Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 6 Чужинська рука

— Так вони працюють, — Амброз спідлоба зиркав на відвідувачів забігайлівки, які нависали над барною стійкою. — Начебто чекають, доки хтось нажлуктиться. Тоді легко спалахнути чи зчепитися за якусь дурню — самі знаєте. Потім викликають вийти поговорити — і нема людини. Я сам бачив це... Принаймні щось трохи бачив.

Глава темних хруснув пальцями. Варта обережно ковтнула квасу зі свого переповненого високого кухля. Вона почувалася розпашілою й безмежно щасливою, проте залишила вихор емоцій там, у Златановій квартирі. Зайва радість ні до чого, коли йдеться про справи.

Алебарда поруч термосив пальцями пляшечку коли. Вочевидь, хвилювався за Наґінату, яка пішла спостерігати за іншою потенційною точкою. Варті енергійна алхімея, попри зовнішню тендітність, видавалася здатною постояти за себе.

Дівчина повільно відпила квасу, розглядаючи присутніх у залі. Прості люди переважно. Та тут було й кілька надміру веселих магів, котрі налягали на щось явно міцніше за колу.

— Так, народ, — маг підняв своє загрозливо велике «відерце» мохіто. — За те, щоб сьогодні ніч запам'яталася надовго!

«Мені вона вже запам'яталась», — осміхнулася чаклунка, пригадуючи тепло Златанових пальців на своїй шкірі й кухонний стіл.

Якщо перед поїздкою до Праги вона й замислювалася про розвиток стосунків, то не думала, що це станеться на кухонному столі. Однак чех, як виявилося, належав до людей, які готові до спонтанностей і завжди мають із собою захист.

«Або — відтоді, як ви поїхали в мандрівку», — іронічно зауважив внутрішній голос.

Шкіра зненацька вкрилася мурашками. Дівчина озирнулася — до пабу ввійшли троє. Обличчя такі пересічні, що нічим і не вирізняються. Варта була певна, що не звернула б на них уваги в натовпі. Вона спробувала роздивитися новоприбулих уважніше, але ніяк не могла сфокусувати погляд, мовби хтось увімкнув режим розмивання для її очей.

Троє напрочуд швидко прослизнули до столика в кутку і сіли під прикриттям ширми зі старими постерами до фільмів.

— Вони? — спитала чаклунка. — Викрадачі?

Глава темних примружив очі:

— Що, вловлюєш уже?

Дівчина кивнула. Окрім того, що вона ніяк не могла їх роздивитися, щось не те було з аурою новоприбулих. Не темна й не світла, вона скидалася на барвисті плями на мильних бульбашках, які перетікають одна в одну так швидко, що не встигаєш нічого помітити. Це можна було би списати на вельми корисне вміння суддів, котрі вміли переінакшувати свої аури або й узагалі приховувати їх, проте відчуття істотно відрізнялися. Трійцю незнайомців дівчина не сплутала б ні з ким із суддівського апарату.

А тоді — лусь! І всі три аури зникли.

— Ти мав би бути обачнішим, Златеку, — широка усмішка угорського судді ніколи Златанові не подобалася, бо він знав, що за нею ховається. — Ходиш сам на опівнічні зустрічі, без охорони, навіть без своєї чарівної супутниці.

— Я наразі зовсім безробітний. Не можу дозволити собі охорону, — відказав чех, усміхаючись у відповідь на Бертоків жарт. Сильні правлінці часто наймали охоронців згідно зі своїм статусом, хоч і самі могли захиститися завиграшки — принаймні від прямої атаки. — Супутниця має свої справи і не зацікавлена в тому, щоби проводити час із моєю персоною.

— Шкода, шкода, — Берток перехилився через бильце, ніби хотів сягнути води. Катер хитнувся. Від берега пробігло по хвилях золоте світло ліхтарів і вікон. — Утім, я саме про неї маю розмову.

Златан не виказав свого здивування.

— Згоден, Тарновецька викликає цікавість з усіх боків. Донька останніх Вартових — чи ж не раптове везіння?

— Я чув, що в неї цікавість до цієї затії згасає.

— Справді? Хто джерело таких теорій? — гмикнув Златан, обмальовуючи поглядом дахи, які чорніли на тлі синього нічного неба.

— Важко сказати. Чутки, вони, знаєш, рідко вказують на своє джерело, але живучі, падлюки. Онде наш друг Дворжак згадував на тижні, що Тарновецька твоя не проти на роботу залишитися. Якщо фракція посприяє.

— А що — посприяє? — примружив очі маг.

— Чого ти мене питаєш? — негайно відхрестився суддя. — Дворжака питай. Твоя фракція, взагалі-то.

— То ж ви до мене донесли цю інформацію. Але я радий. Завжди треба мати запасний варіант, — він сперся на поручні й задивився на водну гладінь, яку розсікав катер. — А Тарновецька не дурна.

— Що, собі ти теж уже щось підшукав? Про всяк випадок, — спитав Берток байдуже, але Златан уловив іскри напруги, які посмикувалися в аурі судді.

— Я, дядьку, взагалі хотів би відпочити від роботи. Років так зо два-три. Відкладених коштів вистачило б на скромне життя. Після того, як прокляття зняте і я нарешті можу хоч крок зробити без страху, мене люто приваблює думка про свободу. Та й суд ваш осточортів уже за всі ті роки, вибачте на слові... Проте відпочинку не вийде. Артефакти знайдуться.

— Звідки певність?

— Бо якщо не знайдуться — шановний екс-глава, який просунув свою павутину в половину апарату, спробує повернути владу, а суддям, які відсторонили його, несолодко буде. Тому я певен, що ви, дядьку, не менше від мене зацікавлені в тому, щоб нас із Тарновецькою спіткав успіх.

