Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 2 Судді довго не живуть

Засідання Конгломерату затягнулося майже до півночі — людська охорона була переконана (після певних маніпуляцій магів), що в Чернінському палаці відбувається дуже важливий і дуже пізній з'їзд. Урешті вирішили, що судді з помічниками залишаться в Празі до вересневого рівнодення, щоб слідкувати за перебігом пошуків, а потім — у разі успіху — і виборів.

Опісля Златан і Варта піднімалися вузькою вулицею до трамвайної колії. Берток запропонував підвезти, проте чех відмовився: нічні трамваї, за його словами, курсують тут регулярно. Варті здавалося, що друг намагається уникнути компанії дядька. Адже зазвичай він не втрачав шансу скоротити дорогу і під час Гри часто їздив на дорогій автівці, ще й з персональним водієм — Міреком. Останнього довелося звільнити, бо Златан збувся і роботи, і відповідної зарплати, й дідової автівки теж.

— Я трохи чув про артефакти, коли досліджував історії Вартових, — кинув маг аж надто безтурботно, коли вони піднялися й попереду простяглася довга порожня вулиця.

— Раніше ти про них не згадував, — відказала Варта, висмикуючи з волосся шпильки одну за одною. Подумки вона обіцяла собі більше ніколи не робити зачісок, що вимагатимуть стільки шпильок, скільки голок у дикобраза.

— Раніше й потреби не було. Я ніколи всерйоз не думав про відновлення Вартових... — Златан теж на ходу позбувався надлишку світського блиску: вийняв вигадливі запонки з рукавів смугастої сорочки і саме закасував рукави до ліктів. — Але ти сама бачила, як старі інтригани сказилися, коли Дворжак сказав, що артефакти зникли! Такого на моїй пам'яті не ставалося. Здається, востаннє зробити заяву про зникнення ризикнули іспанці років півтораста тому... Їхній тодішній глава був не вельми доброзичливим дядьком. Усіх хранителів-роззяв стратив.

— А втрату хоч знайшли?

— Так, в одного зі страчених, у заміському домі. Він, бачте, хотів таємно випхати на позицію Вартових когось зі свого роду. А заявити про це офіційно вже після церемонії, коли шляху назад не буде.

Варта пирхнула.

— А я очікувала від правлінців більшого глузду!

— Та чого ж. Цей задум не без шансів, — Златан клацнув пальцями. — Якщо його родичі мали близький кровний зв'язок зі справжніми захисниками, то в них могло б і вийти...

— Хіба це має сенс? — здивувалася дівчина.

— Мінімальний, але має, — серйозно кивнув Златан. — У Тарновецьких більше не було дітей, і рід прямих спадкоємців перервався. Часом у таких ситуаціях вдавалося залучити до штату когось із найближчих родичів померлих. І позашлюбні діти — найкращі кандидати. Проте нюансів більше, ніж я знаю. А Богумінам не до того було взагалі. Де вже тут про благо Конгломерату думати!

— Мені здається, що більшість цих правлінців шокувало наше бажання посісти свої законні посади, — спохмурніла дівчина, пригадуючи суперечки на засіданні. — Я очікувала трохи кращого прийому.

— Вони консерватори переважно. Ніхто ж не сподівався, що львівська Гра дасть такий результат, — Златан розцвів усмішкою, яка, на диво, поєднувала в собі радість і бажання когось прикінчити. — Можу тебе запевнити, більшість нас побоюється. Зброя масового ураження — чула ж?

— Вони радше мають нас за дурних дітей, які лізуть не в своє діло, — скептично зауважила Варта й ступила на трамвайну колію.

— Безперечно. Але в цих дурних дітей є виняткова сила, недоступна навіть суддям. Під час робочих поїздок я мав змогу побачити, як працюють Вартові в інших конгломератах: це страшна потужність і авторитет. Навіть якщо вони молоді, то тримаються окремо. Хоча, звісно, завжди є інтригани, які обплутують усе павутиною. Але яка влада без цього? Прорвемося.

— Авжеж, — кивнула Варта, балансуючи на колії. — Я взагалі вперше в житті відчуваю, що є місце, яке належить мені насправді.

