лунав у її голові й не стихав.

— Що з тобою? — брови Златана опустилися похмуро.

— Потім, — видихнула Варта. — Куди руку?

Маг показав очима на статую.

— Потрібна кров, — нагадав він усе ще похмуро, розмотуючи бинти зі своєї пораненої руки, яка зараз явно підходила для задобрювання древньої магії.

Варта проколола великий палець і приклала його до брошки Тарновецьких, благаючи всі сущі сили, щоб забрали в неї потребу знищити Златана Богуміна, яку пробуджував кожен його дотик чи навіть погляд. Чех повторив її рух.

Клацнуло.

Постамент статуї зашурхотів по кам'яній плиті й висунувся, мов шухляда, відкриваючи заховане всередині.

Варта присіла й одразу відчула, що це — саме те. Вона торкнулася пальцями пожовклої тканини, яка оповивала вузьке лезо кинджала і його незручне, всипане самоцвітами руків'я, що блиснуло у світлі тьмяної лампадки.

Златан повернувся до неї спиною і взявся поправляти бинти. Здавалося, слабкість долала чеха знову, бо він не виявляв радості від знахідки, натомість вдивлявся в протилежний кінець кладовища.

«Знищ його!» — прокричала темрява, впиваючись вагою старовинної церемоніальної зброї в руці своєї господарки. Аура артефакта здавалася знайомою і водночас лячно чужою. Пальці спершу лягли на холодне руків'я, тоді пробіглися вниз кровостоком.

Кинджал був створений саме для того, щоби знищувати.

Варта не дізналася, хто пересилив би — вона сама чи темрява, що після відьомського ритуалу почала повставати проти поглядів Златана, дотиків Златана і самого існування Златана.

Щойно руків'я кинджала пірнуло їй у долоню, як тишу кладовища порушили. Кроки шаркали гравієм. Ті, хто наближався, не крились. Аури сильні, критися їм не було потреби. Один скалічений маг і одна виснажена битвою чаклунка — легка здобич.

— По наші душі. Треба розбігатися, — шепнув Златан, наблизившись до Варти на відстань, що бриніла в ній безперервним «знищ-його-знищ-його-знищ-його» і зводила з розуму.

Дівчина стиснула руків'я так, що камені врізалися в шкіру, і рвонула ліворуч, крізь галерею арок, їй навперейми вийшли двоє.

— Тарновецька, Богуміне, доброго вечора. Я прохав би вас залишатися на місці.

Варта впізнала цей голос, хоча хотіла би помилитися. Різко спинилася, викликаючи щити.

— Доброго вечора, пане Дворжаку! Яка зустріч! — удавано життєрадісно озвався Златан і рушив просто на правлінця, на ходу розмотуючи бинти з правої руки. Варті потемки здавалося, що білий бинт — це павутина, яка спіраллю в'ється з долоні мага і тріпоче на вітрі.

Рука чеха потяглася до кишені — і пройшла в повітрі.

Рукавиці — зрозуміла Варта. Він звично сіпнувся по рукавиці. Дівчина завмерла, тримаючи в полі зору двох магів. Підозрювала, що хтось чекає і з іншого кінця галереї. За Дворжаковою спиною стовбичило ще двоє охоронців. Мабуть, вони і біля буса. Цікаво, скільки членів фракції ще у це вплутано...

— Що вас привело в таке похмуре місце такої пізньої... чи вже краще сказати, ранньої години? — спитав правлінець.

— Гадаю, те, що й вас, — відрізав Златан.

— То бачу, ваші пошуки виявились успішними. Тому пропоную продовжити розмову в більш затишному місці.

— Нам нема про що розмовляти.

Варта стиснула кулаки, прикидаючи, що могло статися на складах за містом. Адже Дворжак надто швидко дізнався, де вони. Або ж правлінці знали про це місце раніше й лише очікували, коли Вартові самі з'являться і допоможуть здобути артефакт, який можна буде в них забрати.

— Бачу, ви не втратили можливості використати допомогу тіньових друзів, — осміхнувся Дворжак.

— На вашу ж допомогу сподіватися, то можна посивіти.

— Ще встигнете, Богуміне, ще встигнете. Не в наших інтересах позбавляти вас життя, перспектив і шансу посивіти природним способом.

— Тоді що у ваших інтересах? — Златан спинився на зручній відстані для атаки.

— Співпраця. Завжди — співпраця на користь нашого Конгломерату. Нам не варто втрачати спокій і шанс на мирне врегулювання цього непорозуміння. Бачте ж, і вам кровопивці підсобили. Ми всі можемо мати вигоду з цього.

