Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 13 Золото і бурштин

Свідомість поверталася неохоче.

Вода душила. Горло конвульсивно стискалося від кашлю.

— Де артефакт? — хтось струсонув Варту за плечі.

Вона спробувала розплющити очі.

— Де артефакт? — наполегливіше повторив голос.

— Утопила... — закашлялась вона знову, вивергаючи з себе воду, гидку на смак.

— Як утопила?

— Плюсь — і втопила... виродки... — видушила з себе дівчина.

Сіпнулась до павутини — але на руках уже були пута. Слабкість придушувала, як прес. Не дотягтися.

— Вона не могла взяти й утопити артефакт! — недовірливо докинув інший голос.

— Я бачив, як щось упало у воду.

— Щоб ви заявили... наче знайшли його і... і вислужилися перед судом, а потім прикрили свої справи? — Варта засапалась, але спромоглася на посмішку. — Ну, задля того, щоб завадити, я й не на таке здатна.

Вона очікувала удару. Але правлінці обрали м'якший метод: накотився глухий сон, і в тіла не було сил йому протистояти.

Варта не знала, скільки часу вона спала. Наступне пробудження було легшим, ніж попереднє. В очі вдарило електричне світло, хоча, опритомнівши остаточно, дівчина зрозуміла, що лампа доволі тьмяна.

Рука боліла — отже, після порізу минуло не так багато часу. Пута нікуди не зникли, і, вочевидь, їх поновили.

Поруч сидів Златан. Дівчина спершу відчула його присутність, потім продерла очі, й серце впало — маг дивився на неї з надто прямою, надто відвертою ніжністю. Але щойно він помітив Вартине пробудження, як гострі риси ворухнулись і повернули на обличчя виснажену, проте все ще іронічну усмішку.

— Доброго ранку. Спиш на посту, Вартова?

— Жарт не вдався, — скривилася вона, приглушуючи в голові чергове «знищ його». — Де ми?

— Це підвали Чернінського палацу. Або щось поруч.

— Звідки така певність? — дівчина обвела поглядом голі стіни.

— Карильйон. Двадцять сім дзвонів. Барокова музична вигадка, розташована в Лореті через дорогу від палацу. Грає щогодини. Ти проспала весь день, а я наслухався.

— Ого. Не думаю, що нашу відсутність довго не помічатимуть, — дівчина звелася на ліктях і відчула нагле бажання тіла не ворушитися ще якийсь час.

«Знищ його» не стихало й заважало розбирати слова чеха.

— Вони це усвідомлюють, — Златан клацнув пальцями здорової руки. — Дворжак, Горачек, Желібор та їхня зграя. Думаю, нам пропонуватимуть гроші. Бага-ато грошей. Адже ми викрили всю їхню оборудку. І зможемо нашкрябати солідні обвинувачення. Тож нас спробують умовити чи залякати. Не виключено, що підсунуть якесь зілля — тому не пий нічого.

Варта провела пошерхлим язиком по піднебінню: вже хотілося пити.

— Окрім нас, є ще свідки, — буркнула вона. — Той-таки Лукаш знає багато! Хоча навряд чи він свідчитиме проти власної сім'ї.

На згадці про темного мага лице Златана залила широка усмішка.

— Та-ак. Цей знає... Але їхні слова проти слів правлінців і чеського судді мають мінімум ваги. Утім, про це ми поспілкуємося потім. У мене є кілька ідей, — Златан застережно пробіг поглядом із кутка в куток, і Варта зрозуміла, що за ними можуть спостерігати. Або й прослуховувати. Тому історію про те, як вона «втопила» артефакт, краще залишити на потім.

— То чому ти сахаєшся від мене так, ніби світляча королева від найтемнішого виродка? — спитав маг, спідлоба дивлячись на чаклунку.

Горло стисла раптова задуха, але відповідь уже танцювала на кінчику язика.

— Я, щоб ти знав, продала відьмам свою любов до тебе. В обмін на те, щоб тебе знайшли.

Златан пирхнув, проте Варта нахмурилася.

— Ти йди сам спробуй, як воно! А тоді будеш бу-гага влаштовувати.

— І як воно? — він миттєво урвав сміх і підсунувся ближче, змушуючи чаклунку втискатися спиною в холодну стіну. — Ця ціна здається надто високою.