— За нього не проголосують, — відрізав Берток. — Він може бути бозна-скільки впевненим у цьому, але даю палець на відтин — голосів не отримає.

— А самі отримаєте? — Златан краєм ока зиркнув на родича. Напередодні його застала зненацька новина про те, що угорську фракцію на виборах представлятиме суддя.

— З цим я розберуся. Напрацювання є. Тільки Желібор не розуміє, коли до нього по-доброму говорять.

— Ви до світляка — по-доброму? — Златан гмикнув, уявляючи, як Берток намагається схилити новоспеченого чеського суддю на свій бік.

— Йому це ще озветься... А щодо нашого екс-чванька, то сміховинно це — подавати якусь апеляцію. Неповага до рішення суду.

— Та в одному місці мав він рішення суду, — Златан опустив голову на поручні, й перед очима замиготіли зблиски на воді. — Демон сто років був при владі і хотів би ще стільки ж, якби отримав силу у фіналі Гри.

— То перехоче. А от ти...

— Дядьку, я сам розберуся зі своїми планами на майбутнє, — чех різко випростався й подивився в очі судді, не прикриваючись більше іронією.

— От скажи — на біса? — уїдливо спитав Берток. — Якщо відкинути те, що це почесно й круто? Тебе лише смикатимуть на найбільш небезпечні оказії. Недоброзичливців матимеш більше, ніж друзів. Фіфа твоя, може, й нічогенька, але тобі з нею однаково не бути — сам розумієш. А з гарною посадою таких ще з десяток знайдеш. І допоможеш мені по старій дружбі з виборами.

Златан слабко всміхнувся. Він уявив, як його кулак — можна й без магії — заїде просто в обличчя угорського судді й зітре з нього зарозумілий усміх, а заразом позбавить кількох зубів та звички плескати язиком у такому тоні. Проте він не міг дозволити собі подібних емоцій.

Бертока відволік телефон, і угорець, діловито зажебонівши щось у слухавку, відійшов убік.

Хвиля жаскої енергії, всотаної під час Гри у Львові, знову здійнялася всередині та здушила горло. Златан вчепився обома руками в поручні катера й заплющив очі, силкуючись не виблювати всю вечерю, а заразом — угамувати силу, що випалювала його. Перед очима ошаліло мерехтіли зблиски на воді. Голова паморочилася. Напади не слабшали.

Він вилаявся собі під носа. Ніколи ще власне тіло не здавалося настільки чужим, неоковирним і небезпечним. Зрив у бібліотеці вдалося списати на нещасний випадок. Але більше не можна: і ставки надто високі, й часу мало. І Варта напрочуд чітко заявила, що не терпітиме його недомовок. Але Златан не уявляв, як змусити себе розповісти їй, з чого все це почалось і куди все це котиться надто стрімко. Сподівався десь глибоко всередині, що відкриє їй усе, коли найгірше буде позаду. Упевнено скаже: загрози жодної. Житиму довго і щасливо...

Златан змусив себе випростатись і спокійно подивитися на Бертока, коли той наблизився знову.

— Дядьку, ви коли-небудь думали над тим, скільки всього я зможу зробити для темних? — відказав він, торкаючись улюбленої риторики угорця. — Так, посада судді — приваблива. Але її вимоги чи політика фракції часом зв'язують руки. А я хочу незалежності. Ще мені аж свербить допастися до нормальної зарплати. Адже внески до фонду Вартових не припинялися навіть після трагедії, тож, думаю, попри інфляцію, сума там кругленька, — маг спробував звести все до жарту, проте угорський суддя дивився на нього похмуро.

— Наївний ти, племіннику, якщо думаєш, що руки при владі будуть вільними коли-небудь.

— Я докладу до цього зусиль.

«Або ж усе дуже погано закінчиться», — подумав Златан і вдихнув нічне повітря, пригадуючи, як волосся Варти лоскотало його шию й плуталося під пальцями. — Щиро бажаю успіхів на виборах. І не забувайте, що ми з Тарновецькою вам потрібні.

— Мені потрібні Вартові. Хто сказав, що це маєш бути ти з Тарновецькою?

— Не починайте, пане Бертоку.

— Не починаю. Я просто не забуваю...

Варта так уважно стежила за трійцею з відсутніми аурами, що не помітила спалаху в іншому кінці пабу.

Двоє — алхімік і маг — зчепилися за щось і встигли розтрощити кілька кухлів, перш ніж вайлуватий на вигляд бармен схопив за барки одного з них.

— Тобі щось у горлі стало? — гаркнув він на алхіміка.

— Я б не влазив куди не треба, — сторожко втрутився маг.

— Спостерігай, але не влазь, — шепнув Варті й Амброз.

Алебарда нахилився вперед, мружачи світлі очі, й видихнув:

— Гей, а я його знаю. Це Янко, з Натчиного універу. А другого не бачив раніше...

Тим часом цей самий Янко з солідно закривавленим носом і маг, з яким вони щось не поділили, поповзли до дверей пабу під пильним поглядом бармена.

— Ось так: викликають на дуель, — гарячково прошепотів Амброз, постерігаючи за рухом у пабі. — А тоді — пшик! І нема.

— Але ті, без аур, на місці, — відказала Варта, яка вся ніби перетворилася на шпичаки напруги.

— Це наразі... Алебардо, ти пасеш трійцю. Ми прогуляємось, — Амброз обмінявся сторожкими поглядами з алхіміком і потягнув чаклунку до дверей. Звичайні люди в пабі не звернули особливої уваги на спалах сутички і занурились у свої розмови, ніби не сталося геть нічого. Світ довкола них почасти згладжував те, що стосувалося чарівницького боку, — і всім це було лише на руку. Хоча інколи Варті здавалося, що люди надто занурені у власні мушлі, тож привернути увагу може лише те, що торкається їх особисто. Як-от кулак у носа.