— У Львові здавалося, що ти твердо стоїш на землі, — зауважив маг.

— Я гарно старалась. Але ти уяви, як усе життя намагаєшся втриматися за реальність: знайомишся з людьми, вчишся, влазиш у проблеми, вчишся далі, змінюєш підробітки, знову влазиш у проблеми... А тебе не покидає відчуття, що все — несправжнє. Бо десь є зелені штори, і візерунчастий паркет, і кришталеві келихи, і голоси у твоїй голові, які кажуть прокинутися. Ніби весь світ — це сон.

— Ти тепер точно знаєш, що не сон. Ані життя, ані твоє минуле.

— Так, та взагалі — казна-що з цим усім! — Варта смикнула шпильку надто сильно і видерла кілька волосин.

— Саме так! Тому тепер ми йдемо тусити, — маг простягнув Варті руку, картинно запрошуючи спуститися з колії на грішну землю.

— Що? — перепитала дівчина.

— Ми в Празі. Ми йдемо тусити, — голос Златана звучав не більш знущально, ніж зазвичай.

— Якого світлого ти не хочеш поговорити про справи?

— Ми сьогодні весь день тільки те й робили, що говорили про справи чи слухали, як це роблять інші, — спокійно відповів чех. — Уже за північ. Нічого корисного не встигнемо — хіба попадаємо з ніг від утоми. А це останнє, що нам треба, адже Гра скінчилась, Аґато Станіславівно, і тепер починаються справжні проблеми.

— І тому ти пропонуєш тусуватися до напівпритомного стану?

— Панно Тарновецька! — Златан перекривив польського суддю. — Відколи ви забули межу між «гарно посидіти» і «тусуватися до напівпритомного стану»?

— Ти сам колись казав, що темні не знають напівмір, — смикнула плечима Варта, розуміючи, що трохи розслабитися — не така вже й погана ідея.

— Що правда, то правда. Пошуки розпочнемо завтра, тож я не диктуватиму тобі планів на цю ніч.

Дівчина обдарувала друга красномовним убивчим поглядом.

— Я думала, що ті старовинні цяцьки шукатимуть пани з фракції, — зауважила вона. — Це ж вони їх загубили.

— Є багато охочих знайти артефакти, і закладаюся, що не у всіх гарні наміри, — спохмурнів Златан. — Тому нам найкраще зробити це першими. Ще й цей новий світляк-суддя до повного щастя...

— Думаєш, він заважатиме?

— Офіційно — ні. Офіційно він навіть допомагатиме, — Златан посміхнувся так, що чаклунка відразу зрозуміла, скільки проблем може принести світляцька поміч.

Дівчина зітхнула і, спершись на плече друга, зняла туфлі, які встигли намуляти їй у трьох місцях. Босі ноги з полегшенням відчули прохолоду нічної бруківки. Червоно-білий трамвай продзеленчав поруч, поблискуючи вікнами. Він летів швидко, зовсім несхоже на своїх «родичів» у Львові. Варта провела його поглядом, думаючи, що, попри все, магія сталася.

Вона у Празі. Златан поруч. Усе інше — вдасться вирішити.

Вранці дівчина проклинала свою нестриманість подумки, бо в горлі пересохло, голова йшла обертом і холодна вода видавалася вершиною мрій могутньої Вартової, яка переживала наслідки першої ночі в Празі. Чех не збрехав: він не стримував її ні в чому, хоч інколи безмовно зводив брови, ніби питав: «А тобі не досить?»

Варта прокинулася під порепаною світло-блакитною стелею. Секундний порив «хто я, де я?» змінився усвідомленням того, що за вікном — приємно незнайомі будинки, стиснені докупи над тихою брукованою вулицею, а сонце стоїть уже доволі високо і стелиться променями по паркетній підлозі.

— Златане? — Варта виповзла з-під смугастої ковдри й відчула, як ниє рука, невдало придавлена уві сні.

Чеський чаклун не озивався. Дівчина підвелася з ліжка, відразу ж перечепилася через власні туфлі й вилаялась.