— Вони видирали її з мене. Так, як тіні з кровопивць. А потім... Я була певна, що, віддавши любов, просто збайдужію до тебе. Неприємно, але не така велика втрата, враховуючи інші ставки. Проте відьми казали: біс його знає, що прийде на місце моїх почуттів. Отож вітаю! Замість байдужості мене опанувала злість. Коли я дивлюсь у твої очі, Богуміне, мене затоплює гнів, який от ще трохи — й вивернеться назовні. Темрява каже мені знищити тебе. І вчора, коли я взяла кинджал у руки... на якусь мить відчула, що можу зробити це.

Очі мага блискотіли, він невідривно вдивлявся у Вартине лице.

— Ну то зроби це, — байдуже смикнув плечима й досі усміхнений Златан. — Поки що доступ до магії в нас ніякий, але можеш просто врізати мені. А я посиджу й навіть не буду заперечувати.

Варта відсахнулася ще ближче до стіни.

— Богуміне, не верзи дурниць.

«Знищ його!»

— Я не верзу. Розумієш, якби ти збайдужіла до мене, тоді ми й справді мали би проблему. Ми — це я про нас як коханців, а не Вартових. Проте якщо все впирається в стіну злості — то я тебе просто шалено дратую або пробуджую ще якісь приховані речі. Відьомські вміння здатні багато всього витягти на поверхню... Але я розберуся. Мені потрібна твоя любов.

— Не говори таких речей.

«Знищ його!»

— Чому? Невже дратують?.. Тоді слухай уважно: мені потрібна твоя любов, Аґато Станіславівно.

Коли він повторив це втретє, Варта таки вдарила.

Спалах просвітлення накотився, як хвиля в шторм. Темрява розсіялася.

Варта не могла сфокусувати погляд, але врешті він видав їй цілісну картину: вона сиділа верхи на Златанові, який розпластався на підлозі, і відчайдушно гамселила його зв'язаними руками. Так, що пальці й кісточки на зап'ястях уже боліли. Так, що його права повіка розпухла, ховаючи око, а з розбитої губи сочилася кров і змішувалася зі слиною.

Чаклунка припинила негайно.

— Я здуріла? — спитала вона, незграбно сповзаючи з мага, лице якого нагадувало потовчене яблуко.

— Запитальна інтонація тут зайва, — сплюнув той і важко зітхнув. — Але важливіше інше: як почуваєшся?

— Ніби видихнула з полегшенням. Але казна-що, Златане! Ще бракувало, щоби до всіх охочих убити нас долучилися й ми самі.

— Постефекти такі постефекти, — маг ривком сів і застогнав, розминаючи плечі коловими рухами. — Мабуть, я маю пишатися тим, що викликаю в тебе стільки емоцій.

— Голос, який наказував знищити тебе, заткнувся, — раптом заявила Варта. — Принаймні наразі.

— Отже, ти задовольнила його, і тепер можна рухатися далі.

— Куди рухатися? Ми попались, як ідіоти.

— Ми зруйнували плани зловмисників! А тоді вже попались, як ідіоти.

— Мене тішить твій оптимізм, — дівчина вперше після їхнього возз'єднання відчула глибинне й щире задоволення від того, що Златан поруч і — живий. А це відкривало широкі можливості для маневрів.

Варта подивилась на носки своїх вологих кросівок і спитала відверто:

— Ми все ще по один бік барикад?

Златанові брови сіпнулися вгору.

— А були причини думати, що це не так?

— Так. І тебе вбити мало за рішення самому потрапити до кровопивць.

— Уже ж намагалися. Просто коли я зіставив усю інформацію, то не міг не спробувати. Адже вміння тіньових знаходити скарби — це те, що нам і було потрібно. Якби чеська фракція першою знайшла артефакти, то плакали б усі наші плани. А втягти когось іще я не міг з огляду на вміння монстряків. До речі, дякую за підказку зі «здиранням тіней»...

— Ох, Богуміне, подивилася б я, як ти заговорив би, якби я не знайшла тебе!

— Я залишив маячок Амброзові, але він діяв лише в межах міста. Не хотів іще й тебе турбувати, поки ти відходила від «смерті».

— Отже, тобі нарешті влетіло достатньо сильно за всю цю самовпевненість.

— Не те слово, — Златан широко всміхнувся. — Слухай... У моєму житті було багато всього, включно з «демоном», якого ти успішно вивела з гри... — він дозволив собі короткий смішок, але далі говорив напрочуд серйозно: — Працювати з тобою — це те, чого я хочу. А коли я хочу щось, то йду до цього. Тому ми неодмінно пройдемо ритуал посвяти й відзначимо перемогу на набережній.

