Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 5 Тут і негайно

— Добре, що ти йдеш зі мною. І так тоскно в цю спеку кудись пензлювати, — бурмотів Бурштин, продираючись крізь щільний натовп людей, що тягнулися довгою, безумовно, красивою, проте надто вузькою для комфортної прогулянки вулицею в старому місті, обабіч якої яскріли магазини сувенірів та ресторани. — Я не уявляю, як усі ці туристи ще не зварились! У нас стільки гарних парків, а їм усе подавай древні кам'яні лабіринти в спеку...

— А ти, бачу, експерт із релаксу в парках. Часто там відпочиваєш? — скривилася Варта, зиркаючи на своє змучене відображення у вітрині.

— Думаєш, я до чортиків несерйозний? — широко всміхнувся чаклун. — І нічого не роблю?

— Ні, я думаю про мохіто. Про відро мохіто.

— У мене дві роботи, до твого відома, — хлопець повернувся до Варти і тицьнув їй під носа пальці, складені латинською літерою V. — Дві! — гордо повторив він. — Зовні, може, й не скажеш, але я воджу перфектні екскурсії. Ну і кур'єром бігаю у вільний час. А ти?

— А я не довчилася на історика. Зате навчилася робити гарну каву, поки підпрацьовувала в кав'ярні, — зізналася Варта. — Подальші плани — туманні.

— Н-ну... по тобі теж не скажеш, що тебе цікавить історія... А чого не довчилася?

— Перейшла дорогу синкові світлого декана, — тепер Варта пригадувала це з усмішкою, хоча на третьому курсі все здавалося більш трагічним. — Але він більше не декан, а я все одно не хотіла працювати істориком. Просто в мене був певний... інтерес до минулого, — дівчина пригадала видіння, які невсипуще переслідували її, і здригнулася.

— Ага... Можеш дістати в мене з наплічника фляжку. Я підготувався до спеки.

Маг різко звернув у вузький прохід у місці, де вуличка роздвоювалась, і повернувся до Варти спиною.

— У найбільшій кишені!

Дівчина смикнула блискавку і витягла пластикову пляшку, в якій приємно жовтіли шматочки лимона, залиті мінералкою. Разом із пляшкою з наплічника вислизнула складена в кілька разів мапа.

— Ти куди, паскуднице! — Бурштин нахилився за нею, бо вітер шарпнув мапу геть.

Із наплічника посипалися на землю блокноти, ручки, гаманець, окуляри, презервативи, серветки, зім'яті папірці, сухе листя, кілька шоколадок, фотокартки, швейцарський ніж, ошатний метелик, пластикові виделки і крихітні баночки, в яких чаклунка впізнала різноманітні відьомські зілля. Здається, глава темних підготувався не лише до спеки, а й до маленького апокаліпсису, раптової відпустки та запрошення в ресторан.

— Тепер ти думаєш, що я ще й незграба? — чаклун зіжмакав мапу і швидко почав пакувати все до наплічника.

— Ні, я все ще думаю про мохіто, — Варта замислено жувала шматочок лимона, який ледь не проковтнула з напоєм. — А ще про те, як тобі вдалося стати главою.

— Історія, не варта нашого часу, — маг ніяково вишкірився. — Ти казала, Вартко, що у вас верховодить якийсь Тайфун. Звучить, правда? Одразу уявляєш когось сильного, швидкого й безжального. Легко керувати, коли ти — Тайфун. Ну а я що? Бурштин. Красивий камінець.

— У моєї мами намисто бурштинове є. Із Ґданська.

— Ага. А в моєї мами було специфічне почуття прекрасного... Власне, я волію, щоб мене називали Амброзом. То «безсмертний» означає.

— Ти надаєш забагато сенсу іменам, — гмикнула дівчина, хоча й пригадала, що товариство темних справді називало свого главу переважно людським іменем — незвична забаганка.

— Так усі ж надають, — безтурботно відповів Бурштин. — От подивися на Богумінів — золото загрожувало їм так довго, і вони виклично називали синів Златанами. Ніби сміялися в очі прокляттю.

— Багато знаєш про Богумінів?

Маг осміхнувся:

— Ну ще б не знати!.. Вони доволі відомі тут. То велика родина, попри прокляту гілку. А ти Варта — хіба може бути краще ім'я для тебе?..