Варта і Амброз знайшли дуелянтів просто за пабом, в обчухраному дворі, з одного боку підпертому вкритою графіті стіною, а з другого — оточеному сітчастим парканом.

— Що, вже весь гонор розгубив? — спитав маг у свого суперника. — Чи ти тікатимеш від виклику?

Алхімік не відповів, витираючи ніс від крові. Хитало його помітно.

— Спостерігай, — Амброз тримав чаклунку за руку, мов лещатами. — Нам треба дочекатися появи тих трьох...

— Я так не думаю, — дівчина вирвалася не без допомоги підсилення і вистрибнула з-за рогу, гукаючи з фальшивою радістю: — Агов! Та чи не Янко це?

Алхімік глипнув на неї. Він кліпав часто-часто і пробелькотів щось ледь чутне.

— Таки Янко. Сто років не бачилися! — Варта вдоволено вивільнила павутину і дозволила тій стікати донизу, аби атакувати в будь-який момент. — Гей, шановний! — вона зиркнула на мага, перекошеним лицем котрого можна було розлякати всіх відвідувачів пабу. — Ти зовсім совісті не маєш, що чіпляєш того, хто на ногах ледь стоїть? Вважай, що я — його заступниця. Давай розберемося з цим швидко.

Варта силкувалася пригадати все. Вона прокручувала події в голові знову і знову. Але думки не виводили із замкненого кола. Наче перед нею лежали розсипані пазли з різних наборів, які не підходили одне до одного. А половини взагалі не було.

Ось вони з Амброзом і Алебардою спостерігають за тим, як маг викликає алхіміка на дуель.

Ось під стіною з постерами сидять ті троє — який, у біса, вони мали вигляд?

Ось вона виходить уперед, щоби стати імпровізованим заступником і спантеличити суперника.

Ось атакує мага. Той відповідає. Доволі сильний, але не винятковий.

Ось павутина хльоскає, мов батіг. Рука мага повисає безвільно, але він віддячує такою морозною хвилею, що у Варти лід пливе по шкірі вгору аж до ліктів і обпікає незгірше за вогонь.

Ось Янко зовсім поруч. Просить про щось. Нічого не розуміє. Він же бачить Варту вперше.

Ось Амброз заступає її, грубо відштовхує і гаркає щось гнівне.

Ось між його могутніми руками поблискує енергія, аж зрима від напруги. Іскрить і обпікає.

Ось усе закручується, мовби Амброзова несподівано шалена сила стягує до себе видиме і невидиме. Але суперник кидається вперед — атака вислизає вниз. Земля довкола двигтить.

Ось Янко волає.

Ось хвиля холоду від потилиці до п'ят. Ірраціональний страх, який піднімається зсередини.

Три тіні за спиною. Шелест. Погляд через плече. Три тіні й очі-криниці. Очі-криниці надто стрімко наближаються.

І — провалля.

...Амброз і Варта повернулися до тями посеред того ж подвір'я. Вони сиділи поруч, приперті спинами до розмальованої стіни. Ні сліду незнайомого мага. Ні сліду алхіміка Янка. Ні сліду сутички. Ні сліду трьох тіней. І жодного обличчя в пам'яті.

Алебарда знайшов їх першим. Він спантеличено тер перенісся і твердив, що гадки не має, коли й куди зникла трійця з пабу. Ніби вітром звіяло.

— Чортівня, якщо треба це якось назвати, — відказав глава темних. — Я був там — і наче не був! Вартко, а ти що — хочеш демонам душу віддати? Куди рвонула, коли я наказав спостерігати?

— У мене немає часу на це, — відрубала дівчина. — Якби я змогла вибити правду з того мага...

— Якби було так просто — взяти винного й вибити з нього правду, — то ми вже зробили б це і без сторонньої допомоги! Якби не клятий туман...

— Це трохи скидається на суддівську силу, — зауважила чаклунка, пригадуючи моторошне вміння Златана уповільнювати час і наказувати будь-кому зробити будь-що. — Але ті троє... Ні. Вони не судді, — дівчина досі не могла позбутися відчуття страху, глибинного й непояснимого, що опанував її, коли трійця з'явилася посеред сутички. Ні колишній глава, ні Берток із його погрозами не пробуджували в ній нічого схожого.

— Ясна річ, що нє, — огризнувся Амброз. — Я бачив не раз, як Златан робить оце: клац-клац, усім слухати мене. Судді стирають усе начисто: ти слухаєшся їхнього наказу, а потім навіть не пригадаєш, що відбувалося. Трійця ж...

— Вони самі як у тумані, правда? — дівчина примружила очі, щоб упевнитися, що із зором усе гаразд і він ігнорує лише викрадачів. — У житті такої магії не бачила! Алю, може це бути якесь хитромудре закляття алхіміків?

— Якби я вмів отак працювати з чужим сприйняттям, уже був би мільйонером, — протягнув Алебарда, кривлячи тонкі губи. — Янка шкода.

— Ми не знаємо, де він, — зауважила дівчина, кидаючи погляд на екран мобільного.

Минуло лише десять хвилин відтоді, як вони покинули паб. Трійця з'явилась і змусила їх провалитися в пітьму щонайпізніше хвилини три тому. Дівчину аж тіпало від думки, що вона була цілковито беззахисна й безтямна перед суперниками, які могли зробити що заманеться. Поранити її. Убити тут же. Чи забрати з собою.