— А судді, крім вашого друга світлого, в курсі, яку вигоду ви отримуєте? Чи якою ціною?

— Я б не радив вам опускатися до погроз. Не личить вашій репутації.

— О, то ви в Желібора й улюблених фраз нахапались. А я був про вас кращої думки, Кареле.

— Ми обов'язково ще поспілкуємося про це. Коли передасте нам артефакт і будете готові до діалогу.

— Я вже готовий, — Златан зробив крок уперед і простягнув руку до Дворжака.

Час уповільнився.

Повітря хвилювалося й тремтіло, як желе. Короткі блискавки прошивали все довкола. Світло лампадок розтікалося колами, ніби під прольотами арок хтось малював його аквареллю.

Чаклунка не бачила обличчя чеха, але його голос прошивав напругою:

— Варто, щойно час рвоне, біжи до воріт позаду тебе. Стежкою ліворуч просто до мурів. Там є кілька виходів униз до річки. Сховай артефакт. Він — головне. Нам нічого не зроблять. Вони — надто дрібна риба. Біжи.

Час востаннє сіпнувся, розбиваючи картину світу на скалки. Варта дала відсіч запамороченню, рвонула павутину до себе й наступним кроком вгатила в ковані ворітця за спиною, щедро сиплючи підсиленням.

Гравій зашурхотів під ногами.

Чаклунка послизнулася на вичовганих старовинних сходах. У темряві стежка здавалася кривою сірою смугою.

Варта чула крик позаду і спалах сили.

«Він упорається», — сухо кинув внутрішній голос.

Крок, другий, третій — і рятівний поворот.

«А потім ти знищиш його», — стоїчно додала темрява.

Брукована стежка вела вперед.

Ворота, вибиті в мурі, стриміли вузьким прямокутником, за яким поблискувала річка. Варта шугнула під низькою аркою входу, черкнувши ліктем по каменю. Шкіра зашипіла болем.

У закапелку свідомості спалахнула згадка про одну зі Златанових розповідей. Про те, що фортеця бачила перших правителів Чехії.

Варта врізалась у металеву загорожу, що відмежовувала оглядовий майданчик — там і двох квадратних метрів не було.

Вітер ударив у лице. Скільки сягало око, річка розливалася внизу, віддзеркалюючи небо.

Чаклунка мигцем зиркнула на знак, що забороняв спускатися крутим зеленим схилом до дороги, і переметнулася через металеві перила. Навряд чи Златан мав на увазі це місце, коли говорив про спуск до річки. Та часу повертатися не було.

Ноги послизнулися на зрошеній траві, і дівчина почала якомога обережніше спускатися крутим схилом, хапаючись за траву й кущі. Їй здавалося, спуск триває надто довго, та на половині шляху Варта не втримала рівновагу й скотилася вниз, притискаючи кинджал до тіла, щоби випадково не штрикнути ним собі в око. Спина боляче вдарилась об сітку загорожі.

Праворуч моторошним велетнем здіймався старовинний кам'яний тунель, який ніби виростав із крутого схилу.

Біля його підніжжя Варта зиркнула вгору — на оглядовому майданчику переслідувачів іще не було. Але вони поруч.

Рука знайшла в кишені джинсів шматок кровопивської тіні. Тіні, котра робить невидимим, стирає ауру і може...

«...стати сховком», — закінчив внутрішній голос.

Варта швидко обмотала кинджал тінню і засунула у траву, звідки виступав валун. Аура артефакта зникла цілком, наче його й не було на світі. Те, що треба.

Схилом униз уже бігли переслідувачі.

Варта зірвалася з місця, перелізла через низьку загорожу і рвонула вздовж річки дорогою, ще тихою і порожньою в передсвітанкову пору. Вона зібрала в долоні незриму павутину й розмахнулася — нога проїхалась по вологому асфальту, але рука не схибила. Згусток енергії блиснув і з беззвучним плюскотінням провалився крізь товщу влтавської води. Дівчина засумнівалася ще на мить, а тоді переборола інстинктивний острах перед чорною та шовковою, як лагідна смерть, водною гладінню. Вона перестрибнула низьку загорожу, шубовснула у воду як була — в одязі, тільки викинула з кишені телефон.

Варта заприсяглася пливти так довго, як зможе. Вода відповіла їй теплом і вогким річковим запахом. Проте перша атака, яка прийшла з берега й просвистіла по щитах, струсонула Варту так, що вона ледь не пішла на дно. Чаклунка заковтнула води з повітрям і запанікувала. Щити розсипалися. Наступна атака, яка оглушила її, прийшла разом із темрявою. Темрява нагадувала, що не можна вмирати, доки не знищиш Златана Богуміна.