Дівчина знизала плечима й подивилася вгору — на будинку неподалік сиділа скульптурна панна з важкими косами і з цікавістю позирала на вулицю, мовби планувала от-от скинути з себе кам'яний покрив і ступити вниз.

— А, то наша краля Лібуше... — Бурштин нахилився надто близько до Вартиного вуха, але вона вже звикла, що глава темних має погані уявлення про прийнятну дистанцію, тому лише відступила на два кроки ліворуч. — Засновниця Праги, — з неприхованою гордістю вів далі маг, наполегливо наближаючись до Варти. — Кажуть, дівка-вогонь була. Започаткувала династію, міцно тримала владу й мала ще до біса магічних дарів.

— Думаєш, вона була чаклункою? — спитала дівчина, заінтригована цією легендою. Статуя древньої принцеси на балконі здавалася напрочуд живою — може, через її жовтавий колір, відмінний від звичної сірості статуй на фасадах.

— Не, радше відьмою. У магів же немає дару пророчити, — напрочуд серйозно відказав Бурштин. — А в Лібуше дві сестри були: одна цілителька й пророчиця Казі, а інша з духами розмовляла чи щось таке. Тета звалася. Чим не перший празький шабаш?.. До речі, ми прийшли! — здавалося, хлопець щойно помітив у себе за спиною вузькі чорні двері з крихітним ромбоподібним віконцем. — Але-ба-а-ардо, відчиняй! — чаклун замолотив у двері кулаком, хоча збоку був ґудзик дзвінка.

— Ти шумний, як і наш Тайфун, — пирхнула Варта.

— Диявольські діти, хто вас приніс?! — заскрипів голос в унісон із дверима, що хитнулися натужно і з таким передсмертним хрипом, наче їх не відчиняли вже десять років.

— Дядьку Дунане! Дня доброго! Я у справі... — глава темних негайно протиснувся досередини повз статечного пана з суворими кошлатими бровами. Варта ввійшла за ним.

Після сонячного дня в темному коридорі дівчина почувалась так, ніби їй очі вибрали. Блимнуло світло, і на стіні зашипіла стара лампа.

— Старий Богумін тобі дядько, чортяко, — пробурмотів чоловік.

— Дивіться, щоби він цього не почув... Аль удома? — хлопець зиркав в інший кінець коридору, хоч там нікого не було.

— Тихо будь, бодай тебе світлий утопив, — цитьнув чоловік. — Аль роботу робить. Клієнтура завітала. Почекайте в кухні...

Варта й Бурштин пішли коридором за чоловіком. Коли вони минали відчинені двері, дівчина помітила краєм ока зігнуту спину довготелесого алхіміка. Він креслив щось перед собою, чітко й швидко, відточеними рухами. Однією рукою Алебарда впирався в паркет. Рука помітно дрижала від напруги. А навпроти на стільці сиділа...

— Пані Богумінова... — Варта не очікувала побачити знайоме обличчя.

Стара чаклунка, яку називали Графинею, підвела погляд і примружилась. Її руки звично стискали ціпок із розкішним набалдашником. Жінка повернулася до Алебарди й шепнула йому щось. Алхімік кивнув у відповідь і подав старій пані рукавички.

— Доброго дня, Тарновецька, — відповіла Графиня. — Може, підкажете мені, як зі стількох доріг у цьому місті ваша перетнулася саме з оцим створінням? — вона кивнула на Бурштина.

Схоже, глава темних теж не дуже втішився зустріччю: він застиг у дверях і не сказав ані слова вітання, хоча до того Варті не вдавалося його заткнути.

— Я почекаю деінде, — видушив маг і розвернувся на п'ятках, а тоді рвонув коридором углиб квартири так, ніби за ним гнався справжній демон.

— Це глава тутешніх темних, — відповіла дівчина, спантеличена різкістю Графині.

— Знаю я, хто він такий, і то краще за тебе, — стара чаклунка акуратно склала рукавички і сховала їх до вишитої торбинки, котра нагадувала радше музейний експонат, аніж ужиткову річ. — Дбай за своє товариство. Не розчаровуй мене, дитино. Ті, хто зробив це, переважно шкодували згодом.

Варта звела брови від неочікувано нахабних настанов.