Проте вони не зробили нічого. Варта не знала, як це розуміти. Утім, те, що вони з Амброзом живі, вселяло надію, що й зниклі чародії — не трупи на дні Влтави.

Можна було б кинутися навздогін, але куди й за ким? Сплетіння вуличок старого міста і його несподівані повороти нагадували лабіринт, тож дівчина була певна, що швидше загубиться тут сама.

Варта вперла кулак у бік, притулилася плечем до шорсткої стіни, переборюючи раптове виснаження, і спитала:

— То ви хочете їх знайти, тихцем спостерігаючи?

— Вистежимо, — огризнувся Амброз. — Якби ти не рвонула вперед, ми б зачекали та пішли за ними. Вони никаються десь поруч. Я відчуваю це. Не під землю ж провалюються!..

— А ви пригадуєте, що тут було раніше? — раптом спитав алхімік, роздивляючись стіну пабу, розписану графіті так рясно, ніби тут відривалося кілька поколінь підлітків. — Це ж відносно нове місце.

— Раніше... — глава темних примружив очі. — Та теж чи паб, чи винарня якась. Вони з біса швидко змінюються. Хіба ти щовечора б тут тусувався, тоді шанси запам'ятати є...

— Чародійських закладів не так багато, — розважливо продовжував Алебарда. — Я можу помилятися, Амброзе, але хіба цей та наші попередні не належали до однієї мережі?..

— «Їх не торкнеться чужинська рука», — перечитала Варта вголос. — Звучить! Тільки чужинська — це рука будь-кого, хто не Вартовий? Чи когось з іншого Конгломерату? Чи абстрактного ворога?

— Ти в мене чи в книги питаєш? — поцікавився Златан, зосереджено намагаючись примостити за вухом смугастий олівець.

— У Всесвіту! — огризнулася дівчина. — Якщо їх не торкнеться чужинська рука, то як же, скажи мені, вони зникли?

— Свої заникали. Очевидно ж!

— Весело жити, — пробурмотіла чаклунка, гортаючи сторінки далі.

Після інциденту в Клементінумі вони більше не навідувалися туди. Проте суддя Фелікс на прохання Златана роздобув їм трохи потрібних матеріалів. Він заприятелював із тамтешніми світляками, зробив копії потрібних документів і передав їх магам. Представники Клементінуму зі скрипом погодилися з висновком суддів, що вбитий Златаном маг перевищив свої повноваження і все це взагалі велике непорозуміння та нещасний випадок. Проте потенційним Вартовим доступ до бібліотеки все одно заборонили, мотивуючи це тим, що вони досі потенційні, отож особливих прав не мають.

По обіді, коли дивитися на старовинні сторінки стало вже тоскно, а температура повітря навіювала думки про поїздку на Північний полюс, Варта і Златан зустрілися з Лукашем. Той, скаржачись на вересневу спеку, туристів і бездіяльність фракції, повів їх до дому своєї родички, яка мала успадкувати звання хранительки артефактів. Проте формально статус їй дістався, а реліквій уже не було. Та все ж стара чаклунка могла знати бодай щось.

— Попереджаю: вона давно не в ладах із власними думками, — буркнув Лукаш, поки сполохана служниця за його наказом побігла повідомити господиню про гостей. — Тому вам краще не сподіватися занадто.

— Ми спробуємо, — Златан потиснув йому руку. — Щось нове дізналися після вчорашнього фіаско?

— А я там був чи що? Якби знав, як боротися з цими тіньовими викрадачами, вже сказав би.

— Тіньовими? — звів брови маг.

Лукаш відвернувся до вікна і провів пальцями по рамі:

— Кажуть, вони рухаються нечутно і швидко. Як тіні. Я сам ще не стикався...

— Я стикалась, — озвалась Варта. — Не можу не погодитися з таким описом.

— Ну от, — смикнув плечима темний. — Усе, я пішов. Попереджаю тільки: не дратуйте Ґертруду, бо вона може й суддю з порога відправити. І краще не згадуйте про мого батька: вони з тіткою посварилися так сильно, що й досі сідають по різні кінці святкового стола.

Лукаш застережно подивився на магів і зник за дверима саме тоді, коли повернулася служниця зі згодою господині побачити гостей.

— Ще єдні! Єдні вже приходили. Вам тут що — місце на шпацер? — хранительці на вигляд було років під вісімдесят, проте голос її все ще зберігав силу і помітну злість.

— Пані Ґертрудо, ми прийшли до вас як до останньої живої хранительки, котра застала артефакти, щоб ви скерували нас на правильний шлях, — Златан узяв ініціативу на себе, бо його досвід перемовин зі старими впертюхами значно перевищував Вартин.

— Ще скажіть, що говорили з духами мертвих хранителів, але ті відправили вас до диявола на роги, — пробурмотіла стара пані, погляд якої пронизував, ніби стріли енергії.

— А хто вже приходив? — поцікавилася Варта, роздивляючись квітчасті візерунки на шпалерах.

— Усі ті ваші. З Конгломерації. Желібор, щоб він удавився, яка цяця пишна стала! Дворжак зо свитою. Теж розкабанів так, що нема ради. Скоро не зможе ногою ворухнути, не те що павутину сіпнути, — чаклунка гмикнула.

— Пані Ґертрудо, чого вони на вас так напосілися? — Златан довірливо подався вперед.

— Спохопилися за старе! Та я багато літ не бачила їхні ті цяцьки. Остатньо вони були в дядека Томашка, а потім — не відаю!

— А дядек Томашко — він з вашої родини? — поцікавився маг.

— Ну а з чиєї? З твеї чи що? — підозріло зиркнула на нього Ґертруда.