Тоді знайшла ванну, оздоблену потрісканими кахлями, не вписалася в низький одвірок і втупилася поглядом в очі свого розкуйовдженого відображення. Воно «потішило» слідами розтертої туші. На щастя, стійка помада залишалася там, де й мала бути, але губи від неї пересохли й потріскалися.

— Щоб це було востаннє, шановна Вартова, — пробурмотіла вона сама до себе, вмикаючи гарячу воду. — Інакше наш проклятий чех вирішить, що не варто мати зі мною справу.

—...А може, він уже так вирішив! — усміхнулася дівчина, коли знайшла на столі біля холодильника записку: «Буду ввечері. Відпочивай. Усе гаразд».

— «Усе гаразд», — уголос перекривила Варта. — Так, авжеж. Як завжди.

Проте коли головний біль почав покидати її, то й настрій став більш сонячним. Дівчина швидко нап'яла футболку і шорти замість зім'ятої важким життям вишневої сукні, відписала на повідомлення від батьків і Дикорослої, змусила себе з'їсти кілька канапок із сиром, який розм'як від спеки, але все ще не здавався підозрілим, і врешті вийшла зі Златанової квартири. До власного сорому, чаклунка не могла й пригадати, як учора вночі потрапила туди. Проте вірила, що пам'ять дбайливо позбавляє її моментів, яких треба соромитися.

Варта не встигла поцікавитись у Златана, де зустрічаються місцеві темні. Удома вона завжди знала, де шукати новин чи — у критичному разі — допомогу. Найчастіше відьми з молодшого шабашу із задоволенням приймали гостей у себе вдома, у квартирі з високими стелями, захаращеній травами й зіллями, запах яких надовго просочував волосся та одяг. Утім, Златан згадував, що нагода познайомитися з празькою темною тусівкою ще випаде — він мав там кількох знайомих, попри життя в роз'їздах.

За відсутності чіткого плану дій чаклунка розкошувала образом звичайної туристки й блукала навмання, часом зиркаючи на мапу в мобільному. Вулиці тяглися, помережані трамвайними коліями, і перепліталися в несподіваних місцях. Вони то рвалися вгору, то запрошували звернути кудись вузенькими сходами, під якими ховалися крамниці сувенірів, антикваріату чи крихітні продуктові. Рипіли дверима натицяні поруч магазини з барвистими вивісками, де часом пробігали знайомі слова, а літери вінчалися зверху дрібними галочками й паличками — Варта лише уявляла, як би це мало звучати.

Златанова квартира ховалась у тій красивій частині міста, що неподалік центру, серед історичних кам'яниць із червонястими черепицевими дахами, маленьких кав'ярень і несподіваних поворотів. Але водночас вузька й тиха вулиця віртуозно оминала популярний маршрут до замку чи старого міста, куди, здавалося, тяглися всі шляхи й невпинні потоки туристів.

Чаклунка перетнула кілька вулиць, пройшлася під арками повз численні сувенірні й «Макдак», перш ніж вийти до незнайомої залюдненої площі. Там вона скосила погляд у бік зеленої вивіски кав'ярні. Дикоросла вже тричі встигла написати, що в усіх повинне бути фото з тамтешньою чашечкою, яку прикрашала хтива на вигляд русалка з роздвоєним хвостом. Щодо русалки, то відьма була певна: її намалював особливо креативний людський дизайнер, якому пощастило перестріти річкового дракона.

— То бути чи не бути... — пробубніла Варта, згадуючи, який курс гривні до чеської крони, щоб орієнтуватися, чи кава в рамках її бюджету. Курс був майже один до одного. Златан, звісно, казав, що про фінанси поки можна не турбуватись — але залежати від онука судді не хотілося. Тим паче, що наразі вони обоє безробітні.

Із кав'ярні у Львові чаклунка звільнилась одразу після Гри і повертатися туди не планувала — врешті, перспектива працювати на чаклунське правління суттєво переважала перспективу робити колд брю. Варта шкодувала лише, що так і не встигла нормально познайомитися з колишнім співробітником на ім'я Еверест, з яким її пов'язала вельми химерна історія під час Гри. Але світлий алхімік залишився у Львові, а Варта, хоч і мала його контакти, не думала, що є сенс отак писати й запитувати про справи чи розповідати про свої празькі вакації.