— Я тут не для того, щоб когось задовольняти чи розчаровувати, — відповіла вона, намагаючись не поступатися спокоєм Златановій родичці.

— Це ти так думаєш. Зрештою, єдина твоя справа — задовольняти інших, — гмикнула Графиня і, відрахувавши кілька купюр, поклала їх на круглий столик біля свого крісла. — Дякую, Алебардо Дунан. Я зазирну наступного місяця.

Варта мимоволі помітила, що купюри — не чеські крони, а євро. І не дрібні.

— Доброго дня тобі та вітання Златанові, — додала чаклунка з погордою й повільно підвелася.

Алебарда стирав покришену крейду з паркету: вочевидь, перед тим він наносив складне заклинання, а такі, як Варта знала, вимагали ретельних і акуратних схем — бракувало лише кількох розчерків у повітрі, як у бойовій магії. Пан Дунан підійшов до старої чаклунки і хотів підтримати її, проте та лише відмахнулась.

— Привіт, — алхімік нарешті зиркнув на Варту, коли його родич і Графиня вийшли до коридору. — Ну оце ви вчасно прийшли.

— Привіт, — дівчина опустилась у крісло, з якого щойно підвелася гостя. — Що ти таке для неї робиш?

— Графиня порається в саду з отруйними зіллями, — хлопець стер останній знак на гладенькому паркеті й краплі поту, що виступили в нього на чолі, всипаному ластовинням. — Я зачакловую рукавиці. Дуже потужними закляттями, щоб ніяка проява їх не взяла.

— Садові рукавиці за... — Варта зиркнула на плату Графині. — Там же більше за сотню євро?

Алебарда ніяково всміхнувся.

— Куди більше. Пані має можливості реалізовувати всі свої забаганки. Ми отримуємо платню і виконуємо, що вона скаже. І не лише вона, — алхімік сів, підібгавши ноги, і подивився на Варту. — Не люблю хвалитися, проте до нас часто звертаються по допомогу. Закляття Дунанів стійкі й добротні — ірландські сімейні фішки дісталися з моїми предками Чехії і змогли скласти конкуренцію тутешнім. А я не люблю працювати на людей, тож краще так. Родинний бізнес, якщо можна це так назвати.

— Розумію. Львівські алхіміки теж намагаються якомога менше взаємодіяти з людьми... Хоча я працювала в кав'ярні зі світлим, — Варта пригадала Евереста, — і він доволі прихильно ставився до свого оточення. Навіть до мене.

— Святенник? — Аль зиркнув на Варту.

— Ні, адекватний доволі. Якби не він, ще хтозна, чи ми зі Златаном пережили б фінал Гри...

— Уже все? Чешете язиками без мене? — похмурий глава темних прихилився до одвірка й зиркнув неприязно. — Стара звихнута, Вартко. Більше її слухай.

— Я помітила, — відказала дівчина. — Вона виклала Алебарді гору грошей за нещасні садові рукавички!

— От якби ж то були хоч рукавички судді! — чаклун широко всміхнувся. — Коротше, Алю, я приніс мапу з правками. Хочу, аби ти сьогодні підключив своїх. Бо Лукаш комизиться, як вовкулак безмісячної ночі.

— Що, знову батьки? — співчутливо спитав алхімік.

— Та світляче кодло його зна! — обурився маг. — Він останнім часом узагалі від рук відбився. Ти не зважай, Вартко, — кинув до чаклунки. — Лукаш не дурний, але відколи його батько опинився в правлінні — а він дуже туди пнувся, — то і його самого часом плющить. Усе переймається, аби на репутацію сім'ї чогось не кинути.

— Не думаю, що розкриття справи таємничих зникнень стане плямою на репутації, — зауважила Варта й пригадала: — Я, здається, бачила його батька на зборах правління. Говіркий пан. Доволі приємний.

— Чого про Лукаша не скажеш, — додав алхімік без тіні злості.

Глава темних примостився на підлозі біля Алебарди і розгорнув мапу. Дівчина опустилася на паркет і придивилася: на сплетінні празьких вулиць червоніли дві точки. Зовсім як під час Гри.

— То що нам усе це дає? — вона тицьнула пальцем і окреслила центр міста.