— Насправді, може бути, що й так, — усміхнувся Златан і виклав свій перший козир. — Бачте, моя мати — ваша далека родичка.

Варта знала, що давні чародійні родини неодмінно мають між собою кровні зв'язки, часто надто віддалені у часі, щоби зважати на них, — як в Алебарди та Наґінати. Проте стара чаклунка із цікавістю примружила очі й спитала:

— То яка така родичка?

— Меделіна Богумінова, — послужливо відповів Златан. — Вона загинула багато років тому.

— Меделі-іна... — протягнула чаклунка, мовби копирсаючись на споді своєї пам'яті, і тут-таки спохопилася. — Медленка! Та, котра пішла за Златека Богуся? За того вічне пелехатого й розкошланого?

— Н-ну... — маг мимоволі торкнувся власних кучерів. — За Богуміна, так. То була моя матір.

— Он я-ак, — бабця придивилася до Златанового лиця. — Є, є таки щось від неї, але ніс усе псує... Твоя матір усім пестунка була. Жаль, молода загинула.

— Так. Але вона згадувала про вас і про те, що дім Горачеків зберігав артефакти. То ви бачили їх ще до радянського вторгнення? — Златан зіслизнув із теми про спільну родичку до справжньої причини їхнього візиту.

— Бачила, — поважно відказала стара.

— А опісля? — зацікавилась Варта, пригадуючи, що на засіданні Конгломерату чехи божилися, ніби артефакти зникли в 68-му.

— Так, а що ж? — спохмурніла пані Ґертруда, переводячи погляд на дівчину. — Та не сіпайся так, мовби тобі мій ослін гарячий!

— І ви це сказали панові Желібору?

Чаклунка стиснула губи.

— А він мене що, слухав? Він пробував був якихось своїх магій, не найшов нич, а потім сказав, що пітьмава баба геть дурна й ніц не знає. А я вам скажу: сам він дурний. Я, може, й стара, але вищі не благословляли мене дітваками ні єдного разу. Того я прегарно чую павутину, хоч пальці слабі вже. Та маю гарну звичку все важливе ховати на споді, ота-ам... — вона постукала по чолу вказівним пальцем. — Так, щоб ніхто не дістався.

— Навіть судді? — недовірливо спитала Варта, пригадуючи, яка неймовірна в тих сила.

— А що є суддя, скажи мені, магічко? Суддя є плоть і кров, павутиння й думки, як і всі ми. Коли жиєш трохи більш, то вже ні єден суддя не ладен злякати тебе. Він має могутню потугу в своїх руках, але й мене гарно навчено того, що знав раніш кожний зо хранителів. Ми шануємо традиції й передаємо їх далі. Хоч мій праонук Лукаш не дуже талановитим вдався, але навіть він знає все, що тре' знати...

— Дуже тішимося за вашого правнука, — запевнив Златан. — Але як щодо Желібора і його допитів?

— Він чванний. І понад тим — ще би я відкрила хоч що світлякові!

— То, може, відкриєте нам? — спитав маг тихо. — Задля пам'яті Медленки.

— Ти мене не заговорюй, пелеханю, — спохмурніла бабця. — Архів — то не забавки. Чого б це я мала давати ключ вам?

— Бо ви хранителька, — втрутилася Варта. — А я — донька останніх Вартових Тарновецьких і хочу посісти законне місце. Хіба цього недостатньо?

— Ти — дитя шановних Станіслава й Амалії? — у голосі Ґертруди щось здригнулося. — Тарновецьких з-під Кракова?

— Так. Мене вирвали з минулого й перенесли в нинішній час... якщо ви ще не чули мою історію, — неохоче додала Варта, котрій здавалося, що це звучить надто химерно навіть для магів.

— Правда... — стара чаклунка заплющила очі й усміхнулася. — Нарешті трохи відвертости й правди. Що ж, задля пам'яті бенкетів, які давали колись на віллі Тарновецьких і про які так любила оповідати моя бабця... Та за те, що ти здолала сто літ і ще кілька, щоби зайти до мене в цій справі, ключ я дам. Як зможете найти двері, то за ними і ховається ваша відповідь. Думайте обидвоє про те, що вам так горить віднайти — коли ваші помисли й бажання сильні, то ви побачите, що шукали.

Вона простягнула руку з тонкою, мов папір, шкірою, помережаною прожилками. Спочатку нічого не відбувалося. Тоді зверху спалахнув клубок, сплетений із тонких і ледь зримих енергетичних ниток. Вони розплутувалися самі собою, і над долонею старої чаклунки повітря почало тремтіти, ніби пара над каструлею з окропом.

— Бери дівку, а тогди мою руку, — жінка спідлоба подивилася на Златана. Її обличчя викривилося від напруги. — Тримай кріпко. І думай за те, що шукаєш. Я тобі тут не порадниця, але коли хочеш, то зможеш віднайти.

Маг міцно схопив руку Варти, потім наблизився до пані Ґертруди. Дівчина помітила, що він опускає пальці з видимим зусиллям, ніби перемагає потужний опір.

Урешті жаске плетиво торкнулося долоні чеха — і все зникло.

Варта відчувала себе цілком сущою. Відчувала краплі поту на шиї, застібку сережки, яка зачепилася за волосся, і натерту ліву п'ятку. Проте — не бачила. На місці, де мали би стояти обидві її ноги, червонів складними візерунками килим, який обривався, і з-під нього проступав лакований паркет. Дівчина поворушила руками, але не помітила навіть тремтіння.

— Гаразд, нас тут немає, бо й не мало б бути, — прогугнявив десь неподалік Златанів голос, що звучав так, наче чех сидів за стіною.

— Натомість тут мало би бути щось корисне, так? — озвалася Варта.