— Агов, Тарновецька! — голос, що пролунав позаду, примусив дівчину інстинктивно насторожитись. — А я все думав, що мені сьогодні вищі готують!

— Пане Бертоку, — вона озирнулася й зустрілася поглядом з угорським суддею, котрий бадьоро наближався від трамвайної зупинки. — Не очікувала вас зустріти.

— Життя сповнене несподіванок, дівчино. Бачу, саме зараз чудова нагода запросити тебе покавувати, — Берток окинув площу поглядом. — Але треба забратися з цього сонцесяйного туристичного пекла. Спека так б'є в голову, що вбивати хочеться. Думаю, як молода темна ти мене зрозумієш, — він підморгнув і додав: — То кава? Я знаю місця.

Варта не стримала усмішку. Оце «Я знаю місця» надто нагадувало Златана в перші дні їхнього знайомства, коли він скидався на бравого голлівудського героя, якому горить справити враження.

— Пане Бертоку, якщо у вас немає на меті жорстокого вбивства, я із задоволенням складу вам компанію, — відповіла чаклунка жартома.

— Надто рано для жорстоких убивств, — смикнув плечима той. — Але день довгий. Прошу, крале, за мною.

Кав'ярня, яку обрав угорський суддя, складалася з пилюки в кутках, потрісканих кахлів на підлозі, трьох обшарпаних столів, глибоких, потертих старовинних крісел і пощербленого емальованого посуду. Забігайлівка ховалася в задній кімнаті довгого й вузького, як коридор у Златановій квартирі, магазину антикваріату. Перша кімната теж скидалася на коридор: двоє відвідувачів навряд чи змогли би там розійтися, не наткнувшись на шафу, коробку чи стелаж. Над входом висіла табличка «У Казі Крокової», але щойно вітер хитнув її, як надпис змінився на звичний для ока «Антикваріат».

— Тільки для своїх, — повідомив Берток, віртуозно оминаючи стоси книг, фігурні полички, репринти плакатів, запилюжені мідні свічники й коробки, заповнені довоєнними листівками з однобарвними марками та чорнильними підписами. — Власниця — відьма.

— Справжня чи ви її просто не любите? — зіронізувала Варта, адже серед звичайних людей слово «відьма» вживають здебільшого в недоброму значенні. Та й у магічній спільноті до зіллєварок ставляться неоднозначно: у них надто закрите коло, забагато зневаги до чоловіків і жодних навичок у магії, звичній для чародіїв і алхіміків.

— Ображаєш. Я би не повів тебе до простих людей, поки в цьому місті ще є справжні заклади темних. Вам, до слова, теж не завадить познайомитися. Зв'язки, знаєш, на деревах не ростуть. Треба триматися своїх.

Дівчина стримано кивнула, не зводячи погляду з судді. Попри показну прихильність Бертока, вона добре вловлювала його силу, помітно більшу за її власну. Небезпечний маг, якого краще не мати в списку недоброзичливців. До того ж суддя, безперечно, мав свої плани, і краще в них не вплутуватися.

Попри химерність місцини, кава тут виявилася гарною. У меню її знайшлось аж два види: з цукром і без. Відьма, котра принесла крихітні чашки, тепло привіталася з суддею. Гладеньке, умиротворене обличчя добре приховувало вік. Варті жінка представилася Душанкою і довго тримала її руку у своїй. Довше, ніж вимагало вітання.

— Казі — власниця цього місця? — спитала Варта, пригадуючи зачаровану вивіску.

— Запримітила-таки, а небагато відвідувачів звертають увагу... — губи відьми розтягнулися в усмішці Мони Лізи. — Ні, Казі — це міфічна принцеса. Сестра засновниці Праги. Можеш почитати про неї на дозвіллі.

— У вас іще буде змога поспілкуватися, Душе моя, — перебив Берток. — Спершу — справи, потім — легенди.

Відьма схвально покивала і зникла за ширмою в глибині крамниці-коридору.