— Це, Вартко, наші зачіпки, — чаклун притиснув мапу п'ятірнею, ніби хотів охопити все й одразу. — Щезники. Один світлий, один темний. Лукаш спробує через батька донести інфу до фракції. Бо напряму — мертва справа. У нас жодних доказів на руках, щоб заїкнутися про екстрену ситуацію. Ще й усі показилися з тим з'їздом!

— Ми підемо на правий берег, — відказав Алебарда. — Треба навідатися сюди і сюди, — він тицьнув чорним маркером у мапу біля однієї з червоних плям. — Якщо вважати, що вони обрали собі історичний центр, то наше коло суттєво звузиться. Я попрошу Наґінату...

— У вас алхіміків називають на честь холодної зброї? — поцікавилась Варта, пригадавши, що у Львові темні алхіміки традиційно отримували імена на честь металів та сплавів. — Чи це сімейне?

— Натка-Наґінатка — його велика, донедавна таємна любоу. Але ще не сім'я, — протягнув Бурштин знущально. — А буде таким неспішним, то я її свисну собі!

Алебарда провів поперед себе крейдою — задвигтіли крихітні столи, стільці, вітрина, а тоді незрима енергія сконцентрувалася супроти мага, і того відтіснило аж до одвірка. Він злегка вдарився об двері, проте у відповідь оглушливо розсміявся.

— Гарно концентруєш силу, — похвалила Варта. — Не зачепив жодної вітрини.

Алхімік обтер руки від крейди вологим рушником, кашлянув і тихо додав:

— Натка — моя далека сестра. Вона стільки разів посилала Амброжека, що йому аж недобре стає, якщо в неї налагоджуються стосунки з кимось іншим.

— Від кого чую, — «Амброжек» на колінах підповз назад до мапи і посерйознішав. — Добре, тоді Натку от сюди. Куза і Ґлефа — в отой паб над річкою.

— Куза нікуди не йде, — заперечив Алебарда. — Вона досі неповнолітня.

— Я б тобі сказав, де вона буває, твоя неповнолітня, але ти почервонієш ще більше за свою футболку, — шпигнув його Амброз.

— Куза нікуди не йде, — відказав Алебарда і все одно почервонів — бліда веснянкувата шкіра стала зовсім помідоровою, ніби він випив півбанки гострого соусу.

— Я можу піти замість неї, — запропонувала Варта, подумки підставляючи людське ім'я до образу глави темних, щоб таки називати його Амброзом.

— Ні, — заперечив той. — Ти — разом зі мною. Златан мені голову відчикає, якщо я тебе поставлю під загрозу. А ще ж цікаво глянути, чим ти така класна, що він запав безпросвітно. Бо, як на мене, ти суцільне зло.

Варта смикнула павутину і вшкварила мага легким сплетінням енергії.

— Їй-богу, я певна, що з такими замашками на тебе запасти важко, — процідила вона крізь зуби.

— Та ні, він дуже популярний, — відказав Алебарда, поки глава темних розтирав почервонілу від удару руку. — Коли нам було років по шістнадцять, Амброжек часом заводив собі одну пасію на правому березі і двох на лівому. А ще йому трапилось якось цілий місяць зустрічатися зі світляною алхімеєю.

— Вона що — не помітила, хто це такий? — здивувалася Варта.

— Це було давно, — відмахнувся маг. — Я їй так сподобався, що все інше не мало значення. Утім пропоную, панове, повернутися до нагальних справ. До яких моє особисте життя не належить. Я ж іще маю потім пригостити Вартку мохіто. Відерцем мохіто, так?

— Ні, — заперечила чаклунка. — Не маєш.

Проте глава темних уже схилився над мапою.

Щось підказувало Варті, що він пропустив її слова повз вуха. Поки Алебарда й Амброз за відомою лише їм схемою розподіляли точки, куди вони сьогодні відправлять празьких темних, чаклунка написала Златанові.

Той подався до тутешніх відьом по зілля. Обіцяв, що перестріне її перед початком дуелі. Але тупа шпилька підозри вже озивалася поколюванням зсередини.

«Усе скасовується. Увечері розповім», — відписав чех на її питання про те, що-де-коли.

Дівчина перечитала повідомлення тричі.

— Пане глава, — вона поторсала того за плече. — А чи заведено у вас тут скасовувати дуелі?

— А на біса викликати, щоб потім скасовувати? — визвірився Амброз. — Треба думати, що робиш.

— Може, правління якось регламентує дуелі?