Вона блукала поглядом по незнайомій кімнаті. Темно-червоні шпалери нагадували музей. Дерев'яні меблі тулилися під стінами, майже витіснені горами книжок і газет. Скидалося на те, що тутешні жителі або готуються до переїзду, або мають надто велику любов до друкованої продукції.

Варта спробувала торкнутися найближчої гори книг, проте рука пройшла наскрізь.

— Златане, ти можеш що-небудь узяти?

— Ні. Це ж спогад Ґертруди — нам не вдасться вносити сюди зміни...

Двері рипнули і взялися хвилями.

Дві тіні прослизнули досередини — розмиті, ніби хтось намалював їх м'яким грифелем, а потім різко розтер. До Варти долинав шурхіт кроків. Вона силкувалася сконцентруватися на новоприбулих, проте ті рухалися, а рух розмивав їхні контури.

— Ох і захаращено ж тут! — шепнула одна з тіней.

— А ти що хотіла? Дядекові нема часу дбати за порядок, а слуг він звільнив. Підступів остерігається.

— То нам пощастило застати, коли його немає, — дзвінко розсміялась перша тінь.

— Таки так... Ось тут те, що ти шукала, — друга помалу підійшла до полиць і зупинилась поруч із Вартою.

Її обриси стали на мить чіткішими — немолода, але ще вродлива жінка з коротко обтятими кучерями дивилась угору на книжки. Очі її видавалися затуманеними, наче думки блукали зовсім не тут.

Проте вона різко шарпнулася — знову стала тінню — і висмикнула з полиці кілька книжок.

Її супутниця наблизилася, завмерла. Зовсім юна, чорнокоса і бліда, як казкова Білосніжка. Яскраві губи привідкриті від збудження. Погляд палає. Павутина з її рук обплутувала першу жінку цілковито — потоки енергії були чіткими й виразними, ніби підсвітлювалися зсередини. Тому все довкола двох жінок світилося то золотом, то пекучою білістю.

Старша сягнула руками в просвіт на полиці й дістала звідти невелику картонну коробку. Молодша вирвала її з рук супутниці, а тоді обережно відкрила.

Варта зазирнула всередину й обімліла. Інкрустований каменями келих вона не сплутала б ні з чим. Артефакт Вартових виблискував так близько — але водночас залишався недосяжним.

— Як мені впевнитися, що це не підробка? Знаю дядека — він зробив щонайменше кілька копій, — знервовано спитала чорнявка. — А тоді розіслав їх у всі куточки світу, аби мисливці за чужим скарбом пітніли в пошуках...

— Зараз упевнишся. Ти ж клятв Захисників не давала?

— Яким чином? — гмикнула дівчина.

— І справді... Гаразд. Хочеш упевнитися — торкнись, — відповіла зачаклована супутниця повагом. — На всіх підробках лежить закляття, його можна роздивитися, зняти й обійти навіть простим скрижанінням. Проте захист артефакта вплетений у нього ще в момент створення. Безумовний захист, який тебе не визнає.

Чорнявка кивнула і взяла келих правою рукою.

Світ довкола Варти вибухнув світлом. Усе довкола втратило обриси. Книжки посипалися з полиць, газетні сторінки залопотіли, з каміна в кутку зірвалося кілька свічників, люстра загрозливо задрижала кришталевими намистинами. Від руху речі втрачали обриси і здавалися просто розмитими плямами.

— Чорт! Чорт! Сто тисяч чортів! — юна чаклунка випустила келих із рук і сама впала на підлогу, притискаючи руку до себе.

Коли вона перестала смикатися, Варта роздивилась усе — права рука чорнявки вкрилася червоними плямами, які нагадували розжарені вуглини. Вони повзли вгору, мовби хтось невидимий стояв поруч і тицяв у шкіру дівчини розпеченою павутиною.

— Та-ак... Це точно справжній, — процідила вона з видимим задоволенням, роздивляючись понівечену руку.

Розбурхана чорнявка висмикнула газету з найближчої купки макулатури, швидко підхопила нею келих і, зойкаючи від болю, опустила його назад у коробку. Тоді поправила рукав светра, щоби сховати руку, і повернулась до своєї супутниці, яка спостерігала за всім мовчки й відсторонено — через зачарування, що досі оповивало її.

— Для нас обох буде краще, якщо ти сховаєш це на дні свого Архіву і ніколи не піднімеш нагору. Давай, хранителько, допоможи мені... — чорнявка клацнула пальцями, й у цьому жесті було щось дуже знайоме, але Варта не могла зрозуміти, що саме.

— Користуйся рукавичками наступного разу, — безтурботно відповіла старша чаклунка, і плетиво сил, що тримало її під контролем, запалало ясніше.

— Дякую за пораду, — відказала чорнявка й попрямувала до дверей. Вона озирнулася сторожко — і наткнулася поглядом на те місце, де стояла Варта.

А тоді все зникло.

— Це сила хранителів, так? — Златанові очі палали, коли він після повернення зі спогадів сидів навпроти пані Ґертруди й випитував у неї про цю мандрівку. — Славнозвісний Архів? Це лише ваша родинна магія? Ви можете навчити її ще когось?

— Йой, пелеханю, вспокійся! — пробурмотіла стара чаклунка, складаючи руки на колінах, укритих пледом. — Так, то є мій Архів. Ти кладеш печатку на те, що було, — і ніхто її не зірве. Ані магія, ані закляття алхіміків, ані правдовод від відьом. Архівувати навчили мене, а я навчила свого племінника, а він — свого сина...

— Але ж ви самі не пам'ятаєте, що там було, — зауважила Варта, пригадуючи, що юна чаклунка навіяла супутниці потребу приховати цей спогад. Та, вочевидь, послухалась і не підозрювала, що допомогла викрасти артефакт.