За кілька хвилин дівчина розкошувала ароматом кави і чекала, коли суддя перейде до справи. Недарма ж Златанів дядько перестрів її, хай і подає це як випадковість.

— Нам треба триматися разом, — повільно вів той. — Особливо тепер, коли чеським суддею обрали світляка. Святенники, бачте, скористалися бездумною відмовою Златека від посади. І якомога швидше домоглись утвердження цього Желібора.

— Хіба не всі судді ухвалили його кандидатуру?

— Вибору особливо не було, — гмикнув Берток. — На таку посаду може претендувати щонайменше дотичний до апарату. А він свого часу трохи прослужив помічником Богумінового діда.

— Чого ж звільнився? — спитала чаклунка. Від Златана вона вже знала, що за посади в суді зазвичай тримаються руками, ногами, зубами й павутиною. Хоча ця робота й несе небезпеки, проте також відкриває численні можливості.

Бертокове лице спалахнуло радістю.

— Його звільнили! Богумін тиснув — не хотів мати при собі світляка. Але що ми про старе... Знаєш вислів: суддя помер — хай живе суддя?

— Ні. Він же не помер.

— Але вислів відображає суть. Посада не може бути вакантною. Навіть якщо дістанеться ворогові.

— То цей Желібор — проти нас? — прямо спитала Варта. — Всупереч нейтралітету?

Угорець хижо скривився.

— Нейтралітет — розмите поняття нині. Небезпечне навіть. Ти могла це побачити під час Гри. От уяви, що сталося гучне вбивство. Отут, у Празі. Убили пафосного світляка — і знаходять винного. Темного. Можливо, й не причетного, але суддю неодмінно залучать до розслідування. А тут чех і має повноваження, бо все сталося на його території. Питання: чи вдасться вирватися темному?

— Я думаю, що компетентні судді зможуть дізнатися правду. У Львові ж змогли — у випадку з паном Емануелем, Мортом та Еверестом. Убивці краще остерігатися друзів загиблого. Ті навряд чи думатимуть про нейтралітет.

— Мислиш, як справжня темна чаклунка. Це тішить, — суддя усміхнувся й забарабанив вказівним пальцем по стільниці. — Та знай, колись Желібор уже домігся, щоб засудили молодого темного. Він перекреслив його кар'єру суто через свою неприязнь до нашого боку, Тарновецька. Мені тоді забракло впливу, аби врятувати друга. Желібор же, святенницька його душа, певен, що несе добро й справедливість. Я сподівався, що роки зробили його більш схильним до порозуміння. Але, як засвідчила наша остання розмова, новоспечений суддя досі не знає слова «домовленість».

— Так, він не скидається на особу, схильну до компромісів, — погодилася Варта й відкинулась у кріслі: аура судді надто тиснула, навіть якщо він і робив це мимоволі.

— Нас набагато менше залишилося, ніж може здаватися, — тихо продовжив угорець. — Більше тих, хто наполовину туди, наполовину сюди. Але вони — світляче кодло, Тарновецька, вони ніколи тобі зі Златаном не дадуть спокою. Ви ж вирвали в них ласий шматок просто з рота. Поляк мав на меті гарантувати світлякам перемогу. Румуни — ні туди ні сюди. Чехи осьо висунули світлого на суддю! Скоро не залишиться кому довіряти взагалі. Навіть із цією більшістю. Часи непевні.

— Протистояння зі світляними для мене не новина, — вона знову вдихнула кавовий аромат, вловлюючи щось трав'янисте. — Але поки що не бачу конкретної справи, яка б ставила під загрозу наші плани.

— Влучно, крале. Та справа є. Справа проста, жодних загроз, — Берток стишив голос, і його очі зблиснули. — Желіборові не місце у кріслі судді. Це не лише моя думка. Він може подати у відставку. Чи взагалі недовго прожити. Хай тебе ця частина не турбує. Але, коли це станеться, нам потрібно, щоби Златан змінив свою думку.

Дівчина втупилась у стільницю, оздоблену барвистими камінцями, які лежали всередині, під товстим склом.