— У тебе дуже дивні уявлення про магічне правління, Вартко.

— Авжеж. У нас деякі маги його легендою вважають!

— Ну, у вас і про Вартових не чули. Суддів, напевне, зараховують до напівміфічних створінь, — Амброз знову схилився над мапою, але пробурмотів: — Скажу тобі так: довкола нас дуже багато дивини, Вартко. Краще повірити в її існування, хоча б про всяк випадок, аніж потім дивуватися.

— Загалом, старовинні закони — це переважно зайві проблеми, та цього разу вони зіграли на нашому боці, — із широкою усмішкою повідомив Златан увечері, коли заливав окропом чай в улюблених смугастих чашках. — Кандидат він — офіційний кандидат зі світлого боку чеської фракції. Тож його життя цінне, як драконова луска. Отже, доки не відбудуться вибори, жодних дуелей та інших ризиків. Тільки порошинки здмухувати й павутину полірувати! Наше щастя, що судді зі спостерігачами вчасно нагадали цьому панові про його особливі обставини. Мені казали, що характер у нього — слати всіх лісом разом з їхніми законами, але не цього разу. Не в статусі кандидата.

Маг поставив чай перед Вартою, впав у крісло й сперся ліктями на стіл, а тоді захихотів, наче школяр, який успішно здійснив капость. Дівчині зненацька здалося, що його тіпає.

— Що ж, на одну проблему менше, і ми можемо знову зайнятися справами, — видихнула вона з полегшенням.

— Ідете сьогодні з Амброжеком на пошуки підозрілих кадрів? — спитав чех.

— З нами хочеш? — дівчина сподівалась, що так і буде.

— Хочу, але не можу. Плани на вечір. Аби пролити світло на наші біди.

— Тоді я з тобою.

У голосі друга прослизнула іронія:

— І підведеш главу темних?

— Він і без мене добре впорається. У нього там цілий клан войовничих чесько-ірландських алхіміків.

— Будь ласкава, піди з ним сьогодні.

Варта подивилася на напружену спину мага. На те, як він повільно розмішує цукор у чаї. Але думками, певна річ, блукає деінде.

Цок-цок-цок.

— Златане, — дівчина порушила тишу першою, — що, в біса, відбувається?

— Нічого вартого твоєї уваги.

Цок-цок-цок.

— Ага. Авжеж.

Вона підійшла до столу й спинилась у мага за спиною.

— Мене цікавить, що ти робиш? Що закручується поза моїм полем зору, поки я вислуховую ляси твого друга і вплутуюся в незаплановані пошуки?

Златан понурив плечі.

— Після Гри я попросив тебе повірити мені. Після моря брехні — я ризикнув попросити про довіру...

— І отримав її, хіба ні? Тому годі заливати мені цю пафосну фігню, — дівчина підійшла до Златанового крісла ззаду, сперлася руками на плечі мага і стиснула їх. — Ти отримав довіру й дещо більше. Та я готова була повернутися в минуле і позбутися всього!.. Тому було б справедливо, аби ти теж довіряв мені. Так далеко не заїдеш. Розповідай. Зараз же, Богуміне.

Маг опустив голову ще нижче і мовчав, як здалося Варті, по-мученицьки довгу хвилину, за яку дівчина подумки вже перебрала кілька варіантів, як послати його під три чорти з усіма цими недомовками. А тоді Златан заговорив:

— Щоб ти не підозрювала мене у всіляких нехороших речах... Зі мною насправді дещо негаразд. Суто фізично. Я стараюся це виправити. Тому так часто відлучаюся.

— Що вже сталося? — Варта відразу ж уявила кілька варіантів, хоча природно (чи радше неприродно) міцне здоров'я магів нечасто здавалося перед людськими хворобами.

— Нічого критичного. Я здатен це владнати. Чуєш, Аґато?

— Чую, — відповіла вона, приємно здивована тим, що чех нарешті дав їй бодай якусь відповідь щодо своїх нескінченних таємних справ. — А я вже була вирішила, що тебе знову хтось убити намагається.

— Цього теж не варто відкидати. Утім, раніше смерть завжди тинялася поруч — і я звик до неї. Тепер же й пожити хочеться... Отож! — стрепенувся Златан і продовжив із несподіваним запалом: — Давай я швидко збігаю у справах, а ти — у розвідку з Амброзом. А потім — запрошую тебе до одного ресторану з терасою на даху. Там розкішні десерти й краєвид на нічну Влтаву. А ще — о, слухай, ми ж забули піти до пінгвінчиків!..