— Мені того й не треба, — Ґертруда розгладила плед на колінах. — Те, що було — було й пішло. Світ занадто розпливається зараз, але я знаю: що втрапило до Архіву, того не розмиє жодна хворість чи біда. Ніхто не відбере того насилу. Ніхто не побачить, якщо я не дам ключа...

— Ми вдячні, що ви дали його нам, а не фракції, — запевнив Златан.

— Пф-ф... — пані Ґертруда прикрила очі зморшкуватими повіками, демонструючи своїм виглядом зневагу до правління. — Ви заговорили зі мною про те, що важить. А ті політикани — лише про гроші та про свої пихаті пики... Що мені теперка їхні гроші? А життя, кілько б мало його не було, важніше... Тож дивіться мені, виживіть.

Коли вони вийшли з дому старої хранительки, спека вже спала.

— І що ж ми такого знайшли? — спитала дівчина, коли занедбаний сад залишився за ворітьми, а Златанові пальці переплелися з її власними. — Що тебе так утішило?

Чех дивно усміхнувся й спитав:

— Ти гарно дивилася?

— Наскільки могла.

— Тоді мала б помітити. Старша чаклунка — це була Ґертруда. Але важливо те, що я знаю, хто друга!

— То тепер ми підемо до неї і дізнаємося, куди вона забрала келих?

— Це трохи проблематично, — пробурмотів Златан. — Якби ж знати, нащо їй це знадобилось!.. То була моя мати, Варто. Меделіна Богумінова. Моя мати викрала артефакт із будинку хранителя!

Дорогою додому в Златана вчепилася думка про матір та її роль у зникненні артефактів. Варті здавалося, що в нього вчепилася ще й істерика, не зовсім управно задавлена іронією.

— Може, вона викрала їх для твого батька? — чаклунці було трохи ніяково ворушити трагічне минуле Златана, але сам він говорив про загиблих батьків відкрито й без зайвих сентиментів.

— Навряд чи. Батько чудово знав, що йому самому артефакти не знадобляться, — Златан укотре потягнувся до кучерів, які любив смикати в моменти хвилювання, але опустив руку й розсміявся: — Та вона зачарувала Ґертруду!

— Я помітила. Навряд чи твоя мати переконала б її віддати артефакт просто так.

— Ні, я не про те. Я не знав, що вона була така... сильна! — у голосі мага майнуло зачудування й гордість. — Це ж суддівське заклинання. Мабуть, батько навчив її. Поки працював дідовим помічником. Але якби Меделіна не мала достатньо сили, вона в житті не опанувала б цієї магії... Варто, ми повинні обшукати квартиру. Від плінтусів і до стелі. Якщо та жінка знала щось? Якщо в неї була підозра, що артефакти мені знадобляться?

Чаклунка з жалем подивилася в очі друга, які палахкотіли завзяттям і надією.

— Златане, це було дуже давно.

— Байдуже! Мати знала, за кого вона виходить заміж.

— До того ж ти сам казав, артефакт — не просто випадкова ложка. Аура і все таке.

— Скільки є шансів у нас зараз? Мінімум. А це хоч якийсь шанс.

— Гаразд, сьогодні ж влаштуємо обшук у тебе вдома.

— Ти коли-небудь знімала паркет?

— Ні, тільки вовкулачі голови, — зіронізувала Варта. — Чому чеська фракція була така певна, що артефакти зникли після того вторгнення, якщо один точно зберігався в Празі ще довгі роки?

— Думаю, ніхто не цікавився насправді. А може, другий дійсно вивезли в Росію, а чутки пішли про обидва. Або ж... — Златан клацнув пальцями, й Варта піймала себе на думці, що він цілковито скопіював цей жест у матері. — Або ж фракція має свій інтерес у тому, щоб їх не знайшли...

Утім великий переворот усіх речей у квартирі таки нічого не приніс. Златанів ентузіазм більшою мірою вивітрився. Наступного ранку Варта отримала «люб'язне» запрошення від судді Желібора, який вимагав негайної зустрічі «з нагоди сприяння львівської претендентки небезпечним злочинцям».

— Думаю, він про друга нашого Амброжека, — смикнула плечима дівчина, перечитуючи повідомлення. — Бо хто тут найбільше скидається на небезпечного злочинця?

Суддя запросив її до палацу, де відбувалося засідання Конгломерату минулого тижня. Як виявилося, Желібор працював там, поєднуючи офіційну посаду про людське око з суддівською. Зі стін його кабінету на відвідувачів дивилися похмурі королі давнини, трійця князівен, серед яких Варта впізнала засновницю Праги, скорботні людські святі та золоті стрілки астрономічного годинника. Того, якого так наполегливо вимагала Дикоросла — хоч на фото, а Варта все не знаходила часу до нього дістатися.

— Шановна претендентко, — суддя чеський говорив спокійно, але чаклунка усвідомлювала: цей спокій зовнішній. — Я викликав вас через неприємну ситуацію. Тому дозвольте не прикриватися суддівським нейтралітетом і говорити відверто.

— Люблю, коли говорять відверто, — чаклунка всміхнулася.

Сухорляве обличчя зі шрамами на щоках не виражало нічого хорошого.

— Спокій і добробут для мене понад усе. Ви ж, претенденти, заледве встигли провести тут тиждень, а на ваших руках уже кров світлих. Йдеться про інцидент у Клементінумі, котрий з легкої руки й завдяки беззаперечному авторитету пана судді австрійського зійшов вам із рук. Та вгамувати пана Віслава — це вам не жарти. Братові загиблого ніхто в Конгломераті не авторитет.