— Ти, Тарновецька, вже мала би помітити, що хлопчик упертий, — вів далі угорський маг, і його пальці нервово промалювали коло на стільниці. — Але він здібний, амбітний і має стільки досвіду, скільки в його віці нема ні в кого іншого. А головне — він темний, чистокровний темний, який уміє стіною стояти за своїх.

— Я все це знаю, — кивнула дівчина повільно.

— Чудово. Тоді мала б розуміти, що твоє успішне й щасливе життя дуже залежить на тому, щоби чеським суддею був Богумін.

— Не бачу, до чого тут моє життя.

— Твоє зі Златеком, — тон судді був однозначним, липким, як і його погляд.

— Пане Бертоку, ви неправильно оцінюєте мої інтереси, — холодно відповіла Варта.

— Не сміши мою краватку, дівчино, — вів далі суддя. — Я спостерігав за Грою у Львові і бачив, як молодий Богумін викривляв свої плани задля тебе. Якщо трактую все не так, то облишмо особисте і зосередьмося на тому, що це вигідно для темних. Не можна давати світляним спуску!.. Затим я покладаюся на те, що тобі вдасться переконати нашого спільного друга.

— Я не маю впливу на нього, — відповіла Варта. — Тим паче, на такі важливі рішення.

Погляд Бертока втратив тепло й запал, натомість він подивився на Варту, ніби оцінюючи її, і цвиркнув:

— Ну то здобудь цей вплив. Із твоїми даними це буде неважко.

Дівчина стрималась, щоб не кинути щось різке у відповідь.

— А як же вибори глави? — спитала натомість, намагаючись зрозуміти плани Бертока.

Той махнув рукою.

— Златанові добре відомо, як вирішити це питання.

— Як видно з усього, ця сила потрібна Конгломерату.

— Вона потрібна, але й небезпечна, дівчино. Ритуал посвяти — то змога триматися в шорах. Так, щоби без зривів. Якщо вірити старим записам, артефакти ще дають змогу передавати силу далі, щоб роди Вартових не переривалися. Для жінок це особливо важливо. Вони ж так обожнюють малих вишкварків... Можеш про це подумати. Навіть якщо не маєш жодного взаємного інтересу зі Златеком, як я мав необачність вигадати собі, — Бертоків погляд знову зблиснув іронією.

— Мене більше турбує потенційна апеляція екс-глави, — сухо зауважила чаклунка.

— Нісенітниця це. Йому не вдасться нікуди проштовхнути свою кандидатуру після львівського інциденту і всього того багна, яке випливло на поверхню. Думаєте, це ви з малим Богуміном усе вирішили? Ха. Те, що наш керівник засидівся на своєму місці, розуміли всі судді. Навіть не думай про нього більше... — Бертоків погляд раптом пришпилив Варту до місця, і вона так явно відчула загрозу, якою віяло від угорця, що ледь не сіпнулася по павутину. — Думай краще, що робиш, дівчино, — сказав той, і кожне слово врізалось у Вартине тіло фізичним болем, ніби Берток вганяв розпечені цвяхи їй під шкіру. — Ти винна мені. За Гру. Не забувай... Душе моя, можна нам рахунок?

Варта видихнула з полегшенням, коли сила угорця відпустила. Відьма визирнула з-за ширми, що відмежовувала кав'ярню від магазину, і поклала на стіл скриньку, в яку суддя опустив кілька монет.

Дівчина стерла раптовий піт із чола і спробувала відновити рівне дихання. Її долоні торкнулося щось холодне — відьмині пальці. Чаклунка запитально підвела очі на «Душу», як ту звав Берток.

Відьма вклала Варті в руку папірець і піднесла вказівний палець до губ. Чаклунка стиснула записку в кулаці. Суддя вже вийшов до першої кімнати й стояв у дверях, позираючи надвір. Здається, він нічого не помітив.

Варта попрощалася з суддею там, де вони й зустрілися, — посеред площі, якою шурхали трамваї. Дівчина завбачливо минула кілька поворотів, перш ніж дістати відьомську записку. Навряд чи власниця кав'ярні хотіла втаємничувати Бертока у свої секрети. Почерк Душанки був незгіршим за почерк деяких лікарів. Проте дівчина таки розібрала напис:

«Твоє ворожіння на сьогодні: допоможи».