— Спершу треба звідси вибратися.

— Давай так: щойно хтось заявиться вести з нами довгі профілактичні чи підлабузницькі балачки, даси слово мені...

— Ні. Я маю кращу ідею. У задній кишені моїх штанів мав би залишитися тайнопис. Його друга половинка — в Душанки. Я напишу, аби нас спробували витягти звідси.

— Тут їх два, — повідомив чех, коли зміг зі зв'язаними руками видобути з кишень обтислих джинсів обидва тайнописи.

— Так. Один — Душанки, інший — наш із тобою.

— Боюся, з нашим зле. Я втопив його в крові й загубив на тому складі.

— Шкода. Рідкісна річ.

— Знаю і досі дивуюся, що відьми віддали її тобі...

— Це подарунок. Вони мають традицію давати жінкам-Вартовим якісь дари. Мені дісталися гральний кубик, тайнопис і перстень твоєї матері.

Златан округлив очі.

— Боюся навіть питати, звідки в них перстень моєї матері! То що — писатимемо на обох?

— Так, — зітхнула чаклунка: шматочки тайнопису здавалися ідентичними — з того, який раніше пов'язував її зі Златаном, плями крові зникли безслідно.

Дівчина проколола палець цвяхом, що стирчав біля дверей їхнього імпровізованого місця ув'язнення, і, вмочуючи гострий край сережки в кров, спромоглася нашкрябати на папірці кілька слів.

Коли заскреготів замок, Варта приготувалась до захисту. До їхньої кімнати-камери рвучко ввійшов чеський суддя й зачинив за собою двері. Він клацнув пальцями, завмер, мовби прислухаючись до чогось, тоді знайшов поглядом полонених.

— Ночі доброї, — почав Желібор. — Боюся, в нас мало часу, але треба дещо прояснити, якщо ваша ласка.

— Та чого ж, — цвиркнув Златан. — У нас часу предостатньо, пане суддя. Ми ж тут відпочиваємо вашими стараннями.

— Хто привіз вас сюди? — спитав світлий очільник.

— Дворжак і його посіпаки, — відповіла Варта, відчуваючи тиск суддівської сили.

— Чи бачили ви кровопивць?

— Так, ми тісно поспілкувалися, — Златан підняв свою понівечену руку.

— Алан правду казав! — на мить суддя втратив сувору зосередженість. — Зрозуміло, що ця раптова підтримка не могла бути безкорисливою... — вочевидь, він згадував щось своє. — Дворжак сподівався, що мій від'їзд у справах дасть йому більше волі... Але кровопивці! Ні. Ні, це вже за межею добра і зла. Неможливо... Ви розкажете мені все детально. Нам треба скласти обвинувачення. І звіт про ваші «пригоди»...

— Ви хочете сказати — обвинувачення проти Дворжака? — Златан звів ліву брову.

— Так, а проти кого ж? — шарпнувся суддя.

— Ще скажіть, що не ведете справ із ним...

— Пітьмавий, — страшним голосом відказав Желібор, — нехай я буду тричі проклятий, якщо хоча б подумки вирішу стати на бік тих, хто продає чаклунську кров... тьху! — остаточно розгубивши останки пафосу, суддя сплюнув собі під ноги. — Фракцію розпустять. Усіх причетних звільнять. Я доб'юся цього. Навіть якщо занапащу свою роботу. А вони — вони-и більше не зможуть посягати на правління. Усе, геть звідси. Я виведу вас.

Златан дивився на суддю з недовірою. І не робив ані кроку.

— Зачекайте, Желіборе. А з якої причини мені вам вірити? — гмикнув він. — Можливо, ви граєте разом із викрадачами та фракцією, а зараз, коли запахло смаленим, вирішили врятуватися, замиливши нам очі. Ваш син зустрічався з темною алхімеєю. Її викрали. Хіба не гарний метод без шуму прибрати перешкоду зі шляху перспективного світляка?

— Типова філософія пітьмавих, — відповів Желібор, повертаючи собі стоїчний спокій. — Я вмію поважати чужий вибір і ніколи б не опустився до того, щоби шкодити Алановій подрузі. Що ж до фракції, то я мав підозри, що Дворжак та його посіпаки зайняті чимось за моєю спиною. Проте нові обов'язки не давали часу зануритись у їхні справи... Чи ми будемо йти, чи говоритимемо далі, доки хтось іще сюди дістанеться?