— Навіть чеський суддя?

Желібор здвигнув бровами і задер голову вище. Варта подумала, як кумедно було б, якби цей злостивий чех визнав, що він, хай великий і могутній, але не суперник невідомому Віславові. Але той лише зміряв її довгим поглядом і відказав:

— Ми тут не для того, щоб обговорювати мій вплив. Та враховуйте, що є сили, з якими важко мати справу.

— Співчуваю, що вам важко мати справу з цим паном. Щодо нашої ситуації — це був самозахист і нещасний випадок, — відказала Варта.

Вона знала, що суд дійшов такого ж висновку, тому погрози одного-єдиного чеха нічим їй не зашкодять. А він, напевне, хоче випробувати майбутню Вартову на міцність. Чи просто проїхатися по її нервах.

— Можете не замилювати мені очі своїм самозахистом, — Желібор зчепив пальці в замок. — Ще один такий випадок — і обіцяю вам, що розмова буде іншою. Вам не допоможе ні древність родів, ні виняткові обдарування чи заслуги під час Гри. Закон повинен працювати для всіх — інакше це вже не закон. Якщо ваш напарник уважає, що прихильність кількох суддів буде й надалі захищати його, то він помиляється.

— Пане Желіборе, — Варта нахилилася вперед над столом. — Якщо ми заговорили відверто, дозвольте навзаєм подякувати вам за теплий прийом у Празі. Це був справді незабутній вечір.

— Я не зовсім розумію, до чого це зауваження, але вловлюю в ньому недоречну іронію.

— Наступної ночі після засідання Конгломерату на мого партнера напала група світлих, — вела далі Варта. — З дуже конкретною метою. Я поки що не знаю тут жодної особи, яка прагнула би прибрати Богуміна більше, ніж ви, і водночас мала достатній вплив, щоби прикрити цю справу.

Обличчя чеського судді не змінилося.

— Ви, Тарновецька, хочете заявити, що я причетний до цього нападу? Закликаю вас подумати двічі, перш ніж відповісти безглуздим наклепом.

— Самі просили відвертості, — Варта усміхнулася, бо прихований, але відчутний гнів судді розбурхував її внутрішню темряву несподівано сильно. — А оскільки ви щойно пообіцяли... що саме? іншу розмову? — то скидається, що погрози для вас — звична річ. Тож і замах не мав би становити проблеми для такого могутнього поборника пітьми.

— Якби я хотів узгодити щось із вами чи з молодим Богуміном, то це був би відвертий діалог, — на мить Варті здалося, що Желібор виправдовується. — У мене немає жодних причин нападати на вас.

— Ну а в мене немає жодних причин вірити вам. Тому пропоную перейти до злісних злочинців. Яким я сприяю. Ви ж задля цього мене викликали, так?

Желіборове чоло, посічене зморшками, зовсім насупилося.

— Ми ще повернемося до попереднього питання. А наразі... Чи були ви свідком того, як минулої п'ятниці о четвертій дня в районі Малої Страни світлі алхіміки переслідували викрадачку, належну до відьомського шабашу?

— Я була свідком того, як троє алхіміків напали на одну беззахисну відьму й погрожували розправою.

— Чи відомо вам, що ця відьма — крадійка?

— Ні, я бачила її вперше. На зловмисників більше скидалися алхіміки. Вони напали втрьох на одну. Посеред дня. На вулиці, де могли зашкодити простим людям чи явно продемонструвати свою силу. Нам пощастило, що ніхто не помітив сутички...

— Залиште турботу про наслідки для фракції. Це їхня робота. Як і порушення алхіміків та покарання за цю самодіяльність. Я хочу довести до вашого відома, що відьма викрала цінну річ, яку ми планували використати для обміну з представниками Середньоазійського конгломерату. Ви маєте бути свідомі того, що середньоазійці не мають сентиментів щодо сусідів, зокрема щодо українців.

— Наскільки мені відомо, ця «цінна річ» — власність шабашу, котру відьми навряд чи планували віддавати східнякам, — відповіла Варта. — І судячи з того, що ви вичитуєте мене, замість податися до глави шабашу з претензіями, прав на ту річ у вас немає. Чи я помиляюсь?

— Ви некомпетентна, щоби зрозуміти всю складність взаємодії з шабашем. Я працюю з цією проблемою багато років. Не лише я, а й тутешні алхіміки.

— До речі, саме ці алхіміки згодом напали й на мого партнера. Це теж частина вашої програми з урегулювання взаємин?..

Варту пересмикнуло від згадки про Сакре Кьор, яке й вивело світлих просто на Златана. Що більше вона пригадувала той вечір, то більше розуміла: не мали б горді й помірковані зазвичай алхіміки кидатися на незнайомого прибульця. Тим паче — затято намагатися вбити Златана лише за те, що вона, його «емоційний зв'язок», втрутилася в їхні плани.

Желібор не встиг відповісти — телефон завібрував, і суддя зиркнув на нього. Обличчя чаклуна кілька секунд зберігало непроникність, а тоді брови сіпнулися вгору. Варта краєм ока спостерігала за найяскравішим виявом його емоцій. Проте цей спалах одразу ж розчинився в напускному спокої.

— Шановна Тарновецька, маєте щастя, — відповів суддя за кілька секунд настільки сухо, наче повідомляв про чиюсь смерть. — Польська делегація в Середньоазію оббила всі пороги і змогла дуже оперативно знайти для вас один із вивезених артефактів. Зараз вони вирішують бюрократичні питання, щоби перевезти його сюди. Це може вилитися у фінансові витрати, яких ми не планували. Та це питання піддається розв'язанню. Спробуйте тільки після цього заявити, наче я стою на вашому шляху.