Не встигла вона замислитися над сенсом цих слів, як крик розсік полуденне повітря, мов сирена:

— Допоможи!

Варта миттєво відірвалася від записки й побачила, що до неї летить дівчина.

Незнайомка кинула погляд назад, наддала ходу і, перестрибнувши трамвайну колію, спинилася перед Вартою. Дихала важко. Розкуйовджене попелясто-русяве волосся теліпалося за спиною двома важкими косами. На зап'ястях подзвонювали браслети з намистин із вплетеними поміж них пір'їнами.

Відьма. Варта з першого ж погляду зрозуміла, що то відьма. Хоча для звичайних перехожих дівчина радше була схожа на хіпувату втікачку з музичного етнофестивалю в глибині гір.

— Прошу, допоможи, — захекано видихнула вона, не підводячи голови, і додала: — Ти ж чаклунка. За мною алхіміки... світлячі...

— Що таке сталося? — спитала Варта, проте відьма не встигла відповісти — незримий імпульс, який прослизнув крізь бруківку, завдав удару, й дівчина, зойкнувши, завалилась спиною просто на колію.

— Стій де стоїш! — заволали з іншого боку дороги.

— Уже лежить! — крикнула у відповідь Варта і простягла відьмі руку. Бракувало тільки, щоби дівчину переїхав трамвай — тутешні ганяли на скаженій швидкості.

— Просимо вас не втручатись у наші справи... — молода й рішуча на вигляд світла алхімея, гнівно блискаючи очима, перетнула дорогу. За нею пленталися ще двоє. Швидше за все, підпорядковані їй, — ...якщо ви така ласкава, — докинула дівчина голосом, яким можна було розпилювати кістки.

— О, я не така ласкава, — вишкірилася чаклунка, обережно занурюючись у темряву. — Як і ви. Утрьох на одну?

Відьма-втікачка стурбовано бігала поглядом між Вартою і своїми переслідувачами.

— Повторюємо, — керівна алхімея задерла голову вище. — Ви втручаєтесь у наші справи. Ми, наскільки мені відомо, не знайомі. Тому прошу вас мирно самоусунутись і передати нам небезпечну крадійку. Та швидше, в мене важливий іспит.

— Ти крадійка? — Варта краєм ока зиркнула на відьму, не випускаючи з поля зору світлих.

— Певно, що нє! Що належить шабашу — завше належатиме шабашу! — обурилася дівчина, тієї миті разюче схожа на Дикорослу, і рішуче притиснула до грудей пакунок.

— Забуваєш ремарку: це належало шабашу вашому в ті часи, коли тебе й на світі не було, — гмикнула алхімея й підняла крейду на рівень очей, готуючись до атаки. — Нині твій вчинок зветься крадіжкою.

Варта напружилася. «Допоможи», — написала їй власниця кав'ярні. «Допоможи», — попрохала інша відьма. Химерний збіг? Зайва проблема?

Секунда вагання минула.

— Геть, — шепнула дівчина до втікачки і розпустила павутину.

— Ти не посмієш спиняти мене, — погрозливо видихнула алхімея, і її тон запевнив Варту, що ця світла — точно відома особа в цих краях.

Та поки вона креслила атаку, Вартина павутина відтіснила всіх трьох світляків назад. Повітря задвигтіло, ніби невидима сфера розросталася навсібіч, — цього фокусу дівчина навчилася влітку, спостерігаючи за суддями.

Чаклунка впустила в себе запал, проте не забула сконцентруватися на щитах. Ті все ще надто слабко їй підкорялися. Вона не очікувала, що світлі отак відкрито підуть в атаку — посеред вулиці, посеред білого дня! Вони відверто порушували неписане правило: треба всіляко уникати застосування явної магії там, де це можуть помітити люди. Проте, здається, трійця була настільки зацікавлена в поверненні «викраденого», що ладна була не лише кинути незриму атаку, а й змусити землю розверзнутися.

Відьма рвонула з місця. Кілька пір'їн із її браслетів упали на асфальт.