— А на суддівських очах хтось ризикне підняти на нас павутину? — з викликом спитав Златан.

У погляді Желібора заіскрилася злість.

— Ви не знаєте, на що вони здатні. І я, як бачите, теж не знав повною мірою. Коли мені запропонували взяти на себе посаду судді, ми умовилися, що я займатимуся міжнародним представництвом, а справи місцеві покину на Дворжака — як завжди робили судді, заклопотані постійними роз'їздами. Але тепер цей маскарад закінчиться. Я працюватиму разом із вами. Ходімо, пітьмаві Вартові.

Він незграбно поправив плащ, повернувся до дверей, і...

Варта інстинктивно відступила вбік. Їй здалося, що наростає щось — на споді світу, там, де ховалися павутина й тіні кровопивць. Довга-довга секунда не дала часу на рухи чи рішення. Але дозволила побачити жаский спалах, який шурхнув між пальців фігури на порозі — пройшов крізь щити, тоді крізь груди судді Желібора — і вирвався з його спини. Розносячи запах паленого, спалах врізався в підлогу. Порснула кров.

Чеський суддя впав на чорну, випалену атакою долівку, і його сповнені праведного вогню очі застигли нерухомо, відбиваючи мляве світло лампи.

На порозі стояв угорський суддя. У руці він стискав тайнопис, на якому кривавими літерами проступали слова Варти.

— Корисна річ — оці папірці, Тарновецька! А тепер до справ, — Берток захряснув двері, сховав тайнопис до кишені плаща і переступив через труп судді Желібора.

Варта застигла від шоку. Златан блимнув на неї застережно і першим зробив крок до угорського судді, мовби не хотів дати тому наблизитись до чаклунки.

— Дядьку, поясніть, що ви робите, — стримано попросив чех.

— Розбираюся зі світлячим кодлом... Оце вони з тебе познущалися, паскудники, — Берток подивився уважно на Златанові руки. Варту прошив здогад: угорець оцінював, чи зможе онук судді чинити йому опір.

— Я наполягаю на поясненнях.

Аура судді розросталася й заповнювала собою все довкола.

— Я тобі вже все пояснював, Златане, — скривив губи Берток. — Світлий суддя довго не проживе — пам'ятаєш?

— Він — законний суддя.

— Він — світляк. Передусім.

— Навіщо ви зробили це, дядьку?

— Я? Ні-і. У нас є кілька варіантів, але в жодному з них це не я. Слухай уважно. Часу не так багато. Варіант перший: твоя люба подруга втопила артефакт — я чув, що це трапилося вчора вночі, ти розчарувався в можливості стати Вартовим, тож вирішив повернути собі посаду судді, поки є шанс.

— Я буду заперечувати такий варіант, — лице Златана зблідло, але він нап'яв на нього захисну іронію. — Нас, бачте, викрали й замкнули тут.

— А в мене є всі підстави думати, що вас закрили тут правомірно. Адже кандидатка на посаду Вартової втопила безцінний артефакт. До того ж пан суддя Желібор сам прийшов сюди на ваше прохання через тайнопис. Де й потрапив тобі в руки.

— Ви бачите, в якому стані мої руки, — Златан посміхнувся ширше. — Але гаразд. Який тоді другий варіант?

— Вельми простий. Оскільки Желібор славився своєю неприхильністю до темних, він скористався вашою вразливістю і покінчив із Тарновецькою. А ти, Златеку, помстився йому. Твоєї злості стане на те, щоби знищити кого завгодно, якщо хтось простягне павутину до Тарновецької, так?

— Краще вам цього не перевіряти, — Златан опустив голову, і з-під завитків лискучого волосся на угорського суддю подивилися дві вуглини очей.

— Я не хотів би. Тому придумав і третій варіант, який — маю тверду певність — влаштує нас усіх.

Безтурботність у Бертоковому голосі лякала Варту понад усе. Мовби все це гра. Мовби то не труп лежить у судді за спиною. Мовби зараз хтось зайде до кімнати і скаже припинити гру.

Угорець вів далі:

— Смерть судді Желібора — на руках кровопивць, яких він вистежував зі своїми добрими поплічниками з чеської фракції. На щастя, вони знищили всіх потвор, і тутешній чаклунській спільноті відтепер ніхто не загрожує. Проте у зв'язку з такою жахливою передчасною втратою і з тим, що другий артефакт утоплено у Влтаві нашою чарівною Тарновецькою, Златан Богумін прийняв пропозицію обійняти посаду чеського судді, на якій був затверджений більшістю голосів. Фракція згодна зробити тобі такий подарунок за певну дозу мовчання. Про це вже домовлено.