— Гос-споди, годі вже! — Варта нахилилася над кріслом, пригладила магові кучері і вловила знайомий запах — свіжі нотки шампуню, який вони обоє використовували після приїзду до Праги.

— Уже розчарована? — хлопець задер голову і подивився на чаклунку з гарячковим блиском у розширених, мовби від страху, очах. — Уже не виправдав твоїх сподівань?

— Швидка допомога, це терміново. Здається, у Богуміна критичне загострення емоцій! — вигукнула дівчина й осміхнулась: — Припини. Не треба мені твоїх походів у ресторани.

— То чого ж ти хочеш? — Златан не усміхався, але й погляду не відводив.

Варті здавалося, що відповідь написана на її обличчі надто явно, але водночас ця відповідь повисла між ними ще від того дня у Львові, коли онук судді зненацька заявив, що відмовляється від своєї посади, бо хоче працювати з нею, із загубленою Вартового.

— Після Гри я думала, що в нас буде ще багато часу, — поволі відказала дівчина. — І в нас буде ще багато часу. Однак через ці постійні проблеми я не хочу втрачати ось цю мить... Коротше. До біса, Богуміне! Якщо твоя витримка дозволяє досі не цілувати мене, то не певна, що в нас щось вийде!

— Нехороша ти чаклунко, якщо я зроблю зайвий рух, то ризикую вдихнути твоє всюдисуще волосся... — Златан відхилився назад, і його пальці м'яко шурхнули у Вартині коси, відгортаючи їх.

Чаклунка інстинктивно замружилась, але тоді перемогло бажання дивитися просто в ці очі навпроти, поки вони незвично позбавлені іронії.

— А чого хочеш ти? — спитала вона, аби не залишатися єдиною, хто зважився на відвертість.

— Я хочу тебе і всю твою темряву, — прошепотів маг хрипко й уперто, перш ніж отримати її і всю її темряву, якій таке формулювання особливо сподобалося.

Щити напруги, які сковували Варту, посипалися долі під напором перших дотиків: похапцем, похапцем, похапцем, мовби це геть остання ніч світу. Златанові руки, знайомі й незнайомі водночас, плутались у її волоссі й смикали його. Зрештою маг вилаявся собі під носа, зірвався на ноги, різко відставив убік крісло і, пробігши пальцями вниз по Вартиній спині, спершу обійняв дівчину за талію, а тоді рішуче посадив на стіл і відгорнув довжелезні коси за спину.

Варта шпорталась у ґудзиках його сорочки, проклинаючи подумки їхню кількість. Вона мигцем ще подумала про те, як давно не оголювалася ні перед ким. Але думка спалахнула і зникла — ох, неважливо, неважливо...

А потім якоїсь миті весь поспіх розтанув. Златан повільно-повільно провів пальцями вздовж Вартиної ключиці та опустив лямку з її плеча. Вона замружилась і відкинула голову, прислухаючись до клекотіння всередині, бо темрява знайшла собі щось споріднене й тяглася до нього з раптовим бажанням і раптовою відкритістю.

Сповільнення дотиків мовби загострювало їх. Мовби маг теж хотів спершу здолати стіну між ними, а тепер, продершись крізь неї першим поривом, розтягував кожну мить. Робив найтонші паузи й очікував, як вона озветься на безмовне запитання: «Ти вся — мені? Справді?..»

І Варта озивалася, знаходячи несподіване чуття в собі: вдоволення від того, як руки іншої людини блукають її тілом, вивільняючи від одягу і збуджуючи дрож. Її пальці гладили Златанові плечі, намацали шрам у нього над серцем і допалися до завжди розпелеханих кучерів саме тієї миті, коли чех подався вперед — різкіше, наполегливіше.

Їй здавалося, що все так і мало статися: млосної ночі, в серці старовинного міста, коли лимонний чай залишився остигати на підлозі, куди його обачно поставили й забули. Коли слова залишилися остигати під язиком, не зірвані ніким, зайві й принишклі. Коли ніч стояла безмісячна, тому повна темряви. Як йому й хотілося.