Один з алхіміків чкурнув за нею, але Варта підрізала його ударом по нозі. Вона не розрахувала силу — удар вийшов надто потужним. Кров проступила на світлих алхімікових джинсах. Двоє інших спробували відтіснити чаклунку до стіни будинку, проте вона розбила їхні атаки. Знала: треба або здолати сильного, або натиснути на всіх одразу.

Варта провела перед собою жаску лінію, яка затримала алхіміків на дві секунди. Тоді скористалась відсутністю людей у полі зору і дозволила лінії розгорітись у видимий спалах. Цього вистачило, аби відвернути увагу нападників іще на мить.

Спочатку Варта шпикнула струмом алхімею, котру вважала найбільшою небезпекою, потім потягнулася до її супутника, який здригався на бруківці, стискаючи поранену ногу. Але непевний струм вислизнув і втік у землю. Праворуч — із боку третього алхіміка — щось глухо бухнуло об щит.

Атака головної алхімеї теж сягнула цілі. Щити нівелювали її, сипнувши по шкірі морозом. А затим таки тріснули, як тонка кірка льоду.

Світла скреготнула зубами. Вочевидь, вирішила, що промазала. Варта підпалила свою павутину і черкнула нею по руках алхімеї. Крейда вислизнула на бруківку.

Суперниця вихопила іншу з кулона на шиї. Її напарник кинувся на Варту з правого боку. Чаклунка відступила від його атаки — не хотіла надто явно показувати дію щитів, які стрімко поновлювались. Але атака світляка вцілила. Рука занила у відповідь на болючий імпульс. Пальці випустили павутину.

Варта втратила рівновагу. Зрозуміла, що ризикує програти, поки намацує павутину тремтливими пальцями. Тому спрямувала всі зусилля на підсилення і з легкістю, яку воно надало, сіпнула до себе дерев'яну вивіску сусіднього магазину. А тоді чимдуж торохнула нею найближчого алхіміка.

Він захрипів, зігнувся навпіл, але не впав.

Дівчина не дала йому шансу випростатись і з усієї сили вгаратала по спині. Цього разу суперник бухнувся на коліна і впав лицем на бруківку.

«Мінус один», — констатував внутрішній голос, коли позаду все спалахнуло.

Варта відчула, як чужа сила обплутує її, здавлюючи з усіх боків. Надтріснуті щити ще гасили тиск, проте не могли цілком поглинути його. Щось угвинтилося під ребра.

— Це мало б дістатися клятій відьмі, але ти сама вирішила зайняти її місце, — на лиці алхімеї палав переможний вираз. Вона була певна у своїй силі — й недаремно.

Варта сіпнула павутину в кулак і зігнулася, приземлившись на коліно: так легше було витримати. Алхімея, вочевидь, трактувала її рух по-своєму й остаточно повірила в перемогу.

Проте поки вона милувалась, як закляття притискає чаклунку дедалі нижче до асфальту, Варта зробила раптовий ривок і вивільнила плетиво павутини, затиснуте в кулаці. Атака шугнула просто в груди світлої.

Алхімея похитнулась і впала навзнак. Її очі розширилися від шоку. Тілом пробігали судоми. Дівчина хапала ротом повітря і стискала крейду, але нічого не могла накреслити тремтячими пальцями.

— Ти... на колінах до мене приповзеш... — прошипіла світлячка.

— Ні.

Чаклунка роззирнулась і, не помітивши нікого поруч, наступною атакою позбавила притомності пораненого алхіміка, котрий цілив їй у спину.

Вона залишила всіх трьох приходити до тями, сподіваючись, що вони не привернуть уваги поліції. Дратував біль у грудях і під ребрами — там, куди вдарила суперниця. Накотилася втома, яка перетворювала ноги на желе, затоплювала голову шумом і викликала бажання впасти тут-таки, біля алхіміків.

Відьми вже й слід прохолов.

Дівчина зітхнула. Троє на одну зіллєварку — це, звісно, відверте знущання, адже відьмам не корилася бойова магія. Проте внутрішній голос нагадував, що вирішувати забагато чужих проблем у новому місті — невдячна справа, яка ще озветься неприємностями.