— Ви не зробите цього зі мною, — процідив крізь зуби Златан.

— Звісно. Ти сам усе зробиш. Інакше ми повернемося до варіанта номер два. Так, Тарновецька? — він посміхнувся до Варти.

— На біса? — спитала вона сторопіло, витісняючи з думок те, що варіант номер два передбачає її негайне вбивство. — Златан на посаді Вартового зможе зробити багато корисного.

— Під твоїми підборами? Ну-ну, Тарновецька. Поговори мені тут. Я заплющував очі під час Гри на ваші порушення, щоби ви принесли темним більшість, — і ви зробили це, браво! А скільки ти, племіннику, просив мене про допомогу в Грі? Я допомагав. Ішов на ризик, а допомагав. Тому зараз твій час виконати обіцянку. Я хочу скористатися своїм правом на твою безумовну поміч зараз. Тікати нікуди, Златеку, скільки б ти на мене не дивився.

— Без Вартових виборів не буде, — втрутилась Варта.

— Все буде, все. Адже...

— Заткнися, Бертоку, — Златан утратив холоднокровний спокій і визвірився на суддю.

Варта відчула поколювання на шкірі від спалаху сили, який хоч і стриманий путами, визрів довкола чеха.

— То ти не розповів їй? — гмикнув угорець. — Про твій план віддати свою посаду Вартового синові Меделіни Богумінової, якщо ти...

— Заткнися, Бертоку.

— Ні, Бертоку, продовжуй, — попросила Варта вимогливо.

— Сила Вартових зазвичай іде по одній гілці роду, — з дивним вдоволенням повідомив угорець. — Але в разі трагедій до неї можуть спробувати долучити когось із близької родини. Найкраще підходять...

— ...позашлюбні діти, — чаклунка згадала недавню розмову зі Златаном.

— Таки тямуща Тарновецька. Молодчинка! Отож, Златан може сміливо ставати суддею, а тобі в напарники ми виділимо ще одного сина Меделіни Богумінової. Не бійся, він нічим не гірший, — хвацький тон судді звучав так гротескно, коли позаду лежав труп Желібора, що чаклунка ледь стримувала лють.

— І хто цей таємничий маг? — тремтячи, спитала вона.

Златан важко підвів погляд на чаклунку і посміхнувся, як перед розстрілом.

— Амброз. Мій молодший брат — Амброз.

Коли пута впали, Вартині руки заніміли на кілька секунд, а потім почали озиватися поколюванням. Вона судомно стиснула павутину, але виснаження останніх двох діб давалося взнаки — сила не слухалась. А якби слухалась...

Чаклунка спідлоба глянула на суддю Бертока. Їй шалено хотілося прибити його поглядом. Але угорець навіть не дивився в її бік. Його увага була сконцентрована на Златанові, котрий щойно погодився виконати свою обіцянку. Вона зобов'язувала його заступити на посаду чеського судді, відмовитися від статусу Вартового, а також віддати свій голос на виборах за угорця. Дівчина розуміла, що останнє і є основним бажанням Бертока.

— Отже, тепер, за вашою легендою, Желібора вбили кровопивці, — просипів Златан. — А кровопивць — чеські правлінці. Які доблесні вояки. Ви з ними вже домовилися? Хто кому доплатив?

— Це не так важливо. Просто вони дізналися, що ви надто зацікавлені в їхній справі, тож довелося швидко щось вирішувати. Фракція хоче, щоби ви не лізли куди не слід, а поза тим — ніхто не бажає вам зла. А тепер їдьмо. Нам треба поспілкуватися про справи насущні. Тут приберуть.

— Пане суддя, прошу вашого вибачення, — процідив крізь зуби чех. — Я провів захопливий час у полоні в кровопивць, мене ледь не закатували до смерті, тож я жахливо хочу возз'єднатися зі своєю подушкою. А потім мушу потрапити до лікарні, щоб мої пальці зібрали докупи й переконалися, що діра в животі не загрожує близьким кінцем життя. Дія відьомського зілля не безкінечна, як і моя здатність до самозцілення.

— Полон у кровопивць, потім полон у чехів? Утрачаєш хватку, Богуміне, — зауважив суддя Берток, і його погляд ковзнув у бік Варти. — Я наполегливо пораджу вам, Тарновецька, згадати, куди ви поділи другий артефакт.

Дівчина не відповіла.

— Ходімо вже, — не озираючись, сказав їй чех і поплентався до виходу з кімнати, яка стала могилою для судді Желібора і всіх Златанових планів на майбутнє.

— Я знав про нього з дитинства, — Златан почав розповідь, обережно добираючи слова. — Графиня розповіла, хоча сама вона люто ненавиділа Амброза і вважала плямою на імені роду. Та для мене це було безцінно — мати когось такого близького по крові! Не знаю, що думала Меделіна, але, мабуть, усвідомлювала після батькової загибелі, що на мене теж чекає такий кінець. І їй хотілося мати ще когось. Справжнього. Того, хто залишиться на цьому світі трохи довше.

— Ти справжній, — заперечила Варта, стираючи з матової руки засохлу кров. Він морщився, поранена рука здригалась. — Але чому це в такій таємниці?

— А ти як думаєш? Позашлюбні діти — не ті, про кого кричать на кожному кроці. Знали лише кілька родичів. Амброза віддали в гарну сім'ю... З якої він потім ушився, але це вже інша історія.

— Трясця... — дівчина опустила вологу й рожеву від крові серветку в миску з водою, а тоді відкинулася назад і дозволила дивану оточити її примарним спокоєм. — Твоя сімейка — той іще подарунок. А тепер саме час сказати: «У мене все продумано. Я знаю, що робити».

— Якщо Амброз мене не вб'є, то вам доведеться-таки пройти той ритуал. А мені — стати суддею. Обіцянка безумовної допомоги зобов'язує. Якщо я її порушу, це зле скінчиться.

— Дай угадаю: смертельно для тебе?

— Неодмінно. І, мабуть, для тебе. Бачила ж Бертока сьогодні. Він ні миті не сумнівався, перш ніж убити Желібора.

— То це кінець гри?

— Хто сказав? — Златан обережно торкнувся її долоні неушкодженою правою рукою, але Варта відсмикнула пальці: їй усе ще не хотілося, щоб чех наближався, коли цього можна уникнути. Хоча бажання знищити Златана поки що не озивалося, чаклунці не хотілося розбудити його.

— Не забудь зв'язатися з Прірвою. Вона, мабуть, уже з'їла себе через твою відсутність, — відповіла дівчина, спостерігаючи за тим, як змінюється обличчя Златана.

— Не тільки я майстер недомовок, так?

— Вона прийшла до мене, коли ти зник...

Варта пригадала ту довгу розмову на кухні, коли слабка чаклунка сиділа навпроти неї, сьорбала чай і розповідала, що її вміння — поглинати силу. А оскільки у фіналі Гри Златанові дісталося набагато більше, ніж він міг витримати, Прірва забирала енергію в нього. Щоденно — процес був довгим і не дуже приємним. Та якщо уникати його, можна дійти до незворотного зриву. А позаяк їм обом іще загрожували зриви через активацію сил Вартових, то Златанові геть не солодко жилося під тиском подвійної загрози.

— Зараз усе вже краще, — просипів він знічено. — Мене незле виснажили останні пригоди. Тож хоч якийсь позитив у цьому всьому.

— Якби ти розповів мені раніше...

— Уже не вийде. Я не хотів, аби ти думала, що твій вчинок у фіналі Гри приніс мені неприємні наслідки.

— Настільки неприємні, що ти розглядав варіант зі своєю смертю?

— Так, — Златан кивнув. — Розумієш, мене переповнювала сила, тіло не могло її прийняти. До всього, і зненацька пробуджена сила Вартового — дві проблеми за раз. Я не був певен, чи зможу виборсатися.

— То тепер проблема лише одна?

— Так. Та я не каюся: після приїзду сюди справді говорив з Амброзом, щоби він спробував себе на мою позицію. Пообіцяв натомість розібратися зі зникненнями. У випадку, якби ці зриви не минулись і я б не мав шансів на одужання...

— Вони минулись. Проте наступного разу я хочу знати про це, навіть якщо... Коротко кажучи, годі вже помирати таємно від мене.

— Гаразд. А я хочу попросити тебе скласти клятву Вартової разом із моїм братом. Якщо того вимагатиме ситуація.

— Ще чого, — рішуче відповіла дівчина, силкуючись усміхнутися. — Уже забув, що вогонь древніх спалить нас, якщо ми не пройдемо ритуалу посвяти?